Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 43 страниц)

Розділ XI
ГЕРКУЛЕСІВЦІ

Як не намагалися начальники «Геркулеса», які часто мінялися, вигнати з своєї установи готельний дух, їм так і не пощастило цього досягти. Як не замазували завгоспи старі написи, вони все ж таки випирали звідусіль. То раптом у торговому відділі вистрибне слово «Кабінети», то зовсім несподівано на матових скляних дверях машбюро знову виникнуть водяні знаки: «Чергова покоївка», то виступали на стінах намальовані золоті руки, що вказували на місця «Для дам» (французькою мовою). Всюди випирав готель.

Дрібні службовці сиділи на четвертому поверсі в номерах, що коштували по карбованцю. Тут свого часу зупинялися сільські попи, що приїжджали на єпархіальні з'їзди, або ж дрібненькі комівояжери з варшавськими вусиками. Там ще пахло підпаховим потом і стояли рожеві залізні умивальники. В номерах, котрі чистіше, куди заїздили королі більярда і провінціальні драматичні актори, розташувалися завідуючі секціями, їх помічники і завгосп. Тут уже було пристойніше: стояли шифоньєри і підлога була обшита рудим лінолеумом. В розкішних номерах з ванними і альковами гніздилося начальство. В білих ванних валялися справи, а в напівтемних альковах висіли діаграми і схеми, що наочно розповідали про структуру «Геркулеса», а також про його зв'язок з периферією. Тут збереглися чудернацькі золочені канапки, килими і нічні столики з мармуровими дошками. В деяких альковах навіть стояли панцирні нікельовані ліжка з блискучими кульками. На них також лежали справи і всіляка необхідна переписка. Це було дуже зручно: адже кожний папірець завжди був під рукою.

В одному з таких номерів, а саме, в п'ятому номері, 1911 року зупинився славнозвісний письменник Леонід Андрєєв. Всі геркулесівці про це знали, 1 за п'ятим номером ходила в установі лиха слава.

З усіма відповідальними працівниками, що влаштовували тут свій кабінет, обов'язково мала скоїтись якась біда. Не встигав п'ятий номер як слід увійти в курс справ, як його вже звільняли і кидали на іншу роботу. Добре, коли без догани. А то, бувало, ще й з доганою, навіть з опублікуванням у пресі. Траплялося й гірше, про що навіть згадувати неприємно.

– Гаспидський номер, – в один голос стверджували потерпілі.—Ніхто й гадки не мав!

І на голову письменника, автора страшної «Розповіді про сімох повішених», падали найтяжчі обвинувачення, нібито саме він був винен у тому, що т. Лапшин взяв на роботу шість братів-богатирів, що т. Справченко, заготовляючи деревну кору, поклався на самоплив, чим і провалив заготівлю, і що т. Індокитайський програв у польський банчок 7384 карбованці 03 копійки казенних грошей. Як Індокитайський не викручувався, як не доводив у відповідних інстанціях, що 03 копійки він витратив на користь держави і що він може пред'явити на вказану суму виправдальні документи, нічого не допомогло. Тінь письменника-небіжчика була невблаганна, і одного осіннього вечора Індокитайського посадили. Справді, лихим був цей п'ятий номер.

Начальник усього «Геркулеса» т. Полихаєв містився в колишньому зимовому саду; його секретарка Серна Михайлівна раз по раз миготіла серед вцілілих пальм і сикомор. Там же стояв довгий, як вокзальний перон, стіл, засланий малиновим сукном, за яким відбувалися часті й довгі засідання правління. А нещодавно в кімнаті № 262, де колись містився малий буфет, засіла комісія по чистці, в складі восьми зовні непримітних товаришів з сіренькими очима. Приходили вони акуратно щодня і перечитували якусь службову паперацію.

Коли Остап і Балаганов піднімалися сходами, залунав тривожний дзвінок, і одразу ж з усіх кімнат висипали службовці. Навальність цього маневру нагадувала корабельний аврал. Проте це був не аврал, а перерва на сніданок. Дехто з службовців поспішав до буфету, щоб встигнути захопити бутерброди з червоною ікрою, інші ж робили в коридорах променад, закусуючи нашвидкуруч.

З планового відділу вийшов службовець з дуже благородною зовнішністю. Молода кругла борідка виросла на його блідому, ласкавому обличчі, В руці він тримав холодну котлету, яку весь час підносив до рота, щоразу уважно її оглядаючи. Цим вправам службовця трохи не зашкодив Балаганов, що забажав дізнатися, на якому поверху міститься фінансово-обліковий відділ.

