Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 43 страниц)

Розділ XVII
БЛУДНИЙ СИН ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ

Великий комбінатор не любив ксьондзів. Так само він ставився і до рабинів, далай-ламів, попів, муедзинів, шаманів і інших служителів культу.

– Я й сам маю нахил до шантажу і обману, – говорив він, – зараз, наприклад, я займаюся виманюванням солідної суми в одного впертого громадянина. Та я не супроводжую свої сумнівні діяння ні тужними співами, ні ревом органів, ні дурними заклинаннями латинською чи церковнослов'янською мовою. І взагалі я люблю працювати без ладану і астральних дзвоників.

І поки Балаганоа і Паніковський, перебиваючи один одного, розповідали про злу долю, яка спіткала водія «Антилопи», мужнє серце Остапа сповнювалося гнівом і прикрістю.

Ксьондзи спіймали душу Козлевича на заїжджому дворі, де серед парокінних німецьких фургонів і молдаванських фруктових возів у гнойовій каші стояла «Антилопа». Ксьондз Кушаковський частенько заходив на заїжджий двір для моральних бесід з католиками-колоністами. Помітивши «Антилопу», служитель культу обійшов її з усіх боків і помацав пальцем шину. Він порозмовляв з Козлевичем, і дізнався, що Адам Казимирович належить до римсько-католицької церкви, але не сповідався вже років двадцять. Сказавши «недобре, недобре, пане Козлевич», ксьондз Кушаковський пішов, притримуючи обома руками чорну. спідницю і перестрибуючи через піняві пивні калюжі.

Другого дня, ні світ, ні зоря, коли фургонщики вивозили на базар до містечка Кошари збуджених дрібних спекулянтів, всадовивши їх по п'ятнадцять чоловік на один фургон, ксьондз Кушаковський з'явився знову. Цього разу його супроводив ще один ксьондз Алоїзій Морошек.

Поки Кушаковський здоровкався з Адамом Казимировичем, ксьондз Морошек уважно оглянув автомобіль, і не лише доторкнувся пальцем до шини, а навіть натис на грушу, видавивши звуки матчишу. Після того ксьондзи перезирнулися, підійшли до Козлевича з обох боків і почали його охмуряти. Охмуряли вони його весь день. Як тільки замовкав Кушаковський, починав Морошек. І не встигав він зупинитись, щоб витерти піт, як за Адама знову брався Кушаковський. Іноді Кушаковський здіймав до неба жовтий вказівний палець, а Морошек в цей час перебирав чотки. Іноді ж чотки перебирав Кушаковський, а на небо вказував Морошек. Кілька разів ксьондзи починали тихо співати по-латинському, і вже надвечір першого дня Адам Казимирович почав їм підтягувати. При цьому обидва патери діловито поглядали на машину.

Через якийсь час Паніковський помітив, що хазяїн «Антилопи» якось змінився. Адам Казимирович промовляв якісь смутні слова про царство небесне. Це стверджував і Балаганов. Потім Козлевич почав надовго зникати і нарешті зовсім виїхав з заїжджого двору.

– Чому ж ви мені не доповіли? – обурився великий комбінатор.

Вони хотіли доповісти, але вони боялися гніву командора. Вони сподівалися, що Козлевич опам'ятається і повернеться сам. Але тепер надії втрачено. Ксьондзи охмурили його остаточно. Не далі як учора кур'єр і уповноважений в справі копит випадково зустріли Козлевича, Він сидів у машині біля паперті костьолу

Вони не встигли до нього підійти. З костьолу вийшов ксьондз Алоїзій Морошек з хлопчиком у мереживах.

– Розумієте, Бендер, – сказав Шура, – все кодло всілося в нашу «Антилопу», бідолашний Козлевич зняв шапку, хлопчина подзвонив у дзвіночок і вони поїхали. Просто болісно дивитися на нашого Адама. Не бачити нам більше «Антилопи».

Великий комбінатор мовчки одяг свій капітанський картуз з лакованим козирком і попрямував до виходу.

– Фунт, – сказав він, – ви лишаєтесь в конторі! Рогів і копит не приймати ні в якому разі. Якщо буде пошта, скидайте в корзину. Конторниця потім дасть лад. Зрозуміло?

