Текст книги "Пригоди на Шостому континенті"

Автор книги: Фолько Квілічі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

ЙОГО ВИСОКІСТЬ БІДУОДДЕД АНДЕРГАЧЧЕУ МАССАЙ

Замріяний, плентаюсь назад до «Форміки», переживаючи в душі події останніх п'ятдесяти хвилин.

Та, як виявляється, не все ще закінчилось. До воріт порту наближається довга валка автомобілів, які супроводжували імператора. Раптом бюїк, що йшов попереду, звертає праворуч і їде до «Форміки». Валка тягнеться за ним.

Метушня, сигнали машин, горлає натовп…

Я кидаюсь бігти, щоб скоріше довідатись, що сталося. Коли підлітаю до «Форміки», Вайлаті вже знайомить його імператорську високість Бідуоддеда Андергаччеу Массая, віце-короля Ерітреї, з членами експедиції.

Віце-король зацікавлено розглядає усе, що йому показують, і, не звертаючи уваги на загальну розгубленість, голосно висловлює своє захоплення. Букера зненацька охоплює бажання сфотографуватися разом з високопоставленими особами. Він передає дружині фотоапарат, щоб вона зробила знімок. Час вже пізній, і бідолашній Енці доведеться фотографувати за допомогою фотолампи. Вона розгубилася і хвилюється, довго розпитуючи, яка потрібна відстань, діафрагма, видержка. Кінець кінцем, лампа ненароком спалахує і засліплює на добрих п'ятнадцять хвилин півдюжини очей, в тому числі й світлі очі віце-короля.

Та хіба це зупинить ентузіастів!

Віце-король радіє нашій апаратурі, наче дитина іграшкам у вітрині магазину. Він потім неодноразово їздив з нами ловити рибу у супроводі рухливого і симпатичного Тедла Байру, прем'єра Ерітреї. А зараз, перед тим, як поїхати, віце-король заручається словом честі Вайлаті, що той навчить його рибалити під водою. Бруно з радістю погоджується і, скориставшись випадком, негайно заводить розмову про перепустку на Дахлак.

– Ви ще й досі не одержали перепустки? Доводиться самому про все дбати!

Наступного дня, шостого лютого (ось яка влада Андергаччеу!), дозвіл, нарешті, видано.

Дахлакський щоденник

Діссей, 7 лютого

чора цілий день «Форміка» йшла повним ходом. Вайлаті покликав нас на капітанський місток. Вивчивши морські карти Дахлаку, ми вирішили розпочати з острова Діссей у затоці Зула на півдні архіпелагу.

О пів на дев'яту показалася довга смужка острова. Впадає в очі ламана лінія гір, пагорбів та горбочків, їх забагато на цьому клаптику землі. Де-не-де стирчать миршаві африканські дерева. «Форміка» огинає острів зі сходу і кидає якір в невеличкій бухточці, на березі якої причаїлося маленьке село. Але ми не дуже цікавимося навколишнім пейзажем: треба перевантажувати обладнання на човни.

Наукова група Баск'єрі перша вирушає шлюпкою до коралового бар'єра. Він перетинає бухту з півдня на північ. Другий човен повертає в напрямку рифу, про який накуда розповідає, що він править акулам за «клуб». Це зовсім з протилежного боку від коралового бар'єра.

Вайлаті, Манунца та я відчалюємо від борту «Форміки» останніми.

ХАЩІ ВОДОРОСТЕЙ

Хвилин через тридцять, знайшовши ділянку більш-менш прозорої води, ми вимкнули мотор і спустилися у воду, щоб зробити розвідку, але від човна далеко не відходили.

Надзвичайне видовище постало перед нами: з глибини близько двадцяти метрів піднімаються червонувато-коричневі хащі. З усіх боків нас обступили густі гаї, що утворюють таємничу тінь. А над цими підводними джунглями плавно погойдуються поодинокі надзвичайно довгі водорості, па яких ростуть переповнені насінням шишки, схожі на кипарисові. Міріади малюсіньких рибок, чорних з білими цяточками, живуть у цьому підводному лісі. Трохи далі метушаться зграйки сріблястих трахінотів. Перед тим як спуститися, ми з Вайлаті одяглись у захисні костюми, і недаремно, бо водорості жалять, коли до них доторкнутися.

Посуваємось підводними хащами. Двоє чоловіків, одягнутих у чорні гумові костюми, ледве прокладають собі дорогу крізь червонуваті зарості. Двоє дослідників Шостого континенту спустилися в один з своїх заповідних лісів з новим завданням: назбирати різних водоростей найцікавіших видів, галузочок з підводних мадрепорових кущів, зразків різноманітних рослин. Свою здобич ми прив'язуємо до коркових поплавців, вони виринають на поверхню, а там їх підбирає човен. Перший спуск в районі Дахлаку – одночасно перша показова спроба освоєння Шостого континенту. Зараз нам треба якнайбільше назбирати підводних рослин, а Баск'єрі потім з'ясовуватиме можливість їхнього використання. Навіть тепер уже можна впевнено говорити про те, що в недалекому майбутньому людина розпочне справжнє підводне землеробство, «культивуватиме» водорості, які, за новітніми дослідженнями, дуже корисні (мається на увазі також і поживність цих рослин).

Але сьогодні ми обмежуємося тільки передбаченням такої можливості і не шкодуємо зусиль, щоб внести й свою частку в цю справу. Ми прийшли в Червоне море як перші дослідники Шостого континенту і зовсім не обираємося колонізувати його.

АКУЛА, ЩО ВІДКУСИЛА ШМАТ ЧОВНА

Дві інші групи в цей час зустрілися з акулами. Діставшись до легендарного рифу, загін Букера спустився в таку каламутну воду, що в ній не помітиш навіть і кита. Коли Букер вирішив перейти на інше місце, повз нього проплила невелика акула метра півтора завдовжки. Йому вдалося поранити її. Хоч і маленькою була акула, але коли її витягли на поверхню, вона виявила неабияку силу – вгризлася зубами в дерев'яне дно човна і відкусила добрячий шматок.

Джіджі Стюарт в іншому місці – може, якийсь кілометр на північ, – теж підстрелив невелику акулу. На відміну від Букера він зустрівся з нею на мілині – метра два від поверхні. Легко поранена акула, розпочавши свій шалений танок, заплутала лінь у мадрепорах. Спливаючи кров'ю, вона пручалася і била хвостом. Стюарт міцно вчепився за рушницю («Від мене не втечеш!») і тримався на ногах деякий час. Але незабаром посипались такі удари, що він не міг встояти. Навіть здалеку було добре видно, як він борсався в густій піні, пірнав під воду і знов виринав на поверхню. Над водою мелькала то його рука, то нога. Рогі та Чекко кинулись на допомогу, але поки вони підплили, акула останнім ривком розтрощила мадрепору, розірвала лінь і зникла, щоб вмерти десь у затишному куточку.

Зайнявся день. Білі хмаринки закрили сонце і трохи пом'якшують його гостро-пекуче проміння. Нам дуже зручно працювати в приємно розсіяному світлі.

А на узбережжі Данкалії, кілометрів за тридцять звідси, лежить пустеля. Там сонце палить з пекельною силою – біла імла клубочиться на обрії.

Опівдні робимо короткий перепочинок – і знову за роботу.

Дванадцять чоловік під водою: фотографують, полюють, збирають поліпи, спостерігають крабів, мандрують в глибинах моря з кінокамерою, стежать за поведінкою акул.

Нарешті! Експедиція працює так, як і мріяв Вайлаті. На морському дні кожен зосереджено займається своїми справами – точнісінько так, як і на суші.

Дуже хочеться, щоб нас побачили сьогодні ті, хто вважає химерними наші ідеї! На хвилинку я замислююсь над Можливостями, що відкриваються людині тут, у незвичайному середовищі. Десять чоловік та дві жінки знаходяться під водою на глибині п'ять…, дванадцять…, вісім…, тридцять…, два…, шістнадцять метрів і спокійнісінько працюють. А сьогоднішній день нічим не відрізнятиметься від сотні інших днів нашої праці на Шостому континенті.

Діссей, 8 лютого

З чорної глибини за краєм мадрепорового бар'єра, поміж двох великих рифів, утворених зонтичними коралами, з'явилася акула і пливе просто на мене.

ОЧІ АКУЛИ

Я саме спускався похилою мілиною, що велетенським карнизом оперізує північний берег острова, де зараз працює експедиція. Тут і відбулася наша зустріч. І ось тепер, уникаючи різних рухів, ми обережно наближаємось один до одного. Я не хапаюсь, як дехто інший, за рушницю, з якої стирчить гострий кінець гарпуна. Можливо, цим і пояснюється сміливість акули, а може, вона зацікавилась червоними ластами, які я випадково надів сьогодні замість чорних… Одне слово, думай що хочеш, а вона пливе просто мені назустріч. Відстань між нами скорочується до двох метрів, і тут «приятелька» повертається до мене хвостом і не кваплячись віддаляється. Затримуюсь біля якогось виступу і чекаю, що буде далі. Акула зробила розворот і тепер підпливає збоку, мабуть, щоб краще бачити мене. Її жовтувато-зелені очі з вузенькими чорними щілинками світяться, наче в кота. Вони й справді залишають незабутнє враження. (Місцеві рибалки ледве не вмирають з переляку, коли їх човен опиняється ненароком вночі серед зграї акул, бо море тоді світиться жовтувато-зеленими вогниками, які виконують свій химерний танок навколо маленького рибальського урі).

