Текст книги "Пригоди на Шостому континенті"

Автор книги: Фолько Квілічі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

МИСЛИВЦІ ЗА АКУЛАМИ

Крута хвиля починає бавитись «Формікою», але, на наше щастя, вітер дме з корму і навіть допомагає нам швидше подолати останні десятки миль, що залишилися до Острова Акул.

У певні пори року навколо Гурум-Шашу збирається сила-силенна акул, вода аж кипить від ударів їхніх хвостів. В цей час тубільці перетинають море в різних напрямках важкими сітками, і тонни переляканої риби знаходять там свій кінець.

Надвечір десятки найрізноманітніших човнів виходять з острова в море і закидають сітки, прив'язані кінцями до козячих бурдюків.

Минає трохи часу, і море вкривається якимись химерними, непомірно роздутими тваринами з козячою шерстю, із задраними догори лапами. Цілу ніч їх гойдає хвиля. На світанку сітки виймають. В їхніх чарунках заплутались акули різних розмірів, більшість з них мертві.

Акулу піднімають на борт, і тушу розбирають гострим ножем. Спритні руки майстрів обережно виймають печінку – головну ціль лову. Акулячу печінку складають у бочонки, герметично закупорюють і відправляють V Массауа. Звідти вона йде на фармацевтичні заводи як сировина для виготовлення чудодійного концентрату вітаміну «А». Решту туші в'ялять, трохи присоливши та розкидавши на піску проти сонця.

З глибоким зацікавленням оглядаємо цю єдину в своєму роді виставку. Прибережний пісок вкритий акулячими плавцями (розтерті на порошок, вони вживаються як збудливий засіб і користуються великим попитом у країнах Сходу) та велетенськими головами: тут і довгасті черепи голубих акул, і масивні голови «тигрів», страхітливі пащі риби-молота і приголомшуюча, фантастична голова риби-пили.

Сама пила складає третину довжини всього тіла риби і вживається не для захисту або нападу, як можна було б подумати, а як лопата. Риба-пила споживає маленьких рибок та інших дрібних морських тварин, що живуть на дні в мулі або серед водоростей. Пила – це своєрідний важіль, яким риба підважує рослини та грунт, так що їжа ледве не сама запливає в горлянку їй.

Можливо, ми на власні очі побачили б рибу-пилу за обідом, якби не камші. Він так розгойдав хвилі, що пісок та грязюка зовсім скаламутили воду і занурюватись не варто було. Ми чекали добу, але марно. Вітру вже не було, але море ще не прояснилося. Чекати далі ми не мали змоги: закінчувались останні дні перебування експедиції в Червоному морі, і ми берегли кожну хвилину.

ЩОСЬ НАДЗВИЧАЙНО ВЕЛИКЕ…

Хмари чайок, галасуючи, носяться над водою.

– Ловлять сардин.

– Де це ти бачив у сардин триметрові плавці?

– Які плавці?

– Отаке, хіба ти не помітив он там на поверхні?

Раптом Вайлаті схоплюється на ноги. Чорт забирай!

Коли це й справді плавці, то ми зустріли щось надзвичайно велике! Може, кашалоти? Славетні кашалоти Червоного моря! Відколи ми тут, тільки й чуємо про кашалотів.

Накуда теж розповідав нам про одного кашалота, який «сів на мілину» під час відпливу. Він був такий великий, що його тушу розбирали багато днів, а печінка ледве вмістилася в сто п'ятдесят бочок. З його хребців «один поважний тип» зробив собі стільці – дуже потішні.

Не можна марнувати жодної хвилини! Коли нам вдасться познайомитися з найкрупнішими мешканцями Шостого континенту, значить довгий шлях до Гурум-Шашу цілком виправданий.

Два моторних човни одчалюють від «Форміки». За лоцманів правлять зграї чайок та інших морських птахів, які кружляють над тим місцем, де показався і зник кашалот. Птахи кинулись навздогін за його тінню, яка вже зникла в пучині, і тепер білими цяточками посідали на воду. Ми довго пливли, поки не опинилися серед них.

