Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"
Автор книги: Евгений Петров
Соавторы: Илья Ильф
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 43 страниц)
У театрі Колумба
Іполит Матвійович поступово ставав підлабузником. Коли він дивився на Остапа, очі його прибирали голубого жандармського відтінку.
У кімнаті Іванопуло було так жарко, що зсохлі вороб'яніновські стільці потріскували, як дрова в каміні. Великий комбінатор спочивав, підклавши під голову голубий жилет.
Іполит Матвійович дивився у вікно. Там, кривими провулками, повз крихітні московські сади, мчала гербова карета. У чорнім її лаку навперемін відбивались рухливі голови перехожих: кавалергард з мідною головою, городські дами і пухкі білі хмаринки. Громлячи підковами брук, коні промчали карету повз Іполита Матвійовича. Він одвернувся розчаровано.
Карета мала на собі герб МКГ[4]4
Міністерство комунального господарства. – Ред.
[Закрыть], мала призначення перевозити сміття, і абсолютно нічого не відбивалося на її дощатих стінках.
На козлах сидів бравий дідок з пухнастою сивою бородою. Якби Іполит Матвійович знав, що кучер не хто інший, як граф Олексій Буланов, славетний гусар-схимник, він, напевне, гукнув би на дідка, щоб поговорити з ним про прекрасні часи.
Граф Олексій Буланов був вельми заклопотаний. Нахльостуючи коней, він сумно думав про бюрократизм, що роз'їдає асенізаційний підвідділ, бюрократизм, через який графові от уже півроку не видавали належного за гендоговором спецфартуха.
– Слухайте, – сказав раптом великий комбінатор, – як вас звали у дитинстві?
– А навіщо вам?
– Та так! Не знаю, як вас називати. Вороб'яніновим звати вас набридло, Іполитом Матвійовичем – надто кисло. Як же вас звали? Іпа?
– Киса, – одказав Іполит Матвійович, посміхаючись.
– Конгеніально! Так от що, Кисо, – погляньте, будь ласка, що у мене на спині. Болить між лопаток.
Остап стяг через голову сорочку «ковбой». Перед Кисою Вороб'яніновим одкрилась широка спина провінціального Антонія, спина чарівної форми, але до певної міри бруднувата.
– Ого, – сказав Іполит Матвійович, – червона пляма якась.
Поміж лопаток великого комбінатора цвіли фіалками і переливались нафтовою райдугою синяки найдивовижніших обрисів.
– Слово честі, цифра вісім! – вигукнув Вороб'янінов. – Перший раз бачу такий синяк.
– А другої цифри нема? – спокійно запитав Остап.
– Начебто буква Р.
– Запитань більше не маю. Все зрозуміле. Проклята ручка! Бачите, Кисо, як я страждаю, на які небезпеки наражаю себе заради ваших стільців. Ці арифметичні знаки прописала мені велика самопадна ручка з пером номер вісімдесят шість. Треба вам сказати, що проклята ручка впала мені на спину тої самої хвилини, коли я засунув руки в нутро редакторського стільця. А ви, нічого до пуття ви і не вмієте. Ізнуренковський стілець хто зіпсував так, що мені потім довелося за вас відбуватись? Про аукціон я вже й не кажу. Найшли час для кобеляжу! У ваших літах кобелювати просто шкідливо! Шануйте своє здоров'я!.. Інша річ – я! За мною стілець вдовиці! За мною – два щукінських! Ізнуренковський стілець в остаточному підсумку зробив я! До редакції і до Ляпіса я ходив! І тільки один-єдиний стілець ви довели до переможного кінця, та й то за допомогою нашого священного ворога – архієпископа.
Нечутно ступаючи по кімнаті босими ногами, технічний директор напоумляв покірного Кису.
Стілець, що зникнув у товарному дворі Жовтневого вокзалу, ще досі був темною плямою на блискучому плані концесійних робіт. Чотири стільці в театрі Колумба – це була певна здобич. Але театр виїздив у подорож по Волзі з тиражним пароплавом «Скрябін» і сьогодні показував прем'єру «Одруження» останнім спектаклем сезону. Треба було вирішити, – чи залишатись у Москві для розшуків зниклого в просторах Каланчівського майдану стільця, чи виїхати разом з трупою в гастрольне турне. Остап схилявся до останнього.
– А то, може, поділимось? – запитав Остап. – Я поїду з театром, а ви залишайтесь і простежте за стільцем у товарнім дворі.
Але Киса так лякливо моргав сивими віями, що Остап одразу змінив пропозицію.
– З двох зайців, – сказав він, – вибирають того, який жирніший. Поїдьмо разом. Але витрати будуть великі. Потрібні будуть гроші. У мене залишилось шістдесят карбованців. У вас скільки? Ах, я і забув! У ваших літах дівоче кохання так дорого коштує! Постановляю: сьогодні ми ідемо в театр на прем'єру «Одруження». Не забудьте одягти фрак. Якщо стільці іще на місці і їх не продали за борги соцстрахові, завтра ж ми виїздимо. Пам'ятайте, Вороб'янінов, настає останній акт комедії: «Скарби моєї тещі». Наближається фініта-ля-комедія, Вороб'янінов! Не дихайте, мій давній друже! Рівняйтесь на рампу! О моя молодість! О пахощі куліс! Скільки спогадів! Скільки інтриг! Скільки таланту я показав свого часу в ролі Гамлета! Одне слово, засідання триває далі!
Заради економії пішли до театру пішки. Ще було зовсім видно, але ліхтарі вже сяяли лимонним світлом. Перед очима у всіх гинула весна. Пилюга гнала її з майданів, гарячий вітерець одтискав її в провулок. Там бабусі голубили красуню і пили з нею чай у двориках, за круглими столами. Але життя весни кінчилося – в люди її не пускали. А їй так хотілося до пам'ятника Пушкіну, де вже прогулювались молоді люди в строкатеньких кепках, брюках-дудочках, галстуках «собача радість» і черевичках «джиммі».
Дівчата, обсипані ліловою пудрою, циркулювали поміж храмом МССТ[5]5
Московський союз споживчих товариств. – Ред.
[Закрыть] і кооперативом «Комунар» (поміж кол. Філіпповим і кол. Єлісєєвим). Дівчата голосно лаялись. У цей час перехожі уповільняли ходу, але не тільки тому, що Тверська ставала тісна. Московські коні були не кращі за старгородські: вони теж навмисне постукували копитами по торцях бруку. Велосипедисти безшумно летіли із стадіону «Юних піонерів», з першого великого міжнародного матчу. Морозивник котив свою зелену скриню, повну травневого грому, боязко косячи око на міліціонера; але міліціонер, скований світним семафором, яким регулював вуличний рух, був зовсім безпечний.
У всій цій метушні йшли двоє друзів. Спокуса чигала на кожному кроці. У крихітних обжиралівках перед очима всієї вулиці смажили шашлики карські, кавказькі і філейні. Гарячий і пронизливий дим клубився до ясненького неба. З пивних, ресторанчиків і кіно «Великий німий» долинала струнна музика. Біля трамвайної зупинки гарячкував гучномовець.
Треба було поспішати. Друзі вступили в лункий вестибюль театру Колумба.
Вороб'янінов кинувся до каси і прочитав розцінку на місця.
– Все-таки, – сказав він, – дуже дорого. Шістнадцятий ряд – три карбованці.
– Як я не люблю, – зауважив Остап, – цих міщан, провінціальних йолопів! Куди ви полізли? Хіба не бачите, що це каса?
– Ну а куди ж? Адже без білета не пустять!
– Кисо, ви вульгарна людина. У кожному впорядкованому театрі є два віконечка. У віконце каси звертаються тільки закохані і багаті спадкоємці. Решта громадян (їх, як можете зауважити, переважна більшість) звертаються безпосередньо до віконечка адміністратора.
І справді, перед віконцем каси стояло чоловік п'ять скромно одягнених людей. Зате біля віконця адміністратора було шумно і весело. Там стояла строката черга. Молоді люди, у фасонних піджаках і штанах того крою, який провінціалові може тільки приснитися, впевнено розмахували записочками від знайомих їм режисерів, акторів, редакцій, театрального костюмера, начальника районної міліції та інших, тісно зв'язаних з театром осіб, як-от: членів асоціації теа– і кінокритиків, товариства «Сльози бідних матерів», шкільної ради Майстерні циркового експерименту і якогось «Фортінбраса при Умслопогасі». Чоловік вісім стояли із записками від Еспера Еклеровича.
Остап врізався в чергу, розштовхав фортінбрасівців і з криком: «Мені тільки довідку, хіба не бачите, що я навіть калош не зняв», – пробився до віконечка і заглянув всередину.
Адміністратор працював, як вантажник. Світлий діамантовий піт зрошував йому масне лице. Телефон тривожив його щохвилини і дзвонив з упертістю трамвайного вагона, що пробирається через Смоленський ринок.
– Мерщій, – крикнув він до Остапа, – ваш папірець!