Коли зіцголова розтулив рота для відповіді (це сталося рівно через п'ять хвилин), осиротілі антилопівці були вже далеко. Процесію очолював, роблячи гігантські кроки, командор. Він коли-не-коли повертав голову назад і бурмотів: «Не зберегли ніжного Козлевича, меланхоліки! Всіх дезавуїрую! Ох вже мені це біле і чорне духовенство!» Бортмеханік йшов мовчки, вдаючи, що ці докори адресуються не йому. Паніковський підстрибував, як мавпа, підігріваючи почуття помсти до викрадачів Козлевича, хоч на душі у нього лежала велика холодна жаба. Він боявся чорних ксьондзів, гадаючи, що в них є безліч всілякого чародійства.

У такому порядку весь підвідділ в справі заготівлі рогів і копит прибув до підніжжя костьолу. Перед залізними ґратами, сплетеними з хрестів і спіралей, стояла порожня «Антилопа». Костьол був величезний. Він врізався в небо, колючий і гострий, як кістка риби. Він застрявав у горлі. Полірована червона цегла, черепичні схили даху, бляшані прапорці, глухі контрфорси і красиві кам'яні ідоли, що поховалися від дощу в нішах, – вся ця виструнчена солдатська готика враз навалилася на антилопівців. Вони відчули себе маленькими. Остап заліз в автомобіль, потяг носом повітря і з огидою сказав:

– Яка гидота! Наша «Антилопа» вже смердить свічками, карнавками на побудову храму і ксьондзівськими чобітьми. Звичайно, роз'їжджати з требами автомобілем приємніше, ніж візником. До того ж на дурничку. Та ні, дорогі батюшки, наші треби куди важливіші!

З цими словами Бендер ввійшов у церковний двір і, проминувши дітей, що грали в «класи» на розмальованому крейдою асфальті, піднявся гранітними банківськими сходами до дверей храму. На товстих дверях, оббитих обручним залізом, барельєфні святі, розсаджені у квадратики, посилали один одному повітряні поцілунки, або показували руками в різні боки, або ж розважалися читанням товстеньких книжок, на яких сумлінний різьбяр повирізав навіть латинські літери. Великий комбінатор сіпнув за двері, та вони не піддалися його силі. Зсередини линули сумирні звуки фісгармонії.

– Охмуряють! – вигукнув Остап, сходячи вниз. – Зараз саме йде охмур! Під солодкий бренькіт мандоліни.

– Може, підемо? – запитав Паніковський, мнучи в руках капелюх. – Все ж таки храм божий Незручно.

Та Остап, не звертаючи на нього уваги, підійшов до «Антилопи» і почав нетерпляче тиснути на грушу. Він грав матчиш доти, поки за товстими дверима не почувся брязкіт ключів. Антилопівці задерли голови. Двері розчинилися на дві половини, і веселі святі у своїх дубових квадратиках тихо від'їхали в глибінь костьолу. З темряви порталу вийшов на світлу високу паперть Адам Казимирович. Він був блідий. Його кондукторські вуса відсиріли і жалібно звисали з-під ніздрів. В руках він тримав молитовник. З обох боків його підтримували ксьондзи. Ліворуч – ксьондз Кушаковський, праворуч – ксьондз Алоїзій Моршек. Очі патерів були єлейні.

– Алло, Козлевич! – крикнув Остап знизу. – Вам ще не набридло?

– Здрастуйте, Адаме Казимировичу, – розв'язно сказав Паніковський, ховаючись все ж таки за спину командора.

Балаганов підняв руку на знак привіту і скорчив пику, що, як видно, значило; «Адаме, киньте ваші штучки!»

Тіло водія «Антилопи» зробило крок вперед, але душа, яку підстебували з обох боків убивчими поглядами Кушаковський і Морошек, рвонулась назад.

Козлевич тоскно подивився на друзів і похнюпився.

І почалася велика боротьба за безсмертну душу шофера.

– Гей, ви, херувими і серафими! – сказав Остап, викликаючи ворогів на диспут – Бога нема!

– Ні, є, – заперечив ксьондз Алоїзій Морошек, закриваючи своїм тілом Козлевича.

– Це просто хуліганство, – забурмотів ксьондз Кушаковський.

– Нема, нема, – продовжував великий комбінатор, – і ніколи не було. Це медичний факт.

