Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 43 страниц)

Розділ XXXV
Та ін.

Ранок застав концесіонерів біля Чебоксар. Остап дрімав коло стерна. Іполит Матвійович сонно водив веслами по воді. Від холодної ночі обом пробігав мороз поза плечима. На сході розквітали рожеві пуп'янки. Пенсне Іполита Матвійовича дедалі ясніло. Овальні скельця їхні заграли. У них навперемін відбились обидва береги. Семафор з лівого берега зламався в двоввігнутому склі. Сині бані Чебоксар пливли немов кораблі. Сад на сході розростався. Пуп'янки обернулись на вулкани і почали викидати лаву найкращих кондитерських барв. Пташки на лівому березі зчинили великий і гучний скандал. Золота дужка пенсне спалахнула і засліпила гросмейстера. Зійшло сонце.

Остап розплющив очі і витягся, нахиливши човен і тріскаючи кістками.

– Доброго ранку, Кисо, – сказав він, подавившись позіхами. – «Я пришел к тебе с приветом, рассказать, что солнце встало, что оно горячим светом почему-то там затрепетало…»

– Пристань, – доповів Іполит Матвійович.

Остап витяг путівник і заглянув у нього.

– Судячи з усього – Чебоксари. Так, так…

Звертаємо увагу на дуже гарне розташування м. Чебоксар.

– Кисо, воно справді гарно розташоване?..

_{У даний момент в Чебоксарах 7702 жителі.}

– Кисо! Давайте кинемо гонитву за діамантами і збільшимо населення Чебоксар до семи тисяч сімсот чотирьох чоловік. Га? Це буде дуже ефектно… Одкриємо ПТІшво^[9]9
  _{Проектно-технологічний інститут. – Ред.}


[Закрыть] і з цього ПТІшво матимемо певний гран-кусень хліба… Ну, далі.

_{Засноване 1555 року місто зберегло кілька вельми цікавих церков. Окрім адміністративних установ Чуваської республіки, тут є: робітничий факультет, партійна школа, педагогічний технікум, дві школи другого ступеня, музей, наукове товариство і бібліотека. На чебоксарській пристані і на базарі можна побачити чувашів і черемисів, що вирізняються своїм зовнішнім виглядом…}

Але, ще перед тим, як друзі наблизились до пристані, де можна було бачити чувашів і черемисів, їхню увагу привернула річ, що пливла за водою попереду човна.

– Стілець! – закричав Остап. – Адміністраторе! Наш стілець пливе.

Компаньйони підпливли до стільця. Він похитувався, крутився, занурювався у воду, знову спливав, віддаляючись від човна концесіонерів. Вода вільно лилася в його розпанахане черево.

Це був стілець, розшитий на «Скрябіні», що повільно тепер мандрував у Каспійське море.

– Здоров був, друже! – крикнув Остап. – Давненько не бачились! Знаєте, Вороб'янінов, цей стілець нагадує мені наше життя. Ми теж пливемо за водою. Нас топлять, ми виринаємо, хоч, здається, нікого цим не тішимо. Нас ніхто не любить, якщо не брати до уваги карного розшуку, а втім, і він нас не любить. Нікому до нас нема діла. Якби вчора шаховим аматорам пощастило нас потопити, від нас лишився б тільки самий протокол огляду трупів: «Обидва тіла лежать ногами на південний схід, а головами на північний захід. На тілі зубчасті рани від якогось, очевидно, тупого знаряддя». Аматори били б нас, очевидно, шахівницями. Зброя, нічого й казати, тупувата… «Труп перший належить мужчині років п'ятдесяти п'яти, одягнений у подертий люстриновий піджак, старі штани і старі чоботи. У кишені піджака посвідчення на ім'я Конрада Карловича гр. Міхельсона…» От, Кисо, що про вас написали б.

– А про вас що написали б? – сердито запитав Вороб'янінов.