– Два місця, – сказав Остап тихо, – в партері.
– Кому!
– Мені!
– А ви хто такий, щоб я вам давав місця?
– А я все-таки думаю, що ви мене знаєте.
– Не пізнаю.
Але погляд незнайомого був такий чистий, такий ясний, що рука адміністратора сама призначила Остапові два місця в одинадцятім ряду.
– Ходять всякі там, – сказав адміністратор, знизавши плечима, – хто їх зна, хто вони такі? Може, він я Наркомосвіти? Здається, я його бачив у Наркомосвіті. Де я його бачив?
І, машинально видаючи перепустки щасливим теа– і кіно-критикам, притихлий Яків Менелайович згадував, де він бачив ці чисті очі.
Коли всі перепустки були видані і в фойє зменшили світло, Яків Менелайович згадав: ці чисті очі, цей певний погляд він бачив у Таганській тюрмі 1922 року, коли і сам сидів там через дріб'язкову справу.
З одинадцятого ряду, де сиділи концесіонери, залунав сміх. Остапові сподобався музичний вступ, виконаний оркестрантами на пляшках, кухлях Есмарха, саксофонах і великих полкових барабанах. Свиснула флейта, і завіса, війнувши прохолодою, розступилась.
На велике здивування Вороб'янінова, що звик, до класичної інтерпретації «Одруження», Подколесіна на сцені не було. Понишпоривши очима, Іполит Матвійович побачив фанерні, що звисали із стелі, прямокутники, пофарбовані в основні кольори сонячного спектру. Ні дверей, ні синіх серпанкових вікон не було. Під різнокольоровими прямокутниками танцювали дамочки у великих вирізаних з чорного картону капелюшках. Пляшкові стогони викликали на сцену Подколесіна, який врізався в юрбу верхи на Степані. Подколесін був убраний у камергерський мундир. Розігнавши дамочок словами, про які в п'єсі ні натяку, Подколесін загаласував:
– Степа-ане!
Водночас він стрибнув набік і завмер у важкій позі. Кухлі Есмарха загриміли.
– Степа-а-ане! – повторив Подколесін, роблячи новий стрибок.
Але що Степан, одягнений у барсову шкуру, стоявши тут же, не озивався, Подколесін трагічно спитав:
– Чого ж ти мовчиш, як Ліга націй?
– Очевидно, я Чемберлена злякався, – одказав Степан, почухуючи шкуру.
Відчувалося, що Степан одсуне на задній план Подколесіна і стане головним персонажем сучасної п'єси.
– Ну що, шиє кравець сюртук?
Стрибок. Удар по кухлях Есмарха. Степан із зусиллям зробив стойку на руках і в такій позі відповів:
– Шиє!
Оркестр зіграв попурі з «Чіо-чіо-сан». Весь цей час Степан стояв на руках. Обличчя йому залило краскою.
– А що, – запитав Подколесін, – чи не питав кравець, навіщо, мовляв, панові таке добротне сукно?
Степан, що на той час сидів уже в оркестрі і обіймав диригента, одказав:
– Ні, не питав. Хіба він депутат англійського парламенту?
– А чи не питав кравець, чи не хоче, мовляв, пан одружитися?
– Кравець питав, чи не хоче, мовляв, пан платити аліменти.
Після цього світло погасло, і публіка затупотіла ногами. Тупотіла вона доти, доки зі сцени не почувся голос Подколесіна:
– Громадяни! Не хвилюйтесь! Світло погасили навмисне – цього вимагає п'єса. Цього потребує речове оформлення.
Публіка підкорилася. Світло так і не засвітилося до кінця акту. У цілковитій темряві гриміли барабани. З ліхтарями прийшов загін військових у формі готельних швейцарів. Потім, як видно – на верблюді, приїхав Кочкарьов. Судити про все це можна було з такого діалогу:
– Ху, як ти мене налякав! А ще верблюдом приїхав!
– Ах, ти помітив, незважаючи на темряву?! Я хотів подарувати тобі солодке вер-блюдо!
Під час антракту концесіонери прочитали афішу:
ОДРУЖЕННЯ
Текст – М. В. Гоголя
Вірші – М. Шершеляфамова
Літмонтаж – І. Антиохійського
Музичний супровід – X. Іванова
Автор вистави – Мик. Сєстрін
Речове оформлення – Симбієвич-Синдієвич. Світло – Платон Плащук. Звукові оформлення – Галкіна, Палкіна, Малкіна, Чалкіна і Залкінда. Грим – майстерні КРУЛТ. Перуки – Хома Качура. Меблі – деревних майстерень Фортінбраса при Умслопогасі ім. Валтасара. Інструктор акробатики – Жоржетта Тираспольських. Гідравлічний прес – під керуванням монтера Мечникова.
