Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 28 страниц)

– Все правильно, – сказав торговець. – А тепер підпишіть оце.

Містер Шелбі присунув до себе купчі, квапливо підписав їх, мов людина, що хоче швидше позбутися якоїсь прикрої справи, і відсторонив од себе разом з грішми. Гейлі дістав з пошарпаної валізки якийсь документ, перебіг його очима й подав господареві. Містер Шелбі схопив той папір, ледве тамуючи нетерпіння.

– Ну, от і по всьому! – вигукнув торговець, підводячись з-за столу.

– Еге ж, по всьому, – неуважно проказав за ним містер Шелбі, тоді тяжко зітхнув і мовив ще раз: – По всьому!

– Здається мені, не дуже ви потішені, – сказав торговець.

– Гейлі, – мовив містер Шелбі, – я сподіваюсь, ви дотримаєте свого слова й не продасте Тома першому-ліпшому покупцеві, не знаючи, хто він і що.

– Але ж ви самі вчинили точнісінько так, шановний пане, – відказав торговець.

– Ви добре знаєте, що мене змусили до цього обставини, – згорда промовив містер Шелбі.

– То вони так само можуть змусити й мене, – сказав торговець. – А проте я зроблю все, що зможу, щоб примістити Тома в добрий дім. Ну, а щодо мене вам нема чого турбуватись – я його не покривджу. Чого-чого, а жорстокості в мені, хвалити бога, нема ані стілечки.

Згадавши ті людяні принципи, про які тільки вранці розводився торговець, містер Шелбі не дуже повірив його запевненням; та іншої ради він не мав, а тому без зайвих слів попрощався з торговцем і, залишившись на самоті, закурив сигару.

Розділ V
Де показано, як почуває себе жива власність, переходячи з рук у руки

Містер і місіс Шелбі вже перейшли до спальні. Господар сидів собі в зручному кріслі, переглядаючи листи, що надійшли з вечірньою поштою, тим часом як його дружина стояла перед дзеркалом і розчісувала коси, що їх так вигадливо заплела й виклала їй Еліза. Помітивши увечері бліде обличчя й посмутнілі очі своєї покоївки, місіс Шелбі сказала, що обійдеться без її послуг, і звеліла їй лягати спати. Тож тепер, розплітаючи сама собі коси, вона мимоволі пригадала оту недавню розмову з Елізою і, обернувшись до чоловіка, недбало запитала:

– До речі, Артуре, що то за мужлай, якого ти привів сьогодні до столу?

– Його звуть Гейлі, – відказав містер Шелбі, трохи збентежено посунувшись у кріслі й не підводячи очей від листа.

– Гейлі? А хто він такий і чого йому тут треба?

– Та бачиш, я мав з ним деякі справи, коли востаннє їздив до Натчеза, – пояснив містер Шелбі.

– І невже цього досить, щоб він з’являвся сюди обідати, наче до себе додому?

– Але ж я сам його запросив, бо мав з ним деякі розрахунки, – сказав Шелбі.

– Він работорговець? – спитала місіс Шелбі, помітивши в чоловіковій поведінці якусь непевність.

– Та ну, люба, з чого це ти взяла? – мовив Шелбі, зводячи на неї очі.

– Ет, з нічого… Оце тільки Еліза прийшла після обіду у великій тривозі, плакала й казала, що ти розмовляєш з торговцем і що вона нібито чула, як він пропонував тобі продати її хлопчика. Ото дурненька квочка!..

– Еліза, кажеш?.. – промовив містер Шелбі, знову беручись до листа.

Якусь хвилю він удавав, ніби цілком заглиблений у читання, не помічаючи навіть, що лист у нього в руках перевернутий догори.

«Так чи так, а все однаково викриється, – подумав він. – Як не тепер, то в четвер…»

– А я сказала Елізі, – провадила місіс Шелбі, розчісуючи собі коси, – що то все дурні страхи і що ти ніколи не маєш справ з такими людцями. Я ж певна, що тобі й на думку не спаде продавати когось із нашої челяді, та ще й кому– отому бурмилу!..

– Атож, Емілі, – озвався Шелбі, – я й сам завжди так думав. Та бачиш, обставини склалися так, що цього не уникнути. Мені доведеться продати декого з наших слуг.

– Отому недолюдкові? Та нізащо!.. Містере Шелбі, ви, мабуть, жартуєте.

– На жаль, ні, – відказав Шелбі.

– Я погодився продати Тома.

