Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 43 страниц)

Розділ XXII
КОМАНДУВАТИ ПАРАДОМ БУДУ Я

– Я помираю з нудьги, – сказав Остап, – ми з вами розмовляємо лише дві години, а ви вже набридли мені так, ніби я знав вас усе життя. З таким норовистим характером добре бути мільйонером в Америці. У нас мільйонер мусить бути більш лагідним.

– Ви божевільні! – відповів Олександр Іванович.

– Не ображайте мене, – смиренно зауважив Бендер, – я син турецького підданця і, зрозуміло, потомок яничарів. Я вам не дам пощади, якщо ви будете мене кривдити. Яничари не знають жалю ні до жінок, ні до дітей, ні до підпільних радянських мільйонерів.

– Ідіть, громадянине! – сказав Корейко голосом геркулесівського бюрократа. – Вже третя година ночі, я хочу спати, мені рано на службу йти.

– То правда, я й забув! – вигукнув Остап. – Вам не можна запізнюватись на службу. Можуть звільнити без вихідної допомоги. Все ж таки двотижневий оклад – двадцять три карбованці! Така економна людина, як ви, може прожити півроку.

– Не ваше діло… Дайте мені спокій. Чуєте? Ідіть геть!

– Але ця економія вас погубить. Вам, звичайно, небезпечно показувати свої мільйони. Одначе ви занадто вже стараєтесь. Ви подумали над тим, що з вами станеться, якщо ви нарешті зможете тратити гроші? Постування – річ небезпечна. Моя знайома, вчителька французької мови Ернестина Йосипівна Пуанкаре, ніколи в житті не пила вина. І що ж? На якійсь вечірці її пригостили чаркою коньяку. Це їй так сподобалося, що вона випила цілу пляшку і тут же, на вечірці, збожеволіла. І на світі стало менше на одну вчительку французької мови. Таке може статися з вами,

– Чого ви, хай вам чорт, хочете від мене?

– Того, чого хотів друг мого дитинства Коля Остеп-Бакен від подруги мого ж таки дитинства, польської красуні Інги Зайонц, – любові. Я теж хочу любові. Я хочу, щоб мене полюбили ви, громадянине Корейко, і, як вияв цієї любові, видали мені один мільйон карбованців.

– Геть! – неголосно сказав Корейко.

– Ну от, ви знову забули, що я потомок яничарів. З цими словами Остап підвівся з свого місця. Тепер співбесідники стояли один проти одного. У Корейка було штормове обличчя, в очах виблискували білі баранці. Великий комбінатор щиро посміхався, показуючи білі кукурудзяні зуби. Вороги підійшли ближче до настільної лампочки, і на стіні пролягли їхні велетенські тіні.

– Я вам тисячу разів повторюю, – промовив, стримуючись, Корейко, – що ніяких мільйонів у мене немає і не було. Зрозуміли? Зрозуміли? Ну й забирайтесь! Я на вас скаржитимусь.

– Скаржитись на мене ви ніколи не будете, – багатозначно сказав Остап, – а піти я можу, але не встигну я ще вийти на вашу Малу Касательну вулицю, як ви з плачем побіжите за мною і лизатимете мої яничарські п'ятки, благаючи, щоб я повернувся.

– Чого це я буду вас благати?

– Будете. Так треба, як любив висловлюватися мій друг Васисуалій Лоханкін, саме в цьому сірячна правда. Ось вона!

Великий комбінатор поклав на стіл папку, і, неквапно розв'язуючи її черевичні шнурки, продовжував:

– Але давайте домовимося: ніяких ексцесів! Ви не будете мене душити, не будете викидатися з вікна і, найголовніше, не вмирайте від удару. Якщо ви надумаєтесь враз нагло сконати, то поставите мене цим у дурне становище. Загине плід тривалої добросовісної праці. Взагалі, давайте побесідуємо. Вже не секрет, що ви мене не любите. Ніколи я не доб'юся того, чого Коля Остен-Бакен добився в Інги Зайонц, подруги мого дитинства. Тому я не почну марно зітхати, не хапатиму вас за талію. Вважайте, що серенаду закінчено. Замовкли балалайки, гуслі і позолочені арфи. Я прийшов до вас, як юридична особа до юридичної особи. Ось папка вагою в три-чотири кіло. Вона продається і коштує мільйон, який ви через свою скупість не хочете мені подарувати. Купіть!

Корейко нахилився над столом і прочитав на папці: «Справа Олександра Івановича Корейка. Почато 25 червня 1930 р. Закінчено 10 серпня 1930 р.»

– Яка дурниця! – сказав він, розводячи руками. – Що це за нещастя на мою голову! То ви приходили до мене з якимись грішми, тепер вигадали якусь справу. Просто смішно.

– Ну то як, торг відбудеться? – наполягав великий комбінатор. – Ціна невелика. За кіло дуже цікавих відомостей з галузі підземної комерції беру всього-на-всього по триста тисяч.

– Які ще там відомості? – грубо запитав Корейко, простягаючи руки до папки.

– Дуже цікаві, – відповів Остап, ввічливо відводячи його руку. – Відомості про ваше друге і головне життя, яке зовсім несхоже на ваше перше, сорокашестикарбовочне, геркулесівське. Перше ваше життя всім відоме. Від десяти до чотирьох ви за Радянську владу. А от про ваше друге життя, від чотирьох до десяти, знаю лише я. Ви оцінили ситуацію?

Корейко не відповів. Тінь лягла на єфрейторські складки його обличчя.

– Ні, – рішуче сказав великий комбінатор, – ви походите не від мавпи, як всі громадяни, а від корови. Ви тугодум, як всі парнокопитні ссавці. Це я вам кажу як спеціаліст по рогах і копитах. Отже, ще раз. У вас, за моїми відомостями, мільйонів сім-вісім. Папка продається за мільйон. Якщо ви її не купите, я зараз же віднесу її в інше місце. Там за неї мені не дадуть ні копійки. Але ви загинете. Це я вам кажу як юридична особа юридичній особі. Я залишусь таким же бідним поетом і багатоженцем, як і був, та до самої смерті мене тішитиме думка про те, що я допоміг громадськості позбутись великої скареди.

– Покажіть справу, – сказав Корейко, замислившись.

– Не метушіться, – зауважив Остап, розкриваючи папку, – командувати парадом буду я. Свого часу вас повідомили про це телеграфом. Так ось парад почався, і, як ви бачите, ним командую я.

Олександр Іванович глянув на першу сторінку справи, і, побачивши наклеєну на ній власну фотокартку, неприємно посміхнувся, і сказав:

– Щось я ніяк не збагну, що ви од мене хочете. Гляну лише заради цікавості.

– Я теж заради цікавості, – заявив великий комбінатор. – Ну що ж, давайте почнемо задовольняти це наше, зрештою, невинне почуття. Панове присяжні засідателі, Олександр Іванович Корейко народився… А втім, щасливе дитинство можна не чіпати. В той голубий час Саша ще не займався комерційним грабунком. Далі йдуть рожеві хлоп'ячі роки. Перегорнемо й цю сторінку. А от і юність, початок життя. Тут уже можна зупинитись. Заради цікавості. Шоста сторінка.

Остап перегорнув шосту сторінку і розповів зміст сторінок сьомої, восьмої і далі, аж до дванадцятої включно.

– І от, панове присяжні засідателі, перед вами пройшли перші значні дільця мого підзахисного, це: торгівля казенними медикаментами під час голоду і тифу, а також праця по постачанню, в результаті якої зник залізничний ешелон з продуктами, який йшов маршрутом для голодаючих Поволжя. Всі ці факти, панове присяжні засідателі, я згадую з точки зору звичайнісінької цікавості.

Остап говорив у поганій манері дореволюційного присяжного повіреного, який, вхопившись за якесь слівце, вже не випускає його з зубів і тягне за собою протягом усіх десяти днів великого процесу.

– Не позбавлена також деякого інтересу поява мого підзахисного у Москві 1922 року…

Обличчя Олександра Івановича ще намагалось тримати нейтральність, та руки його вже безцільно йорзали по столу, як у сліпого.

– Дозвольте, панове присяжні засідателі, подати вам одне питання. Звичайно, теж заради цікавості. Який прибуток можуть дати людині дві звичайні бочки, налляті водопровідною водою? Двадцять карбованців? Три карбованці? Вісім копійок? Ні, панове присяжні засідателі! Олександру Івановичу Корейку вони принесли чотириста тисяч золотих карбованців ноль-ноль копійок. Правда, ці бочки мали багатозначну назву: «Промислова артіль хімічних продуктів «Реванш». Одначе підемо далі.

Сторінки сорок друга – п'ятдесят третя. Місце дії – маленька довірлива республіка. Синє небо, верблюди, оазиси і піжони в золотих тюбетейках. Мій підзахисний допомагає будувати електростанцію. Підкреслюю – допомагає. Погляньте на його обличчя, панове присяжні засідателі!..

Захопившись, Остап повернувся до Олександра Івановича і вказав на нього пальцем. Та зробити ефектно рукою повільну криву, як це роблять присяжні повірені, йому не пощастило. Підзахисний несподівано ухопив його руку на льоту і мовчки почав її викручувати. В той же час підзахисний другою рукою надумався вчепитися панові присяжному повіреному в горло. З півхвилини супротивники ламали один одного і тремтіли від напруги. Сорочка в Остапа розстебнулася, блиснула татуїровка. Наполеон все так само тримав пивний кухоль, але зараз був такий червоний, ніби вже встиг добре нализатися.

– Не давіть на мою психіку! – сказав Остап, відірвавши від себе Корейка. Він важко дихав. – Так працювати не можна!

– Негідник! Негідник! – шепотів Олександр Іванович. – Ну й негідник же!

Він сів на підлогу, кривлячись від болю, якого завдав йому потомок яничарів.

– Засідання продовжується! – промовив – Остап, наче нічого не сталося. – І, як ви бачите, панове присяжні засідателі, лід рушив! Підзахисний намагався мене вбити. Звичайно, заради дитячої цікавості. Він хотів дізнатись, що у мене всередині. Поспішаю задовольнити його цікавість. Там, всередині,—благородне й дуже здорове серце, чудові легені й печінка ще без каміння. Прошу занести цей факт до протоколу. А тепер продовжимо нашу гру, як казав редактор гумористичного журналу, розпочинаючи чергове засідання і суворо поглядаючи на своїх співробітників.

Гра дуже не сподобалася Олександру Івановичу. Відрядження, з якого повернувся Остап, дихаючи вином і бараниною, лишило в справі відчутні сліди. Тут була копія заочного вироку, зняті на кальку плани благодійного комбінату, виписка з «Рахунку прибутків і видатків», а також фотографії електричної ущелини і кінокоролів.

– І нарешті, панове присяжні засідателі, третій етап діяльності мого неспокійного підзахисного – скромна конторська робота в «Геркулесі» – для суспільства і посилена торгово-підземна діяльність – для душі. Просто заради цікавості зазначимо спекуляцію валютою, хутром, камінцями й іншими компактними предметами першої необхідності. І нарешті спинимось на серії самовибухаючих акціонерних товариств, під яскравими нахабно-кооперативними назвами: «Інтенсивник», «Трудовий кедр», «Пилодопомога» і «Південний лісоруб». І всім цим заправляв не пан Фунт, в'язень приватного капіталу, а мій підзахисний друг.

При цьому великий комбінатор знову вказав рукою на Корейка і таки зробив нею давно задуману криву.

Потім Остап пишномовними висловами попросив уявленого суду дозволу поставити підсудному кілька запитань, і, зробивши потрібну в таких випадках паузу, почав:

– Чи не мав. підсудний яких позаслужбових справ з геркулесівцем Берлагою? Не мав. Правильно! А з геркулесівцем Скумбрієвичем? Теж ні. Чудово! А з геркулесівцем Полихаєвим?

Мільйонер-конторник мовчав.

– Запитань більше не маю. Ху! Я стомився і хочу їсти. Скажіть, Олександре Івановичу, чи немає у вас холодної котлети за пазухою? Нема? Дивовижна бідність, особливо коли взяти до уваги ті суми, які ви за допомогою Полихаєва викачали з доброго «Геркулеса». Ось власноручне пояснення Полихаєва, єдиного геркулесівця, який знав, хто приховується за маскою сорокашестикарбованцевого конторника. Та й він по-справжньому не розуміє, хто ви такий. Зате це знаю я… Так, панове присяжні засідателі, мій підзахисний грішний. Це доведено. Та все ж таки я дозволю собі просити полегшити ваш вирок, звичайно, при умові, що підзахисний купить у мене папку. Я закінчив.

Наприкінці промови великого комбінатора Олександр Іванович заспокоївся. Заклавши руки в кишені легеньких штанів, він підійшов до вікна. Молодий день шумів по місту трамвайними бубонцями. За палісадником йшли тсоавіохімівці, тримаючи в руках косо-криво гвинтівки, наче сапи. На цинковому карнизі гуляли голуби, постукуючи червоними вербовими ніжками. Вони весь час зривалися з карниза. Олександр Іванович, привчивши себе до економії, погасив настільну лампу і сказав:

– То це ви посилали мені оті дурні телеграми?

– Я, – відповів Остап. – «Вантажте апельсини в бочках брати Карамазови». Хіба погано?

– Недотепно.

– А жебрак-напівідіот? – запитав Остап, відчуваючи, що парад пройшов добре. – Погано?

– Хлопчача вигадка! І книга про мільйонерів – теж. А коли ви прийшли під виглядом київського міліціонера, я одразу подумав, що ви дрібний шахрай. На жаль, помилився. Інакше б чорта пухлого ви мене знайшли.

– Так, ви помилилися. Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається, як сказала польська красуня Інга. Зайонц через місяць після весілля з другом мого дитинства Колею Остен-Бакеном.

– Ну, пограбування – це ще зрозуміло, але гирі! Нащо ви викрали в мене гирі?

– Які гирі? Ніяких гир я не крав.

– Вам просто соромно признатися. І взагалі ви наробили безліч дурниць.

– Можливо, – погодився Остап. – Я не ангел. У мене є недоліки. Одначе я з вами заговорився. На мене чекають мулати. Накажете одержати гроші?

– Так, так, гроші! – сказав Корейко. – 3 грішми почекайте. Папка непогана, що й казати, купити можна, але, підраховуючи мої прибутки, ви не врахували мої витрати і прямі збитки. Мільйон – цифра нереальна.

– До побачення, – холодно промовив Остап, – і, прошу вас, побудьте вдома півгодини. По вас приїдуть в чудовій кареті з ґратами.

– Так діло не роблять, – сказав Корейко, посміхаючись купецькою посмішкою.

– Можливо, – зітхнув Остап, – але я, знаєте, не фінансист. Я – вільний художник і холодний філософ.

– За що ж ви хочете одержати гроші? Я їх заробив, а ви…

– Я не лише трудився. Я навіть постраждав. Після розмови з Берлагою, Скумбрієвичем і Полихаєвим я втратив віру в людство. Хіба віра в людство не варта мільйона карбованців.

– Варта, варта, – заспокоїв Олександр Іванович.

– То що, підемо до засіка? – запитав Остап. – До речі, де ви тримаєте свою готівку? Я так думаю, не в ощадкасі?

– Ходімо! – відповів Корейко. – Там побачите.

– Може, далеко? – заметушився Остап. – Я можу гукнути машину.

Та мільйонер від машини відмовився і заявив, що йти недалеко і що взагалі не потрібно ніякого зайвого шику. Він чемно пропустив Бендера вперед і вийшов, прихопивши з собою невеличкий пакуночок, загорнутий в газету.

Спускаючись зі сходів, Остап наспівував: «Под небом знойной Аргентины…»

Розділ XXIII
СЕРЦЕ ШОФЕРА

На вулиці Остап взяв Олександра Івановича під руку, і обидва комбінатори швидко пішли в напрямку до вокзалу.

– А ви кращий, ніж я думав, – дружелюбно сказав Бендер. – І правильно. З грішми треба розставатися легко, без стогонів.

– Для хорошої людини і мільйона не жалко, – відповів конторник, навіщось прислухаючись.

Коли вони повернули на вулицю Мерінга, над містом пролунало виття сирени. Виття було тривале, хвилясте і тоскне. Від таких звуків морякам у туманну ніч стає якось моторошно, хочеться чомусь просити надбавки до зарплатні з причин небезпечної служби. Сирена продовжувала надриватися. До неї приєдналися суходольні гудки заводів й інші сирени, більш далека і ще більш сумні. Перехожі раптом заметушилися, ніби їх погнала злива. При цьому всі посміхалися і поглядали на небо. Опасисті бабусі-перекупки, що торгували насінням, бігли, гойдаючи своїми животами, і в їхніх очеретяних кошиках серед сипучого краму підскакували склянки. Через вулицю навскіс пробіг Адольф Миколайович Бомзе. Він благополучно встиг ускочити в скляні двері-вертушку «Геркулеса». Промчав галопом на різномасних конях підрозділ кінного резерву міліції. Блимнув автомобіль з червоним хрестом. Вулиця враз спорожніла. Остап помітив, що далеко попереду біля колишнього кафе «Флоріда» гайнув табунчик пікейних жилеток. Розмахуючи газетами, канотьє і панамськими капелюхами, дідки затрусили по бруківці. Та не встигли вони добігти до рогу, як залунав приголомшуючий тріскучий гарматний постріл, пікейні жилетки пригнули голови, спинилися і одразу ж побігли назад. Поли їх чесучевих піджаків роздувалися.

Поведінка пікейних жилеток розсмішила Остапа. Поки він милувався їхніми дивовижними рухами і стрибками, Олександр Іванович встиг розгорнути взятий з дому пакуночок.

– Скабрезні старики! Опереткові коміки! – сказав Остап, обертаючись до Корейка.

Та Корейка не було. Замість нього ба великого комбінатора дивилася огидна пика з скляними водолазними очима й гумовим хоботом, в кінці якого теліпався бляшаний циліндр кольору хакі. Остап так здивувався, що навіть підстрибнув.

– Це що за жарти? – грізно викрикнув він, простягаючи руки до протигаза. – Громадянин підзахисний! Закликаю вас до порядку.

Цієї ж миті набігла група людей в таких самісіньких протигазах і серед десятків однакових гумових пик вже не можна було знайти Корейка. Притримуючи свою папку, Остап одразу ж почав дивитися на ноги чудовиськ, та як тільки йому здалося, що він побачив вдовині штани Олександра Івановича, як його схопили під руки і молодечий голос сказав:

– Товаришу! Ви отруєні!

– Хто отруєний? – закричав Остап, вириваючись. – Пустіть!

– Товаришу, ви отруєні газом! – радісно повторив санітар. – Ви потрапили в отруєну зону. Бачите – газова бомба.

На бруківці справді лежав ящичок, з якого швидко виходив густий дим. Вдовині штани були вже далеко. Востаннє вони блиснули поміж двох клубів диму і зникли. Остап мовчки і люто борюкався: його вже тримали шість масок.

– До того ж, товаришу, вас поранено осколком в руку. Не гнівайтеся, товаришу! Будьте свідомі. Ви ж знаєте, що йдуть маневри. Зараз ми вас перев'яжемо і віднесемо до газосховища.

Великий комбінатор ніяк не міг збагнути, що чинити опір безнадійно.

Картяр, що вранці вхопив свою щасливу талію і дивував весь стіл, несподівано за десять хвилин спустив все якомусь молодикові, що випадково сюди забрів. І вже не сидить він блідий від перемоги, торжествуючий, і вже не товпляться навколо нього марафони, виклянчуючи копійки на щастя. Додому він піде пішки…

До Остапа підбігла комсомолка з червоним хрестом на фартушку. Вона витягла з брезентової сумки бинти і вату і, хмурячи брови, щоб не засміятися, обмотала руку великого комбінатора поверх рукава. Закінчивши акт милосердя, дівчина засміялася і побігла до другого пораненого, який покірно віддав їй свою ногу. Остапа поволокли до нош.

Там виникла нова сутичка, під час якої гойдалися хоботи, а перший санітар-розпорядник голосно, лекторським тоном продовжував закликати Остапа до свідомості й до іншої громадської доблесті.

– Братці! – бурмотів великий комбінатор, в той час, коли його пристебували до нош пасками, – повідомте, братці, мого померлого батька, турецького підданця, що улюблений син його, колишній спеціаліст по рогах і копитах, загинув смертю хоробрих на полі битви.

Останні слова потерпілого на полі битви були:

– Спіть, орли бойові! Соловей, соловей, пташечка…

Після цього Остапа понесли, і він замовк, дивлячись в небо, в якому творилось бозна-що. Котилися густі, як серця, клуби диму. На значній височині нерівним кутом летіли прозорі целулоїдні літаки. Від них йшло дзвінке тремтіння, ніби всі вони були зв'язані поміж собою залізними нитками. В коротких паузах поміж орудійними ударами продовжували завивати сирени.

Остапові довелося витримати ще одне приниження. його несли повз «Геркулес». З вікон чотирьох поверхів лісоустанови визирали службовці. Весь фіноблік стояв на підвіконні. Лапідус-молодший лякав Кукушкінда, вдаючи, ніби хоче штовхнути його вниз. Берлага зробив великі очі і вклонився ношам. У вікні другого поверху на фоні пальм стояли, обнявшись, Полихаєв і Скумбріевич. Помітивши зв'язаного Остапа, вони зашепотілися і швидко зачинили вікно.

Перед вивіскою «Газосховище № 32» ноші спинилися, Остапові допомогли підвестись, а через те, що він знову спробував вирватись на волю, санітарові-розпоряднику довелося знову закликати його до свідомості.

Газосховище розташувалося в будинковому клубі. Це був довгий і світлий напівпідвал з ребристою стелею, до якої на дротах було підвішено моделі військових і поштових літаків. В глибині клубу містилася невеличка сцена, на заднику якої було намальовано два синіх вікна з місяцем і зорями і коричневі двері. Під стіною з написом: «Війни не хочемо, але до опору готові», – тинялися пікейні жилетки, яких загнали сюди всім табуном. По сцені походжав лектор у зеленому френчі і, невдоволено позираючи на двері, які з шумом пропускали нові групи отруєних, з військовою чіткістю говорив:

– За характером дії бойові отруйні речовини поділяються на: задушливі, сльозоточиві, загальноотруйні, наривні, роздратовуючі і таке інше. В числі сльозоточивих отруйних речовин можемо відзначити хлор-пікрін, бромистий бензол, бром-ацетон, хлор-ацетофенон…

Остап перевів похмурий погляд з лектора на слухачів. Молоді люди дивилися оратору в рот або ж записували лекцію в книжечку, або ж марудилися біля щита з гвинтівочними частинами. У другому ряді самотньо сиділа дівчина спортивного вигляду, мрійно дивлячись на театральний місяць.

«Хороша дівчина, – вирішив Остап, – шкода, немає часу. Про що вона думає? Напевне ж, не про бромистий бензол. Ай-яй-яй! Ще сьогодні вранці я міг пробитися ось з такою дівчиною кудись в Океанію, на Фіджі, чи ще на якийсь острів Житлотовариства, або і в Ріо-де-Жанейро».

Згадавши втрачене Ріо, Остап заметався по газосховищу.

Пікейні жилетки – їх було тут понад сорок – вже отямилися від струсу, підкрутили свої накрохмалені комірці і запально сперечалися про пан-Європу, морську конференцію трьох держав і про гандизм.

– Чули? – говорила одна жилетка другій. – Ганді приїхав У Данді.

– Ганді—це голова! – зітхнув той. – І Данді—це голова. Почалась суперечка. Одні жилетки стверджували, що Данді—це місто, і головою бути не може, інші з божевільною впертістю доводили протилежне. Зрештою всі зійшлися на тому, що Чорноморськ буде оголошено вільним містом у найближчі ж дні.

Лектор знову зморщився, бо двері відчинились і в приміщення прибули з шумом нові пожильці – Балаганов і Паніковський. Газова атака спіткала їх після повернення з нічної експедиції. Після роботи з гирями вигляд у них був такий брудний, як у шкодливих котів. Побачивши командора, молочні брати похнюпилися.

– Ви що, на іменинах в архієрея були? – похмуро запитав Остап.

Він боявся, що його почнуть розпитувати про хід справи Корейка, і тому сердито насупивши брови, перейшов у наступ.

– Ну, гуси-лебеді, що поробляєте?

– Їй-богу, – сказав Балаганов, прикладаючи руки до грудей. – Це все Паніковський затіяв.

– Паніковський! – суворо сказав командор.

– Благородне слово честі! – викрикнув порушник конвенції.—Ви ж знаєте, Бендер, як я вас поважаю! Це балагановські штучки.

– Шуро! – ще суворіше промовив Остап.

– І ви йому повірили! – з докором сказав уповноважений в справі копит. – Ну, як ви гадаєте, хіба я без вашого дозволу взяв би ці гирі?

– То це ви взяли гирі? – закричав Остап, – Навіщо?

– Паніковський сказав, що вони золоті.

Остап подивився на Паніковського. Тільки зараз він помітив, що під його піджаком вже немає п'ятдесятикопієчної манишки, і він звідтіль світить на світ божий голими грудьми. Не кажучи ні слова, великий комбінатор впав на стілець. Він весь затрусився, хапаючи повітря руками. Потім з його горла вирвався вулканічний гуркіт, з очей побігли сльози, і сміх, в якому відчувалася вся втома ночі, все розчарування у боротьбі з Корейком, так жалюгідно парадійовано молочними братами, – жахливий сміх залунав у газосховищі.

Пікейні жилетки здригнулися, а лектор ще голосніше і виразніше заговорив про бойові отруйні речовини.

Сміх ще поколював Остапа тисячею нарзанних голок, а він вже почував себе освіженим, помолоділим, як людина, що пройшла всі інстанції в голярні: і дружбу з бритвою, і знайомство з ножицями, і одеколонний дощик, і навіть причісування брів спеціальною щіточкою. Лакова океанська хвиля вже хлюпнула в його серце, і на запитання Балаганова про справи, він відповів, що все йде чудово, якщо не зважати на несподівану втечу мільйонера у невідомому напрямку.

Молочні брати не звернули на Остапові слова належної уваги. Вони раділи, що справа з гирями минулася їм так легко.

– Гляньте, Бендер, – сказав уповноважений в справі копит, – он сидить баришня. Це з нею завжди гуляв Корейко.

– Отже, це і є Зося Синицька? – з натиском промовив Остап. – Це вже справді, «средь шумного бала, случайно»…

Остап протовпився до сцени, ввічливо спинив оратора і, дізнавшись, що газовий полон триватиме ще півтори-дві години, подякував і присів тут же, біля сцени, поруч з Зосею. Минув якийсь час, і дівчина вже не дивилася на розмальоване вікно. Непристойно голосно сміючись, вона видирала свій гребінець з Остапових рук. Що ж до великого комбінатора, то він, судячи по рухові його губ, говорив не зупиняючись.

До газосховища приволокли інженера Талмудовського. Він одбивався двома чемоданами. Його рум'яне чоло було вологе від поту і виблискувало як млинець.

– Нічого не можу вдіяти, товаришу! – говорив розпорядник. – Маневри! Ви попали в отруєну зону.

– Але ж я їхав візником! – гарячкував інженер. – Віз-ни-ком! Я поспішаю на вокзал у службових справах. Вночі я спізнився на поїзд. Що ж, і зараз спізнятись?

– Товаришу, закликаю вас до свідомості!

– Чому ж я мушу бути свідомим, коли я їхав візником? – обурювався Талмудовський.

Він так натискував на цю обставину, начебто їзда візником робила сідока невразливим і позбавляла хлор-пікрин, бром-ацетон і бромистий бензол їхніх згубних отруйних якостей. Невідомо, скільки б часу Талмудовський ще лаявся з тсоавіахімівцями, коли б до газосховища не увійшов ще один отруєний, і, судячи по замотаній марлею голові, ще й поранений громадянин. Побачивши нового гостя, Талмудовський змовк і спритно пірнув у натовп пікейних жилеток. Але людина в марлі зразу ж побачила корпусну постать інженера і попрямувала до нього.

– Нарешті я таки вас впіймав, інженере Талмудовський! – сказав він лиховісне, – На яких підставах ви залишили завод?

Талмудовський забігав на всі боки малісінькими кабанячими очима. Переконавшись, що тікати нікуди, він сів на свої чемодани і запалив цигарку.

– Приїжджаю до нього в готель – кажуть, вибув. Як це, запитую, вибув, якщо він тільки вчора прибув і, згідно контракту, має проробити рік? Вибув, кажуть, з чемоданами до Казані. Вже думав – кінець, знову доведеться нам шукати спеціаліста, аж ось впіймав. Сидить, бачте, покурює… Ви літун, інженере Талмудовський! Ви руйнуєте виробництво!

Інженер підскочив на своїх чемоданах і з криком: «Це ви руйнуєте виробництво!» – вхопив свого викривача за стан, одвів його в куток і задзижчав над ним, як велика муха. З кутка почулися окремі слова: «При такій зарплатні…», «Ідіть, пошукайте», «А командировочні?» Людина в марлі тоскно дивилася на інженера.

Вже лектор закінчив свої повчання, показавши під кінець, як треба користатися протигазом, вже розчинилися двері газосховища і пікейні жилетки, тримаючись один за одним, побігли до «Флоріди», вже Талмудовський, відштовхнувши свого переслідувача, вирвався на волю і кликав на все горло візника, а великий комбінатор все ще теревенив з Зосею.

– Яка феміна! – ревниво сказав Паніковський, виходячи з Балагановим на вулицю. – Ех, коли б гирі були золоті! Благородне слово честі, я б на ній женився!

При згадці слова «гирі» Балаганов боляче штовхнув Паніковського ліктем. Це було якраз своєчасно. У дверях газосховища з'явився Остап з феміною попід руку. Він довго прощався з Зосею, млосно дивлячись на неї. Зося востаннє посміхнулась і пішла.

– Про що ви з нею говорили? – підозріло запитав Паніковський.

– Так, ні про що… Теревені, – відповів Остап. – Ну, золота рота, за діло! Треба знайти підзахисного.

Паніковського він послав до «Геркулеса», Балаганова – на квартиру Олександра Івановича. Сам Остап кинувся на вокзали. Та мільйонер-конторник зник. В «Геркулесі» його марка висіла на табельній дошці, її не знімали; на квартиру він не повертався, а за час газової атаки з вокзалів відійшло вісім поїздів далекого слідування. Та Остап і не чекав іншого.

– Зрештою, – сказав він невесело, – нічого страшного нема. – Ось в Китаї розшукати потрібну людину важкувато: там живе понад чотириста мільйонів людей. А в нас це дуже легко: у нас всього лише сто шістдесят мільйонів. Втричі легше, ніж в Китаї. Були б тільки гроші. А вони в нас є.

Одначе з банку Остап вийшов, тримаючи в руках тридцять чотири карбованці.

– Це все, що лишилося від десяти тисяч, – сказав він з невимовною тугою. – А я гадав, що на біжучому рахунку є ще тисяч шість-сім… Як же це вийшло? Все було так весело, ми заготовляли роги й копита, життя було таким чарівним, земна куля крутилася спеціально для нас – і раптом… Розумію! Накладні витрати! Апарат з'їв усі гроші!

І він з докором подивився на молочних братів. Паніковський стенув плечима, ніби кажучи: «Ви знаєте, Бендер, я вас поважаю! Я завжди казав, що ви осел!» Балаганов ошелешено погладив свої кучері і запитав:

– Що ж ми будемо робити?

– Як що! – вигукнув Остап. – А контора по заготівлі рогів і копит? А інвентар? За саму чорнильницю «Обличчям до села» перша-ліпша установа з радістю дасть сто карбованців! А друкарська машинка? А діркопробивач, оленячі роги, столи, бар'єр, самовар? Все це можна продати. Нарешті, у нас в запасі є золотий зуб Паніковського. Звичайно, він менший за гирі, а все ж таки це молекула золота, благородний метал.

Біля контори друзі спинилися. З відчинених дверей чути було молоді голоси студентів тваринницького технікуму, що повернулися з відрядження, сонне бубоніння Фунта і ще якісь незнайомі баси і баритони явно агрономічного тембру.

– Це злочин! – кричали люті, як леви, практиканти. – Ми ще тоді дивувалися. За всю компанію заготовлено лише дванадцять кілограмів низькосортних копит.

– Вас судитимуть! – загриміли баси і баритони. – Де начальник філії? Де уповноважений в справі копит? Балаганов затремтів.

– Контора померла, – прошепотів Остап. – І ми тут більше не потрібні. Ми підемо дорогою, заллятою сонцем, а Фунта відведуть в дім з червоної цегли, до вікон якого з дивної примхи архітектора прикручено залізні грати.

Екс-начальник відділення не помилився. Не встигли повержені ангели відійти від контори на три квартали, як почули позад себе потріскування екіпажа. В ньому їхав Фунт. Він був би зовсім схожий на доброго дідуся, який після довгих готувань їхав в гості до внука, коли б не міліціонер, який, стоячи на підніжці, притримував старого за колючу спину.

– Фунт завжди сидів, – почули антилопівці низький глухий голос старого, коли візник проїздив мимо. – Фунт сидів за царя Олександра Другого, «освободителя», за Олександра Третього, «миротворця», за Миколи Другого, «. кривавого» і за Олександра Федоровича Керенського…

І, перераховуючи царів і присяжних повірених, Фунт щоразу загинав палець.