Афішу складено, зверстано і видрукувано в школі ФЗН КРУЛТ.
– Вам подобається? – несміливо запитав Іполит Матвійович.
– А вам?
– Дуже цікаво, тільки Степан якийсь чудний.
– А мені не сподобалося, – сказав Остап, – особливо те, що меблі у них якихось майстерень Волопаса. Чи не пристосували вони наші стільці на новий лад?
Ці побоювання, як виявилося, були даремні. На початку другого ж акту всі чотири стільці винесли на сцену негри у циліндрах.
Сцена сватання найдужче зацікавила глядачів. У ту хвилину, коли на протягненім через увесь зал дроті почала спускатися Агафія Тихонівна, страшний оркестр X. Іванова зчинив такий шум, що від нього самого Агафія Тихонівна повинна була б упасти у публіку. Але Агафія держалася на сцені прекрасно. Вона була в трико тілесного кольору і чоловічому котелку. Балансуючи зеленою парасолькою з написом: «Я хочу Подколесіна», вона переступала по дроту, і знизу всім були видні її брудні підошви. З дроту вона стрибнула прямо на стілець. Одночасно всі негри, Подколесін, Кочкарьов, у балетних пачках і сваха в костюмі вагоновода зробили поворотне сальто. Потім усі відпочивали п'ять хвилин, і маскуючи це, на сцені знову погасили світло.
Женихи були дуже смішні, особливо – Яєчня. Замість нього виносили велику яєчню на сковороді. На морякові була щогла з парусом.
Недаремно купець Стариков кричав, що його душать патент і зрівняльний. Він не сподобався Агафії Тихонівні. Вона вийшла заміж за Степана. Обидва заходились наминати яєчню, яку подав їм, обернувшись на лакея, Подколесін. Кочкарьов з Феклою співали куплети про Чемберлена та про аліменти, які британський міністр бере з Німеччини. На кухлях Есмарха зіграли відхідну. І завіса, війнувши прохолодою, закрилася.
– Я задоволений з вистави, – сказав Остап, – стільці цілі. Але гаяти часу нам нема чого. Якщо Агафія Тихонівна буде щодня на них гупати, то вони проживуть недовго.
Молоді люди у фасонних піджаках, штовхаючись і сміючись, обговорювали тонкощі речового і звукового оформлення.
– Ну, – сказав Остап, – вам, Кисонько, треба бай-бай. Завтра зранку треба ставати по квитки. Театр о сьомій вечора виїжджає прискореним до Нижнього. Отже, ви беріть два твердих місця для сидіння до Нижнього, Курської залізниці. Біда невелика – посидимо. Лише одна ніч.
Другого дня весь театр Колумба сидів у буфеті Курського вокзалу. Симбієвич-Синдієвич, вживши заходів, щоб речове оформлення пішло цим же поїздом, закушував за столиком. Вимочивши в пиві вуса, він тривожно питав монтера:
– Що, гідравлічний прес не зламають у дорозі?
– Лихо з цим пресом, – одповідав Мечников, – працює він у нас п'ять хвилин, а возити його ціле літо доведеться.
– Аз «прожектором часів» тобі легше було, з п'єси «Порошок ідеології»?
– Звичайно, легше. Прожектор хоч і більший був, але зате не такий ламкий.
За сусіднім столиком сиділа Агафія Тихонівна, молоденька дівчина з ногами твердими й блискучими, як кеглі. Навколо неї клопоталося звукове оформлення – Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд.
– Ви вчора мені не в ногу подавали, – скаржилась Агафія Тихонівна, – я так і беркицнути можу.
Звукове оформлення загалакало:
– Нічого не вдієш! Два кухлі лопнуло!
– Хіба тепер дістанеш закордонний кухоль Есмарха? – кричав Галкін.
– Зайдіть в Держмедторг. Не те що кухля Есмарха, термометра не купите! – підтримав Палкін.
– А ви хіба і на термометрах граєте? – вжахнулася дівчина.
– На термометрах ми не граємо, – зауважив Залкінд, – але прямо-таки захворюєш через ці прокляті кухлі – доводиться міряти температуру.
Автор вистави і головний режисер Мик. Сестрін прогулювався з дружиною по перону. Подколесін з Кочкарьовим перехилили по три чарки і навперебій упадали за Жоржеттою Тираспольських.
