Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XXIV
Недобрі ознаки

Через два дні після того Олфред і Огюстен Сен-Клери попрощалися. У товаристві двоюрідного братика Єва дуже збуджувалась і тепер, стомлена надмірним напруженням, почала швидко підупадати на силі. Кінець кінцем Сен-Клер погодився вдатись до медицини. Досі він цього вперто уникав, боячись визнати в такий спосіб страшну правду. Та наступні кілька днів Єва почувала себе так погано, що не могла й виходити з дому, і він послав по лікаря.

Марі Сен-Клер навіть і не помічала, як в’яне та марніє її дочка, бо саме в той час цілком заглибилась у вивчення двох чи трьох нових недуг, жертвою яких вона себе уявила. Вона мала непохитне переконання, що ніхто так не страждає, та й не може страждати, як вона сама, і обурено відкидала хоч найменший натяк на те, що хтось, крім неї, може захворіти. В таких випадках вона завжди твердила, що то просто лінощі або малодушність: от, мовляв, якби хто зазнав усіх тих мук, що їх терпить вона, то швидко збагнув би різницю.

Міс Офелія кілька разів намагалася збудити в ній материнську тривогу за Єву, та все марно.

– Не бачу я, щоб дитина була недужа, – відказала Марі. – Он як вона бігає та пустує.

– Але вона кашляє.

– Кашляє! Кому ви говорите про кашель! Та я сама все своє життя кашляю. Коли я була така, як Єва, всі думали, що в мене сухоти. Няня ніч у ніч сиділа білля мого ліжка. А що там Євин кашель!

– Та вона ж слабне, задихається.

– Ет, і зі мною скільки років те саме було. Нервовий розлад, ото й тільки.

– А як вона пітніє ночами!

– Я теж пітнію ось уже десять років. Мало не щоночі білизну на мені хоч викручуй. Сорочки до рубця мокрі, а простирала няня вішає сушити! Де там Єві так пітніти!

І міс Офелія на якийсь час замовкала.

Та тепер, коли хвороба Єви стала очевидна й довелося покликати лікаря, Марі враз заговорила по-іншому. Мовляв, вона знала, вона завжди передчувала, що їй судилося бути найнещаснішою з матерів. І от тепер, така хвора, вона мусить дивитися, як її єдина, її укохана крихітка сходить у домовину! Ночами Марі не давала спокою няні, а від рана до темна без угаву розводилася про нове тяжке горе, що випало на її долю.

– Марі, люба, не кажи такого! – умовляв її Сен-Клер. – Не можна ж отак зразу й зневірятися.

– Тобі, Сен-Клер, недоступні материнські почуття! Ти ніколи не розумів мене, тож не розумієш і тепер!

– Але не говори так, наче вже всьому кінець!

– Я не можу ставитись до цього так незворушно, як ти, Сен-Клер. Коли тобі байдуже до того, що твоя дитина під такою страшною загрозою, то мені аж ніяк. Для мене це надто тяжкий удар, та ще й після всього, що я мусила зносити.

– Єва справді квола дитина, – казав Сен-Клер, – я завжди це знав. Вона швидко виросла, це її виснажило, і її здоров’я таки викликає побоювання. Але останніми днями її просто зморила спека, до того ж вона трохи перевтомилася, коли тут був її двоюрідний братик. Лікар каже, що можна сподіватися на краще.

– Ну, коли ти можеш тішити себе надіями, тим краще для тебе. Блаженні ті люди, що мають нечутливу душу. Певне ж, і я хотіла б не брати цього так близько до серця – воно неодмінно мене доконає! О, якби ж то я могла бути така незворушна, як ви всі в цьому домі!

І «всі в цьому домі» несамохіть бажали їй того самого, бо Марі, хизуючись перед слугами своїм новим нещастям, зробила з нього привід до незчисленних нападок на всіх і кожного. Хто б що сказав, зробив чи не зробив, як це враз оберталося на зайвий доказ того, що її оточують бездушні, нечутливі людці, яким байдуже до її страждань.

Бідолашна Єва іноді чула ті нарікання і мало очі не виплакала з жалю до матері, що так побивалася через неї.

