Текст книги "Пригоди на Шостому континенті"
Автор книги: Фолько Квілічі
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)
РЕАКТИВНІ РУШНИЦІ ТА СТРІЛИ З ОТРУТОЮ КУРАРЕ
Наше озброєння, з яким ми будемо працювати на дні Червоного моря, являє собою щось середнє між озброєнням сучасної американської армії та індійців Мату-Гросу [1] 1
Штат у Бразілії.
[Закрыть].
Тут поєднані найновіші досягнення техніки з примітивною зброєю дикунів. Я маю на увазі реактивні рушниці та отруєні стріли.
Експедиція має випробувати різноманітні види озброєння. Крім сконструйованої Букером надпотужної пневматичної рушниці, пружина якої настільки сильна, що заряджати її можна тільки за допомогою спеціального важеля, ми маємо рушниці найдивовижніших конструкцій.
Вважаю за доцільне розповісти про них докладніше, бо цілком можливо, що після удосконалення цими, поки що експериментальними рушницями, будуть користуватися армії завойовників Шостого континенту.
Рушниці не випадково називаються реактивними. На вигляд це звичайна рушниця, яка заряджається стрілою. Порожня всередині стріла приєднується до балона із стисненим повітрям, розташованого в ложі. Коли натискаємо на спусковий гачок, така стріла дістає початковий поштовх від стисненого в балоні повітря і вилітає з ствола. Швидкість стріли зростає в польоті, бо повітря, яке знаходиться в ній, з силою витікає крізь вузенький отвір. Стріла або гарпун рухаються за законом реактивної дії, залишаючи після себе довгу стрічку сріблястих повітряних бульбашок.
Інша цікава зброя, яку ми поки що тільки випробуємо, це отруєні гарпуни. Вп'явшись у тіло риби, вони роздвоюються на кінці, і здобич не може звільнитися. Одночасно лопається ампула з отрутою, яка паралізує тварину і не дає їй можливості заподіяти шкоду людині.
ПІДВОДНІ ЗЙОМКИ
За моїм задумом, фільм почнеться розповіддю про цікаві підготовчі роботи. Зараз члени експедиції тренуються, займаються перевіркою та випробуванням обладнання. Усе це й треба зняти на плівку.
Поки що ми користуємося моєю старою підводною камерою. В ході роботи виникає безліч технічних проблем. Враховуючи нові вимоги, Джорджо Равеллі обмірковує зміни і вдосконалення в конструкціях двох герметичних футлярів для кіноапаратів, з якими будемо працювати в Червоному морі. Вечорами, як правило, ми без кінця сперечаємось про той чи інший гвинтик; про те, чи пересунути трохи вправо або вліво пусковий пристрій, обговорюємо безліч інших технічних питань. Кожного дня задуми змінюються і щось вдосконалюється.
Одночасно Маріо і я обмірковуємо проблему кольору. Точніше кажучи, проблему відтворення природного кольору при підводних зйомках. Кольорова зйомка не становить особливих труднощів для досвідченого оператора: потрібен лише спокій, освітлення і час. У нашому випадку справа ускладнюється тим, що ми маємо працювати під водою, часто на значній глибині і до того ж з «натури». Отже, в цих умовах немає можливості ні підготуватися як слід, ні щось підправити. Нас чекають документальні зйомки у повному розумінні цього слова й до того ж в обстановці, яка рішуче суперечить правилам кольорової кінематографії.
При збільшенні глибини фарби швидко зникають. Сонячне проміння, проходячи крізь синій шар моря, фільтрується, і так звані «теплі кольори» (червоний, оранжевий, рожевий, жовтий) зникають вже на глибині кількох метрів. У зв'язку з цим необхідна серія пробних зйомок з фільтрами, що повинні якоюсь мірою компенсувати втрачені фарби. Крім того, треба випробувати експериментальні освітлювальні прилади.
