Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 43 страниц)

Розділ XXV
ТРИ ДОРОГИ

«Антилопа» почувала себе кепсько. Вона спинялася навіть на невеликих узвозах і поза своєю волею котилася назад. В мо-торі чути було якісь сторонні шуми і хрипіння, наче під жовтим капотом автомобіля когось душили. Машина була перевантажена. Окрім екіпажу, вона несла на собі великий запас пального. В бідонах і бутлях, які заповнювали усі вільні місця, булькав бензин. Козлевич похитував головою, піддавав газу 1 засмучено дивився на Остапа,

– Адаме, – говорив командор, – ви наш батько, ми ваші діти. Курс на схід! У вас є чудовий навігаційний прилад – компас-брелок. Не збийтесь з дороги!

Антилопівці котили вже третій день, та, окрім Остапа, ніхто не знав кінцевої мети нової мандрівки. Паніковський тужно дивився на лохматі кукурудзяні лани і несміливо шепелявив:

– Чого ми знову їдемо? Навіщо це все? Так добре було в Чорноморську.

І, згадуючи чарівну феміну, він, судомлячись, зітхав. До того ж йому хотілося їсти, а їсти не було чого: гроші скінчились.

– Вперед! – відповів Остап. – Не скигліть, старина. На вас чекають золоті щелепи, товстенька вдова і цілий басейн кефіру. Балаганову я куплю матроський костюмчик і віддам його до школи першого ступеня. Там він навчиться читати і писати, що в його літа конче необхідно, а Козлевич, наш вірний Адам, матиме нову машину. Яку ви хочете, Адаме Казимировичу? «Студебекер»? «Лінкольн»? «Ройс»? «Іспано-сюїз»?

– «Ізотта-фраскіні», – сказав Козлевич, зашарівшись.

– Гаразд. Ви її матимете. Вона зватиметься «Антилопа Друга» або «Дочка Антилопи». На ваш вибір. А зараз нема чого киснути. Харчами я вас забезпечу. Правда, мій Саквояж згорів, та лишились вогнетривкі ідеї. Якщо вже зовсім прикрутить, ми спинимося в якомусь щасливому містечку і влаштуємо там севільський бій биків. Паніковський буде пікадордм. Вже це одне викличе хворобливу зацікавленість публіки, а отже, і великі прибутки. і

Машина просувалася широкою дорогою, позначеною слідами тракторних шпорів. Шофер несподівано загальмував.

– Куди їхати? – запитав він. – Три дороги.

Пасажири вилізли з машини і, розминаючи отерплі ноги, трохи пройшли вперед. На роздоріжжі стояв похилений кам'яний стовп, на якому сиділа товста ворона. Приплющене сонце сідало за кукурудзяні патли, вузька тінь Балаганова простяглася до обрію. Землю вже огортали темні фарби, і перша ударна зірка своєчасно сигналізувала настання ночі.

Три дороги лежали перед антилопівцями: асфальтова, шосейна і ґрунтова. Асфальт ще жовтів від сонця, блакитний пар стояв над шосе, ґрунтова була зовсім темна і губилася в полі одразу ж за стовпом. Остап крикнув на ворону, яка дуже злякалася, але не полетіла, поблукав у роздумі на роздоріжжі і сказав:

– Оголошую конференцію російських богатирів відкритою! Сюди прибули: Ілля Муромець – Остап Бендер, Добриня Никитич – Балаганов і Альоша Попович – всіма нами шанований Михайло Паніковський.

Козлевич, скориставшись зупинкою, заліз під «Антилопу» з французьким ключем, отож до числа богатирів не потрапив.

– Дорогий Добриня, – розпорядився Остап, – станьте, будь ласка, праворуч! Мосьє Попович, займіть ваше місце з лівого боку! Прикладіть долоні до лобів і дивіться вперед.

– Це що за вигадки? – обурився Альоша Попович. – Я голодний. їдьмо швидше куди-небудь!

