Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 43 страниц)

Потім син чорноморського героя лагідно, без натиску, перейшов до діла. Він просив п'ятдесят карбованців. Голова виконкому, затиснутий у вузенькі рамки місцевого бюджету, спромігся дати лише вісім карбованців і три талони на обід в кооперативній їдальні «Колишній друг шлунка».

Син героя поклав гроші й талони в глибокі кишені приношеного сірого «в яблуках» піджака і вже збирався підвестись з рожевого пуфа, коли за дверима кабінету почув тупотіння і заперечувальний вигук секретаря.

Двері зненацька розчинилися і на порозі показався новий відвідувач.

– Хто тут головний? – запитав він, тяжко дихаючи і нишпорячи блудливими очима по кімнаті.

– Ну, я, – сказав голова.

– Здрастуй, начальник, – гаркнув новоприбулий, простягаючи лопатоподібну долоню. – Будьмо знайомі. Син лейтенанта Шмідта.

– Хто? – перепитав глава міста, вирячивши очі.

– Син великого незабутнього героя лейтенанта Шмідта, – повторив прибулий.

– Та ось же сидить товариш – син товариша Шмідта, Микола Шмідт!

І голова виконкому, зовсім збентежившись, вказав на першого відвідувача, обличчя якого враз набуло сонного виразу.

В житті двох шахраїв настала лоскотна хвилина. В руках скромного і довірливого голови виконкому в першу-ліпшу мить міг блиснути довгий неприємний меч Немезіди. Обставини давали лише одну секунду для створення рятівної комбінації. В очах другого сина лейтенанта Шмідта спалахнув жах. Його постать в літній сорочці «Парагвай», в штанях з матроським клапаном і голубуватих парусинових черевиках, яка ще хвилину тому здавалася різкою, вугластою, стала розпадатись, втратила свої грізні обриси і вже зовсім не викликала ніякої поваги. На обличчі голови виконкому з'явилася лиховісна посмішка.

І саме тоді, коли другому синові лейтенанта Шмідта здавалося, що вже все пропало і що страшний гнів глави міста зараз впаде на його руду голову, з рожевого пуфика прийшов порятунок.

– Васю! – заволав перший син лейтенанта Шмідта, підводячись. – Рідний братику! Пізнаєш брата Колю? І перший син стис в обіймах другого сина.

– Пізнаю! – вигукнув Вася мов сліпий, якому щойно повернувся зір. – Пізнаю брата Колю!

Щаслива зустріч позначилася такими сумбурними виявами любові, такими неймовірними по силі обіймами, що в другого сина чорноморського революціонера від болю сполотніло обличчя. Брат Коля на радощах добре прим'яв його…

Обнімаючись, обидва брати нишком поглядали на голову виконкому, обличчя якого не втрачало кислого виразу. Зважаючи на це, рятівну комбінацію довелося розвинути, поповнити побутовими деталями і новими, невідомими ще Істпарту подробицями повстання моряків у 1905 році.

Тримаючись за руки, брати присіли на козетку і, не зводячи улесливих очей з голови, поринули у спогади.

– Яка дивовижна зустрічі – фальшиво вигукнув перший син, запрошуючи поглядом голову виконкому взяти участь у родинному торжестві.

– Авжеж, – промовив голова виконкому примороженим голосом. – Буває, буває.

Побачивши, що голова все ще перебуває в лабетах сумнівів, перший син погладив брата по рудих, як у сеттера, кучерях і лагідно запитав:

– Коли ж ти приїхав із Маріуполя, де ти жив, у нашої бабуні?

– Так, я жив, – пробурмотів другий син лейтенанта, – у неї.

– Чого ж ти так рідко писав? Я дуже непокоївся.

– Був зайнятий, – похмуро відповів рудоволосий. І, потерпаючи, аби невгомонний брат не поцікавився, чим же він був зайнятий (а зайнятий він був здебільшого тим, що сидів у виправних будинках різних автономних республік і областей), другий син лейтенанта Шмідта вирвав ініціативу і сам запитав:

– А ти чому не писав?

– Я писав, – несподівано відповів братуха, відчуваючи незвичайний приплив веселощів, – рекомендовані листи посилав. У мене навіть поштові квитанції є.

І він поліз до бокової кишені, звідкіля дійсно видобув безліч потертих папірців, але показав їх чомусь не братові, а голові виконкому, та й то здаля.