Уважно оглядаємо море… Адже ми не знаємо, де випливе морська тварина цього разу, невідомо також, чи попередять нас чайки про її появу.

Мотор працює на холостому ходу, очі невідступно нишпорять по морській поверхні.

Раптом загаласували і злетіли вгору морські птахи і тепер носяться над водою, чиркаючи по хвилях загостреними крилами. Їх тягне до якогось, відомого тільки їм, місця.

Вперед! Пристроюємося до них у кільватер. Зненацька метрів за сто від човна море надимається, вкривається піною, угору летять фонтани бризок, і, нарешті, з'являється лискуча, абсолютно чорна спина. Вона піднімається з води на півметра і кілька секунд швидко пливе по поверхні. З води витикається частина плавця, теж чорного. Я кажу «частина», але вона не менше двох метрів завдовжки.

Наш двоциліндровий моторчик видавлює з себе все, щоб хутчіш доставити човен ближче до того місця, де випливає чудовисько.

Тепер зрозуміло, чому чайки кружляють саме над тим місцем, де з'являється на поверхні кашалот.

Великі зграї до смерті переляканих тунців (голубі смужки вздовж тіла, довжина – сантиметрів п'ятдесят, великі очі) кидаються врозтіч. Пантагрюелівський шлунок змушує кашалота невпинно гнатися за ними, і велетенська його паща поглинає десятки риб кожного разу, коли хвіст зграї тунців опиняється поблизу неї. Бідолахи тунці, шукаючи порятунку, тікають ближче до поверхні…

У цей момент і піднімаються в повітря чайки! Вони чують клекіт під собою, – зараз тварина буде «таранити» поверхню моря. Ще хвилька, і в тому місці, над яким юрмиться птаство, випливає кашалот.

Тунці, перелякані небезпекою позаду себе, мов несамовиті, вискакують з води. Вони не думають в цей час про чайок та фрегатів, а ті каменем падають на свою здобич.

ВПЕРЕД, НА КАШАЛОТІВ!

Зграю тунців переслідує не один, а кілька кашалотів різних розмірів. Ми опинилися приблизно в центрі еліпса, який вони прочісують.

Нам з Мазіно пощастило вчасно підскочити до «пункту виплиття». Кашалот виходить з води боком, і ми добре бачимо всю нижню частину його тіла… Ось приплюснутий циліндр голови, під нею розкривається широкий і надзвичайно довгий рот (він схожий на якусь позбавлену форми щілину з дряблими краями). Зразу за пащею починається бруднувато-біле черево, перетяте чорними смужками, які на кінцях відливають трохи червоним.

Тварина занурюється у воду і чорною тінню мелькає під хвилями. Мазіно ворожить над мотором, треба, щоб човен перерізав шлях кашалоту, коли він випливе ще раз. Таким чином ми зможемо підійти зовсім близько до нього.

– Давай, давай! Повний. вперед!

– І так уже самий повний! А куди правити?

– Держи правіше, правіше!

Джорджо стовбичить на носі. Правою рукою тримає «Роллейфлекс», а лівою владно показує напрямок. Мазіно теж підводиться, намагаючись ногою керувати важелем мотора, але ця спроба ледве не закінчилася загальним купанням.

– Дивись, дивись! Попереду нас!

– Та де, він ліворуч! Ти не туди дивишся!

– «Крути» – він поруч!

– Ось він!

«О-о-о», зітхаємо усі разом, побачивши перед самим носом човника велетенську голову кашалота. Вода кипить довкола нас, у повітрі носяться сотні чайок… Так, нам хотілося подивитись на кашалота зблизька, але це вже занадто!

Джорджо забуває про зйомку і, вчепившись руками за борт човна, падає на коліна, наче готуючись до катастрофи.

Мазіно теж перелякався, але не розгубився і широким півколом відводить наш човен трохи назад. Якби не він, я не певен, що все обійшлося б гаразд.

Женемося й далі за кашалотом, щоб не втратити можливості продовжувати спостереження. Помічаємо, що велика кількість чайок не кидається на тунців, а чекає височенного фонтана води та повітря, який раз у раз випускає кашалот через особливий клапан у центрі голови. Очевидно, разом з водою кашалот викидає рештки «ласих шматочків», які він проковтнув.