– Що? Нашого Тома? Цього „доброго, відданого чоловіка, що вірою і правдою служить вам від самого дитинства! Та що ви, містере Шелбі!.. До того ж ви обіцяли дати йому волю – і ви, і я стільки разів казали йому про де. О, тепер я ладна повірити чому завгодно, навіть і тому, що ви могли б продати й малого Гаррі, єдину дитину бідолашної Елізи, – скрушно і обурено промовила місіс Шелбі.

– Ну, щоб ти знала все, то й це правда. Я погодився продати їх обох – і Тома, і Гаррі. Не розумію тільки, чому треба вважати мене за якогось бузувіра, коли інші роблять таке мало не щодня.

– Але чому з усіх наших людей треба було обрати саме їх? – запитала місіс Шелбі.

– Хіба не можна продати когось іншого, коли вже без цього не обійтися?

– А тому, що за них мені дають найбільше, ось чому. Можу продати й інших, коли хочеш. Той чоловік пропонує мені чималі гроші за Елізу. Як тобі таке – більш до душі? – відказав містер Шелбі.

– Який негідник! – гнівно вигукнула місіс Шелбі.

– Я, звісно, й слухати його не схотів, бо знаю, як би це тебе засмутило. Тож не суди мене надто суворо.

– Любий, – мовила місіс Шелбі, опановуючи себе, – пробач мені. Я не подумала. Усе це так мене вразило, таке воно несподіване… Але ж ти дозволиш мені замовити слівце за цих бідолах. Том такий благородний і відданий чоловік, хоч він і негр. Я певна, Шелбі, що, коли б довелося, він радо віддав би за тебе життя.

– Я знаю… воно так. Але ці розмови тепер ні до чого. Іншого виходу я не маю.

– Чому б нам не поступитися грішми? Як на мене, то я згодна терпіти хоч яку скруту. Я ж завжди намагалася сумлінно виконувати свій обов’язок щодо цих бідних простосердих підневільних істот. Усі ці роки я піклувалася про них, навчала їх чого могла, наглядала за ними, знала всі їхні маленькі радощі й прикрощі. То як же я тепер покажусь їм на очі, коли ми задля якоїсь там дріб’язкової вигоди продамо такого чесного, доброго й відданого чоловіка, як сердешний Том, і в одну мить одірвемо його від усіх тих речей, що їх ми самі привчили його шанувати? Я прищеплювала їм свідомість родинних, батьківських і подружніх обов’язків – то як же мені визнати перед ними, що, коли йдеться про гроші, ми ладні зневажити будь-які принципи, будь-які обов’язки, будь-які святі почуття? Я навчала Елізу бути доброю матір’ю своєму хлопчикові, пильнувати його, виховувати, доводити до розуму – то що я скажу їй тепер, коли ти забираєш його від неї і продаєш грубому, бездушному ділкові, аби тільки не зазнати збитку? Я казала їй, що людська душа дорожча від усіх грошей на світі, – то чи віритиме вона хоч одному моєму слову, коли побачить, що ми вчинили навпаки і продали її дитину, продали на муки, а то й на загибель!

– Мені дуже прикро, Емілі, що ти береш усе так близько до серця, – мовив містер Шелбі.

– Я поважаю твої почуття, хоч і не цілком поділяю їх. Але повір мені: всі ці розмови марні, і я не можу нічого зарадити. Я не хотів тобі казати, але річ у тім, що, коли не продати цих двох, ми неминуче втратимо все. Отже, або їх, або все. Гейлі прибрав до рук заставного листа і, якщо я негайно не викуплю його, він одсудить усе наше майно. Я вже нашкрябав дещо, напозичав де тільки міг, мало не з торбою ходив, але покрити весь борг не вистачає якраз стільки, скільки він дає мені за цих двох. Отож довелось поступитися ними. Гейлі уподобав хлопчика, і то була його обов’язкова умова. А я цілком залежав од нього і мусив погодитись. Коли вже ти так побиваєшся за Томом і Гаррі, то що було б, якби довелося продати всіх?

Місіс Шелбі стояла мов громом уражена. Нарешті, відвернувшись до дзеркала, вона затулила обличчя руками й тихо застогнала.

– Ну, не плач, моя люба, – сказав містер Шелбі.

– Сподіваюся, тепер ти розумієш, що не було в мене іншого виходу, і з двох лих я вибрав менше.