Акула ні на мить не спускає з мене свого страшного погляду. Вона, очевидно, хоче довідатись, що я за риба, її так і тягне підплисти до мене ближче, і тільки страх примушує дотримувати певної дистанції. Акула майже закам'яніла переді мною і не знає, що робити далі.

Та раптом вона наче стискається у клубок, потім рвучко розпрямляється і, шугнувши наді мною, описує широке півколо і швидко зникає. Так акула виходить з важкого для нас обох становища.

На поверхні відкриваю подарований мені Вайлаті «Визначник акул». Покопавшись у ньому, переконуюсь, що зустрівся з «чорним плавцем» – акулою-чорноперкою.

Власним човном приїхали до нас шановні гості: італійський та британський посланники в Ерітреї. Їх проймає дрож, коли я розказую про зустріч з акулою. Потім гості з великим зацікавленням слідкують за складною операцією перезарядки кіноапарата.

У нерухомому повітрі чітко лунають голоси, чути далекий гуркіт моторних човнів – стоїть мертвий штиль.

ЛЕТЮЧИЙ ДИСК

Нам добре чути шум полювання на велетенського ската. Рибина запекло пручається і не дає людям витягти себе на поверхню. Ніби над самим вухом лунають схвильовані крики та команди. Це Букер, ведучи двобій зі скатом, вискакує три або чотири рази з води і знов пірнає на дно. Потім вибухає переможний галас: рибу витягли з води.

Скат виявляється чудовим екземпляром «летючого диска». Він наче зійшов з малюнків американських журналів: круглий, сплющений зверху й знизу, дві темнуваті кульки замість очей.

Увесь він – чисто жовтого кольору. На спині, вкритій товстою шкірою, стирчить безліч маленьких колючок. Букеру вдалося підстрелити ската, коли він пустував на піщаному дні. Шкіра така тверда, що її пробила тільки наша надпотужна пневматична рушниця.

Але поранити таку рибину – ще не все. Важить вона майже півцентнера, і витягти її на поверхню виявляється справою нелегкою.

На допомогу Букеру спустився ще один водолаз. Він теж вистрілив у ската, який шалено пручався. І тільки після цього вдалося порівняно легко втягти рибину в човен.

БІЙ З МУРЕНОЮ

Після зустрічі з акулою-чорноперкою я знов пірнаю на дно з метою зняти велетенський кораловий «лист» на поверхні колонії мадрепор. Кличу на допомогу Джорджо, вибираю місце для зйомок і наказую йому «крутити», як тільки я дам освітлення.

Джорджо пірнув і влаштувався біля щілини в підводній скелі. Підходжу до коралів, обертаюся, щоб перевірити, чи все як слід, і бачу, що на дні лежить тільки кіноапарат, а Джорджо немає. Шукаю його очима і помічаю, що він ракетою летить на поверхню. Піднімаюсь услід за ним, щоб довідатись, в чому справа.

– Мурена! Здоровенна мурена майнула в мене перед самісіньким носом!

– Де?

– Отам, унизу, де я лагодився знімати. Вона висунула голову з ущелини.

Я кидаюсь у розвідку, поки Джорджо заряджає рушницю. Справді, велетенська мурена. Голова її стирчить з щілини, злегка похитуючись, підступні очиці вп'ялися в моє обличчя, паща хижо розкривається й закривається. Легко уявити собі переляк Джорджо, коли він зненацька побачив перед собою таку потвору. Та ось він вже повернувся, тримаючи в руках рушницю. Стріляти треба обов'язково вдало: якщо легко поранити мурену, це скінчиться погано для мисливця.

Постріл блискучий! Сталевий спис уп'явся мурені трохи позаду голови, і риба негайно ховається в норі. Кинувши рушницю, Джорджо вхопився за кінець списа, вперся широко розставленими ногами в дно і тягне її догори, пропускаючи спис у себе між колінами. Але сталося щось неймовірне… Джорджо напружує усю свою чималу силу, але не тільки не може витягти мурену, а навпаки, мурена поволі втягує списа в нору і примушує Джорджо згинатися нижче й нижче. Я весь час знімаю на плівку цю унікальну сцену, а потім кидаю кіноапарат і ледве встигаю вхопити спис за самий кінчик, Що залишився ще зверху. Тепер ми тягнемо вдвох з Джорджо. Здається, ось-ось мурена буде нашою. Подвоюємо зусилля, ще трохи! Раптом – трісь, і ми поточилися назад: загартований сталевий гарпун з вістрям хитромудрої конструкції переламався.

