Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XX
Топсі

Одного ранку, коли міс Офелія сиділа, заглиблена в якусь роботу, знизу до неї долинув голос Сен-Клера.

– Ідіть-но сюди, сестрице! Я вам щось покажу.

– Що таке? – запитала міс Офелія, спускаючись сходами з шитвом у руках.

– Я тут купив для вас дещо, ось погляньте, – сказав Сен-Клер.

За цими словами він підштовхнув наперед маленьку негритянську дівчинку, років десь на вісім чи дев’ять.

То була чи не найчорніша дитина чорної раси. Її оченята, круглі й блискучі, мов скляні намистини, неспокійно бігали, з цікавістю озираючи все довкола. Зачудована небаченими дивами у вітальні свого нового господаря, вона трохи розтулила рота, відкривши рівний ряд сліпучо-білих зубів. її кучеряве волосся було заплетене в дрібні кіски, що безладно стирчали на всі боки. На обличчі її дивно поєдналися злоба й хитрість, ледь приховані, мов вуалем, виразом сумовитої та врочистої поважності. Одягнена в брудне й подерте плаття з мішковини, вона стояла, з удаваною соромливістю згорнувши руки, і було в усій її подобі щось химерне, сказати б, відьомське.

Прикро вражена виглядом дівчинки, міс Офелія обернулася до Сен-Клера й запитала:

– Огюстене, ну навіщо ви притягли сюди цю істоту?

– Та кажу ж – для вас, щоб ви належно її виховували й навчали. Вона здалася мені доволі кумедним малим галченям. Ану, Топсі, – обернувся він до дівчинки, свиснувши так, неначе кликав собача, – заспівай нам і покажи, як ти вмієш танцювати.

У блискучих чорних оченятах дівчинки спалахнув недобрий вогник, і вона високим чистим голосом завела чудну негритянську пісню, сплескуючи в долоні й притупуючи ногами в лад мелодії. Вона вертілася дзиґою, змахувала руками, виляла колінами в якомусь дикому, чудернацькому ритмі, видобуваючи з себе химерні горлові звуки, притаманні негритянському співові. Нарешті, двічі крутнувшись у повітрі й видавши наостанку неймовірний протяжний зойк, схожий хіба що на гудок паровоза, вона враз спинилася, згорнула руки на грудях і прибрала сумирного та поважного вигляду, лиш хитрувато стріляючи оченятами.

Міс Офелія стояла мовчки, наче громом уражена. Сен-Клер, мов пустотливий хлопчисько, яким він і був у душі, неприховано тішився з її подиву. Тоді знов обернувся до дівчинки й сказав:

– Топсі, оце твоя нова хазяйка, і я віддаю тебе їй. Гляди мені, шануйся.

– Еге ж, пане, – покірливо озвалася Топсі, блиснувши своїми лихими оченятами.

– Ти повинна бути хорошою дівчинкою, Топсі. Зрозуміла? – мовив Сен-Клер.

– Еге ж, пане, – відказала Топсі, і оченята її знову зблиснули.

– Огюстене, ну навіщо, навіщо вона вам? – промовила нарешті міс Офелія. – У домі й так повно цих малих бузувірів, не можна й кроку ступити, щоб не спіткнутися. Вийдеш уранці з кімнати, аж глядь – одне спить під дверима, друге виткнуло свою чорну голову з-під стола, а ще одне вмостилося на підстилці. Скрізь тільки й бачиш, як вони гримасують, скалять зуби, вовтузяться на підлозі! То навіщо ж, скажіть мені, вам знадобилася ще й ця?

– Я ж вам сказав – щоб ви її виховували. Ви завжди розводитесь про виховання, от я й надумав зробити вам подарунок. Беріть це дике створіння під свою руку й доводьте його до пуття.

– Та не потрібна вона мені, зрозумійте. З мене й тих, що є, задосить.