– Атож, атож, – відказала місіс Шелбі, квапливо й неуважно перебираючи ланцюжок свого золотого годинника. – Я не маю великих коштовностей, – замислено промовила вона, – та, може, хоч цей годинник стане в пригоді? Колись за нього заплачено чималі гроші. Якби я могла врятувати хоч Елізиного хлопчика, я б охоче віддала все, що маю.

– Мені страшенно жаль, Емілі, – сказав містер Шелбі, – що ця історія не дає тобі спокою, але нічого тут не вдієш. Вороття нема, Емілі. Купчі вже підписано, і вони в руках у Гейлі. Подякуй долі, що все так минулося, бо могло бути й гірше. Цей чоловік мав змогу зовсім занапастити нас, а тепер ми щасливо позбулись його. Коли б ти знала його так, як я, то зрозуміла б, що ми мало не загинули.

– Невже він такий жорстокий?

– Та ні, не те щоб жорстокий, але він грубий ділок, людина, що живе лиш торгівлею! зиском. Він холодний, незворушний і невблаганний, мов сама смерть. Якби трапився вигідний покупець, він продав би й рідну матір, хоч у душі не бажав би їй найменшого лиха.

– І отакий негідник став господарем нашого доброго вірного Тома й Елізиного хлопчика?

– Повір, люба, мені це теж дуже прикро… А ще гірше те, що Гейлі поспішає і хоче завтра ж їх забрати. То я думаю рано-вранці сісти на коня й податися геть, бо несила мені бачити бідолашного Тома. І тобі я радив би десь поїхати, разом з Елізою. Нехай усе те станеться без неї.

– Ні, ні, —заперечила місіс Шелбі, – я не хочу бути помічницею в цьому чорному ділі. Я піду й навідаю сердешного Тома в його біді. Нехай вони хоч побачать, що їхня господиня не зреклася їх і тужить разом з НИМИ. Що ж до Елізи, то про це мені страшно навіть подумати. Боже мій! За що нам таке тяжке випробування?

Містер і місіс Шелбі й не підозрювали, що їхню розмову чує ще одна людина.

До панської спальні примикала чимала комірчина, двері якої виходили в коридор. Коли місіс Шелбі відпустила Елізу, в гарячково збудженій свідомості молодої жінки майнула думка про ту комірчину. Вона сховалася там і, притулившись вухом до щілини в дверях, почула розмову господарів до останнього слова.

Коли голоси замовкли, Еліза підвелась і крадькома вийшла з комірчини. Вся тремтячи й побліднувши на обличчі, з нахмуреним чолом і міцно стуленими устами, вона втратила будь-яку подібність до тієї лагідної і соромливої жінки, якою була досі. Вона тихо скрадалася коридором, на хвильку зупинилась перед дверима господині й звела руки до неба в німому благанні, тоді обернулась і прослизнула в свою кімнатку.

То був затишний і чепурний куточок неподалік покою місіс Шелбі. Гарне світле віконце, біля якого Еліза так часто сиділа з шитвом, стиха щось наспівуючи; невелика полиця з книжками та вишикуваними рядком дрібничками – подарунками на Різдво; шафа й комод, де вона зберігала свою нехитру одіж, – одне слово, її рідна домівка, донедавна така щаслива. Але онде на ліжку спить її хлопчик; його довгі кучері вільно спадають на безхмарне чоло, рожеві уста трохи розтулені, пухкі рученята випростані поверх ковдри, а на личку, мов промінь сонця, грає усмішка.

– Синочку мій бідолашний! Сердешна моя дитино! – пошепки промовила Еліза. – Вони продали тебе! Але твоя матуся врятує тебе з біди!

Жодної сльозинки не впало на подушку. В такому горі на очах не буває сліз – вони в серці, ті криваві безмовні сльози…

Еліза взяла аркуш паперу та олівець і квапливо написала:

«Люба моя пані! Не вважайте мене невдячною, не думайте про мене погано! Я чула все, про що ви розмовляли з хазяїном сьогодні ввечері. Я спробую врятувати свого хлопчика, не судіть мене за це. Хай віддячить вам небо за вашу добрість!»

Поспіхом згорнувши й надписавши листа, вона перейшла до комода, зібрала в клуночок деяку одіж для хлопчика й міцно прив’язала хустинкою собі до пояса. І така вже дбайлива материнська любов, що навіть у цю страшну годину Еліза не забула вкласти до того клуночка синові улюблені іграшки, лишивши напохваті строкато розмальованого папугу, щоб забавити хлопчика, коли він прокинеться.