– Посоромтесь, Альошенько, – сказав Остап, – станьте, як належить древньому витязеві. І поміркуйте. Подивіться, як поводить себе Добриня. З нього можна хоч зараз писати билину. Отже, богатирі, якою дорогою їхати? На якій з них валяються гроші, необхідні нам для біжучих витрат? Я знаю, Козлевич поїхав би асфальтом, шофери полюбляють гарні дороги. Адам – чесна людина, він погано знає життя. Витязям асфальт ні до чого. Він приведе нас, напевне, до зернового гіганта. Ми там загубимося в шумі машин. Нас там ще придушить якийсь «катерпілер» чи комбайн. Вмирати під комбайном – це нудно. Ні, богатирі, не їхати нам асфальтовою дорогою. Тепер – шосе. Козлевич, звичайно, теж від нього не відмовився б. Та повірте Іллі Муромцю, – шосе нам не підходить. Хай закидають, що ми відсталі, але ми не поїдемо цією дорогою. Чуття підказує мені зустріч з нетактовними колгоспниками та іншими зразковими громадянами. Окрім того, їм не до нас. По їхніх усуспільнених угіддях зараз мандрують численні літературні і музичні бригади, збираючи матеріали для агропоем і городніх кантат. Лишається ґрунтова, громадяни богатирі! Ось він, древній казковий шлях, по якому рушить «Антилопа». Тут руський дух! Тут Руссю пахне! Тут ще літає догоряюча жар-птиця, і людям нашого фаху перепадає золоте пір'ячко. Тут ще сидить на своїх скринях куркуль Кащей, що сотні років вважав себе безсмертним, а тепер з жахом переконався, що йому настає кінець. Та нам з вами, богатирі, дещо від нього перепаде, особливо коли ми відрекомендуємося йому як мандрівні ченці. З погляду дорожної техніки цей казковий шлях огидний. Та для нас іншої дороги немає. Адаме! Ми їдемо! -

Козлевич, зажурившись, вивів на ґрунтовий шлях машину, де вона одразу ж почала виписувати кренделі, давати крен і підкидати вгору пасажирів. Антилопівці хапалися один за одного, нишком лаялися і билися коліньми об тверді бідони.

– Я хочу їсти! – стогнав Паніковський. – Я хочу гуски! Навіщо ми виїхали з Чорноморська?

Машина вищала, виповзаючи з глибокої вибоїни і знову ж провалювалася в неї.

– Тримайтесь, Адаме! – кричав Бендер. – Будь що, тримайтесь! Хай лише «Антилопа» довезе нас до Східної Магістралі – і ми нагородимо її золотими шинами з мечами й бантами.

Козлевич не слухав. Від скаженого підкидання кермо вислизало з його рук. Паніковський продовжував мучитись.

– Бендер, – раптом захрипів він. – Ви знаєте, як я вас поважаю. Але ви нічого не розумієте. Ви не знаєте, що таке гуска! Ох, як я люблю цю птаху! Це дивовижно жирна птаха, чесне благородне слово. Гуска! Бендер! Крильце! Шийка! Ніжка! Ви знаєте, Бендер, як я ловлю гуску? Я вбиваю її як тореадор– з одного маху. Коли я йду на гуску – це опера! «Кармен»!

– Знаємо, – сказав командор, – бачили в Арбатові. Вдруге не раджу.

Паніковський змовк, але вже через хвилину, коли новий поштовх кинув його на Бендера, знову стало чути його гарячковий шепіт.

– Бендер! Вона гуляє на дорозі! Гуска! Ця дивна птаха гуляє, а я стою і вдаю, ніби це мене й не цікавить. Вона підходить. Зараз вона зашипить на мене. Ці птахи гадають, що вони дужчі за всіх, і в цьому їхня слабкість. Бендер! В цьому їхня слабкість… – Тепер порушник конвенції вже просто співав – Вона йде на мене і шипить як грамофон. Та я не з лякливих, Бендер. Інший би на моєму місці втік, а я стою й чекаю. Ось вона підходить і простягає білу гусячу шию з жовтим дзьобом. Вона хоче мене вкусити. Зважте, Бендер, моральна перевага на моєму боці. Не я нападаю на неї: вона на мене нападає. І тут, звісна річ, для самозахисту, я хапаю її за…

Та Паніковський не встиг закінчити свою промову. Залунав, жахливий нудотний тріск, і антилопівці вмить опинилися на дорозі в найрізноманітніших позах. Ноги Балаганова стирчали, з канави. На животі великого комбінатора лежав бідон з бензином. Паніковський стогнав, трохи придавлений ресорою. Козлевич підвівся на ноги, похитуючись, зробив кілька кроків. «Антилопи» не було. На дорозі лежала огидна купа уламків: поршні, подушки, ресори. Мідні кишки машини виблискували проти місяця. Розвернутий кузов перекинувся у канаву і лежав поруч з Балагановим, що вже опритомнював. Ланцюг сповзав в колію як гадюка. З тиші, яка раптом запала, долинув тоненький передзвін, і звідкілясь з пагорка прикотилося колесо, мабуть, відкинуте далеко ударом. Колесо зробило дугу і м'яко лягло. біля Козлевичевих ніг. І лише тепер шофер зрозумів, що все скінчилось. «Антилопа» загинула. Адам Казимирович сів на землю і охопив голову руками. За кілька хвилин командор торкнувся його плеча і сказав голосом, якого і сам не міг упізнати:

– Адаме, треба йти.