– Отакі ви всі, доброзичливці!.. А покажіть мені хоч одного, що взяв би котрогось із цих нещасних до себе в дім та сам і виховував. Де там! Як доходить до діла, то вони враз і брудні, й неприємні, і мороки з ними забагато, і все таке інше.

– Огюстене, ви ж знаєте, що я так не думаю, – відказала міс Офелія, поступаючись. – Зрештою, може, це справді мій обов’язок, – додала вона, уже прихильніше поглянувши на дівчинку.

Сен-Клер торкнув саме ту, що треба, струну. Сумління міс Офелії ніколи не дрімало.

– І все-таки, – сказала вона, – я не розумію, навіщо було її купувати. В домі й без того їх стільки, що мені б не вистачило на всіх ні часу, ні снаги.

– Ну гаразд, сестрице, – мовив Сен-Клер, відводячи її набік. – Пробачте мені моє недоречне базікання. Ви така добра, що все воно справді ні до чого. Так от, річ у тім, що ця істота належала двом п’яницям, які держать тут неподалік таку собі пивничку. Я щодня проходжу повз неї, і мені вже набридло чути, як верещить ця дівчинка, коли вони її лупцюють і лають. На вигляд вона кмітлива й потішна, і схоже на те, що з неї можна щось зробити. Отож я й купив її, щоб віддати вам. Спробуйте виховати її по-своєму, як у Новій Англії, і подивіться, що з того вийде. Ви ж знаєте, я сам на таке нездатен, але хотів би, щоб ви спробували.

– Гаразд, я зроблю все, що зможу, – сказала міс Офелія.

Вона підступила до своєї нової підданиці з таким виглядом, наче наближалася до страшного чорного павука, не знаючи, чого від нього сподіватися.

– Вона страшенно брудна і майже гола – мовила вона.

– То відведіть її вниз і звеліть комусь, щоб Ії вимили й одягли.

Міс Офелія повела дівчинку до кухні.

– Не збагну я, куди це хазяїнові ще одна негритянка! – сказала Діна, неприязно озираючи дівчинку. – Ну, та в мене під ногами крутитись я їй не дозволю!

– Пхе! – гидливо мовили Роза і Джейн. – Хай не навертається нам на очі! і навіщо хазяїнові стільки цих брудних негрів – просто дивно!

– Хто б казав! Чи ти сама не така ж негритянка, міс Розо? – спалахнула Діна, якій здалося, що останні слова стосуються її. – Ти, мабуть, уявляєш собі, що ти біла. А насправді ні се ні те – ні біла ти ні чорна. Як на мене, то краще вже щось одне.

Міс Офелія зрозуміла, що в цьому таборі не знайдеться охочих вимити й одягнути новеньку, тож довелось

їй узятися до діла самій. Джейн знехотя й бридливо дечим їй допомагала.

Подробиці того туалету бездоглядної, занедбаної дитини – не для делікатних вух. А скільки ще людей на цьому світі мусять жити й помирати в таких умовах, що сама розповідь про них тяжко вразила б чутливу душу! Однак міс Офелія була жінка тверда й рішуча. Переборовши огиду, вона мужньо, не проминаючи жодної дрібниці, довела розпочату справу до кінця, хоч, як правду сказати, вигляд мала при цьому не дуже захоплений, бо найбільше, на що могли надихнути її високі принципи, було терпіння. Та коли вона побачила на спині та плечах дитини великі рубці й синяки – незгладні сліди вживаної щодо неї методи виховання, – серце її сповнилось жалю.

– Ви погляньте! – мовила Джейн, показуючи на ті сліди. – Чи це не доказ того, яка вона зіпсована? Наморочимось ми з нею, от побачите. Терпіти не можу цих негреняті Такі вони бридкі! І навіщо це хазяїн купив її?

Згадане «негреня» слухало ті міркування з таким самим, як і перше, покірливим, сумовитим виглядом, лиш крадькома зиркаючи своїми гострими блискучими оченятами на сережки у вухах Джейн.

