Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 43 страниц)

– Місто дуже невелике, – сказав Бендер, – це кепсько. Що менше місто, то довші привітальні промови. А тому попросимо люб'язних господарів міста на перше дати обід, а промови на друге. В антракті я подбаю про вашу екіпіровку. Паніковський! Ви починаєте забувати свої обов'язки. Поновіть плакат на своєму місці.

Козлевич вже набив руку на урочистих фінішах і спинив машину перед самісінькою трибуною. Тут Бендер обмежився коротеньким привітанням. Домовилися провести мітинг о другій годині. Підкріпившись даровим обідом, автомобілісти в доброму настрої пішли до магазину готового одягу. їх оточував натовп. Антилопівці гідно несли тягар слави, який несподівано впав на них. Вони йшли посеред вулиці, тримаючись за руки і погойдуючись, наче матроси в чужоземному порту. Рудий Балаганов, що справді нагадував молодого боцмана, почав співати морську. пісню.

Магазин «Одяг чоловічий, жіночий і дитячий» причаївся під величезною вивіскою, яка затулила собою весь двоповерховий будинок.

На вивісці було намальовано десятки фігур: жовтолиці мужчини з тоненькими вусиками, в шубах з відкинутими тхорячими полами, дами з муфтами в руках, коротконогі діти у матроських костюмчиках, комсомолки в червоних косинках і похмурі господарники у фетрових, по самісінькі стегна, чоботях. І вся ця розкіш – розбивалася об малесенький папірець, приклеєний до дверей магазину.

ШТАНІВ НЕМА

– Як же грубо, – сказав Остап, входячи, – одразу видно провінцію. Написали б як пишуть у Москві: «Брюк нема», пристойно і благородно. Задоволені громадяни розходяться по своїх домівках.

В магазині автомобілісти затрималися недовго. Для Балаганова знайшлася канареєчна ковбойська сорочка в широку клітку і стетсонівський капелюх з дірочками. Козлевичу довелося задовольнитися обіцяним хромовим картузом і такою ж тужуркою, яка виблискувала наче пресована ікра. Довго марудилися з Паніковським. Довгополий сюртук пастора і м'який капелюх, які, за задумом Бендера, мали облагородити зовнішній вигляд порушника конвенції, відпали в першу ж хвилину. Магазин міг запропонувати лише костюм пожежника: куртку з золотими насосами в петлицях, волохаті напівшерстяні штани і картуз з синім кантом. Паніковський довго підстрибував перед хвилястим дзеркалом.

– Не розумію, – сказав Остап, – чим вам не до вподоби костюм пожежника? Все ж таки це краще, аніж костюм короля у вигнанні, який ви носите зараз. А ну, повернись-но, синку! Чудово! Скажу вам відверто: це личить вам більше, як запроектовані мною сюртук і капелюх.

На вулицю вийшли в новому убранні.

– Мені потрібен смокінг, – сказав Остап, – але тут його нема. Почекаємо кращих часів.

Остап відкрив мітинг з піднесенням, не підозрюючи, яка гроза насувається на пасажирів «Антилопи». Він був дотепним, розповідав смішні дорожні пригоди і єврейські анекдоти, чим дуже сподобався публіці. Кінець промови він присвятив розгляду давно назрілої автопроблеми.

– Автомобіль, – викрикнув він, як у рупор, – не розкіш, а… В цю хвилину він помітив, що голова комісії по зустрічі взяв з рук хлопчика, що пробіг до трибуни, телеграму.

Вимовляючи слова «не розкіш, а засіб пересування», Остап нахилився ліворуч І через плече голови зазирнув у телеграфний бланк. Те, що він прочитав, вразило його. Він гадав, що попереду ще цілий день… В його голові враз промайнула низка сіл і містечок, де «Антилопа» скористалася з чужих матеріалів і коштів.

Голова комісії ще ворушив вусами, намагаючись збагнути зміст депеші, а Остап, припинивши на півслові промову, сплигнув з трибуни і вже продирався крізь натовп. «Антилопа» зеленіла на перехресті доріг. На щастя, всі пасажири сиділи на своїх місцях, чекаючи моменту, коли Остап накаже переносити в машину дарунки міста. Це завжди бувало після мітингу. Нарешті голова комісії збагнув зміст телеграми. Він відірвав погляд від телеграми і побачив командора, що втікав.