Козлевич підвівся і одразу ж знову сів на те самісіньке місце.

– Треба йти, – повторив Остап. – »Антилопа» була така машина, що не підводила, але на світі є ще багато машин. Скоро ми зможемо вибрати, яку захочемо. Ходімо, нам треба поспішати. Треба десь переночувати, попоїсти, роздобути грошей на квитки. їхати доведеться далеко. Ходімо, ходімо, Козлевич! Життя чудове, незважаючи на недоліки. Де Паніковський? Де цей гусокрад? Шуро! Ведіть Адама!

Козлевича потягли під руки. Він почував себе кавалеристом, у якого через його недогляд загинув кінь. Йому здавалося, що тепер з нього сміятимуться всі перехожі.

Після загибелі «Антилопи» життя одразу ж ускладнилось. Ночувати довелося в полі.

Гнівний Остап заснув одразу ж, заснули і Балаганов з Козлевичем, а Паніковський всю ніч сидів біля вогнища і тремтів.

Антилопівці підвелися дуже рано, але дійти до найближчого села змогли лише на четверту годину дня. Всю дорогу Паніковський плентався позаду всіх. Він накульгував. Від голоду його очі виблискували по-котячому, і він усе скаржився на долю і на командора.

В селі Остап наказав екіпажеві чекати на Третій вулиці і нікуди не розходитись, а сам пішов на Першу до сільради. Звідтіль він повернувся дуже швидко.

– Все влаштовано, – сказав він повеселілим голосом, – зараз нас поставлять на квартиру і дадуть пообідати. Після обіду ми матимемо насолоду поніжитись на сіні. Пригадуєте – молоко і сіно. А ввечері ми даємо виставу. Я вже продав її за п'ятнадцять карбованців. Гроші одержав: Шуро! Вам доведеться що-небудь продекламувати з «Читця-декламатора», я показуватиму антирелігійні фокуси на картах, а Паніковський… Де ж Паніковський? Куди він подівся?.

– Він щойно був тут, – сказав Козлевич. Та цієї ж миті за парканом, біля якого стояли антилопівці, почувся гусячий крик і баб'ячий виск; пролетіло біле пір'я, і на вулицю вибіг Паніковський. Очевидно, рука зрадила тореадорові, і він, зрозуміла річ, для самозахисту не зміг поцілити у птаха. За ним гналася хазяйка, розмахуючи поліном.

– Жалюгідна, нікчемна жінка! – кричав Паніковський, тікаючи геть з села.

– Ну й тріпло! – викрикнув Остап, не приховуючи розчарування. – Цей негідник зірвав нам виставу. Тікаймо, поки не відібрали п'ятнадцять карбованців.

А в цей час розлютована хазяйка наздогнала Паніковського, прицілилася і огріла його поліном по хребту. Порушник конвенції упав на землю, але одразу ж підвівся й побіг неприродно швидко. Виконавши цей акт помсти, хазяйка, радіючи, поверталася додому. Ідучи повз антилопівців, вона їм погрозила поліном.

– Тепер наша артистична кар'єра закінчилася, – сказав Остап, чимдуж втікаючи з села. – Обід, відпочинок – все пропало.

Паніковського вони наздогнали лише кілометрів за три. Він лежав біля дороги в канаві і стогнав. Від утоми, страху і болю він зблід, і стареча рум'яність зійшла з його обличчя. Він мав такий жалюгідний вигляд, що командор скасував розправу, яку мав намір над ним учинити.

– Ляснули Альошу Поповича та по могутній спинушці, – сказав Остап, проходячи мимо.

Всі глянули на Паніковського з огидою. І він знову поплентався в кінці колони, канючачи:

– Почекайте мене, не поспішайте. Я старий, я хворий… Мені недобре… Гуска! Ніжка! Шийка! Феміна!.. Жалюгідні, мізерні люди!..