Коли нарешті дівчинку одягли в усе ціле й коротко постригли, міс Офелія вдоволено зауважила, що тепер вона стала трохи схожа на людину. В голові міс Офелії вже зродилися деякі задуми щодо її виховання, і, сівши проти дівчинки, вона вдалася до розпитів.

– Скільки тобі років, Топсі?

– Не знаю, пані, – відказало те створіння, вискаливши зуби.

– Не знаєш, скільки тобі років? Невже ніхто тобі не казав? Хто була твоя мати?

– Не було в мене матері, – сказала дівчинка і знов оскалилась.

– Не було матері. Як це так? Де ти народилася?

– Я не народилася, – впевнено мовила Топсі з таким відьомським вищиром, що коли б міс Офелія була вразливіша, то могла б подумати, що перед нею не дівчинка, а якесь бісівське поріддя.

Та міс Офелія мала міцні нерви, до того ж була розважна й діловита, а тому суворо сказала:

– Так відповідати не можна, дитино. Я з тобою не жартую. Скажи мені, де ти народилась і хто були твої батько й мати.

– Я не народилась! – правила своєї дитина, ще дужче затявшись. – Не було в мене ні батька, ні матері, нікого не було! Я виросла в торговця, з цілим гуртом малих. Нас доглядала стара тітка Сью.

Було очевидно, що дівчинка говорить щиро. Джейн, хихотнувши, докинула:

– Ой пані, та їх таких скільки хочете. Торговці купують їх за безцінь зовсім малих і вирощують на продаж.

– А в хазяїв ти довго жила?

– Не знаю, пані.

– Ну, скільки часу – рік чи менше?

– Не знаю, пані.

– Ой пані, ці дурні негри нічогісінько не тямлять, – знов обізвалася Джейн. – Вони й гадки не мають про час, не знають, що таке рік і скільки вони прожили на світі.

– Ти вмієш шити? – спитала міс Офелія, розваживши, що слід звернутися до простіших тем.

– Ні, пані.

– А що ти вмієш? Що ти робила в хазяїв?

– Носила воду, мила посуд, чистила ножі, прислуговувала гостям.

– Хазяї були добрі до тебе?

– Та вже ж, – відказала дівчинка, хитрувато скинувши оком на міс Офелію.

Мір Офелія припинила цю багатонадійну розмову й підвелася. Позад неї, зіпершись на спинку стільця, стояв Сен-Клер.

– Маєте незасіяний лан, сестрице. Тут досить простору для ваших принципів, і виполювати майже нічого не доведеться.

Виховні принципи міс Офелії, як і всі інші її принципи, були сталі й чітко визначені. Такі принципи панували в Новій Англії у минулому столітті й збереглися дотепер лиш по віддалених і темних місцях, куди не сягнули залізниці. Коротко їх можна б висловити так; треба навчати дітей слухатися старших читати й шити, а коли вони брешуть – шмагати їх. Оце й усе, що міс Офелія знала про виховання, і з цими-от знаннями вона взялася виховувати малу дикунку.

Усі в домі вважали, що дівчинка належить міс Офелії. Отож, знаючи, що кухонна челядь поглядає на неї косо, міс Офелія визнала за краще обмежити місце виховних заходів своєю кімнатою. Певно, дехто з читачів, гідно оцінить її самопожертву, коли ми скажемо, що вона вирішила поступитися своїм незмінним правилом власноручно стелити собі постіль та прибирати в кімнаті й поклала на себе страдницький обов’язок навчити цього Топсі.

Почала вона з того, що другого ранку привела Топсі до себе в кімнату й стала урочисто втаємничувати її в мистецтво застеляння ліжка.

І от уявіть собі Топсі, вимиту й підстрижену, вже без любих її серцю кісок, одягнену в чисте платтячко й накрохмалений фартушок, що сумирно стоїть перед міс Офелією з таким урочистим виглядом, наче прийшла на похорон.

– Дивись, Топсі, зараз я покажу тобі, як треба застеляти моє ліжко. Я люблю, щоб воно було охайне. Ти повинна навчитися робити все так, як я скажу.

