Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 43 страниц)

Розділ VI
Діамантовий дим

Іполит Матвійович зняв з голови заплямований касторовий капелюх, розчесав вуса, з яких від дотику гребінця вилітав дружний табунець електричних іскор, і, рішуче одкашлявшись, розказав Остапові Бендеру, першому на його життєвому шляху пройдисвітові, все, що йому було відомо про діаманти зі слів померлої тещі.

Протягом оповідання Остап кілька разів зривався на ноги і, звертаючись до залізної грубки, захоплено скрикував:

– Крига скресла, панове присяжні засідателі! Крига скресла.

А вже через годину обидва сиділи за хитким столиком і, упираючись головами, читали довгий список коштовностей, що прикрашали колись тещині пальці, шию, вуха, груди й волосся. Іполит Матвійович, щохвилини поправляючи на косі хитливе пенсне, з притиском говорив:

– Три низки перлів… Добре пам'ятаю. Дві по сорок перлин, а одна велика – на сто десять. Діамантовий кулон… Клавдія Іванівна казала, що чотири тисячі коштує, старовинної роботи…

Далі йшли персні: не шлюбні обручки, грубі, безглузді і дешеві, а тонкі, легкі, із впаяними в них чистими, умитими діамантами; важкі, сліпучі підвіски, що випромінюють на маленьке жіноче вухо райдужний вогонь; браслети у формі зміїв із смарагдовою лускою; фермуар, на який пішов урожай з п'ятисот десятин; перлове кольє, яке було б до снаги тільки славетній оперетковій примадонні; вінцем всьому була сорокатисячна діадема.

Іполіт Матвійович оглянувся. По темних кутках зачумленої двірницької спалахувало і тремтіло смарагдове весняне світло. Діамантовий дим держався під стелею. Перлини котилися по столу і стрибали на підлозі. Дорогоцінний міраж потрясав кімнату.

Схвильований Іполіт Матвійович отямився тільки від голосу Остапа.

– Вибір не поганий. Каміння, я бачу, добрано зі смаком. Скільки вся ця музика коштувала?

– Тисяч сімдесят – сімдесят п'ять.

– Мгу… Тепер, мабуть, коштує півтораста тисяч.

– Невже так багато? – зрадів Вороб'янінов.

– Не менше. Тільки ви, дорогий товаришу з Парижа, плюньте на все це.

– Як плюнути?

– Слиною, – відказав Остап, – як плювали до епохи історичного матеріалізму. Нічого не вийде.

– Як же так?

– А от як. Скільки було стільців?

– Дванадцять. Гарнітур до вітальні.

– Давно, мабуть, згорів ваш гарнітур у печах.

Вороб'янінов так перелякався, що навіть скочив з місця.

– Спокій, спокій. За справу берусь я. Засідання триває далі. До речі, нам з вами треба скласти невеличку угоду.

Іполит Матвійович, важко дихаючи, на знак згоди кивнув головою. Тоді Остап Бендер почав виробляти умови.

– На випадок реалізації скарбів я, як безпосередній учасник концесії і технічний керівник справи, дістаю шістдесят процентів, а соцстрах можете за мене не платити. Це мені байдуже.

Іполит Матвійович посірів:

– Це грабунок серед білого дня.

– А скільки ж ви думали мені запропонувати?

– Н-н-ну, п'ять процентів, ну, десять, нарешті. Ви зрозумійте, адже це п'ятнадцять тисяч карбованців!

– Більше ви нічого не хочете?

– Н-ні.

– А може, ви хочете, щоб я працював дурно, та ще дав вам ключ од квартири, де гроші лежать?

– У такому разі пробачте, – сказав Вороб'янінов у ніс. – У мене є всі підстави думати, що я і сам доведу до кінця свою справу.

– Ага! У такому разі даруйте, – заперечив чудесний Остап, – у мене є не менше підстав, як казав Енді Таккер, гадати, що і я сам доведу до кінця вашу справу.

– Шахрай! – закричав Іполит Матвійович, затремтівши.

Остап був незворушний:

– Слухайте, пане з Парижа, а чи знаєте ви, що ваші діаманти майже у мене в кишені! І ви мене цікавите остільки, оскільки я хочу забезпечити вашу старість.

Тут тільки Іполит Матвійович зрозумів, які залізні лапи схопили його за горло.

– Двадцять процентів, – сказав він понуро.

– І мої харчі? – глузливо запитав Остап.