Виринаємо на поверхню й засапані кидаємось горілиць на дно човна, хай їм трясця, тим муренам! На біса вони нам здалися!

Деякий час лежимо нерухомо, підставивши обличчя сонячному променю. П'ять, десять хвилин… може, півгодини пройшло, хто знає! Раптом лунає нелюдський крик. Галасує Цекка.

– Сюди, швидше сюди! Човен! Човен давай! Я підстрелив колосальну мурену! Та хутчіш повертайтесь!

Ми щодуху веслуємо до місця, де вода скажено вирує, неначе хтось довжелезним нагаєм хльостає по ній, а на поверхню раз у раз виринає то голова, то рука Цекки. За кілька хвилин у човен разом з ним плюхається величезна мурена, підбита вдалим пострілом. Як ми переконалися згодом, вона важила близько тринадцяти кілограмів.

Ми з Джорджо захоплено розповідаємо про нашу зустріч з такою ж гадиною, а нам ніхто не йме віри! Раптом нам обом закрадається в душу підозра. Коли Цекка добиває мурену ножем, ми, як по команді, кидаємось, щоб оглянути її… Так і є – у рибини з шиї стирчить уламок нашого гарпуна!

– Ти диви! Звідкіля узявся гарпун? – дивується простодушний Цекка, спантеличено оглядаючи уламок.

– А звідтіля! – відповідає Джорджо і подає йому наш обламаний гарпун.

Ми негайно фотографуємо чудову мурену, – спільну здобич аж трьох мисливців.

Пізніше ми набули чималого досвіду полювання на мурен. Виявляється, все дуже просто. Зовсім непотрібні здебільшого марні намагання витягти поранену мурену з нори за кінець гарпуна. Цим викликається шалений опір рибини (адже, ми маємо справу з могутнім створінням, сили якого в смертельну хвилину значно зростають). Треба дати їй спокій. Поранена мурена стікає кров'ю і швидко знесилюється в запеклій боротьбі з гарпуном, бо вона саме його вважає своїм ворогом і за всяку ціну намагається вбити, звиваючись та кусаючи його.

Треба через деякий час повернутися до нори 1 спокійно, без боротьби підняти мурену на поверхню.

Дахлак Кебір, 9 лютого

Діссей залишається за кормою, а ми прямуємо до найбільшого острова архіпелагу, до Дахлак Кебіру, або «Великого Дахлаку». Він приблизно вдвоє менший від Корсіки.

Три години ходу, і обрій перекреслила довга червонувато-коричнева смуга – береги нашого острова.

«Форміка» кидає якір у широкій протоці. Острів цей вулканічного походження. Ще й досі не стерлися тут сліди розбурханої вогняної стихії. Береги протоки розмила вода, величезні чорнуваті і червонуваті брили нависають над морем. На тому рівні, куди досягають хвилі прибою, берег глибоко підмило, і він нагадує велетенську терасу. Колись, як люди прилетять на Марс і попливуть його знаменитими каналами, їхня подорож, можливо, нагадуватиме нашу.

Ввечері сідаємо на джип і вирушаємо оглядати околиці. Часто зупиняємося в злиденних селах, де нас зустрічають з неодмінною арабською гостинністю, від якої ми зазнаємо чимало неприємностей. Досить сказати, що кожному з нас доводилося випивати одну за одною дві-три чашки кави, дві-три чашки чаю та з'їдати яйце. Щодо яєць, то тут ще так-сяк можна примиритися, але чай і кава! Замість очікуваного аромату в ніздрі б'є нестерпний запах смаженого м'яса. Спочатку нас охоплює легкий переляк, який до вечора перетворюється на відчай, а безжалісний Мазіно пророкує, що нас обов'язково почастують ще свіжим верблюдячим молоком…

На щастя, його пророкування не здійснюється. Частуючи нас, господарі заводять свої звичайні розповіді, в яких головну роль відіграють акули.

ЛЕГЕНДИ ПРО АКУЛ

Першим почав розповідати молодий данкалець. Від нього ми почули історію про велетенську акулу, яка жила всередині потопленого корабля.

– Трюм його був набитий скринями, повними срібних талярів. Удень місце, де затонув корабель, охороняв вартовий у човні, тому ловці перлин таємно пірнали на розшуки скарбів уночі. Та акула пожирала всіх і день у день ставала все більшою. Через два роки вона перетворилася на велетенське страховисько. Якось вона проковтнула прекрасного юнака, найвідважнішого на острові ловця перлин. Батько юнака, хоч був уже старий і тяжко хворий, присягнувся помститися за синову смерть. Він насадив на великий сталевий гак цілу козу і поплив на своєму урі в море. Акула зразу ж схопила приманку і почала так шалено пручатися, що підняла справжню хмару рожевої піни. Двобій тривав багато годин, але урі не перевернувся, і старий витримав божевільний опір. Поступово акула слабішала, і аж на світанку виплила на поверхню білим черевом догори. Усе село висипало тоді на берег. Старий підплив до натовпу, тягнучи за собою семиметрову акулу.

На наших обличчях, мабуть, відбивається недовір'я, бо молодий данкалець додає:

– Ось зачекайте трохи, побачите на власні очі! – і виходить з халупи. Чекаючи на нього, ми наслухались ще багато історій про велетенських акул-людожерів, які то відгризали рибалкам руки та ноги, а то й зовсім позбавляли їх життя.

Відчиняються двері, і заходить молодий данкалець. Він несе дві величезні щелепи.

– Ось голова тієї акули, – каже він і кладе свою ношу на підлогу перед нами.

Голова велетенської акули, яку переміг старий рибалка… Виходить, що це чиста правда! Ми обмацуємо і розкриваємо щелепи. На кожній три ряди зубів, трохи зігнутих, з нерівними краями. Найдовші досягають п'яти сантиметрів… Від такого видовиська стає моторошно. Відірвавши очі від акулячих щелеп, зустрічаємо переможно-задоволений погляд юнака.

– Бачили? – питає молоди данкалець. – Тепер вірите?

Так, тепер віримо. Баск'єрі каже, що по щелепах можна визначити розміри риби: вага – п'ять-шість центнерів, довжина – близько семи метрів. Це тигрова акула – небезпечний хижак.

«Тигри», як розповідають місцеві рибалки, мають чудовий зір і цим відрізняються від інших, акул, які через свою короткозорість покладаються виключно на слух. Плаваючи під самою поверхнею з виставленими з води очима, тигрова акула помічає невеличке урі на відстані трьох миль. Побачивши човен, хижачка бере потрібний напрямок, поступово збільшує швидкість і з розгону налітає на посудину, перевертає її страшним хвостом, і рибалка, не встигши отямитись, потрапляє до неї в пащу.

Після розповідей про акул ми заводимо розмову про життя на острові, про сільське господарство та рибальство. Вайлаті звертає увагу на охлялих корів, що, мов примари, сновигають поміж злиденних хиж. Господарі скаржаться на бідну рослинність Дахлаку та нестачу кормів для худоби. Один з місцевих жителів втручається в розмову і розповідає, що >він збирає і сушить викинуті морем водорості, запасаючи таким чином корм корові. Ця розповідь знов навертає мене на давню думку про використання багатющої флори морського дна. Якби була можливість збирати деякі види водоростей на силос, нужденне населення посушливих приморських областей могло б перетворити глибини моря на джерело свого добробуту. Хто зараз скаже, скільки напівмертвих островів перетворилося б тоді на квітучі плантації!

Повертаємося на «Форміку». В дорозі нам світить чарівний місяць. Ми нетерпляче чекаємо початку справжньої дослідницької роботи, бо всі ці історії, в яких важко відрізнити правду від фантазії, розмови на милі серцю підводні теми (про акул та водорості) запалили нас і сповнили через край бажанням глибше ознайомитись з Шостим континентом.

Дахлак Кебір, 10 лютого

У мене не гаразд з шлунком, може, від учорашніх історій, може, від пива, випитого сьогодні ранком зразу ж після молочного сніданку. Через десять хвилин після того, як шлюпка одійшла від борту «Форміки», в животі у мене почало різати. Нічим не допоможеш! Треба повертатися на судно. На палубі в мене запаморочилось у голові, і почалася гарячка – перша ознака сонячного удару. Нерухомою колодою я пролежав аж до вечора. За цей час відбулася сила-силенна цікавих подій. А коли повернулися човном Вайлаті, Джорджо та Мазіно і я побачив акулу, яку вбив Бруно Вайлаті, почув схвильовані розповіді товаришів про свої пригоди, мені ще погіршало з досади, що якась смішна хвороб перешкодила мені взяти участь у сьогоднішньому полюванні. Я так засмутився, що лихоманка знов повернулася до мене.