Десь тижнів через два Єва почула себе куди краще. То був один з тих оманливих відступів невблаганної хвороби, що часто вселяють надію в жагучі серця, навіть коли смерть уже на порозі. Євину легку ходу знову було чути в саду й на веранді, вона знову бавилась та сміялася, і зраділий батько запевняв, що скоро вона зовсім одужає. Тільки міс Офелія та лікар не тішилися цим примарним полегшенням. Не помилялось і ще одне серце – сердечко самої Єви…

Та хоч дівчинка й була виплекана з глибокою ніжністю і перед нею розгорталося прекрасне життя з усіма принадами, що їх можуть дати любов та добробут, вона не боялася смерті й не жаліла себе. її сердечко боліло тільки за тих, кого вона залишала, а найдужче – за батька. Єва ніколи не замислювалася над такими речами, проте підсвідомо відчувала, що займає в його серці куди більше місця, ніж будь-хто інший. Матір вона теж любила, бо взагалі була ніжна й чутлива, і всі оті прояви материного себелюбства, які їй траплялося бачити, смутили й бентежили її – адже, як і кожна дитина, вона беззастережно вірила, що мати не може чинити зла. І хоч деяких речей Єві було просто не збагнути, вона завжди заспокоювала себе думкою, що, зрештою, це її мама і що вона теж її щиро любить.

Жаліла вона й добрих, відданих слуг, для яких була наче ясний сонячний промінь. Діти звичайно не схильні узагальнювати, однак Єва напрочуд рано дозріла розумово, і всі згубні вади рабовласницького устрою, які вона бачила навколо, одна по одній глибоко западали в її чутливу душу. її поривали невиразні бажання зробити якесь добро своїм слугам, врятувати і обдарувати ласкою не тільки їх, а й усіх людей їхнього стану, та, на жаль, вона була надто мала й немічна, щоб ш здійснити ті поривання.

– Знаєш, дядечку Томе, – сказала вона якось, зводячи очі від книжки, що її читала вголос своєму другові, – а я розумію, як ото хочеться вмерти заради когось іншого.

– Чому, панночко Єво?

– Бо я й сама таке відчуваю.

– Про що це ви, панночко Єво? Щось я не збагну.

– Я не можу пояснити… Та пам’ятаєш, коли ми їхали на пароплаві і я побачила отих нещасних… кого розлучили з матір’ю, кого з чоловіком, кого з малими діточками… і ще коли я почула про сердешну Прю – який то був жах, правду ж? – та й ще багато разів я відчувала, що радо вмерла б сама, якби моя смерть визволила їх від усього того лиха. Кажу тобі, Томе, я хотіла б умерти заради них, якби було можна, – палко промовила Єва, поклавши свою тендітну ручку на Томову руку.

Том позирнув на дівчинку з побожним трепетом і, коли вона, зачувши поклик батька, швиденько гайнула додому, ще довго дивився їй услід, раз у раз витираючи очі.

Єва легко збігла на веранду, де чекав її батько. Убрана в біле платтячко, золотокоса, з розпашілим личком та неприродно блискучими від гарячки очима, вона вся світилася у промінні призахідного сонця.

Сен-Клер покликав дочку, щоб показати їй статуетку, яку він купив для неї в місті. Та вигляд дівчинки так болісно вразив його, що він умить забув про свій намір і рвучко пригорнув її до себе.

– Єво, ластівко, тобі останніми днями полегшало, правда ж?

– Тату, – несподівано твердо промовила Єва, – я давно вже хотіла дещо тобі сказати. То давай скажу тепер, поки ще не знесиліла.

Сен-Клера неначе морозом обсипало. Єва сіла батькові на коліна, прихилилася голівкою до його грудей і сказала:

– Тепер уже з цим нема чого критися, тату. Настає мені година піти від вас. Я піду й ніколи більше не повернуся! – І горло їй здавило ридання.

– Та ну ж бо, моя люба донечко! – мовив Сен-Клер. Його бив дрож, але він силкувався говорити весело. – Ти просто знервована й трохи підупала духом. Не треба вдаватися в такі чорні думи. Ось поглянь, яку я тобі купив статуетку!

– Ні, тату, – сказала Єва, лагідно відсуваючи дарунок, – не обманюй себе! Мені анітрохи не краще, я це знаю напевне. І я скоро піду. Я не знервована і духом не підупала. Якби не жаль було тебе, тату, і всіх моїх друзів, я почувала б себе тільки щасливою. Я сама хочу піти… так хочу!..

– Що ж тобі, ластівко, тут не до серця? Хіба не робиться для тебе все, що можна, аби лиш ти була щаслива?

– І все ж я хочу піти… А жити хотіла б хіба що задля своїх друзів. Багато чого смутить мені серце, здається жахливим. Отож краще мені піти… Але я не хочу залишати тебе… Мені несила навіть про це подумати!