– Двадцять п'ять.

– І ключ від квартири?

– Але ж це тридцять сім з половиною тисячі

– Навіщо така точність? Ну, гаразд – п'ятдесят процентів. Половина – ваша, половина – моя.

Торг тривав далі. Остап скинув іще. Він з пошани до особи Вороб'янінова погоджувався працювати з сорока процентів.

– Шістдесят тисяч! – закричав Вороб'янінов.

– Ви доволі ница людина, – заперечив Бендер, – ви любите гроші більше, аніж треба.

– А ви не любите грошей? – завив Іполит Матвійович голосом флейти.

– Не люблю.

– Навіщо ж вам шістдесят тисяч?

– З принципу!

Іполит Матвійович тільки дух перевів.

– Ну що, скресла крига? – добивав Остап.

Вороб'янінов засопів і покірно сказав:

– Скресла.

– Ну, вашу руку, повітовий предводителю команчів! Крига скресла! Крига скресла, панове присяжні засідателі!

Після того як Іполит Матвійович, образившись на прозвище «предводителя команчів», зажадав пробачення і Остап, виголосивши пробачливу промову, назвав його фельдмаршалом, взялись виробляти диспозицію.

Опівночі двірник Тихін, хапаючись руками за всі стрічні палісадники і надовго припадаючи до стовпів, плентався до свого підвалу. На його нещастя був новий місяць.

– А! Пролетар розумової праці! Робітник мітли! – вигукнув Остап, угледівши зігнутого ободом двірника.

Двірник замукав низьким і пристрасним голосом, яким інколи серед нічної тиші раптом запально і метушливо починає бурмотіти унітаз.

– Це конгеніально, – повідомив Остап Іполитові Матвійовичу, – а ваш двірник досить-таки велика паскуда. Хіба можна так напиватись на карбованець?

– М-можна, – сказав двірник несподівано.

– Слухай-но, Тихоне, – почав Іполит Матвійович, – чи не знаєш ти, друже, що з моїми меблями?

Остап обережно підтримував Тихона, щоб мова вільно могла литись з його широко відкритого рота. Іполит Матвійович напружено ждав. Але з двірницького рота, в якому зуби росли не вряд, а через один, вирвався оглушливий крик:

– Бува-ва-али дні вес-с-селії…

Двірницька сповнилась громом і дзвоном. Двірник ретельно і пильно виконував пісню, не оминаючи жодного слова. Він ревів, рухаючись по кімнаті, то несвідомо ниряючи під стіл, то зачіпаючи картузом мідну циліндричну гирю «ходиків», то стаючи на одне коліно. Йому було страшенно весело.

Іполит Матвійович украй розгубився.

– Доведеться відкласти допит свідків до ранку, – сказав Остап. – Лягаймо спати.

Двірника, важкого уві сні, мов комод, перенесли на лаву.

Вороб'янінов і Остап вирішили лягти удвох на двірникове ліжко. У Остапа під піджаком, як виявилося, була сорочка-ковбой у чорну і червону клітинку. Під ковбойкою не було вже більше нічого. Зате у Іполита Матвійовича під відомим читачеві місяцесяйним жилетом був іще один – гарусний, яскраво-голубий.

– Жилет хоч на продаж, – заздро зауважив Бендер, – він наче на мене шитий. Продайте.

Іполитові Матвійовичу незручно було відмовити своєму новому компаньйонові і безпосередньому учасникові концесії.

Він, скривившись, погодився продати жилет за свою ціну – вісім карбованців.

– Гроші – після реалізації нашого скарбу, – заявив Бендер, беручи від Вороб'янінова іще теплий жилет.

– Ні, я так не можу, – сказав Іполит Матвійович, червоніючи. – Дозвольте жилет назад.

Делікатна натура Остапа обурилась.

– Але ж це крамарство! – закричав він. – Починати півторастатисячну операцію і сваритися заради восьми карбованців! Учіться жити широко!

Іполит Матвійович почервонів ще дужче, витяг маленький блокнотик і каліграфічно записав:

25/ІV–27 р. Видано т. Бендерові крб. – 8

Остап заглянув в книжечку.

– Ого! Якщо ви вже одкриваєте мені особливий рахунок, то хоч ведіть його до ладу. Заведіть дебет, заведіть кредит. В дебет не забудьте записати шістдесят тисяч карбованців, що їх ви мені винні, а в кредит – жилет. Сальдо на мою користь. П'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто два карбованці. Ще можна жити.

