Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 28 страниц)

Та собаки лиш сонно блимнули на нього й знову заплющили очі.

– Покличу-но я Сембо та Кнімбо. Нехай заспівають мені, утнуть якогось свого бісівського танцю, щоб я позбувся цього страхіття, – сказав Легрі.

Надягши капелюха, він вийшов на веранду й задудів у ріг, яким завжди прикликав до себе своїх чорних посіпак. Перебуваючи в доброму гуморі, він частенько приводив до вітальні тих двох підпанків і, збадьоривши їх горілшю, розважався тим, що загадував м співати, танцювати чи битися – коли як іому було до вподоби.

Десь о другій годині ночі, навертаючись із старої комори, де вона допомагала нещасному Томові, Кассі почула дикий галас, тупотіння і співи, що долинали з вітальні. Час від часу до цього гармидеру долучався гавкіт собак.

Вона піднялася на веранду й зазирнула у вікно. Легрі та обидва його посіпаки, геть п’яні, співали, реготали, перекидали стільці й на всі лади гримасували й вискалялись один до одного.

Кассі поклала свою маленьку, тендітну руку на віконницю і пильно дивилася на них. її чорні очі були сповнені гніву, презирства й гіркого смутку.

– Невже то гріх – звільнити світ від такого нелюда? – промовила жінка сама до себе.

Вона рвучко відвернулась од вікна, пішла до задніх дверей і, легко збігши сходами, постукала до Емелін.

Розділ XXXVI
Емелін і Кассі

Кассі зайшла до кімнати й побачила, що Емелін сидить, забившись у найдальший куток, бліда з переляку. Коли вона відчинила двері, дівчина сполохано підхопилася з місця, та, побачивши, хто прийшов, кинулась до неї і схопила її за руку.

– Ой Кассі, це ти? Я така рада, що ти прийшла! А я злякалась, думала, це… Ой, ти собі не уявляєш, який там ґвалт унизу цілий вечір!

– Добре уявляю, – похмуро мовила Кассі. – Не раз його чула!

– Скажи мені, Кассі, чи не могли б ми якось утекти звідси? Про мене хоч куди – нехай і в болото до гадюк, байдуже! Невже не можна вирватися звідси куди-небудь?

– Хіба що в домовину, – відказала Кассі.

– А ти ніколи не пробувала втекти?

– Я бачила, як пробували інші і чим це кінчалося, – сказала Кассі.

– Я б краще жила серед боліт і гризла кору з дерев. А гадюк я не боюся! Краще вже?кити з гадюками, ніж з ним! – палко промовила Емелін.

– Багато хто й до тебе так міркував, – сказала Кассі. —Але нд мочарах довго не пробудеш – тебе вислідять із собаками, притягнуть назад, а тоді… тоді…

– Що він тоді зробить? – спитала дівчина, аж ду затамувавши з нетерплячки.

– Ти спитай краще, чого він не зробить, – відповіла Кассі. – Він багато чого навчився серед морських розбійників у Вест-Індії, Ти заснути не зможеш, коли розкажу тобі про те, що бачила й що чула від нього самого. Він часом розповідає про такі речі – для забави. Я чула тут такий крик, що він мені потім місяцями з пам’яті не йшов. А отам, за невільницьким селищем, є голе обгоріле дерево, а під ним чорний попіл. Поспитай-но кого хочеш, що там робилося, то побачиш, чи зважиться хтось тобі розповісти.

– Ой, а що ж воно таке?

– Не хочу я тобі казати. Мені й думати про це страшно. І хто знає, що ми побачимо завтра, коли той бідолаха й далі стоятиме на своєму!

– Який жах! – вигукнула Емелін, уся пополотнівши. – Ой Кассі, скажи мені, що я маю робити?. – Те саме, що й я. Будь слухняна, роби все, що тобі велять, і втішайся ненавистю ти прокльонами.

– Він хоче, щоб я пила з ним ту мерзенну горілку, – мовила Емелін. – А я духу її боюся…

– Краще буде, як питимеш, – сказала Кассі. – Я теж її духу боялася, а тепер жити без неї не можу. Потрібна хоч якась розрада, а коди вип’єш, усе наче не таке жахливе.

