Текст книги "Пригоди на Шостому континенті"
Автор книги: Фолько Квілічі
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)
КУСЕЙР
З кораловими мілинами та акулами ми вже познайомились, правда, поверхово, але від цього не зменшується анітрохи гострота сприйняття.
Ще до прибуття на Дахлак, в Массауа, ми мали можливість поглибити наші знання підводного світу Червоного моря. Цього разу зустріч теж була дуже короткою і закінчилася для бідолахи Чекко Баск'єрі досить кепсько.
Ми зайшли в Кусейр – невеличкий порт, який загубився на спаленому сонцем пустельному березі Верхнього Єгипту, щоб поновити за/паси води, бо до Порт-Саїда було ще далеченько.
Рано-вранці ми піднялися на місток. До берега залишалося не більше десяти миль. На такій відстані добре видно землю. Та попереду нічого немає.
– Берег десь там, за туманом, – каже хтось з нас.
– Але ж туман піднімається, – відповідає інший.
І справді, хвилин через десять туман трохи піднімається над тим місцем, де повинен бути берег. Та берега не видно, і край.
Ми до сліз в очах вдивляємося у далечінь – до берега залишається якихось чотири милі, – але нічого не бачимо.
Хтось навіть натякає, що ми з Джорджо, – наша вахта була останньою, – заснули біля штурвала і відхилилися на якусь сотню миль від курсу. Критики, на наше щастя, швидко замовкають, бо раптом показався берег. І тоді з'ясувалося, що ми просто не помічали його тому, що він занадто низький: не можна розпізнати, де кінчається море і починається тверда земля. Здається, хатинки Кусейра плавають у воді. І раптова поява Кусейра і зовнішній вигляд самого міста здаються чимось штучним, неприродним.
– А може, це міраж?.. Може, ми всі перегрілися на сонці… – каже Джорджо.
Навкруги безлюддя, ніякого руху. Мовчить берег, пристань, будинки, човен, що погойдується на хвилях. Лише дзвін ланцюга та удар якоря об воду порушують мертву тишу.
І що зовсім уже неймовірно – не видно ніде ні поліцая, ні митного катера, а без них ми не можемо зійти на берег. Раз так, тоді вирішуємо зануритись в море, щоб оглянути мадрепорову обмілину, що видніється оддалік крізь прозору воду.
Тут стільки нових цікавих видів тропічних риб, що ми негайно почали знайомитися з ними ближче за допомогою влучних ударів гарпуна. Полювання відкрив Цекка, підстреливши чудового тунця, який виявився трохи меншим від свого середземноморського родича і мав фіолетові смужки на тілі. Тунець вперто не хотів вмирати, смертельно поранений, він запекло пручався, поки ми тягли його на борт.
Майже всі члени експедиції плавають біля мадрепорової мілини. Цікаво те, що плавають вони не у воді, а в гущі сардин. Тут сила-силенна цієї риби. Сардини зграйками шастають у всіх напрямках. Серед них зчиняється шалена паніка, коли якийсь тунець врізається у їхню зграю. Тоді сардинки так швидко розбігаються хто куди, що часто-густо вискакують з води, утворюючи безперервний шум. Але природа справедлива: трохи далі на південь нам доводилося бачити, як сьогоднішні переслідувачі – тунці, в паніці тікали від страшної пащі кашалота.
Недалеко від мілини на піщаному дні лежало п'ять бочок з-під бензину, хтозна-коли скинутих у море. Я помітив, що з одної бочки виплив якийсь ніби довгий чорний мотузок, але не звернув на нього особливої уваги. Потім з другої і з третьої бочки висунулися такі самі мотузки. Мене зацікавило це явище, і я пірнув туди. Спустившись на дно, я з захопленням побачив, що з бочки вискакує чудоий скат тригон. Плавні його швидко рухаються, а за ними тягнеться довгий-предовгий, здається, безконечний хвіст. Зазираю в інші бочки і бачу, що в кожній з них зручно влаштувалося по тригону. Через якусь хвильку навколо мене кружляють чотири стривожених скати. Я сів на дно і через деякий час чотири хвостаті риби спокійнісінько повертаються у свої бочки-житла з наміром продовжити перерваний сон.
