Текст книги "Пригоди на Шостому континенті"

Автор книги: Фолько Квілічі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Бій Букера з дияволом

опрощавшись з Дахлаком, третього травня ми повернулися до Массауа.

Починаємо приводити до ладу думки, враження. Ще раз перед очима проходить зроблена кожним праця. Час, витрачений на зворотний шлях, ми використаємо, щоб підбити перші підсумки виконання програми, наміченої на початку експедиції, і висловитись (хоча б у загальних рисах) відносно проблеми Шостого континенту. Ми задоволені результатами і не приховуємо цього.

– А я незадоволений, – говорить Букер.

На думку нашого чемпіона, спортивній групі бракує останнього кільця, яке б замкнуло ланцюг славної спортивної боротьби та перемог. Бракує чогось такого, що Букер вперто шукає ось уже місяць, не виходячи з води навіть увечері, коли залишатися на Шостому континенті небезпечно. Те, чого шукає Букер, може бути акулою-піратом відкритого моря або велетенським морським дияволом – вони залюбки пустують на поверхні вечірньою порою. Інакше кажучи, підводному мисливцеві бракує перемоги над «крупною дичиною».

Ми погоджуємося з Букером, але, здається, спортсменам доведеться задовольнитися тим, що вони мають тепер: експедиція наша закінчується.

– Вже час запаювати цинкові ванни!

– Слухай, перевір балони з повітрям.

– Вайлаті, будь ласка, довідайтесь, що там з мазутом.

Ми причалюємо. Поради, накази, прохання… Розділившись на групи, сходимо на берег.

Настала ніч. Спека страшенна. Все навкруги мокре, здається, що йде дощ, але це просто повітря таке вологе.

Потім над «Формікою» ще раз піднімається тропічне сонце і поволі проганяє нічну сирість. Золоте проміння розбігається по воді, кораблях, будинках, вилискує на сталевому мереживі портових кранів… Сьогодні четверте травня. Ми майже всі на березі з самого ранку, кожний має невідкладні справи перед відплиттям.

І раптом якийсь галас у місті. Італійці та тубільці кричать щось і біжать на пристань.

Куди тільки поділась ранкова сонна тиша Массауа! Поступово і учасники експедиції починають розуміти, в чім справа.

СМЕРТЬ НА СВІТАНКУ

– Швидше, швидше в порт!

– Ваш Букер спіймав рибу-диявола…

– Ваш Букер спіймав велетенського морського диявола! Швидше!..

Прожогом кидаємося на «Форміку». А в цей час білий човен спортивної групи вже підходить до борту. Натовп людей з пристані лізе на палубу судна.

У човні сидять Букер з дружиною та весляр-тубілець.

Впоперек човна на носу лежить велике білувате тіло, довжина його близько трьох метрів, вага – не менше двох центнерів.

Посередині туші стирчить фантастично викривлений гарпун, який уп'явся у важливі життєві центри морського чудовиська. Хвіст та кінчики плавців риби злегка тріпочуть: ось-ось настане смерть.

Це морський диявол, велетенський диявол, – Букерова заповітна мрія. Найбільший з усіх, яких коли-небудь пощастило спіймати людині. Успіх Букера блискуче завершує низку пригод Національної підводної експедиції. От коли, насправді, диявол морської пучини розпустив перед людиною свої крила.

З човна Букер переходить на палубу «Форміки», ми обступаємо його і жадібно слухаємо.

Місце дії – порт Массауа, каламутні води якого користуються сумною славою через страшні драми з акулами у головних ролях.

Отже – порт. Легенький бриз. Вода взялася довгими брижами, вони показують напрямок вітру.

Поверхню моря ріжуть два плавці весь час на однаковій відстані один від одного. Між ними раз у раз з'являється третій, менший плавець… Так, жодних сумнівів немає – це морський диявол! Два плавці – це кінці крил, якими він б'є по воді, а третій – спинний плавець.