– Еге ж, пані, – тяжко зітхнувши, озвалася Топсі з сумним та поважним виглядом.

– Ну, то дивись, Топсі. Ось рубець простирала. Отут лице, а тут спід. Затямила?

– Еге ж, пані, – відказала Топсі й знову зітхнула.

– Тепер дивись далі. Спіднім простиралом ти покриваєш валок під подушку – отак, – а потім рівненько підтикаєш край під перину – отак. Бачиш?

– Еге ж, пані, – мовила Топсі, зосереджено дивлячись на простирало.

– А верхнє простирало, – провадила далі міс Офелія, – треба стелити отак і добре підіткнути сюди – отак, вузьким краєм у ноги.

– Еге ж, пані, – знову підтакнула Топсі.

Та ми розкажемо й те, чого не бачила міс Офелія. Тим часом, як вона відвернулась, заклопотана своїми простиралами, її малолітня учениця примудрилася вхопити пару рукавичок та шовкову стрічку й спритно сховала їх у рукави. За мить вона знову стояла, як перед тим, сумирно згорнувши руки.

– А тепер, Топсі, подивимось, як це зробиш ти, – сказала міс Офелія і, стягнувши з ліжка простирала, сіла на стілець.

Топсі зосереджено і вправно зробила все, як хотіла міс Офелія: розрівняла простирала, розгладила кожну зморщечку, і все те з такою пильністю та дбайливістю, що її вчителька аж дивом дивувалася. Та вже наостанку за якимсь нещасливим порухом кінець стрічки вислизнув у неї з рукава. Міс Офелія враз помітила його й підскочила до дівчинки.

– Це що таке? Ах ти ж, погане дівчисько! Ти її вкрала!

Вона витягла стрічку з рукава Топсі, але дівчинка й оком не змигнула, тільки втупилася в неї з невинним подивом.

– Ой, та це ж стрічка міс Фелі, правда? Як же вона втрапила мені в рукав?

– Топсі, поганко, ану не бреши мені! Ти вкрала цю стрічку!

– Ой пані, та кажу ж вам, що ні! Я її оце тільки побачила.

– Топсі, – мовила міс Офелія, – хіба ти не знаєш, що брехати погано?

– Я ніколи не брешу, міс Фелі, – відказала Топсі з поважним і доброчесним виглядом. – Усе воно правда, що я оце сказала, чистісінька правда.

– Топсі, не бреши мені, а то я звелю тебе відшмагати.

– Ой пані, та шмагайте мене хоч цілий день, а я однак не скажу інакше! – мовила Топсі, заходячись плачем. – Я ніколи не бачила цієї стрічки, вона, мабуть, сама забилася мені в рукав. Мабуть, міс Фелі покинула її на ліжку, а вона заплуталася в простиралах, а тоді залізла мені в рукав.

Міс Офелію так обурила ця безсоромна брехня, що вона схопила дівчинку й добре труснула.

– Щоб ти не сміла мені брехати!

Від струсу з другого рукава на підлогу випали рукавички.

– Он воно як! – вигукнула міс Офелія. – Може, ти й тепер скажеш, що не брала стрічки?

Топсі призналася, що взяла рукавички, але крадіжку стрічки й далі заперечувала.

– Слухай, Топсі, – сказала міс Офелія, – якщо ти признаєшся в усьому, я не відшмагаю тебе.

Знаджена цією обіцянкою, Топсі визнала обидва гріхи й почала гірко каятись.

– А тепер скажи мені ось що. Вчора я дозволила тобі цілий день бігати по всьому дому, і ти напевне взяла ще якісь речі. Тож розкажи мені, що ти взяла, і я не стану тебе шмагати.

– Ой пані! Я взяла оту червону штучку, що міс Єва носить на шиї.

– Он як, капосне ти дівчисько! А ще?

– А ще Розині сережки… червоненькі.

– Ану йди і зараз же принеси сюди намисто й сережки.

– Ой пані, не можу! Вони згоріли!

