Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XLIV
Визволитель

Джордж Шелбі надіслав матері коротеньку записку, лиш кількома словами сповістивши, коли його чекати додому. Описувати смерть свого вірного приятеля йому забракло духу. Він кілька разів брався за перо, але його душили сльози, і все кінчалося тим, що він роздирав на клапті ледь початий лист і біг геть від столу, щоб трохи заспокоїтись.

Того дня, коли мав приїхати молодий господар, у будинку Шелбі панувало радісне піднесення.

Місіс Шелбі сиділа в своїй затишній вітальні перед каміном, в якому, розганяючи вогку осінню прохолоду, весело палахкотів огонь. На столі, накритому до вечері, виблискувало срібло та кришталь, а порядкувала коло нього наша давня знайома, тітонька Хлоя.

На ній була нова перкалева сукня, чистий білий фартух та ретельно накрохмалений завій, і її лискуче чорне обличчя вдоволено сяяло. Вона неквапливо, аж надто доскіпливо оглядала стіл, аби тільки мати нагоду трохи поговорити з господинею.

– Ну от, тепер начебто все як годиться, – мовила вона. – Осьде я поставила його тарілку, там, де він любить, проти вогню. Наш панич Джордж завжди тягнеться до тепла… А це що таке? Чого ж це Селлі не принесла святкового чайника – отого нового маленького, що панич Джордж купив для пані на Різдво? Ось я його зараз дістану!.. А що, пані мають яку звістку від панича Джорджа? – нарешті запитала вона.

– Так, Хлоє, але всього кілька слів. Пише тільки, що як зможе, то приїде сьогодні ввечері, ото і все.

– А про мого старого там нічого нема? – спитала Хлоя, соваючи на столі чашки.

– Ні, немає. Він нічого взагалі не пише. Розкаже про все сам, коли приїде.

– Еге ж, він такий, панич Джордж. Усе має розказати сам. Я це завжди за ним примічала. Та як на мене, то й де б ото білим людям стільки всякого писати – воно ж така морока!

Місіс Шелбі всміхнулася.

– Мабуть, мій старий і не впізнає тепер своїх хлопців та й донечки теж. Вона ж уже о-го яка величенька, наша Поллі! А що вже метка та моторна! Оце лишила її вдома доглядати пиріг. Саме такий зробила, як мій старий любить. Такісінький був у нас і того ранку; коли його забрали з дому. Боже ж ти мій, як тоді краялося мені серце!

Місіс Шелбі лише зітхнула на цю згадку і враз відчула в душі якийсь тягар. Ще коли вона одержала синового листа, її огорнув глухий неспокій: чи не ховає він чогось лихого за тією мовчанкою?

– А гроші мої пані приготувала? – стурбовано запитала Хлоя.

– Так, Хлоє.

– Бо я хочу показати свому старому ті самісінькі, що платив мені коди тор. «Лишилася. б ти, Хлоє, в мене ще», – каже він. «Дякувати, – кажу, – хазяїне. Я б то й лишилася, але ж мій старий додому вертається, та й пані вже без мене не може». Отак-таки йому й сказала. Добрий він чоловік, той хазяїн Джонс.

Хлоя вперто домагалася, щоб господиня зберегла саме ті папірці, які одержувала за її роботу в кондитора. Вона хотіла показати їх чоловікові як свідчення її хисту. І місіс Шелбі задовольнила її прохання.

– А Поллі він таки не впізнає – це я про мого старого. Де ж пак! Цілих п’ять років збігло, як його десь повезли. Вона ж тоді була зовсім крихітка, ще й стоп» ти до ладу не вміла. А як він радів, коли вона тільки почала шкандибати! Ой, доленько моя гірка!

Знадвору почувся гуркіт коліс.

– Панич Джордж! – вигукнула тітонька Хлоя і метнулася до вікна.

Місіс Шелбі побігла до надвірних дверей і за мил опинилася в синових обіймах. Тітонька Хлоя стояла за нею, напружено вдивляючись у темряву.

– Бідна тітонька Хлоя! – співчутливо промов Джордж, спиняючись перед нею і потискаючи обома руками її чорну шкарубку руку. – Я радо віддав би все, що маю, аби тільки привезти його з собою, але він залишив цей світ.

Місіс Шелбі злякано скрикнули. Тітонька Хлоя ж озвалась ані словом.

Вони пішли до вітальні. Гроші, якими так пишалася Хлоя, лежали на столі.

– Осьде, – сказала вона, тремтливою рукою зібравши їх докупи й простягнувши господині. – Не хочу я їх більше бачити, ані чути про них. Я ж знала, що так буде, – продали його й замордували на тих плантаціях. І Хлоя повернулась і гордо пішла до дверей. Місіс Шелбі мовчки подалася за нею, взяла її за руку, всадовила в крісло й сама сіла поруч.

– Бідна моя Хлоя! – мовила вона.

Хлоя похилила голову на плече господині й гірко заридала.

– Ой панії Ви вже мені даруйте! Розривається моє серце, і край!

– Я знаю, Хлоє, – відказала місіс Шелбі, не втираючи рясних сліз, що текли і в неї з очей.

У кімнаті запала тиша. Всі мовчки плакали. Нарешті Джордж підсів до вбитої горем жінки, взяв її за руку і просто, зворушливо розповів, як помер її чоловік, і переказав його прощальні вітання. Десь за місяць після того всіх невільників Шелбі покликали до панського руднику – з ними хотів говорити молодий господар. І дуже здивувалися, коли він вийшов до них з чималою пачкою папірців у руці. То були визвільні листи на кожного негра маєтку. Джордж читав їх по одному серед плачу та схвильованих вигуків віддавав тим, кому вони належали.

Та було й чимало таких, що, з’юрмившись коло нього занепокоєно тицяли назад свої папери і вперто просіли нікуди їх не відсилати.

– Нам не треба більше волі, як ми маємо. Ми ніколи не знали ні в чому нужди. Не хочемо покидати тутешніх місць, і хазяїна з хазяйкою, і всіх!

– Добрі мої друзі, – сказав Джордж, насилу їх угамувавши, – та вам і не обов’язково мене покидати. В маєтку потрібно не менше робочих рук, ніж дотепер. Та й у домі без слуг не обійтися. Але тепер ви вільні люди, і за вашу роботу я призначу вам платню, таку, яку ми з вами умовимось. Зате якщо я заплутаюся в боргах чи помру, – адже всяке може статися, – ніхто не може забрати вас собі чи продати. Але я сподіваюся добре порядкувати в маєтку і з часом навчу вас користуватися з тих прав, що їх дав вам як вільним людям, бо на це таки, мабуть, потрібен деякий час. Сподіваюсь, ви будете добрими учнями, а я постараюся бути вам добрим учителем.

Навколо почулися схвильовані вітання.

– І ще одне я хочу вам сказати, – мовив Джордж, перепиняючи той гомін. – Чи всі ви пам’ятаєте нашого доброго старого дядька Тома?

Джордж розповів, як помирав Том і що він просив переказати всім своїм товаришам. А тоді додав:

– І отам, над його могилою, друзі, я присягнувся, що ніколи в мене не буде жодного раба, якщо я матиму змогу дати йому волю; що нікому не доведеться через мене розлучатися з рідною домівкою та друзями й помирати десь на далекій плантації, як Том. Отож, радіючи із своєї волі, не забувайте, що ви завдячуєте її цьому доброму чоловікові, і віддайте йому дяку ласкою до його дружини та дітей. Думайте про свою волю щоразу, як бачите хатину дядька Тома, і, згадуючи його, завжди будьте чесні, вірні й людяні, як він!