Текст книги "Пригоди на Шостому континенті"
Автор книги: Фолько Квілічі
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)
ОСЬ ВОНА, ТИГРОВА АКУЛА!
Схил мадрепорового бар'єра біля острова Ентеара надзвичайно крутий. Вчора вночі сильний вітер скаламутив воду, перемішавши її з прибережним піском. Та, на щастя, брудні лише верхні чотири-п'ять метрів, а коли спуститися нижче, вода стає прозорішою і прохолоднішою. Яка насолода пірнути крізь цю білувату хмару аж до шару прозорої води і завмерти біля строкатого мадрепорового муру серед незчисленної кількості найрізноманітніших риб. Після сліпучого сонячного проміння очі приємно пестить розсіяне в товщі води матове світло.
Ми не відходимо далеко один від одного. Я почав знімати підводного мисливця серед зграї жовтих умбрин. Справа виявляється зовсім нелегкою, і ми непомітно відстаємо від усіх. Саме тут і відбувається історична зустріч.
Акула з'являється з боку моря, як і завжди, майже понад самим дном. Вона уповільнює швидкість, помітивши Букера, який стоїть до неї ближче від усіх, змінює напрямок і уважно розглядає людину. Тримається риба, звичайно, на безпечній відстані, стріляти в неї неможливо. Ми одразу розуміємо, що це не проста акула. Коли я думаю, що вона може виявитися «тигром», мене непереможно тягне додому, в рідний Рим. Уже тільки самі її розміри, не кажу вже про інші ознаки, примушують нас насторожитися. В довжину хижачка має метрів три з половиною, а може, и усі чотири. Плеската морда з широчезною пащею теж переконливо свідчить, що це тигрова акула. Немає й натяку на обтічний «ніс», характерний для інших акул. Хвіст тонкий, вигнутий, шкіра темна, з великими плямами. Коли, підручник, добре визубрений мною у свій час, не бреше, то, за всіма ознаками, ми маємо справу саме з тигровою акулою.
Букер і Вайлаті негайно пливуть акулі назустріч, щоб перевірити, як вона поводитиметься; я кидаюсь за ними слідом, плекаючи надію зробити вдалий знімок. Грізна цариця моря, побачивши, що до неї наближаються якісь незвичайні істоти, робить глибокий віраж і зникає точнісінько так, як і інші акули. Ну, добре, добре, я не такий вже впертий і великодушно припускаю, що втекла вона величніше, ніж інші, й не одразу, а тільки після того, як подивилася на нас з близької відстані.
Увечері я переглянув свій підручник, і в мене не залишилося сумніву, що ми познайомились сьогодні з самим «тигром»! Дорослі акули цієї породи досягають інколи дев'яти метрів у довжину і важать близько шести центнерів. Ми зустрілися, очевидно, з молодою людожеркою. Про це говорить насамперед її розмір та плями на шкірі, які під старість зникають зовсім. Але, що там не кажіть, ми маємо підстави радіти! Хай акула була й молодою віком, але мала чотири метри довжини, і коли б їй заманулося накинутися на когось із нас, ніхто не зміг би стати їй на перешкоді…
Та перед людиною-амфібією, як бачите, навіть грізна акула вирішила за краще «накивати п’ятами».
Гундабілу, 22 лютого
Шоста година ранку. «Форміка» кидає якір за півкілометра від берега. Море гладеньке, наче калюжа нафти. Та поки ми оглядали спорядження, спокійна поверхня раптом узялася хвилями. Спочатку ми вирішили, що це грають сардини. Але через деякий час витикається і одразу зникає плавець… Та ні, мабуть, два спарених плавці…
Кидаємось до борту і уважно стежимо за тим, що там діється.
– Акула!
– Аж дві акули! І кожна не менше п'яти метрів завдовжки!
– Дивіться, який стовп води підняли! Погляньте, погляньте он туди!
– Нема вже!