– Я вважаю цю розмову недоречною, – сердито заявив Кушаковський.

– А машину забирати – це доречно? – закричав нетактовний Балаганов. – Адаме! Вони просто хочуть забрати «Антилопу».

Почувши це, шофер підвів голову і запитливо поглянув на ксьондзів.

Ксьондзи заметушилися і, посвистуючи шовковими сутанами, спробували відвести Козлевича назад. Але він вперся.

– Все ж таки, як буде з богом? – наполягав великий комбінатор.

Ксьондзам довелося почати дискусію. Діти припинили своє скакання на одній ніжці і підійшли поближче.

– Як же ви стверджуєте, що бога немає, – почав Алоїзій Морошек задушевним голосом, – коли все живе сотворене ним!..

– Знаю, знаю, – сказав Остап. – Я сам старий католик і латиніст. Пуер, соцер, веспер, генер, лібер, мізер, аспер, тенер.

Ці латинські винятки з правил, зазубрені Остапом ще в третьому класі приватної гімназії Іліади, що й досі по-дурному застряли в його голові, справили на Козлевича магнетичну дію. Душа його з'єдналася з тілом, і в результаті цього з'єднання шофер несміливо зробив крок вперед.

– Сину мій, – сказав Кушаковський, дивлячись з ненавистю на Остапа, – ви помиляєтесь, сину мій. Чудеса господні свідчать…

– Ксьондзе! Годі теревенити! – суворо сказав великий комбінатор. – Я сам творив чудеса. Не далі, як чотири роки тому мені в одному містечку довелося кілька днів бути Ісусом Христом. І все було до ладу. Я навіть нагодував п'ятьма хлібами кілька тисяч віруючих. Нагодувати їх я таки нагодував, але яка була тиснява!

Диспут продовжувався у такому ж трохи дивному плані. Непереконливі, зате веселі докази Остапа впливали на Козлевича, як живляча вода. Щоки шофера вже зарожевіли, і його вуса поступово почали підійматися вгору.

– Давай, давай! – почулися підбадьорливі вигуки з-за хрестів і спиралей костьольних ґрат, де вже зібрався чималий натовп. – Ти їм про римського папу скажи, про хрестовий похід!

Остап сказав і про папу. Він затаврував Олександра Борджіа за погану поведінку, згадав ні з того ні з сього Серафима Саровського і особливо натиснув на інквізицію, яка переслідувала Галілея. Він так захопився, що у всіх бідах великого вченого звинуватив безпосередньо Кушаковського і Морошека. Це була остання крапля. Почувши про страшну долю Галілея, Адам Казимирович враз поклав молитовник на приступку і впав, як у широкі ворота, в обійми Балаганова. Паніковський терся тут же, погладжуючи блудного сина по жорстких щоках. У повітрі повисли щасливі поцілунки.

– Пане Козлевичу! – застогнали ксьондзи. – Доконд пан іде? Опамєнтайсє, пан!

Але герої автопробігу вже сідали в машину.

– Ось бачте, – крикнув Остап засмученим ксьондзам, зайнявши своє командорське місце, – я ж казав вам, що бога нема. Науковий факт, прощавайте, ксьондзи! До побачення, патери!

Під схвальні вигуки натовпу «Антилопа» від'їхала, і за якусь хвилину бляшані прапорці і черепичні скати костьолу зникли з очей. На радощах антилопівці спинилися біля пивного рундука.

– От спасибі, братці, – говорив Козлевич, тримаючи в руках важкий кухоль. – Був би зовсім загинув. Охмурили мене ксьондзи. Особливо Кушаковський. Ох і хитрий же, чорт! Вірите, постити заставляв. Інакше, каже, не потраплю на небо.

– Небо! – сказав Остап. – Небо тепер запустіло. Не та доба, Не той відрізок часу. Ангелам тепер хочеться на землю. На землі добре, там комунальні послуги, там є планетарій, можна подивитись на зорі у супроводі антирелігійної лекції.

Після восьмого кухля Козлевич зажадав налити ще й дев'ятий, високо підняв його над головою і, пососавши свій кондукторський вус, захоплено запитав:

– Немає бога?

– Немає, – відповів Остап.

