Текст книги "Пригоди на Шостому континенті"

Автор книги: Фолько Квілічі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Фолько Квілічі
ПРИГОДИ НА ШОСТОМУ КОНТИНЕНТІ

_{Художнє оформлення Р. Ліпатова}

_{Переклад здійснено за виданням: Folco Quilici, Avventura nel sesto continente Gherardo Casini Editore, Roma, 1954.}

Пролог

кафе «Розанті» на П'яцця дель Пополо жодного вільного місця.

Сьома година. Площу виповнив теплий липневий вечір. Лише кінчик обеліска та верховіття дерев вілли Боргезе над огорожею парку Пінчо ще пофарбовані сонячним промінням.

Приємно посидіти в цей чарівний час у кафе, відпочити від денної спеки, замовивши собі порцію вершкового або фруктового морозива… Та мені не до відпочинку. Рано-вранці мене розбудило настирливе деренчання телефону, і незнайомий голос запитав, чи не взяв би я участь у підводній експедиції з метою вивчення Червоного моря. Після моєї млявої відповіді голос, не гаючи часу, рішуче запропонував обговорити це питання, «зустрівшись о сьомій вечора на П'яцца дель Пополо». Крім того, незнайомий співбесідник ласкаво повідомив мене, що він «схожий на іноземця» і після цього ще раз назвав своє ім'я, але я так і не запам'ятав його тоді.

І ось тепер я оглядаю шеренги столиків, сподіваючись побачити «людину, схожу на іноземця», та кафе, переповнене іноземцями. Залишається тільки розпитати кожного. Це не дуже приємне завдання, особливо, коли зважити на мій одяг. В той час я знімав документальний фільм в одному із закурених, брудних передмість і звільнився лише за півгодини до зустрічі. У мене не було часу переодягнутися, і тепер без піджака, запорошений з голови до ніг, тримаючи в руці солом'яний капелюх, іду від столика до столика з чудернацькими запитаннями: «Пробачте, чи не ви організуєте експедицію в Червоне море?», «Перепрошую, чи не ви дзвонили до мене вранці і питали моєї згоди на подорож у Червоне море?»

Ці запитання не викликають бажаної доброзичливості, бо мене вважають за одного з тих типів, які тиняються по барах, просячи допомоги для старої, хворої на туберкульоз тітки – матері дванадцяти дітей.

А проте я відважно продовжую розшуки. Через кілька хвилин виявляється, що ніхто з присутніх не має наміру вивчати глибини Червоного моря. Ну, що ж, після нього я змушений розпитувати кожного новоприбулого. А це справа теж не дуже приємна, бо на мене вже починають накидати оком офіціанти. Їм, мабуть, моя поведінка здається підозрілою.

Кожний новоприбулий відповідає рішучим запереченням, додаючи досить суворий погляд. Потроху починаю зневірятися і ніяковіти: моє становите набуває смішного вигляду – з усіх боків на мене дивляться цікаві очі. Я вже зовсім вирішив піти геть, коли раптом просто до мене прямує, розмахуючи папкою, високий худорлявий чоловік. «Це або поліцейський інспектор, викликаний директором кафе, – майнула у мене думка, – або – сам дослідник Червоного моря».

– Ви Квілічі? Чи не так? Я – Вайлаті, Бруно Вайлаті… Прошу, сядьмо на хвилинку.

Так, це він, дослідник Червоного моря. Розмовляє дуже швидко і відразу ж переходить до діла. О пів на дев'яту я вже знаю про організацію науково-спортивної експедиції в Червоне море, знаю, чому вона наукова, чому спортивна і чому саме в Червоне море; знаю, хто візьме в ній участь, і обов'язки кожного члена експедиції. Вайлаті багато чув про мої підводні зйомки і хоче подивитися на них. Він пропонує мені взяти участь у подорожі, щоб зняти повнометражний документальний фільм про експедицію.