– Мама казала мені, щоб я ніколи до рота її не брала, – промовила Емелін.

– Мама тобі казала! – з гірким притиском промовила за нею Кассі. – А яка користь з отих материнських напучень! Вас купують, платять за вас гроші, і ви належите своїм господарям, хоч би хто вони були. Такий уже звичай. Отож кажу тобі – пий. Пий скільки можеш, і тобі полегшає на душі.

– Ой Кассі, пожалій мене! – Пожаліти? А хіба я тебе не жалію? Хіба я сама не маю дочки? Хтозна, де вона тепер і кому належить!. Мабуть, їй судилася така сама доля, як і її матері, та й дітям її теж! Нема кінця-краю цьому прокляттю!

– О, краще б мені й світу не бачити! – вигукнула Емелін, заломлюючи руки.

– Цього і я не раз бажала, – сказала Кассі. – Я б уже давно наклала на себе руки, та ніяк зважитись не можу, – додала вона і втупила очі в темряву за вікном. На обличчі її, як завжди в хвилини спокою, застигвираз безнадійної розпуки.

– Заподіяти собі смерть – то велике зло, – сказала Емелін:.

– Чому ж? Певно, не більше, ніж те, серед якого ми живемо…

Емелін відвернулась і затулила руками обличчя.

Тим часом, як у кімнаті нагорі точилася ця розмова, внизу, у вітальні, п’яного Легрі зморив сон.

Легрі не був гірким п’яницею. Здоровий і дужий, він міг пити до такої міри, за якої хтось слабкіший напевне сконав би чи збожеволів. Та якась підсвідома обачність утримувала його від надуживання хмільним, і він рідко напивався до непам’яті. Однак того вечора, гарячково силкуючись погамувати гризоти сумління, що прокинулись у його душі, він дозволив собі перебрати міру. Отож, відіславши геть своїх чорних поплічників, він повалився на лаву й заснув непробудним сном…

Легрі спав. У важкому, нездоровому сні йому привиділося, що поруч нього стоїть якась жінка, запнута покривалом. Ось вона поклала йому на чоло холодну м’яку руку… І хоч обличчя жінки не було видно, він упізнав її і сіпнувся з жаху. Потім він відчув, як те волосся обвивається в нього круг пальців, тоді ковзає до шиї, бере її в зашморг і душить – усе дужче, дужче, аж йому вже несила дихнути. І раптом він почув шєпіт, почув – і весь похолов… А тоді побачив себе перед страхітливою безоднею; переборюючи смертельний жах, він силкувався вдержатись на її краю, а звідусіль до нього тяглися чорні руки й штовхали його вниз, і Кассі теж була там, вона сміялась і собі підштовхувала його в те провалля. Потім перед ним знову з’явилася та сама велична, запнута покривалом постать. Жінка відкрила обличчя – то була його мати. Вона одвернулася від нього, і він полетів у безодню. Він летів і летів, а довкола розлягався стогін, зойк та дикий бісівський регіт… І Легрі прокинувся.

До кімнати вже пробивалися тихі рожеві промені світанку. Урочиста вранішня зоря стояла високо в просвітлілому небі й мов ясне око дивилася вниз, на того запеклого лиходія. Серед якої осяйної величі та краси народжується кожен новий день! Усе наче промовляє до темних душ: «Дивіться! Ще не пізно! Зверніться до світла, до добра!» Той голос лунає скрізь, усіма мовами та говірками, проте Легрі не чув його. Він прокинувся з лайкою та прокльонами на устах. Що було йому до багряно-золотого чуда світанку? Що було йому до ясної непорочної зорі? Схожий на дикого звіра, він дивився на все те й нічого не бачив. Насилу підвівшись, він налив собі склянку горілки й за одним духом вихилив половину.

– Ото була пекельна ніч, хай їй чорт! – мовив він до Кассі, що тільки-но зайшла в кімнату.

– У тебе попереду ще не одна така ніч, – сухо озвалася вона.

– Що ти хочеш цим сказати, паскудо?