Більше двох годин тисячі чайок та два човники з людьми женуться за кількома кашалотами. Нарешті, звертаємо увагу на те, що немилосердно гаряче сонце знесиліло і спека вже не дошкуляє. Легкий бриз розкидав зморшки по гребенях хвиль. Дивимося на північ і бачимо, що велетенське простирало камші знову вкрило обрій; ще трохи – і воно обрушиться на воду.

Не можна втрачати ні хвилини. Залишаємо кашалотів, тунців та чайок і повертаємо назад до «Форміки». Вона тривожно гуде, попереджаючи нас про небезпеку. Змагання з камші на швидкість виграємо ми: перший шквал розжареного лютого вітру вдарив лише тоді, коли поліспасти майже витягли човни на борт «Форміки».

Блискавично піднімаються якорі, і ніс судна повертається на північ. На борту «Форміки» чути вигуки, точиться збуджена розмова про несподівану і таку важливу для нас зустріч, лунають прокльони на адресу підступного камші, який став нам на перешкоді біля Акулячого острова й тепер не дозволив як слід познайомитися з велетенськими кашалотами і зняти їх на короткій відстані та під водою.

Висловлюючи обурення, ми й думки не мали, що море вирішило подарувати нам підводне побачення з іншими китоподібними. Пам'ять про цей день залишиться у нас назавжди!

ЗВУКИ В ЦАРСТВІ НІМОЇ ТИШІ

Повертаючись до Массауа, ми затримались біля мадрепорового бар'єра на острові Дур-Гаам. Це самий крайній з островів Дахлакського архіпелагу. Ми вже побували на ньому раніше. Зупиняємося тут удруге, щоб поновити наші запаси риби (потім, де-небудь на суші, ми обміняємо її на інші продукти). Мазіно і я радіємо можливості зафіксувати на плівці деякі подробиці життя під водою. Чотири години, заповнені ловами та зйомкою, минають непомітно.

Раптом нашу увагу приковує до себе якесь надзвичайне явище: лунає зовсім незрозумілий і несподіваний тут, під водою, свист і скрегіт. Оператори і мисливці кидають свою працю і стурбовано прислухаються якусь хвилину.

Причин шуму ніхто не знає, і кожний висуває найхимерніші пояснення. Один каже, що винен зіпсований балон респіратора, інший бідкається, що це, мабуть, у нас попсувалися барабанні перетинки. В голову [Лізуть безглузді здогадки про причини надзвичайного шуму, який лунає так чітко, порушуючи величне мовчання морської пучини.

І жодному з нас не спало на думку, що це пролог до пригоди, найбільш приголомшуючої і неймовірної з усіх, які нам довелося пережити в Червоному морі!

Через п'ять або шість годин, десь о пів на п'яту дня, ми повертаємося на борт зголоднілі, втомлені, обпалені, як завжди, сонцем. Робочий день закінчився. Хто біжить під душ, хто жадібно п'є воду, хто кидається на кухню підігнати кока, щоб швидше давав їсти. А є й такі, що одразу починають доводити до ладу зібрані матеріали.

Екіпаж «Форміки» піднімає якір. Дур-Гаам залишається позаду, ми прямуємо на Массауа.

ІНДІЙСЬКІ ГРИНДИ

Півгодини йдемо своїм курсом, і раптом лунає нелюдський зойк вахтового матроса.

– Дельфіни! Безліч велетенських дельфінів! Дивіться! Скоріше!

Ми кидаємося до фальшборту. «Форміка» потрапила в середину незчисленної зграї китоподібних. Куди не кинь оком – вони видніються всюди. Але насправді це не дельфіни. Морда в них не дзьобата, шкіра не зеленкувата, як у дельфінів, а найголовніше, кожна тварина вчетверо більша за звичайного дельфіна. Ні, це не дельфіни. Це індійські гринди.