Джорджо хоче приладнати до підводних футлярів для кіноапаратури, крім звичайних спускових приладів, важелів для перезарядки, наводки на різкість та діафрагмування ще зубчасту передачу, яка дозволить міняти під водою об'єктиви і швидко переходити від ширококутового об'єктива до телеоб'єктива.
Фотоапаратуру також буде значно змінено. Джорджо вибрав маленький і простий апарат «Контакс», яким ми користувалися при перших дослідах, його ми і візьмемо з собою у Червоне море. Для повного комплекту візьмемо також і великий «Ролейфлекс», бо він дає можливість наводити на різкість безпосередньо під водою через гладко відполіроване скло. Це забезпечить успіх на 95 процентів. До того ж «Ролейфлекс» матиме важливе нове пристосування для магнієвого спалаху. Ця «блискавка» дозволить «відновлювати» колір у темних гротах та на великій глибині, перемагаючи таємничу блакить моря, допоможе схоплювати приховані в ній фарби надзвичайної сили, притаманні тільки тропічним морям, розвіювати чародійний морок, у якому вони переховуються від першого дня створення світу. Час летить швидко. Біля островів Понца та Пальма-рола кожного дня відбуваються зйомки та різні випробування.
БУКЕР ДІЄ
Вже давно маю бажання зняти Букера під час полювання. Під водою я ще його не бачив. Занурившись у море, чекаю, поки чемпіон підготується до спуску, а він, як завжди, робить це дуже старанно.
Коли Букер починає занурюватися, я пливу за ним слідом. Він поволі спускається униз, наче справжня водяна істота, широко вимахуючи руками і ритмічно працюючи ластами. Ось він уже підо мною на глибині вісімнадцяти метрів. Праворуч від нас з самого дна піднімається скеля. Зараз Букер на рівні її вершини. Визначити глибину неможливо, бо підніжжя скелі не видно.
З'являється великий багатоколючник, цікавий і верткий. Він завмирає недалеко від чемпіона в очікувальній позі, властивій для цих риб: тулуб тримається абсолютно вертикально і зовсім нерухомо, величезний рот трошки відкритий, злегка рухаються тільки бокові плавці.
Букер обережно наближається до риби, але перш ніж йому вдається підплисти на відстань пострілу, багатоколючник сильно б'є хвостом і тікає вниз. Букер враз перетворюється з повільного та обережного мисливця на стрімкого, мов блискавка, переслідувача. Я бачу, як напружуються його м'язи і він швидко пірнає навздогін рибі. При цьому з такою силою б'є ластами, що йому могла б позаздрити будь-яка риба. Через секунду людина щезає на двадцятип'ятиметровій глибині, паче розчинившись у зеленкуватій голубизні моря.
Я піднімаюсь, продовжуючи дивитись униз. Минуло досить багато часу, поки Букер випірнув з пучини. Він наздогнав багатоколючника на глибині тридцять метрів, підстрелив його і тепер, проткнувши пальцями очі риби, тягне її на поверхню спокійно і впевнено, наче повертається з приємної прогулянки.
У мене майнула думка: «З таким віртуозом-плавцем можна зняти чудові сцени у Червоному морі, де нас чекають захоплюючі пригоди».
ТРОХИ ПРО БАГАТОКОЛЮЧНИКА
Оскільки мова зайшла про багатоколючника, у деяких читачів, безумовно, виникло питання, яке я ставив і собі, коли вперше почав захоплюватися підводним полюванням: чому підводні мисливці говорять саме про цю рибу? Поспішаю з відповіддю. Багатоколючник зовсім не найрідкісніша і не найцінніша морська риба. Не такий вже він і великий, хоча трапляються досить крупні екземпляри.