– Постривай, побачиш, – відповіла Кассі тим самим тоном. – Слухай, Саймоне, я хочу дати тобі одну пораду.

– До біса твої поради!

– Я раджу тобі, – незворушно провадила Кассі, беручись прибирати в кімнаті, – щоб ти дав спокій Томові.

– А тобі що до того?

– Що? Та й сама не знаю. Коли ти платиш за невільника тисячу двісті доларів і в таку гарячу пору не знаходиш йому кращого вжитку, ніж зганяти на ньому свою лють, то мені до цього справді байдуже. Я тільки допомогла йому по змозі.

– Он як? А хто просив тебе стромляти свого носа в мої справи?

– Звісно, що ніхто. Я вберегла тобі не одну тисячу, щоразу доглядаючи твоїх невільників, і оце таку маю дяку! А чи не ти програєш свій заклад, якщо збереш гірший від інших урожай? Чи не тобі утре носа Томкінс і чи не твої грошики заплачуть, га? Я вже наперед уявляю собі, як ти труситимеш гаманом.

У Легрі, як і в багатьох інших плантаторів, честолюбство мало лиш один вихід – зібрати найбільший в окрузі врожай, і він, як звичайно, побився об заклад з кількома фермерами в сусідньому містечку на цьогорічний збір. Отож Кассі із суто жіночою проникливістю, зачепила чи не єдине його вразливе місце.

– Ну гаразд, досить з нього того, що він дістав, – мовив Легрі. – Тільки нехай він мене перепросить і дасть слово виправитись.

– Він не буде перепрошувати, – сказала Кассі.

– Не буде, он як?

– Еге ж, не буде, – повторила Кассі.

– А дозвольте вас спитати чому, шановна пані? – глумливо мовив Легрі.

– Бо він правий, і він добре це знає, і ніколи не скаже, що був неправий.

– Кого це, в біса, обходить, що він знає? Цей клятий негр скаже те, що я йому звелю, або…

– Або він не зможе вийти в поле, а ти збереш менше бавовни й програєш заклад.

– І все ж він поступиться, неодмінно поступиться! Чи я не знаю негрів? Сьогодні ж буде плазувати переді мною, Як собака.

– Не буде, Саймоне. Ти не знаєш таких людей. Можеш роздерти його на шматки, але ні слова каяття ти з нього не вирвеш.

– Побачимо.?. Де він зараз? – спитав Легрі уже від дверей.

– У старій коморі, – відказала Кассі.

Хоч як рішуче розмовляв Легрі з Кассі, проте, коли він вийшов з дому, душу йому точила незвична тривога. Моторошні привиддя минулої ночі укупі з розважливими осторогами Кассі змусили його замислитись. Він визнав за краще поговорити з Томом віч-на-віч і, коли не вдасться упокорити його погрозами, відкласти розправу до слушнішого часу.

– Ну що, друзяко? – спитав він, зневажлива пхнувши Тома носаком. – Як ти тут? Чи не казав я, що можу тебе дечого навчити? То як тобі моя наука, га? Чи до душі прийшлася? Ти вже не такий гордий, як звечора? Не будеш читати проповіді бідному грішникові?

Том мовчав.

– Ану встань, бидло! – гримнув Легрі й знову штурхонув його ногою.

То було нелегко для побитої, ледве притомної людини, і, спостерігаючи, як Том силкується звестись на ноги, Легрі зловтішно реготав.

– Ну й моторний же ти сьогодні, Томе! Чи, бува, не застудився вчора ввечері?

Нарешті Том підвівся і з незворушним обличчям став перед господарем.

– То ти, бісова душа, ще й стояти можеш! – сказав Легрі, оглядаючи його з голови до ніг. – Здається, мало тобі всипали. Ну, от що, Томе, падай на коліна і проси пробачення за вчорашні гріхи.

Том не ворухнувся.

– На коліна, собако! – крикнув Легрі й оперіщив його гарапником.

– Містере Легрі, пане, – промовив Том, – я не можу просити пробачення. Я вчинив так, як вважав за справедливе, і чинитиму так завжди. Хай буде, що буде, а на лиходійство я не здатен.

– Так-то воно так, але ж ти не уявляєш собі, що може бути, містере Томе. Певно, гадаєш, що вчора звідав усе. Та щоб ти знав, це ще далеко не все… і взагалі дріб’язок. А от як тобі сподобається, коли тебе прив’яжуть до дерева й палитимуть на малому вогні? Приємна буде штука, га, Томе?

– Пане, – відказав Том, – я знаю, в здатні на страшні діла, одначе… – Він випростався і згорнув руки на грудях. – Одначе, пане, я анітрохи не боюся вмерти. Ви можете сікти мене, морити голодом, огнем палити – це тільки наблизить жадану смерть.

– Але перед тим я тебе в баранячий ріг скручу! – гукнув розлючений Легрі.

– Не скрутите, пане, – сказав Том. – Я матиму допомогу.

– Який же це біс тобі допоможе? – глумливо запитав Легрі.

– Всемогутній Господь! – відповів Том.

– Ах ти ж кляте поріддя! – гримнув Легрі й ударом кулака збив його з ніг.

В ту ж мить Легрі відчув дотик холоднуватої м’якої руки. Він обернувся й побачив Кассі. Але той холодний м’який дотик нагадав йому нічні кошмари, перед очима враз, наче осяяні ясним спалахом, постали моторошні привиддя, і його знов охопив жах.

– Невже ти вчиниш таку дурницю? – мовила Кассі по-французькому. – Дай йому спокій. Полиш його на мене, і він швидко вернеться в поле. А що, хіба не по-моєму вийшло?

Кажуть, навіть крокодил та носоріг, хоч який міцний у них панцир, і то мають вразливі місця. І в запеклих, бездушних лиходіїв є своє вразливе місце – марновірний страх.

– Легрі відвернувся. Він подумав, що встигне ще поставити на своєму.

– Ну гаразд, хай буде так, – буркнув він до Кассі. – А ти мені гляди! – погрозив Томові. – Поки що я тебе не займатиму, бо врожай не жде і мені потрібен кожний робітник. Але я не забуду! Все залічу тобі на карб, і ти мені заплатиш своєю чорною шкурою, так і знай!

Легрі повернувся і вийшов.

– Іди, іди, – мовила Кассі, похмуро зиркнувши йому вслід. – Настане й для тебе день розплати!.. Ну, як ти тут, мій бідний друже?

– Господь бог послав мені ангела, і він затулив пащу левові, – одказав Том.

– Цього разу – так, – сказала Кассі. – Але тепер він на тебе лютим чортом дихатиме. Він не дасть тобі спокою ні на мить, мов той собака пильнуватиме, як би вчепитися в горлянку! Всю кров із тебе виточить по краплі! Я ж його добре знаю!

Розділ XXXVII
Воля

Залишмо на час бідолашного Тома в руках його напасника і вернімося знову до Джорджа та його дружини, яких ми бачили востаннє в колі друзів у фермерському будинку край дороги.

Там-таки лишився й Том Локер, що стогнав і шарпався у незаймано білому ліжку під материнським доглядом тітоньки Доркас і був, на її думку, таким самим неспокійним пацієнтом як, приміром, хворий буйвіл.

Уявіть собі високу на зріст, поважну сірооку жінку в охайному квакерському чепці, що прикриває хвилясті сиві коси; розчесані на проділ над широким ясним чолом. На ній сніжно-біла шийна хустка, кінці якої рівненько з’єднані на грудях, та коричнева шовкова сукня, що шелестить, коли вона ходить по кімнаті.

– От чорті – обізвався Том Локер, збиваючи на собі укривала.

– Я прошу тебе, Томасе, не вживати таких слів, – мовила тітонька Доркас, спокійно поправляючи постіль.

– Гаразд, стара, от тільки не знаю, чи зможу, – відказав Том. – Та й як не лайнутися, коли така бісова спекота!

Тітонька Доркас зняла з ліжка теплу ковдру, знову поправила укривала й підіткнула їх під Тома, так що він став схожий на кокон. Роблячи це, вона сказала:

– Я хотіла б, друже, щоб ти перестав лаятись і подумав про свої манери.

– Якого біса я маю думати про такі дурниці? – обурився Том. – Що-що, а це мене найменше обходить, хай йому чорт!

І він знову почав соватись, аж поки зовсім збив постіль.

– А той молодик із жінкою ще тут? – трохи помовчавши, запитав він.

– Еге, – відказала Доркас.

– Нехай рушають до озера, – сказав Том, – і чим скоріше, тим краще.

– Певно, так вони й зроблять, – озвалася Доркас, не зводячи очей від плетива.

– Щоб ти знала, – вів далі Том, – у Сандаскі ми маємо спільників, і вони наглядають за всіма пароплавами. Тепер мені начхати, хай усі знають. Я й сам хочу, щоб ці двоє таки втекли, на зло отому клятому Мерксові, нехай йому сто чортів!

– Томасе! – мовила Доркас.

– Ет, стара, якщо заткнути мене надто міцно, я можу розірватись, мов та пляшка, – сказав Том. – І ще про оту жінку… Скажи їм, нехай якось її перевдягнуть, щоб ніхто не добачив. У Сандаскі знають її прикмети.

– Щось та придумаємо, – сказала Доркас так само незворушно.

А оскільки на цьому ми прощаємося з Томом Докером, то додамо, що, пролежавши три тижні в квакерській оселі, хворий на ревматичну гарячку, яка долучилася до всіх його ушкоджень, Том устав з ліжка трохи розумніший, ніж був перед тим Він облишив лови на негрів, подався до одного з нових селищ і знайшов кращий вжиток своєму хистові, полюючи ведмедів, вовків та іншу лісову звірину, чим і здобув собі добру славу в цілій окрузі. І він завжди з пошаною згадував квакерів.

– Хороші люди, – не раз казав він. – Усе хотіли навернути мене на праву путь, але нічого не вийшло. Та щоб ви знали, чоловіче, хворих вони доглядають знаменито, це вже як є! І юшки та пироги в них чудові!

Довідавшись від Тома Локера, що в Санласк! на них чатуватимуть переслідувачі, наші втікачі визнали за краще поділитися. Джім із своєю старою матір’ю вирушили перші, а через два дні до Сандаскі таємно перевезли й Джорджа та Елізу з дитиною і влаштували в одному гостинному домі, де вони мали підготуватися до переїзду через озеро.

І ось минула ніч, І над ними зійшла ясна вранішня зоря – зоря волі. Воля! Чудодійне слово! Яка сила прихована в ньому? Що вирізняє його з-поміж інших наймень і красних висловів? Скажіть, американці, чому серця ваші починають битися дужче, коли ви чуєте не слово, за яке приливали кров ваші батьки, а ваші хоробрі матері посилали на смерть своїх любих синів?

Та коли це слово таке заповітне й дороге для цілої нації, то чи не таке саме воно й для кожної людини? Що означає воля для нації, як не ту ж таки волю для всіх її громадян? Що таке воля для цього-от молодика, в жил але якого є домішка африканської крові, а в очах палає чорний огонь, – для Джорджа Гарріса? Для ваших батьків воля означала право нації бути незалежною. Для нього вона – право людини бути людиною, а не худобою; право називати рідну дружину своєю і захищати її від свавілля; право захищати й виховувати свою дитину; право мати власну домівку, власну віру, власні, ні від кого не залежні погляди.

Ось які думки вирували у душі Джорджа, поки він сидів, замислено підперши голову рукою, і спостерігав, як його дружина припасовує до своєї тендітної постаті чоловіче вбрання, – вони вирішили, що так їй буде найбезпечніше їхати через озеро.

– А тепер кучері, – мовила Еліза, стоячи перед дзеркалом і розпускаючи свої пишні шовковисті коси. – Трохи навіть жаль, правда, Джордже? – додала вона, грайливо піднімаючи їх рукою. – Шкода відрізати, еге ж?

Джордж сумно всміхнувся, але нічого не відповів.

Еліза повернулася до дзеркала. Зблиснули ножиці, і її довгі кучері один по одному стали падати додолу.

1 Ідеться про війну за незалежність (– рр.), коли населення Північної Америки повстало проти панування англійців.

– Ну, от і все, – сказала вона, беручи в руки головну щітку. – Тепер лише трохи причепурити… Подивись, який гарненький хлопчина! – зі сміхом обернулася вона до чоловіка, проте обличчя її трохи зашарілось.

– Ти завжди гарненька, хоч як уберися, – відказав Джордж.

– Чого ти такий невеселий? – спитала Еліза, ставши на одне коліно поруч нього, і взяла його за руку. – Кажуть, завтра вранці ми будемо в Канаді. Всього один день і одна ніч переїзду озером, а тоді… О, тоді!..

– Ах, Елізо! – озвався Джордж, пригортаючи її до себе. – Отож-то й воно! Усе моє життя тепер залежить від цього переїзду. Дістатися так близько, майже бачити мету – і раптом усе втратити! Я цього не пережив би, Елізо!

– Не бійся, – з надією в голосі мовила вона. – Коли вже доля сприяла нам добратись аж сюди, вона не зрадить нас до кінця.

– Ти просто чудо, Елізо! – вигукнув Джордж, рвучко обнімаючи її. – Та скажи мені… О, невже нам судилося таке щастя? Невже скінчаться ці довгі роки страждань і ми будемо вільні?

– Я певна, що так, Джордже, – відказала Еліза, зводячи на нього затінені довгими віями очі, в яких блищали сльози радості й надії. – Я чую всією душею, що вже сьогодні ми вирвемося з неволі.

– Я вірю тобі, Елізо, – мовив Джордж, швидко підводячись. – Ходімо, час вирушати… А справді, – додав він, трохи відхиливши її від себе й захоплено дивлячись на неї, – з тебе вийшов прегарний хлопчина. Ці короткі кучері тобі до лиця. Ану надягни капелюха. Так… трохи набакир. Ніколи ще ти не була така гарненька… Але от-от має приїхати фургон. Цікаво, чи місіс Сміт уже спорядила Гаррі?

Двері відчинились, і до кімнати зайшла статечна літня жінка, ведучи за руку малого Гаррі, перевдягненого в дівчинку.

– Ач яке гарненьке дівча! – мовила Еліза, повертаючи його на всі боки. – Будемо звати його Гаррієт. Добре підходить, правда ж?

Хлопчик стояв, похмуро дивлячись з-під темних кучерів на дивно одягнену матір, і не озивавсь ані словом – лише подеколи тяжко зітхав.

– Гаррі впізнає свою мамуню? – запитала Еліза, протягаючи до нього руки.

Малий боязко вчепився за жінку, що привела його.

– Годі, Елізо, не треба ластитись до нього. Ти ж знаєш, що його повезуть окремо від нас, – сказав Джордж.

– Твоя правда, це нерозумно, – погодилась Еліза. – І все ж мені прикро, що він од мене відвертається… Ну, ходім. Де мій плащ? Ага, осьде. Як його надягають, Джордже?

– Отак, – сказав чоловік, накинувши плащ їй на плечі.

– Ага, так, – мовила Еліза, наслідуючи його рух. – Крім того, я маю тупати ногами, широко ступати й удавати хвацького парубка.

– Не треба занадто старатися, – сказав Джордж. – Трапляються часом і скромні юнаки. Мабуть, краще тобі такого й удавати.

– А рукавички! Горе, та й годі! – сказала Еліза. – Мої руки зовсім у них потонули!

– Добре пильнуй, щоб вони весь час були на тобі, – застеріг її Джордж. – Твої малі лапоньки можуть виказати нас усіх А ви, місіс Сміт, не забувайте, що тепер ви наша тітонька і їдете під нашою опікою.

– Я чула, – обізвалася місіс Сміт, – що якісь люди на пристані попереджають усіх капітанів щодо чоловіка з жінкою та маленьким хлопчиком.

– Он як! – мовив Джордж. – Ну що ж, коли ми таких побачимо, то дамо їм знати.

До будинку вже під’їхав найманий фургон, і гостинна родина, що прихистила у себе втікачів, обступила їх, щоб попрощатися.