Гринди належать до того ж ряду китоподібних, що й кашалоти, кити та дельфіни. Так само, як і всі китоподібні, гринди живуть зграями по кілька десятків штук. Одна з таких зграй і виконує зараз невтомний танець навколо нашого судна.

Ось коли можна повернути втрачене при зустрічі з кашалотами. Вишуканий менует гринд навколо «Форміки» триває. Глухий плескіт, яким супроводжується підйом на поверхню, та голосне сопіння свідчать, що дивовижні морські створіння ще тут. Це заспокоює нас. Ми втрьох похапцем готуємося до спуску. Матроси з жахом дивляться на нас, наче прощаючись назавжди. Капітан спробував був заперечити, але ми заряджаємо фотоапарат і нічого не чуємо. Бенедетто теж говорить щось, але ми не розуміємо жодного слова.

– Ну, що там? – кричить Вайлаті. Він уже біля борту і зараз кинеться у воду.

– Ще секунду! – благає Джорджо, затягаючи останній гвинт на касеті з плівкою. Французький ключ обертається у нього в руках, наче в жонглера. – Одна секунда… Все!

Бруно Вайлаті, Джорджо і я готові до спуску.

– Хвилинку! – Баск'єрі шкереберть скочується з капітанського містка. – Хвилинку… хвилинку витримки… Ви кажете, що це гринди? А ви твердо переконані в цьому? Які ваші докази?

– Добре, – не хоче сперечатися Вайлаті, – опустимось у воду – там довідаємось точно.

Але відчепитися від Баск'єрі не так просто.

– Стережіться, а що як це плоскоголові дельфіни! Тоді не до жартів буде. Вони можуть накинутись навіть на кита і зжерти його. Повторюю: звідси, з палуби, неможливо сказати точно, що це гринди. Плоскоголові дельфіни та гринди дуже схожі між собою.

– Ми поводитимемось дуже обережно! Треба ж встановити, з ким маємо справу! Чи, може, не треба? Ми триматимемось усі разом недалеко від «Форміки». Мерщій спускаймося, бо буде пізно – проґавимо час для зйомок, – підганяю товаришів.

– Значить, ви все-таки спускаєтесь? – тривожно питає Баск'єрі.

– Так, і негайно.

– Ну, тоді і я з вами.

Баск'єрі кидається прожогом до каюти по маску та ласти.

Про зброю нічого й думати! Смішно загрожувати рушницею або ножем такому супротивнику. Та без зброї навіть краще: легше буде маневрувати.

НАЙЦІКАВІША ПРИГОДА

Ще мить – і ми в морі. Під нами глибина в кілька сот метрів. Берегів, куди не кинь оком, не видно. Ми висимо в якомусь фантастичному середовищі, густа блакить якого поступово переходить у непроглядно-чорну імлу. Зверху і навколо – густа синява, а під ногами – пітьма. Ми, мізерні комашки, борсаємося майже біля поверхні. Сонце сідає, і його скісне жовтаве проміння, пробивши товщу води лише на кілька метрів, вмирає, безсиле перемогти морок пучини. Грізне видовище. А ось ще одне явище, яке ще більше посилює фантастичну атмосферу навколо нас: гуде вода. Шум такий самий, як вранці, тільки значно більший. Море скрегоче, луна перекочується під водою з краю в край, гострі, пронизливі звуки схрещуються десь під нами і линуть у різні боки. Ми звикли до непорушного мовчання глибин, і тепер нам трошки моторошно.

Це ті ж самі звуки, які ми чули сьогодні здаля. Важко підшукати слово, яке б точніше передавало характер звуків. Найкраще, мабуть, буде «скрегіт», але цей скрегіт супроводжується ще й якимось свистом. Відкіля ці звуки – зрозуміти неможливо… Трошки згодом, намагаючись простежити, звідки беруться разки ніжних сріблястих бульбашок, які тягнуться з глибини, ми встановили і джерело надзвичайних звуків. Зачаровано дивимось на бульбашки, і коли очі призвичаїлись до темряви, здогадуємось, звідки вони.