– Це шахраї! – вигукнув він страждальним голосом. Він всю ніч мучився, складаючи привітальну промову, і його авторське почуття було ображене.

– Держи їх!

Крик голови комісії долинув до вух антилопівців. Вони нервово заметушилися. Козлевич увімкнув мотор і в одну мить опинився на своєму сидінні. Машина подалася вперед, не дочекавшись Остапа. Спохвату антилопівці навіть не збагнули, що лишають в біді свого командора.

– Стій! – кричав Остап, стрибаючи навздогін за машиною.

– Дожену – всіх звільню!

– Стій! – кричав голова комісії.

– Стій, дурень! – кричав Балаганов Козлевичу. – Не бачиш – шефа забули.

Адам Казимирович натис на педалі. «Антилопа» заскреготала і спинилася. Командор вскочив сторчма у машину і у відчаї крикнув: «Повний вперед!» Незважаючи на різнобічність і холоднокровність свого характеру, він не міг терпіти фізичної розправи. Козлевич, стерявшись розуму, взяв одразу на третю швидкість, дверцята розчинились, і з машини випав Балаганов. Все це сталося за якусь мить. Поки Козлевич знову гальмував, тінь натовпу, що переслідував машину, вже лягла на Балаганова. До нього вже простяглися чиїсь здоровенні ручища, коли «Антилопа» заднім ходом врізалась в натовп і залізна рука командора вхопила Балаганова за ковбойську сорочку.

– Повний вперед! – заволав Остап.

І тут мешканці Лучанська вперше відчули перевагу механічного транспорту над гужовим. Машина задеренчала всіма своїми частинами і швидко помчала, рятуючи від справедливого покарання чотирьох правопорушників.

Перший кілометр шахраї важко дихали. Балаганов, який дорожив своєю красою, розглядав у кишенькове люстерко малинові подряпини на обличчі, які дістав, падаючи з машини. Паніковський тремтів у своєму костюмі пожежника. Він боявся помсти командора. І вона прийшла негайно.

– Це ви погнали машину, коли я ще не встиг сісти? – грізно запитав командор.

– Їй-богу… – заканючив Паніковський.

– Ні, ні, не відмовляйтесь. Це все ваші витівки. Отже, до всього, ви ще й боягуз? Я потрапив в одну компанію із злодієм і боягузом? Гаразд! Я вас розжалую. До сього часу ви в моїх очах були брандмейстером. Віднині ви – простий пожежник-сокирник.

Остап урочисто зірвав з червоних петлиць Паніковського золоті насоси. Після цієї процедури Остап познайомив своїх супутників зі змістом телеграми.

– Справи кепські. В телеграмі пропонують затримати зелену машину, яка йде попереду автопробігу. Треба зараз же звернути кудись убік. Досить з нас тріумфів, пальмових гілок і дармових обідів на олії. Ідея себе вичерпала. Звернути ми можемо лише на Гряжське шосе. Але їхати до нього ще три години. Я певен, нас чекає палка зустріч на всіх придорожних населених пунктах. Проклятий телеграф всюди понапихав стовпів з дротами.

Командор не помилився.

Далі на їхньому шляху лежало містечко, назву якого антилопівці так і не взнали, хоч хотіли б знати, щоб згадати його при нагоді недобрим словом.

Біля в'їзду в містечко дорогу перегородили важкою колодою. «Антилопа» повернула і, як сліпе щеня, почала тикатися з боку в бік, шукаючи обхідну дорогу. Але її не було.

– Їдьмо назад! – сказав Остап, який враз став серйозним.

І тут шахраї почули далекий комариний спів моторів. Очевидно, наближалися машини справжнього автопробігу. Рушати назад не можна було, і антилопівці кинулись вперед.

Козлевич, насупившись, швидким ходом підвів машину до самісінької колоди. Громадяни, що стовпились навколо, злякано відбігли урізнобіч, чекаючи катастрофи. Але Козлевич несподівано применшив хід і спокійно перевалив через колоду. Коли «Антилопа» проїздила через містечко, мешканці з тротуарів проводжали її пасажирів лайкою, але Остап навіть не відповідав їм.

До Гряжського шосе «Антилопа» знову підійшла під звуки ще не видимих автомобілів переслідувачів. Лише встигли звернути з проклятої магістралі, і, користуючись темнотою, що наступала, сховати машину за пагорок, як почулися стрілянина і вибухи моторів, і в стовпах світла з'явилася головна машина. Шахраї, причаївшись у траві, понад дорогою, раптом втратили своє звичне зухвальство, мовчки дивились на колону, що проходила.

Полотнища сліпучого світла майоріли на дорозі. Машини м'яко поскрипували, пробігаючи повз пригнічених антилопівців. З-під коліс летів прах. Протяжно завивали клаксони. Над машинами здіймався вітер. За хвилину все пощезло, і лише в темряві ще довго підстрибував рубіновий ліхтарик останньої машини.

Справжнє життя пролетіло мимо, радісно трублячи і виблискуючи лаковими крилами.

Шукачам пригод лишився тільки бензиновий хвіст. Вони ще довго сиділи в траві, чихаючи і струшуючи з себе пил.

– Та-ак, – сказав Остап, – тепер я й сам бачу, що автомобіль не розкіш, а засіб пересування. Вас не беруть завидки, Балаганов? А мене беруть.

Розділ VIII
КРИЗА ЖАНРУ

Близько четвертої години зацькована «Антилопа» спинилася над кручею. Внизу на тарілочці лежало незнайоме місто. Воно було акуратно нарізане, наче торт. Різнокольорова пара витала над ним. Антилопівцям, що спішилися, здалося, ніби вони чують ледь вловиме потріскування і легенький посвист. Очевидно, це хропіли громадяни. Зубчастий ліс підходив до міста. Дорога вервечкою спадала з кручі.

– Райська долина, – сказав Остап. – Такі міста приємно грабувати рано-вранці, коли ще не пече сонце. Не так стомлюєшся.

– Зараз якраз такий ранок, – зауважив Паніковський, улесливо зазираючи у вічі командорові.

– Мовчати, золота рота! – викрикнув Остап. – Ну й балакучий дідуган! Не розуміє жартів.

– Що робити з «Антилопою»? – запитав Козлевич.

– Так, – сказав Остап, – до міста на цій зеленій таратайці тепер не в'їдеш. Заарештують. Доведеться скористатись з досвіду найпередовіших країн. В Ріо-де-Жанейро, наприклад, крадені автомобілі перефарбовують в інший колір. Робиться це з цілком гуманних міркувань: щоб колишній господар не вболівав, бачачи, як у його машині роз'їжджає стороння людина. «Антилопа» здобула собі кислу славу, її треба перехрестити.

Вирішили увійти до міста пішки і роздобути фарби, а для машини підшукати надійне сховище за межами міста.

Остап швидко пішов дорогою вздовж кручі і за якусь хвилину побачив скособочену дерев'яну хатину, маленькі віконця якої виблискували річковою синявою. Позаду хатини стояв сарай, який був цілком придатним місцем для схову «Антилопи».

– Поки великий комбінатор розмірковував над тим, що саме вигадати для того, щоб ввійти в хатину і заприятелювати з її мешканцями, двері відчинилися і на ґанок вибіг солідний панок у солдатських підштанках з чорними бляшаними ґудзиками. На його блідих парафінових щоках знайшли собі притулок пристойні сиві бакенбарди. Така фізіономія наприкінці минулого сторіччя не вважалась би за оригінальну. Більшість мужчин в ті часи вирощувало на обличчі ось такі казенні, вірнопіддані волосяні прикраси. Але зараз, коли під бакенбардами не було ні синього віцмундира, ні штатського орденка з муаровою стрічкою, ні петлиць з золотими зірками таємного радника, це обличчя здавалось ненатуральним.

– О господи, – зашамкотів мешканець дерев'яної хатини, простягаючи руки на схід сонця. – Боже, боже! Все ті ж сни! Ті ж самісінькі сни…

Вимовивши цю скаргу, старий заплакав і, човгаючи ногами, побіг доріжкою навколо хатини. Звичайний півень, який збирався в цю хвилину проспівати утретє, – він саме задля цього вийшов на середину подвір'я, – кинувся геть; зопалу він зробив кілька занадто поспішних кроків і навіть загубив перо, але одразу ж отямився, видерся на тин і вже з цієї безпечної позиції повідомив світ про настання ранку. Та в його голосі почувалося хвилювання, викликане непристойною поведінкою господаря хатини.

– Сняться, прокляті, – знову почув Остап голос старого. Бендер зацікавлено розглядав дивну людину з бакенбардами, які можна тепер побачити хіба що на міністерському обличчі швейцара консерваторії.

А в цей час незвичайний панок закінчив своє бігання і знову з'явився біля ґанку. Тут він трохи притишив ходу і з словами:

«Піду, спробую ще раз», – зник за дверима.

– Люблю стариків, – прошепотів Остап, – з ними ніколи не занудьгуєш. Доведеться почекати результатів таємничої проби.

Чекати Остапові довелося недовго. Незабаром в хатині почувся чи то плач, чи то виття і, задкуючи, як Борис Годунов в останньому акті опери Мусоргського, на ґанок вивалився старий.

– Цур мене, цур! – вигукував він з шаляпінськими інтонаціями в голосі. – Все той же сон! А-а-а!

Він обернувся і, перечіплюючись за свої ж ноги, посунув прямісінько на Остапа… Вирішивши, що настав час дії, великий комбінатор вийшов з-за дерева і підхопив бакенбардиста у свої могутні обійми.

– Що? Хто? Що таке? – акричав неспокійний старий. – Що?

Остап обережно послабив обійми, хопив старого за руку і щиросерде її потряс.

– Я вам співчуваю! – вигукнув він.

– Правда? – запитав господар хатини, припавши до Бендерового плеча.

– Звичайно, правда, – відповів Остап. – Мені самому часто сняться сни.

– А що вам сниться?

– Всяке.

– А яке все ж таки? – наполягав старий.

– Ну, різне. Суміш. Те, що в газеті називають «Звідусіль і про все» або «Світовий екран». Позавчора мені, наприклад, снились похорони мікадо, а вчора – ювілей Сущевської пожежної частини.

– Боже! – промовив старий. – Боже! Яка ви щаслива людина! Яка щаслива! Скажіть, а вам ніколи не снився який-небудь генерал-губернатор… Або навіть міністр. Бендер вирішив не сперечатися.

– Снився, – весело сказав він. – Як же. Генерал-губернатор. Минулої п'ятниці. Всю ніч снився. І, пригадую, поруч з ним ще стояв і поліцмейстер, у взірчастих шароварах.

– Ох, як чудово! – сказав старий. – А чи не снився вам приїзд государя-імператора до Костроми?

– До Костроми? Був і такий сон. Дозвольте, коли ж це… Ага, третього лютого цього року. Государ-імператор, а поряд з ним, пригадую, ще й граф Фредерікс стояв, такий, знаєте, міністр двора.

– Ах ти ж господи! – захвилювався старий. – Чого ж ми тут стоїмо? Ласкаво прошу до мене. Пробачте, ви не соціаліст? Не партієць?

– Ну що ви! – добродушно сказав Остап. – Який же я партієць? Я безпартійний монархіст. Слуга царю, батько солдатам… Взагалі, злетіть, соколи, орлами, годі хилити голови!

– Чайку, чайку, може, бажаєте? – мурмотів старий, підштовхуючи Бендера до дверей.

У хатині була одна кімната і сіни. На стінах висіли портрети різних панків у формених сюртуках. Судячи по петлицях, ці панки служили у свій час по лінії міністерства народної освіти. Постіль мала неприбраний вигляд, що свідчило про те, що господар проводив на ній дуже неспокійні години свого життя.

– І давно ви живете ось таким анахоретом? – запитав Остап.

– З весни, – відповів старий. – Моє прізвище Хворобйов. Тут, гадав я, почнеться нове життя. А що вийшло? Ви тільки зрозумійте…

Федір Микитович Хворобйов був монархістом і ненавидів Радянську владу. Ця влада була йому огидна. Він, колишній попечитель учбового округу, змушений був служити завідуючим методологічно-педагогічним сектором місцевого Пролеткульту. Це викликало в ньому огиду.

До самого кінця своєї служби він не знав, як розшифрувати слово «Пролеткульт», що викликало в ньому ще більшу зневагу до цього слова. Він аж тремтів од відрази, коли бачив членів місцевкому, співробітників і відвідувачів методологічно-педагогічного сектора. Він ненавидів слово «сектор». О, цей сектор! Ніколи Федір Микитович, який високо цінував усе витончене, зокрема й геометрію, не уявляв собі, що це чудове математичне поняття, яке визначає частину площини криволінійної фігури, буде так опошлене.

