Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 43 страниц)

Усякі люди сиділи у вагоні-ресторані: і провінціал з Нью-Йорка містер Бурман, і канадська дівчина, що прибула з-за океану лише за годину до відходу літерного поїзда і через те ще як очманіла крутила головою над котлетою в продовгуватій металевій тарілочці, і японський дипломат, і ще один японець, трохи молодший, і пан Гейнріх, жовті очі якого чомусь посміхалися, і молодий англійський дипломат з тонкою тенісною талією, і німець-сходознавець, що терпляче слухав розповідь провідника про існування дивовижної тварини з двома купинами на спині, і американський економіст, і чехословак, і поляк, і четверо американських кореспондентів, – зокрема і пастор, що пише для газети спілки християн-молодиків, і стопроцентна американка з древньої піонерської родини з голландським прізвищем, яка уславилася тим, що минулого року відстала в Мінеральних Водах від поїзда і з метою реклами якийсь час переховувалася у станційному буфеті (ця подія викликала в американській пресі великий переполох. Три дні друкувалися статті під інтригуючими заголовками: «Дівчина з старовинної сім'ї в лабетах кавказьких горців-дикунів» і «Смерть або викуп») і багато інших. Одні ставилися до всього радянського вороже, другі мали надію в найкоротший термін розгадати загадкові душі азіатів, треті ж намагалися добросовісно зрозуміти, що ж, врешті-решт, діється в Країні Рад.

Радянська сторона гомоніла за своїми столиками. Ударники принесли з собою їжу в паперових кульках і налягали на чай у підстаканниках з білого круппівського металу. Грошовитіші журналісти замовляли шніцелі, а Лавуазьян, якого раптом охопив приступ слов'янізму, вирішив похизуватися перед іноземцями і замовив нирки-соте. Нирок він не з'їв, бо не любив їх змалку, та все ж поглядав гордо й бундючно на іноземців. І на радянській стороні були різні люди. Був тут сормовський робітник, посланий у цю подорож загальними зборами, і будівник з Сталінградського тракторного заводу, який десять років тому лежав в окопах проти Врангеля на тому ж полі, де зараз стоїть тракторний гігант, і ткач із Серпухова, якого цікавила Східна Магістраль, бо вона мала прискорити доставку бавовни в текстильні райони.

Сиділи тут і металісти з Ленінграда, і шахтарі з Донбасу, і машиніст з України, і керівник делегації у білій російській сорочці з великою бухарською зіркою, одержаною за боротьбу з еміром. Як би здивувався дипломат з тенісною талією, коли б дізнався, що маленький ввічливий віршотворець Гаргантюа вісім разів побував у полоні у різних гайдамацьких отаманів і був навіть розстріляний махновцями, про що він не любив розповідати, бо це викликало дуже неприємні спогади про могилу, з якої йому довелося вибиратися з простріленим плечем.

Можливо, що і представник християн-молодиків схопився б за серце, з'ясувавши, що веселий Паламидов був головою армійського трибуналу, а Лавуазьян заради газетної інформації переодягся жінкою і пробрався на збори баптисток, про що і написав велику антирелігійну кореспонденцію, що жоден з присутніх тут. радянських громадян не хрестив своїх дітей і що серед цього кодла є навіть четверо письменників.

Різні люди сиділи в вагоні-ресторані.

Другого дня збулися слова плюшевого пророка. Коли поїзд, гуркочучи і ухкаючи, переходив Сизранським мостом Волгу, літерні пасажири неприємними міськими голосами затягли пісню про волзького богатиря. Співаючи, вони намагалися не дивитися один одному в вічі. В сусідньому вагоні іноземці, яким не було добре відомо, де і що належить співати, з захопленням виконували: «Ей, полным полна коробочка», прилучивши до неї дивний приспів: «Ей, юхнем». Листівки людині з плюшевим носом ніхто не надіслав, було совісно. Один лише Ухудшанський стримував себе, не співав разом з усіма. Тоді як пісенний розпал охопив увесь поїзд, лише один він мовчав, зціпивши зуби і вдаючи, що читає «Полное географическое описание нашего отечества». Він був суворо покараний. Музичний пароксизм стався з ним вночі, далеко за Самарою. Опівночі, коли цей незвичайний поїзд уже спав, з купе Ухудшанського долинув хиткий голос: «Єсть на Волге утес, диким мохом порос». Подорож взяла своє.

А ще пізніше, коли заснув і Ухудшанський, двері на площадці відчинилися, на мить долинув вільний гуркіт коліс, і в порожній розкішний коридор, озираючись, увійшов Остап Бендер, Якусь мить він вагався, а потім сонно зробив помах рукою і відчинив перші ж двері купе. При світлі синьої нічної лампочки спали Гаргантюа, Ухудшанський і фотограф Меншов. Четвертий, верхній диванчик був вільний. Великий комбінатор недовго роздумував. Відчуваючи втому в ногах після тяжких поневірянь, безповоротних втрат і двогодинного стояння на підніжці вагона, він поліз нагору. Звідтіль він уздрів дивовижне видіння: біля вікна на столику, задерши ніжки вгору, як голоблі, лежала білотіла варена курка.

– Я йду непевною стежкою Паніковського, – прошепотів Остап.

Сказавши це, він потяг курку до себе і з'їв Її без хліба і солі. Кістки він засунув під твердий полотняний валик. Він заснув щасливий під скрипіння переборок, вдихаючи неповторний залізничний запах фарби.

Розділ XXVII
«ДОЗВОЛЬТЕ УВІЙТИ НАЙМАНЦЕВІ КАПІТАЛУ»

Вночі Остапові наснилося засмучене, як у тумані, обличчя Зосі, а потім привидівся Паніковський. Порушник конвенції був у кучерському капелюсі з пером і, заламуючи руки, казав: «Бендере! Бендере! Ви не знаєте, що таке курка! Це дивовижний жирний птах, курка!» Остап не розумів і сердився: «Яка курка? Адже ваш фах – гуска!» Та Паніковський наполягав на своєму: «Курка, курка, курка!»

Бендер проснувся. Низько над головою він побачив стелю, вигнуту, як вікно бабусиної скрині. Біля самісінького носа великого комбінатора ворушилася багажна сітка. В купе було дуже багато світла. Крізь напівопущене вікно вривалося гаряче повітря Оренбурзького степу.

– Курка! – долинуло знизу. – Куди ж могла подітися моя курка? Окрім нас, у купе нікого нема. Адже правда, немає? Дозвольте, а це чиї ноги?

Остап затулив очі рукою і одразу згадав, що так робив і Паніковський, коли йому загрожувала біда. Віднявши руку, великий комбінатор побачив голови, які з'явилися на рівні його полиці.

– Спите? Ну, ну! – сказала перша голова.

– Скажіть, шановний, – доброзичливо промовила друга це ви з'їли мою курку? Адже правда? Хіба не так?

Фоторепортер Меншов сидів унизу, засунувши обидві руки по лікті в чорний фотографічний мішок. Він перезаряджував касети.

– Так, – стримано сказав Остап. – Я з'їв її.

– От спасибі! – несподівано вигукнув Гаргантюа. – А я вже не знав, що мені з нею робити. Адже спека, курка могла зіпсуватися. Добре! Викидати шкода! Хіба не так?

– Звісно, – сказав обережно Остап, – я дуже радий, що міг зробити вам цю невеличку послугу.

– Ви з якої газети? – запитав фоторепортер, продовжуючи з млосною посмішкою шарудіти у мішку. – Ви не в Москві сіли?

– Ви, я бачу, фотограф, – сказав Остап, ухиляючись від прямої відповіді, – я знав одного провінціального фотографа, який навіть консерви відкривав тільки при червоному світлі, боявся, що інакше вони зіпсуються.

Меншов засміявся. Дотеп нового пасажира був йому до смаку. І цього ранку більш ніхто не ставив великому комбінаторові слизьких запитань. Він сплигнув з канапи і, погладивши свої щоки, на яких за три дні виросла розбійницька щетина, допитливо глянув на доброго Гаргантюа. Фейлетоніст-віршувальник розпакував чемодан, вийняв звідтіль приладдя для гоління і, подаючи його Остапові, довго щось пояснював, клюючи невидимий харч і щохвилини вимагаючи підтвердження своїх слів.

Поки Остап голився, мився й чистився, Меншов, оперезаний фотографічними пасками, поширював по всьому вагонові звістку, що в їхньому купе їде новий провінціальний кореспондент, що наздогнав поїзд вночі літаком і з'їв курку Гаргантюа. Розповідь про курку викликала велике пожвавлення. Майже всі кореспонденти прихопили з собою в дорогу домашній харч: коржики, січені котлети, батони і круті яйця. Цей харч ніхто не їв. Кореспонденти віддавали перевагу ресторанові.

І не встиг Бендер закінчити свій туалет, як у купе заявився товстун-письменник у м'якій дитячій курточці. Він поклав перед Остапом дванадцять яєць і сказав:

– З'їжте. Це яйця. Оскільки яйця існують, хтось же мусить їх їсти?

Потім письменник визирнув у вікно, поглянув на бородавчатий степ і з прикрістю сказав:

– Пустеля – це бездарно. Але вона існує. І з цим треба рахуватись.

Він був філософ. Вислухавши подяку Остапа, письменник струснув головою і пішов до свого купе дописувати оповідання.

Як людина пунктуальна, він будь-що вирішив щодня писати оповідання. І це він виконував з старанністю кращого учня. Очевидно, його надихала думка про те, що, оскільки існує папір, то мусить же хтось на ньому писати.

Приклад філософа наслідували й інші пасажири. Навроцький приніс у банці фарширований перець. Лавуазьян – котлети, на які налипли газетні рядки, Сапєгін – оселедця і коржики, а Днєстров – склянку яблучного повидла. Приходили й інші, та Остап припинив прийом.

– Не можу, не можу, друзі мої, – казав він, – зроби одному послугу, як уже всі насядуть.

Кореспонденти йому дуже сподобалися. Остап ладен був розчулитися, але відтак наївся, що не мав змоги віддатися ніяким почуттям. Він ледве заліз на свою полицю і проспав майже цілий день.

Минала третя доба подорожі. Чекаючи подій, літерний поїзд нудився. До Магістралі було ще далеко, нічого вартого уваги не сталося, і все ж таки московські кореспонденти, змучені бездіяльністю, скоса поглядали один на одного.

«А що, коли хто-небудь щось знає і послав про це блискавку до своєї редакції?»

Нарешті Лавуазьян не витримав і послав телеграфне повідомлення: «Проїхали Оренбург крпк труби паровоза валить дим крпк настрій бадьорий кома делегатських вагонах розмови лише Східну Магістраль крпк шліть інструкції блискавкою Аральське море Лавуазьян».

Таємницю швидко було розкрито, і на наступній же станції біля телеграфного віконця стала черга. Всі послали стислі повідомлення про бадьорий настрій і про паровозну трубу, з якої валує дим.

Для іноземців широке поле діяльності відкрилося одразу ж за Оренбургом, коли вони побачили першого верблюда, першу юрту і першого казаха у гостроверхій хутровій шапці і з батогом у руці. На полустанку, де випадково зупинився поїзд, принаймні двадцять фотоапаратів націлилися на верблюжу морду. Почалася екзотика, кораблі пустелі, волелюбні сини степів та інше романтичне тягло.

Американка з старовинної сім'ї в круглих окулярах з темними скельцями вийшла з вагона. Від сонячного світла її захищав також зелений зонтик. У цьому вигляді її довго знімав ручною кінокамерою «Аймо» сивий американець. Спочатку вона стояла поряд з верблюдом, потім попереду нього і нарешті на ньому, примостившись поміж купинами, про які так зворушливо розповідав провідник. Маленький і злий Гейнріх вештався у натовпі й усім казав:

– Ви за нею стежте, а то вона випадково застрягне на станції і знову в американській пресі буде сенсація: «Відважна кореспондентка в лабетах оскаженілого верблюда».

Японський дипломат стояв за два кроки від казаха. Обидва мовчки дивилися один на одного. У них були зовсім однакові сплюснуті обличчя, жорсткі вуса, жовта лакована шкіра і припухлі, вузенькі очі. Їх би вважали за близнят, коли б казах був не в баранячому кожусі, підперезаному ситцевим очкуром, а японець – в сірому костюмі з Лондона, коли б казах не почав читати лише минулого року, а японець не скінчив двадцять років тому два університети – в Токіо і в Парижі. Дипломат відійшов на крок, прихилив голову до дзеркальця і клацнув фотокамерою. Казах засміявся, сів на свого кошлатого коника і рушив у степ.

Та вже на наступній станції в романтичну повість увійшли нові елементи. За станційним приміщенням лежали червоні циліндричні бочки – залізна тара для пального, жовтів новий дерев'яний будинок і перед ним, важко вгрузаючи в землю гусеницями, тяглася тракторна шеренга: на стосі шпал, укладених як грати, стояла дівчина-трактористка в чорних робочих штанях і у валянках. Тут радянські кореспонденти взяли реванш. Три-маючи фотоапарати на рівні очей, вони пішли в атаку на дівчину. Попереду всіх підкрався Меншов.

В зубах він тримав алюмінієву касету і своїми рухами нагадував стрільця, що робить перебіжку в цепу. Та, якщо верблюд фотографувався, розуміючи своє незаперечне право на славу, то трактористка виявилася значно скромнішою. Знімків п'ять вона трималася спокійно, а потім почервоніла і пішла. Фотографи переключилися на трактори. До речі, на обрії, позаду машин, з'явився ланцюжок верблюдів. Все це – трактори і верблюди – чудово вкладалося в рамки кадру під назвою «Старе і нове», або ж «Хто кого?»

Остап проснувся перед заходом сонця. Поїзд продовжував бігти пустелею. Коридором блукав Лавуазьян, підбиваючи товаришів на видання спеціальної поїзної газети. Він навіть вже придумав назву: «На всіх парах».

– Хіба це назва? – сказав Остап. – Ось я бачив стінгазету в одній пожежній команді. Вона звалася «З вогню та в полум'я». Це була назва!

– Ви – професіонал пера! – закричав Лавуазьян. – Признайтесь, що ви просто лінуєтесь писати для рупора поїзної громадськості.

Великий комбінатор не заперечував, що він – професіонал пера. В разі потреби він міг, не моргнувши й оком, пояснити, що він репрезентує собою в цьому поїзді «Чорноморську газету». А втім, потреби в цьому не було, бо поїзд був спеціальний і його не навідували сердиті контролери з нікелевими щипцями. Та Лавуазьян уже сидів із своєю друкарською машинкою у вагоні ударників, де його пропозиція викликала метушню. Старик з Трьохгорки вже писав хімічним олівцем допис про необхідність влаштувати в поїзді вечір обміну досвідом і літературні читання, вже підшукували карикатуриста і мобілізували Навроцького збирати анкети про те, які підприємства з числа представлених делегатами краще виконали свій промфінплан.

Увечері в купе Гаргантюа, Меншова, Ухудшанського і Бендера зібралося багато газетного люду. Сиділи тісно, по шість чоловік на канапі. Згори звисали голови і ноги. Холод ночі відчутно освіжив журналістів, яких цілий день мучила спека, а довгі такти коліс, що не змовкали вже три дні, настроювали на дружбу. Говорили про Східну Магістраль, згадували своїх редакторів і секретарів, розповідали про смішні газетні ляпсуси і всім гамузом докоряли Ухудшанському за відсутність в його характері журналістської жилки. Ухудшанський високо задирав голову і з почуттям своєї зверхності відповідав:

– Базікаєте? Ну, ну!

В розпалі веселих розмов з'явився пан Гейнріх.

– Дозвольте ввійти найманцеві капіталу, – розв'язано сказав він.

Гейнріх прилаштувався на колінах товстуна-письменника, від чого письменник закректав і стоїчно подумав: «Якщо у мене є коліна, то мусить же на них хтось сидіти? Ну, от він і сидить».

– Ну, як будується соціалізм? – нахабно запитав представник свободомислячої газети.

Якось так склалося, що до всіх поїзних іноземців зверталися чемно, додаючи до їхніх прізвищ ще й «містер», «гер», чи «сеньйор», а кореспондента свободомислячої газети називали просто Гейнріх, вважали базікалом, ставились до нього несерйозно. Тому на поставлене руба питання Паламидов відповів:

– Гейнріх! Ви даремно клопочетесь. Зараз ви знову лаятимете Радянську владу, це нудно і нецікаво. До того ж ми це можемо почути від злої баби в черзі.

– Зовсім не те, – сказав Гейнріх, – я хочу розказати біблейську історію про Адама і Єву. Ви дозволите?

– Слухайте, Гейнріх, чому ви так добре розмовляєте російською мовою? – запитав Сапєгін.

– Навчився в Одесі, коли в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році з армією генерала фон Бельца окупував це чудове місто. Я тоді був у чині лейтенанта. Ви, напевне, чули про фон Бельца?

– Не тільки чули, – сказав Паламидов, – а й бачили. Ваш фон Бельц лежав у своєму золотому кабінеті в палаці командуючого Одеським військовим округом з простреленою головою. Він застрелився, дізнавшись, що у вашій країні вибухнула революція.

Почувши слово «революція», пан Гейнріх офіціально посміхнувся і сказав:

– Генерал лишився вірним присязі.

– А ви чому не застрелилися, Гейнріх? – запитали з горішньої полиці.

– Як у вас вийшло з присягою?

– Ну, то будете слухати біблейську історію? – роздратовано запитав представник свободомислячої газети.

Одначе його ще якийсь час розпікали запитаннями про присягу і лише тоді, коли він уже зовсім образився і збирався йти, погодилися слухати історію.

РОЗПОВІДЬ ПАНА ГЕЙНРІХА ПРО АДАМА ТА ЄВУ

– Жив, панове, у Москві молодий чоловік, комсомолець. Звали його Адам. І була в тому ж місті молода дівчина, комсомолка Єва. І от ці молоді люди пішли якось погуляти до московського раю – в Парк культури і відпочинку. Не знаю, про що вони там розмовляли. У нас молоді люди здебільшого розмовляють про любов. Та ваші Адам і Єва були марксистами і, можливо, говорили про світову революцію. В усякому разі, сталось так, що, прогулюючись колишнім Нескучним садом, вони присіли на траву під дерево. Не знаю, яке це було дерево Можливо, це було древо пізнання добра і зла. Та марксисти, як вам відомо, не люблять містики. їм, очевидно, здалося, що це звичайнісінька горобина. Продовжуючи розмову, Єва зірвала з дерева гілку і подарувала її Адамові. Та в цю мить з'явилася людина, яку позбавлені фантазії молоді марксисти сприйняли за садового сторожа. А це був, очевидно, ангел з вогненним мечем. Невдоволений ангел, лаючись, повів Адама і Єву до контори для складання протоколу за шкоду, вчинену садовому господарству. Ця незначна побутова подія відвернула увагу молодих людей від високої політики, і Адам помітив, що перед ним стоїть ніжна Єва, а Єва помітила, що перед нею стоїть мужній Адам. І молоді люди покохали одне одного. Через три роки в них уже було два сина.

Дійшовши до цього місця, пан Гейнріх несподівано замовк, запихуючи в рукава м'якенькі смугасті манжети.

– Ну й що? – запитав Лавуазьян.

– А те, – гордо сказав Гейнріх, – що одного сина звуть Каїн, а другого – Авель і що за певний час Каїн уб'є Авеля, Авраам народить Ісаака, Ісаак народить Іакова, і взагалі вся біблейська історія почнеться спочатку, і ніякий марксизм перешкодити цьому не зможе. Все повторюється. Буде й потоп, буде й Ной з трьома синами, і Хам образить Ноя, буде і Вавілонська башта, яку ніколи не добудують, панове. І так далі. І нічого нового на світі не станеться. Так що ви даремно гарячкували з приводу нового життя.

І Гейнріх задоволено відкинувся назад, придавивши вузенькою, як в оселедця, спиною добродушного товстуна-письменника.

– Все це було б чудово, – сказав Паламидов, – коли б було підтверджено доказами. Та доказів у вас немає. Вам просто хочеться, щоб було так. Забороняти вам вірити в чудо немає потреби. Вірте, моліться.

– А у вас є докази, що буде інакше? – вигукнув представник свободомислячої газети.

– Є, – відповів Паламидов, – один з них ви побачите післязавтра, на змичці Східної Магістралі.

– Ну-у, починається! – забурчав Гейнріх. – Будівництво! Заводи! П'ятирічка! Що ви мені тикаєте в очі це залізо? Найважливіше – дух! Все повториться! Буде й тридцятилітня війна, і столітня! І знову спалюватимуть людей, які насміляться сказати, що. земля кругла. І знову дуритимуть бідного Іакова, примусять його працювати задарма сім років і підсунуть йому некрасиву короткозору дружину Лію замість пишногрудої Рахілі. Все, все повториться. І Вічний Жид, як і колись, мандруватиме по землі…

– Вічний Жид ніколи більше не мандруватиме! – раптом сказав великий комбінатор, оглянувши присутніх веселим поглядом.