– Значить, немає? Ну, будьмо здорові. Так він по тому завжди пив, примовляючи перед кожним новим кухлем:

– Бог є? Немає? Ну, будьмо здорові. Паніковський пив нарівно з усіма, але про бога не висловлювався. Він не хотів вплутуватися в це спірне діло.

Після повернення блудного сина і «Антилопи» Чорноморська філія Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит набула блиску, якого їй бракувало. Біля дверей колишнього комбінату п'яти приватників тепер постійно вартувала машина. Звичайно, їй далеко було до блакитних «б'юїків» і довготелесих «Лінкольнів», далеко було їй і до фордівських кареток, та все ж це була машина, автомобіль, екіпаж, котрий, як казав Остап, при всіх своїх недоліках, одначе, може іноді рухатись вулицями без допомоги коней.

Остап працював з захопленням. Коли б він скерував свою енергію на справжню заготівлю рогів чи копит, то, треба думати, мундштучне і гребінцеве виробництво було б забезпечене сировиною не менше як до кінця поточного бюджетного сторіччя. Та начальник контори займався зовсім іншим ділом.

Відірвавшись від Фунта і Берлаги, повідомлення яких були дуже цікаві, але безпосередньо до Корейка ще не вели, Остап вирішив, в інтересах справи, здружитися з Зосею Синицькою і між двома ввічливими поцілунками у затінку нічної акації провентилювати питання щодо Олександра Івановича, і не стільки щодо нього, скільки щодо його грошових справ. Але тривалі спостереження, проведені уповноваженим в справі копит, показали, що поміж Зосею і Корейком немає ніякої любові і що той, за висловом Шури, даремно стежку топче.

– Де немає кохання, – зітхнувши, коментував Остап, – там про гроші не говорять. Дівчину скинемо з балансу.

І в той час, коли Корейко з посмішкою згадував шахрая у міліцейському кашкеті, який робив жалюгідну спробу третьосортного шантажу, начальник філії ганяв по місту в жовтому автомобілі і знаходив людей і людців, про яких конторник-мільйонер вже давно забув, але які добре пам'ятали його. Декілька разів Остап розмовляв з Москвою, викликаючи до телефону знайомого приватника, відомого доку в справі комерційних таємниць. Тепер до контори надходили листи і телеграми, які Остап негайно ж забирав з загальної пошти, – в ній, як і раніш, переважали повістки, що запрошували на наради, замовлення на роги, і догани з приводу недостатньо енергійної заготівлі копит. Дещо з цих листів і телеграм попало до папки з шнурками від черевиків.

Наприкінці липня Остап зібрався у відрядження на Кавказ. Справа вимагала особистої присутності великого комбінатора у невеличкій виноградній республіці.

У день від'їзду начальника в конторі сталася скандальна подія. Паніковський, якого послали з тридцятьма карбованцями на пристань по квиток, повернувся за півгодини п'яний, без квитка і без грошей. Він нічого не міг сказати у своє виправдання, лише вивертав кишені, що висіли в нього як більярдні лузи, і безупинно реготав. Все його смішило: і гнів командора, і докірливий погляд Балаганова, і довірений йому самовар, і Фунт з насунутою на ніс панамою, який дрімав за своїм столом. Коли ж Паніковський глянув на оленячі роги, гордість і прикрасу контори, його охопив такий сміх, що він впав на підлогу і швидко заснув, радісно посміхаючись фіолетовим ротом.

– Тепер у нас справжня установа, – сказав Остап, – є власний розтратник, він же швейцар-п'яниця. Обидва ці типи роблять реальними всі наші починання.

Коли Остапа в конторі не було, під її вікнами кілька разів з'являлися Алоїзій Моршек і Кушаковський. Забачивши ксьондзів, Козлевич ховався у найдальший закуток установи. Ксьондзи відчиняли двері, зазирали в контору і тихо кликали:

– Пане Козлевич! Пане Козлевич! Чи чуєш глос ойца небесного? Опамєнтайсє, пан!

При цих словах ксьондз Кушаковський підіймав палець до неба, а ксьондз Алоїзій Моршек перебирав чотки. Тоді назустріч служителям культу виходив Балаганов і мовчки показував їм огнистий кулак. І ксьондзи відступали, похмуро позираючи на «Антилопу».

Остап повернувся за два тижні. Його зустрічала вся установа. З високої чорної стіни пришвартованого пароплава великий комбінатор поглянув на своїх підлеглих дружелюбно і лагідно. Від нього пахло молодим баранцем й імеретинським вином.

В Чорноморській філії, крім конторниці, найнятій ще Остапом, сиділи двоє молодиків в чоботях. Це були студенти, прислані з тваринницького технікуму для стажування.

– От і добре, – сказав Остап кисло. – Зміна йде. Але у мене, дорогі товариші, доведеться попрацювати. Ви, звичайно, знаєте, що роги, тобто вирости, вкриті шерстю або ж твердим роговим нашаруванням, є ніщо інше, як придатки до черепа і зустрічаються, переважно, у ссавців?

– Це ми знаємо, – рішуче сказали студенти, – нам би пройти практику.

Щоб позбутися студентів, довелося застосувати складний і досить дорогий засіб. Великий комбінатор відрядив їх у калмицькі степи для організації заготівельних пунктів. Це коштувало конторі шістсот карбованців, та іншого виходу не було: студенти заважали б закінчити справу, яка посувалася досить вдало.

Коли Паніковський дізнався, скільки коштували їм студенти, він відвів Балаганова вбік і роздратовано прошепотів:

– А мене у відрядження не посилають. І відпустки не дають. Мені треба їхати в Єсентуки на лікування. І вихідних днів я не маю, і спецодягу не дають. Ні, Шуро, мені ці умови не підходять. І взагалі я дізнався, що в «Геркулесі» ставки вищі. Піду до них за кур'єра. Ось тобі чесне, благородне слово – піду!

Увечері Остап знову викликав до себе Берлагу.

– На коліна! – викрикнув він голосом Миколи Першого, як тільки побачив бухгалтера.

І все ж їхня розмова мала дружній характер і тривала дві години. Після цього Остап наказав подати наступного ранку «Антилопу» до під'їзду «Геркулеса».

Розділ XVIII
НА СУХОДОЛІ І НА МОРІ

Товариш Скумбрієвич з'явився на пляж, тримаючи в руках іменний портфель. До портфеля було прикуто срібну візитну картку з загнутим кутом і довжелезним курсивом, з якого можна було дізнатися, що Єгор Скумбрієвич вже встиг відсвяткувати п'ятирічний ювілей служби в «Геркулесі».

Обличчя в нього було чисте, пряме, мужнє, як в англійця, що голиться на рекламному плакаті. Скумбрієвич постояв біля дошки, на якій сповіщали крейдою про температуру води, і, важко пересуваючи ноги по гарячому піску, пішов вибирати зручне місце.

Табір купальників був багатолюдний. Легенькі бараки цього табору виникали зранку, і з заходом сонця зникали, лишаючи на піску брудні відходи міста – зів'яле лушпиння динь, шкаралупу від яєць і шматки газет, які потім на спорожнілому березі всю ніч ведуть таємниче життя, про щось шепочуться, шарудять і літають під скелями.

Скумбрієвич продерся поміж курінцями з вафельних рушників, зонтиків і простирадел, напнутих на кілки. Під ними ховалися дівчата в купальних спідничках. Мужчини теж були в костюмах, але не всі. Дехто обмежувався лише фіговими листочками, та й ті листочки прикривали якраз не біблейські місця, а носи чорноморських джентльменів. Робилося це для того, щоб з носів не лізла шкіра. Ось так прилаштувавшись, мужчини лежали у найвільніших позах. Вряди-годи, прикривши рукою біблейське місце, вони входили у воду, поринали і одразу ж поверталися на свої влежані, продавлені в піску місця, щоб не втратити жодного кубічного сантиметра цілющої сонячної ванни.

Цілковитою протилежністю скупості одягу цих громадян був джентльмен зовсім іншого вигляду. Він був у хромових черевиках на ґудзиках, у візитних штанях, у піджаку, застебнутому на всі ґудзики, з якого звисав годинниковий ланцюжок, при комірці і в фетровому капелюсі. Товсті вуса і віконна вата у вухах доповнювали його зовнішність. Поруч з ним стирчала, заткнута перпендикулярно в пісок, палиця з скляним набалдашником.

– Спека мучила його. Комірець аж набряк від поту. Під пахвами у джентльмена було гаряче, як у домні, там можна було плавити руду, та він продовжував нерухомо лежати.

На кожному пляжі світу можна зустріти одну ось таку людину. Хто вона така, чому прийшла сюди, чому лежить у всій амуніції – нічого невідомо. Але такі люди є по одному на кожний пляж. Можливо, це члени якоїсь таємничої ліги дурнів, чи рештки колись могутнього ордену розенкрейцерів, чи з'їхавші з глузду холостяки – хтозна…

Єгор Скумбрієвич розташувався поруч з членом ліги дурнів і швидко роздягся. Голий Скумбрієвич був зовсім не схожий на Скумбрієвича одягненого. Сухувата голова англійця сиділа на білому дамському тілі з пологими плечима і дуже широким тазом. Єгор підійшов до води, попробував її ногою і завищав. Потім всунув у воду другу ногу і теж завищав. Потім він зробив кілька кроків вперед, заткнув вуха великими пальцями, а вказівними закрив очі, середнім здавив ніздрі, і з несамовитим криком пірнув чотири рази. І лише після цього всього він поплив вперед навимашки, відвертаючи голову при кожному помаху руки. І дрібна хвиля прийняла на себе Єгора Скумбрієвича – зразкового геркулесівця і видатного громадського працівника… Через п'ять хвилин, коли стомлений громадський діяч перевернувся на спину і його кругле глобусне пузо загойдалося на поверхні моря, з кручі над пляжем почувся антилопівський матчиш.

З машини вийшли Остап Бендер, Балаганов і бухгалтер Бер-лага, на обличчі якого відбивалося цілковите підкорення долі. Всі троє зійшли вниз, і, безцеремонно розглядаючи обличчя пляжників, заходилися когось розшукувати.

– Це його штани, – нарешті сказав Берлага, спиняючись над одягом Скумбрієвича, котрий нічого не підозрівав. – Він, напевно, далеко заплив.

– Досить! – вигукує великий комбінатор. – Більше чекати я не маю наміру! Доводиться діяти не лише на суходолі, а й на морі.

Він скинув костюм і сорочку, під якою виявилися купальні труси і, розмахуючи руками, поліз у воду. На грудях великого комбінатора був витатуїрований синім порохом Наполеон у трикутному капелюсі і з пивним кухлем у короткій руці.

– Балаганов! – крикнув Остап уже з води. – Роздягніть і приготуйте Берлагу. Можливо, він буде потрібний.

І великий комбінатор поплив боком, розсуваючи води мідним плечем і тримаючи курс на північ і на північний схід, де поблискував перламутровий живіт Єгора Скумбрієвича.

Перш ніж погрузнути у морську пучину, Остапові довелося багато попрацювати на континенті. Магістральний слід завів великого комбінатора під золоті літери «Геркулеса», і він багато часу проводив у цій установі. його вже не дивували кімнати з альковами й умивальниками, статуї і швейцар у картузі з золотим зигзагом, який любив погомоніти про вогняні похорони.

З сумбурних пояснень одчайдушного Берлаги випливла напіввідповідальна фігура товариша Скумбрієвича. Він займав великий номер на два вікна, в якому колись спинялися закордонні капітани, приборкувачі левів, або ж багаті студенти з Києва.

В кімнаті часто й дражливо дзеленчали телефони, іноді окремо, іноді обидва разом. Та ніхто не брав трубок. Ще частіше розчинялися двері, стрижена голова службовця, просунувшись у кімнату, розгублено поводила очима і зникала, щоб поступитись місцем іншій голові, але вже не стриженій, а оброслій довгими патлами, або ж просто голій, ліловій, як цибуля. Але й цибульний череп ненадовго застрявав у дверній щілині. В кімнаті нікого не було.

Коли двері відчинилися, мабуть, уже в п'ятдесятий раз у цей день, до кімнати зазирнув Бендер. Він, як і всі, покрутив головою зліва направо і справа наліво, і, як усі, переконався в тому, що товариша Скумбрієвича в кімнаті немає. Зухвало виявляючи своє невдоволення, великий комбінатор поплентався по окремих відділах, секціях, секторах і кабінетах, запитуючи, чи не бачив хто товариша Скумбрієвича. І в усіх цих місцях він чув одну й ту ж відповідь: «Скумбрієвич щойно тут був»– або ж: «Скумбрієвич хвилину тому вийшов».

Напіввідповідальний Єгор належав до численних екземплярів службовців, які або ж «щойно тут були», або ж «хвилину тому вийшли». Деякі з них протягом всього службового дня і не можуть навіть добратися до свого кабінету. Рівно о дев'ятій годині така людина входить у вестибюль установи і, сповнена добрих намірів, заносить ніжку на першу приступку сходів. її чекають великі діла. Вона призначила у своєму кабінеті вісім важливих рандеву, двоє поширених засідань і одне вузьке. На письмовому столі лежать стоси паперів, які вимагають негайної відповіді. Взагалі, справ велике множество, не вистачить доби. І напіввідповідальний чи відповідальний громадянин бадьоро заносить ніжку на мармурову приступку. Та поставити її не так уже й легко. «Товаришу Парусинов, на одну хвилину, – чути воркуючий голос. – Якраз я хотів проробити з вами одне питаннячко». Парусинова ніжно беруть під руку і відводять у затишний куточок вестибюля. І з цього моменту відповідальний чи напіввідповідальний працівник пропав для країни – він пішов по руках. Не встигне він проробити питаннячко і пробігти три приступки, як його знову підхоплюють, відводять до вікна чи в темний коридор, чи в якийсь пустуючий закапелок, куди нечепура завгосп накидав порожніх ящиків, і щось йому втовкмачують, чогось домагаються, на чомусь наполягають і просять щось провернути в терміновому порядку. До третьої години дня він все ж таки добирається до першої площадки сходів. До п'ятої години йому навіть щастить пробитися на площадку другого поверху. Але через те, що його кабінет на третьому поверсі, а службовий день уже закінчився, він швидко біжить вниз і залишає установу, щоб встигнути на термінову міжвідомчу нараду. А в цей час у кабінеті дзеленчать телефони, зриваються призначені рандеву, листування залишається без відповіді, а члени двох поширених засідань і одного вузького безтурботно п'ють чай і теревенять про трамвайні порядки.

У Єгора Скумбрієвича всі ці особливості були надзвичайно ускладнені громадською працею, якій він віддавався з зайвою гарячковістю. Він уміло й вигідно використовував взаємний і всебічний обман, який непомітно якось прижився в «Геркулесі» і чомусь мав назву «громадське навантаження».

Геркулесівці сиділи на зборах по три години підряд, слухаючи ганебну балаканину Скумбрієвича. їм усім дуже хотілося вхопити Єгора за товстенькі ляжки і викинути у вікно з чималої висоти. Інколи їм навіть здавалося, що ніякої громадської діяльності взагалі не існує і ніколи не існувало, хоч вони й знали, що за стінами «Геркулеса» є якесь-то друге, правильне громадське життя. «Ну й скотина, – думали вони, тоскно покручуючи в руках олівці й чайні ложечки, – симулянт проклятий!» Та придертись до Скумбрієвича, викрити його було не під силу. Єгор виголошував правильні промови про радянську громадськість, про культроботу, профнавчання і про гуртки самодіяльності. Але за всіма цими запальними словами нічого не було. П'ятнадцять гуртків, політичних і музично-драматичних, ось уже два роки складали свої перспективні плани; осередки добровільних товариств, які своєю метою ставили сприяння розвиткові авіації, хімічних знань, автомобілізму, кінного спорту, дорожної справи, а також найшвидшому знищенню великодержавного шовінізму, існували лише в гарячковій уяві членів місцевкому. А школа профнавчання, створення якої Скумбрієвич вважав своєю особливою заслугою, весь час перебудовувалась, що, як відомо, свідчить про цілковиту бездіяльність. Коли б Скумбрієвич був чесною людиною, він, очевидно, сам би сказав, що вся ця робота провадиться «в порядку міражу». Але в місцевкомі цей міраж перевтілювався у звіти, і у вищестоящій профінстанції існування музично-політичних гуртків уже не викликало жодних сумнівів. Школа ж профнавчання вимальовувалась там у вигляді великого кам'яного будинку, в якому стоять парти, і меткий вчитель виводить крейдою на дошці криву зросту безробітних у Сполучених Штатах, а. вусаті учні політично зростають прямо на очах. З усього вулканічного кільця громадської діяльності, яким Скумбрієвич охопив «Геркулес», діяли лише дві вогнедишні точки: стінна газета «Голос голови», яка виходила раз на місяць і робилася в службовий час Скумбрієвичем і Бомзе, і фанерна дошка з написом: «Ті, що перестали пити і закликають інших», під якою не було зазначено жодного прізвища.

Гонитва за Скумбрієвичем по всіх поверхах «Геркулеса» насточортіла Бендерові. Великий комбінатор ніяк не міг наздогнати славнозвісного громадського діяча. Він вислизав з рук. Ось тут, у місцевкомі, він щойно говорив по телефону, ще була гаряча мембрана і з чорного лаку телефонної трубки ще не зійшов туман його дихання. Ось тут, на підвіконні, ще сиділа людина, з якою він хвилину тому розмовляв. Одного разу Остап навіть побачив відбиток Скумбрієвича у дзеркалі на сходах. Він кинувся вперед, але дзеркало вже очистилося і відбивало лише вікно з далекою хмаринкою.

– Матінко-заступнице, міліціє троєручнице! – вигукнув Остап, важко дихаючи. – Що за банальний, огидний всім бюрократизм! В нашій Чорноморській філії теж є свої слабкі сторони, мовляв, самі в гріхах, як свиня в реп'яхах, але такого, як у «Геркулесі»… Чи не так, Шуро?

Уповноважений у справі копит зітхнув важким насосним зітханням. Вони знову опинилися в прохолодному коридорі другого поверху, де встигли побувати за цей день разів п'ятнадцять. І знову, в п'ятнадцятий раз, вони пройшли повз дерев'яну канапу, що стояла у полихаєвському кабінеті. На канапі зранку сидів виписаний з Німеччини за великі гроші німець-спеціаліст, інженер Генріх Марія Заузе. Він був у звичайному європейському костюмі, і лише українська сорочечка, розшита запорозьким візерунком, свідчила про те, що інженер пробув у Росії тижнів зо три і вже встиг побувати в магазині кустарних виробів. Він сидів нерухомо, відкинувши голову на дерев'яну спинку канапи і примруживши очі, як людина, яку мають голити. На перший погляд могло здатися, що він дрімає. Та молочні брати, що не раз пробігали повз нього у пошуках Скумбрієвича, встигли помітити, що кольори на нерухомому обличчі заморського гостя весь час міняються. На початок службового дня, коли інженер зайняв позицію біля дверей Полихаєва, обличчя його було нормально рум'яним. З кожною годиною воно все більше розгорялося і до перерви на сніданок уже набуло кольору поштового сургуча. Очевидно, товариш Полихаєв до цього часу дійшов лише до другого поверху. Після перерви зміна кольорів пішла в зворотному порядку. Сургучевий колір змінився якимись скарлатиновими плямами. Потім Генріх Марія почав полотніти і до середини дня, коли начальникові «Геркулеса», очевидно, пощастило прорватися на другу площадку сходів, обличчя іноземного спеціаліста стало крохмально-білим.

– Що робиться з цією людиною? – шепнув Остап Балаганову. – Яка гама переживань!

Тільки він встиг промовити ці слова, як Генріх Марія Заузе підскочив на канапі і люто подивився на полихаєвські двері, за якими лунали холості телефонні дзвоники. ««Wolokita»! – вискнув він дискантом і, кинувшись до великого комбінатора, почав з усіх сил трясти його за плечі.

– Геносе Полихаєв! – кричав він, підстрибуючи перед Остапом. – Геносе Полихаєв!

Він витягав годинника, тикав його під ніс Балаганову, стенав плечима і знову накидався на Бендера.

– Вас махен зі? – ошелешено запитав Остап, показуючи деяке знайомство з німецькою мовою. – Вас волен зі від бідного відвідувача?

Але Генріх Марія Заузе не відставав, продовжуючи тримати ліву руку на Бендеровому плечі, правою рукою він притяг поближче до себе Балаганова і виголосив перед ними велику пристрасну промову, під час якої Остап нетерпеливо поглядав на всі боки, в надії впіймати Скумбрієвича, а уповноважений у справі копит неголосно ікав, поважно затуляючи рота рукою і бездумно дивлячись на черевики іноземця.