Та все ж таки ця риба притягує до себе увагу з цілого ряду причин. По-перше, через свою природну кмітливість багатоколючник поступово навчився розпізнавати підводного мисливця і при втечі користується хитрими тактичними прийомами. По-друге, він має постійне житло – нору (нора завжди вибрана дбайливо, обов'язково під кутом до поверхні дна і має запасний вихід) і роками живе на одному місці. Неодноразово мені доводилось чути, як мисливці розмовляють «про того багатоколючника, який живе під тамтою скелею, в тамтій норі, на тамтому місці…» Як ви бачите, існують легендарні багатоколючники, яких кожний бачив, але нікому не вдалося піймати. Недалеко від Понци є острівець з численними підводними гротами, де живе велетенський багатоколючник, кілограмів на тридцять. Не раз на нього полювали славетні підводні мисливці, і кожного разу він «викидав з ними який-небудь жарт».
І, крім того, багатоколючник зовсім не боягуз: він не тікає, коли бачить людину, а пливе назустріч і уникає випущеної в нього стріли, зробивши кілька ударів хвостом. Навіть відступаючи, він намагається дивитись в обличчя ворогові.
Багатоколючник, поранений у своїй норі, ще довго чинить опір. Він чіпляється за стінки, настовбурчивши зяброві кришки, притискається до скелі, скаламучує хвостом воду, роздратовано б'є плавцями – усіма засобами намагається не дати витягти себе з нори та підняти на поверхню.
Двобій можна вважати виграним тільки тоді, коли мисливцеві вдається проткнути йому очі пальцями. Лише в такий спосіб можливо цілком паралізувати рибу і витягти її на поверхню.
На закінчення розповім про один випадок, який дає яскраве уявлення про багатоколючника. Про цей випадок я чув від Вайлаті. В 1947 році під час підводного полювання біля Капрі один відомий італійський підводний мисливець Джіджі Боччя поранив у норі великого багатоколючника. Близько двох годин прововтузився мисливець, але витягти рибину з нори не вдалося. Тоді кінець гарпуна, що стирчав з голови рибини, прив'язали сталевим тросом до корми моторного катера, який зразу ж рвонув уперед. Трос напнувся, наче струна, гарпун, який не міг вийти з рани, бо його вістря після попадання роздвоюється у вигляді літери «Т», з велетенською силою потяг за собою рибину.
Але багатоколючник не здався, не виліз з нори, доки страшним ударом йому не розчавило голову. Тільки після цього вдалося витягти рибину: мертву, але непереможену.
БУКЕР ВИКЛИКАЄ СЕНСАЦІЮ
Пожовкле вбрання острова і тишу, яка запанувала в селищі, ми помітили лише тоді, коли похолоднішала вода і частішими стали шторми. Дні промайнули як один, літо закінчилося. Замовкли радіоприймачі на дачах та в ресторанах, зникли червоні кофточки, жовті вузькі спідниці, лілові штани, блідо-голубі шарфи, зелені купальні костюми. На острові залишилися тільки місцеві жителі. Отже, літо вже позаду: відійшов серпень, закінчився перший тиждень вересня.
А як же ми?
Ми також згортаємо свою базу. Час припинити випробування, тренування і повернутися до міста, щоб там довершити все, що планувалося тут, на острові. Один по одному від'їжджають в різні місця учасники експедиції. Вони зустрінуться знову на головній пристані Неаполя тільки в день від'їзду.
Але в останню хвилину приймається важливе рішення: більшість з нас повинна зустрітися трохи раніше. Букер має продемонструвати глядачам занурення на, глибину тридцять метрів без скафандра з метою підтвердити світовий рекорд. Сподіваємося таким чином привернути увагу громадськості до нашої експедиції.
Букер у прекрасній формі, – останніми днями ми мали досить можливостей переконатися в цьому, – і безперечно досягне визначного результату. Бруно Вайлаті. вважає, що сенсація піде на користь експедиції, і Букер, як справжній товариш, охоче погоджується на цей сміливий план.
Після нашого повернення до Рима тільки й розмов, що про майбутнє занурення. Але багато часу відбирає інтенсивна підготовка до від'їзду, і організувати справу так, щоб вона викликала належну реакцію, зовсім не легко.