– Що ж тебе смутить і жахає, доню?

– Та всі оті речі, що день у день діються довкола. Мені жаль наших бідних слуг. Вони так люблять мене, такі до мене добрі! Як мені хочеться, тату, щоб усі вони були вільні!

– Єво, донечко, невже ти вважаєш, що їм погано в нас живеться?

– Ой тату, а що, як раптом з тобою щось станеться? Що тоді буде з ними? Таких людей, як ти, тату, дуже мало. Он дядечко Олфред зовсім не такий, і мама теж… А згадай-но господарів нещасної старої Прю! На який тільки жах здатні люди! – І Єва здригнулася.

– Люба моя дитино, ти надто чутлива. Даремно я дозволяв тобі слухати такі історії.

– Оце ж і не дає мені спокою, тату. Ти хотів, щоб я жила в добрі й ніколи не знала найменшого лиха і навіть сумних історій щоб не чула. А тим часом скільки бідолах усе життя не бачать нічого, крім горя та смутку. Хіба це справедливо? То як було мені не знати про такі речі, як не жаліти цих людей? Усе воно завжди западало мені в серце, глибоко так западало. І я все думала, думала… Тату, невже не можна, щоб усі раби стали вільні?

– На це нелегко відповісти, донечко. Безперечно, все воно справді зло, так думає багато людей, і я теж. Я щиро бажав би, щоб у нашій країні не було жодного раба, але що для цього треба зробити – я не знаю.

– Тату, ти ж такий добрий і благородний, завжди так гарно говорив. То чи не міг би ти ходити скрізь і переконувати людей на добре діло? Коли я помру, тату, ти згадаєш ці мої слова і зробиш так задля мене. Я й сама б це зробила, якби могла.

– Коли ти помреш, Єво!.. – схвильовано вигукнув Сен-Клер. – Ніні, не кажи такого, доню! Ти ж єдина моя втіха на світі!

– Дитина бідної старої Прю теж була її єдиною втіхою, а проте вона мусила слухати її крик і нічого не могла вдіяти! Тату, ці нещасні люди так само люблять своїх дітей, як і ти мене. Ну зроби для них що-небудь! Он і бідна няня любить своїх малих. Я сама бачила, як вона плаче, коли говорить про них. І Том свої діточок любить… Це ж просто жах, тату, що весь час коїться отаке!

– Ну годі, годі, ластівко! – заспокійливо мовив Сен-Клер, ти тільки не впадай у розпач, не говори про смерть, і я зроблю все, що ти хочеш.

– І дай мені слово, любий тату, що ти відпустиш Тома на волю, як тільки… – вона затнулась і нерішуче докінчила: —як тільки мене не стане.

– Гаразд, серденько, я зроблю все… все, що ти скажеш.

– Любий тату, – мовила дівчинка, притиснувшись до його лиця гарячою щічкою, – от якби нам піти разом…

Сен-Клер міцніше пригорнув її до себе, але нічого не сказав.

– Ти прийдеш до мене, – додала вона тихо і впевнено.

– Я піду за тобою. Я тебе не забуду.

Урочиста вечірня сутінь оповивала їх дедалі густіше. Сен-Клер сидів мовчки, пригортаючи до грудей тендітне дитяче тільце. Він уже не бачив доччиних глибоких очей, тільки чув її тихий, немов потойбічний голос. І нараз миттєвим привиддям перед очима в нього постало все його минуле: материні молитви, його власні дитячі поривання до добра, а між ними й цим вечором – довгі роки неробства й марноти, що їх звуть світським життям. За одну мить людина може осягти думкою дуже багато. Отож і Сен-Клер багато чого побачив і відчув, але не обмовився про те ані словом. А коли зовсім посутеніло, він одніс дочку до її спальні, почекав, коли її перевдягнуть на ніч, а тоді відпустив слуг і колисав її на руках та співав їй, аж поки вона заснула.

Розділ XXV
Маленька наставниця

Було недільне надвечір’я. Сен-Клер сидів на веранді, простягшись у плетеному кріслі, і тішився сигарою. Марі лежала на канапі проти розчиненого на веранду вікна, сховавшись від москітів за прозорою флеровою завісою. В руці вона тримала гарно оправлений молитовник. Була неділя, отож Марі й удавала, ніби читає, хоч насправді куняла над розгорнутою книжкою, то розплющуючи очі, то знову їх заплющуючи.