Збудити малого сплюха було не так легко, та ось нарешті він прокинувсь од сну, сів на ліжку й почав гратися зі своїм папугою. Тим часом Еліза напнула на голову капор і загорнулася в шаль.

– Куди ти, матусю? – спитав хлопчик, коли вона обернулася до ліжка з його пальтечком і шапкою в руках.

Еліза підступила до нього й так промовисто зазирнула йому в вічі, що він ураз відчув якусь біду.

– Цить, Гаррі, – сказала вона. – Не можна говорити голосно, бо нас почують. Прийшов лихий дядько, він хоче забрати маленького Гаррі від матусі й повезти ген-ген у темні хащі. Але матуся не віддасть свого хлопчика. Ось зараз вона одягне його в пальтечко, надіне йому шапочку і вони разом утечуть від того страховища.

Отак примовляючи, вона зав’язувала й застібала на хлопчикові одіж. Потім узяла його на руки, пошепки звеліла мовчати і, відчинивши двері, що виходили на веранду, тихо вислизнула з кімнати.

Була холодна зоряна ніч. Еліза щільніше загорнула хлопчика в шаль, а він, зовсім принишклий від невиразного страху, міцно вчепився рученятами за її шию.

Старий Бруно, великий ньюфаундлендський собака, що спав укінці веранди, зачувши її ходу, схопився й глухо загарчав. Та Еліза тихенько гукнула його на ім’я, і пес, давній її приятель і товариш дитячих забав, миттю завиляв хвостом і рушив за нею, хоча, напевне, не міг збагнути своїм простацьким собачим розумом, що мала означати ця незвичайна нічна прогулянка. Скидалось на те, що його дуже бентежать сумніви щодо її потреби й доречності, бо він раз у раз спинявся і запитливо позирав то на Елізу, що неухильно простувала вперед, то на будинок, а тоді, немовби розваживши, що все гаразд, підтюпцем біг далі. Аж ось вони підійшли до віконця Томової хатини, і Еліза легенько постукала в шибку.

Того вечора молитовні збори в Томовій хатині затяглись допізна, і, хоч було вже десь за північ, ні він сам, ні його вірна подруга життя ще не спали.

– Ой, хто це там? – вигукнула тітонька Хлоя, скорчивши з, ліжка й квапливо відсуваючи завіску. – Гай-гай, та це ж наша Ліззі! Ану, старий, хутенько вдягайся! А онде й Бруно коло неї тупцює… І з чого б то раптом?.. Зараз я їм відчиню.

Вона швидко відчинила двері, Том похапцем засвітив лоєву свічку, і обоє побачили змарніле обличчя й безтямні чорні очі втікачки.

– Ох лишенько! Та на тебе ж глянути страшно, Ліззі! Що з тобою таке? Може, занедужала?

– Дядечку Томе, тітонько Хлоє, я іду звідси й забираю свого хлопчика. Наш пан продав його!

– Продав? – луною озвались обоє, з жахом зводячи руки до неба.

– Атож, продав! – рішуче підтвердила Еліза. – Сьогодні ввечері я сховалась у комірчині біля покою пані й чула, як пан казав їй, що продав мого Гаррі і вас, дядечку Томе, обох продав торговцеві, і завтра той приїде вас забрати, а сам пан ще зранку десь подасться верхи.

Том слухав її, мов сновида, не спускаючи зведених догори рук і широко розплющивши очі. І лиш тоді, коли зміст Елізиних слів нарешті дійшов до його свідомості, він не те щоб сів, а майже звалився на старий стілець і важко зронив голову на коліна.

– Ой леле! – вигукнула тітонька Хлоя. – Та невже ж це правда? Чим він завинив, що хазяїн надумав його продати?

– Нічим він не завинив, не в тому річ. Хазяїн не хотів продавати, і пані теж… вона така добра… Я сама чула, як вона просила за нас. Та пан сказав, що нічого вже не можна вдіяти, що він заборгував тому чоловікові гроші і той має над ним владу… Мовляв, коли він не сплатить усього боргу, доведеться продати і маєток, і всіх людей і виїхати звідси. Він сам сказав, я чула, що коли не продати вас двох, то треба буде спродати все, – так притиснув їх той торговець! А ще він казав, що йому дуже прикро, а пані… о, ви б тільки послухали її!.. От уже хто справжнісінький ангел! Я знаю, що дуже погано мені отак її покинути, але інакше вчинити я не можу. Вона ж сама казала, що людська душа дорожча над усе, а мій хлопчик теж має душу, і хто знає, що спіткає малого, коли я дам забрати його від себе. Тож, мабуть, я чиню справедливо, а якщо й ні, то нехай мені простять, бо інакше я не можу!..