На службі Хворобйова все дратувало: засідання, стінгазети, позики. Та й удома він не знаходив заспокоєння своїй гордій душі. Вдома теж були стінгазети, позики, засідання. Знайомі говорили виключно про хамські, на думку Хворобйова, речі: про жалування, яке вони називали зарплатою, про місячник допомоги дітям і про соціальну значимість п'єси «Бронепоїзд».

Нікуди було тікати від радянського ладу. Коли ображений Хворобйов самотньо прогулювався вулицями міста, то навіть тут з натовпу гуляючих до нього долітали такі остогидлі речення:

– … тоді ми прийняли постанову вивести його зі складу правління…

– … а я так і сказав: на ваше РКК^[13]13
  _{Розцінково-конфліктна комісія – Ред.}


[Закрыть] є примкамера!! Примкамера!

І, тоскно позираючи на плакати, які закликали громадян виконати п'ятирічку за чотири роки, Хворобйов роздратовано повторював:

– Вивести! Зі складу! Примкамера! У чотири роки! Хамська влада!

Коли методологічно-педагогічний сектор перейшов на безперервний тиждень і замість чистої неділі днями відпочинку стали якісь фіолетові п'яті числа, Хворобйов з огидою виклопотав собі пенсію і оселився далеко за містом. Він зробив це для того, щоб піти подалі від нової влади, яка поневолила його життя і позбавила спокою.

Цілими днями монархіст-одинак просиджував над кручею і, дивлячись на місто, намагався думати про щось приємне: про молебні з приводу тезоіменитства якої-небудь височайшої особи, про гімназичні іспити і про родичів, які служили у тому ж таки міністерстві народної освіти. Але, на диво, думки ці перескакували на радянське, неприємне.

«Що тепер діється в тому проклятому Пролеткульті?» – думав він.

Після Пролеткульту йому згадувалися вже зовсім обурливі епізоди: демонстрації, Першотравневі і жовтневі, клубні родинні вечори з лекціями і пивом, піврічний кошторис методологічного сектора.

«Все забрала у мене Радянська влада, – думав колишній попечитель учбового округу, – чини, ордени, пошану і гроші в банку. Вона навіть підмінила мої думки. Але є така сфера, в яку більшовики не проникнуть, – це сни, даровані людині богом. Ніч принесе мені заспокоєння. У своїх снах я побачу те, що мені буде приємно побачити».

Після цього першої ж ночі бог послав Федору Микитовичу жахливий сон. Приснилось йому, що він сидить у коридорі якоїсь установи, освітленої гасовою лампою. Сидить і знає, що його з хвилини на хвилину мають вивести зі складу правління. Раптом відчиняються залізні двері і звідтіль вибігають службовці з криком: «Хворобйова треба навантажити!» Він хоче тікати—і не може.

Федір Микитович проснувся серед ночі. Він помолився богу, зауваживши йому, що, очевидно, виникла прикра неув'язка, і сон, призначений для відповідального, може, навіть партійного товариша, потрапив не за своєю адресою. йому, Хворобйову, хотілося для початку побачити царський вихід з Успенського собору.

Заспокоєний, він знову заснув, але замість обличчя обожнюваного монарха одразу ж побачив голову місцевкому товариша Суржикова.

І ось вже яку ніч Федір Микитович з незбагненною методичністю бачить одні й ті ж витримані радянські сни. Його переслідували членські внески, стінгазети, радгосп «Гігант», урочисте відкриття першої фабрики-кухні, голова товариства друзів кремації і великі радянські перельоти. Монархіст ревів уві сні. йому не хотілося бачити друзів кремації. йому хотілося побачити крайнього правого депутата Державної думи Пуришкевича, патріарха Тихона, ялтинського градоначальника Думбадзе або ж хоч якого-небудь простенького інспектора народних училищ. Але нічого цього не було. Радянський лад вірвався навіть у сни монархіста.

– Все ті ж сни, – закінчив Хворобйов плаксиво. – Прокляті сни!

– Погані ваші справи, – співчутливо сказав Остап, – як кажуть, буття визначає свідомість. Раз ви живете в Радянській країні, то й сни у вас мають бути радянськими.

– Ні хвилини відпочинку, – скаржився Хворобйов. – Хоч би що-небудь. Я вже на все згоден. Хай не Пуришкевич. Хай хоч Мілюков. Все ж таки людина з вищою освітою і монархіст в душі. Так ні ж! Всі ці радянські антихристи.

– Я вам допоможу, – сказав Остап. – Мені доводилося лікувати друзів і знайомих по Фрейду. Сон – це дрібниці. Головне – усунути причину сну. Основною причиною є саме існування Радянської влади. Але в даний момент усунути її я не можу. У мене просто немає часу. Я, бачте, турист-спортсмен, зараз мені потрібно трохи полагодити свій автомобіль, отож дозвольте закотити його у ваш сарай. А щодо причини – ви не хвилюйтесь: я її усуну, тільки-но повернусь. Дайте лише закінчити пробіг.

Очманілий від тяжких снів монархіст охоче дозволив милій і чуйній молодій людині скористатись сараєм. Він накинув поверх сорочки пальто, взув на босу ногу калоші і вийшов услід за Бендером на подвір'я.

– То, кажете, можна надіятись? – запитував він, дрібочучи за своїм ранковим гостем.

– Не майте сумніву, – зневажливо відповів командор. – Як тільки Радянської влади не стане, вам одразу буде якось легше. Ось побачите!

За півгодини «Антилопа» була схована у Хворобйова. Сторожити її лишилися Козлевич і Паніковський. Бендер у супроводі Балаганова пішов до міста по фарби.

Молочні брати йшли назустріч сонцю, пробиваючись до центру міста. По карнизах будинків прогулювалися сірі голуби. Побризкані водою дерев'яні тротуари були чисті й прохолодні.

Людині з необтяженою совістю приємно ось таким ранком вийти з дому, постояти хвилинку біля воріт, вийняти з кишені коробку сірників, на яких зображено літак з дулею замість пропелера і з написом: «Відповідь Керзону», помилуватися ще не початою пачкою цигарок і закурити, наполохавши кадильним димом бджолу з золотими позументами на животику. Бендер і Балаганов відчули вплив ранку, охайних вулиць і безсребреників-голубів. На якийсь час їм здалося, що совість їхня нічим не обтяжена, що всі їх люблять, що вони женихи, які йдуть на побачення з нареченими.

Раптом дорогу їм перегородив чоловік зі складним мольбертом і полірованим ящиком для фарб, який він тримав в руках. Чоловік мав такий збуджений вигляд, наче щойно вискочив з палаючого будинку, встигнувши урятувати лише цей мольберт і ящик.

– Пробачте, – дзвінко промовив художник. – Тут зараз мав пройти товариш Плотський-Поцілуєв, ви його не зустрічали? Він тут не проходив?

– Ми таких ніколи не зустрічаємо, – грубо сказав Балаганов.

Художник штовхнув Бендера в груди, сказав «пардон» і попрямував далі.

– Плотський-Поцілуєв? – бурмотів великий комбінатор, який ще не снідав. – У мене в самого була знайома акушерка на прізвище Медуза-Горгонер, і я не робив з цього події, не бігав вулицями і не кричав: «Чи не бачили ви часом громадянки Медузи-Горгонер? Вона, – мовляв, – десь тут гуляє». Велике щастя! Плотський-Поцілуєв!

Не встиг Бендер закінчити свою тираду, як просто на нього налетіли двоє з чорними мольбертами і полірованими етюдниками. Це були зовсім різні люди. Один з них, як видно, дотримувався того погляду, що художник обов'язково має бути волосатим, і за кількістю рослинності на обличчі був прямим заступником Генріха Наварського в СРСР. Вуса, кучері і борідка дуже пожвавлювали Його плоске лице. Другий був зовсім лисий, і голову мав слизьку і гладеньку, як скляний абажур.

– Товариша Плотського… – сказав заступник Генріха Наварського, важко дихаючи.

– Поцілуєва, – додав абажур.

– Не бачили? – прокричав Наварський.

– Він тут має прогулюватися, – пояснив абажур. Бендер відсторонив Балаганова, який розкрив рота, щоб вилаятись, і ображено-ввічливо сказав:

– Товариша Плотського ми не бачили, але якщо названий товариш вас справді цікавить, то поспішайте, його шукає якийсь трудящий, на вигляд художник-гарматник.

Чіпляючись мольбертами і штовхаючи один одного, художники побігли далі. В цей час з-за рогу з'явився екіпаж візника. В ньому сидів товстун, у якого під складками синьої толстовки вгадувалося спітніле черево.

Загальний вигляд пасажира нагадував-старовинну рекламу патентованої мазі, яка починалася словами: «Голе тіло, вкрите волоссям, викликає відворотне враження». Розібратися в професії товстуна було неважко. Він підтримував рукою великий стаціонарний мольберт. Під ногами візника лежав полірований ящик, в якому, без сумніву, були фарби.

– Алло! – крикнув Остап. – Ви шукаєте Поцілуєва?

– Саме так, – підтвердив товстун-художник, жадібно дивлячись на Остапа,

– Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте! – закричав Остап. – Вас обігнали вже троє художників. В чому справа? Що тут сталось?

Але кінь, грюкаючи підковами на дикій бруківці, вже встиг винести звідсіль четвертого представника образотворчого мистецтва.

– Яке культурне місто! – сказав Остап. – Ви, Балаганов, очевидно, помітили, що з чотирьох громадян, яких ми зустріли, четверо виявилися художниками. Цікаво.

Коли молочні брати спинились перед москательною крамницею, Балаганов пошепки сказав Остапові:

– Вам не соромно?

– А то чому? – спитав Остап.

– А тому, що ви маєте намір платити за фарбу живими грішми?

– А, ви ось про що, – сказав Остап. – Признаюсь, трохи соромно. Становище, звичайно, дурне. Та що вдієш? Не бігти ж у виконком і просити там фарби на проведення «Дня жайворонків». Ось вони і дадуть, але ми втратимо цілісінький день.

Сухі фарби в банках, скляних циліндрах, мішках, діжках і подертих паперових пакетах вабили манливими цирковими кольорами і надавали москательній крамниці святкового вигляду.

Командор і борт-механік причепливо почали вибирати фарби.

– Чорний колір – це траурний колір, – говорив Остап. – Зелений теж не підійде: це колір втраченої надії. Ліловий – ні. Хай у ліловій машині їздить начальник карного розшуку. Рожевий – пошло; голубий – банально, червоний – дуже вже вірно-піддано. Доведеться пофарбувати «Антилопу» в жовтий колір. Трохи буде яскраво, але гарно.

– А ви хто будете? Художники? – запитав продавець, підборіддя його було припорошене кіновар'ю.

– Художники, – відповів Бендер, – баталісти і мариністи.

– Тоді вам треба не сюди, – сказав продавець, забираючи з прилавка пакети й банки.

– Як не сюди? – викрикнув Остап. – А куди ж?

– Навпроти.

Прикажчик підвів друзів до дверей і вказав рукою через вулицю на вивіску. На вивісці було зображено коричневу конячу голову і чорними літерами на блакитному фоні виведено: «Овес і сіно».

– Воно-то так, – сказав Остап, – твердий і м'який корм для худоби. Але ж до чого тут наш брат – художник? Не бачу ніякого зв'язку.

Але зв'язок був – і дуже істотний. Остап знайшов його вже на початку пояснень прикажчика.

Місто завжди любило живопис, і чотири художники, що жили тут здавна, організували групу «Діалектичний станковист». Вони малювали портрети відповідальних працівників і збували їх у місцевий музей живопису. З часом кількість незамальованих відповідальних працівників дуже зменшилася, що позначилося і на заробітках діалектичних станковистів. Та це ще було півбіди. Роки страждань почалися відтоді, як до міста прибув новий художник Феофан Мухін.

Перша ж його робота викликала у місті великий шум. Це був портрет завідуючого готельним трестом. Феофан Мухін лишив станковистів далеко позаду. Завідуючого готельним трестом було зображено не олійними фарбами, не аквареллю, не вугіллям, не темперою, не пастеллю, не гуашшю і не свинцевим олівцем. його змайстрували… з вівса. І коли художник Мухін перевозив візником картину до музею, кобила неспокійно озиралася і іржала.

З часом Мухін почав використовувати й інші злаки. Громовий успіх мали портрети з проса, пшениці й маку, сміливі етюди, виконані кукурудзою і ядром-гречкою, пейзажі з рису і натюрморти з пшона.

