Текст книги "Дванадцять стільців. Золоте теля"

Автор книги: Евгений Петров

Соавторы: Илья Ильф
сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 43 страниц)

Розділ XL
Скарби

Дощової днини наприкінці жовтня Іполит Матвійович без піджака, в місяцесяйному жилеті, всіяному дрібною срібною зіркою, метушився в кімнаті Іванопуло. Іполит Матвійович працював на підвіконні, стола-бо в кімнаті досі не було. Великий комбінатор дістав чимале замовлення з художньої царини на виготовлення табличок для житлотовариств. Виконання табличок за трафаретом Остап поклав на Вороб'янінова, а сам мало не цілий місяць, з часу приїзду до Москви, кружляв у районі Жовтневого вокзалу, з пристрастю, гідною подиву, вишукуючи сліди останнього стільця, що безумовно таїв у собі діаманти мадам Пєтухової.

Наморщивши лоба, Іполит Матвійович трафаретив залізні дощечки. За півроку діамантової гонитви він втратив усі свої навички. Ночами Іполит Матвійович бачив гірські хребти, прикрашені дикими транспарантами, літав перед очима Ізнуренков, подригуючи коричневими щиколотками, перевертались човни, тонули люди, падала з неба цегла і розколота земля пускала в очі сірчаний дим.

Остап, перебуваючи щоденно з Іполитом Матвійовичем, не помічав у ньому ніякої зміни. Тим часом Іполит Матвійович змінився надзвичайно. І хода в Іполита Матвійовича була вже не та, і вираз очей став дикий, і одрослий ус стирчав уже не паралельно земній поверхні, а замалим не перпендикулярно, як у підстаркуватого кота. Змінився Іполит Матвійович і внутрішньо. У характері об'явились не властиві йому риси рішучості і жорстокості. Три епізоди поступово виховали в нім ці нові почуття: порятунок від важких кулаків васюкінських аматорів, перший дебют в царині жебрацтва біля п'ятигорського «Квітника», нарешті, землетрус, після якого характер Вороб'янінова трохи погіршав: він затаїв до свого компаньйона таємну ненависть.

Останнім часом Іполит Матвійович був пойнятий найчорнішою підозрою. Він боявся, що Остап розшиє стілець сам і, забравши скарби, поїде, кинувши його напризволяще. Висловлювати свою підозру він не смів, знаючи важку руку Остапа і незламну його вдачу. Щодня, сидячи біля вікна і підчищаючи старою пощербленою бритвою висохлі букви, Іполит Матвійович нудився. Щодня він боявся, що Остап більше не прийде, і він, колишній предводитель дворянства, помре голодною смертю під мокрим московським парканом. Але Остап приходив щовечора, хоч радісних звісток не приносив. Енергія і веселощі його були невичерпні. Надія ні на одну мить не покидала його.

У коридорі залунав тупіт ніг, хтось грюкнувся об вогнетривку шафу, і фанерні двері розчахнулися з легкістю перегорнутої вітром сторінки. На порозі стояв великий комбінатор. Він був весь залитий водою, щоки пашіли, як яблучка. Він важко дихав.

– Іполите Матвійовичу! – закричав він. – Слухайте, Іполите Матвійовичу!

Вороб'янінов здивувався. Ніколи ще технічний директор не називав його на ім'я та по батькові. І раптом він зрозумів…

– Є! – видихнув він.

– У тім-то й річ, що є. Ах, Кисо, чорт вас забирай!

– Не кричіть, усе чути.

– Так, так, можуть почути, – зашепотів Остап. – Єсть, Кисо, є, і, коли хочете, я можу продемонструвати його зараз же. Він у клубі залізничників, новому клубі… Учора було відкриття… Як я знайшов? Дурниці? Надзвичайно важка річ! Геніальна комбінація, блискуче доведена до кінця! Античні пригоди!.. Одне слово, високий клас!

Не дожидаючи, поки Іполит Матвійович натягне піджак, Остап вибіг у коридор. Вороб'янінов приєднався до нього на сходах. Обидва, схвильовано закидаючи один одного запитаннями, мчали мокрими вулицями на Каланчівський майдан. Вони не додумались навіть, що можна сісти в трамвай.

– Ви одягнені, як швець! – радісно торохтів Остап. – Хто так ходить, Кисо? Вам треба накрохмалену білизну, шовкові шкарпеточки і, звичайно, циліндр. У вашому обличчі є щось благородне! Скажіть, ви справді були предводителем дворянства?

Показавши предводителеві стілець, який стояв у кімнаті шахового гуртка і мав звичайнісінький гамбсівський вигляд, хоч і таїв у собі незчисленні коштовності, Остап потяг Вороб'янінова в коридор. Тут не було ані душі. Остап підійшов до ще не закитованого на зиму вікна і висмикнув з гнізда засувки рам.

– Через це віконечко, – сказав він, – легко і ніжно ми попадем в клуб сьогодні уночі, коли захочемо. Запам'ятайте, Кисо, – третє вікно від парадного під'їзду.

Друзі довго ще бродили по клубу під виглядом представників ПОВІНО^[10]10
  _{Повітовий відділ народної освіти. – Ред.}


[Закрыть] і не могли надивуватися з прекрасних зал і кімнат.

