Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 43 страниц)

– Ти дивак! Тобі треба навчитися проектувати залізничні мости! Це чудесна наука. І головне – абсолютно проста. Міст через Гудзон…

Через півгодини його розібрало остаточно, і він виголосив філіппіку, спрямовану проти буржуазної преси:

– Ці акробати фарсу, ці гієни пера! Ці віртуози ротаційних машин! – вигукував він.

Додому його відвезла дружина візником.

– Хочу їхати трамваєм, – говорив він дружині, – ну, як ти цього не розумієш? Якщо є трамвай, – отже, ним треба їхати!.. Чому? По-перше, це вигідно…

Полєсов ішов слідом за концесіонерами, довго кріпився і, улучивши хвилину, коли навкруг нікого не було, підійшов до Вороб'янінова.

– Добрий вечір, пане Іполите Матвійовичу! – сказав він шанобливо.

Вороб'янінову стало якось ніяково.

– Не маю честі, – пробурмотів він.

Остап висунув праве плече і підійшов до слюсаря-інтелігента.

– Ну-ну, – мовив він, – що ви хочете сказати моєму другові?

– Вам не слід турбуватися, – зашепотів Полєсов, оглядаючись на всі боки. – Я від Олени Станіславівни…

– Що ви кажете? Вона тут?

– Тут. І дуже хоче вас бачити.

– Навіщо? – запитав Остап. – А ви хто такий?

– Я… Ви, Іполите Матвійовичу, не думайте нічого такого. Ви мене не знаєте, але я вас дуже добре пам'ятаю.

– Я б хотів зайти до Олени Станіславівни, – нерішуче мовив Вороб'янінов.

– Вона дуже і дуже просила вас прийти.

– Так, але звідки вона довідалася?..

– Я вас зустрів у коридорі комгоспу і довго думав: знайоме обличчя. Потім пригадав. Ви, Іполите Матвійовичу, ні про що не хвилюйтесь! Усе буде в цілковитій таємниці.

– Знайома жінка? – запитав Остап діловито.

– Еге, давня знайома…

– Тоді, може, зайдемо повечеряємо у давньої знайомої? Я, приміром, страх як хочу жерти, а скрізь позачинювано.

– Про мене.

– Тоді ходімо. Ведіть нас, таємничий незнайомцю.

І Віктор Михайлович прохідними дворами, щохвилини оглядаючись, повів компаньйонів до дому ворожки, в Перелешинський провулок.

Розділ XIV
Союз меча і рала

Коли жінка старіє, її може спіткати багато неприємностей: можуть випасти зуби, посивіти й порідіти волосся, початись ядуха, може налягти опасистість, може набігти надмірна худорба, але голос у неї не зміниться. Він залишиться таким самим, яким був у неї гімназисткою, нареченою чи коханкою молодого гульвіси.

Тим-то, коли Полєсов постукав у двері і Олена Станіславівна спитала: «Хто там?» – Вороб'янінов здригнув. Голос у його коханки був той самий, що й, дев'яносто дев'ятого року, перед відкриттям паризької виставки. Але, ввійшовши до кімнати і примруживши очі від світла, Іполит Матвійович побачив, що від колишньої краси не лишилось і сліду.

– Як ви змінилися! – сказав він мимохіть.

Стара кинулась йому на шию.

– Спасибі, – сказала вона, – я знаю, чим ви рискували, прийшовши до мене. Ви такий самий великодушний лицар. Я не питаю вас, навіщо ви приїхали з Парижа. Як бачите, я не хвора на цікавість.

– Але я приїхав зовсім не з Парижа, – розгублено сказав Вороб'янінов.

– Ми з колегою прибули з Берліна, – поправив Остап, натискаючи на лікоть Іполитові Матвійовичу, – про це не рекомендується говорити вголос.

– Ах, я така рада бачити вас! – заволала ворожка. – Зайдіть сюди, до цієї кімнати… А ви, Вікторе Михайловичу, пробачте, але чи не зайдете ви через півгодини?

– О! – зауважив Остап. – Перше побачення! Тяжкі хвилини! Дозвольте піти і мені. Ви дозволите з вами, найласкавіший Вікторе Михайловичу?

Слюсар затремтів од радості. Обидва пішли в квартиру Полєсова, де Остап, сидячи на уламкові воріт будинку № 5 по Перелешинському провулку, почав розвивати перед очманілим кустарем-одинаком з мотором фантасмагоричні ідеї про порятунок вітчизни.

За годину вони повернули і застали стариків цілком розімлілими.

– А ви пам'ятаєте, Олено Станіславівно? – говорив Іполит Матвійович.

– А ви пам'ятаєте, Іполите Матвійовичу? – говорила Олена Станіславівна.

«Здається, настав психологічний момент для вечері», – подумав Остап. І, урвавши Іполита Матвійовича, що згадував вибори в міську управу, сказав:

– У Берліні є дуже дивний звичай: там їдять так пізно, що важко зрозуміти, що це – рання вечеря чи пізній обід.

Олена Станіславівна стрепенулась, відвела кролячий погляд від Вороб'янінова і потяглась на кухню.

– А тепер діяти, діяти і діяти! – сказав Остап, знизивши голос до ступеня цілковитої нелегальності.

Він узяв Полєсова за руку.

– Стара не підведе? Надійна жінка?

Полєсов молитовно склав руки.

– Ваше політичне кредо?

– Завжди! – захоплено відказав Полєсов.

– Ви, сподіваюсь, кириловець?

– Так точно.

Полєсов випнувся, як струна.

– Росія вас не забуде! – ревнув Остап.

Іполит Матвійович, держачи в руці солодкий пиріжок, здивовано слухав Остапа, але стримати його було неможливо. Його прорвало. Великий комбінатор почував натхнення, п'янкий стан перед шантажем вище середнього гатунку. Він пройшовся по кімнаті, як барс.

У такому збудженому стані застала його Олена Станіславівна, що ледве тягла із кухні самовар. Остап галантно підскочив до неї, взяв самовар і поставив його на стіл. Самовар свиснув. Остап вирішив діяти.

– Мадам, – сказав він, – ми щасливі бачити у вашій особі…

Він не знав, кого він щасливий бачити в особі Олени Станіславівни. Довелося почати знову. З усіх пишних зворотів царського режиму вертілося в голові тільки якесь «ласкаво повеліти зволив». Але це було не до речі. Тим-то він почав діловито:

– Суворий секрет! Державна таємниця!

Остап показав рукою на Вороб'якінова.

– Хто, по-вашому, цей могутній старик? Не говоріть, ви цього не можете знати. Це – гігант мислі, батько російської демократії і особа, близька до імператора.

Іполит Матвійович став на весь свій прекрасний зріст і розгублено подививсь увсебіч. Він нічого не розумів, але, знаючи з досвіду, що Остап Бендер ніколи не говорить дарма, мовчав. У Полєсова ця сцена викликала дрож. Він стояв, задерши підборіддя до стелі, в такій позі, наче готувався пройти церемоніальним маршем. Олена Станіславівна сіла на стілець, з острахом дивлячись на Остапа.

– Наших у місті багато? – прямо запитав Остап. – Який настрій?

– За наявності відсутності… – сказав Віктор Михайлович і почав плутано оповідати про своє нещастя. Тут був і двірник будинку № 5, зарозумілий хам, і плашки на три восьмих дюйма, і трамвай, і багато чого іншого.

– Гаразд! – гаркнув Остап. – Олено Станіславівно! З вашою допомогою ми хочемо налагодити зв'язки з найкращими людьми міста, яких лиха доля загнала в підпілля. Кого можна запросити до вас?

– Кого ж можна запросити? Хіба що Максима Петровича з дружиною?

– Без дружини, – поправив Остап, – без дружини! Ви будете єдиним приємним винятком. Іще кого?

Під час обговорення, до якого діяльно прилучився і Віктор Михайлович, з'ясувалося, що запросити можна того ж таки Максима Петровича Чарушникова, колишнього гласного міської думи, а нині в чудесний спосіб прилученого до сонму радслужбовців, господаря «Швидкоупаку» Дядьєва, голову одеської бубличної артілі «Московські баранки» Кислярського і двох молодих людей без прізвищ, але цілком певних.

– У такому разі прошу їх запросити негайно ж на маленьку нараду. Під величезним секретом.

Заговорив Полєсов:

– Я побіжу до Максима Петровича, по Нікешу і Владю, а вже ви, Олено Станіславівно, будь ласка, підіть до «Швидкоупаку» і по Кислярського.

Полєсов помчав. Ворожка з благоговінням подивилась на Іполита Матвійовича і теж пішла.

– Що це означає? – запитав Іполит Матвійович.

– Це означає, – одказав Остап, – що ви відстала людина.

– Чому?

– Тому! Пробачте за вульгарне запитання: скільки у вас є грошей?

– Яких грошей?

– Всяких. Включно до срібла і міді.

– Тридцять п'ять карбованців.

– Із цими грошима ви збирались оплатити всі витрати нашої операції?

Іполит Матвійович мовчав.

– От що, дорогий патроне. Мені здається, що ви мене розумієте. Вам доведеться побути з годину гігантом мислі і особою, близькою до імператора.

– Для чого?

– Для того, що нам потрібен оборотний капітал. Завтра моє весілля. Я не жебрак. Я хочу бенкетувати в цей знаменний день.

– Що ж я повинен робити? – простогнав Іполит Матвійович.

– Ви повинні мовчати. Вряди-годи, для поважності, оддувайте щоки.

– Але ж це… обман.

– Хто це каже? Це каже граф Толстой? Або Дарвін? Ні. Я чую це з уст людини, яка ще вчора збиралася залізти вночі в квартиру Грицацуєвої і вкрасти у бідної вдови меблі. Не задумуйтесь. Мовчіть. І не забувайте надувати щоки.

– Навіщо встрявати в таку небезпечну справу? Адже можуть виказати.

– Про це не турбуйтесь. На кепські шанси я не ловлю. Діло поведемо так, що ніхто нічого не зрозуміє. Нумо до чаю.

Поки концесіонери пили і їли, а папуга тріщав лушпинням соняшників, у квартиру входили гості

Нікеша і Владя прийшли разом з Полєсовим. Віктор Михайлович не насмілився відрекомендувати молодих людей гігантові мислі. Вони засіли в куток і почали спостерігати, як батько російської демократії їсть холодну телятину.

Нікеша і Владя були цілком дозрілі недотепи. Кожному з них було років під тридцять. Їм, видно, дуже подобалось, що їх запросили на засідання.

Колишній гласний міської думи Чарушников, опасистий старик, довго тряс руку Іполитові Матвійовичу і заглядав йому в очі. Під наглядом Остапа старожили міста почали обмінюватися спогадами. Давши їм розговоритися, Остап звернувся до Чарушникова:

– Ви в якому полку служили?

Чарушников запихкав.

– Я… я, сказати б, загалом не служив, бо, бувши вщасливлений довір'ям суспільства, проходив на виборах.

– Ви дворянин?

– Так. Був.

– Ви, сподіваюсь, лишились ним і тепер? Будьте мужні. Ваша допомога буде потрібна. Полєсов вам говорив? Закордон нам допоможе. Усе залежить від громадської думки. Повна таємниця організації. Увага!

Остап одігнав Полесова від Нікеші і Владі і з неудаваною суворістю спитав:

– У якому полку служили? Доведеться послужити вітчизні. Ви дворяни? Дуже добре. Захід нам допоможе. Будьте мужні. Повна таємниця вкладів, тобто організації. Увага.

Остапа несло. Справа начебто налагоджувалася. Відрекомендований Оленою Станіславівною власникові «Швидкоупаку» Остап одвів його набік, запропонував йому бути мужнім, поцікавився, в якому полку він служив, і обіцяв допомогу з-за кордону та повну таємницю організації. Першим почуттям власника «Швидкоупаку» було бажання якомога скорше втекти із змовницької квартири. Він вважав свою фірму за надто солідну, щоб встрявати в рисковану справу. Але, оглянувши зграбну фігуру Остапа, він завагався і почав міркувати: «А що як!.. А втім, все залежить від того, під яким соусом все це буде подано».

Дружня бесіда за чайним столом пожвавішала. Поєднані таємницею, всі свято берегли її і розмовляли про міські новини.

Останнім прийшов громадянин Кислярський, який, не бувши дворянином і не бувши ніколи в гвардійських полках, перекинувшись словом з Остапом, одразу з'ясував становище.

– Будьте мужні, – сказав Остап повчально.

Кислярський пообіцяв.

– Ви, як представник приватного капіталу, не можете лишитись глухим до стогону вітчизни.

Кислярський співчутливо засумував.

– Ви знаєте, хто це сидить? – запитав Остап, показуючи на Іполита Матвійовича.

– Звісно, – відказав Кислярський, – це пан Вороб'янінов.

– Це, – сказав Остап, – гігант мислі, батько російської демократії, особа, близька до імператора.

«У кращому разі, два роки з суворою ізоляцією, – подумав Кислярський, починаючи тремтіти. – Навіщо я сюди прийшов?»

– Таємний Союз меча і рала! – лиховісно прошепотів Остап.

«Десять років», – пронизала Кислярського думка.

– А втім, ви можете піти геть, але у нас, попереджаю, довгі руки!

«Я тобі покажу, сучий сину, – подумав Остап. – Менше, ніж за сто карбованців, я тебе не випущу».

Кислярський став мармуровим. Іще сьогодні він так смачно і спокійно обідав, їв курячі пупочки, бульйон з горішками і нічого не знав про страшний Союз меча і рала. Він залишився: «довгі руки» справили на нього невигідне враження.

– Громадяни! – сказав Остап, відкриваючи засідання. – Життя диктує свої закони, свої жорстокі закони. Я не говоритиму вам про мету наших зборів – вона вам відома. Мета свята. Звідусюди ми чуємо стогони. З усіх усюд нашої неосяжної країни волають про допомогу. Ми повинні простягти руку помочі, і ми її простягнемо. Одні з вас служать і їдять хліб із маслом, інші живуть з відходного промислу і їдять бутерброди з ікрою. І ті, і ті сплять у своїх постелях і вкриваються теплими ковдрами. Тільки маленькі діти, безпритульні діти, тиняються без догляду. Ці квіти вулиці, або, як кажуть пролетарі розумової праці, квіти на асфальті, заслуговують на кращу долю. Ми, панове присяжні засідателі, повинні їм допомогти. І ми, панове присяжні засідателі, їм допоможемо.

Промова великого комбінатора збудила серед присутніх різні почуття.

Полєсов не зрозумів свого нового друга – молодого гвардійця.

«Які діти? – подумав він. – Чому діти?»

Іполит Матвійович навіть і не пробував що-небудь зрозуміти. Він давно вже махнув на все рукою і мовчки сидів, надуваючи щоки.

Олена Станіславівна зажурилася.

Нікеша і Владя самовіддано дивилися на голубу жилетку Остапа.

Власник «Швидкоупаку» був украй вдоволений.

«Чудово скомпоновано, – вирішив він, – під таким соусом і гроші дати можна. На випадок успіху – пошана! Не вийшло – моє діло шістнадцяте. Помагав дітям – і край».

Чарушников обмінявся значущим поглядом з Дядьєвим і, віддаючи належне конспіративній спритності доповідача, продовжував качати по столу хлібні кульки.

Кислярський був на сьомому небі.

«Золота голова», – думав він. Йому здавалося, що він ще ніколи так дуже не любив безпритульних дітей, як того вечора.

– Товариші! – провадив далі Остап. – Потрібна негайна допомога. Ми мусимо вирвати дітей з невблаганних лабет вулиці, і ми їх вирвемо звідти. Допоможемо дітям. Пам'ятаймо, що діти – квіти життя. Я запрошую вас негайно зробити свої внески і помогти дітям. Тільки дітям і нікому іншому. Ви мене розумієте?

Остап витяг з бічної кишені квитанційну книжку.

– Прошу робити внески. Іполит Матвійович ствердить мої повноваження.

Іполит Матвійович надувся і нахилив голову. Тут навіть малотямущі Нікеша з Владею і сам метушливий слюсар зрозуміли таємну суть алегорій Остапа.

– Додержуймо старшинства, панове, – сказав Остап, – почнімо з вельмиповажного Максима Петровича.

Максим Петрович засовався і дав од сили тридцять карбованців.

– Кращим часом дам більше! – заявив він.

– Кращі часи незабаром настануть, – сказав Остап, – а втім, до безпритульних дітей, яких я в даний момент репрезентую, це не стосується.

Вісім карбованців дали Нікеша з Владею.

– Мало, молоді люди.

Молоді люди зашарілись.

Полєсов побіг додому і приніс п'ятдесят.

– Браво, гусаре! – сказав Остап. – Для гусара-одинака з мотором цього на перший раз досить. Що скаже купецтво?

Дядьєв і Кислярський довго торгувались і скаржились на зрівняльний. Остап був невблаганний:

– У присутності самого Іполита Матвійовича вважаю ці розмови зайвими.

Іполит Матвійович нахилив голову. Купці пожертвували на користь діточкам по двісті карбованців.

– Разом, – вигукнув Остап, – чотириста вісімдесят вісім карбованців. Ех! Дванадцяти карбованців не вистачає для круглої суми.

Олена Станіславівна, що довго була незворушна, пішла до спальні і винесла в ридикюлі потрібні дванадцять карбованців.

Друга частина засідання була зім'ята і мала не такий урочистий характер. Остап почав жартувати. Олена Станіславівна зовсім розм'якла. Гості один по одному розходились, шанобливо прощаючись з організаторами.

– Про день наступного засідання буде окреме сповіщення, – говорив Остап на прощання, – найсуворіший секрет. Справа допомоги дітям повинна бути таємна… Це, до речі, у ваших особистих інтересах.

Після цих слів Кислярському захотілось дати ще п'ятдесят карбованців, але ніколи вже не приходити ні на які засідання. Він ледве стримав себе від цього пориву.

– Ну, – сказав Остап, – час рушати. Ви, Іполите Матвійовичу, я сподіваюся, скористаєтеся з гостинності Олени Станіславівни і переночуєте у неї. До речі, нам і заради конспірації корисно розлучитись на певний час. А я пішов.

Іполит Матвійович розпачливо підморгував Остапові оком, але той удав, ніби не помітив цього, і вийшов на вулицю.

Пройшовши квартал, він згадав, що в кишені у нього лежать п'ятсот чесно зароблених карбованців.

– Візник! – крикнув він. – Вези до «Фенікса»!

– Це можна, – сказав візник.

Він неквапно підвіз Остапа до закритого ресторану.

– Що таке? Закрито?

– З нагоди Першого травня.

– А бодай їх! І грошей скільки завгодно, і погуляти ніде! Ну, тоді паняй на вулицю Плеханова. Знаєш?

Остап вирішив поїхати до своєї нареченої.

– А раніше як ця вулиця називалася? – спитав візник.

– Не знаю.

– Куди ж їхати? І я не знаю. Проте Остап наказав їхати й шукати.

Години півтори проїздили вони безлюдним нічним містом, розпитуючи нічних сторожів і міліціонерів. Один міліціонер довго приндився і нарешті повідомив, що Плеханова – не інакше як колишня Губернаторська.

– Ну, Губернаторська! Я Губернаторську добре знаю. Двадцять п'ять років вожу на Губернаторську.

– Ну, і катай!

Приїхали на Губернаторську, але виявилося, що вона не Плеханова, а Карла Маркса.

Розлютований Остап поновив пошуки загубленої вулиці імені Плеханова. Але не знайшов її.

Світанок тьмяно освітив лице багатого мученика, що так і не зумів розважитись.

– Вези на «Сорбонну»!. – крикнув він. – Візник називається! Плеханова не знаєш!

Чертог вдови Грицацуєвої сяяв. На чолі весільного столу сидів мар'яжний король – син турецько-підданого. Він був елегантний і п'яний. Гості гомоніли.

Молода була вже не молода. Їй було щонайменше тридцять п'ять років. Природа обдарувала її щедро. Тут було все: груди-кавуни, ніс – обухом, розмальовані щоки і могутня потилиця. Нового чоловіка вона обожнювала і вельми боялася. Тим-то звала його не на ім'я і навіть не по батькові, про що вона так ніколи й не довідалась, а на прізвище: товариш Бендер.

Іполит Матвійович знову сидів на заповітному стільці. Під час всієї весільної вечері він підстрибував на нім, щоб відчути тверде. Іноді це йому щастило. Тоді всі присутні подобались йому, і він несамовито починав кричати «гірко».

Остап весь час виголошував промови, спічі і тости. Пили за народну освіту та іригацію Узбекистану. Після цього гості почали розходитись. Іполит Матвійович затримався в передпокої і шепнув Бендерові:

– То ви не баріться. Вони там.

– Ви – грошолюб, – відповів п'яний Остап, – чекайте на мене в готелі. Нікуди не йдіть. Я можу прийти щохвилини. Заплатіть у готелі за номер. Щоб усе було напоготові. Адьє, фельдмаршале! Побажайте мені на добраніч.

Іполит Матвійович побажав і попрямував до «Сорбонни» хвилюватись.

О п'ятій годині ранку прийшов Остап із стільцем. Іполита Матвійовича пройняло жаром. Остап поставив стілець посеред кімнати і сів на нього.

– Як це вам пощастило? – вимовив нарешті Вороб'янінов.

– Дуже просто, по-сімейному. Вдовиця спить і бачить сон. Шкода було будити. «На заре ты ее не буди». Та ба! Довелося залишити коханій записку: «Виїжджаю з доповіддю в Новохоперськ. На обід не жди. Твій Ховрашок». А стілець я захопив у їдальні. Трамвая в ці ранішні години нема, – відпочивав на стільці по дорозі.

Іполит Матвійович з буркотінням кинувся до стільця.

– Тихо, – сказав Остап, – треба робити все без галасу.

Він витяг з глибокої кишені обценьки, і робота закипіла.

– Ви двері замкнули? – запитав Остап.

Відштовхуючи нетерплячого Вороб'янінова, Остап акуратно зняв верх стільця, щоб не пошкодити англійського ситцю в квіточках.

– Такого матеріалу тепер нема, треба його зберегти. Товарний голод, нічого не вдієш.

Все це довело Іполита Матвійовича до крайнього роздратування.

– Готово, – сказав Остап тихо.

Він підняв покрови і обома руками почав нишпорити поміж пружинами. На чолі йому збухла венозна іжиця.

– Ну, – повторював Іполит Матвійович на різні лади. – Ну? Ну?

– Ну й ну, – відказав Остап роздратовано, – один шанс проти одинадцяти. І цей шанс…

Він ретельно порився в стільці і закінчив:

– І цей шанс поки що не наш.

Він підвівся на весь зріст і почав чистити колінця. Іполит Матвійович кинувся до стільця.

Діамантів не було. В Іполита Матвійовича обвисли руки. Але Остап як завжди був бадьорий.

– Тепер наші шанси збільшились. Він походив по кімнаті.

– Нічого! Цей стілець обійшовся вдові дорожче, ніж нам.

Остап витяг з бічної кишені золоту брошку зі скельцями, дутий золотий браслет, півдюжини золочених ложечок і чайне ситечко.

Іполит Матвійович з горя навіть не зміркував, що став співучасником звичайної крадіжки.

– Ница річ, – зауважив Остап, – але погодьтесь, що я не міг покинути кохану жінку, не залишивши про неї жодного спогаду. Однак часу гаяти не слід. Це ще тільки початок. Кінець у Москві. А мебльовий музей – це вам не вдова: там куди важче буде!

Компаньйони запхали уламки стільця під ліжко і, підрахувавши гроші (їх разом з пожертвами на користь дітям було п'ятсот тридцять п'ять карбованців), виїхали на вокзал до московського поїзда.

Їхати довелося через все місто візником.

На Кооперативній вони побачили Полєсова, що біг тротуаром, немов сполохана антилопа. За ним гнався двірник будинку № 5 на Перелешинському провулкові. Завертаючи за ріг, концесіонери встигли зауважити, що двірник наздогнав Віктора Михайловича і заходився його лупцювати. Полєсов кричав: «ґвалт!» і «хам!»

До відходу поїзда сиділи в убиральні, побоюючись зустрічі з коханою жінкою.

Поїзд віз друзів у гомінкий центр. Друзі припали до вікна.

Вагони пролітали над Гусищем.

Раптом Остап заревів і схопив Вороб'янінова за біцепс.

– Дивіться, дивіться! – крикнув він. – Швидше! Альхен, с-сучий син!..

Іполит Матвійович глянув униз. Під, насипом кремезний вусань тяг тачку, навантажену фісгармонією і п'ятьма віконними рамами. Тачку підштовхував сором'язливого вигляду громадянин у мишачій толстовочці.

Сонце пробилось крізь хмари. Сяяли хрести церков.

Остап, регочучи, виставив погруддя з вікна і гаркнув:

– Пашко! На товкучку їдеш?

Паша Емільович підвів голову, але угледів тільки буфери останнього вагона і ще дужче запрацював ногами.

– Бачили? – радісно запитав Остап. – Краса! От працюють люди!

Остап поляскав засмученого Вороб'янінова по спині.

– Нічого, папашо! Не журіться! Засідання триває далі. Завтра ввечері ми в Москві!