Як не дивно, але вигляд папірців трохи заспокоїв голову виконкому. Спогади братів стали жвавішими. Рудоволосий ввійшов у роль і досить доладно, хоч і монотонне розповів зміст масової брошурки «Мятеж на Очакові». Брат прикрашав його сухий виклад деталями настільки мальовничими, що голова, який уже почав заспокоюватись, знову насторожився. Та все ж він не затримав братів і вони побігли на вулицю, відчуваючи неабияке полегшення.

За рогом виконкомівського будинку вони зупинились.

– До речі, про дитинство, – сказав перший син, – в дитинстві таких, як ви, я вбивав на місці. З рогатки.

– Чому? – радісно запитав другий син знаменитого батька.

– Такі суворі закони життя. Або, стисло висловлюючись, життя диктує нам свої суворі закони. Чого ви поперлись до кабінету? Хіба ви не бачили, що голова виконкому не сам?

– Я думав…

– А-а, ви думали? То ви іноді думаєте? Ви мислитель? Як ваше прізвище, мислителю? Спіноза? Жан-Жак Руссо? Марк Аврелій?

Рудоволосий мовчав, пригнічений справедливим звинуваченням.

– Ну, та я вам дарую. Живіть. А тепер познайомимось. Як-не-як – ми брати. А це зобов'язує… Мене звати Остап Бендер. Дозвольте також узнати ваше перше прізвище?

– Балаганов, – відрекомендувався рудоволосий, – Шура Балаганов.

– Професією не цікавлюсь, – ввічливо сказав Бендер, – але здогадуюсь. Очевидно, щось інтелектуальне? Судимостей за цей рік багато?

– Дві, – з довірою відказав Балаганов.

– Оце вже недобре. Навіщо ви продаєте свою безсмертну душу? Людина не повинна потрапляти під суд. Цим займатись непристойно. Я маю на увазі крадіжки. Не кажучи вже про те, що красти – гріх; мама напевне познайомила вас у дитинстві з такою доктриною, – це до того ж марна трата сил і енергії.

Остап ще довго викладав би свої погляди на життя, коли б його не перебив Балаганов.

– Гляньте, – сказав він, вказуючи на зелені хащі Бульвару Молодих Талантів. – Бачите, он іде людина в брилі.

– Бачу, – гордовито сказав Остап. – Ну то й що? Це губернатор острова Борнео?

– Це Паніковський, – сказав Шура. – Син лейтенанта Шмідта.

Алеєю, у затінку царствених лип, перехнябившись трохи набік, сунув немолодий вже громадянин. Цупкий брилик з рубчастими краями сидів на його голові. Штани були такі куці, що з-під них виднілися білі зав'язки підштанків. Під вусами громадянина, наче вогник цигарки, пломенів золотий зуб.

– Як, ще один син? – сказав Остап. – Це вже мене тішить! Паніковський підійшов до будинку виконкому, замріяно описав біля входу вісімку, взявся за брилик обома руками, поправив його на голові, обсмикнув піджак і, тяжко зітхнувши, посунувся У двері.

– У лейтенанта було три сини, – зауважив Бендер, – двоє розумних, а третій дурень. Його треба застерегти.

– Не треба, – сказав Балаганов. – Знатиме надалі, як порушувати конвенцію.

– А що це за конвенція така?

– Заждіть, потім скажу. Іду, іду!

– Я людина завидюща, – зізнався Бендер, – але тут заздрити нема чому. Ви ніколи не бачили бій биків? Ходімо подивимось.

Діти лейтенанта Шмідта, що вже встигли потоваришувати, вийшли з-за рогу і стали під вікном кабінету голови виконкому.

За тьмяним, немитим склом сидів голова. Він швидко писав. Як у всіх, хто пише, обличчя його мало скорботний вигляд.

Раптом він підвів голову. Двері розчинилися, і до кімнати ввалився Паніковський. Притискуючи брилик до засмальцьованого піджака, він спинився біля столу і щось довго ворушив товстими губами. Після цього голова виконкому підскочив на стільці і широко роззявив рота. Друзі почули протяжний крик.

Гукнувши «Всі назад!», Остап потягнув за собою Балаганова. Вони побігли на бульвар і причаїлись за деревом.

– Скиньте капелюхи, – сказав Остап, – схиліть голови. Зараз відбудеться винос тіла.

Він не помилився: не встигли ще змовкнути гучні переливи вигуків голови, як у порталі виконкому з'явились двоє кремезних співробітників. Вони несли Паніковського. Один тримав його за руки, другий за ноги.

– Прах небіжчика, – коментував Остап, – винесли на руках близькі, друзі й родичі.

Співробітники витягли третє нерозумне дитя лейтенанта Шмідта на ґанок і почали неквапливо розгойдувати. Паніковський мовчав, покірливо дивлячись у синє небо.

– Після короткочасної громадянської панахиди… – почав Остап.

Тієї ж самої миті співробітники, наддавши тілу Паніковського потрібний розмах і інерцію, викинули його на вулицю.

– … тіло було предано землі, – закінчив Бендер. Паніковський гепнувся на землю, мов жаба. Враз підвівшись, він побіг з неймовірною швидкістю Бульваром Молодих Талантів, перехнябившись ще більше, ніж тоді, як ішов сюди.

– Ну, а тепер розповідайте, – промовив Остап, – яким чином цей гад порушив конвенцію і що це була за конвенція.

Розділ II
ТРИДЦЯТЬ СИНІВ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА

Ранок, що почався так клопітливо, закінчився. Бендер і Балаганов, не змовляючись, швидко пішли геть од виконкому. Головною вулицею на розсунутих селянських биндюгах везли довгу синю рейку. Такий передзвін і спів стояли на головній вулиці, що здавалося, ніби візник у рибальському брезентовому прозодягу віз не рейку, а оглушливу музичну ноту. Сонце ломилося в скляну вітрину крамниці наочних приладів, де над глобусами, черепами і картонною печінкою п'яниці, розмальованою веселими фарбами, зворушливо обнімались два кістяки. В скромному вікні майстерні штемпелів і печаток чільне місце займали емальовані таблички: «Зачинено на обід», «Обідня перерва з 2 до 3 годин дня», «Зачинено на обідню перерву», просто: «Зачинено», «Магазин зачинено», і нарешті чорна фундаментальна дошка з золотими літерами: «Зачинено на переоблік». Очевидно, ці категоричні тексти користувалися в місті Арбатові найбільшим попитом.

На всі інші події життя майстерня штемпелів і печаток відгукнулася лише однією синьою табличкою: «Чергова няня»,

Далі, одна за одною, розташувалися підряд три крамниці духових інструментів, мандолін і басових балалайок. Мідні труби, розбещено виблискуючи, пишалися на вітринних приступках, оббитих червоним коленкором. Особливо гонорився бас-гелікон. Він мав такий могутній вигляд, так ліниво вигрівався на сонці, скрутившись у кільце, що його варто було б тримати не у вітрині, а в столичному зоопарку, десь поміж слоном та змієм-полозом. І щоб у дні відпочинку батьки водили до нього дітей і казали:

«Ось, дитинко, павільйон гелікона. Гелікон зараз спить. А коли проснеться, то обов'язково почне дути в трубу». І щоб дітки дивилися на трубу великими зачудованими очима.

Іншим разом Остап Бендер звернув би увагу і на свіжо зрубані, завбільшки з добру клуню, балалайки, і на покручені на сонці грамофонні платівки, і на піонерські барабани, які своїми бадьорими фарбами стверджували думку про те, що «куля– дура, а штик – молодець», але зараз йому було не до того. Він хотів їсти.

– Ви, звичайно, стоїте над краєм фінансової прірви? – запитав він Балаганова.

– Це ви про гроші? – сказав Шура. – Грошей у мене немає вже тиждень.

– В такому разі, ви погано кінчите, молодий чоловіче, – повчально сказав Остап. – Фінансова прірва – найглибша з усіх прірв. У неї можна падати все життя. Ну, гаразд, не журіться. Все ж таки я виніс у своєму дзьобі три талони на обід. Голова виконкому полюбив мене з першого погляду.

Та молочним братам не пощастило скористатися добротою глави міста. На дверях їдальні «Колишній друг шлунка» висів величезний замок, покритий чи то іржею, чи то гречаною кашею.

– Звичайно, – з гіркотою промовив Остап, – з нагоди обліку шніцелів їдальню зачинено назавжди. Доведеться віддати своє тіло на пошматування приватникам.

– Приватники люблять готівку, – глухо заперечив Балаганов.

– Ну, ну, не буду вас мучити. Голова виконкому обсипав мене золотим дощем на суму у вісім карбованців. Але, зважте, шановний Шуро, дурно харчувати вас я не маю наміру. За кожний вітамін, що я вам його згодую, я вимагатиму від вас безліч дрібних послуг.

Проте приватновласницького сектора в місті не виявилось, і брати пообідали в літньому кооперативному саду, де спеціальні плакати сповіщали громадян про останню арбатовську новину в галузі народного харчування:

ПИВО ВІДПУСКАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЧЛЕНАМ ПРОФСПІЛКИ

– Задовольнимося квасом, – сказав Балаганов.

– Тим більше, – додав Остап, – що місцеві кваси виготовляє приватна артіль, що співчуває Радянській владі. А тепер розповідайте, чим завинив цей головоріз Паніковський. Я люблю розповіді про дрібні шахрайства.

Попоївши досхочу, Балаганов вдячно глянув на свого рятівника і почав розповідь. Вона тривала години зо дві і була насичена дуже важливими відомостями.

У всіх галузях людської діяльності попит на працю регулюється спеціальними органами. Артист поїде до Омська лише тоді, коли достоту з'ясує, що йому там нічого боятися конкуренції і що на його амплуа холодного коханця чи «їсти подано» інших претендентів нема. Про залізничників піклуються рідні їм учпрофсожі, які акуратно публікують в газетах повідомлення про те, що безробітні багажні роздатники не можуть розраховувати на роботу в межах Сизрано-Вяземської дороги, чи про те, що Середньоазіатській дорозі потрібні чотири бар'єрних сторожихи. Експерт-товарознавець вміщує оголошення в газеті, і вся країна дізнається, що на світі є експерт-товарознавець з десятирічним стажем, який у зв'язку з сімейними обставинами міняє службу в Москві на роботу в провінції.

Все регулюється, тече розчищеними руслами, робить свій кругообіг у цілковитій відповідності до закону і під його захистом.

І лише одна біржа шахраїв особливої категорії, яка іменує себе дітьми лейтенанта Шмідта, перебуває у хаотичному стані. Анархія роздирала корпорацію дітей лейтенанта. Вони не могли здобути із своєї професії тих вигод, які, без сумніву, могли їм принести хвилинні знайомства з адміністраторами, господарниками, громадськими працівниками, людьми, що здебільшого напрочуд довірливі.

По всій країні, шантажуючи і канючачи, никають фальшиві онуки Карла Маркса, неіснуючі небожі Фрідріха Енгельса, брати Луначарського, кузини Клари Цеткін або, щонайменше, нащадки славнозвісного анархіста князя Кропоткіна.

Від Мінська до Берінгової протоки і від Нахічевані на Араксі до Землі Франца-Иосифа заходять до виконкомів, встають на станційних платформах, наймають візника і заклопотано їздять родичі великих людей. Вони поспішають. Справ у них багато.

Одного часу попит на родичів помітно зменшився, і на цій – своєрідній біржі настала депресія. Відчувалася потреба в реформах. Поступово налагодили свою діяльність онуки Карла Маркса, кропоткінці, енгельсівці і такі інші, за винятком буйної корпорації дітей лейтенанта Шмідта, яку, на зразок польського сейму, вічно роздирала анархія. Діти підібралися якісь грубі, сварливі, норовисті, жаднюги; вони заважали один одному збирати урожай.

Шуру Балаганова, який вважав себе первістком лейтенанта, не на жарт занепокоїла кон'юнктура, що склалася з цього приводу. Все більше і більше йому доводилося стикатися з товаришами з корпорації, що загидили родючі поля України і курортні висоти Кавказу, де він звик до прибуткової праці.

– І ви злякалися зростаючих труднощів? – глузливо запитав Остап.

Та Балаганов не помітив іронії. Попиваючи бурякового кольору квас, він продовжував свою розповідь.

Вихід з цього напруженого становища був один – конференція. Щоб скликати її, Балаганов працював цілісіньку зиму. Він листувався з конкурентами, з якими був особисто знайомий. Незнайомим передавав запрошення через онуків Маркса, яких подибував у путі. І ось нарешті напровесні 1.928 року майже всі відомі діти лейтенанта Шмідта зібралися в московському трактирі біля Сухаревої башти. Кворум був чималий: у лейтенанта Щмідта виявилось тридцять синів у віці од вісімнадцяти до п'ятдесяти двох років і чотири дочки, дурнуваті, підстаркуваті й негарні.

В короткому вступному слові Балаганов висловив сподівання, що брати знайдуть спільну мову і вироблять нарешті конвенцію, необхідність якої продиктовано самим життям.

За проектом Балаганова, весь Союз Республік слід було розбити на тридцять чотири експлуатаційних дільниці, за числом учасників конвенції. Кожна дільниця передається для довготермінового користування однієї дитини. Ніхто з членів корпорації не має права переходити кордони і вторгатися на чужу територію з метою заробітку.

Проти нових принципів роботи ніхто не заперечував, якщо не вважати Паніковського, який вже тоді заявив, що проживе й без конвенції. Та от при розподілі країни зчинилось щось неймовірне. Високі договірні сторони перегризлися в першу ж хвилину і вже не зверталися одна до одної, не вживаючи найлайливіших епітетів.

Всі незгоди виникли через поділ дільниць. Ніхто не хотів брати університетських центрів. Нікому не потрібні Москва, Ленінград, Харків – міста, що вже бачили й не таке.

Дуже погану репутацію мали також далекі, засипані пісками східні області. їх звинувачували, що вони буцімто мало знайомі з постаттю лейтенанта Шмідта.

– Нема дурних! – верескливо кричав Паніковський. – Ви мені дайте Середньоруську височину, тоді я підпишу конвенцію.

– Як? Всю височину? – заявив Бакланов. – Може, тобі ще дати і Мелітополь на додаток? Чи Бобруйськ?

Почувши слово «Бобруйськ», збори болісно застогнали. У Бобруйськ всі згоджувалися їхати хоч зараз. Бобруйськ вважали чудовим, висококультурним містом.

– Ну, не всю височину, – наполягав на своєму жадібний Паніковський, – хоча б половину. Зрештою, я сімейна людина, у мене дві сім'ї.

Але йому не дали й половини.

Після тривалих дебатів ухвалили визначити дільниці жеребкуванням. Було нарізано тридцять чотири папірці, і до кожного з них вписано географічну назву. Родючий Курськ і сумнівний Херсон, мало розроблений Мінусінськ і майже безнадійний Ашхабад, Київ, Петрозаводськ і Чита – всі республіки, всі області лежали у чиїйсь заячій шапці з навушниками і чекали на своїх хазяїв.

Веселі вигуки, зітхання і лайка супроводили жеребкування. Лиха зірка Паніковського і тут не принесла щастя: йому дісталося Поволжя. Він хоч і приєднався до конвенції, але був лютий донестями.

– Я поїду, – кричав він, – але попереджаю: якщо мені буде скрутно, я конвенцію порушу, я перейду кордон!

Балаганов, якому дісталася золота арбатовська дільниця, стривожився і одразу ж заявив, що він не терпітиме порушення експлуатаційних норм.

Та зрештою справу було полагоджено, після чого тридцять синів і чотири дочки лейтенанта Шмідта виїхали в свої райони на роботу.

– Ну ось ви, Бендер, самі бачили, як цей гад порушив конвенцію, – закінчив свою розповідь Шура Балаганов. – Він давно повзав на моїй дільниці, та я досі не міг його впіймати.

Та дивна річ, негідний вчинок Паніковського не викликав з боку Остапа осуду. Бендер розвалився на стільці, неуважно й безпредметно дивлячись поперед себе.

На високій протилежній стіні ресторанного садка було намальовано дерева, густолисті, акуратні, як на картинках з хрестоматії. Справжніх дерев у садку не було, але тінь, яка падала від стіни, давала життєдайну прохолоду, що цілком задовольняла громадян. Громадяни, очевидно, всі достоту були членами профспілок, бо пили лише пиво і навіть нічим не закушували.

До воріт, безугавно ахкаючи і стріляючи, під'їхав зелений автомобіль, на дверцятах якого білою дугою красувався напис:

«Ох, і покатаю». Нижче можна було прочитати умови прогулянки на веселій машині. За годину – три карбованці. Довші маршрути – за домовленістю. Пасажирів у машині не було.

Відвідувачі садка тривожно зашепотіли. Хвилин п'ять шофер благально дивився крізь садові грати і, втративши зрештою надію дістати пасажира, зухвало вигукнув:

– Таксі вільне. Прошу сідати!

Та ніхто з громадян не виявив бажання сісти в машину «Ох, і покатаю».. Навіть запрошення шофера справило на них якесь дивне враження. Вони похнюпилися і намагалися не дивитись у бік машини. Шофер похитав головою і непоспіхом від'їхав.

Арбатовці засмучено дивилися йому вслід. За п'ять хвилин зелене авто шалено промчало повз сад у іншому напрямку. Шофер, підскакуючи на своєму сидінні, щось кричав, але що саме – важко було розібрати. В машині не було нікого, як і раніш.

Остап зирнув на машину і сказав:

– Ось що, Балаганові ви піжон. Не ображайтесь. Цим я лише хочу визначити місце, яке ви займаєте під сонцем.

– Ідіть до біса! – грубо відповів Балаганов.

– Ви все ж таки образились? То, по-вашому, посада лейтенантського сина це не піжонство?

– Але ж і ви самі—син лейтенанта Шмідта! – заволав Балаганов.

– Ви піжон, – повторив Остап. – І син піжона. І діти ваші будуть піжонами. Хлопчисько! Те, що сталося сьогодні вранці, – це ж навіть не епізод, а так, випадковість, примхи художника. Джентльмен, який полює на десятку… Полювати з такими мізерними шансами – не моя вдача. І що це за така професія, прости господи! Син лейтенанта Шмідта! Ну, ще рік, ну, два. А далі? Що далі? Далі ваші руді кучері всім надокучать, і вас просто почнуть бити.

– То що ж робити? – занепокоївся Балаганов. – Як добувати хліб насущний?

– Треба мислити, – суворо мовив Остап. – Мене, наприклад, годують ідеї. Я не простягаю лапу до кислого виконкомівського карбованця. Мій гачок гостріший… Ви, я бачу, безкорисливо любите гроші… Скажіть, яка сума вам подобається?

– П'ять тисяч, – недовго думаючи, відповів Балаганов.

– На місяць?

– На рік.

– Тоді нам з вами не по дорозі. Мені потрібно п'ятсот тисяч. І бажано всі одразу, а не частинами.

– А може, все ж таки візьмете частинами? – запитав мстивий Балаганов.

Остап уважно подивився на співбесідника і цілком серйозно відповів:

– Я б узяв частинами. Але мені потрібно всі одразу. Балаганов хотів було пожартувати з приводу і цих слів, та, глянувши на Остапа, враз зів'яв. Перед ним сидів атлет з правильним, наче вибитим на монеті, обличчям. Смугляве горло перетинав тендітний білий шрам. Очі виблискували загрозливо весело.

Балаганов раптом відчув непереборне бажання виструнчитись. Йому навіть забажалося відкашлятись, як це буває з людьми середньої відповідальності під час розмови з кимсь із вищестоящих товаришів. І справді, відкашлявшись, він зніяковіло запитав:

– Навіщо ж вам так багато грошей… і одразу?

– Взагалі мені треба і більше, – сказав Остап, – п'ятсот тисяч – це мій мінімум, п'ятсот тисяч вагомих, певних карбованців. Я хочу виїхати, товаришу Шуро, виїхати дуже далеко, в Ріо-де-Жанейро.

– У вас там родичі? – запитав Балаганов.

– А що, хіба я схожий на людину, у якої можуть бути родичі?

– Ні, але мені…

– Я не маю родичів, товаришу Шуро, – я один на всьому світі. Був у мене папаша, турецький підданий, та й той давно сконав у страшній судомі. Йдеться не про це… Я з дитинства хочу в Ріо-де-Жанейро. Ви, звичайно, не знаєте про існування цього міста?

Балаганов сумовито похитав головою. З світових вогнищ культури він, окрім Москви, знав тільки Київ, Мелітополь і Жмеринку. І взагалі він був переконаний, що земля – це суцільна рівнина.

Остап кинув на стіл аркушик паперу – видерту з книги сторінку.

– Це вирізка з «Малої радянської енциклопедії». Ось тут написано про Ріо-де-Жанейро: «1360 тисяч жителів», так… «значна кількість мулатів… біля просторої бухти Атлантичного океану…» Ось, ось! «Розкішшю магазинів і пишнотою будинків головні вулиці міста не поступаються перед кращими містами світу». Ви уявляєте собі, Шуро? Не поступаються! Мулати, бухта, експорт кофе, так би мовити, кофейний демпінг, чарльстон під назвою «У моєї дівчинки є одна маленька штучка». І… Та про що говорити! Ви самі бачите, що діється! Півтора мільйона людей – і всі, як один, у білих штанях! Я хочу звідсіль виїхати. У мене за останній рік виникли з Радянською владою серйозні незгоди. Вона хоче будувати соціалізм, а я не хочу. Мені нудно будувати соціалізм. Тепер ви зрозуміли, нащо мені потрібно стільки грошей?

– Де ж ви візьмете п'ятсот тисяч? – тихо запитав Балаганов.

– Де завгодно, – відповів Остап. – Покажіть лише мені

багату людину – і я відберу у неї гроші.

– Як? Вбивство? – ще тихіше запитав Балаганов і кинув погляд на сусідні столики, де арбатовці підіймали заздравні фужери.

– А знаєте, – промовив Остап, – вам не слід було підписувати так звану сухаревську конвенцію. Це розумове напруження, як видно, вас дуже виснажило. Ви дурнішаєте просто на очах. Зарубайте собі на носі: Остап Бендер нікого не вбивав. Його вбивали, це було. Але він особисто чистий перед законом. Звичайно, я не херувим. Я не маю крил, але я поважаю карний кодекс. Це моя слабість.

– Як же ви думаєте забрати гроші?

– Як я думаю забрати? Для вилучення грошей існує безліч варіантів, залежно від обставин. Я особисто маю чотириста порівняно чесних засобів вилучення. Але справа не в засобах. Йдеться про те, що зараз немає багатих людей. І в цьому трагедія мого становища. Звичайно, хтось інший на моєму місці накинувся б на якусь беззахисну держустанову, але це мені невластиво. Ви вже чули про мою повагу до карного кодексу. Немає вигоди обкрадати колектив. Дайте мені багатого індивіда. Але його немає, цього індивіда…

– Та що ви! – вигукнув Балаганов. – Є дуже багаті люди!

– А ви їх знаєте? – негайно запитав Остап. – Ви можете назвати прізвище і точну адресу хоч би одного радянського мільйонера? А вони справді є… Вони мусять бути… Якщо по країні ходять якісь грошові знаки, то мусять же бути люди, у яких їх багато. Але як знайти такого спритнягу?

Остап навіть зітхнув. Очевидно, мрії про багатого індивідуума хвилювали його давно.

– Як приємно, – промовив він у задумі,—працювати з легальним мільйонером у добре організованій буржуазній державі з старовинними капіталістичними традиціями. Там мільйонер – популярна фігура. Адреса його відома. Він мешкає в особняку десь в Ріо-де-Жанейро. Йдеш прямісінько до нього на прийом і вже в передпокої, після перших же привітань, відбираєш гроші. І все це, майте на увазі, по-доброму, ввічливо: «Алло, сер, не хвилюйтесь! Доведеться вас трішечки потурбувати. Ол райт! Готово». І все. Культура! Що може бути простіше? Джентльмен у товаристві джентльменів робить свій маленький бізнес. Тільки не треба стріляти в люстру, це зайве. А в нас… Боже, боже!.. В якій холодній країні ми живемо! У нас все приховане, все в підпіллі. Радянського мільйонера не може знайти навіть Наркомфін з своїм надпотужним податковим апаратом. А мільйонер, можливо, сидить зараз ось у цьому так званому літньому садку за сусіднім столиком і п'є сорокакопійкове пиво «Тіп-Топ». Ось що прикро!

– То ви гадаєте, – запитав перегодом Балаганов, – що якби знайшовся ось такий потайний мільйонер, то…

– Не продовжуйте. Я знаю, що ви хочете сказати. Ні, не те, зовсім не те. Я не буду душити його подушками чи бити наганом по голові. І взагалі ніяких цих дурниць не буде. Ох, якби тільки знайти такого індивідуума! Я вже так влаштую, що він сам принесе мені свої гроші на блюдечку з голубою каймою.

– Це дуже добре, – Балаганов довірливо посміхнувся. – П'ятсот тисяч на блюдечку з голубою каймою.

Він підвівся і почав кружляти навколо столика. Він жалібно причмокував язиком, на мить спинявся, розкривав рота, ніби бажаючи щось сказати, але, так нічого і не сказавши, сідав і знову підводився. Остап байдуже стежив за еволюціями Балаганова.

– Сам принесе? – запитав раптом Балаганов скрипучим голосом. – На блюдечку? А якщо не принесе? А де оце Ріо-де-Жанейро? Далеко? Не може того бути, щоб усі ходили в білих штанях. Ви облиште це, Бендер. На п'ятсот тисяч і в нас можна добре прожити.

– Безперечно, безперечно, – весело сказав Остап, – прожити можна. Та ви не лопотіть крильми безпідставно. У вас же п'ятсот тисяч нема.

На безтурботне, не зоране чоло Балаганова лягла глибока зморшка. Він зирнув на Остапа непевним поглядом і промовив:

– Я знаю такого мільйонера.

Обличчя Бендера враз втратило всю жвавість. його обличчя наче закам'яніло і знов стало ніби вибитим на медалі.

– Проходьте, проходьте, – сказав він, – я подаю лише по суботах, нічого тут заливати.

– Слово честі, мосьє Бендер…

– Слухайте, Шуро, якщо ви вже остаточно вдались до французької мови, то називайте мене на мосьє, а ситуайєн, що означає—громадянин. До речі, адреса вашого мільйонера?

– Він живе в Чорноморську.

– Ну, звичайно, в Чорноморську! Я так і знав! Там навіть у передвоєнні часи людина з десятьма тисячами звалась мільйонером. А тепер… Можу собі уявити! Ні, це дурниці!

– Та ні ж, дайте мені сказати. Це справжній мільйонер. Розумієте, Бендер, недавно мені довелося сидіти в чорноморському бупрі…

Через десять хвилин молочні брати залишили літній кооперативний сад з подачею пива. Великий комбінатор почував себе в становищі хірурга, який має приступити до серйозної операції. Все готово. В електричних каструльках паряться серветочки і бинти, медсестра у білій тозі нечутно рухається на кафельній підлозі, виблискують медичний фаянс і нікель, хворий лежить на скляному столі, млосно звівши очі до стелі, спеціально підігріте повітря пахне німецькою жувачкою-гумою. Хірург, розчепіривши руки, іде до операційного столу, бере від асистента стерилізований фінський ніж і сухо каже хворому: «Ну-с, знімайте бурнус».

– У мене завжди так, – сказав Бендер, поблискуючи очима, – мільйонне діло доводиться починати при дуже відчутній нестачі грошових знаків. Весь мій капітал, основний, обіговий і запасний – це якихось п'ять карбованців. Як, ви сказали, прізвище підпільного мільйонера?

– Корейко, – відповів Балаганов.

– Так, так, Корейко. Чудове прізвище. І ви стверджуєте, що ніхто не знає про його мільйони?

– Ніхто, окрім мене й Пружанського. Але Пружанський, я вже вам казав, сидітиме ще років три в тюрмі. Якби ви бачили, як він побивався і плакав, коли я виходив на волю. Він, очевидно, шкодував, що розповів мені про Корейка.

– Те, що він розкрив свою таємницю вам, це дрібниця. Не через те він побивався і плакав. Він, очевидно, передчував, що всю цю історію ви розкажете мені. А це, дійсно, бідному Пружанському безперечний збиток. До того часу, поки Пружанський вийде з тюрми, Корейко знаходитиме розраду тільки в банальному прислів'ї: «Злидні не біда».

Остап зняв свій літній картуз і, помахавши ним у повітрі, запитав:

– Є в мене сивина?

Балаганов підібгав живіт, розставив ноги на ширину рушничного приклада і голосом правофлангового відповів:

– Нікак нєт!

– Отже, буде. На нас чекають великі бої. Ви теж посивієте, Балаганов.

Балаганов раптом дурнувато хихикнув:

– Як ви сказали? Сам принесе гроші на блюдечку з блакитною каймою?

– Мені на блюдечку, – сказав Остап, – а вам на тарілочці.

– А як же Ріо-де-Жанейро? Я теж хочу в білих штанях. – Ріо-де-Жанейро – це кришталева мрія мого дитинства, – суворо відповів великий комбінатор, – не торкайтесь її своїми лапами. Ближче до діла. Вислати лінійних в моє розпорядження. Частинам прибути до міста Чорноморська якнайшвидше. Форма одягу караульна. Ну, грайте марш! Командувати парадом буду я!