Концесіонери, що прийшли за дві години до відходу поїзда, робили вже п'ятий рейс навколо скверу, розбитого перед вокзалом.
Голова Іполитові Матвійовичу йшла обертом. Гонитва за стільцями вступала у вирішальну стадію. Подовжені тіні лежали на розпеченому бруку. Пил сідав на мокрі, спітнілі обличчя. Підлітали дрожки. Пахло бензином. Наймані машини висаджували пасажирів. Назустріч їм вибігали Єрмаки Тимофійовичі, забирали чемодани і овальні їхні бляхи сяяли на сонці. Муза дальніх мандрів хапала людей за горло.
– Ну, ходімо і ми, – сказав Остап.
Іполит Матвійович покірно погодився. Тут він зіткнувся віч-на-віч з трунних справ майстром Безенчуком.
– Безенчук! – сказав він страшенно здивований. – Ти як сюди потрапив?
Безенчук зняв картуз і радісно остовпів.
– Пане Вороб'янінов, – закричав він. – Шанування дорогому гостеві!
– Ну, як справи?
– Кепські справи, – одказав трунних справ майстер.
– Чому так?
– Клієнта шукаю. Не йде клієнт.
– «Німфа» перебиває?
– Куди їй! Хіба вона мені переб'є? Ніхто не мре. Після вашої тещеньки один тільки «П'єр і Костянтин» перекинувся.
– Та що ти кажеш? Невже помер?
– Перекинувся, Іполите Матвійовичу. На посту своїм перекинувся. Голив аптекаря нашого Леопольда і перекинувся. Люди казали – стався розрив нутра, а я так гадаю, що небіжчик від цього аптекаря ліками надихався і не видержав.
– Ай-яй-яй, – бурмотів Іполит Матвійович, – ай-яй-яй! Ну, що ж, то це ти його і поховав?
– Я і поховав. А кому ще? Хіба «Німфа», туди її в гойдалку, китицю дає?
– Переміг, значить.
– Переміг. Тільки били мене потім. Мало серце мені не вибили. Міліція оборонила. Два дні лежав, спиртом лікувався.
– Розтирав себе?
– Нам розтиратися нема чого.
– А сюди тебе чого принесло?
– Товар привіз.
– Який же товар?
– Свій товар. Провідник знайомий допоміг провезти дурно в поштовому вагоні. По знайомству.
Іполит Матвійович тільки тепер помітив, що оддалік Безенчука на землі стояв стос домовин. Які були з китицями, які – так. Одну з них Іполит Матвійович швидко пізнав. Це була велика дубова і запорошена домовина з безенчуківської вітрини.
– Вісім штук, – сказав Безенчук самовдоволено, – одна до одної. Як огірочки.
– А кому тут твій товар потрібен? Тут своїх майстрів досить.
– А гриб?
– Який гриб?
– Епідемія. Мені Прусіс сказав, що в Москві гриб лютує, що ховати людей ні в чому. Весь матеріал перевели. От я і вирішив справи поправити.
Остап, що з цікавістю слухав од слова до слова, встряв у розмову:
– Слухай ти, папаня, це в Парижі грип лютує.
– У Парижі?
– Ото-то. Їдь до Парижа. Там підмолотиш! Правда, будуть деякі труднощі з візою, але ти, папаня, не журись. Якщо Бріан тебе полюбить, ти заживеш непогано: влаштуєшся лейб-трунарем при паризькому муніципалітеті. А тут і своїх трунарів досить.
Безенчук дико озирнувся. Справді, на майдані, незважаючи на запевнення Прусіса, трупи не валялись, люди бадьоро держались на ногах, і дехто з них навіть сміявся.
Поїзд давно вже повіз і концесіонерів, і театр Колумба, і іншу публіку, а Безенчук усе ще очманіло стояв над своїми домовинами. У навислих сутінках очі його горіли жовтим незгасним вогнем.
Частина третя
Скарби мадам Пєтухової
Розділ XXXIЧарівна ніч на Волзі
Ліворуч од пасажирських дебаркадерів Волзького державного річного пароплавства, під написом «Чаль за кільця, грати бережи, стіни не торкайся», стояв великий комбінатор зі своїм другом і найближчим помічником Кисою Вороб'яніновим.