– О! Про мене написали б зовсім інакше. Про мене написали б так: «Труп другий належить мужчині двадцяти семи років. Він кохав і страждав. Він любив гроші і терпів від нестачі їх. Голова його з високим чолом, облямована синьо-чорними кучерями, звернена до сонця. Його елегантні ноги, сорок другий номер черевиків, лежать у напрямі до північного сяйва. Тіло вбране в незаплямовану білу одежу, на грудях золота арфа з інкрустацією з перламутру і ноти романсу: «Прощай ты, Новая деревня». Юнак небіжчик випалював по дереву, що видно з найденого в кишені фрака посвідчення, виданого 23/VIII – 24 р. кустарною артіллю «Пегас і Парнас» за № 86/1562». І мене поховають, Кисо, пишно, з оркестром, з промовами, і на пам'ятнику моїм буде вирізьблено: «Тут лежить відомий теплотехнік і винищувач Остап-Сулейман-Берта-Марія Бендербей, чий батько був турецькопідданий і помер, не залишивши синові своєму Остапу-Сулейману ані крихти спадщини. Мати небіжчика була графиня і жила нетрудовими прибутками».

Розмовляючи так, концесіонери приткнулись до чебоксарського берега.

Увечері, збільшивши капітал на п'ять карбованців продажем васюкінського човна, друзі сіли на теплохід «Урицький» і попливли до Сталінграда, розраховуючи перегнати по дорозі повільний тиражний пароплав і зустрітися з трупою колумбівців у Сталінграді.

«Скрябін» прийшов до Сталінграда на початку липня. Друзі зустріли його, ховаючись за ящики на пристані. Перед розвантаженням на пароплаві відбувся тираж. Розіграли крупні виграші.

Стільців довелося дожидати години чотири. Спочатку з пароплава посунули колумбівці і тиражні службовці. З-поміж них визначалося осіянне обличчя Персицького.

Сидячи в засідці, концесіонери чули його вигуки:

– Так! Моментально їду до Москви! Телеграму уже надіслав! І знаєте яку? «Радію з вами». Хай догадуються!

Потім Персицький сів у прокатний автомобіль, попереду оглянувши його звідусіль і помацавши радіатор, і поїхав чомусь під вигуки «ура!»

Після того як з пароплава вивантажено гідравлічний прес, почали виносити колумбівське речове оформлення. Стільці винесли, коли уже стемніло. Колумбівці сіли в п'ять парокінних фургонів і з веселим криком покотили прямо на вокзал.

– Здається, в Сталінграді вони не гратимуть, – сказав Іполит Матвійович.

Це спантеличило Остапа.

– Доведеться їхати, – вирішив він, – а на які гроші їхати? А втім, ходімо на вокзал, а там видно буде.

На вокзалі з'ясувалось, що театр їде до П'ятигорська через Тихорєцьку – Мінеральні Води. Грошей у концесіонерів вистачило тільки на один квиток.

– Ви умієте їздити зайцем? – запитав Остап Вороб'янінова.

– Спробую, – несміливо сказав Іполит Матвійович.

– Чорт з вами! Краще вже не пробуйте! Прощаю вам іще раз. Гаразд, зайцем поїду я.

Для Іполита Матвійовича куплено квиток у безплацкартному твердому вагоні, в якому колишній предводитель і прибув на прикрашену олеандрами в зелених кадовбах станцію Мінеральні Води Північно-Кавказьких залізниць, і, намагаючись не навертатися на очі колумбівцям, що саме вивантажувалися з поїзда, почав шукати Остапа.

Давно вже театр поїхав у П'ятигорськ, розмістившись у новеньких дачних вагончиках, а Остапа все не було. Він приїхав тільки увечері і знайшов Вороб'янінова в страшенно нервовому стані.

– Де ви були? – простогнав предводитель. – Я так змучився.

– Це ви змучились, роз'їжджаючи з квитком у кишені? А я, значить, не змучився? Отже, це не мене зігнали з буферів вашого поїзда в Тихорєцькій? Це, значить, не я сидів там три години як дурень, дожидаючи товарного поїзда з порожніми нарзанними пляшками? Ви – свиня, громадянине предводителю! Де театр?

– У П'ятигорську.

– Їдьмо! Я дещо згріб по дорозі. Чистий прибуток становить три карбованці. Зрозуміла річ, це небагато, але на першу купівлю нарзану і залізничних квитків вистачить.

Дачний поїзд з торохкотінням, подібним до торохкотіння воза, за п'ятдесят хвилин дотяг мандрівників до П'ятигорська. Мимо Змійки і Бештау концесіонери прибули до підніжжя Машука.

Розділ XXXVI
Вид на малахітову калюжу

Був недільний вечір. Усе було чисте і вмите. Навіть Машук, порослий чагарем і гайками, здавалося, був дбайливо розчесаний і струмив запах гірського вежеталю.

Білі штани найрізноманітніших гатунків миготіли по ляльковому пероні: штани з рогожки, чортової шкіри, колом'янки, парусини і ніжної фланелі. Тут ходили в сандалях і сорочечках апаш. Концесіонери, у важких, брудних чоботищах, важких запорошених штанах, гарячих жилетах і розпечених піджаках, почували себе чужими. Серед усієї різноманітності веселеньких ситчиків, яким хизувались курортні панночки, найяснішим і найелегантнішим був костюм начальниці станції.

На превелике здивування всіх приїжджих, начальником станції була жінка. Руді кучері вибивалися з-під червоного кашкета з двома срібними позументами на околиші. Вона носила білий формений кітель і білу спідницю.

Намилувавшись начальницею, прочитавши свіжонаклеєну афішу про гастролі в П'ятигорську театру Колумба і випивши за гривеник дві склянки нарзану, мандрівники дістались у місто трамваєм лінії «Вокзал – Квітник». За вхід у «Квітник» узяли десять копійок.

У «Квітнику» було багато музики, багато веселих людей і обмаль квітів. Симфонічний оркестр виконував у білій раковині «Танок комарів». У Лермонтовській галереї продавали нарзан. Нарзаном торгували в кіосках і на рознос.

Ніхто не звертав уваги на двох брудних шукачів діамантів.

– Ех, Кисо, – сказав Остап, – ми чужі на цьому святі життя.

Першу ніч на курорті концесіонери провели біля нарзанного джерела.

Тільки тут, у П'ятигорську, коли театр Колумба ставив утретє перед здивованими городянами своє «Одруження», компаньйони зрозуміли всі труднощі гонитви за скарбами. Пробратись у театр, як вони гадали перед цим, було неможливо. За кулісами ночували Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд, марочна дієта яких не дозволяла їм жити в готелі.

Так минали дні, і друзі вибивалися з сили, ночуючи біля місця дуелі Лермонтова і годуючись переноскою багажа туристів-середнячків.

На шостий день Остапові пощастило завести знайомство з монтером Мечниковим, завідувачем гідропреса. На цей час Мечников, через брак грошей щодня похмеляючись нарзаном з джерела, дійшов жахливого стану і, як спостеріг Остап, продавав на ринку деякі речі з театрального реквізиту. Остаточної домовленості було досягнуто на ранковому узливанні біля джерела.

Монтер Мечников називав Остапа дусею і погоджувався.

– Можна, – казав він, – це завжди можна, дусю. З нашим задоволенням, дусю.

Остап одразу ж зрозумів, що монтер великий дока. Договірні сторони заглядали один одному в вічі, обіймались, дружньо ляскали по спинах і ввічливо сміялися.

– Ну, – сказав Остап, – за все діло десятку!

– Дусю! – здивувався монтер – Ви мене сердите. Я чоловік, змучений нарзаном.

– Скільки ж ви хочете?

– Покладіть півсотні. Адже майно казенне. Я чоловік змучений.

– Гаразд. Беріть двадцять! Згода? Ну, по очах бачу, що згода.

– Згода є продукт за повного непротивлення сторін.

– Добре говорить, собака, – шепнув Остап на вухо Іполитові Матвійовичу, – учіться.

– Коли ж ви стільці принесете?

– Стільці проти грошей.

– Це можна, – сказав Остап, не думаючи.

– Гроші наперед, – заявив монтер, – уранці – гроші, увечері – стільці або увечері – гроші, а другого ранку – стільці.

– Може, сьогодні стільці, а завтра гроші? – допитувавсь Остап.

– Я ж, дусю, чоловік змучений. Такі умови душа не приймає!

– Але ж я, – сказав Остап, – тільки завтра дістану гроші телеграфом.

– Тоді і розмовляти будемо, – закінчив розмову впертий монтер, – а поки що, дусю, щасливо зоставатись біля джерела, а я пішов: у мене з пресом роботи багато. Симбієвич за горло бере. Сил не вистачає. А самим нарзаном хіба проживеш?

І Мечников, чудово освітлений сонцем, пішов собі геть. Остап суворо глянув на Іполита Матвійовича.

– Час, – сказав він, – який ми маємо, – це гроші, яких ми не маємо. Кисо, ми повинні робити кар'єру. Сто п'ятдесят тисяч карбованців і нуль нуль копійок лежать перед нами. Треба тільки двадцять карбованців, щоб скарби стали нашими. Тут не слід гребувати ніякими засобами. Пан або пропав. Вибираю пана, хоч він і явний поляк. Остап задумно обійшов круг Вороб'янінова.

– Зніміть піджак, предводителю, мерщій, – сказав він несподівано.

Остап узяв із рук здивованого Іполита Матвійовича піджак, кинув його на землю і почав топтати запорошеними штиблетами.

– Що ви робите?! – заверещав Вороб'янінов. – Цей піджак я ношу от уже п'ятнадцять років, і він іще як новий!

– Не хвилюйтеся! Він скоро не буде як новий! Дайте капелюх! Тепер посипте штани пилом і змочіть їх нарзаном. Живо!

Іполит Матвійович через кілька хвилин став брудним до огиди.

– Тепер ви дійшли розуму і маєте цілковиту можливість заробляти гроші чесною працею.

– Що ж я мушу робити? – плаксиво запитав Вороб'янінов.

– Французьку мову, сподіваюсь, знаєте?

– Дуже кепсько. У межах гімназіального курсу.

– Гм… Доведеться орудувати в цих межах. Чи зможете ви сказати по-французьки таку фразу: «Панове, я не їв шість днів»?

– Мосьє, – почав Іполит Матвійович запинаючись, – мосьє, гм, гм… же не, чи як там, же не манж па… шість, як воно: єн, де, труа, катр, сенк, сіс… сіс… жур. Значить, же не манж па сіс жур.

– Ну і вимова ж у вас, Кисо! А втім, чого вимагати від старця! Звичайно, старець в Європейській Росії розмовляє по-французьки гірше, ніж Мільєран. Ну, Кисулю, а в яких межах ви знаєте німецьку мову?

– Навіщо мені це все? – гукнув Іполит Матвійович.

– Для того, – сказав Остап значущо, – що ви зараз підете до «Квітника», станете в тіні і будете по-французьки, по-німецьки і по-нашому просити милостиню, підкреслюючи те, що ви колишній член Державної думи від кадетської фракції. Весь чистий збір піде монтерові Мечникову. Розумієте?

Іполит Матвійович умить змінився. Груди йому вигнулись, як Палацовий міст у Ленінграді, очі метнули вогонь, і з ніздрів, як здалося Остапові, заклубив густий дим. Вуса повільно почали підніматись.

– Ай-яй-яй, – сказав великий комбінатор, нітрохи не злякавшись, – ви подивіться на нього. Не людина, а якийсь горбоконик!

– Ніколи, – почав раптом черевним голосом Іполит Матвійович, – ніколи Вороб'янінов не простягав руки.

– Так простягнете ноги, старий дурню! – закричав Остап, – Ви не простягали руки?

– Не простягав.

– Як вам подобається цей альфонсизм? Три місяці живе моїм коштом. Три місяці я годую його, пою і виховую, і цей альфонс стає тепер у третю позицію і заявляє, що він… Ну! Годі, товаришу! Одне з двох: або ви зараз же підете до «Квітника» і приносите надвечір десять карбованців, або я вас автоматично виключаю з числа пайовиків-концесіонерів. Рахую до п'яти. Так чи ні? Раз…

– Так, – пробурмотів предводитель.

– У такому разі повторіть заклинання.

– Мосьє, же не манж па сіс жур. Гебен зі мір біте етвас копек ауф дем штюк брод. Подайте що-небудь колишньому депутатові Державної думи.

– Іще раз. Жалісніше!

Іполит Матвійович повторив.

– Ну, гаразд. У вас талант до жебрацтва закладений з дитинства. Ідіть. Побачення біля джерела опівночі. Це, майте на увазі, не заради романтики, а просто – увечері більше дають.

– А ви, – запитав Іполит Матвійович, – куди підете?

– Про мене не турбуйтесь. Я дію, як завжди, в найтяжчому місці.

Друзі розійшлись.

Остап побіг до паперової крамнички, купив там на останній гривеник квитанційну книжку і з годину сидів на камінній тумбі, перенумеровуючи квитанції і розписуючись на кожній з них.

– Насамперед система, – бурмотів вій, – кожна громадська копійка має бути на обліку.

Великий комбінатор рушив стрілецьким кроком по гірській дорозі, що в'ється навколо Машука до місця дуелі Лєрмонтова з Мартиновим, мимо санаторіїв і будинків відпочинку.

Остап вийшов до Провалля. Автобуси і парокінні екіпажі переганяли його.

Невелика, висічена в скелі галерея вела до конусоподібного Провалля. Галерея кінчалась балкончиком, стоячи на якому можна було побачити на дні Провалля невеличку калюжу малахітової смердючої рідини. Це Провалля вважають за визначну пам'ятку П'ятигорська, і тому за день його відвідує чимало екскурсій і туристів-одинаків.

Остап одразу ж з'ясував, що Провалля для людини, позбавленої забобонів, може стати прибутковою статтею.

«Дивна річ, – міркував Остап, – як місто не догадалося до цього часу брати гривеники за вхід до Провалля. Це, здається, одне-єдине місце, куди п'ятигорці пускають туристів без грошей. Я знищу цю ганебну пляму на репутації міста, я ліквідую досадний недогляд».

І Остап зробив так, як підказував йому розум, здоровий інстинкт і дана ситуація.

Він зупинився біля входу в Провалля і, потріпуючи в руках квитанційною книжкою, вряди-годи вигукував:

– Купуйте квитки, громадяни! Десять копійок! Діти і червоноармійці безплатно! Студентам – п'ять копійок! Не членам профспілки – тридцять копійок!

Остап бив у ціль. П'ятигорці в Провалля не ходили, а з радянського туриста здерти десять копійок за вхід «кудись» було дуже легко. Годині о п'ятій набралось уже карбованців шість. Допомогли не члени спілки, яких у П'ятигорську було безліч. Усі довірливо віддавали свої гривеники, і один рум'яний турист, угледівши Остапа, сказав дружині переможно:

– Бачиш, Танюшо, що я тобі вчора казав? А ти казала, що за вхід в Провалля платити не треба. Не може цього бути. Правда, товаришу?

– Безперечна правда, – потвердив Остап, – цього бути не може, щоб не брати за вхід. Членам профспілки – десять копійок і не членам профспілки – тридцять копійок.

Надвечір до Провалля під'їхала двома лінійками екскурсія харківських міліціонерів. Остап перелякався і хотів був удати з себе невинного туриста, але міліціонери так несміливо з'юрбились навколо великого комбінатора, що про відступ годі було й думати. Тим-то Остап закричав доволі твердим голосом:

– Членам профспілки – десять копійок, але тому що представників міліції можна дорівнювати до студентів і дітей, то з них по п'ять копійок.

Міліціонери заплатили, делікатно спитавши, з якою метою беруть п'ятаки.

– На капітальний ремонт Провалля, – зухвало відповів Остап, – щоб не дуже провалилося.

Поки великий комбінатор спритно торгував краєвидом на малахітову калюжу, Іполит Матвійович, згорбившись і відчуваючи непереможний стид, стояв під акацією і, не дивлячись на перехожих, жував три вручені йому фрази:

– Мосьє, же не манж па… Гебен зі мір біте… Подайте що-небудь депутатові Державної думи…

Подавали не те щоб мало, але якось невесело. Однак, граючи на чистому паризькому прононсі слова «манж» і хвилюючи душі злиденним становищем колишнього члена Держуми, пощастило назбирати мідяків карбованців на три.

Під ногами публіки тріщала рінь. Оркестр з невеликими перервами виконував Штрауса, Брамса і Гріга. Світлий натовп гомінливо котив повз старого предводителя і повертав назад. Тінь Лермонтова Незримо витала над громадянами, що смакували мацоні на веранді буфету. Пахло одеколоном і нарзанними газами.

– Подайте колишньому членові Державної думи, – бурмотів предводитель.

– Скажіть, ви справді були членом Державної думи? – пролунало над вухом Іполита Матвійовича. – І ви справді ходили на засідання? Ах! Ах! Високий клас!

Іполит Матвійович підвів обличчя і завмер. Перед ним стрибав, як горобчик, товстенький Авессалом Володимирович Ізнуренков. Він змінив коричневий лодзинський костюм на білий піджак і сірі панталони з грайливою іскоркою. Він був у надзвичайно піднесеному настрої і вряди-годи підстрибував вершків на п'ять від землі. Іполита Матвійовича Ізнуренков не пізнав і засипав його запитаннями:

– Скажіть, ви справді бачили Родзянка? Пуришкевич справді був лисий? Ах! Ах! Яка тема! Високий клас!

Крутячись без упину, Ізнуренков сунув розгубленому предводителеві три карбованці і втік. Але довго ще в «Квітнику» миготіли його товстенькі литки і мало не з дерев сипалось:

– Ах! Ах! «Не пой, красавица, при мне ты песни Грузии печальной!» Ах! Ах! «Напоминают мне они иную жизнь и берег дальний!..» Ах! Ах! «А поутру она вновь улыбалась!» Високий клас!..

Іполит Матвійович все стояв, спустивши очі долу. І недаремне так стояв він. Він не бачив багато дечого.

У чудовій пітьмі п'ятигорської ночі алеями парку гуляла Еллочка Щукіна, тягнучи за собою покірного, замиреного з нею Ернеста Павловича. Подорож на Кислі води була останнім акордом у важкій боротьбі з дочкою Вандербільда. Горда американка недавно заради розваги виїхала власною яхтою на Сандвічеві острови.

– Хо-хо! – лунало в нічній тиші. – Знаменито, Ернестуля! Кр-р-расота!

У буфеті, освітленім лампами, сидів голубий злодюжка Альхен зі своєю дружиною Сашхен. Щоки її, як завжди, були прикрашені миколаївськими напівбакенбардами. Альхен сором'язно їв шашлик по-карськи, запиваючи його кахетинським № 2, а Сашхен, погладжуючи бакенбарди, дожидала замовленої осетрини.

Після ліквідації другого будинку соцзабезу (було продане все, включаючи навіть туальденоровий ковпак кухаря і гасло: «Дбайливо пережовуючи харч, ти допомагаєш суспільству») Альхен вирішив спочити і розважитися. Сама доля берегла цього ситого шахрая. Він збирався того дня поїхати в Провалля, але не встиг. Це врятувало його. Остап видоїв би з боязкого завгоспа щонайменше тридцять карбованців.

Іполит Матвійович побрів до джерела тільки тоді, коли музиканти складали свої пюпітри, святочний натовп розходився і тільки закохані парочки тяжко дихали в убогих алеях «Квітника».

– Скільки назбирали? – запитав Остап, коли згорблена постать предводителя показалась біля джерела.

– Сім карбованців двадцять дев'ять копійок. Три карбованці папірцем. Решта – мідь і трохи срібла.

– Для першої гастролі дивовижно! Ставка відповідального працівника! Ви мене зворушуєте, Кисо! Але який дурень дав вам три карбованці, хотів би я знати? Може, ви здачі давали?

– Ізнуренков дав.

– Та не може бути! Авессалом! Іч, який м'ячик! Куди закотився! Ви з ним розмовляли? Ах, він вас не пізнав!

– Розпитував про Державну думу! Сміявся!

– Як бачите, предводителю, старцем бути не так уже й погано, та ще маючи помірну освіту і слабу постановку голосу! А ви ще приндилися, лорда хоронителя печаті удавали! Ну, Кисочко, і я часу не змарнував. П'ятнадцять карбованців, як одна копійка. А разом – вистачить!

Другого ранку монтер дістав гроші і ввечері притяг два стільці. Третій стілець, як заявив він, ніяк було взяти. На ньому звукове оформлення грало в карти.

Для більшої безпеки друзі вилізли чи не на саме верхів'я Машука.

Внизу тривкими недвижними вогнями горів П'ятигорськ. Нижче за П'ятигорськом убогі вогники позначали станцію Гарячеводську. На обрії двома паралельними пунктирними лініями висовувався з-за гори Кисловодськ.

Остап глянув у зоряне небо і витяг з кишені відомі обценьки.