– А що, старий, – мовила тітонька Хлоя, – чом би й тобі не податися геть? Невже ти дожидатимеш, поки тебе завезуть на пониззя, де негри конають з голоду й тяжкої праці? Та я б краще хоч зараз померла, аніж втрапити до того пекла! Час іще є, отож і йди разом з Ліззі – ти ж маєш дозвіл ходити вільно. Не гайся, ось я зараз позбираю твої речі.

Том поволі підвів голову, сумовито, але спокійно озирнувся довкола і сказав:

– Ні, я нікуди не піду. Нехай Еліза тікає—вона має на те право, і я не буду її відмовляти. їй таки інакше не можна. Але ж ти чула, що вона сказала! Коли вже доконче мають продати або мене, або всіх наших людей і щоб усе тут пішло прахом, то нехай краще продадуть самого мене. Я можу знести своє лихо не гірше від інших, – докинув він, і з його міцних, широких грудей вихопився глухий звук – чи то стогін, чи тяжке зітхання. – Хазяїн завжди знаходив мене на місці, і так буде до кінця. Я ніколи не обманював його довіри, не користався своїми пільгами всупереч слову своєму й ніколи цього не зроблю. Краще поступитися мною одним, аніж пустити за вітром маєток і спродати всіх. Не треба нарікати на хазяїна, Хлоє, він подбає про тебе й про наших бідолашних…

Том обернувся до грубого ліжка з кучерявими дитячими голівками, і голос його раптом урвався. Він похилився на спинку стільця і затулив обличчя своїми великими руками. Хрипкі й тяжкі ридання струшували його тіло, і буйні сльози капали з-поміж пальців на підлогу – такі самі сльози, шановний пане, які ви проливаєте над труною свого первістка, такі самі сльози, шановна пані, які течуть у вас із очей, коли ви чуєте передсмертний крик вашого дитинчати. Бо він людина, панове, і ви теж такі самі люди. Та й ви, шановна пані, хоч як пишно вберіться, проте й ви всього-на-всього жінка, і в тяжких життєвих злигоднях, у гіркому горі вас охоплює однакова туга!

– Слухайте, – мовила Еліза вже від порога, – я бачилася з чоловіком сьогодні перед вечором і ще не знала, що станеться таке лихо. Його довели до останньої межі, і він казав мені, що збирається тікати. То ви вже постарайтесь, якщо зможете, сповістити його про мене. Розкажіть рому, як я втекла і чому втекла. Скажіть, що я спробую дістатися до Канади. А ще передайте йому прощальне вітання, бо, може, ми ніколи більше й не побачимося. – Вона рвучко відвернулася і якусь хвилю стояла спиною до них. Тоді додала: – Гукніть Бруно до хати й зачиніть двері. Йому, бідоласі, зі мною не можна.

Ще кілька прощальних слів, нехитрі напутні побажання, сльози – і ось уже Еліза, пригорнувши до себе здивованого й переляканого хлопчика, нечутно вислизнула в темряву.

Розділ VI
Викриття

Наступного ранку містер і місіс Шелбі прокинулись пізніше, ніж звичайно, бо ввечері довго не могли заснути після тієї тривалої розмови.

– Дивно, куди це запропастилась Еліза, – сказала місіс Шелбі після кількох марних спроб викликати покоївку дзвінком.

Містер Шелбі стояв перед дзеркалом і гострив бритву. Саме в цю мить двері відчинились, і чорношкірий служка приніс йому гарячу воду голитися.

– Енді, – звеліла господиня, – постукай-но до Елізи й скажи, що я їй уже тричі дзвонила… Бідолашна! – тихо мовила вона сама до себе й зітхнула.

Енді хутко повернувся, витріщивши з подиву очі.

– Ой пані! Всі шухляди в Ліззі повисовувані, речі розкидані. Здається мені, чи не подалася вона геть!

Містер Шелбі і його дружина в одну мить збагнули, в чім річ.

– Вона здогадалась про все і втекла! – вигукнув містер Шелбі.

– Дяка богові! – озвалася його дружина. – Я дуже рада, якщо воно так.

– Жінко, не кажи дурниць! Адже коли це правда, я матиму неабиякі неприємності. Гейлі бачив, що я не хотів продавати хлопчика, отож він подумає, ніби я сам допоміг їм сховатись. А це вже зачіпав мою честь! – І містер Шелбі квапливо вийшов з кімнати.

Із чверть години в будинку чинилася страшенна метушня: лунали схвильовані вигуки, тупотіння ніг, грюкали двері, мигтіли білі, чорні й смагляві обличчя. Лиш одна людина, що могла навести світло на цю справу, не озивалась ні словом. То була головна куховарка, тітонька Хлоя. її обличчя, завжди таке веселе, неначе запнула темна хмара, і вона мовчки смажила грінки до сніданку, ніби не чула й не бачила того, що діється навколо.

Трохи згодом з десяток малолітніх бісенят обліпили, мов та галич, бильця веранди, і кожному не терпілося першим повідомити заїжджого пана про його невдачу.

– Ото сказиться, щоб я так жив! – вигукнув Енді.

– А лаятись як буде! – докинув малий Джейк.

– Еге ж, лаятись він мастак, – обізвалася кучерява Менді.

– Вчора я сама чула, коли вони обідали. Я сиділа в коморі, де пані держить великі глеки, і чула кожне слівце.

І Менді, яка тямила в тому, що їй траплялось почути, не більше від чорного кошеняти, прибрала дуже обізнаного вигляду й гордо походжала по веранді, забувши, що хоч вона й була тоді в коморі, проте міцно спала, скулившись між глеками.

Коли ж нарешті з’явився Гейлі, взутий у чоботи з острогами, всі кинулись до нього і, хапаючись одне перед одним, почали викладати прикру новину. Малі бісенята не помилились у своїх сподіваннях, бо він і справді вибухнув такою несамовитою та вигадливою лайкою, що вони аж за боки хапались від захвату й гасали коло нього, спритно уникаючи його гарапника. А потім, зикнувши всі в один голос, з реготом повалилися на рудий дерник перед верандою і почали перекидатися й вищати з тієї великої радості.

– Доступитися б мені до цих клятих пащенят! – просичав Гейлі крізь зуби.

Та вам до них не доступитися! – переможно гукнув Енді навздогін обмороченому торговцеві й скривив у нього за спиною кілька таких гримас, що їх неможливо описати.

– Слухайте, Шелбі, це ж чортзна-що! – промовив Гейлі, вскочивши до вітальні.

– Кажуть, та дівка чкурнула геть зі своїм малим…

– Містере Гейлі, тут моя дружина, – перепинив його містер Шелбі.

– Даруйте, пані, – недбало вклоняючись, кинув Гейлі так само похмуро. – І все ж я мушу сказати те саме: це ні на що не схоже! Невже це правда, сер?

ч – Містере Гейлі, – відказав господар, – коли ви хочете розмовляти зі мною, будьте ласкаві поводитись пристойно. Енді, візьми в пана капелюх і гарапник. Сідайте, містере Гейлі… Так, шановний, хоч як мені прикро, але та жінка, чи то підслухавши нашу розмову, чи, може, дізнавшись про неї від когось іншого, забрала вночі свою дитину й пішла з дому.

– Мушу сказати, я сподівався чесного торгу, – буркнув Гейлі.

– Як звелите вас розуміти, шановний? – рвучко обернувся до нього містер Шелбі.

– Для того, хто ставить під сумнів мою чесність, я маю лиш одну відповідь.

Торговець знітився і пробурмотів:

– Та я кажу тільки, що страх як гірко впіймати облизня, коли ведеш діло по справедливості.

– Містере Гейлі, – мовив господар, – коли б я не вважав, що ваша досада певною мірою виправдана, я нізащо не попустив би тієї безцеремонності, з якою ви вдерлися щойно до мого дому. Одначе мушу вам сказати, що, хоч як би все воно виглядало збоку, я не дозволю ніяких натяків на мою нібито причетність до найменшого обману в цій справі. Скажу навіть більше: я вважаю за свій обов’язок подати вам всіляку допомогу– кіньми, слугами тощо, – щоб ви могли віднайти свою власність. А тим часом, Гейлі, – додав він, раптом змінивши офіційно-холодний тон, на звичайну свою щиру привітність, – найкраще, що ви можете зробити, – це погамувати гнів і поснідати з нами, а тоді ми поміркуємо, що діяти далі.

Місіс Шелбі підвелась і сказала, що має деякі справи, а тому не зможе бути присутня за столом. Отож, доручивши одній поважній мулатці прислужувати панам при сніданні, вона вийшла з кімнати.