Відстань між паралельними плавцями – своєрідний паспорт морського диявола. По них одразу видно розмах крил, а значить, і розміри тварини. Букер розуміє, що йому зустрівся велетенський екземпляр, і, не гаючи часу, надіває маску, чіпляє ласти і, схопивши рушницю, кидається у воду. Дружина з човна вказує йому, де випливає скат… Хтось з жителів міста помітив мисливця, і незабаром на набережній збирається натовп. Люди голосно кричать, «боліють» за маленьку людину, яка обережно підпливає на постріл до «дичини», в три рази більшої від неї.

Ось Букер уже поруч з дияволом. Усі затамували подих… Але мисливець випливає на поверхню, не зробивши пострілу – трохи далекувато!

Знову починаються складні маневри: Букер пірнає і обережно наближається до диявола. Велетень описує широкі кола, намагаючись втекти. Ось уже відстань дозволяє стріляти… Але Букер, знаючи далекобійність своєї рушниці і вирішивши забити ворога з першого пострілу, не піддається на спокусу і терпляче вичікує. Він не поспішає, не кидається стрімголов – головне – не налякати здобич – і нарешті домагається свого, майже не рухаючись з місця. Диявол підходить ближче й ближче і, тільки коли між ним і Букером залишилося кілька метрів, помічає мисливця, лякається і пірнає углиб.

Букер кидається за ним, прицілюється, стріляє. Чемпіонові замало статридцятикілограмової сили пострілу, він, натискаючи на курок, рвучко кидає рушницю вперед, наче спис.

Гарпун занурюється в тушу морського диявола.

Тварина підскакує і відчайдушно тягне за собою Букера, але лінь одразу рветься. Залишається тільки трос, що з'єднує гарпун з великим поплавцем на поверхні. Починається божевільний танець поплавця на хвилях.

Глядачі, зрозумівши, що чудовисько поранене, здіймають шалений крик та оплески. Букер щодуху женеться за поплавцем, щоб добити диявола другим ударом.

ПЕРЕМОГА

Ще невідомо, чи витримає трос…

Напруження досягає апогею у ті хвилини, коли морський диявол, зібравши останні сили, починає смикати поплавець, намагаючись затягнути його під воду. Трос бринить, наче струна. Сила в диявола неймовірна: великий за своїм об'ємом поплавець майже увесь занурюється у воду.

Нарешті диявол, так і не звільнившись від гарпуна, що стирчить у нього в голові, шукає порятунку на маленькому клаптику піску на дні. Букер женеться за ним з швидкістю бігового коня, наздоганяє його і готується вистрілити ще раз, але скат, помітивши свого невблаганного і невтомного ворога, знову б'є могутніми крилами і шарпається в напрямку відкритого моря. Та сили вже покидають його. Гарпун пробив зябра, і кров ллє з них товстою цівкою, залишаючи довгий коричневий слід.

Очі тварини вже згасли. Букер, зрозумівши, що перемога на його боці, кидається на здобич, щоб витягти її на поверхню. Морському дияволу так і не довелося побачити у повному спорядженні людину-амфібію, яка вперше перемогла велетенську морську тварину в її рідній стихії.

Морський диявол лежить на кормі «Форміки», і ціла юрба людей розглядає його. Люди розступаються, з'являється джип; після неодмінного фотографування він забере велетня моря. Ми вирішили відправити його на тукову фабрику. Так мешканці Массауа стають свідками епілогу спортивних подвигів італійської експедиції, яку вони гостинно приймали в рідному місті.

Додому

и вирушаємо додому. Сьогодні вранці «Форміка» довго, незвичайно довго гуде. Прощаємося з Массауа, з її морем, з Дахлаком, з друзями – тубільцями та італійцями, які прийшли на набережну, щоб востаннє побачитись з нами. Відпливаємо в Італію.

Але по дорозі додому ми ще зробимо кілька зупинок. Баск'єрі та я переконали Вайлаті затриматися на пару діб у північній частині Червоного моря, щоб дати можливість науковцям поповнити свої колекції експонатами підводної флори та фауни цієї зони. Одночасно і ми, кінооператори, пригадуючи спуски біля Шадвану по дорозі в Массауа, сподіваємося «накрутити» чудові кадри. Вайлаті дає згоду: перша зупинка – біля коралового бар'єра Мерса Халіб, у територіальних водах Судану.