– Згоріли? Що ти вигадуєш? Іди принеси, а то я тебе відшмагаю.

Топсі з криком і сльозами присягалася, що не може.

– Вони згоріли… я спалила їх!

– Навіщо ж ти їх спалила? – запитала міс Офелія.

– Бо я погана… Така погана… просто страх яка. От не можу себе здержати, і край.

Якраз у цей час до кімнати безтурботно зайшла Єва. На шиї в неї було те саме коралове намисто.

– Єво, де ти взяла своє намисто? – запитала міс Офелія.

– Як це взяла? Воно весь час на мені, – відповіла Єва.

– І вчора теж було?

– Так. І знаєте, що смішно, тітонько? Я навіть і спала в ньому. Забула зняти на ніч.

Міс Офелія аж остовпіла з подиву. Тим більше, що в цю мить до кімнати зайшла Роза, несучи на голові кошик із щойно випрасуваною білизною, і в вухах у неї хилиталися коралові сережки.

– Ні, я просто не знаю, що мені робити з цією дитиною! – в розпачі мовила міс Офелія. – Ну навіщо ти сказала мені, що взяла ці речі, га, Топсі?

– Та пані ж звеліла мені признаватись, а я не могла надумать, в чому б мені ще признатися, – відказала Топсі, витираючи очі.

– Ніхто не казав тобі признаватися в тому, чого ти не робила, – заперечила міс Офелія. – Це ж така сама брехня, як і перша.

– Ой, та невже? – мовила Топсі, невинно розширивши очі.

– Ха! Де вже там сподіватись від неї правди, обізвалася Роза, обурено дивлячись на Топсі. – На місці хазяїна я відшмагала б її до крові! Я б їй показала, як брехати!

– Ні, ні, Розо! – мовила Єва з владним виразом, що його іноді прибирала. – Не можна так, Розо. Я й чути про це не хочу.

– Ой лишенько! Ви такі добрі, панночко Єво. і зовсім не вмієте поводитися з неграми. Коли їх не бити, то діла не буде, це вже як є.

– Замовч, Розо! – звеліла Єва. – Щоб я більше не чула від тебе такого.

Очі дівчинки палали щічки розшарілися. Роза вмить притихла.

– У панночки Єви татова кров, одразу видно. Всіх на світі ладна захищати, так само як і він, – пробурмотіла вона, виходячи з кімнати.

Єва стояла й дивилася на Топсі.

– Бідна Топсі, ну нащо тобі красти? – лагідно мовила вона. – Тепер про тебе добре дбатимуть. А коли хочеш, я дам тобі будь-яку свою річ, аби тільки ти не крала.

То було перше добре слово, що його почула нещасна дитина за все своє життя. Лагідна мова так вразила цю дику, зашкарублу душу, що в її гострих круглих оченятах зблиснуло щось ніби сльоза. Та її в ту ж мить пригасило уривчасте хихотіння і звичайний вищир. Ні! Коли вже вухо зроду не чуло нічого, крім лайки, йому не так легко повірити доброму слову. Те, що казала Єва, здалося Топсі чудним, незрозумілим, і вона не повірила їй.

То що ж було робити з Топсі? її поведінка спантеличила міс Офелію. Виявилося, що її власні виховні принципи тут непридатні. Отож, щоб вигадати час на роздуми, вона замкнула Топсі в темну комору, сподіваючись, що там дівчинка набуде хоч трохи доброчинності, а вона сама тим часом розважить, як їй діяти далі.

– Не уявляю собі, – сказала вона Сен-Клерові, – як я приборкаю цю дитину без биття.

– Ну, то бийте її на здоров’я. Я даю вам цілковиту волю робити все, що ви хочете.

– Дітей треба шмагати, – промовила міс Офелія. – Я ще ніколи не чула, щоб їх виховували інакше.