Після цього Остап заснув беззвучним дитячим сном. А Іполит Матвійович зняв із себе вовняні напульсники, баронські чоботи і, зоставшись у заштопаній єгерській білизні, посапуючи, поліз під ковдру. Йому було дуже незручно. Із зовнішнього боку, де не вистачало ковдри, було холодно, а з другого боку його пекло молоде, повне трепетних ідей тіло великого комбінатора.

Усім трьом снилися сни.

Вороб'янінову ввижались чорні сни: мікроби, каррозшук, оксамитові толстовки і трунних справ майстер Безенчук у смокінгу, але неголений.

Остап бачив вулкан Фудзіяму, завідувача маслотресту і Тараса Бульбу, що продавав листівки з краєвидами Дніпробуду.

А двірникові снилося, що із стайні утік кінь. Уві сні він шукав його до самісінького ранку і, не знайшовши, прокинувся розбитий і похмурий. Довго, здивовано дивився він на сонних людей, що лежали, в його ліжку. Нічого не зрозумівши, він узяв мітлу і пішов на вулицю виконувати свої безпосередні обов'язки: підбирати кінські яблука і кричати на богаділок.

Розділ VII
Сліди «Титаніка»

Іполит Матвійович прокинувся своїм звичаєм о пів на восьму, пророкотів «гут морген» і попрямував до умивальника. Він умивався з насолодою: відпльовувався, примовляв і трусив головою, щоб позбутися води, що набігла йому в уші. Витиратись було приємно, але, однявши від лиця рушник, Іполит Матвійович побачив, що він замащений тим радикальним чорним кольором, ким з позаворашнього дня було пофарбовано його горизонтальні вуса. Серце Іполитові Матвійовичу погасло. Він кинувсь до свого кишенькового дзеркальця. З дзеркальця глянув на нього великий ніс і зелений, як молода трава, лівий ус. Іполит Матвійович поквапно пересунув дзеркальце праворуч. Правий ус був такого самого огидного кольору. Нагнувши голову, немов бажаючи розбити нею дзеркальце, нещасний побачив, що радикальний чорний колір ще панував у центрі каре, але по краях він був облямований тою самою травистою окрайкою.

Вся істота Іполита Матвійовича застогнала таким голосним стогоном, що Остап Бендер розплющив очі.

– Ви з'їхали з глузду! – скрикнув Бендер і одразу ж склепив сонні повіки.

– Товаришу Бендер, – благально зашепотіла жертва «Титаніка».

Остап прокинувся після багатьох стусанів і умовлянь. Він уважно глянув на Іполита Матвійовича і радісно засміявся. Одвернувшись від директора-засновника концесії, головний керівник робіт і технічний директор здригався, хапався за спинку ліжка, кричав: «Не можу!» – і знову шаленів.

– З вашого боку це негарно, товаришу Бендер, – сказав Іполит Матвійович, з дрожем ворушачи зеленими вусами.

Це наддало нових сил знеможеному вже Остапові. Щирий сміх його тривав іще хвилин десять. Одсапавшись, він одразу став дуже серйозний.

– Що ви на мене дивитесь такими злими очима, немов солдат на вошу? Ви на себе погляньте!

– Але ж мені аптекар казав, що це буде радикально чорний колір. Не змивається ні холодною, ні гарячою водою, ні мильною піною, ні гасом… Контрабандний товр.

– Контрабандний? Всю контрабанду роблять в Одесі, на Малій Арнаутській вулиці. Покажіть флакон… І потім погляньте. Ви читали це?

– Читав.

– А оце – маленькими літерами? Тут ясно сказано, що після миття гарячою і холодною водою або мильною піною і гасом волосся треба ні в якому разі не витирати, а сушити на сонці або біля примуса… Чому ви не сушили? Куди ви тепер підете з цією зеленою «липою»?

Іполит Матвійович був приголомшений. Увійшов Тихін. Угледівши пана в зелених вусах, він перехрестився і попросив похмелитись.

– Видайте карбованець герою праці, – запропонував Остап, – і, будь ласка, не записуйте на мій рахунок. Це ваша інтимна справа з колишнім співробітником… Зажди, старий, не йди, дільце є.

Остап розпочав з двірником розмову про меблі, і вже через п'ять хвилин концесіонери знали все. Всі меблі 1919 року одвезли в житловідділ, опріч одного стільця з вітальні, який спершу був у розпорядженні Тихона, а потім від нього забраний завгоспом 2-го будинку соцзабезу.

– То він тут, у домі?

– Тут і стоїть.

– А скажи, друже, – завмираючи, спитав Вороб'янінов, – коли стілець був у тебе, ти його… не лагодив?

– Лагодити його неможливо. За старих часів робота була добряча. Ще тридцять років такий стілець може вистояти.

– Ну, йди, друже, візьми іще карбованець та гляди, не говори, що я приїхав.

– Могила, громадянине Вороб'янінов.

Виславши двірника і прокричавши: «Крига скресла», – Остап Бендер знову повернувся до вусів Іполита Матвійовича:

– Доведеться фарбувати знову. Давайте гроші – піду до аптеки. Ваш «Титанік» ні к чорту, тільки собак фарбувати… От за старого часу була фарбочка!.. Мені один перегоновий професор розповів захоплюючу історію. Ви цікавились перегонами? Ні? Шкода. Надзвичайно хвилює. Так от… Був такий славетний комбінатор, граф Друцький. Він програв на перегонах п'ятсот тисяч. Король програшу! І от, коли у нього, окрім боргів, нічого вже не було і граф подумував про самогубство, один жучок дав йому за п'ятдесят карбованців надзвичайну пораду. Граф поїхав і через рік повернув назад з орловським рисаком-трилітком. Після цього граф не тільки вернув свої гроші, ба навіть виграв ще тисяч триста. Його орловець «Маклер» з відмінним атестатом завжди приходив перший. На дербі він на цілий корпус перегнав «Мак-Магона». Грім!.. Але тут Курочкін (ви чули?) помічає, що всі орловці починають міняти масть – один тільки «Маклер», як дуся, не міняє кольору. Скандал був нечуваний! Графу дали три роки. Виявилось, що «Маклер» ніякий не орловець, а перефарбований метис, а метиси куди жвавіші за орловців, і їх до них на версту не підпускають. Як вам подобається?.. Оце так фарбочка! Не те що ваші уса!..

– Але ж атестат? Адже ж у нього був відмінний атестат?

– Такий же, як етикетка на вашому «Титаніку», фальшивий! Давайте гроші на фарбу.

Остап вернувся з новою мікстурою.

– «Наяда». Можливо, краща за ваш «Титанік». Знімайте піджак!

Почався обряд перефарбування. Але «дивовижний каштановий колір, що надає волоссю ніжність і пухнатість», змішавшись із зеленню «Титаніка», несподівано пофарбував голову і вуса Іполита Матвійовича у фарби сонячного спектру.

І ріски в роті не мавши з самісінького ранку, Вороб'янінов люто лаяв усі парфюмерні заводи, і державні, і підпільні, Що містяться в Одесі, на Малій Арнаутській вулиці.

– Таких вусів, мабуть, нема навіть у Арістида Бріана, – бадьоро зауважив Остап, – але жити з таким ультрафіолетовим волоссям у Радянській Росії не рекомендується. Доведеться поголити.

– Не можу, – скорботно відповів Іполит Матвійович, – це неможливо.

– Що, вуса дорогі вам як пам'ять?

– Не можу, – повторив Вороб'янінов, похнюпившись.

– Тоді ви все життя сидіть у двірницькій, а я піду по стільці. До речі, перший стілець над вашою головою.

– Голіть!

Розшукавши ножиці, Бендер в одну мить одчикрижив вуса, вони безшумно впали на підлогу. Покінчивши зі стрижкою, технічний директор дістав з кишені пожовклу бритву «Жиллет», а з портмоне – запасне лезо і почав голити мало не плачучого Іполита Матвійовича.

– Останній ножик на вас витрачаю. Не забудьте записати на мій дебет два карбованці за гоління і стриження.

Здригаючись від горя, Іполит Матвійович все-таки спитав:

– Чому ж так дорого? Скрізь коштує сорок копійок?

– За конспірацію, товаришу фельдмаршал, – швидко відказав Бендер.

Страждання людини, якій голять голову безпечною бритвою, неймовірні. Це Іполит Матвійович зрозумів з самого початку операції.

Але кінець, який буває всьому, прийшов.

– Готово. Засідання триває далі! Нервових просять не дивитись! Тепер ви схожі на Боборикіна, відомого автора-куплетиста.

Іполит Матвійович змахнув із себе огидне клоччя, що так недавно іще звисало гарною сивизною, умився і, відчуваючи на всій голові полум'я, в сотий раз сьогодні уп'явся в дзеркало. Те, що він побачив, йому несподівано сподобалось. На нього дивилось перекривлене стражданням, але доволі юне обличчя актора без ангажементу.

– Ну, марш вперед, труба сурмить! – закричав Остап. – Я – по слідах в житловідділ, або, певніше, в той будинок, де колись був житловідділ, а ви – до бабусь!

– Я не можу, – сказав Іполит Матвійович, – мені дуже важко буде ввійти у власний будинок.

– Ах, справді!.. Зворушлива історія! Барон-вигнанець! Гаразд. Ідіть до житловідділу, а тут попрацюю я. Збірний пункт – у двірницькій. Парад – алле!

Розділ VIII
Голубий злодюжка

Завгосп 2-го будинку Старсоцзабезу був сором'язний злодюга. Вся істота його протестувала проти крадіжок, але не красти він не міг. Він крав, і йому було соромно. Крав він завжди, завжди соромився, і через те його добре голені щічки завжди горіли рум'янцем замішання, сором'язності, ніяковості й конфузу. Завгоспа звали Олександром Яковичем, а дружину його – Олександрою Яківною. Він називав її Сашхен, вона звала його Альхен. Світ не бачив ще такого голубого злодюжки, як Олександр Якович.

Він був не тільки завгосп, а й загалом завідувач. Попереднього за брутальне поводження з вихованками зняли з роботи і призначили на капельмейстера симфонічного оркестру. Альхен нічим не нагадував свого невихованого начальника. В порядку ущільненого робочого дня він взяв на себе керування будинком і з пенсіонерками поводився дуже ввічливо, запроваджуючи в домі важливі реформи і нововведення.

Остап Бендер потяг важкі дубові двері вороб'яніновського особняка і опинився у вестибюлі. Тут пахло підгорілою кашею. З горішніх приміщень долинала різноголосиця, схожа на далеке «ура» в цепу. Нікого не було, і ніхто не з'явився. Вгору двома маршами вели дубові сходи з лакованими колись східцями. Тепер у них стирчали тільки кільця, а мідних прутів, що притискали колись килим до східців, не було.

«Предводитель команчів жив, однак, у вульгарних розкошах», – думав Остап, підіймаючись нагору.

У першій же кімнаті, ясній і просторій, сиділи кружка десятка півтора сизеньких бабусь у платтях з найдешевшого туальденору мишачого кольору. Напружено витягши шиї і дивлячись на мужчину в розквіті сил, що стояв у центрі, бабусі співали:

 
Десь відлунює срібло дзвіночків.
Це знайомої тройки розгін…
Ніби саван, під зорями но-очі
Сніг прослався на тисячі гін.
 

Диригент хору, в сірій толстовці з того ж таки туальденору і в туальденорових штанях, вибивав такт обома руками і, крутячись, покрикував:

– Дисканти, тихіше! Кукушкіна, не так голосно!

Він побачив Остапа, але, не маючи сили стримати рух своїх рук, тільки недоброзичливо глянув на гостя і диригував собі далі. Хор із зусиллям загримів, немов крізь подушку:

 
Та-та-та, та-та-та, та-та-та,
То-ро-ром, ту-ру-рум, ту-ру-рум…
 

– Скажіть, де тут можна побачити товариша завгоспа? – мовив Остап, прорвавшись у першу ж паузу.

– А в чім річ, товаришу?

Остап подав диригентові руку і приязно спитав:

– Пісні народностей? Дуже цікаво. Я інспектор пожежної охорони.

Завгосп засоромився.

– Так, так, – сказав він, конфузячись, – це якраз до речі. Я навіть доповідь збирався писати.

– Вам нема чого турбуватися, – великодушно заявив Остап, – я сам напишу доповідь. Ну, ходімо оглядати приміщення.

Альхен помахом руки розпустив хор, і бабусі пішли собі геть дрібними радісними кроками.

– Будь ласка, за мною, – запросив завгосп.

Перш ніж пройти далі, Остап уп'явся очима в меблі першої кімнати. У кімнаті стояли: стіл, дві садові лави на залізних ногах (у спинку одної було глибоко врізано ім'я «Коля») і руда фісгармонія.

– У цій кімнаті примусів не запалюють? Тимчасові печі і таке інше?

