Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 43 страниц)

Розділ XX
Од Севільї До Гренади

Дозвольте, а де ж панотець Федір? Де стрижений священик церкви Фрола і Лавра? Він, здається, збирався піти на Виноградну вулицю, в будинок № 34, до громадянина Брунса? Де ж цей скарбошукач в образі ангела і заклятий ворог Іполита Матвійовича Вороб'янінова, що вартує нині в темному коридорі біля вогнетривкої шафи?

Зник панотець Федір. Закрутила його лиха година. Кажуть, що бачили його на станції Попасна Донецьких залізниць. Біг він по перону з чайником окропу…

Спрага опанувала панотця Федора. Закортіло йому багатства. Понесло його по Росії за гарнітуром генеральші Попової, в якому, ніде правди діти, ні чорта нема.

Їде панотець по Росії. Тільки листи дружині пише.

ЛИСТ ПАНОТЦЯ ФЕДОРА,

що його написав він у Харкові, на вокзалі, своїй дружині в повітове місто

Голубонько моя, Катерино Олександрівно!

Вельми перед тобою винен. Кинув тебе, сердешну, на самоті в такий час.

Мушу тобі усе розказати. Ти мене зрозумієш і, сподіваюсь, погодишся.

Ні в які живоцерковці я, звичайно, не пішов і йти не думав, і боже мене від цього борони.

Тепер читай уважно. Ми скоро заживемо інакше. Пам'ятаєш, я тобі говорив про свічковий заводик. Буде він у нас, і ще дещо, можливо, буде. І не доведеться вже тобі самій обіди варити та ще столовників держати. До Самари поїдемо і наймемо служницю.

Тут діло таке, але ти держи його у великому секреті, нікому, навіть Марії Іванівні, не кажи. Я шукаю скарб. Пам'ятаєш небіжчицю Клавдію Іванівну Пєтухову, вороб'яніновську тещу? Перед смертю Клавдія Іванівна відкрилась мені, що в її домі, в Старгороді, в одному з стільців у вітальні (їх усіх дванадцять) заховані її діаманти.

Ти, Катрусю, не подумай, що я злодій який. Ці діаманти вона відказала мені і звеліла стерегти їх від Іполита Матвійовича, її давнього мучителя.

От чому я тебе, сердешну, кинув так несподівано.

Ти вже мене не винувать.

Приїхав я до Старгорода, і уяви собі – цей старий женолюб теж там опинився. Довідався якось. Мабуть, стару перед смертю мордував. Жахлива людина! І з ним їздить якийсь карний злочинець, – найняв собі бандита. Вони на мене прямо накинулись, із світу звести хотіли. Та я не такий, мені пальця в рот не клади, не дався.

Спочатку я потрапив на хибну путь. Один стілець тільки найшов у вороб'яніновському домі (там нині богадільня); несу я мої меблі до себе в номери «Сорбонна», і раптом з-за рогу з риком чоловік на мене лізе, як лев, накинувся і схопився за стілець. Мало до бійки не дійшло. Осоромити мене хотіли. Потім я приглянувся, дивлюсь – Вороб'янінов. Поголився, уяви собі, і голову поголив, аферист, ганьбить себе на старості літ.

Розламали ми стілець – нічого там нема. Це потім я зрозумів, що на хибну путь потрапив. А в той час вельми засумував.

Обида взяла мене, і я цьому розпусникові всю правду виклав у вічі.

«Яке, – кажу, – стидов'я на старості літ, яка, – кажу, – дикість у Росії тепер настала: щоб предводитель дворянства на священнослужителя, аки лев, кидався і за безпартійність дорікав! Ви, – кажу, – ница людина, мучитель Клавдії Іванівни і мисливець на чуже добро, яке тепер належить державі, а не йому».

Соромно йому стало, і він пішов од мене геть, у дім розпусти, мабуть.

А я пішов до себе в номери «Сорбонна» і почав обмірковувати план на майбутнє. І зміркував я те, що дурневі цьому голеному ніколи б і на думку не спало: я вирішив найти того, хто розподіляв реквізовані меблі. Уяви собі, Катрусю, недарма я на юридичному факультеті учився, – пішло на користь. Найшов я того чоловіка. Другого ж дня найшов. Варфоломійович – вельми порядний дідок. Живе собі з старою бабусею, тяжкою працею хліб добуває. Він мені всі документи дав. Довелось, щоправда, дати нагороду за таку послугу. Зостався без грошей (але про це згодом). Виявилось, що всі дванадцять стільців із вітальні вороб'яніновського дому потрапили до інженера Брунса, на Виноградну вулицю, будинок № 34. Зауваж собі, що всі стільці потрапили до одної людини, чого я ніяк не сподівався (боявся, що стільці попадуть у різні місця). Я вельми цьому зрадів. Тут якраз у «Сорбонні» я знову зустрівся з мерзотником Вороб'яніновим. Я добре вичитав йому і його товариша, бандита, не пошкодував. Я дуже побоювався, що вони дізнаються про мій секрет, і причаївся в готелі до того часу, поки вони не виїхали.