БІЛА «ГЕОМЕТРИЧНА» МУРЕНА
Нам здорово пощастило: Вайлаті підстрелив білу мурену. Такої ми раніше ніколи не бачили. Найчастіше мурени бувають каштанові з жовтими плямами або чорнуваті. А мурена, яку ми піймали в північній частині Червоного моря, була зовсім білою. Згодом ми переконалися, що такі мурени тут зовсім не виняток. Захоплені вигуки тих, хто був разом з Вайлаті, привернули увагу Баск'єрі, і він негайно підпливає до них на човні. Біла мурена особливо зацікавила його, і, незважаючи на жалібні протести товаришів, які вже загодя смакували сніданок, він садовить рибину у банку з товстого скла, наповнену формаліном. При цьому переконливо доводить, що це «геометрична» мурена. Так наукова група поклала початок своїй колекції.
Знову починаємо полювання на риб. Не пройшло й десяти хвилин, як Баск'єрі здобув новий експонат для колекції – рибу-козубеньку – одне з найцікавіших створінь, яке мені коли-небудь доводилось бачити.
Своєю формою риба-козубенька нагадує прямокутну довгу шкатулку. В таких шкатулках звичайно зберігають персні, запонки та інші дрібниці. Коли її береш в руки, то здається, що ти тримаєш не звичайну м'яку рибину, а жерстяну банку – така вона тверда і рівна зверху. Риба-козубенька дуже незграбна у, воді. Пересувається за допомогою лише двох маленьких плавців, які стирчать біля самих зябрових щілин і занадто слабкі, щоб риба могла швидко рухатись. Тому вона плаває дуже поволі, поштовхами. Риба-козубенька плеската і через це ще більше скидається на шкатулку. Попереду розташовані рот та два малюсіньких ока, а позаду в неї твердий горбочок, до якого причіплений смішний хвостик. Але при всіх своїх вадах ця рибина має істотну перевагу: жодний хижак не захоче напасти на неї… Занадто вона тверда навіть для риб'ячого шлунка.
І цей «винятковий екземпляр» потрапляє у велику банку нашого натураліста. Ми наввипередки кажемо йому: «Бог трійцю любить! Ми тобі на завершення дня таку рибину піймаємо, що ти тільки ахнеш».
РИБА-КОБРА
І справді, Баск'єрі поповнює колекцію третім надзвичайним екземпляром. Бог таки любить трійцю! Але день закінчується не зовсім вдало.
Третім екземпляром була червонокрилка – мешканка тропічних морів – дуже небезпечна отруйна риба. Нам розповідав один араб, що його якось укусила маленька червонокрилка. Від цього укусу йому боліло дужче, ніж тоді, коли його неймовірно розпухлу руку припікали розжареним залізом. Хворий страшно мучився, здавалося, втратив розум, і всі навколо побоювалися, що він кинеться у море.
Під час подорожі Чекко Баск'єрі часто розповідав нам, як спіймати червонокрилку (потім ми охрестили її риба-кобра), і прочитав лекцію на цілих півгодини про те, який небезпечний її укус і, на гріх, саме його в той день біля Кусейра вжалила риба-кобра.
Справа могла б обернутися дуже кепсько, якби ця риба-кобра була б трохи більшою і під рукою не опинилася «швидка допомога» в особі Граціолі, що мав з собою необхідні ліки. Без них страждання Чекко були б у тисячу разів більші.
Першим побачив кобру я і зовсім випадково. Це дуже рідкісна риба, до того ж вона вміє добре маскуватися. Спочатку я помітив коралову галузку химерної форми і почав уважно розглядати її, метикуючи, чи вистачить світла, щоб зробити вдалий фотознімок. Та раптом мені здалося, що кінчик галузки ледве помітно рухається. Я випрямив ногу (зараз, після того, як я побачив страждання Баск'єрі, мене обдає холодним потом від самої згадки про це!) і злегка вдарив ластом по кінчику галузки. На мій подив, частина галузки почала рухатись енергійніше і випливла на світло. Я вже казав, що це був дуже маленький екземпляр (десять сантиметрів завдовжки) у порівнянні з тридцяти– та сорокасантиметровими рибами, яких ми зустрічали пізніше. Кобра рухалась не кваплячись, поважно вигрібаючи довгими і тонкими парними плавцями, які нагадували своєю легкістю та пишністю страусові пера. Решта довгих і тонких плавців, наче пера індика, віялом розходилися з-під хвоста. На спині стирчали прямі і гострі, мов стріли, колючки. Було від чого втратити голову! Я закам'янів з переляку і зовсім забув про те, що треба слідкувати за рибою. Потім висунув голову з води і покликав Баск'єрі. Через хвилину він з'являється біля мене і, захоплений справді чудовою картиною та рідкісною здобиччю, забуває про обережність.