Як і радив Том Локер, утікачі прибрали невпізнанного вигляду. На їхнє щастя, місіс Сміт, поважна жителька того самого канадського містечка, до якого вони вирушали, теж чекала пароплава через озеро й погодилася зіграти роль тітоньки малого Гаррі. Щоб привчити хлопчика до неї, його на ті два дні цілковито доручили її турботам і з допомогою лагідного поводження, підкріпленого маківниками та цукерками, вона здобула неабияку прихильність того юного джентльмена.

Фургон спинився біля пристані. Обидва молодики, як вони тепер виглядали, зійшли сходнями на пароплав. Еліза галантно вела під руку місіс Сміт, а Джордж клопотався речами. Коли Джордж стояв у дверях капітанської конторки, купуючи квитки, він почув голоси двох чоловіків, що розмовляли осторонь.

– Я обдивився кожного, хто сходив на борт, – казав один. – На нашому пароплаві їх немає, я певен.

– Сандаскі, плекаючи надію вистежити тут свою здобич.

– Жінку важко відрізнити від білої, – сказав Меркс. – Та й чоловік її дуже світлий мулат. На руців нього тавро.

Джорджева рука, що саме простяглася по квитки та решту, ледь помітно здригнулась, але він спокійно повернувся, зміряв Меркса байдужим поглядом і неквапливо пішов на другий кінець палуби, де його дожидала Еліза.

Місіс Сміт з малим Гаррі залишили їх і влаштувалися в жіночій каюті, де смаглява врода гаданої дівчинки викликала чимало похвальних зауважень.

Востаннє загув дзвін, і Джордж мав приємність бачити, як Меркс поспішає з пароплава на берег. А коли пароплав відчалив і віддаль між ними стала непоборна, з грудей у нього вихопилось протяжне полегшене зітхання.

Була чудова днина. Сині води озера Ері мінились і яскріли в променях сонця. З берега повівав свіжий вітерець, і гордий корабель, розтинаючи хвилі, неухильно простував уперед.

Яка то незбагненна річ – людське серце! Дивлячись на Джорджа, що спокійно походжав по палубі із своїм соромливим супутником, ніхто б і подумати не міг, яка буря почуттів вирує в його грудях. Заповітна мета, до якої він дедалі наближався, здавалась надто прекрасною та високою, і він аж не вірив собі. Його ні на мить не залишав чіпкий страх: а що, коли виникне якась негадана перепона й не дасть йому досягти мети?

Проте пароплав ішов усе вперед, минали години, і ось уже виразно постав удалині благословенний берег Канади – берег, наділений могутньою чарівною силою, що здатна вмить розвіяти всі закляття рабства, будь-якою мовою проголошені та будь-якою владою стверджені.

Джордж і його дружина стояли, взявшись за руки, а тим часом пароплав підходив до невеличкого канадського містечка Амгерстберга. У Джорджа уривався віддих, очі застилав туман. Він мовчки потиснув тендітну ручку, що злегка тремтіла в його руці. Загув дзвін, і пароплав спинився. Немов уві сні, Джордж узяв свої речі, зібрав супутників, і весь невеличкий гурток зійшов на берег. Води стояли на пристані, доки пароплав відчалив, а тоді зі слізьми на очах кинулись в обійми одне одному…

Місіс Сміт відвела втікачів до одного доброго чоловіка, який оселився там, щоб допомагати всім гнаним та безпритульним, які шукали захисту на цьому березі.

Чи здатен хтось висловити все блаженство першого дня волі? Чи не прекрасніше та вище оте чуття від будь-якого з решти п’яти людських чуттів? Рухатись, розмовляти, дихати, іти куди хочеш, знаючи, що ніхто за тобою не стежить, що ти в безпеці!.. З якою любов’ю та ніжністю дивилася мати на личко своєї сплячої дитини, що після всіх лихих пригод стала їй ще дорожча! То чи можна було заснути, коли душа повнилася таким блаженством! Щоправда, наші втікачі не мали ані клаптя землі, ані власної покрівлі над головою; вони витратили всі свої гроші до останнього долара. Та хоча й були бідні, мов дикі птахи чи польові квіти, все ж не могли заснути від щастя.