Минає цілий місяць клопоту та біганини, потім ще тиждень, потім ще один. Нарешті Вайлаті заявляє, що все гаразд. Букер відповідає, що він теж готовий.
Ідемо до Неаполя. Сіре сумне небо віщує зиму. Зайняті напруженою підготовкою до експедиції, ми не помічаємо, як летять дні, ніби час зовсім для нас не існує.
Першого листопада ранком військовий буксир «Теначе» бере курс на острів Капрі, обриси якого то з'являються на обрії, то пропадають за горами води. На морі велика хвиля. Час для встановлення світового рекорду явно невідповідний, але відкладати далі не можна: запрошені журналісти почали виявляти ознаки нетерплячки після першої ж відстрочки на двадцять чотири години.
Журналістів на борту багато, і Вайлаті спішить заволодіти їхньою увагою раніше, ніж їх звалить морська хвороба. Він розмовляє з ними про майбутній рекорд та про експедицію в Червоне море, якою він керуватиме. Цекка і я допомагаємо Фалько та Новелі (два учні Букера, які брали участь у минулому змаганні) прив'язати до сталевого сорокашестиметрового тросу коркові поплавці через кожний метр. Цей трос піде від поверхні до дна. На дні його триматиме якір, а на поверхні корковий буй. Букер пірне вздовж тросу й зірве найнижчий поплавець, якого він досягне. По палубі, заставленій точними приладами (на борту присутні радіохронометражисти), походжає Дуіліо Мерканте, уповноважений представник Італійської Федерації спортивного рибальства. Він спуститься під воду разом з Букером.
Через дві з половиною години, коли ми обходимо східний край острова, значну частину присутніх нудить – холод і качка зробили своє.
ЛЮДИНА НА ГЛИБИНІ 39 МЕТРІВ
– А що роситимете ви? – питає мене огрядний журналіст.
– Маю намір спуститися під воду і зняти спробу Букера…
– А що таке он там?
– Респіратори для мене, для пана уповноваженого та для Вайлаті, який страхуватиме Букера.
Запитання сиплються з усіх боків. Журналісти цікавляться моїм ставленням до листа, якого вчора одержав Букер від одного німецького лікаря. Німець не радить занурюватися глибше ніж на тридцять метрів, тому що тиск на великій глибині може серйозно зашкодити людині. Найменше, чого слід чекати, – кровотеча з легенів. Але я вважаю, що після рекорду офіціальна наука змушена буде визнати, що рубіж, який вважали абсолютним, можна подолати. Я сам не раз був свідком, як Букер полював на глибині більшій ніж тридцять метрів і завжди повертався на поверхню веселий і здоровий.
– П'ять атмосфер тиску… Це все одно що вага в сорок тонн, розподілена по усій поверхні тіла… Божевілля! – вигукує інший журналіст.
Удар хвилі жене усіх до фальшборту, але наступна водяна гора повертає журналістів знов до мене, і допит триває:
– А як вуха?
– Тиск компенсується. Спортсмен послаблює його, затискаючи носа. Через євстахієві труби, які з'єднують носову порожнину з вухами, повітря тисне зсередини на барабанні перетинки. Разом з підвищенням зовнішнього тиску зростає внутрішній тиск, і барабанні перетинки залишаються непошкодженими. Все це, звичайно, не так просто: необхідна лікарська допомога та спеціальна підготовка.
– З чого складається спорядження? – перебиває мене чоловік, який щойно підійшов до нас.
– З ластів, маски, затискача для носа, рукавичок з перетинками між пальцями та рушниці. Це звичайне спорядження підводного мисливця.
– І все?
– І все… Хоча по сьогоднішній погоді не завадило б узяти з собою парасольку.
Жалюгідні намагання відчепитись від найнастирніших журналістів нічого не дають. Невгамовна газетна братія міцно тримає мене в кільці.
– Ви певні, що Букер досягне успіху? – питає журналіст з виряченими від морської хвороби очима.