– Хіба ви не бачите, що я їм? – сказав службовець, з обуренням відвернувшись от Балаганова.

І, не звертаючи більше уваги на молочних братів, він поринув у споглядання останнього шматочка котлети. Пильно оглянувши його з усіх боків і навіть понюхавши на прощання, службовець вкинув його в рот, випнув груди, змів з піджака крихти і неквапливо підійшов до другого службовця, який стояв біля дверей свого відділу.

– Ну, що, – запитав він, озирнувшись, – як самопочуття?

– І не питайте, товаришу Бомзе, – відповів той і, теж озирнувшись, додав – Хіба це життя? Немає ніякого простору індивідуальності. Все одне й те ж, п'ятирічка за чотири роки, п'ятирічка за три роки.

– Так, так, – зашепотів Бомзе, – якийсь жах! Я з вами згоден. Саме так: ніякого простору для індивідуальності, ніяких стимулів, ніяких особистих перспектив. Дружина, самі розумієте, хатня господарка, і та говорить, що немає стимулів, немає особистих перспектив.

Зітхнувши, Бомзе рушив назустріч іншому службовцеві.

– Ну, що, – запитав він, заздалегідь сумно посміхаючись, – як самопочуття?

– Та ось, – сказав співбесідник, – сьогодні вранці з відрядження. Пощастило побачити радгосп. Грандіозно. Фабрика зерна! Ви собі не уявляєте, що таке п'ятирічка, голубчику, що таке воля колективу!

– Ну, це ж буквально те, що я говорив щойно! – з запалом вигукнув Бомзе. – Саме так, воля колективу! П'ятирічка за чотири роки, навіть за три – ось стимул, який… Та візьмемо, зрештою, мою дружину. Хатня господарка – і та віддає належне індустріалізації. Хай йому біс, на очах зростає нове. життя!

Одійшовши вбік, він радісно похитав головою. За хвилину він уже тримав за рукав тихого Борисохлєбського і казав:

– Ви маєте рацію, я теж такої думки. Навіщо будувати Магнітогорськи, радгоспи, всякі комбайни, коли немає особистого життя, коли придушується індивідуальність.

А ще через хвилину його глухуватий голос уже булькав на площадці сходів:

– Ну, це ж самісіньке я щойно казав Борисохлєбському. Чого оплакувати індивідуальність, особисте життя, коли на наших очах зростають фабрики зерна, Магнітогорськи, всякі комбайни, бетономішалки, коли колектив…

У перерві Бомзе, який полюбляв духовне спілкування, встигав побазікати з десятком співробітників. Сюжет кожної бесіди можна було зрозуміти з його обличчя, на якому вираз болю з приводу затиску індивідуальності одразу ж переходив у світлу посмішку ентузіаста. Та які почуття не опановували б Бомзе, його обличчя не втрачало виразу природженого благородства. І всі, починаючи з витриманих товаришів з місцевкому і кінчаючи політичне незрілим Кукушкіндом, вважали Бомзе за чесну і, головне, принципову людину. А втім, він і сам був такої ж думки про себе.

Новий дзвінок, що повідомляв про закінчення авралу, повернув службовців у номери. Робота відновилась.

Власне кажучи, слова «робота відновилася» безпосередньо не стосувалися діяльності «Геркулеса», яка складалася, за статутом, з різних торговельних операцій в галузі лісо– і пиломатеріалів. За останній рік геркулесівці, відкинувши геть усякі думки про нудні колоди, фанерні листи, експортні кедри та інші нецікаві речі, захопились дуже цікавим заняттям: вони боролися за помешкання, за свій улюблений готель.

Все почалося з невеличкого папірця, що його приніс у брезентовій розносній книзі ледачий скороход з комунвідділу. «По одержанні цього, – зазначалося в папірці, – пропонуємо вам протягом тижня звільнити приміщення колиш. готелю «Каїр» і передати з усім колиш. готельним інвентарем у розпорядження готельового тресту. Вам надається приміщення колиш. акц. т-ва «Бекон і бляха». Підстава: Ухвала міськради від 12/ 1928 р.».

На кінець дня цей папірець поклали на стіл перед товаришем Полихаєвим, який сидів в електричному затінку пальм і сикомор.

– Які—нервово вигукнув начальник «Геркулеса», – вони пишуть мені «пропонуємо»! Мені, безпосередньо підпорядкованому центрові! Та вони що, збожеволіли? Га?

– Вони б ще написали «наказуємо», – піддала жару Серна Михайлівна. – Мужлаї!

– Це просто анекдот, – сказав Полихаєв, похмуро посміхаючись.

Негайно було продиктовано відповідь найрішучішого змісту. Начальник «Геркулеса» категорично відмовлявся звільнити приміщення.

– Вдруге знатимуть, що я їм не нічний сторож і ніяких «пропонуємо» мені писати не можна, – бурмотів товариш Полихаєв, виймаючи з кишені гумову печатку із своїм факсиміле і, хвилюючись, тиснув підпис догори ногами.

І знову ледачий скороход, цього разу геркулесівський, поплентався сонячними вулицями міста, спиняючись біля яток, які торгували квасом, втручаючись у всі вуличні скандали і відчайдушно розмахуючи розносною книжкою.

Цілий тиждень по тому геркулесівці обмірковували становище, яке склалось. Службовці сходилися на тому, що Полихаєв не стерпить такого підриву свого авторитету.

– Ви ще не знаєте нашого Полихаєва, – казали молодики з фінобліку, – він тертий-перетертий! Його голими постановами не вхопиш!

Незабаром після того товариш Бомзе вийшов з кабінету начальника, тримаючи в руках списочок вибраних співробітників. Він крокував від відділу до відділу, схилявся над зазначеною у списку особою і таємниче шепотів:

– Невеличка вечірка… По три карбованці з душі… Проводжаємо Полихаєва.

– Як? – лякалися співробітники. – Хіба Полихаєв від нас іде? Його знімають?

– Та ні. їде на тиждень до центру клопотати відносно приміщення. Глядіть не запізнюйтесь. Рівно о восьмій у мене.

Проводи пройшли дуже весело. Співробітники віддано дивилися на Полихаєва, який сидів з лафітничком в руці, ритмічно плескали у долоні і виспівували:

– Пий до дна, пий до дна, пийдодна, пий до дна, пий до дна, пийдодна!

Виспівували доти, поки улюблений начальник не вихилив добрий десяток лафітничків, а з ними і кілька високих севастопольських чарок, після чого якимсь непевним голосом і сам почав пісню: «По старій Калузькій дорозі, на сорок дев'ятій версті». Проте нікому не довелося довідатись, що ж сталось на цій версті, бо Полихаєв несподівано для всіх почав іншу пісню:

 
Йшов трамвай дев'ятий номер,
На площадці хтось там помер,
Тягнуть, тягнуть вже мерця,
Ламця-дриця, ла-ця-ця!
 

Після від'їзду Полихаєва продуктивність праці в «Геркулесі» дещо знизилась, було б смішно робити на повну силу, не знаючи, чи ти лишишся в цьому приміщенні, чи тобі доведеться з усім канцприладдям теліпатися в «Бекон і бляху». Та ще смішніше було б працювати на повну силу після того, як Полихаєв повернувся. А повернувся він, як висловився Бомзе, «на щиті»; приміщення лишилося «Геркулесу», і співробітники весь робочий час віддавали на висміювання комунвідділу.

Переможена установа просила віддати хоча б умивальники і панцирні ліжка, але збуджений успіхом Полихаєв навіть не відповів. Тоді сутичка набула ще більшої гостроти. У центр летіли скарга за скаргою. Спростовувати їх виїжджав Полихаєв особисто. Все частіше на квартирі Бомзе лунали переможні «пийдодна», і все ширше коло співробітників залучалося до боротьби за приміщення. Поступово зовсім забулися лісо– і пиломатеріали. Коли Полихаєв раптом знаходив у себе на столі папірець, де писалося щось про експортні кедри чи фанерні листи, він дивувався і просто не міг збагнути, що від нього хочуть. Зараз він був захоплений надзвичайно важливим завданням – переманював до себе на більшу зарплатню двох особливо небезпечних комунвідділівців.

– Вам пощастило, – казав Остап своєму супутникові. – Ви стаєте свідком кумедної події: Остап Бендер іде по свіжому сліду. Вчіться! Якась злочинна дрібнота, на зразок Паніковського, написала б Корейку листа: «Покладіть у дворі під ящиком для сміття шістсот карбованців, інакше вам буде зле» – і знизу ще намалювала б хреста, череп і свічку. Соня Золота Ручка, здібності якої я аж ніяк не збираюсь применшувати, зрештою застосувала б тут звичайний хіпес, що дало б їй тисячі півтори. Сказано, жінка… Візьмімо, нарешті, корнета Савіна. Аферист вищого гатунку. Як кажуть, ніде пробу поставити. А що б зробив він? Приїхав би до Корейка під виглядом болгарського царя, наскандалив би в будуправлінні і зіпсував би все діло. Я ж, як бачте, не поспішаю.

Ми сидимо в Чорноморську вже тиждень, а я лише сьогодні йду на перше побачення… Ага, ось і фінобліковий зал! Ну, бортмеханіку, покажіть мені хворого. Адже ви спеціаліст щодо Корейка.

Вони ввійшли у гомінкий, переповнений відвідувачами зал, і Балаганов повів Бендера в куток, де за жовтою перегородкою сиділи Чеважевська, Корейко, Кукушкінд і Дрейфує. Балаганов уже зробив рух рукою, щоб вказати на мільйонера, як Остап сердито прошепотів:

– Може б, ви ще крикнули на все горло: «Ось він, багач! Хапайте його!» Спокійно. Я вгадаю сам. Котрий же з чотирьох?

Остап вмостився на холодному мармуровому підвіконні і по-дитячому дриґаючи ногами, почав міркувати:

– Дівчину не братимемо до уваги, залишаються троє: червономордий підлабузник з білими очима, старичок-боровичок в залізних окулярах і товстун-барбос з серйозним виглядом. Старичка-боровичка я з обуренням відкидаю. Окрім вати, якою заткнуто його волохаті вуха, ніяких цінностей у нього нема. Лишаються двоє: барбос і білоокий підлабузник. Хто ж із них Корейко? Треба подумати.

Остап витяг шию і почав порівнювати кандидатів. Він так швидко крутив головою, наче стежив за грою в теніс, супроводжуючи очима кожний м'яч.

– Знаєте, бортмеханіку, – сказав він нарешті, – товстун-барбос більше підходить на роль підпільного мільйонера, ніж білоокий підлабузник. Ви зверніть увагу на тривожний блиск очей барбоса. Він не може всидіти на місці, йому не терпиться, йому так і хочеться швидше побігти додому, устромити свої лапи в пакети з червінцями. Безсумнівно, збирач каратів і доларів це він. Хіба ви не бачите, що ця товста пика є не що інше, як демократична комбінація з облич Шейлока, Скупого рицаря і Гарпагона? А той, білоокий, просто ніщо, радянське мишеня. Звичайно, і в нього є капітал, дванадцять карбованців в ощадкасі. Межа його нічних мрій – купівля волохатого пальта з телячим комірцем. Це – не Корейко. Це миша, яка…

Але тут блискучу промову великого комбінатора обірвав мужній вигук, який пролунав у глибині фіноблікового залу і, без сумніву, належав співробітникові, який мав право так кричати:

– Товаришу Корейко! Де ж цифрові дані про заборгованість комунвідділу? Товариш Полихаєв терміново вимагає…

Остап торкнув Балаганова ногою. Але барбос спокійно продовжував скрипіти пером. його обличчя, яке мало всі найхарактерніші риси Шейлока, Гарпагона і Скупого рицаря, не змінилося. Зате червономордий блондин з білими очима, ця нікчема, це радянське мишеня, пойнятий мрією про пальто з телячим комірцем, раптом надзвичайно пожвавився. Він метушливо загрюкав шухлядами столу, вхопив якийсь папірець і швидко побіг на виклик.

Великий комбінатор лише крекнув і запитливо поглянув на Балаганова. Шура засміявся.

– Та-ак, – сказав Остап після паузи. – Цей гроші на тарілочці не принесе. Хіба що я вже дуже його попрошу. Об'єкт вартий поваги. Тепер – мерщій на повітря. В моїй голові народилася цікава комбінація. Сьогодні ввечері ми з божою допомогою вперше помацаємо пана Корейка за вим'я. Мацати будете ви, Шуро.

Розділ XII
ГОМЕР, МІЛЬТОН І ПАНІКОВСЬКИЙ

Інструкція була звичайнісінька:

1. Випадково зустрітися з громадянином Корейком на вулиці.

2. Не бити його ні в якому разі і взагалі не застосовувати ніяких фізичних методів.

3. Одібрати все, що буде знайдено в кишені вищеназваного громадянина.

4. Про виконання доповісти.

Незважаючи на виняткову простоту і ясність вказівок, зроблених великим комбінатором, поміж Балагановим і Паніковським виникла палка суперечка. Лейтенантові сини сиділи на зеленій лавочці міського саду, багатозначно позираючи на під'їзд «Геркулеса». Сперечаючись, вони навіть не помітили, що вітер, згинаючи пожежний струмінь фонтана, сипле на них водяний пил. Вони лише тіпали головами, здивовано позираючи на безхмарне небо, і продовжували сперечатись.

Паніковський, який, зважаючи на спеку, змінив куртку пожежника-сокірника на ситцеву сорочку з відкритим коміром, тримав себе гордовито. Він дуже пишався наданим йому дорученням.

– Тільки крадіжка, – сказав він.

– Ні, грабунок, – заперечував Балаганов, який теж пишався довір'ям командора.

– Ви нікчемна, жалюгідна людина, – заявив Паніковський, з огидою дивлячись на співбесідника.

– А ви каліка, – зауважив Балаганов. – Начальник зараз я!

– Хто начальник?

– Я начальник. Мені доручено.

– Вам?

– Мені.

– Тобі?

– А кому ж іще? Чи не тобі часом?

І розмова вийшла з рамок одержаної інструкції. Шахраї так розпалилися, що навіть почали легенько відштовхувати один одного долонями і навперебій вигукувати: «А ти хто такий?» Такі вигуки здебільшого передують генеральній бійці, в якій супутники кидають шапки на землю, закликають перехожих бути свідками і розмазують на своїх неголених мордах дитячі сльози.

Та бійка не відбулась. Коли виник зручний момент, щоб дати першого ляпаса, Паніковський раптом прибрав руки і погодився вважати Балаганова за свого безпосереднього начальника.

Очевидно, він згадав, що його часто били як окремі особи, так і цілі колективи, і йому бувало дуже боляче. Захопивши владу в свої руки, Балаганов одразу подобрішав.

– Чому й не пограбувати? – сказав він уже не так наполегливо, – хіба це важко? Корейко ввечері йде вулицею. Темно. Я підходжу зліва. Ви підходите справа. Я штовхаю його в лівий бік, ви штовхаєте в правий. Цей дурень спиняється і каже: «Хуліган!» – мені. «Хто хуліган?» – питаю. І ви теж питаєте, хто хуліган, і натискаєте справа. Тут я даю йому по морді… Ні, бити не можна!

– У тім-то і річ, що бити не можна! – лицемірно зітхнув Паніковський.

– Бендер не дозволяє.

– Я й сам знаю… Отже, я хапаю його за руки, а ви дивитесь, чи немає в кишенях чогось зайвого. Він, як ведеться, кричить: «Міліція», – і тут я його… Тьху, хай йому біс! Не можна бити. Зрештою, ми йдемо додому. Ну, як план?

Та Паніковський ухилявся від прямої відповіді. Він узяв з рук Балаганова різьблену курортну паличку з рогаткою замість набалдашника і, накресливши пряму лінію на піску, сказав:

– Дивіться. По-перше, чекати до вечора. По-друге… І Паніковський повів від правого кінця прямої вгору хвилястий перпендикуляр.

– По-друге, він може сьогодні ввечері просто не вийти на вулицю, а якщо навіть і вийде, то…

Тут Паніковський з'єднав обидві лінії третьою, отож на піску з'явилося щось подібне до трикутника, і закінчив:

– Хто його знає? Можливо, він прогулюватиметься у великому гурті? Як це вам тоді?

Балаганов з повагою подивився на трикутник. Докази Паніковського здалися йому не зовсім переконливими, але в трикутнику відчувалася така правдива безнадійність, що Балаганов завагався.

Помітивши це, Паніковський не став гаятись.

– Їдьте до Києва! – сказав він несподівано. – І тоді ви зрозумієте, що моя правда. Обов'язково їдьте до Києва.

– Який там Київ! – пробурмотів Шура. – Навіщо?

– Їдьте до Києва і спитайте там, що робив Паніковський до революції. Обов'язково спитайте!

– Чого ви чіпляєтесь? – похмуро сказав Балаганов.

– Ні, ви запитайте! – вимагав Паніковський. – Поїдьте і запитайте! І вам скажуть, що до революції Паніковський був сліпим. Коли б не революція, чи пішов би я в діти лейтенанта Шмідта? Як ви гадаєте? Адже я був багатою людиною. Я мав сім'ю і на столі вигравав нікельований самовар. А що мене годувало? Сині окуляри і ціпок.

Він витягнув з кишені картонний футляр, обклеєний чорним папером, поцяцькований тьмяними срібними зірочками, і показав сині окуляри.

– Цими окулярами, – сказав він, зітхнувши, – я годувався багато років. Я виходив в окулярах і з ціпком на Хрещатик і просив якого-небудь пристойно одягненого панка допомогти бідному сліпому перейти вулицю. Панок брав мене попід руку і вів. На протилежному тротуарі він позбувався годинника, якщо у нього був годинник, або гаманця – дехто носив з собою і гаманець.

– Чому ж ви кинули це діло? – жваво запитав Балаганов.

– Революція, – відповів колишній сліпий. – Раніше я платив городовому на розі Хрещатика і Прорізної п'ять карбованців щомісяця, і мене ніхто не чіпав. Городовий навіть стежив, щоб мене не кривдили. Путня була людина! Прізвище в нього було Небаба, Семен Васильович. Я його недавно зустрів. Він тепер музичний критик. А зараз? Хіба можна зв'язуватися з міліцією? Не бачив гіршого люду. Вони стали якісь ідейні, якісь культуртрегери. Ось Балаганову на схилі віку довелося стати аферистом. Та для такого екстреного діла можна пустити в хід мої старі окуляри. Це куди вірніше, ніж пограбування.

За п'ять хвилин з громадської вбиральні, обсадженої пахучим тютюнцем і м'ятою, вийшов сліпий в синіх окулярах. Задерши підборіддя в небо і дрібно постукуючи поперед себе курортним ціпком, він прямував до виходу із саду. Слідом за ним пішов Балаганов. Паніковського не можна було впізнати. Відкинувши плечі назад і обережно ставлячи ноги на тротуар, він підходив впритул до будинків, вистукував ціпком по вітринних поручнях, наражався на перехожих і, дивлячись крізь окуляри, ішов далі. Він все це робив так сумлінно, що навіть зім'яв чималу чергу, початок якої впирався в стовп з написом: «Зупинка автобуса». Балаганов просто захоплювався, дивлячись на спритного сліпого.

Паніковський лиходіяв доти, доки з геркулесівського під'їзду не вийшов Корейко. Балаганов заметушився. Спочатку він прискочив занадто вже близько до міста дії, потім відбіг занадто далеко. І лише після всього цього обрав зручну для спостережень позицію біля фруктового кіоска. Він відчув у роті гидкий присмак, наче він півгодини ссав мідну ручку від дверей. Але глянувши на еволюції Паніковського, угамувався.

Балаганов побачив, що сліпий обернувся всім фронтом до мільйонера, зачепив його ціпком за ногу і вдарив плечем. Після цього вони, мабуть, сказали один одному кілька слів. Потім Корейко посміхнувся, взяв сліпого попід руку і допоміг йому зійти на бруківку. Для більшої правдоподібності Паніковський щосили вистукував ціпком по камінцях і задирав голову так, ніби його загнуздали. А далі дії сліпого позначилися такою чіткістю і вишуканістю, що Балаганов навіть позаздрив йому. Паніковський обняв свого супутника за талію. його рука вже слизнула по лівому боці Корейка і на якусь мить затрималася над парусиновою кишенею мільйонера-конторника.

– Ну-ну, – шепотів Балаганов. – Давай, старий, давай! І в ту ж мить блиснуло скло, тривожно загула груша, задвигтіла земля, і великий білий автобус, ледь утримавшись на колесах, рвучко загальмував посеред бруківки. Водночас залунало два вигуки.

– Ідіот! Автобуса не бачиш? – вищав Паніковський, вистрибуючи з-під колеса і погрожуючи своєму поводиреві зірваними з носа окулярами.

– Він не сліпий! – здивовано вигукнув Корейко. – Злодюга!

Все оповив синій дим; автобус покотив далі і, коли бензинова завіса розідралася, Балаганов побачив Паніковського в оточенні натовпу. Навколо «сліпого» почалась якась метушня. Балаганов підбіг ближче. На обличчі Паніковського блукала потворна посмішка. Здавалось, він був на диво байдужий до всього, що тут діялося, хоч одне його вухо було таким рубіновим, що, мабуть, світилося б у темряві і при його світлі можна було б проявляти фотографічні негативи.

Розштовхуючи громадян, які збігалися звідусіль, Балаганов кинувся до готелю «Карлсбад».

Великий комбінатор сидів біля бамбукового столика і писав.

– Паніковського б'ють! – закричав Балаганов, картинно з'явившись у дверях.

– Вже? – діловито запитав Бендер. – Щось дуже швидко.

– Паніковського б'ють! – з відчаєм повторив рудий Шура. – Біля «Геркулеса».

– Що ви кричите, як білий ведмідь у теплу погоду? – суворо сказав Остап. – Давно б'ють?

– Хвилин п'ять.

– Так би одразу й казав. Ну й дурний старий! Ну, ходімо, помилуємось. По дорозі розкажете.

Коли великий комбінатор прибув на місце пригоди, Корейка вже не було, але навколо Паніковського гойдався величезний натовп, який перегородив вулицю. Автомобілі нетерпляче крякали, впершись у людський масив. З вікон амбулаторії визирали санітарки в білих халатах. Бігали собаки з вигнутими, як шабля, хвостами. У міському саду замовк фонтан.

Рішуче зітхнувши, Бендер протиснувся в натовп.

– Пардон, – говорив він, – іще пардон! Пробачте, мадам, це не ви загубили на розі талон на повидло? Біжіть швидше, він ще там лежить. Пропустіть експерта, ви, мужчини! Тобі кажуть, посунься, позбавленець!

Застосовуючи таким чином політику батога і пряника, Остап продерся до центру, де приймав муки Паніковський. Зараз уже можна було виконувати будь-які фотографічні роботи і при світлі другого вуха порушника конвенції.

Побачивши командора, Паніковський жалібно зіщулився.

– Цей? – сухо спитав Остап, штовхаючи Паніковського у спину.

– Цей самісінький, – радісно підтвердили численні правдолюбці. – На власні очі бачили.

Остап закликав громадян до опокою, вийняв з кишені записну книжечку і, глянувши на Паніковського, владно промовив:

– Попрошу свідків вказати прізвище і адреси. Свідки, записуйтесь.

Здавалось би, громадяни, що виявили таку активність у затримці Паніковського, негайно ж допоможуть викрити злочинця своїми свідченнями. Насправді ж, почувши слово «свідки», всі правдолюбці враз посмутніли, безглуздо засуєтилися і почали відходити. І в натовпі виникли лисини. Натовп танув на очах.

– Де ж свідки? – повторив Остап.

Почалася паніка. Працюючи ліктями, свідки вибиралися. геть з натовпу, і за хвилину вулиця набула свого звичного вигляду. Автомобілі зірвалися з місць, вікна в амбулаторії зачинилися, собаки пчали уважно оглядати тротуарні тумби, і в міському саду з нарзанним виском знову здійнявся вгору фонтанний струмінь.

Переконавшись, що вулицю очищено і що Паніковському вже не загрожує небезпека, великий комбінатор невдоволено сказав:

– Стара нездара! Позбавлений будь-якого таланту божевільний. Знайшовся ще один великий сліпий – Паніковський! Гомер, Мільтон і Паніковський! Тепла компанія! А Балаганов? Теж – матрос з розбитого корабля. Паніковського б'ють, Паніковського б'ють! А сам… Ходімо до міського саду. Я вам влаштую сцену біля фонтана.

Біля фонтана Балаганов одразу ж звернув усе на Паніковського. Оскандалений сліпий посилався на свої нерви, що розхиталися за роки лихоліття, і, до речі, заявив, що у всьому винен Балаганов, – особа, як відомо, нікчемна, жалюгідна. Брати одразу ж почали одпихати один одного долонями. Вже почулися одноманітні вигуки: «А ти хто такий?», вже зірвалася з очей Паніковського велика сльоза, передвісник генеральної битви, коли великий комбінатор сказав «брек»– розвів супротивників, як суддя на рингу.

– Робити вправи з боксу будете у вихідні дні, – промовив він. – Чудова пара: Балаганов – вага півня і Паніковський – вага курки! Проте, панове чемпіони, робітнички з вас – як з собачого хвоста сито. Це закінчиться кепсько. Я вас звільню, до того ж ви не становите собою ніякої соціальної цінності.

Паніковський і Балаганов, забувши про особисті чвари, почали божитися і запевняти, що сьогодні увечері вони будь-що-будь обшукають Корейка. Бендер лише посміхнувся.

– Ось побачите, – гороїжився Балаганов. – Напад на вулиці під прикриттям нічної темряви… Чи не так, Михайле Самуїловичу?

– Благородне слово честі, – підтримав Паніковський. – Ми з Шурою… Не турбуйтесь! Ви маєте справу з Паніковським.

– Саме це мене й засмучує, – сказав Бендер. – А втім, прошу. Як ви кажете? Прикриваючись нічною темрявою? Гаразд! Думка, скажу вам, убога. Та й оформлення, напевне, буде таке ж…

Після кількох годин вартування на вулиці, нарешті, виявилися всі необхідні дані: прикриття нічної темряви і сам пацієнт, який вийшов з дівчиною з будинку, де мешкав старий ребусник. Дівчина у план не вкладалася. Поки що довелося піти слідом за гуляючими, що подалися до моря.

Розжарений уламок місяця низько висів понад берегом, що вичахав після денної спеки. На скелях сиділи чорні базальтові пари, завмерши навік в обіймах. Море шепотіло про кохання до згину, про вічне щастя, про муки серця й інші неактуальні дрібниці. Зоря з зорею розмовляли азбукою Морзе, то засвічуючись, то згасаючи. Світловий тунель прожектора з'єднував береги затоки. Коли він зникав, на його місці ще довго стояв чорний стовп.

– Я стомився, – канючив Паніковський, плентаючись по скелях і урвищах за Олександром Івановичем та його кралею. – Я старий. Мені важко. Він спотикався об ховрашкові нори і падав, хапаючись руками за висохлі коров'яки. Йому так хотіося на заїжджий двір, до домовитого Козлевича, з яким так приємно попити чай і погомоніти про всяку всячину.

І тієї ж хвилини, коли Паніковський уже напевно вирішив повертатись додому, запропонувавши Балаганову кінчати розпочату операцію самому, спереду почулося:

– Як тепло! Ви не купаєтесь вночі, Олександре Івановичу? Ну, тоді почекайте мене тут. Я тільки раз пірну – і назад.

Почувся шурхіт камінців, що посипалися з обриву; біле плаття зникло, і Корейко лишився сам.

– Швидше! – прошепотів Балаганов, сіпаючи Паніковського за руку. – Отже, я заходжу з лівого боку, а ви – з правого. Тільки швидше!

– Я – з лівого, – боязко сказав порушник конвенції.

– Гаразд, гаразд, ви з лівого. Я штовхаю його в лівий бік, ні, в правий, а ви тиснете з лівого.

– Чому з лівого?

– Ну, от іще! Ну, з правого. Він каже: «Хуліган», а ви відповідаєте: «Хто хуліган?»

– Ні, ви перший відповідаєте.

– Гаразд. Все розкажу Бендеру. Ходімо, ходімо. Отже, ви з лівого…

І доблесні сини лейтенанта, тремтячи, наблизилися до Олександра Івановича.

План був порушений з самого початку. Замість того щоб, згідно диспозиції, зайти з правого боку і штовхнути мільйонера в правий бік, Балаганов потоптався на місці й несподівано сказав:

– Дозвольте прикурити.

– Я не курю, – холодно відповів Корейко.

– Так, – вже зовсім дурнувато промовив Шура, озираючись на Паніковського.

– А котра година, ви не знаєте?

– Годин дванадцять.

– Дванадцять, – повторив Балаганов. – Гм… І хто б міг подумати…

– Теплий вечір, – запобігливо сказав Паніковський. Запала мовчанка; чулося, як шаленіли цвіркуни. Місяць побілів, і при його світлі можна було побачити добре розвинуті плечі Олександра Івановича. Паніковський не витримав напруження, зайшов за спину Корейка і верескливо викрикнув:

– Руки вгору!

– Що? – здивувався Корейко.

– Руки вгору! – повторив Паніковський ослаблим голосом. В ту ж мить він дістав раптовий і дуже болісний удар у плече й упав на землю. Коли він підвівся, Корейко вже зчепився з Балагановим. Обидва тяжко дихали, наче пересували рояль. Знизу линув сміх русалки і плескіт води.