– Знаєш, Огюстене, – мовила вона, прочнувшись від дрімоти, – треба буде послати до міста по мого давнього лікаря, доктора Позі. Я певна, що в мене погано з серцем.

– Та навіщо ж тобі посилати по нього? Лікар, що їздить до Єви, теж цілком тямущий.

– Я не звірилася б на нього в разі небезпеки, – відказала Марі. – А як я розумію, становище моє досить небезпечне. Я ось уже кілька ночей про це думаю. У мене страшні напади болю і якісь такі дивні відчуття.

– Ой Марі, це все просто з нудьги. Я не вірю, що в тебе хворе серце.

– Де ж би ти повірив! – сказала Марі. – Я так і знала, що почую від тебе саме це. Ти тривожишся, тільки-но Єва раз кашляне чи ще щось їй трохи не так, а до. мене тобі байдуже.

– Коли вже тобі так хочеться мати хворе серце – гаразд, я згоден, – мовив Сен-Клер. – Та до сьогодні ж воно було здорове.

– Щоб не довелося тобі пожаліти про ці слова, коли вже буде пізно! – сказала Марі. – Ти собі хоч вір, хоч не вір, а тривога за Єву і всі мої зусилля заради цієї любої крихітки лиш прискорили те, про що я давно вже догадувалася.

Які зусилля мала на увазі Марі, збагнути було важко. Те саме подумав собі й Сен-Клер і спокійнісінько курив далі, мов бездушний лиходій, аж поки до веранди під’їхала коляска і з неї вийшли міс Офелія та Єва, що їздили з Томом на прогулянку.

Міс Офелія, як звичайно, передусім рушила до своєї кімнати зняти чіпець і шаль, а Єва підійшла до батька й примостилася в нього на колінах.

Трохи згодом у кімнаті міс Офелії, що так само виходила дверима на веранду, почулися голосні вигуки й звернені до когось гнівні докори.

– Якого ще лиха накоїла там Топсі? – обізвався Сен-Клер. – Б’юсь об заклад, що весь цей галас через неї!

В наступну мить на веранді з’явилася до краю обурена міс Офелія, тягнучи за собою малу винуватицю.

– Іди, іди сюди! – примовляла міс Офелія. – Ось я все розкажу твоєму хазяїнові!

– Що там таке? – спитав Сен-Клер.

– А те, що я не можу більше терпіти цього знущання! Це вже просто над усяку силу! Я замкнула її в кімнаті й сказала вивчити молитву. А вона що? Підгледіла, де я ховаю ключа, залізла в шафу, витягла звідти оздобу для чіпців і всю порізала на плаття своїм лялькам! Ні, такої лихої дитини я ще зроду не бачила!

– Я ж казала вам, сестрице, – обізвалася Марі, – що з цими створіннями по-доброму не можна. Коли б оце моя воля, – додала вона, докірливо поглянувши на Сен-Клера, – я б звеліла як слід відшмагати цю малу негідницю. Так відшмагати, щоб вона й на ноги не звелася!

– Не сумніваюся, – мовив Сен-Клер. – Ось і розказуйте після цього про лагідну жіночу вдачу! Дайте жінці волю, то вона вам і коня мало не до смерті заб’є, а не те що слугу!

– Та вже ж не ходитиму коло та навколо так, як ти! – відрубала Марі. – Сестриця розумна жінка і сама це збагнула не гірше за мене.

Міс Офелія, як і кожна дбайлива господарка, не могла стримати обурення, коли дівчинка своїми витівками марно переводила добро. Та й багато хто з наших читачок на її місці напевне відчули б те саме. Однак слова Марі аж ніяк не вкладалися в її поняття, І вона враз прохолола.

– Я б нізащо не дозволила вчинити таке над дитиною, – мовила вона, – але кажу вам, Огюстене, я справді не знаю, що робити. Навчала я її навчала, товкмачила одне й те ж до знемоги, і шмагала її, і карала як тільки могла – а вона все така сама, як раніше!

– Топсі, ану йди сюди, мавпеня! – покликав дівчинку Сен-Клер.

Топсі підійшла до нього. її круглі гострі оченята блимали винувато і в той же час, як завжди, лукаво.

– Чому ти так поводишся? – запитав Сен-Клер, несамохіть потішаючись виразом її обличчя.

– Та, мабуть, тому, що я лиха, – шанобливо сказала Топсі. – Так каже міс Фелі.

– Хіба ти не бачиш, скільки добра зробила тобі міс Офелія? Вона каже, що зробила все можливе.

– Ой, та звісно ж, пане! Ось і та моя хазяйка завжди так говорила. Вона й лупцювала мене страх як сильно, і за волосся скубла, і головою об двері стукала, та й то мені не помагало! Та мені, мабуть, хоч би й усе волосся геть по вискубти, то однак добра не буде. Така вже я погана! А все того, що я негритянка, оце ж тільки того!

– Ні, я таки мушу від неї відмовитись, – сказала міс Офелія. – Годі вже з мене цієї мороки.

Єва, що до останньої хвилини мовчки спостерігала всю цю сцену, нишком дала знак Топсі йти за нею. В кінці веранди була невелика засклена комірчина, що правила Сен-Клерові за читальню, і Єва з Топсі зникли за її дверима.

– Що це там Єва надумала? – спитав Сен-Клер. – Ану піду подивлюся.

Він навшпиньки підступив до комірчини, відхилив завіску, що закривала скляні двері, й зазирнув туди. А тоді, приклавши палець до уст, знаком показав міс Офелії, щоб і вона підійшла подивилася.

Обидві дівчинки сиділи на підлозі боком до дверей. На обличчі Топсі був звичайний лукавий і безтурботний вираз, зате в Єви, що сиділа проти неї, личко аж пашіло від хвилювання, а у великих очах блищали сльози.

– Чому ти так погано поводишся, Топсі? Хіба ти не можеш постаратися бути хорошою? Невже ти нікого не любиш, га, Топсі?

– Не знаю я, як це любити. Я люблю цукерки, ото і все, – відказала Топсі.

– Але ж своїх батька й матір ти любиш?

– Та в мене їх ніколи й не було. Я ж вам казала, панночко Єво.

– Так, я знаю, – сумно промовила Єва. – Ну, то, може, в тебе є братик чи сестричка, або тітка, або ж…

– Ні, нема… Ніколи нікого не було.

– Але, Топсі, якби ти тільки постаралася бути хорошою, ти могла б…

– Хоч би як я старалася, а однаково завжди була б негритянка, – сказала Топсі. – От якби мені злупити з себе шкуру й зробитися білою, отоді б я вже постаралася.

– Але ж люди можуть любити тебе й чорну, Топсі. І міс Офелія тебе любила б, якби ти була хороша.

Топсі уривчасто хихотнула – то був її звичайний спосіб виявляти свою недовіру.

– Ти не віриш? – спитала Єва.

– Ні. Вона мене терпіти не може, бо я негритянка! їй до мене доторкнутися – все одно що до жаби. Та й ніхто не може любити негрів, вони не варті, щоб їх любили. А мені й начхать! – сказала Топсі й почала свистіти.

– Ой Топсі, бідолашка, та я ж люблю тебе! – вигукнула Єва з раптовим спалахом співчуття і поклала свою тендітну білу ручку на плече Топсі. – Я люблю тебе, бо ти не маєш ні батька, ні матері, ані друзів… бо ти нещасна, скривджена дитина! Я люблю тебе і хочу, щоб ти була хороша. Я хвора, Топсі, і, мабуть, жити. мені лишилося зовсім мало. То дуже мене смутить, що ти отака неслухняна. Прошу тебе, постарайся бути хорошою, ну хоч би задля мене. Вже ж недовго мені бути з тобою разом.

Меткі круглі оченята маленької негритянки сповнилися слізьми. Важкі прозорі краплі одна по одній скочувались по її щоках і падали на Євину білу ручку. Топсі похилила голову на коліна й гірко заридала.

– Панночко Єво! Люба панночко Єво! – проказувала вона крізь сльози. – Я старатимусь! Ось побачите, як старатимусь! Раніш мені було все одно.

Сен-Клер спустив завіску.

– Сьогодні Єва нагадала мені мою матінку… – мовив він до міс Офелії.

– Я завжди мала упередження проти негрів, – сказала міс Офелія. – Ніде правди діти – мені таки було гидко доторкнутися до цієї дитини. Але я й подумати не могла, що вона про це знає.

– О, діти одразу відчувають такі речі, – сказав Сен-Клер, – від них цього не приховаєш. Повірте мені, хоч би скільки добра ви робили дитині, хоч би як піклувалися про неї, вона ніколи не буде вам вдячна, поки відчуватиме, що ви ставитесь до неї з огидою. Дуже дивно, але це так.

– Не знаю, як мені себе перебороти, – промовила міс Офелія. – Вони ж і справді мені неприємні, а ця дитина особливо. Як я можу позбутися цього почуття?

