Текст книги "Пригоди на Шостому континенті"
Автор книги: Фолько Квілічі
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)
Акули зблизька
одивіться на ці рифи, на гострі зубці – хвилі на мить відкриють їх, а потім знову заллють білосніжною піною.
Вночі на них розбився човен з паломниками, які переправлялися в Мекку. Виючи від страху, люди опинились у морі.
Дехто встиг ухопити дошку і тримається на поверхні, дехто (хто вміє плавати) намагається вплав добутися до берега. Раптом вода ніби скипає, і пронизливі моторошні крики линуть у темне небо…
– Акули!
Крики, нелюдський вереск, жах…
За кілька хвилин над морем знову панує тиша. Велика темна пляма розходиться по воді. Тим, хто залишився жити, густа темрява не дає побачити пляму, але солодкуватий запах без слів говорить, що тут відбулося: це кров. Різня закінчилась, грізні, меткі акули зникли в глибині.
З сорока семи паломників сорок знайшли тут свою смерть…
Примружте очі, хай мине час, хай настане новий день. Травневий ранок тисяча дев'ятсот п'ятдесят третього року.
Біля підводних рифів гойдається на хвилях кілька човнів з пасажирами. Придивіться уважніше, і ви впізнаєте Мазіно, який, проклинаючи все на світі, готує «Аквафлекс» для підводних зйомок, Букера, що заряджає рушницю. А ось Вайлаті та я; ми домовляємося, що будемо знімати сьогодні.
Поруч з нами Енца надіває ласти.
Коротше кажучи, всі тут.
Через кілька секунд ми вже під водою. Джіджі в респіраторі спускається на двадцять п'ять метрів. Буквально за кілька хвилин навколо нього починають шастати акули. Але Джіджі, зайнятий збиранням черепашок, навіть не дивиться на них.
І не тільки Джіджі. Дванадцять чоловік п'ять чи шість годин працюють сьогодні під водою. Навколо кожного з нас плавають акули, але ввечері, повернувшись на поверхню, ніхто не знайде на собі жодної подряпини. Хіба тільки – в найгіршому випадку – перелякається хтось, коли якась занадто цікава акула підпливе до нього ззаду. Оце й все. А ми працюємо на тому самому місці, де зграя хижачок за хвилину розшматувала сорок чоловік.
ЛЮДИ ТА АКУЛИ
Щоб зрозуміти, чому акули так рішуче і нещадно розправилися з бідними паломниками-мусульманами, які подорожували до Мекки, треба розібратись у повадках цих риб.
Вивчаючи це питання, починаєш зіставляти факти – і кожного разу заплутуєшся в протиріччях. Факти безсумнівні, але такі суперечливі, наче навмисне підібрані для того, щоб не дати можливості зробити якісь висновки.
Всі наявні дані тут можна розділити на дві групи. До першої належать факти, схожі на трагічну подорож у Мекку, а до другої – такі факти, як наприклад, наші спуски на тому місці, де загинули паломники. Кожний доказ того, що «акули жеруть людей», можна спростувати фактами, які підтверджують, що «акули цілком безпечні для людини».
Докладно вивчивши подробиці всіх подій, ми прийшли до висновку, що тільки тоді зможемо розв'язати проблему, коли дамо відповідь на питання: «Нападають акули на людину чи ні?»
Насамперед треба точно визначити, про яку «людину» йде мова. Людина, яка тоне – це не те саме, що людина, яка пливе, і людина, яка спустилася під воду в, масці та ластах, це не те саме, що купальник, який лежить собі на воді, хоч бери його на буксир.
Акула спокійно і мирно «прошиває» косяк риб, хоча вони дуже просто можуть стати її здобиччю. Ми неодноразово бачили акулу серед зграйки трахінотів (треба мати на увазі, що це улюблені ласощі акули), і вона поводилась, наче смирне ягня. Але тільки-но ми поранили одного з трахінотів, як акула кинулася в атаку.
Саме в цьому річ: акула нападає тільки на того, хто потрапив у біду. Отже, на питання: «Чи нападає акула на людину?» – можна відповідати лише після того, коли встановиш: «Яка людина? Яка акула?»
Акула вважає водолаза за живу рибу, навіть за щось страшніше від риби, бо зовнішній вигляд і поведінка цієї істоти зовсім не схожі на те, що вона бачила тут, у морі, тому від нападу на водолаза акула на всякий випадок утримається. Зовсім інша справа, коли людина на поверхні. Акула, яка жере різне падло, дізнається одного чудового дня, що чудернацький мішок, який пливе по воді – тіло утопленика. Воно зовсім не погане на смак і встромити в нього зуби цілком безпечно. Але й тут хижачка накинеться не зопалу: спочатку вона покружляє під своєю жертвою і тільки тоді схопить її. І якщо навіть тіло на воді не мрець, а жива людина – це вже справи не міняє. Людина без маски тримає голову над водою і не бачить акули, а тому й не помічає перших ворожих маневрів хижачки і, звичайно, не реагує на них. Отже, акула, зачекавши трохи, почуває за собою право схопити її зубами за ногу.
Кожний з учасників нашої експедиції мав можливість переконатися у справедливості цих тверджень. Коли під час появи агресивної акули ми перебували на поверхні, то хижачка спочатку невпевнено кружляла навколо нас і тільки після цього наважувалась атакувати. Але й тоді досить було пірнути або рвучко поворухнутися – і акула блискавично зникала.
Коротше кажучи, після того, як ми добровільно провели кілька місяців у тісному сусідстві з царицями моря, ми почуваємо себе досить далеко від тих міфів про акул, які самі ж вигадували, але так само далеко і від легковажності деяких книжок про підводне життя. Розповідаючи про пригоди під водою, автори таких книжок долають усі труднощі двома-трьома словами, зневажливо знизуючи плечима: «Ах, акули! Які дурниці!».
Особисто я нікому не раджу перепливати без маски шістсотметрову протоку біля Великого Дахлаку і взяв би з собою кожного, хто надів би маску навіть тоді, коли на дні щойно вибухнула бомба і вода кишить акулами від двох до чотирьох метрів завдовжки.
Тепер дозволю собі перейти до дальших порівнянь, базуючись кожного разу на власному досвіді та надійно перевірених фактах. Є істотна різниця між «береговими акулами» і «акулами відкритого моря». Хижачки, яких ми зустрічали під час подорожі за маршрутом «Дахлак – великі глибини», були набагато сміливіші, ніж ті, з якими ми познайомилися спочатку. Наприклад, акули, які напали на меч-рибу (потім її підстрелив Вайлаті– це відбулося, як ви пам'ятаєте, по дорозі з Суеца до Массауа), виявили тепер таку зухвалість і заповзятливість, яких ми не помічали за їхнім родом ніде поблизу берега.
Так само і біла акула, яка кружляла під нами після нашої зустрічі з гриндами. Вона не напала на нас, мабуть, тільки тому, що занадто довго чекала слушної хвилини. У всякому разі її поведінка аж ніяк не викликала у нас довір'я. Взагалі треба сказати, що акула – риба глибоководна і нічна. Боягузтво не дозволяє їй нападати, доки вона не переконається як слід, що перевага на її боці. Тому вона й полює вночі. Темрява прикриває атакуючого і дає великі переваги. Своїми жовтими фосфоруючими очима акула, мов кішка, добре бачить в темряві.
Ще одне важливе спостереження. На протязі ста п'ятдесяти днів ми зустріли тільки одну акулу, довшу за п'ять метрів. Бачили ми її в самому центрі Губбет Мус Нефіту вночі. Вдень такі велетні не траплялися наїм ні разу, бо живуть вони у відкритому морі, там, де ми майже не спускалися під воду.
Отже, в наших спостереженнях за акулами треба розрізняти три стадії. Перша – зустрічі з акулами біля самого берега, на малих глибинах. Тут вони цілком безпечні. Цей факт має величезне значення, бо саме в таких районах почнуть розгортатися роботи людини-амфібії по підкоренню Шостого континенту.
Друга стадія – зустрічі з акулами на межі відкритого моря. І тут психічна перевага водолаза забезпечить йому відносну безпеку. Але не можна і применшувати небезпеку з боку риб-людожерів, які за способом свого життя можуть переміщуватись куди їм завгодно.
І, нарешті, третя стадія – зустрічі вночі у відкритому морі. На цій стадії становище істотно змінюється і не на користь людини. Тільки вночі, у відкритому морі, відчуваючи присутність своїх велетенських родичів, акула й справді може уявити себе царицею моря. Тоді малесенькій людині-амфібії доводиться відступати перед її незаперечною могутністю.
СТРАХ І ВІДВАГА
Яка вдача в акул? Що можна про неї сказати, виходячи з набутого нами досвіду?
Я сказав би, що це важка, понура вдача, яка визначається бідністю інтелекту, з одного боку, і дивовижним боягузтвом – з другого.
Це твердження не суперечить тому, про що розповідалося раніше. Винятки тільки підтримують його, як і кожне правило. Під винятками розумію «стару акулу», яка завдяки великому досвідові та численним боям стала трохи сміливішою.
«Стара акула» – це значить велика акула, – не такий вже частий гість прибережних вод, жителька відкритого моря – одним словом, небезпечна акула. Таких ми бачили. Наприклад, акула «мако», яка напала на меч-рибу в північній частині Червоного моря, акула, що атакувала Джорджо у водах Дахлаку, та деякі хижачки, яких ми бачили під час рейсу між островами та мілинами відкритого моря. Їх, на щастя, дуже небагато (менше одного процента). Але й вони, незважаючи на свою сміливість, «схиляють голову» перед людиною під водою.
І на закінчення ось вам маленька, але характерна сценка. Діючі особи – Букер та його дружина. Цінність сценки в тому, що вона повністю розкриває співвідношення сил у підводній грі «людина – акула» в звичайних робочих умовах.
У воду кинули пакунок з вибухівкою, оглушили багато риби. Під самим днищем човна вода кипить від ударів акулячих хвостів. Букер заряджає свою «гармату», але ніяк не може закінчити – ця процедура відбирає дуже багато часу. Енца (надзвичайний випадок!), навпаки, вже зовсім приготувалась і хоче кинутись у воду. Подружжя злегка «гиркається». Ви, мабуть, думаєте: чоловік боїться, що акули з'їдять його дружину, і не дозволяє стрибати їй самій у воду? Нічого схожого!
– Я тобі кажу, Енца, – роздратовано кричить Букер, – зажди трошки! Кинешся у воду перша і порозганяєш акул!
Ось воно що: «Порозганяєш акул!»
ПОЛЮВАННЯ НА АКУЛ
Шановний читачу, ваша висока думка про хоробрість водолазів не повинна змінитися під впливом спостережень, які розвінчують грізну славу акул. Адже люди, вивчаючи повадки розвінчаних тепер володарок моря, спускалися під воду, яка кишіла хижаками. Ще зовсім недавно справжня вдача цих морських страховиськ була цілком невідомою. Від слова «акула» волосся піднімалося сторч навіть у того, хто тільки опустив ногу у воду. І ті висновки, до яких ми прийшли сьогодні, дісталися нам нелегко. На кожному кроці пройденого нами шляху на нас чатувала невідомість, кожного разу ми питали себе: «А зараз що втне ця акула? Чи виправдає вона своє ім'я «тигра морів», скористається своєю жахливою силою?» Пригадайте хоча б підводні бої з акулами, які доводилося вести учасникам експедиції.
Щоб яскравіше уявити собі, якої сміливості вимагає від людини така підводна сутичка і з яким риском вона пов'язана, порівняємо її з «наземним» полюванням на великого хижого звіра. В лісі на лева, тигра, слона, носорога полюють у звичайному для людини оточенні з багатозарядною зброєю, яка б'є на відстань до двохсот метрів. На морського хижака полюють у незвичайному для людини оточенні, з рушницею, яка стріляє тільки один раз і б'є не далі ніж на півтора метра. В лісі людина може помітити звіра за кілька сот метрів. Морського звіра можна помітити в залежності від прозорості води, – щонайбільше за тридцять, а найменше і за два-три метри від себе. Таку відстань акула, яка досягає швидкості сімдесят кілометрів на годину, подолає за якусь долю секунди. Порівняйте ці дані, і ви зрозумієте, що підводне полювання – безперечно найяскравіша сторінка, вписана (під заголовком «Спорт на службі в науки») в історію нашої експедиції. І справді, наші вчені мають найточніші відомості про акул виключно завдяки спортсменам-мисливцям.
АКУЛИ І ПОРАНЕНА РИБА
Довгий час у повадках акул залишалась невідомою одна особливість. Звідки вони дізнаються, що ми підстрелили рибу, і з'являються на цьому місці буквально через кілька секунд?
Найпростіше припущення, – що акули, мовляв, побачили і примчалися – треба відкинути. Якщо погодитися навіть з тим, що під водою хижачки бачать значно краще, ніж ми (а насправді це зовсім не так), то однаково далі певної відстані вони нічого не побачили б через недостатню прозорість води. До. речі, акули з'являлися також і тоді, коли ми вбивали рибу за скелею або в якомусь гроті, тобто на місці, недосяжному для їхнього зору. Виходить, акули нічого не «бачили».
Може, вони «відчувають запах крові»? Мимоволі постає така думка, але, обміркувавши добре, її треба відкинути також. Адже акули з'являються на місце через десяту долю секунди, блискавично промайнувши двадцять… тридцять… п'ятдесят метрів. Хіба може запах крові поширитися так швидко на таку значну відстань?
Цю рибу араби називають морським дияволом. Ширина її досягає шести метрів, а вага – кількох центнерів
Акули серед зграї риб
Вдале полювання
Мурена на гарпуні
Раймондо Букер підстрелив акулу-мако
Акула хапає здобич
Цекка підстрелив морську черепаху. Вона така велика і важка, що піднімати її на борт довелося з допомогою поліспаста
Букер випливає з грота біля бар'єра Зебергед. Слідом за ним підіймаємося і ми. Це був наш останній спуск під воду
Залишається тільки одне: акули чують «крики» поранених риб. Це ще один доказ того, що риби не німі. Інакше пояснити цю загадку неможливо. Все стає на свої місця, коли погодитись з цим, стає навіть зрозуміло, чому, коли підстрелити рибу певної породи, акул налітає значно більше і вони активніші, а в інших випадках і з місця не зрушаться.
Стає ясно, чому, коли кинути у воду вже мертву рибу хоч би й з раною, з якої тече кров, акули не з'являються, але спробуйте кинути у воду напівсонну рибу (хай вона зовсім не втрачає крові, а лише ледь тріпоче), – акули налетять, мов ворони.
Очевидно, хижачки реагують на якийсь звук, на якийсь крик риби в хвилину небезпеки. Поступово кожний з нас приходив до такого висновку. А потім з Баск'єрі стався випадок, який рішуче підтвердив нашу спільну догадку. Баск'єрі був на глибині метрів дванадцяти, опустив рушницю і дивився униз. Раптом краєм ока він помітив, що хтось наближається до нього збоку. Повернув голову і побачив шістьох великих тунців – кілограмів на п'ятдесят кожний. Вони йшли просто на, Нього. Інстинктивно, наче для того, щоб захиститись, Баск'єрі рвучко підвів рушницю. Це налякало тунців, вони разом підскочили і змінили курс, тобто зробили рух, який точно повторює стрибок пораненої риби.
Через секунду (тунці вже зникли) з темної глибини виринули три акули і почали крутитись біля Баск'єрі з обуреним виглядом офіціанток, яких марно викликали. В чому справа?
і Вони примчали на знайомий тривожний або переляканий крик тунців, що побачили націлену на них рушницю, і закричали так, як кричить поранена риба. Цього $азу не було жодних підстав вважати, що акули припливли, відчувши запах крові або побачивши здобич, яка тріпоче на кінці гарпуна – нічого такого насправді не було. Ні, їх привабила сюди звукова принада, яку не сприймає вухо людини.
АКУЛИ І К°
Кожному відомо, що акули, ці вічні бродяги, мають нерозлучних супутників, різного роду нахлібників. Я маю на увазі риб-лоцманів та причеп, які за покидьки з хазяйського стола чудово виконують обов'язки санітарів-гігієністів або провідників.
Жовта в чорні смужечки рибка недарма називається лоцманом. Вона завжди пливе за кілька сантиметрів перед носом акули, яка сама настільки короткозора, що дозволяє маленькій рибочці вести себе. Так думали до недавнього часу, хоча цілком логічним є питання: як може така маленька рибка плавати з швидкістю акули? Як тільки було доведено, що акула має зір не гірший, ніж у решти риб, ніхто вже не відстоює теорію риби-лоцмана як провідника хижачки, але назва залишилася.
Можливо, жовта в чорну смужечку рибка тому й крутиться перед носом акули, що їй так легше не відставати від свого велетенського хазяїна. Бо коли врахувати невеликі розміри риби-лоцмана, то цілком вірною виявиться здогадка, що її «підштовхує» шар води – своєрідний буфер, який жене перед собою акула під час руху.
Нам довелося бачити багатьох лоцманів (з кожних п'яти акул, яких ми зустрічали, троє мали «провідника»), спостерігали й причеп. Ці риби більші за лоцманів. Вони подорожують, присмоктавшись до акулячого черева або плавця за допомогою особливої присоски на голові. В моїй розповіді про цих риб досі не було нічого нового або оригінального, але далі підуть надзвичайно цікаві подробиці та деталі наших спостережень.
Якось під час полювання перед самісінькою маскою Цекки з'явився маленький чорно-жовтий лоцман. Він весело крутив хвостиком просто перед носом мисливця. Зацікавлений Цекка вирішив не відганяти лоцмана, щоб постежити за ним. Рибка причепилася до людини, наче нахабна муха. Цекка пливе уверх – лоцман попереду, повертає вниз – лоцман не відстає, обертається, зупиняється – лоцман крутиться біля нього. Тоді Цекка кличе нас подивиться на таке «чудо». Нарешті супутник набрид, Цекка хоче відчепитися від нього. Але це не так-то й просто! Лоцман не звертає уваги на роздратовані жести людини. Він не хоче кидати Цекку, сподіваючись, що така велика риба, як і всі поважаючі себе велетні, – обов'язково роздобуде собі ласий шматок, а він, лоцман, бідний нахлібник, підживиться залишками.
Лоцман «не відпускає» водолаза, чекаючи, що він зараз накинеться на он того апетитного багатоколючника. Так триває доти, доки вкрай розчарований лоцман не зрозумів, що ця велика риба обдурила його, вийшовши з води.
Пізніше щось схоже трапилось і з Мазіно. Вайлаті стріляє в акулу. Коротка боротьба і – хижачка мертва. Мазіно прикипів до «Аквафлекса» і знімає цю сцену. Поки поранена акула б'ється в агонії, а мисливець тягне її на поверхню, від черева риби відокремлюється причепа і, зопалу кинувшись спочатку в один, потім у другий бік, простує розгублений та «бездомний» до оператора.
Мазіно відривається від візира і^ оглядається довкола себе. Куди ж дівся причепа? Але ось він! Приссався до круглого днища кінокамери, яке замінило йому черево акули.
Ці два епізоди, надзвичайно цікаві та показові, ще раз доводять, що жителі морських глибин вважають водолаза за звичайнісіньку рибу.
До речі, про причеп. От вам ще одна історія, знову-таки пов'язана з «відвагою» акул. Сталося це біля берегів Дур-Гааму. Якось стоїмо ми на дні, Джанні Рогі і я, обидва в респіраторах. Підпливає до нас акула. Так само, як більшість її родичів, вона цікава, але боязлива, кружляє довкола, поглядаючи сторожко на нас. Мабуть, ми для неї щось нове, невідоме і тривожне, їй і кортить роздивитися на нас, і страшно.
Під лівим плавцем хижачки висить причепа. Раптом він кидає тепле місце і вирушає в розвідку.
Акула, я вже казав, нашорошена нашою присутністю і рухається дуже обережно, наче людина, яка побоюється наразитись у темряві на засідку – від страху ні жива ні мертва. Тим часом причепа закінчив свої розвідувальні дії і повертається, щоб знову приссатися до свого хазяїна. Хижачка, відчувши, що хтось несподівано доторкнувся до неї, підскакує і шарпається убік. Жалюгідна боягузка!
Акула перелякалася власної тіні – вірного причепи і зникла вдалині.
АКУЛИ У ВІЗИРІ
Наші експерименти з акулами принесли велику користь і успіх фотографії та кінематографії.
У останні дні нашого перебування в Червоному морі нам пощастило «накрутити» кадри та зробити знімки справді унікальні. Це результат добре обміркованої системи прийомів та пристосувань, які допомогли нам подолати труднощі і відшукати «спільну мову» з акулами. Ці труднощі (підкреслюю ще раз) пов'язані не з небезпекою присутності акул, а навпаки. Як наблизитись до акул, не сполохавши їх? Тут нам – Джорджо, Мазіно та мені – дуже допоміг кисневий респіратор. Наші товариші, яким треба було швидко рухатись під водою, віддавали перевагу безбалонній масці або повітряним автореспіраторам. Повітря з автореспіратора виходить з голосним бульканням і лякає всіх акул навкруги.
А ми, навпаки, надівши абсолютно безшумний прилад, так званий «респіратор закритого циклу», поволі спускалися на дно або примощувались на якомусь виступі скелі чи коралового бар'єра. Там ми сиділи нерухомо або обережно пересувалися з місця на місце, тримаючи кіноапарати обома руками. Остання деталь мала неабияке значення, бо для акул найстрашніше, коли людина пливе до них, розмахуючи руками. Вони вважали нас за риб, і наявність товстих щупалець спереду лякала їх.
Ми наполовину виграли битву своєю обережною тактикою, яка дозволяла нам наближатися до хижачок майже впритул.
Щоправда, і після цього нерозв'язаних питань залишилося ще багато. Насамперед: як зняти акулу і людину в одному кадрі? Такі зйомки, важкі самі по собі, ускладнювались ще й тим, що вода на глибині освітлена надзвичайно слабо.
Найкраще працювати втрьох або з достатньою кількістю асистентів. Асистент підстрелює якусь рибу, негайно з'являються голодні акули. В цей час за їхньою спиною спускається «мисливець», потрапляючи таким чином на плівку разом з хижачками. (Один такий кадр виснажує дужче, ніж цілий день найскладніших зйомок: усе життя пам'ятатиму ті кілька секунд, на протязі яких доводилося синхронізувати дії трьох людей і акули під водою в тісному просторі, вміщеному в об'єктиві кінокамери!) Друге, не менш важке, питання зв'язане з проблемою кольору, адже в забарвленні акули переважають похмурі тони морського дна, над яким вона плаває. Це не тунці, не лискучі трахіноти або сріблясті рибки – їх дуже легко зняти навіть на глибині двадцяти-тридцяти метрів. А що робити з сірувато-сталевими або зеленкуватими торпедами, які звуться акулами? Коли йдеться про фотозйомки з «блискавкою», так тут трохи легше, бо риба опиняється в фокусі зразу, двох-трьох яскравих рефлекторів. А от кінооператору доводиться поламати голову над цим завданням. Згодом ми знайшли рішення: знімати на тлі білого піщаного дна з малим кутом нахилу зверху вниз, знімати на тлі скель або мадрепор, знімати проти світла, тобто знизу вверх.
З точки зору суто технічної перед нами постала ще одна проблема – проблема швидкості. Як правило, ми фотографували з видержкою 1/50 секунди, але невдовзі виявили, що багато кадрів позбавлені різкості, і саме ті кадри, коли перед об'єктивом блискавкою проносились акули.
Тут виручив нас Джорджо своєю «блискавкою». Вона дозволила нам при невеликих відстанях та максимальній діафрагмі досягти найвищої швидкості зйомки. Найкраща наша чорно-біла фотографія – блискавичний стрибок акули, яка хапає рибу – була знята на відстані одного метра при діафрагмі 3,5 з видержкою 1/1000 секунди! В кожному разі треба визнати: хай норов у «артистів» не з легких, хай засобам безпеки, які доводиться застосовувати, немає кінця, – зате фотогенічність цих «кіно– та фотозірок» чудова! Заради таких результатів не шкода праці.
До того ж акула хоч і не втілення хоробрості та нестримної сили, як ми вважали до цього часу, все ж надзвичайно цікава риба – велична, граціозна, стрімка. Познайомитися з нею ближче було дуже цікаво.
Висновок: ми прекрасно знаємо, що незважаючи на пащу, озброєну шістьма рядами зубів по три сантиметри довжиною кожний, незважаючи на шість центнерів ваги та чотири метри довжини, акула в дев'яносто дев'яти випадках тікає від людини. Але все ж таки, коли ви бачите її, вам стає трохи не по собі, серце починає битися швидше, ніж треба, бо навіть позбавлена грізного ореолу, який її оточував, акула залишається і надалі царицею моря!