– Здається, ваша стара не дуже полюбляє мене, грішного, – озвався Гейлі, незграбно силкуючись держати себе запанібрата.

– Я не звик, щоб про мою дружину висловлювались так вільно, – сухо мовив містер Шелбі.

– Даруйте, то я просто пожартував, – відказав Гейлі, силувано засміявшись.

– Жарти не завжди доречні, – зауважив містер Шелбі.

«Хай йому чорт, ач як він заговорив, коли я підписав ті папери! – пробурмотів Гейлі сам до себе. – Страх як запишався відучора!»

Напевне, звістка про падіння найвищого міністра двору не викликала б такого збурення, яке охопило Томових одноплемінців, коли вони дізналися про його сумну долю. По всьому маєтку тільки про це й говорили. Ні в домі, ні в полі ніхто не працював – усі лиш те й робили, що обговорювали новину та її гадані наслідки. А втеча Елізи – теж небувала в маєтку подія – ще дужче розпалювала загальні пристрасті.

Чорний Сем – так прозивали його всі, бо він був чи не втричі чорніший від будь-кого із своїх темношкірих товаришів, – зважував ту подію і сяк і так, прикидав її на всі боки, і то з такими далекосяжними замірами щодо власного звеличення, які зробили б честь першому-ліпшому білому патріотові у Вашингтоні.

– Поганий той вітер, що нікуди не дме, це вже як є, – повчально промовив Сем, підсмикуючи на собі штани й дотепно припасовуючи до шлейки чималий цвях замість одірваного ґудзика, дуже потішений цим своїм винаходом. – Атож, поганий вітер… – повторив він. – Ось Томові й урвалося. Ну то звісно, тепер є нагода для якогось, іншого негра. А чом би й не для Сема, га? Том роз’їжджав собі по околиці в наваксованих чоботях і з перепусткою в кишені, мов хтозна-яка цяця. Та хіба він один на світі? Чому б Семові так не їздити? Ось, що я хочу знати!..

– Гей, Семе!.. Семе! Хазяїн каже, щоб ти привів Білла й Джеррі! – гукнув Енді, перепиняючи Семів монолог.

– Овва!якого б то дива, синку?

– Та хіба ж ти не знаєш, що Ліззі накивала п’ятами разом зі своїм малим?

– Розкажи своїй бабусі! – з невимовною зневагою відрубав Сем. – А я знав про це ще раніше від тебе. Сем має голову на в’язах, будь певен!

– Ну то хазяїн звелів мерщій сідлати Білла й Джеррі, і ми з, тобою поїдемо з містером Гейлі її шукати.

– Оце діло! – мовив Сем. – Настав-таки час, що без Сема не обійтися. От тобі й Сем! Я не я буду, коли не зловлю її. Нехай хазяїн побачить, який путящий негр цей Сем!

– Слухай, Семе, – сказав Енді, – ти б поміркував, як воно все є. Хазяйка ж не хоче, щоб Ліззі зловили, то гляди, не перепало б тобі від неї!

– Отакої! – вигукнув Сем, витріщивши очі.

– А ти ж звідки знаєш?

– Та я сам чув, як вона казала, оце щойно вранці, коли приніс хазяїнові воду голитися. Вона послала мене. щоб я подивився, чому це Ліззі не йде одягати її. А коли я сказав, що Ліззі ніде нема, то вона як підскочить і каже: «Дяка богові!» А хазяїн, мов навісний, до неї: «Жінко, ану не ляпай дурниць!» Але ж її однаково зверху буде! Хто-хто, а я таки знаю. Кажу ж тобі, «стоятимеш за хазяйкою, то ніколи не прогадаєш».

Чорний Сем почухай свою кучеряву чуприну, під якою, може, й не було надто великої мудрості, одначе не бракувало тієї кмітливості, яка так потрібна політикам усіх мастей і всіх країв, щоб знати, як то кажуть, звідки вітер дме: отож він спинився в тяжкій задумі й знову підсмикнув штани – то був у нього перевірений спосіб збудити свої розумові здібності.

– Ет, хіба добереш, що воно й до чого на цьому світі, – врешті озвався він.

Сем промовив це, як справжній філософ, із притиском на «цьому», – так, наче він бачив хтозна-скільки різних світів і дійшов такого висновку після належних роздумів.

– А я, бач, був певен, що хазяйка ладна весь світ обшукати, аби тільки знайти нашу Ліззі, – замислено додав він.