Та антилопівці звикли до цього старечого скиглення і не звертали на нього уваги. Голод гнав їх уперед. Ніколи ще їм не було так тісно і незатишно на світі. Дорога тяглась безконечно, і Паніковський відставав усе більше й більше. Друзі вже зайшли у невеличкий жовтий вибалок, а порушник конвенції все ще маячив чорною цяткою на пагорку у присмерку зеленуватого неба.

– Старий став неможливий, – сказав голодний Бендер. – Доведеться його звільнити. Ідіть, Шуро, приведіть цього симулянта!

Невдоволений Балаганов пішов виконувати доручення. Поки він вибрався на пагорок, постать Паніковського зникла.

– Щось сталося, – сказав через якусь хвилину Козлевич, дивлячись на пагорок, звідкіль Балаганов семафорив руками.

Шофер і командор пішли і собі на пагорок.

Порушник конвенції лежав посеред дороги нерухомо, як лялька. Рожева стрічка галстука лягла навскіс через його груди. Одна рука була підвернута під спину. Очі з викликом дивилися на небо. Паніковський був мертвий.

– Параліч серця, – сказав Остал, щоб хоч що-небудь сказати. – Можу констатувати і без стетоскопа. Бідний старий!

Він одвернувся. Балаганов не міг відвести погляду від небіжчика.

Раптом він скривився і через силу видавив:

– А я його бив за гирі. І ще раніш бився з ним. Козлевич, згадавши «Антилопу», з жахом глянув на Паніковського і почав співати латинську молитву.

– Киньте, Адаме! – сказав великий комбінатор. – Я знаю все, що ви маєте зробити. Після псалма ви скажете: «Бог дав, бог і взяв», – потім: «Всі під богом ходимо», – а потім щось зовсім незрозуміле, скажімо: «Йому тепер усе ж таки краще, як нам». Нічого цього не потрібно, Адаме Казимировичу. Перед нами просте завдання: тіло треба віддати землі.

Вже зовсім споночіло, коли порушник конвенції знайшов останнє пристановище. Це була звичайна яма, вимита дощами біля підніжжя кам'яної, перпендикулярно поставленої плити. Ця плита, очевидно, стояла давно понад шляхом. Може, колись вона пишалася написом: «Володіння поміщика майора у відставці Георгія Опанасовича Вовк-Лисицького», – а може, це був просто межовий знак з часів Потьомкіна. Та це не так важливо. Паніковського поклали в яму, накопали паліччям землі і засипали. Потім антилопівці налягли плечима на плиту, яка вже хиталася, і скинули її вниз. Тепер могила була готова. При світлі сірників великий комбінатор написав шматком цеглини на плиті епітафію:

Тут лежить

Михайло Самуїлович Паніковський

людина без пашпорта.

Остап скинув свій капітанський картуз і сказав:

– Я часом був несправедливий до небіжчика. Але чи був вій морально чистою людиною? Ні, він не був морально чистою людиною. Це був колишній сліпий, самозванець і гусокрад. Усі свої сили він віддав на те, щоб жити за рахунок суспільства. Але суспільство не хотіло, щоб він жив за його рахунок. А примиритися з цими суперечностями у поглядах Михайло Самуїлович не міг, бо він мав запальний характер. Через те він і помер. Все!

Козлевич і Балаганов були незадоволені Остаповим надгробним словом. Вони вважали, що було куди доречніше сказати про все добре, що зробив небіжчик суспільству, про його допомогу бідним, любов до дітей, згадати чутливу душу небіжчика, взагалі, сказати все те, що говорять про кожного померлого.

Балаганов навіть підійшов до могили, щоб сказати все це самому, але командор уже одяг картуза і швидко відходив.

Коли рештки антилопівської армії перейшли вибалок і перевалили ще через один пагорок, вони одразу ж побачили невеличку залізничну станцію.

– Ну от і цивілізація, – сказав Остап. – Можливо, буфет, їжа. Поспимо на ослонах. Вранці рушимо на схід. Що ви скажете?

Шофер і бортмеханік мовчали.

– Що ж ви мовчите, як наречені?

– Знаєте, Бендер, – нарешті сказав Балаганов, – я не поїду. Ви не ображайтесь, але я вам не вірю. Я не знаю, куди треба їхати. Ми там всі пропадемо. Я лишаюсь.

– Я хотів сказати вам те саме, – підтримав Козлевич.