– Ні, ні. Тут у нас працюють гуртки: хоровий, драматичний, образотворчого мистецтва і музичний…

Дійшовши слова «музичний», Олександр Якович почервонів. Спочатку запалало підборіддя, потім лоб і щоки. Альхену було дуже соромно. Він давно вже продав усі інструменти духової капели. Кволі легені бабусь однаково видували з них тільки щенячий виск. Смішно було бачити цю купу металу в такому безпорадному стані. Альхен не міг не вкрасти капели. І тепер йому було дуже соромно.

На стіні, простягтись од вікна до вікна, висіло гасло, написане білими літерами на шматку туальденору мишачого кольору:

«Духовий оркестр – шлях до колективної творчості».

– Дуже добре, – сказав Остап, – кімната для праці гуртків ніякої небезпеки з погляду пожежі не становить. Ходімо далі.

Обійшовши фасадні кімнати вороб'яніновського особняка швидким алюром, Остап ніде не помітив горіхового стільця з гнутими ніжками, оббитого ясним англійським ситцем в квіточках. На стінах штучного мармуру було наклеєно накази по будинку № 2 Старсоцзабезу. Остап читав їх, час од часу енергійно питаючи: «Комини трусите регулярно? З печами все гаразд?» І, діставши вичерпні відповіді, ішов далі.

Інспектор пожежної охорони ретельно шукав у домі бодай одного кутка, що становив би небезпеку пожежі, але скрізь було гаразд. От тільки розшуки скарбу не мали жодного успіху. Остап входив до опочивалень. Бабусі, угледівши його, вставали і низько вклонялися. Тут стояли ліжка, застелені пухнастими, як собача шерсть, ковдрами, по один бік яких фабричним способом було виткано слово «Ноги». Під ліжками стояли скриньки, висунуті з ініціативи Олександра Яковича, що любив військовий порядок, рівно на одну третину.

Усе в будинку № 2 вражало око своєю надмірною скромністю: і вмеблювання – з самих лише садових лав, привезених з Олександрівського, нині імені Пролетарських суботників, бульвару, і базарні гасові лампочки, і самі ковдри з відлякуючим словом «Ноги». Але одне лише в домі було зроблено міцно і пишно: це були дверні пружини.

До дверних приладів Олександр Якович мав особливу пристрасть. Доклавши чималої праці, він причепив до всіх без винятку дверей пружини найрізноманітніших систем і фасонів. Тут були найпростіші пружини на подобу залізної штанги. Були духові пружини з мідними циліндричними насосами. Були прилади на блоках з рухомими важкими дробовими мішечками. Були ще пружини конструкцій таких складних, що соцзабезівський слюсар тільки здивовано хитав головою. Усі ці циліндри, пружини і противаги мали могутню силу. Двері зачинялись з такою самою швидкістю, як дверцята капканів. Від роботи механізмів тремтів увесь будинок. Бабусі з тужним писком рятувались від наскоку дверей, але втекти щастило не завжди. Двері доганяли втікачок і штовхали їх у спину, а згори з глухим кряканням спускалась уже противага, пролітаючи мимо скроні, наче ядро.

Коли Бендер із завгоспом проходили по дому, двері салютували страшними ударами.

За всією цією фортечною пишнотою нічого не таїлося – стільця не було. Шукаючи пожежну небезпеку, інспектор потрапив до кухні. Там, у великому казані для білизни, варилася каша – запах її великий комбінатор почув іще у вестибюлі. Остап покрутив носом і сказав:

– Це що, на машинному маслі?

– Їй-богу, на чистому вершковому! – мовив Альхен, червоніючи до сліз. – Ми купуємо на фермі.

Йому було дуже соромно.

– А втім, це пожежної небезпеки не становить, – зауважив Остап.

На кухні стільця теж не було. Була тільки табуретка, на якій сидів кухар у фартуху й ковпаку з туальденору.

– Чому це у вас все убрання сірого кольору, та й намітка така, що нею тільки вікна витирати?

Сором'язливий Альхен нахилив лоба ще нижче.

– Кредитів відпускають недосить.

Він був огидний самому собі.

Остап із сумнівом глянув на нього й сказав:

– До пожежної охорони, яку я в даний момент репрезентую, це не стосується.

Альхен злякався.

– Проти пожежі, – заявив він, – у нас вжито всіх заходів. Є навіть піногон-вогнегасник «Еклер».