Брунс, виявляється, із Старгорода виїхав 1923 року до Харкова, куди його призначено на службу. Від двірника я вивідав, що він повіз з собою всі меблі і вельми їх оберігає. Людина він, кажуть, статечна.

Сиджу тепер у Харкові на вокзалі і пишу от з якої нагоди. По-перше, дуже тебе кохаю і згадую, а по-друге, Брунса тут уже нема. Але ти не завдавай собі смутку. Брунс служить тепер у Ростові, в «Новоросцементі», як я довідався. Грошей у мене тільки-тільки на дорогу. Виїжджаю через годину товаро-пасажирським. А ти, моя люба, зайди, будь ласка, до зятя, візьми у нього п'ятдесят карбованців (він мені винен і обіцяв віддати) і перекажи в Ростов: головний поштамт, до запитання Федорові Івановичу Вострикову. Переказ, економії ради, надішли поштою. Коштуватиме тридцять копійок.

Що у нас чувати в місті? Що нового?

Чи приходила до тебе Кіндратівна? Панотцю Кирилові скажи, що скоро повернуся: мовляв, до умирущої тітки у Воронеж поїхав. Будь ощадна. Чи обідає ще Євстигнєєв? Кланяйся йому від мене. Скажи, що до тітки поїхав.

Яка погода? Тут, у Харкові, справжнє літо. Місто гомінливе – центр Української республіки. Після провінції здається, наче за кордон потрапив.

Зроби:

1) мою літню рясу в чистку оддай (краще 3 крб. за чистку оддати, ніж на нову витрачатись), 2) здоров'я шануй, 3) коли Гуленьці писатимеш, згадай ненароком, що я до тітки поїхав у Воронеж.

Кланяйся всім від мене. Скажи, що скоро приїду.

Ніжно цілую, обіймаю і благословляю.

Твій чоловік ФЕДЯ

Нотабене: де-то полює тепер Вороб'янінов?

Кохання сушить людину. Бик реве від ярі. Півень місця собі не знайде. Предводитель дворянства втрачає апетит.

Кинувши Остапа і студента Іванопуло в трактирі, Іполит Матвійович пробрався в рожевий будиночок і став у позицію біля вогнетривкої каси. Він чув шум поїздів, що мчали в Кастілію, і плюскіт морських пароплавів.

 
Над простором Альпухари
Гасне золота зоря.
 

Серце гойдалось, як маятник. У вухах цокало.

 
На закличний дзвін гітари
Вийди, любонько моя.
 

Тривога шугала по коридору. Ніщо не могло розтопити холоду вогнетривкої шафи.

 
Від Севільї до Гренади
В тихій темряві нічній…
 

У пеналах стогнали грамофони. Стояв бджолиний дзум примусів.

 
Всюди линуть серенади,
Перелунюють мечі.
 

Одне слово, Іполит Матвійович був закоханий до найвищої міри в Лізу Калачову.

Багато людей проходило коридором повз Іполита Матвійовича, але від них тхнуло тютюном, або горілкою, або аптекою, або давнім капусняком. У темряві коридора людей можна було розпізнати тільки по запаху або по ході. Ліза не проходила. Цього Іполит Матвійович був певний. Вона не курила, не пила горілки і не носила чобіт, підбитих залізними цвяхами. Йодом або головизною тхнути від неї не могло. Від неї міг струмити тільки найніжніший запах рисової кашки або смачно приготованого сіна, яким пані Нордман-Сєверова так довго годувала славетного художника Іллю Рєпіна.

Аж ось почулись легкі, непевні кроки. Хтось ішов коридором, натикаючись на його еластичні стіни і солодко бурмочучи.

– Це ви, Єлизавето Петрівно? – запитав Іполит Матвійович зефірним голоском.

У відповідь пробасили:

– Скажіть, будь ласка, де тут живуть Пфеферкорни? Тут у пітьмі ні чорта не розбереш.

Іполит Матвійович злякано замовк. Шукач Пфеферкорнів непорозуміло зачекав відповіді і, не дочекавшись її, поповз далі.

Тільки годині о дев'ятій прийшла Ліза. Вони вийшли на вулицю, під карамельно-зелене вечорове небо.

– Куди ж ми підемо гуляти? – запитала Ліза.

Іполит Матвійович подивився на її біле світлосяйне обличчя і, замість просто сказати: «Чатую, Інезіліє, у тебе під вікном», – почав довго і нудно говорити про те, що давно не був у Москві і що Париж куди кращий за Білокамінну, котра, як не крути, залишається безсистемно розпланованим великим селом.

– Пам'ятаю я Москву, Єлизавето Петрівно, не такою. Тепер у всьому скнарість відчувається. А ми свого часу грошей не шкодували. «В житті живемо тільки раз» – є така пісенька.

Пройшли весь Пречистенський бульвар і вийшли на набережну, до храму Христа-спасителя.

За Москворіцьким мостом тяглися чорно-бурі лисячі хвости. Електричні станції Могесу диміли, наче ескадра. Трамваї перекочувались через мости. На річці снували човни. Сумно оповідала гармоніка.

Ухопившись за руку Іполита Матвійовича, Ліза розповіла йому про всі свої прикрощі. Про сварку з чоловіком, про трудне життя серед підслуховувачів-сусідів – колишніх хіміків – і про одноманітність вегетаріанського стола.

Іполит Матвійович слухав і міркував. У нім прокидалися демони. Ввижалась йому чудесна вечеря. Він дійшов висновку, що таку дівчину треба чимось приголомшити.

– Ходімте до театру, – запропонував Іполит Матвійович.

– Краще в кіно, – сказала Ліза, – в кіно дешевше.

– О! До чого тут гроші! Така ніч, і раптом якісь гроші. Уже вкрай розпалені демони, не торгуючись, посадовили парочку на візника і повезли в кіно «Аре». Іполит Матвійович був препишний. Він узяв найдорожчі квитки. А втім, до кінця сеансу не дотерпіли. Ліза звикла сидіти на дешевих місцях, поблизу, і погано бачила з дорогого тридцять четвертого ряду.

В кишені Іполита Матвійовича лежала половина суми, одержаної концесіонерами від старгородських змовників. Це були великі гроші для Вороб'янінова, який уже одвик від розкошів. Тепер, схвильований можливістю легкого кохання, він збирався засліпити Лізу широтою діапазону. Для цього він вважав себе чудесно підготованим. Він з гордістю згадав, як легко полонив колись серце прекрасної Олени Боур. Звичка витрачати гроші легко й помпезно була йому властива. Вихованістю й умінням провадити розмови з першою-ліпшою Дамою він славився в Старгороді. Йому здалося смішним витратити всю свою старорежимну елегантність заради перемоги над маленьким радянським дівчам, яке нічого ще до пуття не бачило і не знало.

Після недовгих умовлянь Іполит Матвійович повіз Лізу в «Прагу», зразкову їдальню МССТ^[3]3
  _{Московська спілка споживчій товариств. – Ред.}


[Закрыть] – «найкраще місце в Москві», – як говорив йому Бендер.

«Прага» вразила Лізу безліччю дзеркал, світла і квітів. Лізі це можна було пробачити: вона ніколи ще не ступала на поріг великих зразково-показових ресторанів. Але дзеркальний зал зовсім несподівано вразив і Іполита Матвійовича. Він одстав, забув ресторанний побут. Тепер йому було страшенно соромно за свої баронські чоботи з квадратними носами, штучні довоєнні штани і місяцесяйний жилет, усіяний срібними зірками.

Обоє збентежились і завмерли перед очима усієї досить строкатої публіки.

– Ходімте туди, в куток, – запропонував Вороб'янінов, хоча біля самої естради, де оркестр витирликував чергове попурі з «Баядерки», були вільні столики.

Почуваючи, що на неї всі дивляться, Ліза швидко погодилась. За нею сором'язно попрямував світський лев і покоритель жінок Вороб'янінов. Потерті штани світського лева звисали з худого зада мішечком. Покоритель жінок згорбився і, щоб побороти ніяковість, почав протирати пенсне.

Ніхто не підійшов до столу. Цього Іполит Матвійович не сподівався. І він, замість галантно розмовляти з своєю дамою, мовчав, нудився, несміливо стукотів попільничкою по столу і без угаву прокашлювався. Ліза з цікавістю дивилася увсебіч, мовчанка ставала неприродною. Але Іполит Матвійович не міг мовити й слова. Він забув, що саме він завжди говорив у таких випадках.

– Будь ласка! – волав він до працівників нархарчу, що пролітали мимо.

– Зараз! – кричали офіціанти на ходу.

Нарешті карточку принесено. Іполит Матвійович з почуттям полегшення занурився в неї.

– Однак, – пробурмотів він, – телячі котлети – два двадцять п'ять, філе – два двадцять п'ять, горілка – п'ять карбованців.

– За п'ять карбованців великий графин, – повідомив офіціант, нетерпляче оглядаючись.

«Що зі мною? – вжахнувся Іполит Матвійович. – Я стаю смішним».

– От, будь ласка, – звернувся він до Лізи із запізнілою ґречністю, – будь ласка, виберіть. Що ви будете їсти?

Лізі було совісно. Вона бачила, як гордо дивився офіціант на її супутника, і розуміла, що робить він щось не те.

– Я зовсім не хочу їсти, – сказала вона тремтячим голосом. – Або ось що… Скажіть, товаришу, чи немає у вас чого-небудь вегетаріанського?

Офіціант почав тупцювати, як кінь.

– Вегетаріанського не держимо. Хіба омлет з шинкою?

– Тоді от що, – сказав Іполит Матвійович, зважившись, – дайте нам сосисок. Адже ви будете їсти сосиски, Єлизавето Петрівно?

– Буду.

– Так от. Сосиски. Оці, по карбованцю двадцять п'ять. І пляшку горілки.

– У графинчику буде.

– Тоді – великий графин.

Працівник нархарчу глянув на беззахисну Лізу прозорими очима.

– Горілку чим будете закусювати? Ікри свіжої? Сьомги? Розтягайчиків?

У грудях Іполита Матвійовича продовжував шаленіти діловод загсу.

– Не треба, – з неприємною грубістю сказав він. – Почому у вас огірки солоні? Ну, гаразд, дайте два.

Офіціант побіг, і за столиком знов запанувала мовчанка. Першою заговорила Ліза:

– Я тут ніколи не була. Тут дуже приємно.

– Та-ак, – протяг Іполит Матвійович, підраховуючи вартість замовленого.

«Нічого, – думав він, – вип'ю горілки – розгуляюсь. А то, справді, ніяково якось».

Але коли випив горілки і закусив огірком, то не розгулявся, а спохмурнів ще дужче. Ліза не пила. Вимушеність не зникла. А тут іще до столика підійшов чоловік і, ласкаво поглядаючи на Лізу, запропонував купити квітів.

Іполит Матвійович удав, ніби він не бачить усатого квіткаря, але той не відходив. Говорити при ньому компліменти було аж ніяк не можна.

На якийсь час виручила концертна програма. На естраду вийшов дебелий мужчина у візитці і лакових туфлях.

– Ну, от ми знов зустрілися з вами, – розв'язно сказав він у публіку. – Наступним номером нашої концертної програми виступить всесвітня виконавиця російських народних пісень, широко відома в Мар'їній Рощі, Варвара Іванівна Годлевська. Варваро Іванівно! Будь ласка!

Іполит Матвійович пив горілку і мовчав. А що Ліза не пила і весь час поривалася додому, треба було поспішати, щоб випити весь графин.

Коли на сцену на зміну співачці, відомій у Мар'їній Рощі, вийшов куплетист у рубчастій оксамитній толстовці і заспівав:

 
Никаєте,
Сюди-туди блукаєте,
Немовби ваш апендицит
Нагуляє апетит.
Никаєте,
Тара-ра-ра,–
 

Іполит Матвійович уже добре-таки захмелів і, разом з усіма відвідувачами зразкової їдальні, яких він ще півгодини тому мав за грубіянів і скнарих радянських бандитів, заляскав у такт долонями і почав підспівувати:

 
Никаєте,
Сюди-туди блукаєте,
Тара-ра-ра…
 

Він часто зривався на ноги і, не пробачившись, прямував до вбиральні. Сусідні столики вже називали його дядею і принаджували до себе на кухоль пива. Але він не йшов. Він став раптом гордий і підозріливий. Ліза рішуче встала з-за столу:

– Я піду. А ви залишайтесь. Я сама дійду.

– Ні, як же так? Як дворянин, не можу допустити! Сеньйор! Рахунок! Ха-ми!..

На рахунок Іполит Матвійович дивився довго, похитуючись на стільці…

– Дев'ять карбованців двадцять копійок? – бурмотів він. – Може, вам ще дати ключ од квартири, де гроші лежать?

Кінчилося тим, що Іполита Матвійовича звели вниз, обережно взявши під руки. Ліза не могла втекти, бо номерок від гардероба був у великосвітського лева.

У першому ж провулку Іполит Матвійович навалився на Лізу плечем і почав хапати її руками. Ліза мовчки одбивалась.

– Слухайте! – говорила вона. – Слухайте! Слухайте!

– Поїдьмо в номери! – переконував Вороб'янінов.

Ліза ледве звільнилась і, не примірявшись, ударила покорителя жінок кулачком у ніс. Одразу ж упало пенсне із золотою дужкою і, потрапивши під квадратний носок баронських чобіт, розкрошилося з хруском.

 
Нічний зефір
Струмить ефір…
 

Ліза, захлинаючись од сліз, побігла Срібним провулком до себе додому.

 
Шумить,
Біжить
Гвадалквівір.
 

Засліплений Іполит Матвійович дрібно потрюхикав у протилежний бік з криком:

– Держи злодія!

Потім він довго плакав і, ще плачучи, купив у бабусі всі її бублики разом з кошиком. Він вийшов на Смоленський ринок, порожній і темний, і довго походжав там то туди, то сюди, розкидаючи бублики, як сіяч кидає зерно. При цьому він немузикально кричав:

 
Никаєте,
Сюди-туди блукаєте,
Тара-ра-ра…
 

Потім Іполит Матвійович подружив з козир-візником, розкрив перед ним усю душу і плутано розповів про діаманти.

– Веселий ви, пане! – вигукнув візник.

Іполит Матвійович справді розвеселився. Як видно, його веселощі мали до певної міри недозволений характер, бо годині об одинадцятій ранку він прокинувся у відділенні міліції. З двохсот карбованців, якими він так ганебно почав ніч насолоди й утіх, при ньому залишилось тільки дванадцять.

Йому здавалося, що він умирає. Болів поперек, нила печінка, а на голову, він почував, йому наділи свинцевий казанок. Але найжахливіше було те, що він зовсім не пам'ятав, де і як він міг витратити такі великі гроші. По дорозі додому довелось зайти до оптика і вставити в оправу пенсне нові скельця.

Довго, здивовано розглядав Остап змордовану постать Іполита Матвійовича, але нічого не сказав. Він був холодний і готовий до боротьби.

Розділ XXI
Екзекуція

Аукціонний торг розпочинався о п'ятій годині. Оглядати речі дозволялося громадянам з четвертої. Друзі прибули о третій і цілу годину розглядали машинобудівну виставку, що містилася тут же поряд.

– Схоже на те, – сказав Остап, – що уже завтра ми зможемо, коли захочемо, купити цей паровозик. Шкода, що ціни не прописано. Приємно все-таки мати власний паровоз.

Іполит Матвійович нудився. Тільки стільці могли його потішити.

Од них він одійшов тільки тоді, коли на кафедру піднявся аукціоніст в картатих штанах «століття» і бороді, що падала на толстовку російського коверкоту.

Концесіонери сіли на місця в четвертім ряду праворуч. Іполит Матвійович почав дуже хвилюватись. Йому здавалось, що стільці продаватимуть зараз же. Але вони стояли сорок третім номером, і в продаж пішов спочатку звичайний аукціонний дріб'язок і непотріб: розрізнені гербові сервізи, соусник, срібний підсклянник, пейзаж художника Петуніна, бісерний ридикюль, зовсім новий пальник від примуса, бюстик Наполеона, полотняні бюстгальтери, гобелен «Мисливець стріляє диких качок» та інші дурниці.

Доводилося терпіти і ждати. Ждати було дуже, важко: всі стільці перед очима; мета була близька, її можна було дістати рукою.

«А великий тут знявся б шухер, – подумав Остап, оглядаючи аукціонну публіку, – коли б довідались, який огірочок будуть сьогодні продавати в образі цих стільців».

– Фігура «Правосуддя»! – проголосив аукціоніст. – Бронзова. Зовсім ціла. П'ять карбованців. Хто більше? Шість з половиною, праворуч, в кінці – сім. Вісім карбованців, в першім ряду, прямо. Другий раз, вісім карбованців, прямо. Третій раз, в першім ряду, прямо.

До громадянина з першого ряду одразу ж помчала панночка з квитанцією на одержання грошей.

Стукав молоточок аукціоніста. Продавались попільнички з палацу, скло баккара, пудрениця фарфорова.

Час тягся до болю повільно.

– Бронзовий бюстик Олександра Третього. Може правити за прес-пап'є. Більше, здається, ні на що не придатний. Іде із запропонованої ціни бюстик Олександра Третього.

Серед публіки засміялись.

– Купіть, предводителю, – ущипливо кинув Остап, – ви, здається, любите.

Іполит Матвійович не зводив очей із стільців і мовчав.

– Нема охочих? Знімається з торгу бронзовий бюстик Олександра Третього. Фігура «Правосуддя». Здається, париста до щойно купленої. Василю, покажіть публіці «Правосуддя». П'ять карбованців. Хто більше?

У першім ряду прямо почулося сопіння. Очевидно, громадянинові хотілося мати «Правосуддя» в повному складі.

– П'ять карбованців – бронзове «Правосуддя»!

– Шість! – виразно сказав громадянин.

– Шість карбованців, прямо. Сім. Дев'ять карбованців, вкінці праворуч.

– Дев'ять з половиною, – тихо сказав аматор «Правосуддя», підносячи руку.

– З половиною, прямо. Другий раз, з половиною, прямо. Третій раз, з половиною.

Молоточок спустився. На громадянина з першого ряду налетіла панночка.

Він заплатив і поплентався до другої кімнати одержати свою бронзу.

– Десять стільців з палацу! – сказав раптом аукціоніст.

– Чому з палацу? – тихо ахнув Іполит Матвійович.

Остап розсердився:

– Та йдіть ви к чорту! Слухайте і не рипайтесь!

– Десять стільців з палацу. Горіхові. Епохи Олександра Другого. Цілком справні. Роботи меблевої майстерні Гамбса. Василю, подайте один стілець під рефлектор.

Василь так грубо потяг стілець, що Іполит Матвійович підскочив.

– Та сядьте ви, ідіот проклятий, і де він взявся на мою голову! – зашипів Остап. – Сядьте, я вам кажу!

У Іполита Матвійовича зарухалась нижня щеепа. Остап зробив стійку. Очі йому заясніли.

– Десять стільців горіхових. Вісімдесят карбованців.

Зал пожвавішав. Продавалась річ, потрібна у господарстві. Одна по одній вискакували руки. Остап був спокійний.

– Чого ж ви не торгуєтесь? – напався на нього Вороб'янінов.

– Ідіть геть, – одказав Остап, зціпивши зуби.

– Сто двадцять карбованців, позаду. Сто тридцять п'ять, там же. Сто сорок.

Остап спокійно повернувся спиною до кафедри і глузливо посміхаючись почав розглядати своїх конкурентів.

Аукціон був у розпалі. Вільних місць уже не було. Якраз позаду Остапа дама, порадившись з чоловіком, поласилась на стільці («Чудові півкріселка! Напрочуд гарна робота! Саню! З палацу ж!») і підняла руку.

– Сто сорок п'ять, у п'ятім ряду праворуч. Раз.

Зал погас. Надто дорого.

– Сто сорок п'ять. Два.

Остап байдужно розглядав ліпний карниз. Іполит Матвійович сидів, похнюпившись, і ледь-ледь подригував.

– Сто сорок п'ять. Три…

Але, перше ніж чорний лакований молоточок ударив об фанерну кафедру, Остап повернувся, кинув догори руку і тихо сказав:

– Двісті.

Всі голови повернулись у бік концесіонерів. Картузи, кепки, кашкети й капелюхи зарухались. Аукціоніст підняв збуджене обличчя і глянув на Остапа.

– Двісті, раз, – сказав він, – двісті, в четвертім ряду праворуч, два. Нема більше охочих торгуватися? Двісті карбованців, гарнітур горіховий з палацу з десяти предметів. Двісті карбованців – три, в четвертім ряду праворуч.

Рука з молоточком повисла над кафедрою.

– Мамо! – сказав Іполит Матвійович голосно.

Остап, рожевий і спокійний, посміхався. Молоточок упав, бренькнувши небесним звуком.

– Продано, – сказав аукціоніст. – Панночко! У четвертім ряду праворуч.

– Ну, директоре, ефектно? – запитав Остап. – Що б, цікаво знати, ви робили без технічного керівника?

Іполит Матвійович щасливо ухнув. До них риссю наближалась панночка.

– Ви купили стільці?

– Ми! – скрикнув Іполит Матвійович, що довгий час стримував себе. – Ми, ми. Коли їх можна буде взяти?

– А коли хочете. Хоч зараз!

Мотив: «Никаєте, туди-сюди блукаєте» шалено стрибав у голові Іполитові Матвійовичу. «Наші стільці, наші, наші, наші!» Про це кричав увесь його організм: «Наші!» – кричала печінка, «Наші!» – в тон підтверджувала сліпа кишка.

Він так зрадів, що у нього у вельми несподіваних місцях застукотіли пульси. Все це вібрувало, гойдалось і тріщало під навалою нечуваного щастя. Перед очима манячив, наближаючись до Сен-Готарду, поїзд. На одкритій площадці останнього вагона стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов у білих штанах і курив сигару. Едельвейси тихо падали йому на голову, знов прикрашену блискучою алюмінієвою сивизною. Він мчав в Едем.

– А чому ж двісті тридцять, а не двісті? – почув Іполит Матвійович.

Це говорив Остап, крутячи в руках квитанцію.

– Сюди зараховано п'ятнадцять процентів комісійного збору, – одказала панночка.

– Ну, нічого не вдієш! Беріть!

Остап витяг портмоне, відрахував двісті карбованців і повернувся до головного директора підприємства:

– Викладайте тридцять карбованців, голубе, та мерщій: не бачите – дамочка жде. Ну?

Іполит Матвійович не зробив жодного руху, щоб дістати гроші.

– Ну? Що ж ви на мене дивитесь, як солдат на вошу? Очманіли від щастя?

– У мене немає грошей, – пробурмотів нарешті Іполит Матвійович.

– У кого нема? – запитав Остап дуже тихо.

– У мене.

– А двісті карбованців?!

– Я… м-м-м… з-загубив.

Остап глянув на Вороб'янінова, швидко оцінив мерхлість його обличчя, зелень щік і збухлі мішки під очима.

– Дайте гроші! – прошепотів він з ненавистю. – Стара наволоч!

– Так ви будете платити? – запитала панночка.

– Одну хвилиночку, – сказав Остап, чарівно посміхаючись, – маленька заминка.

Була ще крихітна надія. Можна було умовити заждати з грошима.

Тут Іполит Матвійович, отямившись, розбризкуючи слину, увірвався в розмову.

– Дозвольте! – загаласував він. – Чому комісійний збір? Ми нічого не знаємо про такий збір! Треба попереджати. Я відмовляюсь платити ці тридцять карбованців.

– Гаразд, – сказала панночка лагідно. – Я зараз усе влаштую.

Взявши квитанцію, вона понесла до аукціоніста і сказала йому кілька слів. Аукціоніст одразу ж підвівся. Борода його виблискувала під світлом електричних ламп.

– За правилами аукціонного торгу, – дзвінко заявив він, – особа, що відмовляється сплатити повну суму за куплену річ, повинна залишити зал. Торг на стільці скасований.

Здивовані друзі сиділи непорушно.

– Прошу вас! – сказав аукціоніст.

Ефект був надзвичайний. Серед публіки злобно сміялись. Остап все-таки не вставав. Таких ударів він не зазнавав давно.

– Про-шшу вас!

Аукціоніст співав голосом, що не допускав ніяких заперечень.

Сміх у залі підскочив ще вище.

І вони пішли. Рідко хто виходив з аукціонного залу з таким гірким почуттям. Першим ішов Вороб'янінов. Зігнувши прямі кістляві плечі, в підкороченому піджачку і недоладних баронських чоботах, він ішов, як журавель, почуваючи за собою теплий, дружній погляд великого комбінатора.

Концесіонери зупинились у кімнаті, сусідній з аукціонним залом. Тепер вони могли дивитися на торг тільки крізь скляні двері. Вхід туди був уже заборонений. Остап дружньо мовчав.

– Що за обурливі порядки, – полохливо забурмотів Іполит Матвійович, – справжнісіньке неподобство! У міліцію на них треба скаржитись.

Остап мовчав.

– Ні, справді, це ч-чорт зна що таке! – шаленів Вороб'янінов. – Деруть з трудящих утридорога. Їй-богу… За якісь потерті-перетерті десять стільців двісті тридцять карбованців. З глузду з'їхати можна.

– То правда, – дерев'яно сказав Остап.

– Правда? – перепитав Вороб'янінов. – З глузду з'їхати можна!

– Можна.

Остап підійшов до Вороб'янінова впритул і, оглянувшись в усі боки, дав предводителеві короткого, дужого і непомітного для стороннього ока стусана у бік.

– От тобі міліція! От тобі дорожнеча стільців для трудящих усіх країн! От тобі нічні прогулянки до дівчат! От тобі сивина в бороду! От тобі біс у ребро!

Іполит Матвійович за весь час екзекуції не зронив жодного звуку.

Збоку могло видатись, що шанобливий син розмовляє з батьком, тільки батько занадто жваво трясе головою.

– Ну, тепер геть з-перед моїх очей!

Остап повернув спину до директора підприємства і почав дивитися в аукціонний зал. За хвилину він оглянувся. Іполит Матвійович все ще стояв позаду виструнчившись.

– О, то ви ще тут, душа товариства? Геть! Ну?

– Това-аришу Бендер, – благально мовив Вороб'янінов. – Товаришу Бендер!

– Іди! Іди! І до Іванопуло не приходь! Вижену!

– Това-аришу Бендер!

Остап не оглянувся. У залі сталася подія, яка так зацікавила Бендера, що він прочинив двері і почав прислухатися.

– Все пропало! – пробурмотів він.

– Що пропало? – запобігливо спитав Вороб'янінов.

– Стільці окремо продають, от що. Може, хочете придбати? Будь ласка. Я вас не держу. Тільки навряд чи пустять вас. Та й грошей у вас, здається, не густо.

А тим часом в аукціонному залі відбувалось ось що: аукціоніст, відчувши, що вибити з публіки двісті карбованців одразу не вдасться (надто велика сума для дрібноти, що залишилася в залі), вирішив добути ці двісті карбованців шматками. Стільці знову пішли в торг, але уже розбиті на партії.

– Чотири стільці з палацу. Горіхові. М'які. Роботи Гамбса. Тридцять карбованців. Хто більше?

До Остапа швидко повернула вся його рішучість і холоднокровність.

– Ну, ви, дамський улюбленець, стійте тут і нікуди не рипайтесь. Я за п'ять хвилин прийду. А ви тут дивіться, хто і що. Щоб жоден стілець не втік.

У голові Бендера склався план, єдино можливий за тих тяжких умов, в яких вони опинилися.

Він вибіг на Петровку, попрямував до найближчого асфальтового казана і розпочав ділову розмову з безпритульними.

Він, як і обіцяв, вернув до Іполита Матвійовича через п'ять хвилин. Безпритульні стояли напоготові біля входу в аукціон.

– Продають, продають, – зашепотів Іполит Матвійович. – чотири і два уже продали.

– Це ви удружили, – сказав Остап, – радійте. У руках все було, розумієте – в руках. Та хіба ви можете це зрозуміти?

У залі лунав скрипучий голос, дарований від природи самим тільки аукціоністам, круп'є і склярам.

– З половиною, ліворуч. Три. Ще один стілець із палацу. Горіховий. Цілком справний. З половиною, прямо. Раз – з половиною, прямо.

Три стільці були продані поодинці. Аукціоніст оголосив продаж останнього стільця. Злоба душила Остапа. Він знову напався на Вороб'янінова. Образливі репліки його були сповнені гіркоти. Хто знає, до чого дійшов би Остап у своїх сатиричних вправах, якби його не урвав мужчина в костюмі лодзінських коричневих тонів, швидко підійшовши до них. Він розмахував пухкими руками, нахилявся, підскакував і відскакував, наче грав у теніс.

– А скажіть, – поквапно запитав він Остапа, – тут справді аукціон? Так? Аукціон? І тут справді продають речі? Чудово!

Незнайомий одскочив, і на обличчі його заграло безліч усмішок.

– Тут справді продають речі? І справді можна дешево купити? Високий клас! Дуже, дуже! Ах!..

Незнайомий, вихиляючись товстенькими стегнами, промчав у зал повз приголомшених концесіонерів і так швидко купив останній стілець, що Вороб'янінов тільки крякнув. Незнайомий з квитанцією в руках підбіг до прилавка видачі.

– А скажіть, стілець можна зараз узяти? Чудово! Ах!.. Ах!..

Без угаву мекаючи і весь час перебуваючи в русі, незнайомий навантажив стілець на візника і помчав. Слідом за ним біг безпритульний.

Поволі розійшлись і роз'їхались усі нові володарі стільців. За ними мчали неповнолітні агенти Остапа. Пішов і він сам. Іполит Матвійович боязко ішов позад нього. Сьогоднішній день видавався йому сном. Все сталося швидко і зовсім не так, як гадалося.

На Сивцевому Вражку святкували весну роялі, мандоліни і гармоніки. Вікна були розчинені навстіж. Квітники в глиняних горщиках товпились на підвіконнях. Огрядний чоловік, з розхристаними волохатими грудьми, в підтяжках, стояв біля вікна і спрагло співав. Вздовж стіни повагом пробирався кіт. У продуктових ятках палали гасові лампочки.