– Воно-то так, – сказав Енді.

– Та невже ти не бачиш нічого далі свого носа, чорний ти недотепо? Хазяйка ж не хоче, щоб той містер Гейлі забрав у Ліззі її хлопчиська, – ось у чому штука!

– Овва! – вигукнув Сем тим особливим тоном, що його може уявити собі лише той, хто чув, як розмовляють негри.

– Слухай-но, що я тобі ще скажу, – знову заговорив Енді.

– Ішов би ти вже по коні, та хутчій, бо я оце чув, як хазяйка про тебе питалася. А ти стовбичиш тут і розпатякуєш.

Сема враз наче вітром з місця змело, і незабаром він тріумфально в’їхав на подвір’я, щодуху поганяючи Вілла й Джеррі. Підлетівши чвалом до конов’язі, він на всьому скаку плигонув на землю і рвучко спинив коней, так що аж курява знялася. Прив’язаний там-таки кінь Гейлі, молодий гарячий жеребчик, злякано стенувся і напнув повід.

– Еге, то ти полохливий? – мовив Сем, і на його чорному обличчі з’явилася чудна, недобра усмішка. – Ну стривай, ось я тебе погамую.

Над конов’яззю широко розкинув свої віти величезний бук, земля довкола була всіяна його колючими трикутними горішками. Взявши один такий горішок, Сем підступив до жеребчика й почав заспокійливо гладити його та плескати по шиї. Вдаючи, ніби поправляє сідло, він непомітно підсунув під нього колючий горішок, і тепер досить було злегенька натиснути на сідло, щоб завдати болю чутливій тварині, не лишивши, проте, жодного помітного сліду чи подряпини.

– Отак! – сказав він, зводячи очі вгору і самовдоволено посміхаючись. – Тепер усе гаразд!

В ту ж мить на балконі з’явилася місіс Шелбі й знаком поманила його до себе. Сем рушив до неї з добре обміркованим наміром бути чемним та догідливим – точнісінько мов якийсь претендент на вільну посаду при королівському дворі чи в Білому домі ¹.

1 Резиденція і канцелярія президента США у Вашингтоні.

– Де це ти так довго барився, Семе? Я ж посилала Енді поквапити тебе.

– Та що ви, пані! – озвався Сем. – Хіба ж їх отак враз і зловиш, ті коні! Вони ж забігли чортзна-куди, аж на нижнє пасовисько.

– Семе, скільки разів я тобі казала не згадувати за кожним словом чорта! Це недобре!

– От лихо! Геть-чисто забув. Більше не згадуватиму, хай йому чорт!

– Та ось же ти знову сказав «чорт»!

– Хіба? чорт… Цебто я ж зовсім не хотів.

– Треба бути уважнішим, Семе.

– Ось нехай я трохи віддихаюсь, пані, то вже говоритиму все як слід. Буду страх який поважний.

– А тепер, Семе, ти поїдеш з містером Гейлі, покажеш йому дорогу і щось там допоможеш. Бережи коней, Семе. Ти ж знаєш, Джеррі трохи накульгує ще від минулого тижня. То не дуже їх натужуй. Останні слова місіс Шелбі проказала, стишивши голос і дуже промовисто.

– За мене будьте певні! – вигукнув Сем, значливо зводячи очі вгору. – Та хай мене чорти… Ой! Я незумисне!.. – раптом схаменувся він з таким кумедним виразом обличчя, що господиня мимохіть засміялася. – Я кажу, пані, за коней можете не турбуватись.

– Слухай, Енді, – мовив Сем, повернувшись до конов’язі під крислатим буком, – я нітрохи не здивувався б, якби коник отого пана зненацька почав вихати, тільки-но пан сяде в сідло. Ти ж знаєш, кінь – худобина норовлива! – І Сем лукаво тицьнув Енді в бік.

– Атож! – озвався Енді, вмить усе збагнувши.

– Бачиш Енді, хазяйка хоче вигадати на часі, це й дурневі видно. Ну, то я їй трохи допоможу. Щоб ти знав: якби всі оці коні ненароком забігли аж ген до отого гайка» то пан, мабуть, вирушив би не так уже й скоро.

Енді гмукнув.

– Бачиш, Енді, – провадив далі Сем, – а коли й справді вийде так, що кінь того пана Гейлі раптом заноровиться, нам з тобою треба йому помогти. То ми вже йому поможемо, будь певен!