Баск'єрі вправно проштрикнув рибу гарпуном з тонким наконечником, спеціально призначеним для тендітних створінь, а тим часом кобра, нервово тріпочучи, ковзнула вздовж держална і вжалила вченого в палець. Сталося це так швидко, що Баск'єрі не встиг одсмикнути руку. Негайно розрізали рану, виссали кров, зробили укол бідоласі і доставили його на «Форміку».
Схвильовані цією подією, ми й не помітили, що Кусейр нарешті прокинувся і на нас звернули увагу. В супроводі військових чинів на борт «Форміки» прибув єгипетський капітан. Він поводився вельми люб'язно і запросив нас до своєї резиденції, яка містилася в будинку, на манер замку, прикрашеного кам'яними зубцями. Біля входу стояли чотири гармати, відбиті, – за словами хазяїна, – ще в Наполеона. Частуючи нас холодним кока-кола, гостинний хазяїн бомбардував нас запитаннями про експедицію. Ми відповідали йому італо-англо-французькою сумішшю. Потім капітан показав нам численну колекцію черепашок, величезних заспиртованих омарів, а також своїх чудових голубів. Деякі з них, найбільш приручені, кумедно підстрибуючи, бігали за ним по подвір'ю. Капітан розповів, що в Кусейрі є фосфатна фабрика, де працює багато італійців. Ми вже збиралися йти туди, коли з'явився сам директор фабрики. Ще зранку він почув про прибуття італійського корабля і прийшов довідатися, хто ми такі.
Директор був настільки чемним, що запросив нас, а ми радо погодились відвідати італійську колонію, яка загубилася на низинному пустельному узбережжі Верхнього Єгипту. Минувши запорошені пилом, потріскані від сонця хатини арабів біля напівзасипаної піском розваленої фортеці, ми побачили між невеличкою стрункою церквою і фабричними спорудами шеренгу чистеньких будиночків у класичному стилі італійських селищ в Африці. Будиночки потопали в зелені садів. На фабриці ми познайомились з італійськими техніками і довідались про те, що Кусейр існує виключно завдяки цьому невеличкому підприємству. Фабрика постачає Кусейр водою та світлом (не кажучи вже про більш серйозні речі), завдяки фабриці, тут існує невеличкий порт. Разом з італійцями працюють місцеві жителі, а їх діти вчаться в італійській школі. В супроводі симпатичного вчителя-венеціанця відвідуємо школу. Приємно задоволений нашою цікавістю, він радо показує надзвичайно цінну колекцію чудово законсервованих риб, яку він почав збирати з того часу, коли приїхав сюди.
Всюди нас зустрічали радісно і привітно, запрошували погостювати ще хоч один день.
Коли «Форміка» залишає маленький порт, ми пригадуємо своє перше враження від Кусейра. Нам здалося мертвим маленьке німе містечко, осяяне сліпучим сонцем та відблисками моря. Ми сподівались у найкращому випадку зустріти якого-небудь посоловілого від спеки араба, з яким і розмовляти буде не зовсім просто. Але все вийшло зовсім інакше. Ми сподіваємося ще раз зайти до Кусейра, коли будемо повертатися назад, щоб побачитись з друзями, які так гостинно нас зустріли.
ОСТАННЯ БУРЯ
Наша подорож триває. Йдемо на південь. Біля островів Суакін налітає шторм, не такий, правда, шалений, як раніше, але досить сильний. Ми змушені сховатися в Порт-Судані. Обминувши маяк Сангаб – високу залізну споруду, що карикатурно нагадує Ейфелеву башту, – «Форміка», тікаючи від шторму, заходить у протоку, яка веде через лабіринт островів та скель до порту.