– Та звісно ж, – погодився Сен-Клер, – чиніть так, як вважаєте за краще. Тільки мушу сказати вам ось що. Я бачив, як цю дитину лупцювали і кочергою, і лопатою, і всім, що трапить під руку. Отож вона звикла до такого поводження, і коли ви хочете досягти чогось більшого, то, мабуть, доведеться вам молотити її ще дужче.

– То що ж з нею робити? – спитала міс Офелія.

– Ви порушили серйозне питання, – сказав Сен-Клер, – і я хотів би, щоб ви самі знайшли на нього відповідь. Що робити з людською істотою, яку можна приборкати лише з допомогою батога? Та й то не завжди. Тут у нас таке часто трапляється.

– Рішуче не знаю. Я зроду не бачила такої дитини.

– Такі діти тут не дивина, та й дорослі теж. То як же з ними бути? – спитав Сен-Клер.

– Просто ради собі не дам, – відказала міс Офелія.

– От і я теж, – докинув Сен-Клер. – Ви так багато говорили про наші обов’язки щодо їх виховання, що мені й справді захотілося, щоб ви самі спробували виховати хоч одну дитину, яких у нас тут тисячі.

– Це ваш лад творить таких дітей, – сказала міс Офелія.

– Я знаю. Але вони створені, вони існують, – то що ж з ними робити?

– Не можу сказати, що я дуже вдячна вам за таку спробу. Та коли вже виходить так, ніби це мій обов’язок, я докладу всіх зусиль, – відказала міс Офелія.

Після цієї розмови міс Офелія ще з більшим запалом узялася до своєї вихованки. Призначивши певні години на кожну справу, вона почала навчати Топсі читати і шити.

У першому предметі дівчинка швидко посувалася вперед. Навдивовижу легко, мов якимись чарами, вона завчила літери і незабаром вже вміла читати по складах. Зате швацька справа давалася їй куди важче. Гнучка, як кицька, й жвава, як мавпочка, вона одразу ж зненавиділа вимушене сидіння над шитвом. Вона ламала голки, нишком викидала їх за вікно чи застромляла в шпари у стінах; сплутувала, рвала та бруднила нитки або й крадькома запроторювала десь цілу котушку. Все це вона виробляла спритно, мов бувалий штукар, та й з не меншим самовладанням, і хоч міс Офелія відчувала, що стільки лихих пригод заразом навряд чи випадкові, проте, змушена час від часу відволікатись на інші справи, ніяк не могла застукати дівчинку на гарячому.

Незабаром Топсі зажила собі слави в усьому домі. Вона мала просто-таки невичерпний хист до всіляких кумедних витівок та пересміхів, залюбки танцювала, вистрибувала, співала, свистіла, наслідувала різні звуки, що вражали її уяву. Щоразу, як їй випадала вільна часинка, всі дітлахи юрмилися коло неї, аж роти пороззявлявши із захвату, і навіть міс Єва, здавалось, була захоплена тими бісівськими штуками, наче голубка, якій несила відвести заворожений погляд від лискучої змії.

Міс Офелію дуже непокоїло, що Єва так уподобала товариство Топсі, і вона попросила Сен-Клера покласти цьому край.

– Ет, дайте дитині спокій, – відказав Сен-Клер. – Це їй тільки на користь.

– Але ж Топсі така зіпсована! Невже ви не боїтеся, що вона навчить Єву чогось лихого?

– Аж ніяк не навчить: Іншу дитину, може, й навчила б, а з Єви все лихе скочується, мов роса з капустяного листя – ні краплі не проходить усередину.

– Ви певні? – мовила міс Офелія. – А от я нізащо б не дозволила своїй дитині водитися з Топсі.

– То нехай ваші діти й не водяться, – відказав Сен-Клер, – а моїй дочці дозволено. Якби Єву можна було зіпсувати, це б уже сто разів зробили.

Перший час привілейовані слуги відверто зневажали Топсі, та згодом вони визнали за краще змінити своє ставлення до неї. Дуже скоро виявилося, що кожного, хто хоч раз зачепить дівчинку, невдовзі по тому неминуче спіткає якась біда: чи то пропадуть сережки або Ще якась улюблена дрібничка, чи раптом він знайде щось із свого одягу геть пошматоване, чи спіткнеться на відро з гарячою водою, чи виряджений як на весілля попаде під зливу помиїв, виплеснутих з вікна.