Інспектор, заглядаючи по дорозі в комори, неохоче попрямував до вогнегасника. Червоний жерстяний конус, хоч і був єдиною в домі річчю, що стосувалася до пожежної охорони, викликав в інспектора особливе роздратування.

– На товчку купували?

І, не діждавши відповіді наче громом побитого Олександра Яковича, зняв «Еклер» з іржавого гвіздка, без попередження розбив капсулу і швидко повернув конус догори. Але замість сподіваного пінного струму конус викинув із себе тонке шипіння, що нагадувало старовинну мелодію «Коль славен наш господь в Сионе».

– Звичайно, на товчку, – потвердив Остап свою попередню думку і повісив співучий вогнегасник на старе місце.

У супроводі шипіння вони пішли далі.

«Де ж він може бути? – думав Остап. – Це мені починає не подобатись». І він вирішив не покидати туальденорового палацу доти, доки не дізнається про все.

За цей час, поки інспектор і завгосп лазили по горищах, знайомлячись з усіма деталями протипожежної охорони і розміщенням коминів, 2-й будинок Старсоцзабезу жив своїм звичайним життям.

Обід був готовий. Запах підгорілої каші помітно дужчав і переміг всі інші кислі запахи дому. У коридорах зашелестіло. Бабусі, несучи поперед себе в обох руках жерстяні мисочки з кашею, обережно виходили з кухні і сідали обідати за спільний стіл, намагаючись не дивитися на розвішані в їдальні гасла, складені персонально Олександром Яковичем і художньо виконані Олександрою Яківною. Гасла були такі:

«ЇЖА – ДЖЕРЕЛО ЗДОРОВ'Я»

«ОДНЕ ЯЙЦЕ МАЄ В СОБІ СТІЛЬКИ Ж ЖИРІВ,

СКІЛЬКИ 1/2 ФУНТА М'ЯСА»

«СТАРАННО ПЕРЕЖОВУЮЧИ ЇЖУ, ТИ ДОПОМАГАЄШ СУСПІЛЬСТВУ»

«М'ЯСО – ШКІДЛИВЕ»

Всі ці святі слова викликали у бабусь спогади про втрачені ще до революції зуби, про яйця, що зникли приблизно о тій самій порі, про м'ясо, що поступається жирами перед яйцями, а можливо, і про суспільство, якому вони не мали змоги допомагати, старанно пережовуючи їжу.

Крім бабусь, за столом сиділи Сидір Якович, Панас Якович, Кирило Якович, Олег Якович і Паша Емільович. Ні віком, ні статтю ці молоді люди не гармонували із завданням соціального забезпечення, зате чотири Яковичі були юні брати Альхена, а Паша Емільович – двоюрідний племінник Олександри Яківни. Молоді люди, серед яких найстарший був тридцятидвохлітній Паша Емільович, не вважали своє життя в будинку соцзабезу за щось ненормальне. Вони жили в домі на правах бабусь, у них теж були казенні постелі з ковдрами, на яких було написано «Ноги», одягнені вони були, як і бабусі, в мишачий туальденор, але, мавши молодість і силу, вони харчувались краще за вихованок. Вони крали в домі все, що не встигав украсти Альхен. Паша Емільович міг злопати за одним присідом два кілограми тюльки, що він одного разу й зробив, лишивши весь дім без обіду.

Не встигли бабусі як слід розсмакувати кашу, як Яковичі разом з Емільовичем, проковтнувши свої порції і відригуючи, встали з-за столу і пішли на кухню шукати чогось їстівного.

Обід тривав далі. Бабусі загомоніли:

– Зараз нажеруться, почнуть пісень горлати!

– А Паша Емільович сьогодні ранком стілець з червоного кутка продав. З чорного ходу виніс перекупникові

– Побачите, п'яний прийде сьогодні…

У цю хвилину розмову вихованок увірвало трубне шмаркання, що заглушило навіть безупинний спів вогнегасника, і коров'ячий голос почав:

– … нахід…

Бабусі, пригнувшись і не оглядаючись на гучномовець, що стояв у кутку на митому паркеті, їли далі, сподіваючись, що їх мине чаша сія. Але гучномовець бадьоро вів далі:

– Евокррраххх видусоб… цінний винахід. Залізничний майстер Мурманської залізниці товариш Сокуцький, – Самара, Орел, Клеопатра, Устина, Царицин, Климентій, Іфігенія, Йорк, – Со-куць-кий…

Труба з хрипом втягла в себе повітря і безживним голосом поновила передачу:

– … винайшов світлову сигналізацію на снігоочисниках. Винахід схвалено Доризулом, – Дар'я, Онега, Раймонд…

Бабусі сірими качками попливли в свої кімнати. Труба, підстрибуючи від власної сили, шаленіла далі в порожній кімнаті:

– … А тепер послухайте новгородські частівки…

Далеко-далеко, в самому центрі землі, хтось торкнув балалаєчні струни, і чорноземний Баттістіні заспівав:

 
На стіні клопи сиділи,
Милися-сушилися.
Фінінспектора уздріли –
Враз передушилися.
 