Біля маяка кружляють зграї морських птахів. Трапляються величні фрегати, багато чайок та інших крилатих рибалок. Вони зненацька, склавши крила, пірнають у воду і за хвилину з'являються на хвилях, тримаючи в дзьобі рибу.
У Порт-Судані ми познайомилися не тільки з птаха-ми-рибалками, з маяком Сангаб, а й з Прокопієм – неймовірно гладким і добре вихованим греком. Після того, як ми купили щось з дюжину листівок, на яких зображені африканські воїни фуззі-вуззі в повному озброєнні, в перах, з щитами та списами, він почастував нас чудовим обідом. Тут ми покуштували кілька витончених арабських страв.
Наступного дня ми пливемо далі. Останні дві доби не мають кінця, а вахти – гірші за китайські тортури. Здається, наша подорож ніколи не закінчиться… У нас уже терпець вривається, коли раптом нашим очам відкривається біле містечко на березі великого острова. Острів і материк з'єднує довгий мол.
Біля нашого борту з'являються дві знамениті «самбуки» – арабські човни з трикутними вітрилами, схиленими так низько, що вони майже торкаються води, – і супроводжують нас до самого берега.
Двадцять сьомого січня о дев'ятій годині тридцять хвилин «Форміка» причалює до пристані Массауа. Подорож, можна сказати, закінчилась.
Шейх-Саїд
а цілий місяць затягнулася наша одіссея. Стільки труднощів та небезпек пережито за цей час, що плавання аж ніяк не можна назвати спокійним. Члени експедиції змучилися, стомилися і мріють тільки про те, щоб якнайшвидше ступити на тверду землю. Але для цього, як виявилося в останній момент, треба мати «транзитну візу» від ерітрейських властей.
ДОЗВОЛЯТЬ ЧИ НЕ ДОЗВОЛЯТЬ?
Перша перешкода, виходить, уже чекала на нас в Массауа. Нічого не зробиш, доводиться ждати від властей дозвіл на дослідницькі роботи в районі Дахлаку на цей сезон. Якщо нам відмовлять, то капітан відведе «Форміку» до берегів Йємену, на британський острів Камаран, в самий центр іншого не менш цікавого архіпелагу. Проте неможливо знайти краще місце, ніж Массауа, і тому ми гаряче сподіваємося одержати дозвіл. А поки що використовуємо час для перезарядки балонів зі стисненим повітрям, – без них не діятимуть респіратори та інші апарати, – для ремонту обладнання та забезпечення постійного зв'язку з Італією, куди потрібно негайно відправляти кольорові плівки, бо вони погано зберігаються в місцевому кліматі. Гаряча і волога атмосфера півдня Червоного моря може швидко попсувати плівки, незважаючи на олов'яні футляри з гігроскопічними солями. Кажуть, що вологість повітря в цих районах досягає 100 процентів, тому здається, що при ясній погоді іде злива. З неба ані краплинки – а все навкруги мокре, хоч викручуй! Минулої ночі ми добре відчули це на собі і довгий час не могли заснути, крутилися на своїх койках, задихаючись від духоти та хапаючи дрижаки від пронизливої сирості.
Санітарні урядовці, службовці митниці, поліцейські уповноважені, представники місцевих властей загатили палубу. Вони щось переглядають, ляпають печатками, підраховують, перевіряють, радяться, ставлять підписи, хлопають грубезними актовими книгами і, тільки наметушившись досхочу, дають нам «транзитну візу».
В тому, що «дозвіл на проведення робіт» одержимо в кращому випадку тільки через кілька діб, ми переконалися першого ж дня. Волосся на голові стає сторч, коли думаєш, скільки. доведеться прогаяти дорогоцінного часу.
Дехто доброзичливо радить попрацювати в районі Массауа поки що без дозволу. Ніхто, мовляв, не буде заперечувати, коли ми поводитимемося обережно і подбаємо про те, щоб не лізти на очі. Вирішуємо прийняти добру пораду і припиняємо прогулянки по місту, а заодно і відмовляємося від спокуси сфотографувати з засідки вечірній виїзд негуса.
О шостій годині вечора голубий кадилак Хайласа Селассіє у супроводі світло-жовтих джипів, в яких сидять солдати «імперської гвардії», дефілює по вулицях, не перевищуючи швидкості пішохода. Негус у білому вбранні та вигаптованому золотом кашкеті, киваючи головою, відповідає з машини на привітання перехожих і обмахується рукою, висунувши її з віконечка, щоб хоч трошки освіжитися. Поруч з негусом на сидінні підстрибують двоє рудих лисенят.
Це видовище здається мені надзвичайно знайомим. У ту хвилину негус скидався не на імператора, а скоріше на італійського аристократа з узбережжя в оточенні людей, одягнених в короткі штанці та білі сорочки. Вони вітають його без особливого ентузіазму, щоб не впріти. Але саме завдяки цій схожості негус викликає симпатію до себе. Навіть італійці, які, ясна річ, невдоволені анексією Ерітреї та приєднанням її до Ефіопії, приязно ставляться до Хайласа Селассіє, тепло відзиваються про нього.
НЕЛЕГАЛЬНІ ЗАНУРЕННЯ
Скоро негус потрапить до літопису експедиції, і тоді ми розкажемо про нього трошки більше.
А зараз поведемо нашу розповідь далі. Нам порадили розпочати таємно роботу недалеко від міста.
«Форміка» та моторний човен залишаються на старому місці, а ми, випросивши в порту човни для прогулянки, беремо з собою тільки найпотрібніше і їдемо на острівець за кілька миль на південь від Массауа. І це майже на очах у охорони! Острівець, куди лежить наша путь, зветься ІІІейх-Саїд – на честь якогось святого, похованого на ньому. Місцеві жителі відчувають релігійний трепет перед «духом» святого, про якого в Массауа розповідають дивовижні речі.
ХМАРА ПЛАНКТОНУ. ЛОВИМО РИБКУ В КАЛАМУТНІЙ ВОДІ
Усіх охоплює майже розпач, коли очам відкриваються морські глибини. І все через планктон, якого в цьому закутку моря сила-силенна, і тому вода зовсім каламутна. Що таке планктон? Найкращою відповіддю на запитання буде пояснення змісту самого слова. «Планктон» у перекладі з грецької означає «блукаючий». У воді утворюється справжня хмара з мікроскопічних істот або водоростей (залежно від цього розрізняють тваринний та рослинний планктон), яка «блукає» по морю. В окремих місцях під впливом хвиль та течій збирається велика кількість планктону. Чим багатше море на планктон, тим більше в ньому риби, бо планктон – основна пожива всіх морських жителів, від кільки до кита. Це ще не все. Кажуть, що хороша господиня може приготувати смачні й поживні фрикадельки з планктону, багатого на рачків, мальків та різних інфузорій.
Пізніше, особливо в березні, біля архіпелагу Дахлак ми неодмінно працювали у хмарі планктону, який заважав фото– та кінозйомкам. Але густішого планктонового туману, як тут, у Шейх-Саїді, ми ніколи більше не зустрічали.
Поступово всі звикли до планктону і перестали нарікати і згадувати кришталеву чистоту води нашого моря біля берегів Сардінії та Понца, а також у північній частині Червоного моря недалеко від Шадвану та Кусейра. Але в перші дні планктон справив на нас певне враження.
Проте через деякий час ми навіть тішились цим, бо за правилом «кількість планктону дорівнює кількості риби» зробили висновок: «Чим більше планктону, тим більше риби». Біля Шейх-Саїду та в архіпелазі Дахлак ми не мали жодних підстав скаржитися, що риби мало, її кількість та різноманітність форм можна уявити собі, глянувши на деякі наші фотографії [3] 3
Хочу звернути увагу на одне цікаве явище, зв'язане з планктоном. При вимірюванні глибини моря електричним зондом учені помітили, що в різну пору доби вимірювання на тому самому місці давало різні наслідки, нібито дно піднімалося й спускалося.
Бездоганно точним вимірюванням вдалося довести, що піднімається і опускається «якась маса», в залежності від часу доби. Коли світить сонце, спостерігається піднімання, вночі – осідання.
Хтось припустив, що тут йдеться про планктон, який може самостійно пересуватися. Нам доводилось спостерігати явище, яке певною мірою повинно мати зв'язок з цим припущенням. Спустившись кілька разів під воду в районі Дахлаку, ми відзначили, що займатися фото– та кінозйомками найзручніше вранці – від шостої до дев'ятої години. Після дев'ятої піднімалась якась ніби хмара, і вже нічого не можна було побачити. Можливо, цей факт підтверджує безпосередньо теорію, про яку говорилося вище. (Прим. автора).
[Закрыть].
Перший спуск пройшов погано. Вайлаті, Букер та Джіджі, незважаючи на наші застереження (біля берегів Массауа дуже багато акул), вперше занурюються під воду в незнайомому місці і відчувають цілком зрозумілий страх. І в цьому немає нічого ганебного.
Коли наступного дня прийшла наша черга пірнути в ті ж самі глибини, ми добре розуміємо їхній душевний стан. Пам'ятаючи про те, що ти перебуваєш зараз у царстві ненажерливих акул та інших хижаків, досить неприємно блукати по дну моря, коли можна бачити лише в радіусі трьох метрів. Я почуваю себе зовсім беззахисним, бо небезпека чигає тут на кожному кроці, а побачити ворога заздалегідь немає можливості. Перші години просто неможливо спокійно. працювати.
Усі полегшено зітхають, коли довідуються, що ми потрапили в найкаламутніше місце і працюємо в незручну пору доби, а поблизу Дахлаку умови будуть цілком іншими. За кілька днів ми пристосовуємося до каламутної води, розшукуємо зручні місця і працюємо в такий час, коли вода найпрозоріша. Виявляється, що на глибині більше десяти метрів видимість набагато краща.
ТРИВАЛИЙ ЧАС ПІД ВОДОЮ
Нарешті можна приступити до вивчення морських глибин та їх мешканців. Я докладно не розповідав про південну частину Червоного моря тільки тому, що підводний світ – це сцена, де розгортатиметься дальша дія, а його жителі будуть акторами, які виконають головні ролі в майбутньому спектаклі.
Біля Шейх-Саїду ми ближче знайомимося з «кораловими джунглями», які вперше і зовсім недовго бачили недалеко від Шадвану. Там вода була надзвичайно прозорою, і нас зачарувала чудова картина коралових заростей. Але й тут життя розквітає пишно й велично. Крім того, ми маємо змогу спостерігати його цілком спокійно і, значить, докладно.
Славнозвісне «коралове урвище» – це стрімкий бар'єр, що піднімається з морського дна майже до самої поверхні. Біля Шейх-Саїду стіна здається неповторно величною, хоча більшість організмів, які її складають, можна зустріти всюди.
Живі кам'яні хащі мадрепорових та коралових поліпів простягають до поверхні віти неймовірно химерної форми.
Я сказав «живі кам'яні хащі» і хочу роз'яснити свою думку: мадрепори та корали далеко не мертві окаменілості. Подивіться на фотографії: великі утворення у формі мозку або парасольки, які служать в одних випадках об'єктом, а в других фоном для фотографування, є живими істотами. Це колонії мільйонів і мільйонів мікроскопічних поліпів.
Поліпи – це драглисті організми, які мають властивість виділяти карбонат кальцію і завдяки цьому утворювати на собі тверду, невпинно наростаючу оболонку. Часто-густо, вдряпнувшись об таку колонію або тільки злегка доторкнувшись до поліпів (наприклад, до тих> що їх місцеве населення називає «жалкі корали»), відчуваєш гострий і пекучий біль, бо вони, як і медузи, мають так звані жалкі клітини. На перший погляд зовсім неможливо повірити, що мадрепорові поліпи, корали і медузи належать до одного й того ж типу кишечнопорожнинних, але це так. Корали (найтвердіші представники тваринного світу), справжні живі кістяки, є близькими родичами медуз, драглистих клубків, які, навпаки, є «найм'якшими» організмами на світі.
Я вже казав, що мадрепорові поліпи, ці скам'янілі квіти Шостого континенту, набувають найхимерніших форм. Досить повештатися з респіратором по дну моря щонайбільше півгодини, і ви зустрінете десятки й сотні різновидностей, причому дуже важко знайти хоча б дві схожі за формою та кольором. Скажемо тільки, що відомо близько семи тисяч п'ятсот видів мадрепорових поліпів. Особливо прекрасні – «грибовидні», які утворюють овальні капелюхи на великому спільному стрижні. Ці капелюхи досягають інколи чотирьох метрів у діаметрі. Вони ажурні, наче дорогоцінне мереживо, і надзвичайно крихкі, немов відлиті з цукру.
Ліниві багатоколючники та інші риби залюбки ховаються під ними. Ми також неодноразово використовували їх як укриття, щоб сховатися від акули і роздивитися на неї зблизька.
Крім «зонтичних» коралів, привертають до себе увагу так звані «мозкові». Вони мають форму великої кулі, вкритої безліччю борозенок, що нагадують мозкові закрутки. Такі кулі міцно прикріплені до дна. Трапляються також зірчасті корали, корали з колючками, ниткоподібні корали, чашовидні корали, що нагадують дерево, роги оленя, зустрічаються жовті, голубі, фіолетові, коричневі, білі корали. На піщаних галявинах серед голубих у жовту цяточку коралів трапляються утворення, схожі на довгасті чаші, наче спеціально зроблені для того, щоб правити за попільнички. Цекка збирає велику кількість їх, щоб використати на весіллі замість бонбоньєрок – на Понці чекають на нього «наречена та домашнє вогнище».
Найважче відшукати яскраво-червоні «органчики». Вони оселюються на скелях серед колоній інших коралів і складаються з вертикальних трубочок різної довжини. Дивишся на них, і мимоволі здається, що ось-ось залунають урочисті хорали Баха, так нагадують ці корали церковний орган в мініатюрі.
Де-не-де стеляться справжні жовті килими, гаптовані примхливими візерунками яскраво-сліпучого забарвлення, наче хтось навмисне так розмалював їх.
А коли мадрепорові поліпи утворюють риф або коралову кручу, зверху на ній або у величезних щілинах розміщуються інші «прикріплені» жителі цього казкового світу: різноколірні горгонарії, альціонарії, актинії… Лілові грона, найрізноманітніші водорості, які плавно коливає вода, примхливо вигнуті червонуваті деревця – на кожному кроці їх можна зустріти цілі луки, що виграють усіма відомими фарбами, особливо там, де крізь гущавину коралових джунглів не може пробитися сонячне проміння. Ці луки рясно вкриті «морськими квітами». Чим глибше, тим нестримніше, неймовірніше буяють фарби. Тут живуть всілякі губки: жовто-гарячі і криваво-червоні, вони прикріпилися до скель або коралових рифів, а з дна, наче башти, підводяться сірі та світло-оранжові стовпи. На великій глибині ми побачили так звані «кубки Нептуна» – запаморочливо красиві губки, які мають форму порожніх чаш розміром від шістдесяти до вісімдесяти сантиметрів.
Десятки щупалець актиній, таких невинних і смирних на перший погляд, поволі коливає з боку в бік слабка течія. Ми зупиняємося на хвилю біля цих жахливих «квітів-м'ясоїдів». Над ними пропливає рибка, її приваблюють рухи яскраво пофарбованих щупалець. Рибка наближається до актинії і необережно торкається до неї… І вмить наче пристає до щупалець, паралізована уколами жалких ворсинок. А щупальця вже огортають рибку і хижо тягнуть до рота. Актинія закривається і стає схожою на великий помідор.
Чорні в білу цяточку голодні рибки зграйкою в'ються навколо актинії, немов очікуючи чогось. І справді, актинія трохи розгортається через деякий час і викидає рештки своєї жертви. А маленькі паразити пожадливо хапають покидьки.
Зацікавлені, ми чекаємо, що буде далі. Ось до страшних щупалець актинії наближаються дві оранжові рифові рибки в палець завбільшки. Раніше вони обережно трималися осторонь. Невже і їх зжере актинія? Та ні, актинія розкривається, і рибки старанно «чистять» її від залишків їжі. Актинія і рифові рибки живуть дружно на основі взаємної допомоги. Рибки почувають себе безпечно навіть тоді, коли ми простягаємо до актинії кінець рушниці, вони й не думають тікати. Коли актинії, а значить і чистильникам, загрожує якась небезпека, вона закривається, а рибки ховаються у неї всередині. Якби не бачити на власні очі, все це здалося б неймовірним, а тим часом йдеться про звичайнісіньку річ. Трохи терпіння, і тут можна зробити ще багато інших не менш цікавих спостережень.
