Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 43 страниц)

Розділ III
«Зерцало грішного»

Висповідавши Клавдію Іванівну перед смертю, священик церкви Фрола і Лавра, панотець Федір Востриков, вийшов з дому Вороб'янінова в повному ажіотажі і всю дорогу до своєї квартири пройшов, неуважно дивлячись увсебіч і ніяково усміхаючись. Під кінець дороги неуважність його дійшла такої міри, що він ледве не потрапив під повітвиконкомівський автомобіль Держ. № 1. Вибравшись з фіолетового туману, що напустила пекельна машина, панотець Востриков утратив будь-яку рівновагу і, дарма що поважний мав сан та середні літа, решту шляху промчав фривольним напівгалопом.

Матушка Катерина Олександрівна готувала стіл до вечері. Панотець Федір у вільні від всеношної дні любив вечеряти рано. Але тепер, знявши капелюх і теплу, на ватині, рясу, батюшка швидко проскочив до спальні, на превелике здивування матушки, зачинився там і глухим голосом почав наспівувати «Достойно єсть».

Матушка сіла на стілець і боязко зашепотіла:

«Нове щось затіяв…»

Поривчаста душа панотця Федора не знала спокою. Не знала вона його ніколи. Ні тоді, коли він був вихованцем духовної школи, Федею, ні тоді, як був усатим семінаристом, Федором Івановичем. Перейшовши з семінарії до університету і провчившись на юридичному факультеті три роки, Востриков 1915 року побоявся можливої демобілізації і знову пішов по духовній. Спочатку настановлений був на диякона, а потім висвячений у сан священика і призначений до повітового міста N. І завжди, на всіх етапах духовної й цивільної кар'єри, панотець був користолюбцем.

Мріяв панотець Востриков про власний свічковий завод. Панотця Федора мучили видіння великих заводських барабанів, що намотують товсті воскові канати, і він вигадував всілякі проекти, здійснення яких мало дати йому основний і оборотний капітали для купівлі давно облюбованого в Самарі заводика.

Ідеї спадали на думку панотцеві Федору несподівано, і він одразу ж брався до роботи. Панотець Федір починав варити мармурове пральне мило: наварював його цілі пуди, але мило, хоч і мало в собі величезний процент жирів, не милилося, до того ж і коштувало втроє дорожче, ніж «плуг-і-молотівське». Мило довго потім м'якло і розкладалося в сінях, так що Катерина Олександрівна, ідучи повз нього, навіть схлипувала. А ще згодом мило викидали у вигрібну яму.

Прочитавши в якомусь тваринницькому журналі, що м'ясо кроликів ніжне, наче в курчати, що плодяться вони без ліку і що розведення їх може дати дбайливому господареві чималі бариші, панотець Федір негайно придбав півдюжини плідників, і вже через два місяці собака Нерка, переляканий неймовірним числом ухатих істот, що заполонили двір і будинок, утік невідомо куди. Прокляті обивателі міста виявили свою надзвичайну консервативність і з дивовижною одностайністю не купували у Вострикова жодного кролика. Тоді панотець Федір, порадившись з попадею, вирішив прикрасити своє меню кроликами – їхнє ж м'ясо краще на смак за м'ясо курчати. З кроликів готували печеню, битки, пожарські котлети; кроликів варили в супі, подавали на вечерю холодними і запікали в бабки. Це не дало жодних наслідків. Панотець Федір підрахував, що коли перейти на самий кролячий пайок, сім'я може з'їсти протягом місяця щонайбільше сорок тварин, тим часом щомісячний приплід становить дев'яносто штук, до того ж число це місяць у місяць зростатиме в геометричній прогресії.

Тоді Вострикови вирішили давати домашні обіди. Панотець Федір цілісінький вечір писав хімічним олівцем на акуратно нарізаних аркушиках арифметичного паперу об'яви про смачні домашні обіди, приготовлені виключно на свіжому коров'ячому маслі. Об'ява починалася словами: «Дешево і смачно». Попадя наповнила емальовану мисочку борошняним клейстером, і панотець Федір пізно увечері наліпив об'яви на всіх телеграфних стовпах і поблизу радянських установ.

Нова витівка мала величезний успіх. Першого ж дня прийшло сім чоловік, серед них і діловод військкомату Бендін, і завідувач підвідділу впорядкування Козлов, чиїм старанням недавно був зруйнований єдиний у місті пам'ятник старовини – Тріумфальна арка єлисаветинських часів, що заважала, як казав він, вуличному рухові. Всім їм обід дуже сподобався. Другого дня прийшло чотирнадцять чоловік. Кроликів не встигали білувати. Цілий тиждень справа йшла прекрасно, і панотець Федір уже тішив себе думкою відкрити невелике чинбарне виробництво, без мотора, як от стався зовсім несподіваний випадок.

Кооператив «Плуг і молот», закритий уже три тижні з нагоди переобліку товарів, одкрився, і працівники прилавка, покректуючи від натуги, викотили на задній двір, спільний з двором панотця Федора, бочку гнилої капусти, яку і скинули у вигрібну яму. Приваблені пікантним запахом, кролики збіглись до ями, і вже другого ранку серед тендітних гризунів почався мор. Лютував він тільки три години, але поклав двісті сорок плідників і всю безліч приплоду.

Приголомшений панотець Федір притих на цілі два місяці і звеселився духом тільки тепер, повернувши з дому Вороб'янінова і замкнувшись, на превелике здивування матушки, в спальні. Все свідчило про те, що панотця Федора осяяла нова ідея, полонивши всю його душу.

Катерина Олександрівна кісточкою зігнутого пальця постукала в двері спальні. Відповіді ніякої, тільки спів подужчав. За хвилину двері прочинились, і в щілині показалось обличчя панотця Федора, на якому грав дівочий рум'янець.

– Дай мені, матінко, ножиці, та мерщій, – швидко мовив панотець Федір.

– А як же з вечерею?

– Гаразд. Потім.

Панотець Федір схопив ножиці, знов зачинився і підійшов до стінного дзеркала в подряпаній чорній рамі.

Обіч дзеркала висів старовинний народний малюнок «Зерцало грішного», друкований з мідної дошки і приємно розмальований рукою. Особливо втішило панотця Федора «Зерцало грішного» після невдачі з кролями. Лубок яскраво показував марність усього земного. У горішнім його ряду йшли чотири малюнки, підписані слов'янською в'яззю, значущі і миротворні: «Сим молитву деет, Хам пшеницу сеет, Яфет власть имеет. Смерть всем владеет». Смерть була з косою та пісочним годинником з крилами. Зроблена вона була наче з протезів і ортопедичних частин і стояла, широко поставивши ноги, на пустельній пагористій землі. Вигляд її ясно промовляв, що невдача з кролями – дурниця.

Зараз панотцю Федору більше сподобалась картинка: «Яфет власть имеет». Тілистий богатир з бородою сидів у маленькому залі на троні.

Панотець Федір посміхнувся і, уважно дивлячись на себе в дзеркало, почав підстригати свою благообразну бороду. Волосся сипалось на підлогу, ножиці скрипіли, і через п'ять хвилин панотець Федір переконався, що підстригати бороду він зовсім не вміє. Борода його була скособочена, непристойна і навіть підозріла.

Помаячивши перед дзеркалом ще трохи, панотець Федір роззлостився, покликав дружину і, простягаючи їй ножиці, роздратовано сказав:

– Поможи мені хоч ти, матушко. Ніяк не можу цим патлам ради дати.

Матушка із здивування навіть руки назад одвела.

– Що ж ти з собою зробив? – мовила вона нарешті

– Нічого не зробив. Підстригаюся. Поможи, будь ласка. От тут начебто скособочилося…

– Господи, – сказала матушка, зазіхаючи на кучері панотця Федора – невже, Феденько, ти до обновленців перейти наважився?

Панотець зрадів з такого напрямку розмови.

– А чому б мені, матінко, і не перейти до обновленців? Хіба обновленці – не люди?

– Люди, звичайно, люди, – погодилась уїдливо матушка»– де ж пак: по ілюзіонах ходять, аліменти платять…

– Ну, і я по ілюзіонах буду бігати.

– Бігай, будь ласка.

– І бігатиму.

– Добігаєшся. Ти в дзеркало на себе глянь.

І справді, із дзеркала на панотця Федора глянула метка чорноока фізіономія з невеликою дикою борідкою і безглуздо довгими вусами.

Заходились підстригати вуса, доводячи їх до пропорціональних розмірів.

Те, що сталося далі, ще дужче вразило матушку. Панотець Федір заявив, що цього ж вечора має виїхати в справі, і звелів, щоб Катерина Олександрівна побігла до брата-пекаря і взяла у нього на тиждень пальто зі смушевим коміром та коричневий качачий картуз.

– Нікуди не піду! – заявила матушка і заплакала. Півгодини ходив панотець Федір то туди, то сюди по кімнаті і, лякаючи дружину оновленим своїм лицем, плів усілякі дурниці. Матушка зрозуміла тільки одне: панотець Федір ні з того ні з сього постригся, хоче в блазенському картузі їхати невідь-куди, а її кидає.

– Не кидаю, – який уже раз повторював панотець Федір, – не кидаю, через тиждень буду назад. Адже ж може бути у людини справа. Може чи не може?

– Не може, – говорила попадя.

Панотцю Федору, людині в поводженні з ближніми лагідній, довелося навіть постукати кулаком по столу. Хоч стукав він обережно й невміло, ніколи бо цього не робив, попадя, проте, вельми налякалась і, напнувши хустку, побігла до брата по цивільну одежу.

Зоставшись сам, панотець Федір з хвилину подумав, сказав: «І жінкам важко», – і витяг з-під ліжка скриньку, оббиту жерстю. Такі скриньки бувають здебільше у червоноармійців. Обклеєні вони смугастими шпалерами, поверх яких красується портрет Будьонного або картонка з цигаркової коробки «Пляж» з трьома красунями на усипанім рінню батумськім березі. Скринька Вострикових, на превелике невдоволення панотця Федора, теж була обклеєна малюнками, але не було там ні Будьонного, ні батумських красунь. Попадя заліпила все нутро скриньки фотографіями, вирізаними з журналу «Летопись войны 1914 года». Тут було і «Взятие Перемышля», і «Раздача теплых вещей нижним чинам на позициях», і… та чимало чого було там іще.

Виклавши на підлогу цілу купу книжок: комплект журналу «Русский паломник» за 1903 рік, товстелезну «Историю раскола» і брошурку «Русский в Италии» з видрукуваним на обгортці вогнедишним Везувієм, панотець Федір запустив руку на саме дно скриньки і витяг старий, обшарпаний жінчин капор. Примружившись від запаху нафталіну, що раптом ударив із скриньки, панотець Федір, розриваючи мереживо й прошви, вийняв з капора важку полотняну ковбаску. Ковбаска містила в собі двадцять золотих десяток – все, що зосталося від комерційних авантюр панотця Федора.

Звичним рухом руки він підняв полу ряси і засунув ковбаску в кишеню смугастих штанів. Потім підійшов до комода і витяг з коробки від цукерок п'ятдесят карбованців – по три і по п'ять карбованців. У коробці залишилось іще двадцять карбованців.

– На господарство вистачить, – вирішив він.

Розділ IV
Муза далеких мандрів

За годину перед приходом вечірнього поштового поїзда панотець Федір, у коротенькому, трохи нижче колін пальті і з плетеним кошиком, стояв у черзі коло каси і полохливо поглядав на вхідні двері. Він боявся, що матушка, всупереч його домаганню, прибіжить на вокзал проводжати, і тоді яточник Прусіс, що сидів у буфеті й частував пивом фінагента, одразу його впізнає. Панотець Федір із здивуванням і соромом поглядав на свої одкриті очам усіх мирян смугасті штани.

Посадка в безплацкартний поїзд мала звичайний скандальний характер. Пасажири, зігнувшись під тягарем величезних мішків, бігали від голови поїзда до хвоста і від хвоста до голови. Панотець Федір очманіло бігав з усіма. Він так само, як і всі, розмовляв з провідниками улесливим голосом, так само, як і всі, боявся, що касир дав йому «неправильний» квиток, і тільки, впущений нарешті у вагон повернув собі притаманний спокій і навіть повеселів.

Паровоз закричав на весь голос, і поїзд рушив, везучи з собою панотця Федора в невідому далечінь у справі загадковій, але, мабуть, багатій на великі вигоди.

Цікава штука – смуга відчуження. Найзвичайнісінький громадянин, потрапивши в неї, відчуває в собі деяку метушливість і швидко обертається або в пасажира, або в вантажоодержувача, або просто в безквиткового пройдисвіта, Що затьмарює життя і службову діяльність кондукторським бригадам та перонним контролерам.

З тої хвилини, як громадянин уступає в смугу відчуження, що її по-дилетантському він називає вокзалом або станцією, життя його враз міняється. Одразу ж до нього підскакують Єрмаки Тимофійовичі в білих фартухах з нікельованими бляхами на серці і послужливо підхоплюють багаж. З тої хвилини громадянин уже не належить самому собі. Він – пасажир і починає виконувати всі обов'язки пасажира. Обов'язки ці вельми складні, але приємні.

Пасажир дуже багато їсть. Прості смертні ночами не їдять, але пасажир їсть і вночі. Їсть він смажене курча, для нього дороге, круті крашанки, шкідливі для шлунка, і маслини. Коли поїзд перетинає стрілку, на полицях брязкотять цілі армії чайників і підстрибують загорнуті в газетні мішечки курчата, позбавлені ніжок, з корінням вирваних пасажирами.

Але пасажири нічого цього не помічають. Вони розповідають анекдоти. Регулярно щотри хвилини весь вагон аж боки рве з реготу. Після того западає тиша і оксамитний голос доповідає черговий анекдот:

– Умирає старий єврей. Тут жінка стоїть, діти. «А Моня тут?» – питає єврей ледве-ледве. – «Тут». – «А тьотя Брана прийшла?» – «Прийшла». – «А де бабуся? Я її не бачу». – «От вона стоїть». – «А Ісак?» – «Ісак тут». – «А діти?» – «От усі діти». – «Хто ж у крамниці зостався?!»

Тої ж миті чайники починають брязкотіти, і курчата літають на горішніх полицях, стривожені громовим сміхом. Але пасажири цього не помічають. У кожного на серці лежить заповітний анекдот, який, тріпочучи, очікує своєї черги. Новий виконавець, штовхаючи ліктями сусідів і благально кричучи: «А от мені розказували!» – насилу опановує увагу і починає:

– Один єврей приходить додому й лягає спати поруч своєї жінки. Раптом він чує – під ліжком хтось шкрябає. Єврей опустив під ліжко руку й питає: «Це ти, Джек?» А Джек лизнув руку і відповідає: «Це я».

Пасажири вмирають зо сміху, темна ніч закриває лани, з паровозної труби вилітають в'юнкі іскри, і тонкі семафори в світносяйних зелених окулярах сором'язно пролітають мимо, дивлячись поверх поїзда.

Цікава річ – смуга відчуження! У всі кінці країни біжать довгі важкі поїзди далекого сполучення. Всюди відкрита дорога. Скрізь горить зелений вогник – путь вільна. Полярний експрес підіймається до Мурманська. Зігнувшись і згорбившись на стрілці, з Курського вокзалу вискакує «Перший – К», прокладаючи шлях на Тіфліс. Далекосхідний кур'єр обгинає Байкал, повним ходом наближаючись до Тихого океану.

Муза далеких мандрів вабить людину. Вже вирвала вона панотця Федора з тихої повітової оселі і кинула в невідь-яку губернію. Уже і колишній предводитель дворянства, а нині діловод загсу Іполит Матвійович Вороб'янінов вражений у саме нутро своє і задумав чорт зна що таке.

Носить людей по країні. Один за десять тисяч кілометрів од місця служби знаходить собі осіянну наречену. Другий у гонитві за скарбами кидає поштово-телеграфне відділення і, наче школяр, біжить на Алдан. А третій так і сидить собі вдома, любовно погладжуючи спілу грижу і читаючи твори графа Саліаса, куплені замість карбованця за п'ять копійок.

Другого дня після похорону, порядкування яким люб'язно взяв на себе трунних справ майстер Безенчук, Іполит Матвійович пішов на службу і, виконуючи покладені на нього обов'язки, зареєстрував власноручно смерть Клавдії Іванівни Пєтухової, п'ятдесяти дев'яти років, хатньої господарки, безпартійної, з місцем мешкання в повітовому місті N і родом з дворян Старгородської губернії. Тоді Іполит Матвійович попросив собі законну двотижневу відпустку, дістав сорок один карбованець відпускних грошей і, попрощавшись із співробітниками, рушив додому. По дорозі він завернув до аптеки.

Провізор Леопольд Григорович, якого свої і друзі називали Ліпа, стояв за червоним лакованим прилавком, оточений молочними банками з отрутою, і нервово продавав своячениці брандмейстера «крем Анго проти загару і ластовиння, надає виняткової білості шкірі». Своячениця брандмейстера, однак, просила «пудру Рашель золотавого кольору, надає тілу рівний, недосяжний в природі загар». Але в аптеці був тільки крем Анго проти загару, і боротьба таких протилежних продуктів парфюмерії точилася півгодини. Переміг все-таки Ліпа, продавши своячениці брандмейстера губну помаду і клоповар – прилад, побудований за принципом самовара, але формою подібний до лійки.

– Що ви хотіли?

– Засоби для волосся.

– Для рощення, знищення, фарбування?

– Яке там рощення! – сказав Іполит Матвійович. – Для фарбування.

– Для фарбування є прекрасна річ «Титанік». Дістали з митниці. Контрабандний товар. Не змивається ні холодною, ні гарячою водою, ні мильною піною, ні гасом. Радикальний чорний колір. Флакон на півроку коштує три карбованці дванадцять копійок. Рекомендую як доброму знайомому.

Іполит Матвійович покрутив у руках квадратний флакон «Титаніка», глянув, зітхнувши, на етикетку і виклав гроші на прилавок.

Іполит Матвійович повернув додому і з почуттям огиди став поливати голову і вуси «Титаніком». У квартирі пішов сморід.

По обіді сморід розійшовся, вуса обсохли, злиплись, і їх ледве можна було розчесати. Виявилось, що радикальний чорний колір мав трохи зеленавий відблиск, але фарбувати вдруге було уже ніколи.

Іполит Матвійович витяг з тещиної шкатулки найдений ним напередодні список коштовностей, перелічив усю готівку, зачинив квартиру, сховав ключі в задню кишеню, сів на прискорений № 7 і поїхав до Старгорода.

Розділ V
Великий комбінатор

О пів на дванадцяту з північного заходу, з боку села Чмаровки, до Старгорода ввійшов молодий чоловік років двадцяти восьми. За ним біг безпритульний.

– Дядю, – весело кричав він, – дай десять копійок! Молодий чоловік витяг з кишені нагріте яблуко і подав його безпритульному, але той не відходив. Тоді пішоходець спинився, іронічно глянув на хлопця і тихо сказав:

– Може, тобі дати ще ключа від квартири, де гроші лежать?

Безпритульний, що зарвався не в міру, зрозумів усю безпідставність своїх претензій і лишився позаду.

Молодий чоловік збрехав: не мав він ні грошей, ні квартири, де вони могли б лежати, ні ключа, яким можна було б квартиру відчинити. Він не мав навіть пальта. У місто молодий чоловік увійшов у зеленому в талію костюмі. Його могутню шию кілька разів огортав старий вовняний шарф, на ногах лакові штиблети із замшевим верхом апельсинного кольору. Шкарпеток під штиблетами не було. У руці молодий чоловік держав астролябію.

«О баядерка, ті-рі-рім, ті-рі-ра!» – заспівав він, підходячи до привозного ринку.

Тут для нього найшлось чимало діла. Він втиснувся в шерег продавців, що торгували на розвалі, виставив уперед астролябію і серйозним голосом почав кричати:

– Кому астролябію?! Продається дешево астролябія! Для делегацій і жінвідділів знижка.

Несподівана пропозиція довгий час не викликала попиту. Делегації хатніх господарок цікавились більше дефіцитними товарами і стовбичили біля мануфактурних яток. Мимо продавця астролябії уже двічі пройшов агент Старгуброзшуку. Але астролябія ні в якій мірі не схожа була на вкрадену вчора з канцелярії Маслоцентру друкарську машинку, отже, агент перестав магнетизувати молодого чоловіка очима й одійшов геть.

До обіду астролябію було продана слюсареві за три карбованці.

– Сама міряє, – сказав молодий чоловік, передаючи астролябію покупцеві, – аби було що міряти.

Позбувшись хитрого інструмента, веселий молодий чоловік пообідав у їдальні «Куточок смаку» і пішов оглядати місто. Він проминув Радянську вулицю, вийшов на Червоноармійську (колишня Велика Пушкінська), перетяв Кооперативну і знову опинивсь на Радянській. Але це була вже не та Радянська, яку він пройшов: у місті було дві Радянські вулиці. Немало подивувавшись із цього, молодий чоловік опинився на вулиці Ленських подій (колишній Денисівській). Біля гарного двоповерхового особняка № 28 з вивіскою:

СРСР, РРФСР

2-Й БУДИНОК СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

СТАРГУБСТРАХУ

молодий чоловік зупинився, щоб прикурити у двірника, що сидів на камінній лаві при воротях.

– А що, батьку, – спитав молодий чоловік, затягнувшись, – наречені у вас в місті є?

Старий двірник анітрохи не здивувався.

– Кому й кобила наречена, – відказав він, охоче пристаючи до розмови.

– Ніяких запитань більше не маю, – швидко проказав молодий чоловік.

І одразу ж поставив нове запитання:

– У такому домі та без наречених?

– Наших наречених, – заперечив двірник, – давно на тому світі з ліхтарями шукають. У нас тут державна богадільня: старі баби живуть на повному пенсіоні.

– Розумію. Це котрі ще до історичного матеріалізму народилися?

– Це таки правда. Коли народились, тоді й народились.

– А в цьому домі що було до історичного матеріалізму?

– Коли було?

– Та тоді, за старого режиму.

– А, за старого режиму жив мій пан.

– Буржуй?

– Сам ти буржуй! Сказано тобі – предводитель дворянства.

– Пролетар, кажеш?

– Сам ти пролетар! Сказано тобі – предводитель.

Розмова з розумним двірником, що кепсько розбирався в класовій структурі суспільства, тривала б ще бозна-скільки часу, якби молодий чоловік не взявся до справи рішучіше.

– От що, дідусю, – мовив він, – непогано б вина випити.

– Ну, почастуй.

На годину обидва зникли, а коли повернули назад, двірник був уже найвірніший друг молодому чоловікові.

– То я у тебе переночую, – сказав новий друг.

– Про мене хоч все життя живи, раз хороший чоловік.

Домігшись так швидко свого, гість моторно спустився в двірницьку, зняв апельсинні штиблети і витягся на лаві, обмірковуючи план дії на завтра.

Звали молодого чоловіка Остап Бендер. Із своєї біографії він звичайно повідомляв тільки одну подробицю: «Мій тато, – казав він, – був турецько-підданий». Син турецько-підданого за все своє життя перемінив багато професій. Жвавість характеру, що заважала йому присвятити себе будь-якій одній роботі, раз у раз кидала його в різні кінці країни і тепер привела в Старгород без шкарпеток, без ключа, без квартири і без грошей.

Лежачи в теплій до смороду двірницькій, Остап Бендер одшліфовував у думках два можливі варіанти своєї кар'єри.

Можна було стати багатоженцем і спокійно переїжджати з міста в місто, тягаючи за собою новий чемодан із захопленими у чергової дружини коштовними речами.

А можна було завтра ж піти до Стардиткомісії і запропонувати їм взяти на себе поширення не написаної, але геніально задуманої картини: «Більшовики пишуть листа Чемберленові», за популярною картиною художника Рєпіна «Запорожці пишуть листа султанові». На випадок успіху цей варіант міг би дати карбованців чотириста.

Обидва варіанти придумав Остап під час свого останнього перебування в Москві. Варіант з багатоженством народився під впливом вичитаного у вечірній газеті судового звіту, де ясно було сказано, що якийсь багатоженець дістав лише два роки без суворої ізоляції. Варіант № 2 народився в голові Бендера, коли він на контрамарку оглядав виставку АХРР^[1]1
  _{Асоціація художників революційної Росії.}


[Закрыть].

Однак обидва проекти мали свої хиби. Почати кар'єру багатоженця без чудового, сірого в яблуках костюма була річ неможлива. До того ж треба було мати бодай десять карбованців для шику і принади. Можна було, звичайно, женитись і в похідному зеленому костюмі, бо чоловіча сила і краса Бендера для провінціальних Маргарит на відданні були абсолютно непереможні, але це було б, як казав Остап: «Низький сорт, нечиста робота». З картиною теж не все» було гаразд: могли трапитись суто технічні труднощі. Чи зручно буде малювати т. Калініна в папасі і білій бурці, а т. Чичеріна – голим по пояс? На всяк випадок, певна річ, можна намалювати всіх персонажів у звичайних костюмах, але це вже не те.

– Не буде того ефекту! – сказав Остап уголос.

Тут він помітив, що двірник уже давно про щось палко говорить. Виявляється, двірник поринув у спогади про колишнього власника будинку:

– Поліцмейстер під козирок йому брав… Приходиш до нього, приміром, буду говорити, на Новий рік з привітанням – трояка дає… На Великдень, приміром, буду говорити, іще трояк. Та, приміром, у день янгола їхнього поздоровляєш… Ну, от самих поздоровних за рік карбованців п'ятнадцять і набіжить… Медаль навіть обіцявсь мені виклопотати. «Я, – каже, – хочу, щоб двірник у мене з медаллю був». Так і говорив: «Ти, Тихоне, вважай, що ти вже з медаллю…»

– Ну і що, дали?

– Та ти зажди… «Мені, – каже, – двірника без медалі не треба». В Санкт-Петербург поїхав по медаль. Ну, за першим разом, буду говорити, не вийшло. Панове чиновники не захотіли. «Цар, – кажуть, – за кордон поїхав, зараз ніяк не можна». Наказав мені пан дожидати. «Ти, – каже, – Тихоне, дожидай, без медалі не будеш».

– А твого пана що, коцнули? – несподівано запитав

Остап.

– Ніхто не коцав. Сам поїхав. Чого йому тут було із солдатнею сидіти… А тепер медалі за двірницьку службу дають?

– Дають. Можу тобі виклопотати.

Двірник з повагою подивився на Бендера:

– Мені без медалі не можна. У мене служба така.

– Куди ж твій пан поїхав?

– А хто його зна! Люди казали, до Парижа поїхав.

– А!.. Білої акації, квіти еміграції… Він, значить, емігрант

– Сам ти емігрант… У Париж, люди кажуть, поїхав. А будинок під баб старих забрали. Їх хоч щодня поздоровляй – гривеника не дадуть!.. Ех! Пан був!..

У цей момент над дверима засмикавсь іржавий дзвінок. Двірник, покректуючи, поплентавсь до дверей, одчинив їх і у великому сум'ятті одступив.

На верхній приступці стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов, чорновусий і чорноволосий. Очі йому сяяли під пенсне довоєнним блиском.

– Пан! – з почуттям промимрив Тихін. – Із Парижа!

Іполит Матвійович, збентежений присутністю в двірницькій стороннього, голі фіолетові ступні якого тільки тепер побачив з-за краю стола, знітився і хотів був тікати, але Остап Бендер жваво зірвався на ноги і низько схилився перед Іполитом Матвійовичем.

– У нас хоч і не Париж, але просимо до нашого куреня.

– Здрастуй, Тихоне, – змушений був сказати Іполит Матвійович, – я зовсім не з Парижа. Що це тобі в голову вдарило!

Але Остап Бендер, чий довгий благородний ніс виразно чув запах печеного, не дав двірникові й писнути.

– Чудово, – сказав він, скосивши око, – ви не з Парижа. Звичайно, ви приїхали з Кологрива провідати свою небіжчицю бабусю.

Кажучи так, він ніжно обняв очманілого двірника і вигнав його, перш ніж той зрозумів, що сталося, а коли отямився, то міг зміркувати тільки те, що з Парижа приїхав пан, що його, Тихона, вигнали з двірницької і що в лівій руці йому затиснутий паперовий карбованець.

Старанно зачинивши за двірником двері, Бендер обернувся до Вороб'янінова, що все ще стояв посеред кімнати, і сказав:

– Спокій, все гаразд. Моє прізвище Бендер! Може, чували?

– Не чув, – нервово відказав Іполит Матвійович.

– Ну, звичайно, звідки ж у Парижі може бути відоме ім'я Остапа Бендера? Тепло тепер у Парижі? Гарне місто. У мене там двоюрідна сестра замужем. Недавно прислала мені шовкову хустку в рекомендованім листі..

– Що за нісенітниця! – скрикнув Іполит Матвійович. – Які хустки? Я приїхав не з Парижа, а…

– Чудово, чудово! З Моршанська.

Іполит Матвійович ніколи ще не мав діла з таким темпераментним молодим чоловіком, як Бендер, і відчув себе недобре.

– Ну, знаєте, я піду, – сказав він.

– Куди ж ви підете? Вам нікуди квапитись. ДПУ до вас само прийде.

Іполит Матвійович не знайшов, що відказати, розстебнув пальто з потертим оксамитовим коміром і сів на лаву, недоброзичливо поглядаючи на Бендера.

– Я вас не розумію, – сказав він ледве чутним голосом.

– Це не страшно. Зараз зрозумієте. Одну хвилиночку.

Остап озув на голі ноги апельсинні штиблети, пройшовся по кімнаті і почав:

– Ви через який кордон? Польський? Фінляндський? Румунський? Дорога, мабуть, штука. Один мій знайомий переходив недавно кордон, він живе в Славуті, по наш бік, а батьки його дружини – по той бік. У родинній справі розсварився він із жінкою, а вона з амбітної фамілії. Плюнула йому в пику і втекла через кордон до батьків. Цей знайомий посидів днів зо три сам і бачить – справа кепська: обіду нема, в кімнаті бруд, і вирішив помиритися. Вийшов уночі і пішов через кордон до тестя. Тут його прикордонники і взяли, пришили діло, посадовили на шість місяців, а потім виключили з профспілки. Тепер, кажуть, жінка прибігла назад, дурепа, а чоловік у бупрі сидить. Вона йому передачу носить… А ви теж через польський кордон переходили?

– Слово честі, – мовив Іполит Матвійович, відчуваючи несподівану залежність від балакучого молодика, що став йому на дорозі до діамантів, – слово честі, я підданий РРФСР. Врешті-решт я можу вам показати паспорт…

– За сучасного розвитку друкарської справи на Заході надрукувати радянський паспорт – це така дурниця, що про це смішно говорити… Один мій знайомий доходив до того, що друкував навіть долари. А ви знаєте, як важко підробити американські долари? Там папір з такими, знаєте, різнобарвними волосинками. Треба дуже добре взнати техніку. Він вдало спускав їх на московській чорній біржі; згодом виявилось, що дід його, відомий валютник, купував їх у Києві і звівся нінащо, бо долари були все-таки фальшиві Отже, із своїм паспортом ви теж можете прогадати.

Іполит Матвійович, розгніваний тим, що замість енергійно шукати діаманти він сидить у смердючій двірницькій і слухає теревені молодого нахаби про темні справи його знайомих, ніяк, проте, не наважувався піти. Він відчував неймовірний страх на саму згадку про те, що невідомий молодий чоловік рознесе по цілому місту, що приїхав колишній предводитель дворянства. Тоді– всьому край, а може, іще і посадять.

– Ви все-таки нікому не кажіть, що мене бачили, – благально сказав Іполит Матвійович, – можуть і справді подумати, що я емігрант.

– От! От! Це конгеніально! Насамперед актив: є емігрант, що повернув до рідного міста. Пасив: він боїться, що його заберуть у ДПУ.

– Я ж вам тисячу разів казав, що я не емігрант.

– А хто ви такий? Чому ви сюди приїхали?

– Ну, приїхав з міста N у справі.

– У якій справі?

– Ну, в особистій справі.

– І після цього ви кажете, що ви не емігрант?.. Один мій знайомий так само приїхав…

Тут Іполит Матвійович, доведений до розпачу історіями про знайомих Бендера і бачачи, що його не зіб'єш з пантелику, скорився.

– Добре, – сказав він, – я вам все поясню. «Врешті-решт без помічника важко, – подумав Іполит Матвійович, – а пройдисвіт він, здається, неабиякий. Такий може стати в пригоді».