– І це ви теж можете довести фактами протягом двох днів? – заволав Гейнріх.

– Хоч зараз, – ввічливо відповів Остап. – Якщо присутні дозволять, я розкажу про те, що сталося з так званим Вічним Жидом.

Товариство охоче дозволило. Всі приготувалися слухати розповідь нового пасажира, а Ухудшанський навіть промовив: «Розповідаєте? Ну, ну». І великий комбінатор почав:

РОЗПОВІДЬ ОСТАПА БЕНДЕРА ПРО ВІЧНОГО ЖИДА

– Не буду нагадувати вам довгої і нудної історії Вічного єврея. Скажу лише, що близько двох тисяч років цей пошлий дідуган швендяв по всьому світу, не прописуючись в готелях, набридаючи громадянам своїми скаргами на високі залізничні тарифи, через які йому доводилося ходити пішки. Його бачили багато разів. Він був присутній на історичному засіданні, де Колумбу так і не пощастило звітувати за авансові суми, взяті ним на відкриття Америки. Ще зовсім юнаком йому довелося бачити римську пожежу. Років півтораста він прожив у Індії, викликаючи велике здивування йогів своєю живучістю і сварливим характером. Одно слово, старий міг би розповісти багато цікавого, якби наприкінці кожного сторіччя писав мемуари. Але Вічний Жид був неписьменний і до того ж мав діряву пам'ять.

Не так давно старий проживав у прекрасному місті Ріо-де-Жанейро, пив прохолодні напої, дивився на океанські пароплави і розгулював під пальмами в білих штанях. Штани ці він придбав принагідно вісімсот років тому в Палестині у якогось лицаря, що відвоював гроб господній, і вони були ще зовсім як нові. І раптом старий занепокоївся. Захотілос йому в Росію, на Дніпро. Він бував всюди—і на Рейні, і на Гангу, і на Міссісіпі, і на Ян-Цз, і на Нігері, і на Волзі. Не був він тільки на Дніпрі. Заманулося йому, бачте, глянути на цю широку ріку.

Акурат 1919 року Вічний Жид у своїх лицарських штанях нелегально перейшов румунський кордон. Чи варто говорити про те, що на животі він ніс вісім пар шовкових панчох і пляшечку паризьких парфумів, які одна кишинівська дама просила передати київським родичам. В той бурхливий час переправу контрабанди через кордон на животі називали «носити в припарку». Цьому ділу старого швидко навчили в Кишиневі. Коли Вічний Жид, виконавши доручення, стояв на березі Дніпра, звісивши неохайну зелену бороду, до нього підійшла людина з жовто-блакитними лампасами і петлюрівськими личками і суворо запитала:

– Жид?

– Жид, – відповів старий.

– Ну, ходімо, – запросив суб'єкт з лампасами. І повів його до курінного отамана.

– Жида спіймали, – доповів він, підштовхуючи старого коліном.

– Жид? – запитав отаман з веселим подивом.

– Жид, – відповів мандрівник.

– А ось поставте його до стінки, – лагідно сказав курінний.

– Але ж я Вічний! – заволав старий. Дві тисячі років він пожадливо чекав смерті, а зараз йому раптом захотілося жити.

– Мовчи, жидівська морда! – радісно викрикнув губатий отаман. – Рубай його, хлопці-молодці! І Вічного мандрівника не стало.

– От і все, – закінчив Остап.

– Думаю, що вам, пане Гейнріху, як колишньому лейтенанту австрійської армії, відомі звички ваших друзів-петлюрівців? – сказав Паламидов.

Гейнріх нічого не відповів і одразу ж пішов. Спочатку всі думали, що він образився, та вже наступного дня з'ясувалося, що кореспондент свободомислячої газети з радянського вагона пішов прямісінько до містера Хірама Бурмана, якому і продав історію про Вічного Жида за сорок доларів. І Хірам з першої ж станції передав, розповідь Остапа Бендера телеграфом до своєї газети.