– А от Єва, здається, знає як.

– Ну, вона така щиросерда! – сказала міс Офелія. – Якби ж то я могла стати такою, як вона! Певно, мені є чого в неї повчитися.

– Коли так, то ви не перша, кого напроваджує на розум дитина, – зауважив Сен-Клер.

Розділ XXVI
Смерть

Простора спальня Єви, як і всі кімнати в будинку, виходила на широку веранду. З одного боку вона примикала до покою батьків, з другого – до кімнати міс Офелії, Сен-Клер сам наглядав за умеблюванням та оздобленням доччиної кімнати й подбав про те, щоб усе там відповідало вдачі її маленької господині. На вікнах висіли рожеві та білі муслінові завіси. Підлогу вкривала квітчаста мата, зроблена в Парижі за малюнком самого Сен-Клера: по краях рожеві пуп’янки в зеленому листі, а посередині – пишні троянди в цвіту. Ліжко, стільці і крісла були бамбукові, тонкої мистецької роботи. Над узголів’ям ліжка на алебастровій консолі стояла красива фігура ангела із згорнутими крилами й миртовим вінком у простягнутій руці. З вікна на ліжко спадала рожева флерова запона, прошита срібною ниткою, – захисток від москітів, який є неодмінною приналежністю кожної спальні в тій місцевості. На вишуканих бамбукових кріслах не бракувало рожевих атласових подушок, а з рук гіпсових статуй на них спадали такі самі флерові запони, як і над ліжком. Посеред кімнати стояв легкий бамбуковий столик, а на ньому – тонка порцелянова ваза у формі білої лілеї, завжди повна квітів. На цьому столику були Євині книжки та всілякі дрібнички, а також гарно вироблене письмове приладдя, що його подарував їй батько, помітивши, як старанно вона вправляється у краснописі. На полиці над каміном стояли чудові статуетки дітей, а обабіч них – дві мармурові вази, в які Том щоранку ставив свіжі букети квітів. Стіни прикрашало кілька чарівних картин, що зображували різні дитячі забави. Одне слово, кожна річ у цій кімнаті наче промовляла про безжурне дитинство, красу та спокій. Все, на що падало око маленької господині, коли вона вранці прокидалася від сну, тішило душу й навіювало радісні думки.

Оманлива снага, що на якийсь час підбадьорила Єву, швидко залишала її. Все рідше було чути на веранді її легку ходу, і все частіше лежала вона в кріслі перед розчиненим вікном, утупивши очі в неспокійні хвилі озера.

Одного дня, лежачи отак у кріслі з розгорнутою книжкою на колінах, Єва раптом почула на веранді сердитий голос матері:

– А це що таке, негіднице? Знову в шкоду? Пообривала квіти, он як?

І Єва почула лункий звук ляпаса.

– Ой пані! Та це ж для панночки Єви! – обізвався голос, що належав Топсі.

– Для панночки Єви! Ач що вигадала! Ти думаєш, їй потрібні твої квіти, нікчемна чорна мавпо? Ану забирайся геть!

Єва миттю підхопилася з крісла й вибігла на веранду.

– Ой, не треба, мамо! Я хочу ці квіти, нехай дасть їх мені! Вони мені потрібні.

– Та ну, Єво, в тебе й так їх повна кімната.

– Мені квіти ніколи не зайві, – відказала Єва. – Неси їх сюди, Топсі.

Топсі, що, понуривши голову, стояла осторонь, підійшла до Єви й оддала їй квіти. На обличчі в неї був нерішучий, соромливий вираз, зовсім не схожий на її звичайні зухвалі гримаси.

– Який чудовий букет! – сказала Єва, розглядаючи квіти.

Насправді той букет був скорше чудний – пучок червоногарячих гераній і серед них одна-єдина біла камелія з лискучим темним листям. Квіти явно були дібрані за протилежністю кольорів і дбайливо складені пелюстка до пелюстки.

Топсі аж засяяла з утіхи, коли Єва сказала:

– Топсі, ти дуже гарно добираєш квіти. Осьде в мене порожня ваза. Я хочу, щоб ти щодня приносила для неї букет.

– Що за химера! – вигукнула Марі. – Ну навіщо це тобі?

– Нехай собі рве квіти, мамо. Чи тобі не однаково, якщо Топсі робитиме це для мене? Однаково ж, правда?

– Та звісно, коли ти цього хочеш, люба!.. Топсі, ти чуєш, що каже твоя маленька хазяйка? Гляди мені, слухайся її!

Топсі швидко кивнула головою і опустила очі. Коли вона оберталась, щоб іти, Єва побачила, як по її темній щоці скотилася сльоза.

– Ось бачиш, мамо, я знала, що бідна Топсі хоче зробити для мене щось приємне, – сказала вона.

– Ет, дурниці! Просто це ще одна зловмисна витівка, які вона так полюбляє. Вона знає, що не можна рвати квіти, і робить наперекір, ото й тільки. Та коли вже тобі цього забаглося, то нехай буде так.

– Мамо, по-моєму, Топсі дуже змінилася. Вона старається виправитись.

– Довго їй треба буде старатись, поки вона виправиться! – зневажливо засміявшись, промовила Марі.

– Бідна Топсі! Ти ж знаєш, мамо, як її кривдили все життя.

– Ну, відколи вона тут, їй нема на що нарікати, аж ніяк. І навчали її, і умовляли, й упадали всі коло, неї як тільки могли, а їй хоч би що! Яка була капосна, така й лишилась і завжди така буде. Нічого вже з неї не зробиш!

– Але ж, мамо, одна річ – зростати так, як я, серед друзів, у добрі та ласці, і зовсім інша – так, як довелося їй, аж поки вона потрапила сюди!

– Можливо, – сказала Марі, позіхаючи. – Ой, ну ж і пече сьогодні…

– Мамо, – знов обізвалася Єва, – я хочу, щоб мені зрізали трохи кучерів… Тобто не трохи, а чимало.

– Навіщо? – запитала Марі.

– Я хочу пороздавати їх своїм друзям, мамо, поки ще можу зробити це сама. Чи не попросила б ти тітоньку прийти і підстригти мене?

Марі гукнула міс Офелію, що була в сусідній кімнаті.

Коли та прийшла, дівчинка підвелася з кушетки і, струснувши на плечі свої довгі золотисто-каштанові кучері, з усмішкою мовила:

– Ану, тітонько, пострижіть овечку.

– Що це тут діється? – спитав Сен-Клер, заходячи до кімнати з якоюсь садовиною для Єви.

– Нічого, тату. Просто я хочу, щоб тітонька трохи підкоротила мені кучері. Вони такі буйні, що аж голові жарко. А ще я хотіла б подарувати декому по кучерику.

Міс Офелія принесла ножиці.

– Обережно, не зіпсуйте! – сказав батько. – Стрижіть знизу, щоб не було помітно. Євині кучері – моя втіха.

– О тату! – скрушно мовила Єва.

– Атож, і я хочу зберегти їх у всій красі на той час, коли повезу тебе на дядечкову плантацію побачитися з Анріком, – весело провадив Сен-Клер.

– Я ніколи вже туди не поїду, тату. Мені лежить інша дорога. Ну повір же ти мені! Невже ти не бачиш, тату, як я слабшаю з кожним днем?

– Чому ти хочеш, щоб я повірив у таке страхіття, Єво? – спитав батько.

– Бо це правда, тату. І якщо ти повіриш тепер, то може, звикнеш до цього, як і я.

Сен-Клер стулив уста й похмуро дивився, як один по одному падають Єві на коліна її прекрасні довгі кучері. Вона брала їх у руки, сумно розглядала й накручувала на тоненькі пальчики, вряди-годи занепокоєно позираючи на батька.

– Оцього я завжди боялася, – промовила Марі. – Оце й підточувало день у день моє здоров’я і зводило мене в домовину, хоч усім до того байдуже. Я давно вже знала, що так буде. І скоро ти побачиш, Сен-Клер, що я таки мала рацію.

– І звісно, то буде для тебе неабияка втіха! – неприязно й гірко відказав Сен-Клер.

Марі відкинулася в кріслі й затулила обличчя батистовою хусточкою.

Єва замислено переводила свої ясні голубі очі з батька на матір. То був спокійний, проникливий погляд людини, що вже не належить до цього світу. Вона явно бачила, розуміла й належно оцінювала всю різницю між ними.

Трохи згодом вона поманила батька рукою. Сен-Клер підійшов і сів поруч неї.

– Тату, я дедалі знесилююсь і певна, що скоро вже кінець. Мені треба дещо сказати й зробити, але ж ти й слова чути про це не хочеш. А цього ж однаково не відвернути. То прошу тебе, дозволь мені сказати тепер!

– Кажи, доню, кажи, – мовив Сен-Клер, прикривши очі однією рукою, а другою тримаючи ручку Єви.

– Тоді нехай сюди прийдуть усі люди. Я маю щось сказати і їм, повинна сказати, – провадила Єва.

Гаразд, – покірливо згодився Сен-Клер. Міс Офелія послала по челядь, і незабаром усі зібралися в кімнаті.

Єва лежала, відкинувшись на подушки. її коси вільно спадали на плечі, щічки паленіли густим рум’янцем, що вирізнявся проти блідого, аж наче прозорого личка, худенького тільця й величезних глибоких очей, які сумовито спинялись на кожному.

Слуги принишкли, вражені цим видовищем, натхненне личко, зістрижені довгі кучері, що лежали поруч неї, відвернуте обличчя батька, хлипання Марі – все це миттю зворушило їхні добрі та чутливі од природи душі. Заходячи до кімнати, вони перезиралися між собою, скрушно зітхали й хитали головами. Тиша була така, як на похороні.

Єва підвела голову й окинула кожного довгим пронизливим поглядом. Усі стояли пригнічені та зажурені. Деякі з жінок затуляли обличчя фартухами.

– Любі мої друзі, – промовила Єва, – я просила, щоб ви всі прийшли, бо я люблю вас. Я люблю вас усіх і хочу з вами попрощатися… Я залишаю вас. Десь тижнів через два ви мене більше не побачите…

Тут дівчинку спинили тужні вигуки, жалощі й ридання, що вихопились разом з усіх грудей і заглушили її кволий голос.

Єва трохи почекала, а тоді як могла гучніше промовила, щоб усі почули її за тим тужінням:

– Якщо ви мене любите, то не перебивайте…

– Аякже!.. Звісно, що любимо!.. Хай вас бог береже!.. – одностайно озвалися всі.

– Так, я знаю, що любите. Ви всі завжди були до мене добрі, і я хочу залишити вам щось на спомин про себе. Я подарую кожному з вас свій кучерик, щоб ви, кожного разу, як поглянете на нього, згадували, що я вас любила…

Неможливо змалювати ту сцену, коли всі вони зі слізьми на очах обступили свою маленьку господиню, щоб узяти з її рук цей дарунок, який був для них останнім знаком її любові. Вони плачучи ставали перед нею на коліна, цілували край її убору, щиро й гаряче благословляли її.

Кожному, хто отримував свій дарунок, міс Офелія робила знак вийти з кімнати, боячись, щоб надмірне збудження не зашкодило хворій дитині.

Нарешті біля Єви залишилися тільки Том і няня.

– Ось, дядечку Томе, – промовила Єва, – поглянь, який гарний для тебе кучерик!.. А оце тобі, моя добра, люба, мила няню! – додала вона, ніжно обіймаючи свою стару мамку.

– Ой панночко Єво, та як же я без вас житиму! – . вигукнула віддана служниця. – Воно ж наче кінець світу, як вас не стане! – І няня гірко заридала.

Міс Офелія лагідно вивела її і Тома з кімнати й думала, що вже все. Та, обернувшись, раптом побачила Топсі.

– А ти звідки взялася? – суворо запитала вона.

– Я весь час тут, – відказала Топсі, витираючи сльози з очей. – О панночко Єво, я завжди була така погана! Та, може, ви дасте й мені одного кучерика?

– Авжеж, бідна Топсі! Звісно, що дам. Ось на… Як подивишся на нього, так і згадай, що я любила тебе й хотіла, щоб ти була хороша дівчинка!

– Ой панночко Єво, я так стараюся! – поважно промовила Топсі. – А як же тяжко бути хорошою! Мабуть, це тому, що я не звикла, от правда!..

Топсі затулила обличчя фартушком, і міс Офелія тихенько вивела її з кімнати. Виходячи, дівчинка сховала дорогий дарунок на грудях.

Повернувшись до кімнати, міс Офелія зачинила двері, Протягом попередньої сцени ця поважна жінка й сама втерла не одну сльозу, але турбота про маленьку племінницю була для неї понад усе.

Сен-Клер весь час сидів у тій самій позі, прикривши очі рукою. Він не зрушив з місця й тоді, коли всі пішли з кімнати.

– Тату! – мовила Єва, лагідно торкнувшись його руки.

Він аж стенувся, але нічого не відповів.

– Любий тату! – знову сказала Єва.

– Ні, я не можу! – вигукнув Сен-Клер, підводячись. – Не можу я цього знести! За що мені така гірка доля?!