– Ще б пак!
Нарешті мій кіноапарат готовий. Щойно я збрехав: чим ближче до початку, тим більше я побоююсь, що на Букера чигає невдача.
– Навіщо по черзі, всі зразу! – галасує якийсь фоторепортер. Його підтримують ще чоловік двадцять.
Вони вимагають, щоб Букер та ті, хто його супроводжуватиме, роздяглися всі разом.
Як холодно! Всі присутні в пальтах, капелюхах, шарфах. Обличчя глядачів бліднуть, коли ми починаємо роздягатися. Ми мерзнемо в своїх купальних костюмах і не можемо зігрітися навіть в промінні сотні різноманітних ламп та прожекторів. Голосно скаржимося.
Та скарги наші вдавані, бо насправді ми пишаємось і неймовірно схвильовані тим, що нам припала честь бути супутниками Букера. Сьогоднішній день знаменною датою увійде в історію підкорення моря. Ця дата має не менше значення, ніж польоти перших аеростатів в епоху завоювання повітряного океану.
ПЕРЕМОГА ЧИ ПОРАЗКА?
О 13-ій годині ми спускаємося у воду.
О 15-ій годині Букер, повозившись дві години, робить першу спробу. З своїх місць на різній глибині ми бачимо, як він стрімко пікірує вниз і за якусь мить досягає глибини в двадцять метрів. Переборюючи опір води енергійними ударами ластів, він занурюється далі в синяву пучини, його супроводжує Мерканте, який приєднався на двадцять сьомому метрі.
Досягнувши глибини в тридцять два метри, Букер раптом зупиняється, підводить руки до голови. Ще мить, і, рвучко відштовхнувшись ногами, він мчить назад на поверхню. Нічого страшного: зсунулася маска, під неї пройшла вода, заливаючи Букеру очі. Це остання несподівана неприємність за півтори години нашого перебування у воді. За цей час встиг заплутатися трос з корковими поплавцями, не вдержалася на хвилях рятувальна шлюпка, ніяк не вдавалося знайти місце глибиною сорок сім метрів, щоб ми змогли натягнути трос вертикально. Для цього довелося спуститись на дно і метр за метром пересувати якір – робота не з легких.
Поки ми поралися біля троса, вийшло повітря. Довелося підніматися на поверхню, щоб замінити балони. Потім від ліня відірвалося кілька коркових поплавців, довелося їх прив'язувати знову.
Коли спортсмен, рискуючи життям, прагне досягти світового рекорду, якась дрібничка може вибити його з рівноваги, деморалізувати і стати на перешкоді до мети.
А Букер, крім перешкод, яких вистачило б на десятьох чоловік, не таких впертих, як він, мав перед собою ще суто фізичні труднощі. Від холодної води заклякли м'язи, які повинні бути гнучкими, а бурхливі хвилі впливали на шлунок, викликаючи хоча й легке, зате настирливе почуття нудоти.
«Теначе» виловлює нас з води на короткий час, поки Букер, який не хоче здаватися, відпочиває перед другою спробою. Зараз він на маленькій яхті «Місячний промінь». Друзі дбайливо загорнули його в дві ковдри.
О 15-ій годині 15 хвилин він підводиться на ноги і подає знак. Ми знов надіваємо маски та ласти. «Готові!»
Підпливаємо до буя. Вайлаті пірнає на дно, на глибину сорок сім метрів, і приносить першу радісну звістку: досі мутну воду (це також заважало Букеру) якась підводна течія на глибині двадцять метрів зробила набагато прозорішою.
О 15-ій годині 25 хвилин кожен з нас – на своєму місці: Вайлаті пильнує на дні, Мерканте на глибині тридцять метрів і я з кінокамерою на глибині двадцять метрів. Я намагатимусь знімати Букера від самої поверхні, аж доки він щезне в глибині.
Нижче кольорового кордону знімати неможливо. Ми вмонтуємо у фільм фотокартку, яку зробить Вайлаті біля фінішу з допомогою «блискавки».