На двадцять – двадцять п'ять метрів глибше, під нашими ластами, бовваніють якісь темні велетенські плями. Вони начебто й не рухаються, але збільшуються кожної хвилини. Це не плоскоголові дельфіни. Тепер Баск'єрі може як слід роздивитися на них, і його перше враження стверджується – це індійські гринди.

Вони піднімаються на поверхню! Зустрінемо ж їх!

Пірнаємо вчотирьох, щодуху працюючи ластами.

Кожний з нас наближається до обраної ним тварини на відстань кількох метрів. Гринда має велетенське веретеноподібне тіло, плескате спереду і півкругле в поперечному розрізі, а позаду довгий та широкий хвіст, розташований так само, як у всіх китоподібних – горизонтально. Він нагадує своєрідну лопату, яка б'є по воді зверху вниз, а тіло повторює цей хвилеподібний рух.

Велика площа хвоста дає гриндам можливість набирати швидкість просто неймовірну для ваги їхнього тіла… Кожний з нас (я вже казав про це) обрав собі одну тварину і наблизився до неї. Пливемо обачливо: мимоволі відчуваєш страх і повагу, рухаючись рядом з цими велетенськими тілами, особливо товстими посередині – саме там містяться переповнені повітрям легені. Вони забезпечують гриндам безмежну свободу рухів та дій під водою. Читач, можливо, здивується, що легені в гринди розташовані посередині тіла, та якби їхні легені при своєму об'ємі, а значить, незначній питомій вазі, містилися там, де звичайно у всіх теплокровних, порушилася б рівновага тіла.

Обрана мною гринда – метрів десять завдовжки. Підпливаю ближче і бачу, що від неї не відстають ще дві менші, метрів чотири чи п'ять довжиною; це «малята». Очевидно, маленькі гринди не розлучаються з матір'ю ще довгий час після народження. Зараз вони спокійно пливуть за нею, тримаючись трохи нижче. Їх доля так не схожа на долю малят інших мешканців моря! Майже всі морські істоти кидають своїх дітей напризволяще зразу ж після народження, і малюки починають самостійну жорстоку боротьбу за існування.

Нас минає колона гринд. Несподівано тварини помічають людей і рвучко підскакують. Утворюється сильна коловерть і затягає нас… Відчайдушно розмахую руками, щосили працюю ластами, опираючись, напружую усі м'язи тіла – марно. Якийсь ураган несе мене, тягне за собою на декілька метрів углиб. Та в цьому немає жодної небезпеки – просто гринди з велетенською силою вдарили хвостами по воді, і хвиля підхопила водолазів.

Ми перебуваємо на глибині п'ятнадцяти метрів. Дивимось угору: поверхня взялася великими зморшками. Треба підніматися. Скрегіт і свист поступово віддаляються разом з гриндами і тануть вдалині.

Уперше в історії людина, опинившись серед мешканців моря, чула їхній крик, яким попереджають вони один одного про небезпеку. І без нас було відомо, що риби мають своєрідну «мову». Риб'яча «мова» – ультразвукова, людське вухо її не чує, так само, як зір людини не сприймає ультрафіолетового та інфрачервоного проміння. Людина не розрізняє деяких запахів і позбавлена певних смакових відчуттів, але існують прилади, які можуть зробити ультразвук доступним для людського вуха. Магнітна нитка особливих мікрофонів, занурених в акваріуми, «почула» «мову» риб і за допомогою відповідних пристосувань передала її людині. Але досі жодна людина не чула безпосередньо мови жителів моря. Ми були першими з роду людського, хто почув мову морських істот. Випливши на поверхню, збираємось усі разом і голосно ділимось враженнями, забувши, що в нас під ногами безодня, а не капітанський місток «Форміки».

– Ось вони!

– Повертаються!

– Повертаються! Повертаються!

Крики друзів з борту корабля нагадують нам про дійсність.

ЗАКЛЮЧНИЙ ПАРАД

Бездоганно рівна шеренга з восьми гринд наближається до нас Вони пливуть на відстані п'ятдесяти метрів одна від одної, одночасно вискакуючи з води. Стрибок – і краплеподібне, зігнуте дугою тіло летить у повітрі, випускаючи вгору товсту цівку води. Через секунду вісім гринд падають разом в море і швидко занурюються в глибину, лише одну мить видно, як тріпочуть вісім хвостів. Через кілька хвилин сцена повторюється знову.

Вісім веретеноподібних тіл наближаються до нас в чіткому строю, наче військові кораблі на маневрах. Коли вони вже близько, пірнаємо так глибоко, як тільки можемо, і дивимося на поверхню. Гринди з'являються несподівано, наче падають з неба. Після стрибка в повітря вони буравлять воду своїми масивними головами, і все навкруги гуде, немов під час землетрусу. Гринди занурюються в море майже вертикально і проходять близько від нас. Безумовно, ми не залишилися непоміченими.

Потім усе повторюється в зворотному порядку. Коли гринди наближаються, звуки посилюються. В той момент, коли вісім китоподібних пропливають повз нас, здається, що чуєш звуки барабана, на якому ось-ось лусне шкіра від ударів.

Мить – і гринди вже глибоко під нами. Морок пучини, ще густіший у цей вечірній час, ось-ось проковтне їх, але спуск припиняється, і вони повертають убік. Великі білуваті очі гринд зацікавлено дивляться на нас. Нарешті велетні зникають зовсім у неосяжних просторах моря.

Отакими незвичайними подіями закінчився ще один день, – ще одна сторінка історії нашої експедиції.

ЧОГО ХОЧЕ БІЛА АКУЛА?

Проте це ще не кінець пригоди. З темряви випливає якась риба. Спочатку вона здається маленькою, особливо у порівнянні з нашими новими знайомими, з якими ми щойно розпрощалися. Риба має тільки чотири метри в довжину. Але це акула!

Саме такої несподіванки і треба було чекати від безодні, над якою ми зараз перебуваємо. До нас пливе справжня цариця акул!

Стежачи за її стриманими і в той же час пружними рухами, робимо висновок, що таких акул ми ще не зустрічали. Перед нами «біла акула», або акула-людожерка.

«Голоси» гринд поступово замовкають. Минає кілька секунд, і в морській глибині знову настає тиша, від якої небезпека здається ще більш грізною.

Мовчання. Біла акула обережно наближається до нас, описуючи все менші й менші кола. А ми, теж обережно, щоб хижачка не помітила нашого страху, піднімаємося на поверхню.

Мовчання… Воно тягнеться ще кілька секунд. Як тільки наші голови з'являються над водою, я нелюдським голосом кричу: «Мазіно! Човен! Спускайте човен!» (Одночасно ми не припиняємо слідкувати за кожним рухом акули).

Плисти до судна не можна – акула вирішить, що ми тікаємо; треба, щоб з «Форміки» спустили човна і підібрали нас. Найкраща тактика – залишатися на місці усім чотирьом, притулившись спина до спини. Тягнуться безконечні хвилини, і від кожного рвучкого руху акули серце болісно стискається. Ні на мить нас не залишає почуття, що акула ось-ось кинеться в атаку…

Страх? Мабуть, так, принаймні коли говорити про мене. Але й друзі мої, я гадаю, відчувають те саме. Вперше за всю подорож ми відчували страх, дивлячись на акулу, стежачи за її маневрами, зловісними й величними, в темній морській безодні. Страх, нелюдський страх огорнув нас. Напад відвернути не можна, все сприяє йому. Навколо нас кружляє біла акула (безперечно, людожерка), ми в відкритому морі, надійшов вечір, і в нас немає зброї або іншого засобу налякати хижачку і відігнати її…

Від удару до удару весел (човен уже летить до нас) минає не більше секунди, але вони здаються століттями.

Страх досягає найвищої точки, коли ми залазимо в човен: акула вже зовсім близько і робить неспокійні ривки в наш бік… Через борт човна перевалюється спочатку Баск'єрі… Джорджо… я… Бруно – ура, всі живі!

Сонце сіло, і Червоне море повністю виправдовує зараз свою назву. Востаннє бачимо, як вдалині стрибають гринди.

Найцікавіша з наших пригод на Шостому континенті закінчилася.