Чотири дні нас трошки гойдає, і ми повільно, миля за милею йдемо на північ. Вільного часу скільки завгодно, проводимо його в розмовах про пригоди, ще такі яскраві в нашій пам'яті. Одночасно намагаємось упорядкувати наші думки та враження.

СМЕРТЬ ДЕЛЬФІНІВ І ШТОРМИ

Сьогодні море спокійне, і за кормою з'явилося шість чи сім дельфінів. Один з них, найбільший, вистрибує з води, піднімаючи велику хмару бризок, пірнає під кіль судна і за мить знову вилітає на поверхню. Мені вдалося загнати йому в потилицю гарпун.

П'ять місяців тому, коли ми відпливли з острова Кріт, через кілька годин після такого ж самого удару гарпуна налетів шторм. Тоді пораненого дельфіна витягли на палубу, він лежав на боці і довго плакав перед смертю, його паща відкривалася і закривалася, і з неї вилітав стогін, який дуже тривожив команду.

– От побачите, буде шторм! В дельфінів не можна стріляти!

– Так, шторм обов'язково буде… Дельфіни своїм плачем скликають вітри.

Ми сміялися тоді над цими забобонами, а тої ж ночі ледве не пішли на корм рибам. Що було, то було.

Сьогодні, вмостившись на кормі й стискаючи у руках зброю, я відчуваю на собі погляд капітана, що нагадує мені про випадок п'ять місяців тому. Та я все одно піднімаю обидві руки вгору і чекаю того моменту, коли дельфін вискочить з води, щоб простромити його гарпуном. Якщо влучу, настрій капітана обов'язково зіпсується.

– Ага! Ось він!

– Є! – горлає Баск'єрі, помітивши, як вістря гарпуна, який я щосили кинув униз, пробило шкіру дельфіна, що негайно пірнає під судно.

– Є! Є! – кричу і я, біжучи вздовж фальшборту.

– Гей, біля машини! Стоп! – кричить Джорджо.

Трос гарпуна швидко розмотується до самого кінця, яким він прикріплений до гака на фальшборті.

– Добре! Стоп!

Глухий удар. Трос лопнув. І тільки тепер «Форміка» сповільнює хід. Швидкість судна посилила ривок пораненого дельфіна, трос розірвався, і здобич втекла.

Немає дельфіна – не буде й шторму. Пеппе, Мазіно і капітан запевняють нас, що зараз дельфіни ударами хвостів допомагають своєму товаришеві звільнитися від гарпуна. Він залишився жити, і шторму не буде. Несучи вахту біля штурвала «Форміки», я слухаю нескінченні суперечки та розповіді моряків, їхні забобонні легенди, а наше маленьке судно тим часом чотири довгих доби йде на північ.

Мерса Халаіб. Широка бухта, гори, а позаду важкі хмари, які нагадують свічки. З берега дме сильний вітер, гнучи пальми, зриваючи з них листя. Почорнілі халупи вишикувалися на піску між пустелею та морем.

Сонце перевалило вже далеко за полудень, але для підводних мандрівок ще не пізно. Ми приготувалися до спуску. Нас троє – Вайлаті, Джорджо і я.

«Форміка» стоїть на якорі посеред затоки. Ми повертаємо ліворуч до мису, за яким виблискує довга світла смуга. Це кораловий бар'єр, піщане дно круто йде угору – і під нами вже мілина, над якою лише півметра води. Пливемо швидко, зовсім не уявляючи собі, що нас чекає. Вітер здіймає на мілині невисокі довгі хвилі, які зносять нас у відкрите море. Одна з хвиль перекидає човен через бар'єр, і під нами розгортається картина, зовсім не схожа на ті, що ми бачили коло Дахлаку. Не ті фарби, інша будова мадрепор, пишне цвітіння коралів, зовсім незнайомі для нас маленькі рифові рибки, які засіяли все навкруги жовтими та червоними цяточками. Одне слово, «не той» весь кораловий бар'єр, який косо падає в безодню (можливо, в цьому секрет його краси), і його початку нам не видно. Ширина бар'єра в тому місці, де ми зупинилися, – десятки метрів, а глибина, з якої він піднімається, теж немала, будьте певні.

П'ЯТДЕСЯТ МЕТРІВ

Наступного ранку Джорджо і я заряджаємо респіратори. Тиск – сто п'ятдесят атмосфер, це межа. Після кількох місяців щоденних спусків під воду, після того, як зроблено сотні знімків, ми почуваємо себе спроможними пірнути на таку глибину, якої ще ніколи не досягали. Ми хочемо спуститися до самого підніжжя бар'єра і спробувати пошукати «краєвиди», які море з особливою дбайливістю ховає в своїх тайниках.

Під водою одинадцять осіб. Спочатку «крутимо», потім, знявши кілька кадрів, залишаємо товаришів і відходимо метрів на сто вбік, уздовж звивистого краю урвища. Кінокамеру з собою не берем – все одно світла на такій глибині дуже мало, а спустити сюди наш «освітлювальний парк» ми не можемо. Озброюємося фотоапаратами з «блискавкою», засовуємо під купальні костюми запасні фотолампочки і кидаємося головою вниз. Пригода починається.

Десять… двадцять… двадцять п'ять метрів. Щось стискає мені груди, починають боліти вуха. Даю знак Джорджо, і ми затримуємося секунд на десять. Ковтаю слину, проштовхую повітря з носової порожнини у вуха. Чую приглушене шипіння, потім тріск, і все припиняється. Тиша, біль зник: канал, що єднає вуха з порожниною носа, вільний, повітря під маскою чудово компенсує зовнішній тиск на барабанні перетинки.

Тепер уперед… Минаємо великий виступ, над яким коливається справжній ліс довгих, схожих на нитки «ростків»; це «батогоподібні корали» – ще одна нова різновидність жителів тропічних вод. Дивлюся вгору і не бачу нашого «неба» – не видно непевних силуетів хвиль, жодної ознаки зовнішнього світу – тільки мерехтіння розсіяного водою світла та самотній промінчик, якому вдалося сюди пробитися, тоненький і слабенький.

Нахиляю голову: ось уже дно під нами, темне-темне. Всі фарби давно зникли, все навкруги заливає зеленкувата синь, вона теж швидко темнішає, обступаючи нас з усіх боків.

П'ятдесят три метри. Ми досягли своєї мети. Спуск тривав майже чотири хвилини. За цей час наші очі призвичаїлися до темряви. Морська синь у затінку бар'єра переходить у справжній морок. Мадрепори ростуть і тут, але маленькі. Їх зовнішній віночок світиться. Так само світяться деякі кропивні корали. Поодинокі риби-папуги пропливають між коралами, з'явилося кілька акул, але за мить вони вже зникли.

Зграйка блакитних папуг з розширеними та надзвичайно світлими очима наближається до нас понад самим дном. Вони позадирали хвости вгору, нахилили «дзьоби» і поволі сунуть уперед, «обгризаючи» дно. Якась риба з родини ставридових – на спині стирчать визи – стрілою пролітає повз Джорджо.

Раптовий блиск засліплює очі – риба спалахує дзеркалом на якусь мить, і знову темрява. На секунду замружую очі, щоб звикнути до напівтемряви, потім відкриваю їх: навколо – жодної риби. Перелякані нашою «блискавкою», вони розбіглися хто куди. Перша «блискавка» сповіщає про початок роботи, заради якої ми спустилися на таку глибину.

Перебуваємо тут уже двадцять секунд. Можемо залишитись ще хвилини півтори – не більше. Тиск дуже сильний, і з балонів швидко виходить повітря. Нам потрібно зробити кілька знімків, щоб перевірити, чи збереглися тут чудові фарби, які ми бачили недалеко від поверхні. Низка спалахів розриває темряву.

Так, здається, збереглися!

В ту мить, коли спалахнула мільйонами свічок фотолампа, я побачив темний мур, вкритий маленькими кольоровими плямами, – жовтими, червоними… Чудово! Дивлюсь на Джорджо – він киває мені головою, мовляв, бачив також. Проявлена фотографія підтверджує наше непевне враження: і в глибині (навіть яскравіше, ніж біля самої поверхні) кораловий бар'єр фантастично прибраний, наче для карнавалу. Лишається тільки питання: навіщо природі таке буяння фарб тут, у глибині, де багатометровий шар води нікому не дозволяє бачити його? Вони існували тут споконвіку і цвіли завжди, і ніхто ніколи їх не бачив. І тільки з того моменту, коли клацнув затвор фотоапарата, люди дізналися про їх існування.

ПЕРШІ ПІДСУМКИ: СПОРТИВНА ГРУПА

Прощавай, Мерса Халаіб! «Форміка» залишає тебе. На борту справжнє паломництво в каюту Енци. Наша чемпіонка лежить у ліжку і чекає, коли в неї розпухне ліва нога і почнеться лихоманка.

Я вже розповідав про пристрасть Енци до великих мурен. Біля Дахлаку вона спіймала величезну мурену – більше дванадцяти кілограмів вагою. Так от, велика мурена, яку Енца підстрелила і ледве витягла з грота, а потім на поверхню, раптом обкрутилася навколо рушниці, вирвалася, вдарилася об борт човна, обвилася навколо ноги спортсменки і люто вп'ялася гострими зубами їй у п'яту.

Вайлаті, забувши про небезпеку, блискавично відірвав мурену від ноги Енци і викинув у море. Потім видавив і виссав отруту з рани, намагаючись якнайбільше випустити крові.

Зараз (минуло вже кілька годин), крім болю від рани, Енца нічого не відчуває. Отруєння так і не почалося, бо отрута, яка є в зубах мурени, витекла разом з кров'ю (браво, Вайлаті!), а може, морська гадина укусила не отруйним зубом.

Це єдиний випадок за всі п'ять місяців, коли небезпечна для людини риба завдала нам шкоди. Баланс більше ніж скромний. А від подібної бухгалтерії недалеко і до перших висновків щодо діяльності наших трьох груп. Почнемо з спортсменів.

Яку користь дала праця Букера, Вайлаті, Цекки та Енци? Насамперед, – і це найголовніше! – твердо встановлено, що під водою можна вільно працювати, незважаючи на так званих небезпечних риб. (Випадок з Енною тільки виняток, який підтверджує правило). Більше того, переконливо доведено, що на цих риб можна полювати, не наражаючись на опір з їхнього боку, хоча вони разів у п'ять сильніші за людину.

Двадцять забитих акул різних видів, велетенський морський диявол, переможений Букером, трофеї Вайлаті та Цекки, загарпунені велетенські багатоколючники, барракуди та мурени – не просто спортивні досягнення під водою, а – що значно важливіше – безцінні експериментальні дані, які доводять, що людина може спокійно і впевнено працювати на Шостому континенті. Так звані морські потвори абсолютно безпечні в тій прибережній зоні, яка цікавить людину-амфібію в першу чергу. Ніяких перешкод в дійсності не існує.

Крім того, спортсмени зробили свій внесок в роботу наукової групи. Деякі унікальні екземпляри колекцій Баск'єрі ніколи не опинилися б у цинкових ваннах, якби не праця спортсменів Букера.

– А тепер куди, Бруно? – питаю я Вайлаті, який риється в десятках морських карт, відшукуючи місце наступної стоянки.

– Як тобі подобаються цей куточок? – І він показує мені на маленький острів, майже посередині Червоного моря, миль за п'ятдесят від того місця, де ми перебуваємо зараз. Це Зебергед, один з багатьох ненаселених островів цього тропічного моря. Вулканічний пік, схили якого майже перпендикулярно збігають у море на глибину вісімсот метрів. Так, там, мабуть, є на що подивитись.

ОСТРІВ АЛМАЗІВ

Вісімнадцяте травня, п'ята година ранку.

Гуде сирена. Підйом! «Форміка», залита рожевим ранковим світлом, лине по чорній воді. Спереду по курсу – Зебергед.

Похмурі скелі, урвища й кручі. Жодної травинки, тільки плями світла й тіні.

Шоста година. До берега причалюють два човни. В одному – Вайлаті, Букер, Енца, а в другому – Джорджо, я та накуда на веслах. Сонце вже високо, море сліпучо-зелене й прозоре. А вода холодна: пробую ногою – шпигає, наче голками.

Тепер острів видно краще. Можна побачити темні пащі печер, якими вишкірилися схили гір. Печери ведуть до алмазових рудників, покинутих після марних розшуків алмазів. Вітер здіймає хмари бурої куряви. На березі дві пірамідки з каміння – могили двох єгипетських солдат. Їх залишили тут на рік охороняти рудник, і вони загинули від голоду та спраги.

Дивимося на воду, під нами край бар'єра. Я стрибаю в море, і мене сковує холод… Тіло дубіє, мимоволі замружуються очі. Починаю розтирати груди, руки та ноги. Секунда, друга. Розплющую очі.

Незабутнє видовище! Вода прозора, наче повітря в горах, прозоріша навіть, ніж біля Понци або Сардінії. Ось вам цифри: радіус видимості на півдні коливається між одним та вісьма метрами, в Середземному морі від чотирьох до тридцяти, а сьогодні біля Зебергеду видно на відстані сорока п'яти – п'ятдесяти метрів.

Безконечний і прозорий, наче мур казкового замку, тягнеться мадрепоровий бар'єр. Загальна будова його від підніжжя до вершини (середня висота тридцять метрів) цілком інша, незнайома, ускладнена глибокими щілинами, виступами, зубцями та масивними вежами, які ростуть з піщаного дна.

Повз мене пролітає кілька десятків жовто-золотих риб, кожна не менше метра завдовжки, на голові в них стирчить щось схоже на ріг. Зграйка прямує до скель і розлітається хто куди між мадрепоровими колонами. Невідомі нам риби або, у всякому разі, не такі, яких ми зустрічали далі на південь. А от барракуд та «ангелів» зовсім не видно. Важко повірити, що кілька сот кілометрів так різко змінюють фауну… Стривайте! А акули?

Я вже настільки звик до акул, що трохи не забув-про них. Ось вони штук п'ять-шість зовсім близько, а трохи далі їх ще більше. Темні лискучі тіла, які і на півночі зберігають видовжену форму, чудово видно в «алмазній» воді. Так, Зебергед заслуговує називатись островом алмазів та смарагдів, завдяки своїм чистим алмазно-прозорим водам.

І справді, гранованим алмазом виблискує товща води, коли я дивлюсь угору з дна грота, куди щойно спустився. Цей грот, до якого мене підвів Букер, тягнеться по стіні бар'єра вертикальною щілиною.

Пливу в глибокій темряві, витягнувши вперед руки, щоб не налетіти головою, на яку-небудь перешкоду. З кожним метром прохід вужчає. Хоч я і намагаюся не думати про страховиська, які можуть зустріти мене з пітьмі (спадщина, що залишилася від захоплення пригодницькими романами в юнацькі роки), та серце все ж таки б'ється трохи частіше, ніж треба. Букер жде біля входу. Ми домовились, що він чекатиме, поки я спущуся аж на дно грота, а потім попливе до мене: тоді я зніму його. Нарешті торкаюсь рукою до скелі і обертаюся. Метрів за дванадцять од мене серед абсолютної темряви в'юниться блискуча смужка – вхід у грот. Вона така несподівана на суцільно чорному тлі і так яскраво вилискує, що мимоволі сприймаєш її, ніби дорогоцінний алмаз незвичайної форми, який лежить на чорній оксамитовій подушечці.

Яскраву смугу перетинає тінь. Це Букер. Срібні разки повітряних бульбашок вилітають з його респіратора. Він наближається, занурюючись у темряву. А згори ллється гостре проміння сонця і окреслює силует людини, обводячи його сяйвом.

Не відриваючись від візира, знімаю цю чудову сцену і потім некваплячись випливаю з грота. Те, що я спостерігав зараз, робить найсильніший вплив на мої естетичні почуття, такої насолоди ще не дарувало мені морське дно.

Моя подорож з кінокамерою вздовж бар'єра триває. Майже торкаючись грунту, минаю широке поле кропивних коралів. Піднімаюсь метрів на двадцять і зупиняюсь там, де стіна вертикально йде вгору. Сонце ще не в зеніті, від стіни падає тінь, я ховаюсь у ній: може, пощастить зняти акулу, яка з'явиться поблизу.

А ось і вона. Видовисько надзвичайне. Акула на дні, за двадцять метрів від мене й за тридцять від поверхні. Вода така прозора, що я чудово ^бачу не тільки саму хижачку, але й тінь її на піску.