І хоч як дошукувались винуватця тих пригод, та все було марно. Раз у раз Топсі ставала перед хатнім судом і завжди витримувала допит з таким невинним та поважним виглядом, який не часто трапляється бачити. Ніхто не мав і тіні сумніву, що то все діло її рук, але жодного доказу на підтвердження цього здобути не вдалося, а міс Офелія була надто справедлива й не хотіла вживати рішучих заходів без достатніх підстав.

До того ж усі згадані лиходійства завжди виявлялися в такий час, коли злочинцеві було найлегше уникнути кари. Приміром, помста Розі та Джейн, уже знайомим нам двом покоївкам, щоразу припадала на ті дні, коли вони були в неласці у господині (а таке траплялося нерідко), і, отже, їхні скарги аж ніяк не викликали співчуття. Одне слово, вся челядь скоро зрозуміла, що Топсі краще не чіпати, і їй таки дали спокій. У хатній роботі Топсі була метка та вправна і напрочуд швидко схоплювала все, чого її навчали. За кілька уроків вона так навчилася прибирати в кімнаті міс Офелії, що навіть сама вибаглива господиня не мала до чого прискіпатись. Жодна жива душа не змогла б краще розрівняти простирало, збити подушки, замести підлогу, витерти порох і поставити все на місце, ніж це робила Топсі, коли мала охоту. Але охоту вона мала не дуже часто. І коли по трьох або чотирьох днях пильного й терплячого нагляду міс Офелія, неабияк потішена тим, що врешті навернула Топсі на пуття, лишала її на саму себе й ішла десь в інших справах, Топсі вчиняла в кімнаті справжній погром. Замість того, щоб стелити ліжко, вона починала розважатися: стягала пошивки й буцала головою подушки, аж доки її шорстке кучеряве волосся геть убиралося в пір’я, що химерно стриміло на всі боки; здиралася на поперечини ліжка й повисала сторчака; вимахувала простиралами, а тоді розстеляла їх по всій підлозі; напинала на валок нічну сорочку та чіпець міс Офелії і витворяла з ними різні штуки; співала, свистіла й гримасувала перед великим дзеркалом, – одне слово, як казала міс Офелія, «справляла відьомський шабаш».

Одного разу, коли міс Офелія, завжди така скрупульозна, не знати вже й як забула в кімнаті ключ від комоду, вона застала таку сцену: спорудивши на голові височенний тюрбан з її найкращої індійської шалі, Топсі велично походжала перед дзеркалом.

– Топсі! – вигукувала міс Офелія, коли їй уривався всякий терпець. – Ну чому ти отаке витворяєш?

– Не знаю, пані… Мабуть, тому, що я погана!

– Просто не знаю, Топсі, що з тобою робити.

– Ой пані, та відшмагайте мене! От і та моя хазяйка завжди мене шмагала. А як не шмагати, то я й робити нічого не можу.

– Та не хочу я тебе шмагати, Топсі. Ти й так можеш добре все робити, тільки б забажала. Чому ж ти не бажаєш?

– Ой пані, я вже так звикла, щоб мене шмагали! Мабуть, воно мені корисне.

Часом міс Офелія вдавалася й до цього засобу. Топсі щоразу зчиняла страшенний крик – плакала, верещала, благала прощення, – а десь за півгодини, вмостившись, мов на сідалі, на бильцях веранди, оточена юрбою кухонної «молоді», зневажливо розповідала про недавню пригоду.

– Ну, міс Фелі й шмагає! Таким шмаганням і комара не приб’єш. Побачила б вона, як лупив з мене шкуру той хазяїн. От він у цьому ділі тямив!

Топсі дуже пишалася своїми гріхами та злочинствами і, очевидно, вважала їх за неабиякі чесноти.