Зараз він працював над груповим портретом. Величезне полотно зображало засідання окрплану. Цю картину Феофан готував з квасолі і гороху. Та в глибині душі він віддавав; перевагу вівсу, на якому зробив свою кар'єру, і збив з позицій діалектичних станковистів.

– Вівсом, воно, звичайно, похватніше, – викрикнув Остап. – А Рубенс з Рафаелем, йолопи, олією трудились. Ми теж дурні, на зразок Леонардо да Вінчі. Дайте нам жовтої емалевої фарби.

Заплативши гроші балакучому продавцеві, Остап запитав:

– До речі, хто такий Плотський-Поцілуєв? Ми не тутешні, не в курсі справи.

– Товариш Поцілуєв – відомий працівник центру, а сам з нашого міста. Приїхав з Москви у відпустку.

– Все ясно, – сказав Остап. – Дякую за інформацію. До побачення.

На вулиці молочні брати знову побачили діалектичних станковистів. Всі четверо, з сумними й млосними, як у циганів, обличчями, стояли на роздоріжжі. Поруч з ними стирчали мольберти, поставлені як гвинтівки, у піраміду.

– Що, служиві, кепсько? – запитав Остап. – Проґавили Плотського-Поцілуєва?

– Проґавили, – простогнали художники. – Вислизнув із рук.

– Феофан перехопив? – запитав Остап, виявляючи неабияку обізнаність з об'єктом розмови.

– Вже пише, халтурник, – відповів заступник Генріха Наварського. – Вівсом. На стару манеру, каже, переходжу. Скаржиться, лабазник, на кризу жанру.

– А де ательє цього діляги? – поцікавився Остап. – Хочеться кинути оком.

Художники, в яких було чимало вільного часу, охоче повели Остапа і Балаганова до Феофана Мухіна. Феофан працював у себе в садку, на повітрі. Перед ним на табуретці сидів товариш Плотський, чоловік, як видно, полохливий, боязкий. Він, затамувавши подих, дивився на художника, який, як сіяч, з кредитки у три червінці, хапав жменями із козуба овес і розкидав його по полотну. Мухін хмурився. Йому заважали горобці. Вони нахабно підлітали до картини і викльовували з неї окремі деталі.

– Скільки ви одержите за цю картину? – соромливо запитав Плотський.

Феофан припинив сівбу, критично глянув на свій твір і мрійно відповів:

– Що ж! Карбованців двісті п'ятдесят музей за неї дасть.

– Дорога ціна.

– А овес тепер почім? – наче проспівав Мухін. – Не докупишся. Дорогий тепер овес!

– Ну, як яровий клин? – запитав Остап, просовуючи у садочок крізь тин голову. – Посівна кампанія, бачу, проходить добре. На сто процентів! Але все це ніщо проти того, що я бачив у Москві. Там якийсь художник зробив картину з волосся. Велику картину з багатьма фігурами, і, зважте, ідеологічно витриману, хоч художник і користався волоссям безпартійних – був такий гріх. Але з погляду ідеології, картина, повторюю, була витримана. Звалась вона «Дід Пахом і трактор на ночівлі». Це була така норовиста картина, що не знали, що з нею робити. Іноді волосся на ній ставало дибом. А якогось погожого дня вона зовсім посивіла і від діда Пахома і трактора не лишилося й сліду. Та художник встиг урвати півтори тисячі за вигадку. Отож ви не дуже тіште себе мріями, товаришу Мухін. Раптом овес проросте, ваші картини заколосяться, і вам уже більше ніколи не доведеться знімати врожай.

Діалектичні станковисти співчутливо засміялися. Але Феофан не засмутився.

– Це звучить як парадокс, – зауважив він, знову починаючи посівні маніпуляції.

– Гаразд, – сказав Остап на прощання, – сійте розумне, добре, вічне, а там побачимо. Бувайте здорові і ви, служиві. Киньте свої олійні фарби. Переходьте на мозаїку з гайок, милиць і гвинтів. Портрет з гайок! Це ж ідея!

Цілий день антилопівці фарбували свою машину… Надвечір її вже не можна було впізнати. Вона виблискувала всіма півтонами яєчного жовтка.

На світанку наступного дня відновлена «Антилопа» залишила гостинний сарай і взяла курс на південь.