– Ось знову!
– Ось вони, ось вони… Аж дві акули!
– Та ні, це одна велика…
Порядні люди після таких розмов сиділи б собі цілий день на «Форміці» і навіть не підійшли б до води.
Але не минуло, мабуть, і двох хвилин, як від борту «Форміки» тихенько відчалює човен і обережно прямує до загадкових плавців. У човні Вайлаті, Джорджо, я і, як завжди, Ідріс. Він ще не второпав, що ми хочемо робити, і перебуває в чудовому настрої. Тим часом ми надіваємо маски, взуваємо ласти… А де моя маска? Я забув іі, а повернутися по неї вже не можна. Тихенько лаючись, я залишаюся в човні.
Вайлаті озброюється рушницею, Джорджо бере фотоапарат, і вони пірнають у воду. Та заздрити їм нема чого. Вода на цьому місці дуже темна (дна не видно), глибина не менш як тридцять-сорок метрів, і в цій пучині чекає на них «щось» велетенське. Можливо, акули.
Я примостився на носі – стежу за рухами людей і загадкових плавців.
Товариші мої посуваються поволі вперед. Плавці зникають, знов показуються з води і невпинно наближаються до водолазів.
– Обережно, обережно! – кричу я з човна.
– Так це ж морський диявол! – чую у відповідь крик Вайлаті.
Так і є! Перед нами «морський диявол», або «манта», – скат з двома широченними плавцями. Їх кінчики оддалік здалися нам спинними плавцями двох окремих рибин!..
ПОСТРІЛ ПО МОРСЬКОМУ ДИЯВОЛУ
– Джорджо і Бруно божевільні! – скиглить Ідріс. Він похапцем, поки є час, пояснює своє ставлення до дивовижної рибини. Човняр уперто твердить, що морський диявол крутитиметься на цьому місці доти, поки «Форміка» стоятиме на якорі.
– Ця риба, – захлинається словами Ідріс, – любить якорі. Він плавай під самбука, чіпляти рогом за якір і тягну самбука в море. Він чухай роги об якір.
Поки Ідріс розводить теревені про чудернацький потяг морського диявола до якоря, Вайлаті і Джорджо після безрезультатної гонитви за рибою повертаються назад до човна.
Минає півгодини. Від «Форміки» одчалює другий човен і підпливає до мадрепорового бар'єра: Букер, Граціолі та Цекка розпочинають підводне полювання.
У глибокій тиші, бо стоїть мертвий штиль, наче удар батога, лунає крик Цекки:
– Морський диявол! Він тут, унизу!
Вайлаті, Букер та Граціолі поспішають на зазначене місце, швидко й безшумно працюючи ластами.
Джорджо і я – за ними, але не встигаємо ми підплисти до місця, де причаївся морський диявол, як Вайлаті стріляє і влучає в голову страховиська, точно між очі. Рибина загрозливо піднімається з дна. Це велетенський скат, він розлючено б'є «крилами» по воді, здіймаючи хмари дрібного піску. Спереду в нього стирчать довгі «роги» – два м'ясистих відростки, схожі на стріли.
Цекка швидко прицілюється в нього зверху і стріляє. Але гарпун тільки згинається від сильного удару, неспроможний пробити товсту шкіру. Страшна вага велетенського страховиська тягне Вайлаті на дно. Бруно випускає з рук рушницю, прив'язану до поплавця, і виринає на поверхню.
По воді мчить великий буй, міцно прикріплений довгим лінем до гарпуна, що застряв у тілі морського диявола. Зненацька лінь обплутує Букера в той момент, коли він збирається пірнути нам на допомогу. Морський диявол рвонувся з неймовірною силою, – лінь не витримує і обривається.
Риба йде вглиб, тягнучи за собою рушницю і гарпун.
Ми випустили чудову здобич. У цьому винні невигідні обставини і наша власна нерішучість. Треба було нам усім одночасно з Вайлаті дати залп по рибі. В цій сутичці Букер зазнав страшної небезпеки: якби не розірвався лінь, страховисько затягнуло б безпорадну людину в бездонну глибочінь моря.
І тут перший «раунд», так само, як і під час зустрічі з барракудою та акулою, закінчився не на нашу користь. Але ми нізащо в світі не проґавимо можливості взяти реванш.
МОВА ШОСТОГО КОНТИНЕНТУ
Розповідаючи про події цього дня, не можна обминути діалога, що відбувся між водолазами на глибині п'ятнадцяти метрів під час бійки з «морським дияволом». Цей короткий діалог – перша спроба розв'язати одну з найважливіших проблем Шостого континенту, проблему спілкування людей-амфібій між собою.
У розповіді про першу зустріч з Мазіно я вже згадував про респіратори з мікрофонами. Та від них ми змушені були відмовитись, бо озброїти ними всіх членів експедиції неможливо. Замість них ми розробили суто практичну систему умовної сигналізації (на зразок азбуки Морзе). Такі сигнали вживаються, щоб покликати когось або попередити про небезпеку. Під водою вони поширюються надзвичайно швидко (швидкість звуку в повітрі – 340 метрів на секунду, а в воді – 1340 метрів на секунду). Але найчастіше ми вживаємо для спілкування легко зрозумілі жести. Особливо зручною ця система виявляється для мене: вона дозволяє «розмовляти» з товаришами під час зйомок якоїсь підводної сцени, не піднімаючись на поверхню.
Така мова універсальна. Нею можуть користуватися люди різних національностей, добре розуміючи одне одного. Шостий континент, з цієї точки зору, не має кордонів, які могли б розділити працюючих на ньому людей.
Дур-Гелла, 23 лютого
Сьогодні у водах Дур-Гелли ми зустріли голубу акулу. Це найлютіша з усіх відомих ак} л-людожерок. У оповіданнях про пригоди в тропічних морях саме вона, голуба акула, стоїть на другому місці після «тигра». Голуба акула дев'яносто разів із ста нападає на людей, які потерпіли катастрофу у відкритому морі. Ця хижачка – справжнє лихо для китобоїв. Тільки-но вони загарпунять кита, як зграї голубих акул кидаються на велетенську безпомічну здобич і починають свій кривавий банкет, створюючи серйозну загрозу кораблю та морякам. Голубі акули так сильно б'ють хвостами по корпусу китобійного корабля, що невеличке судно інколи перевертається. В наших морях теж живуть голубі акули, правда, не такі великі і їх не так багато, як в океані. У нас їх за колір називають зеленими акулами. Але ця назва підходить тільки для акул Середземного моря, в інших місцях вони мають сіруватий або голубуватий колір. Зустрівшись з такою акулою, ми одразу пізнали її по кольору, бо він дуже відрізняється від забарвлення інших акул, а також по формі рила і двох тонких і довгих бокових плавцях.
Але в першу чергу привертає увагу колір: далеко попереду, метрів за двадцять від нас, там, де білувате морське дно темнішає, зникає у безодні, майнула голубувата, з металевим відблиском стрічка. Хижачка урочисто-спокійно перебирає плавцями, не кваплячись б'є хвостом і прямує просто на нас.
Побачивши людей, вона не лякається, як всі інші її родички, в тому числі й тигрова акула.
ДЖОРДЖО ЗАГРОЖУЄ НЕБЕЗПЕКА
Коли з'явилася голуба акула, кожний займався своїми справами. Експедиція поступово поділилася на групки: вчені збирали потрібні їм матеріали, я фотографував їх за роботою, Бруно полював. Коли Вайлаті підстрелив великого трахінота – улюблені ласощі акули, – ми з Джорджо були недалеко від нього. Бруно зразу ж кинув поранену рибину на дно. Кілька секунд напруженого чекання. Ми розташувались за широким півколом коралового бар'єра, ніби в театральних ложах. Перед нашими очима розкинулася велетенська арена, де ось-ось з'являться актори.
Минає десять, двадцять, тридцять секунд… З темної глибини, наче розвідник, вискакує чорноперка, потім за нею з'являється ще одна, ще…
Джорджо залишає схованку і мчить униз. Акули негайно тікають. Джорджо поволі повертається, роздивляючись на всі боки. Я тримаюсь позаду нього.
Вайлаті на поверхні перезаряджає рушницю. Аж ось і голуба акула – велетенська, довжиною більше чотирьох метрів. Жодного сумніву в тому, що це дорослий екземпляр. Вона вже між мною та Джорджо… Притишує швидкість і підкрадається до Джорджо ззаду. Джорджо прикипів оком до апарата і дивиться зовсім у протилежний бік, нічого не підозріваючи про близьку небезпеку. Він намагається сфотографувати п'ять чи шість «чорних плавців». Ми кидаємось просто на акулу – Вайлаті з рушницею, а я зовсім беззбройний. Я припиняю зйомку і кричу. Крик одночасно і глухий, і пронизливий. Але він зовсім не впливає на акулу. Вона продовжує безстрашно, хоча й поволі, наближатися до Джорджо. Але він почув мій вигук і рвучко обертається. Різкий рух лякає акулу, вона робить глибокий віраж і відпливає убік. Джорджо дуже злякався, але тримає себе в руках і, незважаючи на те, що акула притискає його до дна, продовжує фотографувати.
Підстрелений трахінот, спливаючи кров'ю, тріпоче на дні. Не пройшло й двадцяти секунд, як голуба акула з'являється вдруге. Вона кидається просто на Джорджо, бо, мабуть, вирішила, що він може перешкодити їй схопити здобич. Ми зустрічали сотні акул, і з них тільки сьогоднішня наважилася напасти першою.
Але Вайлаті вже знову під водою і поспішає на допомогу товаришеві. Він рішуче пливе назустріч акулі і наводить рушницю, мабуть, щоб налякати. Для такої велетенської хижачки гарпун Вайлаті не страшніший від зубочистки. Проте, побачивши рушницю, голуба акула, хоч і не тікає, але все ж таки змінює напрямок і, шугнувши між мадрепорами, зникає у відкритому морі.
Джорджо і я багатозначно дивимося один на одного. Ура! Плівка закінчилася, і Джорджо починає підйом. Він повертається спиною до відкритого моря і дивиться в бік берега… І саме в цю мить я переживаю найжахливіший момент у своєму житті… Кров холоне в жилах. Коли сам опиняєшся в небезпечному становищі, необхідність діяти, боротися якоюсь мірою тамують страх, а коли смерть загрожує другові і ти не можеш врятувати його, страх остаточно паралізує твою волю.
Сталося ось що: після другого нападу голубої акули, Джорджо почав підніматися на поверхню, повернувшись при цьому спиною до відкритого моря. В цей момент з темної глибини зовсім вертикально випливла акула.
Все це тривало кілька секунд, а може, й одну секунду. Велетенська туша, втроє більша від Джорджо, раптом накинулася на нього ззаду. Щось боляче стисло мені груди, я хотів крикнути, але пізно… Акула була вже на спині у Джорджо!
Щасливий кінець цієї пригоди – чистісінька випадковість: коли акула мала вже клацнути страшними щелепами, з респіратора вискочили шумливі бульбашки повітря. Вони хмаркою огорнули акулу… Коли бульбашки розтанули, за спиною Джорджо не було вже нікого. Наче хтось чарівною губкою стер цей страшний кошмар… Голуба акула зникла.
І ось ми знову в човні. Поскидали з себе респіратори, ласти та іншу чортівню і в спокійній бесіді робимо деякі висновки з того, що трапилося.