– Гей ви, негри! – промовляла вона до своїх слухачів. – А знаєте, що всі ви грішники? Атож, геть усі як є! І білі люди теж грішники – так каже міс Фелі. Одначе негри, мабуть, гірші. Та ба, де вам братися до мене! Та моя хазяйка тільки те й робила, що лаяла мене. Мабуть, поганшої за мене нема в цілому світі!

За цими словами Топсі перекидалася через голову і, сяючи з утіхи, спиналася ще вище, видимо звеличена у власних очах.

По неділях міс Офелія з дуже поважним виглядом навчала Топсі молитов. Дівчинка мала дивовижну пам’ять і швидко заучувала їх, на превелике вдоволення своєї виховательки.

– Невже ви гадаєте, що це дасть їй хоч якусь користь? – запитав Сен-Клер.

– Аякже, дітям воно завжди на користь, – відказала міс Офелія.

– Навіть коли вони їх не тямлять? – не вгавав Сен-Клер.

– До пори, звісно, не тямлять. А виростуть – і все зрозуміють.

– Щодо мене, то я й досі нічого не зрозумів, – сказав Сен-Клер, – хоч як ретельно ви мені їх утовкмачували змалечку.

– Ну, ви були здібним учнем, Огюстене. Я тоді покладала на вас чималі надії, – мовила міс Офелія.

– А тепер уже не покладаєте? – спитав Сен-Клер.

– Я б воліла, Огюстене, щоб ви були такий, як тоді, в дитинстві.

– Правду сказати, і я теж, сестрице, – мовив Сен-Клер. – Ну що. ж, навчайте Топсі далі. Може, з неї щось і вийде… Я більше вам не заважатиму, слово честі.

Міс Офелія дала знак, і Топсі, що протягом цієї розмови стояла, шанобливо згорнувши руки, незворушна, мов чорна статуя, знову взялася переказувати завчене. Сен-Клер сховався за газетою і сидів, аж поки вона скінчила. Все було гаразд, тільки вряди-годи Топсі чудно плутала важкі слова і, незважаючи на всі зусилля міс Офелії, вперто перекручувала їх по-своєму. Сен-Клер, хоча й пообіцяв сидіти тихо, дуже зловтішався з тих помилок, щоразу кликав Топсі до себе й задля розваги загадував їй знову проказувати перекручені Я місця, хоч як протестувала міс Офелія.

– Огюстене, як же я можу навчати дитину, коли ви таке робите? – докоряла вона.

– Ваша правда, я зробив недобре, більше не буду. Надто вже мені подобається, коли це кумедне мавпеня спотикається на тих словах!

– Але ж ви заохочуєте її до помилок.

– Ну то й що? Чи їй не однаково, як казати?

– Ви самі хотіли, щоб я виховала її як належить. Тож повинні пам’ятати, що вона розумна істота, і не впливати на неї зле.

– Ой лишенько! Та повинен, повинен… Але, як каже Топсі, я такий поганий!

В отакий приблизно спосіб і тривало виховання Топсі десь років зо два. Міс Офелія день у день терпіла її вибрики, мов напади якоїсь хронічної хвороби, і з часом навіть звикла до них, якот, буває, звикаєш до невралгії чи мігрені.

Що ж до Сен-Клера, то його ця дівчинка просто забавляла, як забавляють людей штуки папуги чи цуценяти. Коли Топсі за свої лихі витівки потрапляла в неласку у інших мешканців будинку, вона завжди шукала захисту біля його крісла, і Сен-Клер незмінно визволяв її з біди. Він часто давав дівчинці дрібні монетки, які вона витрачала на горіхи та цукерки і з безтурботною щедрістю обділяла всіх дітлахів у господі. Слід віддати Топсі належне: вона мала добру й великодушну вдачу, а Злою ставала лише тоді, коли мусила захищатися.

Отже, тепер Топсі введена в нашу оповідь і надалі час від часу з’являтиметься в ній поряд з іншими дійовими особами.