Усе це він пересипає базіканням про погоду, фруктовий напій, який приніс нам офіціант, про гарненьких дівчат за столиками, розповідає про свій намір купити нову малолітражку і скаржиться на необхідність збрити вуса, бо працювати доведеться в автоматичних респіраторах.

– Коли закінчите свою роботу, негайно подзвоніть мені, і ми обговоримо усі подробиці. Гарно було б провести разом місяць на острові Понца, щоб познайомитись ближче, потренуватися, випробувати обладнання.

Глянувши на годинник, він підхоплюється:

– Мені вже час! – і, попрощавшись, зникає.

Восьма година сорок п'ять хвилин, 21 липня 1952 року. З цієї хвилини я – учасник Національної підводної експедиції.

Експедиція в повному складі

озплющивши одне око, Джованна помічає, що я уважно спостерігаю людський натовп, який вирує на пляжі. Тоді вона також починає роздивлятися довкола, намагаючись зрозуміти, що саме мене зацікавило.

Біля води метушаться напівголі дитинчата, якийсь старичок у светрі примостився під грибком і розв'язує кросворд; часом хтось з пляжників, швидко розбігшись, кидається у воду, а он там, далі від берега, грають у водне поло.

– Джованна, як ти гадаєш, навіщо існує море? – питаю я.

– Щоб купатися в ньому, вірно?

– Ні… Для риболовлі, для рибалок, сітей, – отже, для риби.

– А! Ще існують кораблі! – спадає їй раптом на думку. – Кораблі розтинають хвилі і перетворюють море на довжелезний шлях сполучення між континентами. Ти це мав на увазі?

Джованна заклопотано дивиться мені в обличчя, чекаючи на відповідь, але, не діждавшись її, через кілька хвилин знов лягає на пісочку проти сонця і відразу ж забуває про моє запитання. Та й справді, чи варто занадто ламати собі голову над тим, для чого існує море?

Купальники, рибалки, кораблі…

А мені хочеться зібрати докупи всі питання і відповіді, спостереження і думки, які назбиралися після того, як я знов побачив Вайлаті і обговорив з ним деякі питання відносно праці, що чекає на нас у Червоному морі. Хочеться скласти в послідовне оповідання думки, які не виходять у мене з голови, щоб перевірити, як поставиться до цих міркувань стороння людина. Хочеться почути, що вона відповість. Але дарма! Я не знаходжу потрібних слів…

Джованна, випадкова моя супутниця, можливо, подумає, слухаючи розповідь, що в мене сонячний удар або мою уяву заполонила чергова фантазія. Так само подумали б і інші на її місці…

Тому я нічого не відповів, давши їй можливість спокійно приймати сонячну ванну, і всі мої думки так і залишилися в мені невисловленими, аж доки не закінчилася наша важка і захоплююча експедиція і ми не повернулися додому.

НА ПІДКОРЕННЯ ШОСТОГО КОНТИНЕНТУ

Наша підводна експедиція передбачає наукові дослідження, удосконалення спортивної майстерності і, крім того, фото– та кінозйомки. Всі ці спеціальні завдання хоч і мають величезне значення, не являють собою чогось нового, невідомого. Такі експедиції вже працювали в різних морях земної кулі, але наша експедиція має перед собою особливе завдання загального характеру.

Ми маємо провести випробування на тривалість. А це означає, що ми, проводячи під водою якнайбільше часу, намагатимемось довести, що на морському дні людина може працювати так само, як і на суші. А раз так – то в недалекому майбутньому людина ступить на цей, так би мовити, Шостий континент як дослідник і господар підводного світу і всі багатства, що криються в океанських глибинах, стануть надбанням людства.

Ми хочемо довести, що настав час відкинути загальноіснуюче уявлення про море, завоювати його в повному розумінні цього слова, проникнути в підводне царство і оволодіти його скарбами.

Тільки після цього стане очевидним, що на протязі багатьох століть люди дуже мало знали про морські, глибини.

Майбутні пригоди, збирання черепашок, підводні зйомки набувають у зв'язку з цим особливої цінності, бо, кінець кінцем, вони підтвердять усе щойно сказане.

Наша різноманітна діяльність матиме подвійний інтерес: спеціальний і загальний. Експедиція своєю працею додасть ще крихту до того матеріалу, з якого буде викуваний ключ, що відкриє людині ворота Шостого континенту.

Про все це я не розповідав ні Джованні, ні будь-кому іншому, бо ризикував надбати славу навіженого дивака і підірвати довір'я навіть до спеціальних планів експедиції.

Така бесіда про море відбулася лише тоді, коди ми досягли нашої мети.

ТРИ ГРУПИ

Ні в якому разі не можна забувати про наше головне завдання. Розповідь, правда, матиме дещо пригодницький характер, коли мова йтиме про Червоне море, зустрічі з хижаками в його глибинах та боротьбу з ними. І в цьому, здається мені, є певний сенс. Справді, не випадково ж ми відправляємось у Червоне море, яке вважають найнебезпечнішим морем у світі через велику кількість риб-людожерів у його водах. Ні, зовсім не випадково і не з пустопорожньої пихи. Навпаки, повернувшись додому, – а ми маємо надію повернутися живими й здоровими, – переконаємо усіх, що жителі морських глибин неспроможні перешкодити людині працювати під водою і що вони не більш небезпечні, ніж вуличні катастрофи, аварії на виробництві і таке інше.

Була й інша причина обрати саме Червоне море.

Тропіки – найзручніше місце для вивчення жителів глибин, бо висока температура води сприяє пишному розвиткові флори й фауни. До того ж Червоне море сполучається з Середземним (помірним) морем і океаном, отже, нам, можливо, пощастить відшукати види тварин, однакових для трьох різних підводних світів.

Наукова група нашої експедиції розробляла свою програму, виходячи саме з цих міркувань, які мають особливий інтерес для біологів. Було складено програму дослідження і вивчення глибин тропічного моря новими, сучасними методами: університетські викладачі мали безпосередньо, в натурі, познайомитися з тваринами та рослинами, яких вони звичайно вивчають або на мертвих препаратах, заспиртованих у банках, або по книжках.

Крім того, експедиція повинна була зібрати для Міланського міського зоологічного музею та для Римського університету багату колекцію всіх видів живих організмів, які зустрінуться в тропічному морі в зоні островів Дахлакського архіпелагу (біля берегів Ерітреї), де Вайлаті задумав розгорнути роботу.

Спортивна група склала програму полювання на морських тварин. Крім постачання наукової групи різноманітними видами риб, підстреленими з рушниць, до цієї програми входило «грандіозне підводне полювання», що мало проходити за розробленим заздалегідь планом. На таке не насмілювалась досі жодна експедиція.

Багато людей до нас спускалися під воду за небезпечних умов і доводили, що акули не нападають на кожного водолаза без розбору. Так робив Ганс Гасс, а також Кусто, і саме в Червоному морі. Кусто і його товариші були озброєні лише довгими жердинами з гумовими кульками на кінці. Цими жердинами підводні дослідники відштовхували акул, що занадто близько підпливали до них. «Було б божевіллям завдавати їм поранень, – пояснює Кусто, – вони накинулися б на людину, наче лісові хижаки, яких біль роз'ятрює до краю».

Але ми маємо намір стріляти в акул, щоб до кінця простежити, як хижаки використовуватимуть свою величезну силу.

Тільки дратуючи різними способами акул, яких людський поговір з давніх-давен наділив кривавою славою, ми зможемо з'ясувати, наскільки складна їхня вища нервова діяльність.

І, нарешті, третя група даватиме матеріал для преси, а також здійснюватиме фото– та кінозйомки. Цій групі доведеться також освоїти деякі нововведення: треба зробити багато кольорових зйомок. А це пов'язано з великими труднощами. Мова про них піде далі.

Бруно Вайлаті – не вчений, не спортсмен і не журналіст, але якості, притаманні цим професіям, вдало поєднуються в його особі. Він пристрасно захоплюється підводними дослідами і очолюватиме всі три групи, скеровуючи їх діяльність на досягнення єдиної мети.

Кожна окрема група працюватиме самостійно під керівництвом свого начальника. Експедиція складатиметься з одинадцяти чоловік: чотирьох учених, чотирьох спортсменів і трьох кінематографістів.

НА ОСТРОВІ ПОНЦА

На острові Понца, який знаходиться у Середземному морі між мисом Чірчео та Сардінією, ми орендували рибальський будиночок на вершині гори, де збереглися руїни древнього замку.

Спорядження, яким користуватимуться в Червоному морі, проходитиме тут на протязі цілого серпня теоретичні й практичні випробування як на суші, так і під водою. Члени експедиції, мешкаючи разом на острові, знайомляться між собою і готуються для спільної праці.

Крім Бруно Вайлаті – головного начальника, ми маємо трьох керівників: Франческо Баск'єрі Сальвадорі (наукова група), Раймондо Букер (спортивна група) і автор цієї книги (зйомочна група). До групи Баск'єрі належать Джіджі Стюарт Тавіні та Джанні Рогі; до групи Раймондо Букера – Сільверіо Цекка, Енца Букер та Альберто Граціолі; до моєї групи – Джорджо Равеллі та Мазіно Ланунца. Загалом одинадцять чоловік. У останній момент до нас приєднується Присцілла Гастінгс, художниця і журналістка. Вона увійде до складу наукової групи.

Я вже говорив про Вайлаті, намагаючись дати читачеві якнайповніше уявлення про цю людину. Але зараз мені хочеться особливо підкреслити дуже важливу рису його характеру – невичерпний оптимізм. Вайлаті сам визнає, що оптимізм часто стає причиною його численних невдач. Та не дивлячись на це, цей оптимізм міцно заволодів єством кожного з нас на довгі та важкі місяці підготовки в Римі, а потім праці в Африці. Перешкоди, які виникали перед нами, спроможні були довести до розпачу кожного, хто не володів такими покладами прихованої енергії, яку при будь-яких обставинах дає Вайлаті його оптимізм.

Професор Баск'єрі, або Чекко, як ми називали його, – друга видатна людина в складі експедиції. Це дуже симпатичний професор. «Великий друг, хоча й важить тільки п'ятдесят п'ять кіло», – говорить про нього Рогі.

У свій час Чекко вивчав юриспруденцію, та раптом його зацікавили мухи, метелики, мурашки, ластівки та інша живність, яка лізла в очі, заважаючи вивчати філософію права. Кінець кінцем, вийшло так, що він покинув закони, почав вивчати біологію і, здобувши науковий ступінь, невдовзі вступив до кафедри природничих наук Римського університету і сам почав викладати. Довгі роки він проводив цікаві підводні дослідження за завданням зоологічного інституту Римського університету.

Важко переоцінити допомогу, яку подав нам Чекко завдяки своєму теоретичному і практичному знайомству з світом риб. Першого ж дня, після одного забавного і разом з тим повчального випадку, я зрозумів, що він має глибокі знання у цій галузі.

Надівши автоматичний респіратор, я спустився на глибину 25 метрів. Чую звук велосипедного дзвоника. Швидко обертаюсь і бачу професора, який сидить навпочіпки, тримаючи в руках підводну рушницю. До приклада прикріплено дзвоник. Через дві хвилини помічаю зграю лискучих морських окунів-лавраків, які починають кружляти навколо Баск'єрі. Після кожного дзвоника вони підпливають все ближче й ближче, поки один з них не заплатив власною шкірою за надмірну цікавість.

Під час своїх минулих підводних дослідів Чекко помітив, що лавраків приваблює металічний дзвін рушниці. А чому б не спробувати підманити їх дзвоником?

У такий спосіб я швидко навчився знімати цих полохливих і вертких риб… Цей випадок, один з сотні, показує, як старанно вивчав Чекко своїх морських друзів, їх поведінку, звички, а не тільки суху класифікацію-розподіл на родини, види, підвиди, як це роблять інші професори.

Якщо Чекко людина нестримана, дотепна, нетерпляча, неймовірно галаслива, коли гнівається, дивакувата і невичерпно винахідлива, – я вже не кажу про лайку, якою він пересипає кожну фразу, – то Раймондо Букер – цілком протилежний тип.

Через свій мовчазний та недоброзичливий, на перший погляд, характер Раймондо Букер викликає у людей або глибоку симпатію, або гостру антипатію. Професор подобається відразу всім без винятку, а Букер, як здається на перший погляд, зневажає дружбу. Але познайомившись з Букером ближче, починаєш не помічати негативних рис його характеру, і антипатія поступається перед захопленням його різноманітними здібностями.

Секрет успіхів Букера криється саме в його характері – характері упертої людини; заглиблений у власні роздуми, від яких ніщо на світі не може відвернути його, він наполегливо вивчає, удосконалює, контролює, розбирає, ремонтує і складає засоби свого «виробництва» – респіратори, рушниці, маски, гарпуни. Одночасно зміцнює себе фізично, невпинно тренується, готуючись до серйозної праці.

Впертість та наполегливість зробили його чудовим підводним мисливцем, переможцем численних змагань, допомогли утримати звання чемпіона Італії з цього виду спорту на протязі останніх років і, нарешті, встановити перший рекорд по спуску без скафандра на глибину тридцять метрів. Після цього, послідовно поліпшуючи його, Букер досяг абсолютного світового рекорду, спустившись під воду на тридцять дев'ять метрів. За це йому присвоєно звання абсолютного чемпіона світу по зануреннях під воду без скафандра.

Отакі три головних учасники експедиції. А поруч з ними в ці гарячкові дні працюють під водою, провадячи найрізноманітніші випробування, і решта товаришів по майбутній роботі. Рогі, Цекка, Джіджі Стюарт (чемпіон Італії 1948 року) і, нарешті, Енца Букер, вірна супутниця Раймондо. Енца надзвичайно приваблива жінка. Коли чуєш про дружину Раймондо – переможницю чемпіонату жінок 1950 року, яка жартома спускалася на глибину п'ятнадцять-вісімнадцять метрів, мимохіть уявляєш собі жінку-атлета, що має чоловічу фігуру, міцну, рухливу, одне слово – вузол м'язів. А насправді зовсім навпаки. Енца – молода жінка міського типу, лагідна, приваблива, пухкенька. Вона плаває поміж акул так спокійно, ніби грає в карти. Сама Енца любить пожартувати з приводу того, як вона хоч-не-хоч зробилася чемпіонкою. А тепер вона вже звикла і пірнає під воду залюбки й дуже сміливо.

З Джорджо Равеллі, який так багато допоміг мені при створенні фільму, я познайомився вперше тоді, коли щойно почав свої перші зйомки під водою. Джорджо чудовий товариш і досвідчений спортсмен-підводник. Газети, які писали про експедицію, неодмінно називали його «молодим римським інженером». Він і справді водночас займається конструюванням підводної апаратури: футлярів для фото– та кінокамер, магнієвих ламп, освітлювальних приладів, термокалориметрів, спеціальних гарпунів. У цих питаннях він справжній майстер і по праву посідає почесне місце серед учасників експедиції.

ПОЯВА МАЗІНО

Щоб призвичаїтись до нових умов, я спустився з респіратором на глибину п'ятнадцять метрів. Мені вдалося зняти чудового багатоколючника. Потім я підстрелив рибу, але вона заховалася в неглибокій щілині. Зовні стирчить тільки кінчик гарпуна. Вхопившись за нього, я з усієї сили намагаюсь витягнути рибу з її нори, але марно.

Раптом чую поруч голос, який, трошки гундосячи, радить: «Спробуй гаком!» Голос людини на глибині п'ятнадцяти метрів здається настільки неймовірним, що я розгубився і хотів сказати «дякую» незнайомцю, але відразу второпав, де ми знаходимося, і слова застряли у мене в горлянці. З острахом обертаюсь і бачу крізь воду, як на тоненьких ніжках шкутильгає до мене якесь товсте опудало і простягає мені дерев'яну палку з гачком на кінці. Крізь скло маски хитро посміхаються круглі добрі очі.

– Я Мазіно! – гундосить опудало.

Я роблю жест рукою, наче підіймаю неіснуючий капелюх, тисну йому руку і відповідаю (сам собі): «Дуже приємно! Квілічі!»

Через три хвилини, вже в човні (полонений багатоколючник борсається на дні), скидаємо респіратори. Респіратор Мазіно обладнаний мікрофоном – біля рота прикріплено своєрідну водонепроникну мембрану, яка дозволяє розмовляти під водою. Таким чином з'ясовується таємниця голосу, що пролунав у пучині.

Увечері, сидячи біля столу перед блюдом з вареним багатоколючником, після першого дня, проведеного разом з Мазіно, я приходжу до висновку, що він не тільки чудовий кінооператор, але й справжній відданий товариш. Кращого поповнення для нашої зйомочної групи ми й не чекали.

Наш лікар Альберто Граціолі також куштує горезвісного багатоколючника. З Альберто Граціолі ми всі вже знайомі.

Він, крім лікування наших рук та ніг, що постраждали від акулячих зубів, має ще одне важливе завдання у Червоному морі: за дорученням Медичної спортивної федерації повинен регулярно стежити за тим, як впливає на людину довге перебування під водою. Це також має неабияке значення для завоювання Шостого континенту людиною.

ТЕХНІЧНЕ ОБЛАДНАННЯ

Після того, як читач вже познайомився з членами експедиції, переходжу до опису її технічного обладнання. Перш ніж розповісти про апаратуру своєї групи, розповім про загальне спорядження.

Для спусків під воду в Червоному морі, крім кисневих респіраторів, ми користуватимемось насамперед значно простішими апаратами для дихання стисненим повітрям. З ними нам ще треба ознайомитись та навчитись працювати. Такий апарат складається з двох балонів, які прикріпляються на спині, регулятора тиску та двох гумових трубочок, якими повітря з балонів подається до рота. З нашим апаратом можна зовсім спокійно занурюватись на глибину п'ятдесят-шістдесят метрів і залишатися під водою хвилин двадцять. Я сказав «зовсім спокійно». Справді, в цьому основна перевага апарата: він усуває найменшу можливість запаморочення, отруєння, травм легенів, чим ніяк не може похвалитися кисневий респіратор з так званим «закритим циклом». Повітряні респіратори мають «відкритий цикл», тобто використане, зіпсоване повітря не відновлюється для дальшого вжитку, а бульбашками піднімається на поверхню. Таким чином, легені одержують завжди свіже повітря, а це, як я вже казав, гарантує повну безпеку. На жаль, повітряні респіратори забезпечують тільки короткочасне перебування під водою, особливо на значній глибині – в середньому тридцять хвилин, проти двох годин при використанні респіратора «закритого циклу». Але все ж таки повітряні респіратори надзвичайно зручні, через це ми порівняно легко навчилися користуватися ними.

Крім цього, нам ще потрібно випробувати ласти різних типів, а їх існує дуже багато. Кожний з нас на свій смак вибирає собі ласти з дуже твердої або, навпаки, дуже еластичної гуми, проте всі вони мають одну спільну особливість. Наші ласти відрізняються від поширених в Італії тим, що закривають усю ступню з п'яткою. Це захищає від випадкових поранень. У Червоному морі багато жителів з довгими шипами, які дуже боляче колються.