– Як хочете, – промовив Остап з несподіваною сухістю. Буфету на станції не було. Горіла гасова лампа-блискавка. В пасажирському залі куняли на мішках дві баби. Весь залізничний персонал блукав на дощатому пероні, тривожно вглядаючись в передранкову темряву за семафором.

– Який поїзд? – запитав Остап.

– Літерний, – нервово відповів начальник станції, поправляючи червоний картуз з срібними позументами. – Особливого призначення. Затриманий на дві хвилини. Роз'їзд не дає пропуску.

Загули, затремтіли дроти, з гуркоту вилупилися вовчі очі, і блискучий поїзд у кілька вагонів з розгону влетів на станцію. Засяяло широке скло м'яких вагонів, під самісіньким носом антилопівців промчали букети і пляшки з-під вагона-ресторану, на ходу зіскочили провідники з ліхтарями, і на пероні враз почулися весела російська мова і іноземна. Уздовж вагонів звисали хвойні гірлянди-дуги і гасла: «Привіт героям – будівникам Східної Магістралі!»

Літерний поїзд з гостями йшов на відкриття дороги.

Великий комбінатор зник. Через півхвилини він знову з'явився і зашепотів:

– Я їду! Як їду – не знаю, але їду! Хочете зі мною? Востаннє запитую.

– Ні, – сказав Балаганов.

– Не поїду, – сказав Козлевич, – не можу більше.

– Що ж ви робитимете?

– А що мені робити? – відповів Шура. – Піду в діти лейтенанта Шмідта – і все.

– «Антилопу» думаю зібрати, – жалібно промовив Адам Казимирович, – піду до неї, погляну, дам їй ремонт.

Остап хотів щось сказати, але протяжний свисток не дав йому розкрити рота. Він притиснув до себе Балаганова, погладив його по спині, розцілувався з Козлевичем, махнув рукою і побіг до поїзда, вагони якого вже здригнулися від першого паровозного поштовху. Та вмить повернувся, сунув Козлевичеві в руку п'ятнадцять карбованців, які одержав за продану виставу, і вистрибнув на підніжку поїзда, що вже рушив.

Обернувшись, він побачив у фіалковій імлі дві маленькі постаті, що сходили на залізничний насип. Балаганов повертався в неспокійне коло дітей лейтенанта Шмідта, Козлевич йшов до останків «Антилопи».

Частина третя
ПРИВАТНА ОСОБА

Розділ XXVI
ПАСАЖИР ЛІТЕРНОГО ПОЇЗДА

Біля асфальтового причалу Рязанського вокзалу в Москві стояв куций літерний поїзд. Він мав всього лише шість вагонів:

багажний, де попри всі правила, містився не багаж, а зберігалися на льоду запаси їжі, вагон-ресторан, з якого визирав білий кухар, і урядовий салон. Решта вагонів були пасажирські і на їхніх канапах, покритих суворими смугастими чохлами, мали розміститися делегації робітників-ударників, а також іноземні та радянські кореспонденти. Поїзд готувався вийти на змичку рейок Східної Магістралі. Подорож мала бути тривалою. Ударники запихали у вагонний тамбур дорожні корзини з чорними замочками, що погойдувалися на залізному пруті. Радянська преса метушилася на пероні, вимахуючи лакованими фанерними саквояжами.

Іноземці стежили за носильниками, що переносили їхні товсті шкіряні чемодани, кофри і картонки з кольоровими наклейками туристських бюро і пароплавних компаній.

Пасажири встигли запастися книжкою «Східна Магістраль», на обкладинці якої було намальовано верблюда, що нюхав рейку. Книжку продавали тут же, з багажного візка. Автор книжки журналіст Паламидов вже кілька разів проходив повз візок, ревно поглядаючи на покупців. Його вважали знавцем Магістралі, і він їхав туди вже втретє.

Наближався час від'їзду, але прощальна сцена нічим не нагадувала відхід звичайного пасажирського поїзда. На пероні не було стареньких бабусь, ніхто не висовував з вікна немовлятко, що мало востаннє глянути на свого дідуся. Зрозуміло, не було й дідуся, у вицвілих очах якого завжди відбивається страх перед залізничними протягами. І, ясна річ, ніхто не цілувався. Делегацію робітників-ударників на вокзал привезли профспілчанські діячі, які ще не встигли опрацювати питання про прощальні поцілунки. Московських кореспондентів проводжали редакційні працівники, які в таких випадках намагалися відбутися рукостисканням. Іноземні ж кореспонденти, – їх було понад тридцять чоловік, – їхали на відкриття Магістралі у повному складі, з дружинами і грамофонами, отож проводжати їх було нікому.