– Якби я грав у Васюках, – сказав Остап, – сидячи на такому стільці, я не програв би жодної партії. Ентузіазм не дозволив би. Однак ходімо, старичок, у мене двадцять п'ять карбованців підшкірних. Ми повинні випити пива і відпочити перед нічним візитом. Вас не шокує пиво, предводителю? Не біда. Завтра ви будете хлебтати шампанське в необмеженій кількості.

Ідучи з пивної на Сивцев Вражек, Бендер страшенно веселився і зачіпав перехожих. Він обіймав трохи підпилого Іполита Матвійовича за плечі і говорив йому ніжно:

– Ви надзвичайно симпатичний старичок, Кисо, але більш як десять процентів я вам не дам. Ій-богу, не дам. Ну, навіщо вам, навіщо вам така сила грошей?

– Як то навіщо? Як то навіщо? – кипів Іполит Матвійович.

Остап щиросердо сміявся і припадав щокою до мокрого рукава свого друга по концесії.

– Ну що ви купите, Кисо? Ну що? Адже у вас нема ніякої фантазії. Їй-богу, п'ятнадцяти тисяч вам за очі вистачить… Ви ж скоро помрете, ви ж старенький. Вам же гроші взагалі не потрібні… Знаєте, Кисо, я, здається, не дам вам нічого. Це витрибеньки. А візьму я вас, Кисулю, до себе за секретаря. Га? Сорок карбованців на місяць. Харч мій. Чотири вихідних дні… Га? Спецодяг там, чайові, соцстрах… Га? Добра моя пропозиція?

Іполит Матвійович вирвав руку і швидко пішов наперед. Жарти ці доводили його до сказу. Остап наздогнав Вороб'янінова біля входу в рожевий особнячок.

– Ви справді на мене образились? – запитав Остап. – Адже я пожартував. Свої три проценти ви дістанете. Їй-богу, для вас трьох процентів досить, Кисо.

Іполит Матвійович похмуро ввійшов до кімнати.

– Га? Кисо, – пустував Остап, – погоджуйтесь на три проценти! Їй-богу, погоджуйтесь! Кожен на вашому місці погодився б. Кімнати вам купувати не треба, тим паче, що Іванопуло виїхав до Твері на цілий рік. А то все-таки ідіть до мене в камердинери… Тепла посада.

Угледівши, що Іполита Матвійовича нічим не розворушиш, Остап солодко позіхнув, витягся до самої стелі, сповнивши повітрям широку грудну клітку і сказав:

– Ну, друже, готуйте кишені. До клубу ми підемо перед світанком. Це найкращий час. Сторожі сплять і бачать солодкі сни, за що їх часто звільняють без вихідної допомоги. А поки, голубе, раджу вам спочити.

Остап розлігся на трьох стільцях, зібраних у різних кінцях Москви і, засинаючи, промовив:

– А то камердинером!.. Пристойна плата… Харч… Чайові… Ну, ну, пожартував… Засідання триває далі! Крига скресла, панове присяжні засідателі!

Це були останні слова великого комбінатора. Він заснув безтурботним сном, глибоким, цілющим, без важких снів.

Іполит Матвійович вийшов на вулицю. Він був повний одчаю і злоби. Місяць стрибав по хмарних грудках. Мокрі грати особняків масно блищали. Газові ліхтарі, оточені віночками водяного пилу, тривожно світилися. З пивної «Орел» виштовхнули п'яного. П'яний загорлав. Іполит Матвійович поморщився і твердо пішов назад. У нього було єдине бажання: якомога скоріш все скінчити.

Він увійшов до кімнати, строго глянув на сонного Остапа, протер пенсне і взяв з підвіконня бритву. На її зазубнях видко було засохлу луску олійної фарби. Він поклав бритву в кишеню, іще раз пройшов повз Остапа, не дивлячись на нього, але чуючи його подих, і опинивсь у коридорі. Тут було тихо і сонно. Очевидно, всі вже вклались. У повній пітьмі коридора Іполит Матвійович раптом посміхнувся найдошкульнішою посмішкою і відчув, що на лобі у нього зарухалася шкіра. Щоб перевірити це нове відчуття, він знов посміхнувся. Він згадав раптом, що в гімназії учень Пихтєєв-Какуєв умів ворушити вухами.

Іполит Матвійович дійшов до сходів і уважно прислухався. На сходах нікого не було. З вулиці долинуло цокання кінських копит, підкреслено гучне і чітке, немовби хтось кидав на рахівниці. Предводитель котячим кроком повернув до кімнати, витяг з Остапового піджака, що висів на стільці, двадцять п'ять карбованців і обценьки, одяг на себе брудний адміральський картуз і знову прислухався.

Остап спав тихо, без сопіння. Його носоглотка і легені працювали ідеально, справно вдихаючи і видихаючи повітря. Здоровенна рука звисла до самої підлоги. Іполит Матвійович, відчуваючи секундні удари височного пульсу, неквапно засукав правий рукав вище ліктя, обмотав оголену руку вафельним рушником, одійшов до дверей, витяг з кишені бритву і, примірившись очима до кімнатної відстані, повернув вимикач. Світло погасло, але кімната була злегка освітлена голубуватим акваріумним світлом вуличного ліхтаря.

– Тим краще, – прошепотів Іполит Матвійович.

Він наблизився до узголов'я і, далеко відставивши руку з бритвою, щосили косо всадив усе лезо в горло Остапові, одразу ж висмикнув бритву і одскочив до стіни. Великий комбінатор випустив звук, з яким кухонна раковина всмоктує рештки води. Іполитові Матвійовичу пощастило не забруднитись у крові. