355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Евгений Петров » Дванадцять стільців. Золоте теля » Текст книги (страница 29)
Дванадцять стільців. Золоте теля
  • Текст добавлен: 13 марта 2020, 02:30

Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"


Автор книги: Евгений Петров


Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 43 страниц)

– За що ж ви мене б'єте? – канючив Балаганов. – Я ж тільки запитав, котра година!..

– Я тобі покажу, котра година! – шипів Корейко, вкладаючи у свої удари одвічну ненависть багача до грабіжника.

Паніковський рачки підповз до місця битви і ззаду запустив руки до кишені геркулесівця. Корейко хвицьнув його ногою, та вже було пізно. Бляшана коробочка з-під цигарок «Кавказ» перекочувала з лівої кишені до руки Паніковського.

З другої кишені на землю посипалися папірці і членські книжечки.

– Тікаймо! – крикнув Паніковський звідкілясь з темряви.

Останній удар Балаганов дістав у спину.

За кілька хвилин зім'ятий і схвильований Олександр Іванович побачив високо над собою дві освітлені місяцем голубі фігури. Вони бігли горою, прямуючи до міста.

Свіжа, пахнучи йодом, Зося застала Олександра Івановича за дивним заняттям. Він стояв навколішки і, витираючи тремтячими пальцями сірники, підбирав розкидані по траві папірці.

Та перш, аніж Зося запитала, що то він робить, Корейко вже знайшов квитанцію на чемоданчик, що спокійно лежав у камері схову ручного багажу, поміж рогозовим кошиком з черешнями і байковим портпледом.

– Випала з кишені, – сказав він, роблено посміхаючись і старанно ховаючи квитанцію.

Про цигаркову коробку «Кавказ» з десятьма тисячами, які він не встиг перекласти в чемодан, згадав лише, коли входив до міста.

Поки на морському березі відбувалася титанічна боротьба, Остап Бендер вирішив, що перебування в готелі на. очах усього міста виходить затримки задуманого діла і надає йому непотрібну офіційність. Прочитавши в чорноморській вечірці оголошення:

«Зд. чуд. кімн. з ус. вигод. і вид. на м. од. ін. хол». І враз збагнувши, що це означає: «Здається чудова кімната з усіма вигодами і видом на море одинаку, інтелігентному холостякові», Остап подумав: «Здається, зараз я холостий. Нещодавно старгородський загс надіслав мені повідомлення про те, що мій шлюб з громадянкою Грицацуєвою припинено згідно заяви з її боку і що мені присвоюється дошлюбне прізвище О. Бендер. Що ж, доведеться жити дошлюбним життям… Я холостяк, одинак інтелігент. Кімната, безумовно, буде моєю».

І, одягнувши білі прохолодні штани, великий комбінатор попрямував за зазначеною адресою.


Розділ XIII
ВАСИСУАЛІЙ ЛОХАНКІН І ЙОГО РОЛЬ У РОСІЙСЬКІЙ РЕВОЛЮЦІЇ

Рівно о шістнадцятій годині сорок хвилин Васисуалій Лоханкін оголосив голодовку.

Він лежав на цератовій канапі, відвернувшись від усього світу, обличчям до опуклої спинки. Лежав він у підтяжках і в зелених шкарпетках, які в Чорноморську називають також карпетками.

Поголодувавши в такій позі хвилин двадцять, Лоханкін застогнав, перевернувся на другий бік і подивився на дружину.

При цьому зелені карпетки описали в повітрі невеличку криву. Дружина вкидала в дорожній фарбований мішок своє добро: фігурні флакони, гумовий валик для масажу, дві сукні з хвостами і одну стару без хвоста, фетровий ківер із скляним півмісяцем, мідні патрони з губною помадою і трикотажні рейтузи.

– Варваро! – сказав Лоханкін в ніс. Дружина мовчала, гучно дихаючи.

– Варваро! – повторив він. – Невже ти справді ідеш від мене до Птибурдукова?

– Так, – сказала дружина. – Я іду. Так треба.

– Але ж чому? Чому? – сказав Лоханікін з коров'ячою пристрастю.

Його і так великі ніздрі у розпачі роздулися. Затремтіла фараонська борідка.

– Бо я його кохаю.

– А як же я?

– Васисуалію! Я ще вчора тебе повідомила. Я тебе більше не люблю.

– Але я! Я ж тебе люблю, Варваро!

– Це твоя приватна справа, Васисуалію. Я іду до Птибурдукова. Так треба.

– Ні! – вигукнув Лоханкін. – Так не треба! Не може одна людина піти, якщо друга її любить!

– Може, – роздратовано сказала Варвара, видивляючись у кишенькове люстерко. – І взагалі кинь дурощі, Васисуалію.

– В такому разі, я продовжую голодовку! – викрикнув бідолашний чоловік. – Я голодуватиму доти, доки ти не повернешся. День. Тиждень. Рік голодуватиму.

Лоханкін знову повернувся на другий бік і уткнув товстий ніс у слизьку холодну церату.

– Ось так і лежатиму в підтяжках, – почулося з канапи, – доки не помру. І у всьому будеш винна ти разом з інженером Птибурдуковим.

Дружина подумала, одягла на недопечене біле плече бретельку сорочки, що сповзла, і раптом заголосила:

– Ти не смієш так говорити про Птибурдукова! Він вище тебе!

Лоханкін не чекав такої образи. Він сіпнувся, немов його крізь усю довжину, від підтяжок до зелених шкарпеток, пронизав електричний заряд.

– Ти самка, Варваро, – протяжне заскиглив він. – Ти повія!

– Васисуалій, ти дурень! – спокійно відповіла дружина.

– Вовчиця ти, – продовжував Лоханкін тим же протяжним тоном, – тебе я зневажаю. До коханця ти ідеш од мене. До Птибурдукова ти ідеш До нікчемного Птибурдукова зараз ти, мерзенна, йдеш від мене. Так от до кого ти ідеш від мене! Ти похоті віддатись хочеш з ним. Вовчиця ти стара і підла вся до того ж!

П'яніючи від свого горя, Лоханкін навіть не помічав, що говорить п'ятистопним ямбом, хоч ніколи не писав вірші і не любив їх читати.

– Васисуалій! Годі блазнювати, – сказала вовчиця, застебуючи мішок. – Глянь, на кого ти схожий! Хоч би вмився. Я іду. Прощай, Васисуалію! Твою хлібну картку я лишаю на столі.

І Варвара, вхопивши мішок, пішла до дверей. Побачивши, що заклинання не діють, Лоханкін швидко скочив з канапи, підбіг до столу і з криком: «Рятуйте!» – пошматував картку. Варвара злякалася. В її уяві враз постав чоловік, висхлий од голоду, з завмерлим пульсом, з охололими руками й ногами.

– Що ти зробив? – сказала вона. – Ти не смієш голодувати!

– Буду! – вперто заявив Лоханкін.

– Це по-дурному, Васисуалію. Це бунт індивідуальності.

– І я пишаюсь цим, – відповів Лоханкін тоном, що був близьким до ямба. – Ти недооцінюєш значення індивідуальності й узагалі інтелігенції.

– Але ж громадськість тебе осудить.

– Хай осудить! – рішуче сказав Васисуалій і знову впав на канапу.

Варвара мовчки кинула мішок на підлогу, поспіхом зірвала з голови солом'яний капор і, бормочучи: «скажений самець», «тиран», «власник», швидко зробила бутерброд з баклажанною ікрою.

– Їж! – сказала вона, підносячи їжу до яскраво-червоних губ чоловіка: – Чуєш, Лоханкін? їж! Зараз же! Ну?

– Облиш мене, – сказав він, відводячи руку дружини. Скориставшись з того, що рот голодуючого на мить розтулився, Варвара вправно ввіпхнула бутерброд в отвір, що виник поміж фараонівською борідкою і підстриженими московськими вусиками. Але голодуючий сильним рухом язика виштовхнув їжу з рота.

– Їж, негіднику! – у нестямі крикнула Варвара, тикаючи бутербродом. – Інтелігент!

Та Лоханкін одвертав обличчя і заперечливо мукав. Через кілька хвилин розпалена, вимазана зеленою ікрою Варвара відступила. Вона сіла на свій мішок і заплакала крижаними сльозами.

Лоханкін струсив з бороди крихти хліба, які заплутались у волоссі, зиркнув на дружину насторожено, скоса і притих на своїй канапі. йому дуже не хотілося розлучатися з Варварою. Поряд з багатьма недоліками, Варвара мала свої істотні досягнення: великі білі груди і поставу. Сам Васисуалій ніколи і ніде не служив. Праця заважала б йому думати про значення російської інтелігенції,—до соціального прошарку якої він зарахував і себе. Таким чином, багаторічні думання Лоханкіна зводилися до приємної і близької йому теми: «Васисуалій Лоханкін і його значення», «Лоханкін і трагедія російського лібералізму», «Лоханкін і його роль в російській революції». Про все це можна було легко і спокійно думати, розгулюючи по кімнаті у фетрових чобітках, куплених за Варварині гроші, і поглядаючи на улюблену шафу, де поблискували церковним золотом корінці брокгаузівського енциклопедичного словника. Васисуалій годинами вистоював перед шафою, переводячи погляд з корінця на корінець. Там стояли по ранжиру як на параді дивовижні зразки палітурного мистецтва: Велика медична енциклопедія, «Життя тварин», пудовий том «Мужчина і жінка», а також «Земля і люди» Елізе Реклю.

«Поряд з цією скарбницею мислі, – неквапливо думав Васисуалій, – стаєш чистішим, якось зростаєш духовно».

Прийшовши до такого висновку, він радісно зітхав, витягав з-під шафи «Родину» за 1899 рік у палітурках кольору морської хвилі з піною і з бризками, розглядав картинки англо-бурської війни, оголошення невідомої дами під назвою: «Ось як я збільшила свій бюст на шість дюймів» – і інший цікавий дріб'язок.

Коли б Варвара пішла, зникла б і матеріальна база, на якій грунтувалося благополуччя достойного представника мислячого людства.

Увечері прийшов Птибурдуков. Він довго не наважувався ввійти до кімнати Лоханкіних і тинявся на кухні серед довгополум'яних примусів і натягнутих хрест-навхрест вірьовок, на яких висіла суха гіпсова білизна, смугаста від синьки. Квартира враз ожила. Грюкали двері, миготіли тіні, іскрились очі мешканців і десь пристрасно зітхали: прийшов мужчина.

Птибурдуков скинув картуза, сіпнув себе за інженерський вус і нарешті зважився.

– Варю, – благально сказав він, ввійшовши до кімнати, – ми ж домовились.

– Помилуйся, Сашук! – закричала Варвара, хапаючи його за руку і штовхаючи до канапи. – Ось він! Лежить! Самець! Підлий власник! Розумієш, цей кріпосник оголосив голодовку через те, що я хочу від нього піти.

Побачивши Птибурдукова, голодуючий одразу ж перейшов на п'ятистопний ямб.

– Птибурдуков, тебе я зневажаю, – заскиглив він, – дружини моєї ти не смій торкатись. Ти хам, Птибурдуков, мерзотник! Куди дружину ти ведеш від мене?

– Товаришу Лоханкін, – промовив приголомшений Птибурдуков, хапаючись за вуса.

– Йди геть, йди геть! Тебе ненавиджу! – продовжував Васисуалій, похитуючись, як старий єврей на молитві, – ти гнида підла і мерзенна ще до того ж. Не інженер ти – хам, мерзотник, наволоч, повзуча гадина і сутенер до того ж!

– Як вам не соромно, Васисуалію Андрійовичу, – сказав вже нудьгуючи Птибурдуков, – це навіть просто безглуздо. Ну, самі подумайте, що ви робите? У другому році п'ятирічки.

– Він мені насмілився сказати, що це безглуздо! Він, він, що дружину мою викрав! Йди геть, Птибурдуков, а ні, то я тобі по шиї, тобто по зашийку вам надаю!

– Хвора людина, – сказав Птибурдуков, намагаючись не виходити з рамок пристойності.

Але для Варвари ці рамки були тісні. Вона вхопила з столу вже засохлий зелений бутерброд і посунула на голодуючого. Лоханкін захищався так запекло, ніби його мали каструвати. Птибурдуков відвернувся й дивився у вікно кінський каштан, що цвів білими свічками. Позад себе він чув огидне мукання Лоханкіна і викрики Варвари:

– Їж, підла людино! Їж, кріпоснику! Наступного дня Варвара, схвильована несподіваною перешкодою, не пішла на роботу. Стан голодуючого погіршав.

– От вже і різачка почалась у шлунку, – з задоволенням повідомляв він, – а там і цинга прийде на грунті недоїдання, почнуть випадати зуби і волосся.

Птибурдуков привів брата – військового лікаря. Птибурдуков-другий довго прикладав вухо до тулуба Лоханкіна. і прислухався до функцій його організму з таким напруженням, з яким кішка прислухається до руху миші, що залізла в цукорницю. Під час огляду Васисуалій дивився на свої груди, мохнаті, як демисезонне пальто, очима, на яких бриніли сльози. Йому було жалко себе. Птибурдуков-другий подивився на Птибурдукова-першого і повідомив, що хворому дієта не потрібна. Можна їсти все. Наприклад, суп, котлети, компот. Можна їсти також хліб, овочі, фрукти. Навіть і рибу. Курити можна, але вміру. Пити не радить, проте для апетиту непогано було вводити до організму чарку доброго портвейну. Взагалі, лікар не зміг розібратися як слід в душевній драмі Лоханкіних. Сановито відсапуючись і постукуючи чобітьми, він пішов, заявивши на прощання, що хворому не забороняється також купатись в морі і їздити велосипедом.

Але хворий не збирався вводити до організму ні компоту, ні риби, ні котлет, ні інших ласощів. Він не пішов до моря купатись, а продовжував лежати на канапі, посилаючи на адресу присутніх лайливі ямби. Варвара відчула до нього жалість. «Через мене голодує, – міркувала вона з гордістю, – які все ж таки пристрасті! Чи здатний Сашук на таке високе почуття?» І вона занепокоєно поглядала на вгодованого Сашука, вигляд якого доводив, що любовні переживання не заважатимуть йому регулярно вводити до організму обіди й вечері. Коли Птибурдуков вийшов на хвилину з кімнати, вона навіть назвала Васисуалія «бідненьким». При цьому біля рота голодуючого знову з'явився бутерброд, але хворий знову не прийняв його. «Ще трохи витримки, – подумав Лоханкін, – і Птибурдукову не бачити моєї Варвари».

Він з задоволенням прислухався до голосів у сусідній кімнаті.

– Він помре без мене, – казала Варвара, – нам доведеться зачекати. Ти ж бачиш, що я зараз не можу піти.

Вночі Варвара бачила страшний сон. Зсохлий від високого почуття Васисуалій гриз білі остроги на чоботях військового лікаря. Це було щось жахливе. На обличчі лікаря був покірний вираз, як у корови, яку доїть сільський злодій. Остроги брязкали, зуби клацали. Від страху Варвара прокинулася.

Жовте японське сонце світило просто в вікна, витрачаючи всю свою силу на те, аби освітити такий дріб'язок, як гранчастий корок від пляшечки одеколону «Турандот». На цератовій канапі не було нікого. Варвара повела очима і побачила Васисуалія. Він стояв біля відчинених дверцят буфета, спиною до ліжка, і смачно плямкав. Від нетерпіння і жадібності він аж нахилявся, притупцював ногою у зеленій шкарпетці і, шморгаючи, посвистував носом. Спорожнивши високу банку консервів, він обережно зняв кришку з каструлі і заліз просто руками в холодний борщ, виловлюючи звідтіль шматки м'яса. Коли б Варвара спіймала чоловіка за таким ділом навіть у кращі дні їхнього шлюбного життя, то й тоді Васисуалію було б не з медом. Тепер же його долю було вирішено.

– Лоханкін! – сказала вона страшним голосом. З переляку голодуючий виронив з рук м'ясо, яке ляснуло знову у каструлю, здійнявши цілий фонтан з капусти і моркв'яних зірок. Жадібно завивши, Васисуалій кинувся на канапу, Варвара мовчки і швидко одягалася.

– Варваро! – сказав він в ніс. – Невже ти справді ідеш від мене до Птибурдуков а? Відповіді не було.

– Вовчиця ти, – якось непевно проголосив Лоханкін, – тебе я зневажаю… До Птибурдукова ти йдеш від мене…

Та вже було пізно. Даремно Васисуалій канючив про любов і голодну смерть. Варвара пішла назавжди, волочачи за собою дорожний мішок з кольоровими рейтузами, фетровим капелюшком, фігурними флаконами і іншими предметами дамського вжитку.

І в житті Васисуалія Андрійовича настав період болісних дум і моральних страждань. Є люди, які не вміють страждати, якось у них це не виходить. А якщо вже вони й страждають, то намагаються зробити це якомога швидше і непомітно для сторонніх. Лоханкін же страждав відверто, велично, він хлебтав своє горе чайними склянками, він ніби насолоджувався ним. Велика туга давала йому можливість зайвий раз подумати про значення російської інтелігенції, а так само і про трагедію російського лібералізму.

«А може, так і треба? – міркував він. – Може, це спокутування і я вийду з нього очищеним? Чи не така доля всіх людей з тонкою конституцією, що стояли вище загалу? Галілей, Мілюков, А. Ф. Коні. Так, так, Варвара права, так треба!»

Душевна депресія не перешкодила йому, проте, дати в газету об'яву про здачу внайми однієї кімнати.

«Це все ж таки матеріально підтримає мене на якийсь час», – вирішив Васисуалій. І знову заглибився у туманні міркування про страждання плоті і значення душі як джерела прекрасного.

Від цих занять його не могли відірвати навіть рішучі вимоги сусідів гасити після себе світло у вбиральні. Через розлад почуттів Лоханкін щоразу забував це робити, що й викликало обурення економних пожильців.

А треба сказати, що мешканці великої комунальної квартири номер три, в якій проживав Лоханкін, вважались людьми примхливими і набули собі слави на весь дім частими скандалами і великими чварами. Квартиру номер три прозвали навіть «Воронячою слобідкою». Тривале сумісне життя загартувало цих людей, і вони не знали страху. Квартирна рівновага підтримувалася блокуванням поміж окремими мешканцями. Іноді пожильці «Воронячої слобідки» об'єднувалися всі проти якогось одного квартиранта. Такому квартирантові було непереливки! Навальна сила сутяжництва підхоплювала його, затягала до канцелярій юрисконсультів, вихором проносила через прокурені судові коридори і штовхала в камери товариських і народних судів. І довго ще поневірявся непокірний квартирант у пошуках правди, добираючись аж до самого всесоюзного старости товариша Калініна. До самісінької смерті такий квартирант сипатиме всілякими юридичними слівцями, яких набрався в різних «присутствених» місцях, говоритиме не «карається», а «наказуються», «не вчинок», а «дєяніє». Себе називатиме не «товариш Жуков», як йому належить називатися з дня народження, а «потерпіла сторона». Та найчастіше за все і з особливою насолодою він вимовлятиме вислів «подати позов». І життя його, яке і раніш не текло молоком і медом, стане вже зовсім паскудним.

Ще задовго до сімейної драми Лоханкіних, льотчик Севрюгов, який, на своє нещастя, жив у квартирі номер три, вилетів за терміновим відрядженням Тсоавіохіму за Полярне коло. Весь світ, хвилюючись, стежив за польотом Севрюгова. Пропала безвісти якась іноземна експедиція, що йшла до полюса, і Севрюгов мав її відшукати. Світ жив надією на успішні дії льотчика. Перегукувались радіостанції всіх материків, метеорологи застерігали відважного Севрюгіна від магнітних бур, короткохвильовики заповнювали ефір свистом, і польська газета «Кур'єр Поранни», близька до міністерства закордонних справ, уже вимагала розширення Польщі до кордонів 1772 року. Цілий місяць Севрюгов літав над крижаною пустелею, і рев його моторів було чути в усьому світі.

Нарешті Севрюгов зробив те, що зовсім збило з пантелику газету, близьку до польського міністерства закордонних справ. Він знайшов загублену серед торосів експедицію, встиг повідомити про місце її перебування, але після цього раптом зник сам.

Це повідомлення схвилювало всю земну кулю. Ім'я Севрюгова вимовлялося на триста двадцяти мовах і наріччях, зокрема, чорношкірих індійців; портрети Севрюгова у звіриних шкурах з'являлися на кожному вільному аркуші паперу. В розмові з представниками преси Габріель д'Аннунціо заявив, що він щойно закінчив новий роман і негайно вилітає на розшуки відважного росіянина.

З'явився чарльстон «Мені тепло з моєю крихіткою на полюсі».

І старі московські халтурники Услишкін-Вертер, Леонід Трепетовський і Борис Аміаков, які давно практикували літературний демпінг і викидали на ринок свою продукцію за заниженими цінами, вже писали ревю під назвою: «А вам не холодно?» Одне слово, наша планета переживала велику сенсацію.

Але ще більшу сенсацію викликало це повідомлення в квартирі номер три будинку номер вісім на Лимонному перевулку, відомій всім як «Вороняча слобідка».

– Пропав наш квартирант! – радісно казав відставний двірник Микита Пряхін, просушуючи над примусом валянок. – Пропав, сердешний. Ото не літай, не літай! Людина ходити мусить, а не літати. Ходити мусить, ходити.

І він перевертав валянок над стогнучим вогнем.

– Долітався, жовтоокий, – бурмотіла бабуся, імені-прізвища якої ніхто не знав. Жила вона на антресолях, над кухнею, і хоч вся квартира освітлювалася електрикою, бабуся палила у себе нагорі гасову лампу з рефлектором. Електриці вона не довіряла. – Ось і кімната звільнилася, площа!

Бабуся першою вимовила слово, яке давно вже гнітило серця мешканців «Воронячої слобідки». Про кімнату загиблого льотчика заговорили всі: і колишній гірський князь, а тепер трудящий Сходу громадянин Гігієнішвілі, і Дуня, яка арендувала койку в кімнаті тітоньки Паші, і сама тітонька Паша – торговка і гірка п'яниця, і Олександр Дмитрович Суховейко, в минулому камергер двора його імператорської величності, якого в квартирі звали просто Митрич, і вся інша квартирна дрібнота на чолі з відповідальною квартиронаймачкою Люцією Францівною Пферд.

– Що ж, – сказав Митрич, поправляючи золоті окуляри, коли кухню заповнили пожильці, – раз товариш зник, треба ділити. Я, наприклад, давно маю право на додаткову площу.

– Це чому ж мужчині площу? – заперечила коїчниця Дуня. – Треба женщині. Та в мене, може, за все життя такого випадку не буде, щоб мужчина раптом пропадав!

І вона ще довго штовхалася поміж сусідів, доводячи своє право на площу і часто вимовляючи слово «мужчина».

В усякому разі, пожильці сходилися на тому, що кімнату треба негайно забирати.

Того ж дня світ сколихнула нова сенсація. Сміливий Севрюгов знайшовся: Нижній Новгород, Квебек і Рейк'явік почули позивні Севрюгова. Він сидів з пом'ятим шасі на вісімдесят четвертій

Паралелі. Ефір вирував від повідомлень: «Сміливий росіянин почуває себе чудово», «Севрюгов шле рапорт президії Тсоавіохіму!», «Чарль Лімдберг вважає Севрюгова кращим льотчиком світу», «Сім криголамів вийшли на допомогу Севрюгову і знайденої ним експедиції». У проміжках між цими повідомленнями газети друкували лише фотографії якихось криг і морських берегів. Без упину чути було слова: «Севрюгов, Нордкап, паралель, Севрюгов, Земля Франца-Иосйфа, Шпіцберген, Кінгсбей, піми, пальне, Севрюгов». На зміну смутку, який викликало це повідомлення у «Воронячій слобідці», швидко прийшла спокійна впевненість.

Криголам просувався дуже поволі, ледве розбиваючи крижані поля.

– Одібрати кімнату—і годі,—говорив Микита Пряхін, – йому там добре сидіти на льоду, а тут, наприклад, Дуня, має всі права. До того ж згідно закону, мешканець не має права бути відсутнім більше двох місяців.

– Як вам не соромно, громадянине Пряхін! – заперечувала Варвара, тоді ще Лоханкіна, розмахуючи «Известиями». Це ж герой. Адже він зараз на вісімдесят четвертій паралелі!

– А що це за така паралель, – сердито озвався Митрич. – А може, ніякої такої паралелі й зовсім нема. Цього ми не знаємо. В гімназіях не вчили.

Митрич сказав чистісіньку правду. В гімназії він не вчився. Він закінчив Пажеський корпус.

– Та ви зрозумійте, – гарячкувала Варвара, тикаючи під ніс камергерові газету. – Ось стаття. Бачите? «Серед торосів і айсбергів».

– Айсберги! – кепкував Митрич. – Це ми не можемо зрозуміти. Десять років немає життя. Все Айсберги, Вайсберги, Айзенберги, всякі там Рабіновичі. Правду каже Пряхіи. Одібрати – і годі. Та й ще ось і Люція Францівна стверджує, що за законом…

– А речі на сходи викинути, до бісової матері, – викрикнув басовито колишній князь, а нині трудящий Сходу, громадянин Гігієнішвілі.

Варвару швидко заклювали, і вона побігла скаржитись чоловікові.

– А може, так і треба, – відповів чоловік, піднімаючи фараонівську бороду, – може, вустами простого мужика Митрича говорить велика сірячна правда. Вдумайся тільки в роль російської інтелігенції, в її значення.

Того знаменного дня, коли криголами, нарешті, дійшли до намету Севрюгова, громадянин Гігієнішвілі зламав замок на севрюговських дверях і викинув у коридор усе майно героя, навіть і червоний пропелер, який висів на стіні. У кімнату вселилася Дуня, що негайно ж впустила до себе за платню шестеро коїчників. На завойованій площі цілу ніч справляли пир. Микита Пряхін грав на гармонії, і камергер Митрич танцював «російську» разом з п'яною тіткою Пашею.

Мав би Севрюгов славу хоч трохи меншу, ніж та всесвітня, яку він здобув своїми виключними польотами над Арктикою, не бачити йому ніколи своєї кімнати, засмоктала б його навальна сила сутяжництва і до самісінької смерті називав би він себе не «відважним Севрюговим», не «льодовим героєм», а «потерпілою стороною». Але цього разу «Воронячу слобідку» присадили як слід. Кімнату повернули Севрюгову (незабаром він переїхав у новий дім), а бравий Гігієнішвілі за самоправство відсидів у тюрмі чотири місяці і повернувся звідтіль злий як чорт.

Саме він зробив осиротілому Лоханкіну перше попередження гасити регулярно після себе світло в убиральні. Очі його в цю мить були диявольські, рішучі. Розгублений Лоханкін недооцінив важливості демаршу громадянина Гігієнішвілі і таким чином проґавив початок конфлікту, який став причиною страшної, нечуваної навіть в житловій практиці події.

От як це все обернулося. Васисуалій Андрійович, як і раніш, забував гасити світло в місцях загального користування. Та й чи міг він пам'ятати про такі дрібниці побуту, коли від нього пішла дружина, коли він залишився без копійки, коли ще не було з'ясовано багатообразне значення російської інтелігенції? Чи міг він думати, що жалюгідне світлечко восьмисвічної лампи викличе у сусідів такі великі почуття? Спочатку його попереджали по кілька разів на день. Потім надіслали листа, складеного Митричем і підписаного всіма мешканцями квартири. І, нарешті, перестали попереджати і вже не слали листів. Лоханкін ще не міг збагнути важливості всього, що діялося, але йому все ж таки марилося, що навколо нього має зімкнутися якесь кільце.

У вівторок увечері прибігла дівчина тітоньки Паші і враз випалила:

– Вони востаннє попереджають, щоб гасили. Але якось так сталося, що Васисуалій Андрійович знову забув, і лампочка злочинно випромінювала світло крізь бруд і павутину. Квартира зітхнула. За хвилину у дверях лоханкінської кімнати з'явився громадянин Гігієнішвілі. Він був у блакитних полотняних чоботях і в плоскій шапці з рудого ягняти.

– Ходімо, – сказав він, закликаючи Васисуалія пальцем. Він щосили схопив його за руку і повів темним коридором, де Васисуалій раптом чогось занудьгував, і він навіть почав борюкатися. Але ударом у спину виштовхнув його на середину кухні. Вчепившись за вірьовки для білизни, Лоханкін ще тримав рівновагу й злякано озирнувся. Тут зібралася вся квартира. В грізному мовчанні стояла Люція Францівна Пферд. Фіолетові хімічні зморшки лежали на владному обличчі відповідальної квартиронаймачки. Поруч з нею на плиті сиділа зажурена і п'яна тітонька Паша. Посміхаючись, поглядав на зляканого Лоханкіна босий Микита Пряхін. З антресолей перехилила голову нічийна бабуся. Дуня подавала якісь знаки Митричу. Колишній камергер двора посміхався, ховаючи щось за спиною.

– Що? Будуть загальні збори? – запитав Васисуалій Андрійович тоненьким голосочком.

– Будуть, будуть, – сказав Микита Пряхін, наближаючись до Лоханкіна, – все тобі буде. Кава тобі буде, какава! Лягай! – викрикнув він раптом, дихнувши на Лоханкіна чи то горілкою, чи то скипидаром.

– Тобто як це – лягай? – перепитав Васисуалій Андрійович, починаючи тремтіти.

– А що з ним розмовляти, з недоброю людиною! – сказав громадянин Гігієнішвілі. І, присівши навпочіпки, почав мацати талію Лоханкіна, відстебуючи підтяжки.

– Рятуйте! – неголосно промовив Васисуалій, кинувши божевільний погляд на Люцію Францівну.

– Світло треба було гасити, – суворо відповіла громадянка Пферд.

– Ми не буржуї, щоб електричну енергію даремно палити, – додав камергер Митрич, вмочивши щось у відрі з водою.

– Я не винен! – пискнув Лоханкін, намагаючись вирватись з рук колишнього князя, а нині трудящого Сходу.

– Всі не винні, – бурмотів Микита Пряхін, тримаючи мешканця, який тремтів.

– Я ж нічого такого не зробив.

– Всі нічого такого не зробили.

– У мене душевна депресія.

– У всіх душевна.

– Ви не смієте мене чіпати. Я малокровний.

– Всі, всі малокровні.

– Від мене пішла дружина! – надривався Васисуалій.

– У всіх дружина пішла, – відповідав Микита Пряхін.

– Давай, давай, Микито! – діловито промовив камергер Митрич, подаючи мокрі блискучі різки. – За розмовами до ранку не вправимось.

Васисуалія Андрійовича поклали черевом на підлогу. Ноги його молочно засвітилися. Гігієнішвілі розмахнувся що було сили, і різка тонко завищала у повітрі.

– Мамочко! – зойкнув Васисуалій.

– У всіх мамочка! – повчально сказав Микита, притискуючи Лоханкіна коліном.

І тут Васисуалій раптом замовк.

«А може, так і треба, – подумав він, тіпаючись від ударів і розглядуючи темні, панцирні нігті на нозі Микити. – Може, саме в цьому спокута, очищення, велика жертва…»

І поки його лупцювали, поки Дуня сором'язливо сміялася, а бабуся з антресолей покрикувала: «Так його, хворенького, так його, рідненького», – Васисуалій зосереджено думав про значення російської інтелігенції і про те, що Галілей теж потерпів за правду.

Останнім взяв різки Митрич.

– Дай-но я спробую, – сказав він, підіймаючи руку. – Надаю йому лозиною по філейним частинам.

Та Лоханкіну не довелося скуштувати камергерської лозини. У двері чорного ходу постукали. Дуня побігла відчинити. (Парадний хід «Воронячої слобідки» був давно забитий з тієї причини, що мешканці ніяк не могли вирішити, хто першим повинен мити сходи. З цієї ж причини була наглухо забита і ванна кімната).

– Васисуалію Андрійовичу, до вас незнайомий мужчина, – сказала Дуня, наче нічого й не сталося.

І всі справді побачили незнайомого мужчину у білих джентльменських штанях.

Васисуалій Андрійович жваво підвівся, поправив свій туалет і з непотрібною посмішкою повернув обличчя до Бендера, який щойно увійшов.

– Я вам не перешкодив? – ввічливо запитав великий комбінатор, примружившись.

– Так, так, – пробелькотав Лоханкін, човгаючи ногою, – бачте, я тут був, як би вам сказати, трохи зайнятий… Але… здається, я вже звільнився?

І він запобігливо озирнувся на всі боки. Та в кухні вже нікого не було, окрім тітоньки Паші, яка під час екзекуції заснула на плиті. На дощатій підлозі валялися окремі різки і білий полотняний ґудзик з двома дірочками.

– Прошу до мене, – запросив Васисуалій.

– А може, я все ж таки перешкодив? – запитав Остап, опинившись в першій кімнаті Лоханкіна. – Ні? Ну, гаразд. Так це і є ваша «Зд. чуд. кім. з ус. виг. – вид. н. м. од. ін. хол.» А вона, справді, «чуд.» і має «в. вигод».

– Абсолютно вірно, – пожвавився Васисуалій, – чудова кімната, з усіма вигодами. І візьму недорого. П'ятдесят карбованців за місяць.

– Торгуватись я не буду, – ввічливо сказав Остап, – але… сусіди… Як вони?

– Чудові люди, – відповів Васисуалій, – і взагалі, всі вигоди… І ціна дешева.

– Але ж вони, здається, ввели тут тілесні покарання?

– Ет, – сказав Лоханкін щиросердно, – адже, врешті-решт, хто знає? Може, саме так і треба. Може, в цьому і є велика сірячна правда?

– Сірячна? – задумливо повторив Бендер. – Вона ж сермяжна, посконна, домоткана, кондова, старожитня? Так, так. Взагалі, скажіть, з якого класу гімназії вас витурили за неуспішність? З шостого?

– З п'ятого, – відповів Лоханкін.

– Золотий клас. Отже, до фізики Краєвича ви не дійшли? І з тих пір жили виключно інтелектуальним життям? А втім, мені це однаково. Живіть, як хочете. Завтра я переїжджаю до вас.

– А завдаток? – запитав колишній гімназист.

– Ви не в церкві, вас не обманять, – вагомо промовив великий комбінатор. – Буде і завдаток. З часом.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю