Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 43 страниц)

У каюті першого класу Остап, лежачи на шкіряній канапі і задумливо дивлячись на корковий пояс, обтягнений зеленою парусиною, допитував Іполита Матвійовича:

– Ви вмієте малювати? Шкода. Я, на жаль, теж не вмію.

Він подумав і повів далі:

– А букви – ви вмієте? Теж не вмієте? Зовсім погано. Адже ми з вами художники! Ну, днів зо два можна буде мотати, а тоді викинуть. За ці два дні ми повинні встигнути зробити все, що нам потрібно. Становище трохи погіршало. Я довідався, що стільці в каюті режисера. Але і це врешті-решт не страшно. Важливо те, що ми на пароплаві! Поки нас не викинули, всі стільці ми повинні оглянути. Сьогодні вже пізно. Режисер спить у своїй каюті.

Розділ XXXII
Нечиста пара

Люди ще спали, але ріка жила, як удень. Ішли плоти – величезні лани колод з куренями на них. Маленький злий буксир, на колісному кожусі якого дугою було виписане ім'я – «Володар бур», тяг за собою три нафтові баржі, зв'язані низкою. Пробіг знизу скорий поштовик «Червона Латвія». «Скрябін» обігнав землечерпальний караван і, проміряючи глибину смугастенькою жердиною, почав описувати дугу, завертаючи проти течії.

На пароплаві почали прокидатися. На пристань «Барміно» полетіла гирка зі шпагатом. На цій волосіні пристанські потягли до себе товстий кінець причального каната. Гвинти закрутились у протилежний бік. Півріки зашумувало піною. «Скрябін» затремтів од різких ударів гвинта і всім боком пристав до дебаркадера. Було іще рано. Тим-то тираж вирішили почати о десятій годині.

Служба на «Скрябіні» починалась немовби й на суші, рівно о дев'ятій. Ніхто не змінив своїх звичок. Хто на суші спізнявся на службу, спізнявся і тут, хоч спав у самій установі. До нового ладу похідні штати Наркомфіну звикли досить швидко. Кур'єри підмітали каюти з тою самісінькою байдужістю, з якою підмітали канцелярії в Москві. Прибиральниці розносили чай, бігали з папірцями із реєстратури в особовий стіл, анітрохи не дивуючись з того, що особовий стіл міститься на кормі, а реєстратура на носі. З каюти взаємних розрахунків долинав кастаньєтний звук рахівниць і скрегіт арифмометра. Перед капітанською рубкою когось розпікали.

Великий комбінатор, обпалюючи босі ступні об верхню палубу, ходив навколо довгої вузької смуги кумача, малюючи на ній гасло, текст якого він щохвилини перевіряв на папірці: <<(усІ _ на тираж! Кожен трудящий повинен мати в кишені облігацію держпозики».

Великий комбінатор вельми старався, але брак здібностей все-таки давався взнаки. Напис поліз униз, і кусок кумача, здавалося, був зіпсований безнадійно. Тоді Остап, з допомогою хлопчика Киси, перевернув доріжку навиворіт і знов заходився малювати. Тепер він був обережнішим. Перш ніж наляпувати букви, він одбив накрейдованою вірьовочкою дві паралельні лінії і, тихо лаючи неповинного Вороб'янінова, почав малювати слова.

Іполит Матвійович сумлінно виконував обов'язки хлопчика. Він збігав униз по гарячу воду, розтоплював клей, чхаючи, сипав у відерце фарби і запобігливо заглядав у вічі вибагливому художникові. Готове і висушене гасло концесіонери понесли вниз і прикріпили до борта.

Товстунець, що найняв Остапа, побіг на берег і звідти дивився на роботу художника. Букви гасла були не однакові і трохи перекошені. Виходу, проте, не було – доводилося задовольнятись і цим.

На берег зійшов духовий оркестр і почав видувати хвацькі марші. На звуки музики з усього Барміна збіглись діти, за ними з яблуневих садів рушили дядьки і тітки. Оркестр гримів доти, доки на берег не зійшли члени тиражної комісії. Почався мітинг. З ґанку чайної Коробкова полились перші звуки доповіді про міжнародне становище.

Колумбівці видивлялись на збори з пароплава. Звідти видно було білі хустки тіток, що боязко стояли біля ґанку, недвижний натовп дядьків, що слухали промовця, і самого промовця, що час од часу вимахував руками. Потім заграла музика. Оркестр повернувся, і не перестаючи грати, рушив до сходнів. За ним ринув натовп.

Тиражний апарат методично викидав комбінації цифр. Колеса обертались, виголошували номери, бармінці дивились і слухали.

Прибіг на хвилину Остап, пересвідчився, що всі мешканці пароплава сидять у тиражному залі, і знову побіг на палубу.

– Вороб'янінов, – шепнув він, – для вас негайна справа з художньої царини. Станьте біля виходу з коридора першого класу і співайте. Як хто буде підходити – співайте голосніше.

Старий отетерів.

– Що ж мені співати?

– У всякому разі не «Боже, царя храни!» Що-небудь пристрасне: «Яблочко» або «Сердце красавицы». Але попереджаю, якщо ви вчасно не виступите зі своєю арією!.. Це вам не Експериментальний театр! Голову зірву.

Великий комбінатор, човгаючи босими п'ятками, вибіг у коридор, обшитий вишневими панелями. На одну мить велике дзеркало кінець коридора відбило його постать. Він читав табличку на дверях:

МИК. СЕСТРІН

РЕЖИСЕР ТЕАТРУ КОЛУМБА

Дзеркало очистилося. Потім у ньому знов показався великий комбінатор. У руці він держав стілець із гнутими ніжками. Він промчав коридором, вийшов на палубу і, пере-зирнувшись з Іполитом Матвійовичем, поніс стілець нагору, до рубки стернового. У скляній рубці не було нікого. Остап одніс стілець на корму і повчально сказав:

– Стілець буде стояти тут до ночі. Я все обдумав. Тут майже нікого не буває, окрім нас. Прикриймо стілець плакатами, а коли стемніє, спокійно ознайомимося з його нутром.

Через хвилину стілець, закиданий фанерними листами і кумачем, зник з-перед очей.

На Іполита Матвійовича знову напала золота лихоманка.

– А чому б не однести його до нашої каюти? – запитав він нетерпляче. – Ми б його розшили негайно. І якби найшли діаманти, то зараз же й на берег…

– А якби не найшли? Тоді що? Куди його дівати? Чи, може, однести його назад до громадянина Сестріна і ввічливо сказати: «Пробачте, мовляв, ми у вас стільчик украли, але на жаль, нічого в нім не знайшли, тож, мовляв, візьміть назад трохи зіпсованим!» Так би ви зробили?

Великий комбінатор мав рацію, як завжди. Іполит Матвійович заспокоївся тільки в ту хвилину, коли з палуби пролунали звуки увертюри, що її виконували на кухлях Есмарха і пивних батареях.

Тиражні операції на цей день були закінчені. Глядачі розсілися на берегових схилах і, дивовижна річ, шумно виявляли своє схвалення аптечно-негритянському ансамблеві. Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд гордовито поглядали, немовби кажучи: «От бачите! А ви казали, що широкі маси не зрозуміють. Мистецтво, воно завжди доходить!»

Потім на імпровізованій сцені колумбівці розіграли легкий водевіль зі співами й танками, зміст якого полягав у тому, як Бавило виграв п'ятдесят тисяч карбованців і що з того вийшло. Актори, скинувши з себе пута миксестрінського конструктивізму, грали весело, танцювали енергійно і співали милими голосами. Берег був цілком задоволений.

Другим номером виступив віртуоз-балалаєчник. Берег укрився усмішками.

«Барыня, барыня, – виробляв віртуоз, – сударыня-барыня».

Балалайка запрацювала особливо. Вона перелітала за спину артиста, і з-за спини чулося: «Если барин при цепочке, значит – барин без часов!» Вона злітала в повітря і за короткий свій літ випускала чимало найважчих варіацій.

Настала черга Жоржетти Тираспольських. Вона вивела з собою табунець дівчат у сарафанах. Концерт закінчився російськими танками.

Поки «Скрябін» готувався до дальшої плавби, поки капітан вів переговори в трубку з машинним відділом і пароплавні топки палали, гріючи воду, духовий оркестр знову зійшов на берег і всім на втіху почав грати танки. Утворились мальовничі групи, сповнені руху. Призахідне сонце посилало лагідне абрикосове світло. Настала ідеальна година для кінознімання. І справді, оператор Полкан, позіхаючи, вийшов з каюти. Вороб'янінов, що вже звик до амплуа хлопчика, обережно ніс за Полканом знімальний апарат. Полкан підійшов до борта і вп'явся очима в берег. Там на траві танцювали солдатської польки. Парубки тупотіли босими ногами з такою силою, немов хотіли розколоти нашу планету. Дівчата пливли. На терасах і з'їздах берега розтаборилися глядачі. Французький кінооператор з групи «Авангард» найшов би тут роботи на три доби. Але Полкан, ковзнувши по берегу щурячими очицями, одразу ж одвернувся, інохіддю підбіг до голови комісії, поставив його до білої стінки, сунув йому книгу до рук і, попросивши не ворушитись, довго і плавно крутив ручку апарата. Потім він повів засоромленого голову на корму і зняв його на фоні заходу.

Закінчивши знімання, Полкан поважною ходою попрямував до своєї каюти і замкнувся.

Знову заревів гудок, і знову сонце з переляку втекло. Настала друга ніч. Пароплав був готовий до дальшої мандрівки.

Остап з острахом думав про завтрашній ранок. Йому треба було вирізати на картоні постать сіяча, що розкидає облігації. Ця художня проба була не до снаги великому комбінаторові. Якщо з літерами Остап так-сяк справлявся, то для художнього зображення сіяча уже не лишалося жодних ресурсів.

– То майте на увазі, – застерігав товстун, – з Васюків ми починаємо вечірні тиражі, і нам без транспаранта ніяк не можна.

– Будь ласка, не турбуйтесь, – заявив Остап, сподіваючись більше не на завтрашній ранок, а на сьогоднішній вечір, – транспарант буде.

Настала зоряна вітряна ніч. Населення тиражного ковчега заснуло. Леви з тиражної комісії спали. Спали ягнята з особового столу, козли з бухгалтерії, кролики з відділу взаємних розрахунків, гієни й шакали звукового оформлення і голубиці з машинного бюро.

Не спала тільки одна нечиста пара. Великий комбінатор вийшов із своєї каюти о першій годині ночі. За ним слідом ішла безшумна тінь вірного Киси. Вони піднялись на верхню палубу і нечутно наблизились до стільця, вкритого фанерними листами. Обережно розібравши покриття, Остап поставив стілець на ніжки, стиснувши щелепи, розшив обценьками оббивку і заліз рукою під сидіння.

Вітер бігав по верхній палубі. У небі легенько ворушилися зорі. Під ногами, глибоко внизу, плюскотіла чорна вода. Берегів не було видно. Іполита Матвійовича трясло.

– Є! – сказав Остап здушеним голосом.

Лист панотця Федора,

писаний ним у Баку

з мебльованих кімнат «Вартість»

дружині своїй в повітове місто N

«Дорога й кохана моя Катре!

Кожна година наближає нас до нашого щастя. Пишу я тобі з мебльованих кімнат «Вартість» після того, як залагодив усі свої справи. Місто Баку вельми велике. Тут, – кажуть, – добувають гас, але туди треба їхати електричним поїздом, а у мене немає грошей. Мальовниче місто омивається Каспійським морем. Воно справді дуже велике на розмір. Спека тут страшенна. На одній руці ношу пальто, на другій – піджак, – і то гаряче. Руки пріють. Раз у раз ласую чайком. А грошей майже нема. Але не біда, голубко моя Катерино Олександрівно, скоро грошей у нас буде без ліку. Побуваємо скрізь, а потім осядемо по-доброму в Самарі, біля свого заводика, і наливочку попиватимем. А втім, ближче до діла.

Своїм географічним положенням і числом населення місто Баку значно більше за місто Ростов. Однак поступається перед містом Харковом своїм рухом. Іногородців тут сила. А особливо тут багато вірмешок і персіян. Тут, матушко моя, до Туреччини недалеко. Був я і на базарі, і бачив я багато турецьких речей і шалей. Захотів тобі в подарунок купити мусульманське покривало, тільки грошей не було. І подумав я, що коли ми розбагатіємо (а до цього дні треба лічити), тоді і мусульманське покривало купити можна буде.

Ох, матушко, забув тобі написати про дві страшні пригоди, що трапились зо мною в місті Баку: 1) упустив піджак брата твого, пекаря, в Каспійське море і 2) в мене на базарі плюнув одногорбий верблюд. Обидві ці події здивували мене вкрай. Чому влада допускає таке безчинство над проїжджимми пасажирами, тим паче що верблюда я не чіпав, а навіть зробив йому приємне – полоскотав лозинкою в ніздрі. А піджак ловили всією громадою, ледве виловили, а він увесь у гасі. І не знаю вже я, що скажу твоєму братові, пекарю. Ти, голубко, поки що держи язик за зубами. Чи обідає іще Євстигнєєв?

Перечитав листа і побачив, що про діло нічого не встиг тобі розказати. Інженер Брунс дійсно працює в Азнафті. Тільки в місті Баку його нині нема. Він поїхав у відпустку в місто Батум. Родина його має постійне мешкання в Батумі. Я розмовляв тут з людьми, і вони кажуть, що справді в Батумі у Брунса все меблювання. Живе він там на дачі, на Зеленому Мисі – така є там дачна місцевість (дорога, кажуть). Путі звідси до Батума – на п'ятнадцять карбованців з копійками. Перекажи двадцять сюди телеграфом, з Батума все тобі протелеграфую. Розпускай по місту чутки, що я все ще біля одра тітусі у Воронежі.

Твій вічно чоловік Федя

Постскриптум. По дорозі до поштової скриньки у мене вкрали в номерах «Вартість» пальто брата твого, пекаря. Я в такому горі! Добре, що тепер літо! Ти братові нічого не кажи».

Розділ ХХХІІІ
Вигнання з раю

Тим часом як одні герої роману були переконані, що час терпить, а інші гадали, що час не жде, – час біг собі своїм звичаєм. За курним московським травнем прийшов курний червень. У повітовому місті N автомобіль Держ. № 1, зазнавши аварії на вибої, стояв уже два тижні на розі Старопанського майдану і вулиці імені товариша Губернського, вряди-годи затягаючи околиці страшенним димом. Із старгородського бупру виходили поодинці сконфужені учасники змови «Меча і рала» – у них взято підписку про невиїзд. Вдова Грицацуєва (палка жінка, мрія поета) повернула до своєї бакалії і була оштрафована на п'ятнадцять карбованців за те, що не вивісила на видноті прейскуранта цін на мило, перець, синьку та інші дрібні товари, – забутливість, яку легко пробачити жінці з великим серцем!

– Є! – повторив Остап зривистим голосом. – Держіть!

Іполит Матвійович узяв у свої тремтячі руки плоский

дерев'яний ящичок. Остап у темноті далі рився в стільці. Блиснув береговий маячок. На воду ліг золотий стовпчик і поплив за пароплавом.

– Що за чорт! – сказав Остап. – Більше нічого нема!

– Н-н-не може бути, – пробелькотів Іполит Матвійович.

– Ну, ви теж погляньте!

Вороб'янінов, затамувавши дух, упав на коліна і по лікоть всунув руку під сидіння. Між пальями він намацав основу пружини. Більше нічого твердого не було. Від стільця струмував сухий огидний запах стривоженого пилу.

– Нема? – запитав Остап.

– Немає.

Тоді Остап підняв стілець і викинув його далеко за борт. Вода важко сплеснула. Подригуючи од нічної вологості, кенцесіонери, сповнені сумніву, повернули до себе в каюту.

– Так, – сказав Бендер. – Щось ми в усякому разі найшли.

Іполит Матвійович дістав з кишені ящичок і осовіло глянув на нього.

– Давайте, давайте! Чого очі витріщили?

Ящичок одкрили. На дні лежала мідна позеленіла платівка з написом:

ЦИМ ПІВКРІСЕЛКОМ МАЙСТЕР ГАМБС ПОЧИНАЄ НОВУ ПАРТІЮ МЕБЛІВ

1865 р., Санкт-Петербург

Напис цей Остап прочитав уголос.

– А де ж діаманти? – запитав Іполит Матвійович.

– Ви надзвичайно догадливі, дорогий мисливцю за табуретками! Діамантів, як бачите, нема.

На Вороб'янінова жалко було дивитися. Одрослі злегка вуса ворушились, скельця пенсне були туманні. Здавалося, що з розпачу він б'є себе вухами по щоках.

Холодний, розсудливий голос великого комбінатора справив свій звичайний магічний вплив. Вороб'янінов витяг руки по витертих швах і замовк.

– Мовчи, смутку, мовчи, Кисо! Коли-небудь ми поглузуємо з чудернацького восьмого стільця, в якому знайшлася нікчемна дощечка. Тримайтеся. Тут є ще три стільці – дев'яносто дев'ять шансів із ста!

За ніч на щоці засмученого вкрай Іполита Матвійовича вискочив вулканічний прищ. Усі страждання, всі невдачі, вся мука гонитви за діамантами – все це, здавалось, пішло в прищ і мінилось тепер перламутром, вечоровою вишнею і синькою.

– Це ви навмисне? – запитав Остап.

Іполит Матвійович конвульсивно зітхнув і, високий, ледь зігнутий, як удочка, пішов до фарби. Почалось виготовлення транспаранта. Концесіонери працювали на горішній палубі.

І почався третій день плавби.

Почався він короткою сутичкою духового оркестру із звуковим оформленням за місце для репетицій.

Після сніданку до корми, одночасно з двох боків, рушили здоровані з мідними трубами і худі лицарі есмархівських кухлів. Першим на кормову лаву встиг сісти Галкін. Другим прибіг кларнет з духового оркестру.

– Місце зайняте, – похмуро сказав Галкін.

– Ким зайняте? – лиховісно запитав кларнет.

– Мною, Галкіним.

– А іще ким?

– Палкіним, Малкіним, Чалкіним і Залкіндом.

– А Йолкіна у вас нема? Це наше місце.

З обох боків наспіла підмога. Тричі підперезаний мідним змієм-гориничем, стояв гелікон – найпотужніша машина в оркестрі. Похитувалась подібна до вуха волторна. Тромбони стояли в повній бойовій готовності. Сонце тисячу разів відбилось у бойовому обладунку. Темно і дрібно виглядало звукове оформлення. Там мигало пляшкове скло, блідо світилися клістирні кухлі і саксофон, – обурлива пародія на духовий інструмент, насіннєва витяжка із справжньої духової труби, – був жалюгідний і схожий на носогрійку.

– Клістирний батальйон, – сказав задирака-кларнет, – претендує на місце.

– Ви, – сказав Залкінд, намагаючись підшукати найдошкульніше слово, – ви – консерватори від музики!

– Не заважайте нам репетирувати!

– Це ви нам заважаєте!

– На ваших нічних посудинах чим менше репетируєш, тим краще виходить.

– А на ваших самоварах, репетируй – не репетируй, ні біса не вийде.

Не дійшовши ніякої згоди, обидві сторони залишились на місці і уперто заграли кожна своє. Вниз рікою попливли звуки, які міг би породити тільки трамвай, повільно проповзаючи по битому склу. Духовики виконували марш Кексгольмського лейб-гвардії полку, а звукове оформлення – негритянський танок: «Антилопа біля джерел Замбезі». Скандал був припинений особистим втручанням голови тиражної комісії.

Об одинадцятій годині велику працю закінчено. Задкуючи, Остап і Вороб'янінов потягли транспарант до капітанського містка. Перед ними, знявши руки до зір, біг товстунець, завідувач господарства. Спільними зусиллями транспарант було прив'язано до поручнів. Він височів над пасажирською палубою, як екран. За півгодини електротехнік підвів до спини транспаранта проводи і приладнав всередині його три лампочки. Залишилось повернути вимикач.

Попереду, праворуч од носа, уже миготіли вогники міста Васюки.

На урочистий момент освітлення транспаранта завідувач господарства скликав усе населення пароплава. Іполит Матвійович і великий комбінатор дивились на зібраних згори, стоячи обабіч темної іще скрижалі.

Кожну подію на пароплаві плавуча установа брала близько до серця. Друкарки, кур'єри, відповідальні працівники, колумбівці і пароплавна команда стовпилися, задерши догори голови, на пасажирській палубі.

– Давай! – скомандував товстунець. Транспарант освітився.

Остап глянув униз, на натовп. Рожеве світло лягло на обличчя.

Глядачі засміялись. Потім запала тиша. І суворий голос знизу сказав:

– Де завгосп?

Голос був такий відповідальний, що завгосп, не рахуючи приступок, кинувся вниз.

– Подивіться, – сказав голос, – полюбуйтесь на вашу роботу!

– Зараз витурять! – шепнув Остап Іполитові Матвійовичу.

І справді, на горішню палубу, як яструб, вилетів товстунець.

– Ну, як транспарантик? – нахабно запитав Остап. – Доходить?

– Збирайте речі! – закричав завгосп.

– Навіщо така поквапність?

– Зби-рай-те речі! Геть! Ви під суд підете! Наш начальник жартувати не любить.

– Женіть його! – долинув знизу відповідальний голос.

– Ні, серйозно, вам не подобається транспарант? Де, справді, кепський транспарант?

Далі вести гру не було жодного сенсу. «Скрябін» уже пристав до Васюків, і з пароплава можна було бачити очманілі лиця васюкінців, що з'юрмились на пристані.

У грошах категорично було відмовлено. На збори дано п'ять хвилин.

– Суча лапа! – сказав Симбієвич-Синдієвич, коли компаньйони сходили на пристань. – Доручили б оформлення транспаранта мені. Я б його так зробив, що ніякий Мейєрхольд зо мною не помірявся б.

На пристані концесіонери зупинились і глянули вгору. У чорних небесах сяяв транспарант.

– М-да, – сказав Остап, – транспарантик досить дикий. Мізерне виконання.

Рисунок, зроблений хвостом непокірного мула, проти Остапового транспаранта видався б музейною коштовністю. Замість сіяча, що розкидає облігації, шкідлива Остапова рука змалювала якийсь обрубок з цукровою головою і тонкими батогами замість рук.

Позаду концесіонерів палав світлом і гримів музикою пароплав, а попереду, на високому березі, був морок повітової півночі, собачий гавкіт і далека гармонь.

– Резюмую становище, – сказав Остап життєрадісно. – Пасив: ні копійки грошей, три стільці одпливають вниз рікою, ночувати ніде і жодного значка диткомісії. Актив: путівник по Волзі видання тисяча дев'ятсот двадцять шостого року (довелось позичити у мосьє Симбієвича в каюті). Бездефіцитний баланс підбити дуже важко. Ночувати доведеться на пристані.

Концесіонери влаштувались на пристанських лавках. При світлі поганенького гасового ліхтаря Остап прочитав з путівника:

_{«На правому високому березі – місто Васюки. Звідси йдуть лісові матеріали, смола, лико, рогожі, а сюди привозять речі широкого вжитку для краю, що лежить за 50 кілометрів від залізниці.}

_{У місті 8000 жителів, державна картонна фабрика з 320 робітниками, маленький чавуноливарний, броварний і шкіряний заводи. Із шкільних закладів, крім загальноосвітніх, лісний технікум».}

– Становище куди серйозніше, ніж я думав, – сказав Остап. – Вибити з васюкінців гроші для мене поки що нерозв'язне завдання. А грошей нам потрібно щонайменше тридцять карбованців. По-перше, нам треба харчуватись і, по-друге, обігнати тиражну балію і стрітися з колумбівцями на суходолі, в Сталінграді.

Іполит Матвійович згорнувся, як старий худий кіт після сутички з молодим суперником – кипучим володарем дахів, горищ і слухових вікон.

Остап розгулював уздовж лавок, міркуючи і комбінуючи. До першої години ночі чудовий план був готовий. Бендер розклався поруч компаньйона й заснув.