Учасники експедиції, відповідно до обставин, розмовляли голосніше, ніж завжди, без потреби хапалися за блокноти і картали тих, котрі проводжали, що вони не їдуть разом з ними у таку цікаву подорож. Особливо репетував журналіст Лавуазьян. Він був молодий душею, але в його кучерях, як місяць у джунглях, світилася лисина.

– Огидно на вас дивитися! – кричав він на тих, що проводжали. – Хіба ви не можете зрозуміти, що таке Східна Магістраль!

Коли б у руках запального Лавуазьяна не було друкарської машинки в царатовому кучерському чохлі, то він, можливо, навіть побив би когось з друзів– стільки було в ньому пристрасті і так він був відданий справі газетної інформації. Йому вже зараз хотілося послати до своєї редакції телеграму-блискавку, але не було про що.

Співробітник профспілчанського органу Ухудшанський, що прибув на вокзал раніше всіх, походжав неквапно вздовж поїзда. Він ніс з собою «Туркестанский край, полное географическое описание нашего отечества, настольная и дорожная книга для русских людей», твір Семенова-Тянь-Шанського, виданий 1903 року. Він спинявся біля груп тих, що від'їжджали, і тих, що проводжали, і з якоюсь сатиричною нотою в голосі казав:

– Виїжджаєте? Ну, ну! Або:

– Залишаєтесь? Ну, ну!

Так він пройшов весь поїзд аж до паровоза, довго, задерши голову, дивився на паровоз і нарешті сказав машиністові:

– Працюєте? Ну, ну!

Аж потім журналіст Ухудшанський зайшов до купе, розгорнув останній номер свого профоргану і заглибився в читання власної статті під назвою: «Поліпшити роботу крамничних комісій» з підзаголовком: «Комісії перебудовуються недостатньо». Стаття являла собою звіт про якесь засідання, отож ставлення автора до описаної ним події можна було визначити одним реченням: «Засідаєте? Ну, ну!» Ухудшанський читав до самого від'їзду.

Один з тих, що проводжали, людина з рожевим плюшевим носом і бархатними бачками на скронях, сказав кілька пророчих слів, які всіх страшенно налякали.

– Я знаю такі поїздки, – заявив він, – сам їздив. Ваше майбутнє мені відоме. Тут вас чоловік сто. їздити ви будете загалом цілий місяць. Двоє з вас відстануть від поїзда на маленькій глухій станції без грошей і документів і наздоженуть вас лише через тиждень, голодні й обірвані. У когось обов'язково украдуть чемодан. Можливо, у Паламидова, або в Лавуазьяна, чи в Навроцького. І потерпілий скиглитиме цілу дорогу і проситиме у сусідів щіточку поголитись. Щіточку він повертатиме непомитою, а мисочку згубить. Один з мандрівників, звичайно, помре, і друзі померлого, замість того щоб їхати на змичку, змушені будуть везти дорогий прах до Москви. Це дуже нудно і огидно – возити прах. Крім того, в дорозі почнуться чвари. Повірте мені! Хто-небудь, хоч би той же Паламидов чи Ухудшанський викине якусь антирадянську вихватку і ви будете довго і нудно його судити, а він з виском і стогонами відмежовуватиметься. Мені все відомо. Ідете ви зараз у капелюхах і кепках, а назад повернетесь у тюбетейках. Найдурніший з вас купить усі атрибути бухарського єврея: бархатну шапку, облямовану шакалом, і товсту ватяну ковдру, зшиту як халат. І, без сумніву, всі ви щовечора співатимете у вагоні «Стеньку Разіна», будете несамовито волати:

«И за борт ее бросает в набежавшую волну». Цього ще замало, співатимуть навіть іноземці: «Вниз по матушке по Волге», «сюр нотр мер Вольга, по нашій матері Волзі».

Лавуазьян розлютився і замахнувся на пророка друкарською машинкою.

– Ви нам заздрите! – сказав він. – Ми не співатимемо.

– Заспіваєте, голубчики. Це неминуче. Мені все відомо.

– Не будемо співати.

– Будете. І якщо ви чесні люди, то негайно ж напишіть мені про це в листівці.