Над пристанями лопотіли прапори. Дим, кучерявий, як цвітна капуста, шугав із пароплавних димарів. Вантажили пароплав «Антон Рубінштейн», що стояв біля дебаркадера № 2. Вантажники запускали залізні кігті з паки бавовни, на пристані вишикувались у каре чавунні горщики, лежали мокросолоні шкури, бунти дроту, ящики з листовим склом, клубки снопов'язального шпагату, жорна, двокольорові костисті сільськогосподарські машини, дерев'яні вила, обшиті рядниною кошики з молодою черешнею і бочки з оселедцями. «Скрябіна» не було. Це вельми турбувало Іполита Матвійовича.
– Чого ви переживаєте? – запитав Остап, – Уявіть, що «Скрябін» тут. Ну, як ви на нього попадете? Якби у нас були навіть гроші на квитки, то й тоді нічого б не вийшло. Пароплав цей пасажирів не бере.
Остап ще в поїзді встиг порозмовляти із завгідропресом, монтером Мечниковим, і довідався від нього про все. Пароплав «Скрябін», заарендований Наркомфіном, повинен був зробити рейс від Нижнього до Сталінграда, зупиняючись біля кожної пристані і влаштовуючи тираж виграшної позики. Для того з Москви виїхала ціла установа: тиражна комісія, канцелярія, духовий оркестр, кінооператор, кореспонденти центральних газет і театр Колумба. Театр мав по дорозі показувати п'єси, які популяризували ідею держпозик. До Сталінграда театр переходив на утримання тиражної комісії, а далі збирався, на свій страх і риск, зробити велику гастрольну подорож по Кавказу і Криму з «Одруженням».
«Скрябін» спізнився. Обіцяли, що він прийде із затону, де йшли останні приготування, тільки надвечір. Тим-то весь апарат, що прибув з Москви, дожидаючи вантаження, розтаборився біваком на пристані.
Тендітні створіння з чемоданчиками і портпледами сиділи на бунтах дроту, вартуючи свої ундервуди і з острахом поглядаючи на крючників. На жорні примостився громадянин з фіалковою еспаньйолкою. На колінах у нього лежав стос емальованих дощечок. На верхній із них цікавий міг би прочитати:
ВІДДІЛ ВЗАЄМНИХ РОЗРАХУНКІВ
Письмові столи на тумбах та інші столи, далеко скромніші, стояли один на одному. Біля запечатаної вогнетривкої шафи прогулювався вартовий. Представник «Верстата» Персицький дивився в цейсівсьхий бінокль з восьмикратним збільшенням на територію ярмарку.
Розвертаючись проти течії, підходив пароплав «Скрябін». На бортах своїх він ніс фанерні щити з райдужними малюнками гігантських величезних облігацій. Пароплав заревів, імітуючи крик мамонта, а можливо, й іншої тварини, що заміняла в доісторичні часи пароплавну сирену.
Фінансово-театрльний бівак заворушився. По міських спусках бігли тиражні службовці. У хмарах пилу котив до пароплава товстенький Платон Плащук. Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд вибігли з трактиру «Пліт». Над вогнетривкою касою уже працювали крючники. Інструктор акробатики Жоржетта Тираспольських гімнастичним кроком збігла по сходнях. Симбієвич-Синдієвич, дбаючи про речове оформлення, простягав руки то до кремлівських висот, то до капітана, що стояв на капітанському містку. Кінооператор проніс свій апарат високо над головами юрби і ще на ходу вимагав дати йому каюту на чотири місця, щоб влаштувати в ній лабораторію.
У загальній колотнечі Іполит Матвійович пробрався до стільців, не тямлячи себе, потяг був один стілець убік.
– Киньте стілець! – загаласував Бендер. – Ви що, з глузду з'їхали? Один стілець візьмемо, а решта пропаде для нас назавжди! Подумали б краще про те, як попасти на пароплав.
Дебаркадером пройшли музиканти, підперезані мідними трубами. Вони з огидою дивились на саксофони, флексотони, пивні пляшки і кухлі Есмарха, якими було озброєне звукове оформлення.
Тиражні колеса привезено фордівським фургончиком. Це була складна конструкція з шести обертових циліндрів, що виблискували міддю і склом. Встановлення її на нижній палубі одібрало багато часу.
Тупіт і лайка не вгавали до пізнього вечора.
У тиражнім залі влаштовували естраду, прибивали до стін плакати і гасла, розставляли дерев'яні лави для відвідувачів і єднали електродроти з тиражними колесами. Письмові столи розмістили на кормі; а з каюти друкарок навперемін зі сміхом долинало цокання друкарських машинок. Блідий чоловік з фіолетовою еспаньйолкою ходив по всьому пароплаву і навішував на відповідні двері емальовані таблиці:
ВІДДІЛ ВЗАЄМНИХ РОЗРАХУНКІВ
ОСОБОВИЙ СТІЛ
ЗАГАЛЬНА КАНЦЕЛЯРІЯ
МАШИННИЙ ВІДДІЛ
До великих табличок чоловік з еспаньйолкою присобачував таблички трохи менші:
БЕЗ ДІЛА НЕ ЗАХОДИТИ
ПРИЙОМУ НЕМА
СТОРОННІМ ОСОБАМ ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО
ВСІ ДОВІДКИ В РЕЄСТРАТУРІ
Салон першого класу був обладнаний під виставку грошових знаків і бон. Це викликало вибух обурення у Галкіна, Палкіна, Малкіна, Чалкіна і Залкінда.
– Де ж ми будемо обідати? – хвилювались вони. – А коли дощ?
– Ой, – сказав Мик. Сестрін своєму помічникові, – не можу!.. Як ти гадаєш, Серьожо, ми не зможемо обійтись без звукового оформлення?
– Що ви, Миколо Костянтиновичу! Актори до ритму звикли.
Тут зчинився новий галас. П'ятірка пронюхала, що всі чотири стільці автор вистави потяг до своєї каюти.
– Так, так, – говорила п'ятірка з іронією, – то ми повинні будем репетирувати, сидячи на койках, а на чотирьох стільцях сидітиме Микола Костянтинович із своєю дружиною Густою, яка нічого спільного з нашим колективом не має! Може, й ми хочемо мати під час подорожі своїх жінок!
З берега на тиражний пароплав люто дивився великий комбінатор.
Новий вибух криків долинув до вух концесіонерів.
– Чому ж ви мені раніш не сказали?! – кричав член комісії.
– Звідки ж я міг знати, що він захворіє.
– Це чортзна-що! Тоді їдьте до Працмису[6]6
Профспілка працівників мистецтв. – Ред.
[Закрыть] і вимагайте, щоб нам екстрено відрядили художника.
– Куди ж я поїду? Уже шоста година. Працмис давно закритий. Та й пароплав через півгодини йде.
– Тоді будете самі малювати. Якщо ви взяли на себе відповідальність за оздоблення пароплава, будь ласка, віддувайтесь як хчете.
Остап уже біг східцями, розштовхуючи ліктями крючників, панночок і просто цікавих. На вході його затримали:
– Перепустку!
– Товаришу! – закричав Бендер. – Ви! Ви! Товстенький! Котрому художник потрібен!
Через п'ять хвилин великий комбінатор сидів у білій каюті товстенького завідувача господарства плавучого тиражу і домовлявся про умови роботи.
– Отже, товаришу, – говорив товстунець, – нам од вас потрібно от що: зробити художні плакати, написи і закінчити транспарант. Наш художник почав його робити і захворів. Ми його залишили тут у лікарні. Ну, і, звичайно, загальний догляд за художньою частиною. Можете ви це взяти на себе? До того ж попереджаю – роботи багато.
– Так, я можу це взяти на себе. Мені доводилося виконувати таку роботу.
– І ви можете зараз же з нами їхати?
– Це буде важкувато, але я постараюсь.
Велика і важка гора спала з плечей завідувача господарства. Відчуваючи дитячу легкість, товстунець дивився на нового художника променистим поглядом.
– Ваші умови? – запитав зухвало Остап. – Майте на увазі, я не похоронна контора.
– Умови відрядні. За розцінками Працмису.
– Остап поморщився, що нелегко було йому зробити.
– Але, крім того, ще безплатний стіл, – поквапно додав товстунець, – і окрема каюта.
– Ну, гаразд, – сказав Остап зітхнувши, – згода. Але зо мною ще хлопчик, асистент.
– От про хлопця нічого я не знаю. На хлопця кредиту нема. Своїм коштом – будь ласка. Хай живе у вашій каюті.
– Ну, нехай по-вашому. Хлопчик у мене моторний. Звик до спартанських умов.
Остап дістав перепустку на себе і на моторного хлопчика, поклав у кишеню ключ од каюти і вийшов на гарячу палубу. Він відчував чимале задоволення від доторку до ключа. Це трапилось уперше на його бурхливому віку. Ключ і квартира були. Не було тільки грошей. Але вони лежали тут же, поряд, у стільцях. Великий комбінатор, заклавши руки в кишені, гуляв вздовж борта, не помічаючи на березі постаті Вороб'янінова.
Іполит Матвійович спочатку давав знаки мовчки, а потім навіть насмілився попискувати. Але Бендер був глухий. Повернувшись спиною до голови концесії, він уважно стежив за процедурою спускання гідравлічного преса в трюм.
Ішли останні приготування до відчалу. Агафія Тихонівна, вона ж і Мура, постукуючи ніжками, бігала із своєї каюти на корму, дивилася на воду, голосно ділилася своїм захопленням з віртуозом-балалаєчником і всім цим сіяла замішання поміж лав шановних діячів тиражного підприємства.
Пароплав дав другий гудок. Від страшних звуків зсунулися хмари. Сонце взялося багрянцем і впало за обрій. У верхньому місті засвітилися лампи і ліхтарі. З ринку в Почаївськім яру долинули хрипи грамофонів, що змагалися перед останніми покупцями. Оглушений і самітний, Іполит Матвійович щось кричав, але його не було чути. Брязкіт лебідки покривав усі інші звуки.
Остап Бендер полюбляв ефекти. Тільки перед третім гудком, коли в Іполита Матвійовича уже не було сумніву, що його кинуто напризволяще, Остап помітив свого партнера:
– Що ж ви стоїте, як засватаний? Я думав, що ви вже давно на пароплаві. Зараз східні знімають! Біжіть мерщій! Пропустіть цього громадянина! От перепустка.
Іполит Матвійович, мало не плачучи, вибіг на пароплав.
– Так оце ваш хлопчик? – запитав завгосп підозріло.
– Хлопчик, – сказав Остап, – хіба поганий? Хто скаже, що це дівчинка, нехай перший кине в мене камінь!
Товстунець похмуро одійшов.
– Ну, Кисо, – зауважив Остап, – доведеться зранку сісти за роботу. Сподіваюся, ви зможете розводити фарби. А потім от що: я – художник, закінчив ВХУТЕМАС[7]7
Вищі державні художньо-технічні майстерні. – Ред.
[Закрыть], а ви – мій помічник. Коли ви думаєте, що це не так, то мерщій біжіть назад, на берег.
Чорно-зелена піна вирвалася з-під корми. Пароплав здригнув, сплеснули мідні тарілки, флейти, корнети, тромбони і баси засурмили чудовий марш, і місто, повертаючись і балансуючи, перекочувало на лівий берег. Пойнятий дрожем, пароплав вийшов на течію і швидко побіг у темряву. Позаду гойдалися зорі, лампи і портові різнокольорові знаки. За хвилину пароплав одійшов так далеко, що міські вогні видавалися застиглим на місці ракетним порошком.
Іще чулося дріботіння ундервудів, а природа і Волга брали своє. Знемога охопила всіх пасажирів пароплава «Скрябін». Члени тиражної комісії млосно сьорбали чай. На першому засіданні місцевкому, що відбувалося на носі, панувала ніжність. Так шумно дихав теплий вечір, так м'яко плюскотіла біля бортів водичка, так швидко пролітали обабіч пароплава темні обриси берегів, що голова місцевкому, людина цілком статечна, одкривши рота, щоб розповісти про умови праці в незвичайних обставинах, несподівано для всіх і для самого себе заспівав:
Пароплав по Волзі плине,
Волго-матінко, ріка…
А решта суворих учасників засідання прогуркотіла приспів:
Бузо-ок цвіте-е…
Резолюції на доповідь голови місцевкому так і не було написано. Лунали звуки піаніно. Завідувач музичного супроводу X. Іванов добував з інструмента найліричніші ноти. Віртуоз-балалаєчник плентався за Мурочкою і, не добравши власних слів, щоб висловити своє кохання, бурмотів слова романсу:
– Не уходи! Твои лобзанья жгучи, я лаской страстною еще не утомлен. В ущельях гор не просипались тучи, звездой жемчужною не гаснул небосклон…
Симбієвич-Синдієвич, учепившись за поруччя, споглядав небесну безодню. Проти неї речове оформлення «Одруження» здавалось йому неймовірним свинством. Він гидливо подивився на свої руки, що брали шалену участь у речовому оформленні класичної комедії.
У момент найвищої знемоги Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд, отаборившись на кормі, ударили в свої аптекарські і пивні приладдя. Вони репетирували. Міраж розсіявся одразу. Агафія Тихонівна позіхнула і, не звертаючи уваги на закоханого віртуоза, пішла спати. У душах місцевкомівців знову зазвучав гендоговір, і вони взялися до резолюції. Симбієвич-Синдієвич, добре розміркувавши, дійшов висновку, що оформлення «Одруження» не таке вже й погане. Роздратований голос з пітьми кликав Жоржетту Тираспольських на нараду до режисера. По селах валували собаки. Потягло прохолодою.