О 15-ій годині 28 хвилин неясна тінь розрізала поверхню моря і промайнула повз мене – це Букер. І коли я побачив, як він рішуче, з новою енергією кинувся в глибину, до мене повернулася впевненість, яка зникла за останні години.
Букер зник у темній пучині. Я випливаю на поверхню і нетерпляче чекаю його повернення. Команда буксира також не відриває очей від того місця, де повинен випірнути спортсмен. Настає рішучий момент.
Голос хронометриста, посилений гучномовцями, долинає здалеку: «Ще немає… Пройшла хвилина… Ще десять секунд… п'ятнадцять… Ось він!» Букер з'являється на поверхні і кидає угору маленький корковий поплавець. Хтось виловлює його з води. Нам кричать: «Тридцять дев'ять метрів! Світовий рекорд!»
Сталося! Букер випірнув на поверхню через одну хвилину шістнадцять секунд. Слідом за ним випливли Вайлаті та Мерканті. Усі кидаємося до чемпіона. Він, здається, знепритомнів на якусь мить. Нічого дивного: на великій глибині периферійний крозообіг майже припиняється, а під час швидкого підйому різко змінюється тиск, кров припливає до периферійних судин серця та мозку і викликає раптову слабість та запаморочення.
Але такий стан швидко минає. Коли Букер опритомнів, до нього долинають оплески з палуби «Теначе» і радісний крик Енци.
Рекорд встановлено. Преса захлинається, коментуючи цю чудову подію. Навіть журнал «Лайф» присвятив цілих дві сторінки людині, яка спустилася на глибину тридцять дев'ять метрів у самому тільки купальному костюмі. Ніхто, крім Вайлаті, не зміг би вигадати кращого засобу привернути увагу громадськості до нашої експедиції, і ніхто, крім Букера, не зумів би якнайкраще здійснити його дотепний план.
Небезпечна подорож
и відчалюємо від головної пристані Неаполя на світанку 27 грудня замість початку вересня, бо нам неодноразово ставали на перешкоді організаційні та фінансові труднощі. Отже, ми запізнилися на дев'яносто два дні.
ПЕРЕШКОДИ ПІД ЧАС ПІДГОТОВКИ
Найважче, як завжди, було дістати кошти. Вайлаті складав кошторис, розраховуючи на громадські та приватні внески.
Експедицію фінансував міланський «Гоглер-клуб» – найбільше італійське підводно-спортивне товариство. Крім запланованих коштів, «Гоглер-клуб» передав нам усю виручку від демонстрування підводних фільмів різних країн, які з великим успіхом показувалися влітку цього року на багатьох пляжах Італії. Через спортивне об'єднання рибалок ми одержали гроші від Національного олімпійського комітету. Національна науково-дослідницька рада також обіцяла грошову допомогу. Деякі приватні особи, установи і фабрики безкоштовно дали нам необхідне спорядження. Римський університет забезпечив професора Баск'єрі науковим обладнанням.
Деякі продовольчі фірми забезпечили нас високоякісними продуктами та великою кількістю мінеральної води. І нарешті римська фірма «Сальвас» наділила нашу експедицію комплектами автоматичних респіраторів, ластів та масок, які ми відібрали під час випробування на острові Понца.
Здійснити експедицію без цієї допомоги було б неможливо. Але так чи інакше Вайлаті багато потрудився, спочатку добиваючись субсидій, а потім реалізуючи їх практично.
Слід додати, що все технічне обладнання (підводні освітлювальні прилади, спеціально пристосовані для майбутньої роботи, футляри для фотокамер, отруйні та реактивні гарпуни тощо) особисто сконструював та виготовив Джорджо Равеллі. Він працював з ранку до ночі, ще і ще перевіряючи зроблені власними руками точні інструменти. Вони повинні довгі місяці безвідказно діяти в глибинах Червоного моря.