У цю мить почувся стриманий крик. З даху багажного вагона впав фоторепортер Меншов. Він видерся туди, щоб зазняти моменти від'їзду. Кілька секунд Меншов лежав на пероні, тримаючи під головою апарат. Потім він підвівся, занепокоєно перевірив апарат і знову поліз на дах.

– Падаєте? – запитав Ухудшанський, висовуючись з вікна з газетою в руках.

– Хіба це падіння! – зневажливо сказав фоторепортер. – От коли б ви бачили, як я падав із спірального спуску в Парку культури й відпочинку!

– Ну, ну! – зауважив представник профоргану і зник у вікні.

Видершись на дах і припавши на одне коліно, Меншов продовжував роботу. На нього з виразом виняткового задоволення дивився норвезький письменник, що вже розмістив свої речі в купе і вийшов на перон прогулятись. У письменника було світле дитяче волосся і великий варязький ніс. Норвежець був так захоплений фотомолодецтвом Меншова, що відчув потребу поділитися з. кимсь своїми почуттями. Швидкою ходою він підійшов до дідуся ударника з Трьохгорки, приставив свій вказівний палець до його грудей і верескливо вигукнув:

– Ви!!

Потім вказав на власні груди і так само верескливо викрикнув:

– Я!!

Вичерпавши ось так усі відомі йому російські слова, письменник привітно усміхнувся й побіг до свого вагона, оскільки вже пролунав другий дзвінок. Ударник і собі побіг до свого вагона. Меншов зліз на землю. Закивали голови, з'явилися останні усмішки, майнув фейлетоніст у пальті з чорним бархатним коміром. Коли хвіст поїзда вихляв на вихідній стрільці, з» буфетного залу вискочили два брати-кореспонденти – Лев Рубашкін і Ян Скамейкін. В зубах Скамейкіна застряв шніцель по-віденськи. Брати, плигаючи, як молоді собаки, промчали уздовж перону, зіскочили на землю у нафтових плямах і тільки тут, серед шпал, зрозуміли, що поїзда Їм не наздогнати.

А поїзд, вибігаючи з Москви у риштованнях, вже завів свою приголомшливу пісню. Він бив колесами, реготав пекельним реготом під мостами і, лише врізавшись у глибину дачних лісів, трохи заспокоївся і розвинув велику швидкість. Він мав викреслити на глобусі чималу криву, змінити кілька кліматичних провінцій, переміститися з центральної прохолоди у гарячу пустелю, проминути багато великих і малих міст і обігнати московський час на чотири години.

Увечері першого ж дня у вагоні радянських кореспондентів з'явилися двоє вісників капіталістичного світу: представник свободомислячої австрійської газети пан Гейнріх і американець Хірам Бурман. Вони прийшли знайомитися. Пан Гейнріх був невисокого зросту. Містер Хірам прийшов у м'якому капелюху з підкрученими крисами. Обидва говорили по-російськи досить добре і правильно. Якийсь час усі мовчки стояли в коридорі, з зацікавленням розглядаючи один одного. Для розгону заговорили про Художній театр. Гейнріх театр похвалив, а містер Бурман від дискусії ухилився, зауваживши, що його, як сіоніста, більш за все цікавить в СРСР єврейське питання.

– У нас такого питання вже немає,—сказав Паламидов.

– Як може не бути єврейського питання? – здивувався Хірам.

– Нема. Не існує.

Містер Бурман захвилювався. Все життя він писав у своїй газеті статті про єврейське питання, і розставатися з цим питанням йому було б боляче.

– Але ж в Росії є євреї? – сказав він обережно.

– Є, – відповів Паламидов.

– Отже, є й питання.

– Ні. Євреї є, а питання немає.

Електрика, якої у вагонному коридорі стало забагато, трохи розрядилася з появою Ухудшанського. Він ішов до умивальника з рушником на шиї.

– Розмовляєте? – сказав він, похитуючись від швидкого руху поїзда. – Ну, ну!

Коли він повертався назад, чистий і бадьорий, з краплями води на скронях, дискусія охопила вже весь коридор. З купе вийшли раджурналісти, з сусіднього вагона з'явилося кілька ударників, прийшли ще два іноземці – італійський кореспондент з фашистським жетоном, – лікторськими різками і сокирою, і німецький професор-сходознавець, що їхав на свято на запрошення ВКТЗ^[15]15
  _{Всесоюзне товариство культурних зв'язків із закордоном (1925-1958). – Ред.}


[Закрыть]. Фронт дискусії був досить широкий – від будівництва соціалізму в СРСР до чоловічих беретів, що входили в моду на Заході. І з усіх пунктів питань, які б вони не. були, виникали суперечки.

– Сперечаєтесь? Ну, ну! – сказав Ухудшаяський, йдучи у своє купе.

В загальному гаморі можна було почути лише окремі вигуки.

– Якщо так, – говорив пан Гейнріх, хапаючи путіловця Суворова за косоворотку, – то чого ж ви тринадцять років тільки базікаєте? Чому ви не робите світову революцію, про яку стільки говорите? Отже, не можете? Тоді годі базікати.

– А ми й не будемо робити у вас революцій! Самі зробите.

– Я? Ні, я не робитиму революції.

– Ну без вас зроблять, і вас не спитають.

Містер Хірам Бурман стояв, притулившись до тисненого шкіряного простінку і байдуже дивився на сперечальників. Єврейське питання провалилося в якусь дискусійну тріщину на самому початку розмови, а інші теми не викликали в його душі ніяких емоцій. Від групи, в якій німецький професор схвально висловився про переваги радянського шлюбу над церковним, відійшов фейлетоніст-віршувальник, який підписувався псевдонімом Гаргантюа. Він став біля замріяного Хірама і почав йому щось гарячкове пояснювати.

Хірам слухав, та швидко переконався, що не зможе нічого розібрати. Гаргантюа весь час поправляв щось у туалеті Хірама, підв'язував йому галстука або ж знімав з нього пушинку чи застебував і знову розстебував ґудзика; говорив голосно і, як йому» здавалося, навіть виразно. Та в його вимові був якийсь невловимий дефект, що перетворював слова на патолоч. Цю свою біду Гаргантюа збільшував ще й тим, що після кожного речення, замиловуючись розмовою, вимагав від співбесідника згоди чи підтвердження.

– Адже так? – говорив він, похитуючи головою, ніби збирався своїм великим носом клюнути якийсь харч. – Хіба не так?

Лише ці слова й були зрозумілі з усієї розмови Гаргантюа. Все інше зливалося в один дивовижний настирливий рокіт. Містер Бурман з чемністю погоджувався і швидко втік. З Гаргантюа погоджувалися всі, і він вважав себе за людину, яка здатна переконати будь у чому кого б то не було.

– Ось бачите, – сказав він Паламидову, – ви не вмієте розмовляти з людьми. А я його переконав. Я щойно йому довів, і він зі мною погодився, що ніякого єврейського питання у нас вже не існує. Адже так? Адже правильно?

Паламидов нічого не розібрав і, кивнувши головою, почав прислухатися до розмови, що відбувалася поміж німецьким сходознавцем і провідником вагона. Провідник давно поривався втрутитись у розмову і лише зараз знайшов вільного співбесідника, собі рівню. Дізнавшись спочатку про знання опонента, а також запитавши ім'я та прізвище співбесідника, провідник відклав убік віник і поволі почав:

– Ви, мабуть, не чули, громадянине професор, що в Середній Азії є така тварина, зветься верблюд. У нього на спині є дві купини. І був у мене знайомий залізничник, ви, мабуть, чули, товариш Должностюк, багажний роздавальник. Сів на цього верблюда поміж купин і вдарив його лозиною. Верблюд був лютий і почав його отими своїми купинами давити. Трохи на смерть не задавив. Должностюк, проте, встиг зіскочити. Бойовий був паруб'яга, ви, мабуть, чули? Ну, верблюд йому весь кітель обплював, а кітель щойно з пральні…

Вечірня бесіда вже вичерпалася. Зіткнення двох світів закінчилося благополучно. Сварки якось не виникло. Співіснування двох систем – капіталістичної і соціалістичної – в літерному поїзді, хоч-не-хоч, мало продовжуватись щось близько місяця. Ворог світової революції, пан Гейнріх, розповів старий дорожний анекдот, після чого всі пішли до ресторану вечеряти, переходячи з вагона у вагон хисткими залізними щитами і мружачи очі від пронизливого вітру. Та в ресторані населення поїзда розсілося нарізно. Тут же, під час вечері, відбулися оглядини. Закордон, репрезентований кореспондентами найбільших газет і телеграфних агентств усього світу, добропристойно налягав на горілку і з жахом, але ввічливо поглядав на ударників в чоботях і на радянських журналістів, які заявилися сюди по-домашньому, в нічних пантофлях і з самими запонками замість галстуків.