У центрі землі ці частівки викликали бурхливу діяльність. У трубі почувся страшенний гуркіт. Чи були то гучні оплески, чи почали працювати підземні вулкани.

Тим часом спохмурнілий інспектор пожежної охорони спустився задом по сходах горища і, опинившись знову на кухні, угледів п'ятьох громадян, які просто руками викопували з бочки кислу капусту і обжиралися нею. Їли вони мовчки. Один тільки Паша Емільович по-гурманському крутив головою і, знімаючи з вусів капустяні водорості, насилу говорив:

– Таку капусту гріх їсти без горілки.

– Нова партія бабусь? – запитав Остап.

– Це сироти, – відказав Альхен, витискаючи плечем інспектора з кухні і непомітно погрожуючи сиротам кулаком.

– Діти Поволжя?

Альхен зам'явся.

– Тяжка спадщина царського режиму?

Альхен розвів руками: мовляв, нічого не вдієш, коли така спадщина.

– Спільне виховання обох статей за комплексним методом?

Сором'язний Олександр Якович одразу ж, негайно, запросив пожежного інспектора пообідати що бог дав.

Того дня бог дав Олександрові Яковичу на обід пляшку зубрівки, домашні грибки, форшмак з оселедця, український борщ з м'ясом першого сорту, курку з рисом і компот із сушених яблук.

– Сашхен, – сказав Олександр Якович, – познайомся з товаришем з губпожежі.

Остап артистично привітався з господинею дому і сказав їй такий довжелезний і двозначний комплімент, що навіть не зміг його докінчити. Сашхен – висока дама, миловидність якої була трохи спотворена миколаївськими напівбакенбардами, тихо засміялась і випила з мужчинами.

– П'ю за ваше комунальне господарство! – вигукнув Остап.

Обід пройшов весело, і тільки за компотом Остап згадав про мету своїх відвідин.

– Чому це, – спитав він, – у вашому кефірному закладі такий убогий інвентар?

– Як так, – захвилювався Альхен, – а фісгармонія?

– Знаю, знаю, вокс гуманум. Але посидіти у вас зі смаком абсолютно нема на чім. Самі садові помийниці.

– У червоному кутку є стілець, – образився Альхен, – англійський стілець. Кажуть, ще від старих меблів лишився.

– А я, до речі, не бачив вашого червоного кутка. Як він у розумінні пожежної охорони? Не підведе? Доведеться подивитись.

– Будь ласка.

Остап подякував господині за обід і рушив.

У червоному кутку примусів не розводили, тимчасових грубок не було, комини були справні і сажу трусили регулярно, але стільця, на превеликий подив Альхена, не було. Кинулися шукати стілець. Заглядали під ліжка і під лави, відсунули для чогось фісгармонію, допитувались у бабусь, які полохливо поглядали на Пашу Емільовича, але стільця так і не найшли. Паша Емільович у розшуках стільця виявив велику ретельність. Всі вже заспокоїлись, а Паша Емільович все ще бродив по кімнатах, заглядав під карафки, пересував чайні бляшані кухлики і бурмотів:

– Де ж він може бути? Сьогодні він був, я бачив його на власні очі! Смішно навіть.

– Сумно, дівчата, – крижаним голосом сказав Остап.

– Це просто смішно! – нахабно повторював Паша Емільович.

Але тут піногін-вогнегасник «Еклер», що й досі співав, узяв найвище фа, на що здатна тільки народна артистка республіки Нежданова, змовк на секунду і з криком випустив перший пінний струмок, що залив стелю і збив з голови кухареві туальденоровий ковпак. За першим струмком піногін-вогнегасник випустив другий струмок туальденорового кольору, що звалив неповнолітнього Сидора Яковича. Після того робота «Еклера» стала безперебійною.

На місце події ринули Паша Емільович, Альхен і всі уцілілі Яковичі.