Обговорюється найважливіше питання – людина та акула, вирішення якого дасть можливість повністю обгрунтувати нашу теорію Шостого континенту.
ЩО ЯВЛЯЮТЬ СОБОЮ АКУЛИ?
Ми не можемо зараз дати остаточну відповідь на це питання. В найближчі кілька тижнів наші висновки або підтвердяться, або життя спростує їх. Тому я розповім тільки про перші враження, які склалися про акул у членів експедиції.
Сьогоднішні події вплинули на нас зовсім інакше, ніж незабутній запеклий бій між меч-рибою та зграєю «мако», який ми спостерігали по дорозі до острова.
Тільки одна голуба акула виявилася гідною слави морських хижаків (та й то до певної міри). Інші представники цього роду поводилися полохливіше навіть від сардин. Акули кожного разу з'являлись тільки тоді, коли зовсім легко було поживитися за рахунок поранених риб або тих, що опинилися у скрутному становищі. Від найпідступніших лісових хижаків акул відрізняє отака, я б сказав, не дуже приємна риса характеру. Полохливість та малодушність деяких жителів джунглів загальновідома, та коли на них нападає людина, їх охоплює природна лють і вони перетворюються на небезпечних ворогів. Вайлаті, Букер та інші члени експедиції неодноразово першими нападали на акул, і ми переконалися, що морські хижачки неспроможні пересилити свій страх навіть у такій ситуації, Читач справедливо запитає мене: «Хіба ж то акули, коли вони такі полохливі?» На це запитання я відповів би так: до родини котячих належать коти, леопарди та тигри. Можна цілком спокійно ногою відкинути геть кота, який напаскудив на килим, і тут не потрібно ніякої обережності, бо вашому життю нічого не загрожує. Таке саме можна вчинити з малям пантери, але я не радив би вам поводитись таким чином з дорослою пантерою. Так стоїть справа й з акулами. Існує близько сотні різних видів акул. Нам, за винятком мільбертової акули, голубої акули та тигрової акули, зустрічалися здебільшого хижачки, які не належать до розряду людожерок. Крім того, може бути, що голуба акула, мільбертова акула та «тигр» не нападали на нас саме тому, що ці глибинні жителі почували себе біля берега не зовсім певно. Отже, не треба поспішати з висновками. Скажемо тільки, що відсоток акул, небезпечних для людини, мізерний і абсолютна більшість цих хижачок не відзначається хоробрістю. При розумній та спокійній поведінці водолаза можна дуже просто налякати та прогнати геть цих самих акул, яких вважають найкровожерливішими створіннями.
Комплекс цих питань має виключно велике значення для розв'язання проблеми Шостого континенту, і експедиції доведеться багато попрацювати, доки можна буде сказати вирішальне слово.
Це завдання ми сподіваємося виконати протягом кількох місяців, спостерігаючи акул, що траплятимуться на нашому шляху.
Завдяки прані спортсменів та кінозйомочної групи, до рук вчених потрапили багаті матеріали не тільки про акул, але й про інших жителів моря.
Баск'єрі надає великої ваги спостереженням за рибами-носорогами. Це маловідома різновидність риб-папуг, і про них варто розповісти окремо.
У вивченні «носорогів» (а також сріблястих веретеноподібних досить великих риб – ми назвали їх «кефалями», – про яких жодного слова немає у визначниках Баск'єрі) наукова група користується неоцінимою допомогою з боку всіх членів експедиції. Спортсменам, незважаючи на полохливість цих риб, вдалося здобути кілька екземплярів, а ми зробили цілу низку різноманітних фотографій. Це фотодокументи, які вчені згодом використають для точної класифікації та порівняльного вивчення різних видів. Крім того, ми зібрали цінний матеріал про велетенських багатоколючників. Насамперед вражають великі розміри та жахлива сила цих риб. Завдяки своїй силі, вони неодноразово вислизали з рук мисливців. Тутешні багатоколючники надзвичайно люті, чого зовсім не можна сказати про їхніх родичів з Середземного моря. Недарма місцеві жителі бояться їх більше, ніж багатьох інших риб.
Як велетенські, так і менші багатоколючники відрізняються від середземноморських ще й манерою захищатися. Я вже розповідав у розділі про острів Понца, що там при найменшому натяку на небезпеку вони ховаються в глибоких норах – своїх постійних житлах. Отже, використовують не індивідуальний, а видовий спосіб захисту, який ми вважали спільним для багатоколючників усіх морів земної кулі. Але в Червоному морі, як виявилося згодом, ці риби дуже рідко застосовують такий спосіб захисту. Найчастіше вони швидко втікають.
Ще одне цікаве явище: дентекс – хитра і сторожка риба, яку в Середземному морі спіймати неможливо, тут зовсім легко потрапляє в пастку. Коли дентексу загрожує небезпека, він ховається в норі, звідки його дуже просто витягти. Коротко кажучи, риби, які в нас рятуються втечею, тут залазять у нори і навпаки.
Ці кілька прикладів я навів для того, щоб продемонструвати, як багато треба ще працювати та скільки несподіванок чигає на нас на шляху до нашої мети.
ПЕРШІ ПІДСУМКИ
Спираючись на власні спостереження, я хочу зробити деякі підсумки проведеної роботи.
«Форміка» зайшла у води Червоного моря шістнадцятого січня, а сьогодні ми маємо двадцять п'яте лютого. Отже, наша експедиція вже сорок діб перебуває в тропічному морі. Члени експедиції занурювалися групами в десяти різних місцях і пробули під водою майже тисячу п'ятсот годин. Такі цифри здаються мені достатніми для першого звіту.
Крім спостережень, що кладуть початок всебічному і глибокому вивченню мешканців Шостого континенту, про яких я розповідав до цього, ми, поряд з виконанням головного завдання експедиції, зробили ще цілий ряд істотних висновків щодо праці людини в морських глибинах.
Праця наша під водою була досить різнобічною й тривалою. Сам цей факт говорить про серйозний успіх експедиції. Адже нікого з нас не з'їла акула, нікому не завдали шкоди зуби барракуди, ніхто не постраждав через несправність респіратора, не захворів від тривалого перебування у воді, одне слово, наш фізичний стан анітрохи не відрізняється від стану людей, які працюють на суші. Граціолі, лікар нашої експедиції, пильно слідкував за самопочуттям кожного з нас і вже тепер має серйозні підстави стверджувати, що тривале перебування під водою не шкодить людині.
Наш досвід набуває чималої об'єктивної цінності, коли зважити, що експедиція працювала в місці, найменш сприятливому як у відношенні безпеки (Червоне море найбагатше на так званих риб-людожерів), так і у відношенні клімату (високий ступінь вологості та спека сильно виснажують).
Думка про те, що ми досягли таких результатів тільки завдяки ґрунтовній попередній підготовці, була б помилковою. Ми розпочали працювати одразу ж після виснажливої подорожі, яка тривала цілий місяць, це по-перше, а по-друге, приклад Присцілли Гастінгс цілком спростовує такі думки. Молода англійська художниця, яка майже не вміла плавати, з першого дня почала працювати під водою разом з нами, і на її долю випали ті самі небезпеки і труднощі, що й на нашу. Вона швидко навчилася користуватися повітряним респіратором, ластами, маскою. Я зустрів її два дні тому біля самого краю коралового бар'єра Ентеари. Вона на самоті малювала спеціальними олівцями на пергаментному папері. 1 це на глибині дванадцяти метрів!
Отак ми, люди-амфібії, працюємо тут у незнаному світі, малюємо, збираємо матеріали, спостерігаємо, робимо зйомки. Ми плаваємо під водою вздовж коралових бар'єрів, оточені мешканцями глибин, вивчаємо морські пустелі, гори, пучини, джунглі, знайомимося з хижими та мирними рибами. Все більше й більше ми призвичаюємося до нових умов у цьому дивовижному світі, де закон тяжіння діє зовсім не так, як ми звикли до того: одна частина зламаного молотка тут падає на дно, а друга піднімається на поверхню. Ми звикаємо жити в горизонтальному положенні, користуватися «німою мовою», навіть склад наших думок ніби змінився під впливом мертвої тиші морських глибин… Від «звичайного» таке життя дуже відрізняється, але увійти в нього зовсім легко. На Шостому континенті море розгорнуло перед нами свої багатства. Всі наші попередні висновки, спираючись на які ми готувалися в експедицію, блискуче підтвердилися.
Під водою ми познайомилися безпосередньо з морськими тваринами, досі невідомими людям. Це має не тільки наукове, але й практичне значення. Зараз, наприклад, люди непродуктивно використовують риб, так само, як колись вони непродуктивно використовували сухопутних тварин. А коли людина глибоко вивчить життя риб і навчиться розводити їх, як навчилася розводити худобу, рибальство матиме цілком інше значення.
Те ж саме можна сказати про водорості. Людина зможе раціонально використовувати їх, тільки вивчивши корисні якості морських рослин. На узбережжі Португалії, наприклад, здавна збирають водорості, викинуті на берег хвилями. З них видобувають альгінову кислоту, яка йде на виготовлення тканини, міцнішої за льняне та конопляне полотно. Та хіба пристало людині задовольнятися тільки тим, що море дарує саме? Чому не спуститися на дно і не створити там справжнє морське сільське господарство?
А корисні копалини? Ми неодноразово спостерігали, як після вибуху невеликого пакета вибухівки з дна піднімалася сила-силенна бульбашок газу, як виявилося – метану. Якось ще в Середземному морі я блукав біля одного з Ліпарських островів і натрапив на багатющі поклади сірки. Я певен, якби під воду спустилися спеціалісти-геологи, через деякий час неодмінно вдалося б розпочати видобуток найрізноманітніших підводних корисних копалин, і в першу чергу – вугілля та нафти.
Ось які висновки я зробив після сорока днів праці під водою у складі експедиції, а також на основі власного багаторічного досвіду. Тепер я хочу пояснити ці теоретичні викладки на якомусь конкретному прикладі.
Візьмімо який-небудь пустельний, неродючий острів, хоча б Дахлак Кебір, де ми зараз перебуваємо, і уявімо собі, як змінився б він внаслідок використання ресурсів Шостого континенту.
Прийдуть перші підводні дослідники-спеціалісти і знайдуть тут численні джерела прісної води, відкриті ще нами. Це докорінно розв'яже одну з найважливіших проблем – проблему водопостачання. Інші спеціалісти розведуть плантації тих видів водоростей, якими тубільці годують своїх корів. На острові з'являться отари овець, і буде досить м'яса.
Уважно вивчаються риби, їх повадки, і внаслідок цього зростає продуктивність рибальства. І, нарешті, на острів приходять підводні геологи та енергетики і використовують підводні течії у протоці Нокра, як джерело електроенергії. За кілька років купка людей, узутих в ласти, докорінно змінює вигляд безлюдного, сухого острова.
Та я бачу, що дехто з читачів поблажливо посміхається, намагаючись прикрити хвоє недовір'я та скептицизм. Така сама посмішка, – я певен, – з'явилася б на устах мого діда, коли б йому в молоді роки сказали, що колись, у майбутньому, натиснувши кнопку на невеличкому ящичку, він почує голоси людей з різних кінців світу. І ця посмішка, без сумніву, змінилася б відвертим сміхом, коли б йому сказали, що колись, зручно влаштувавшись в кріслі у себе вдома і натиснувши кнопку на іншому ящику, він побачить відкриття міланського ярмарку або прем'єру в театрі Ля Скаля.
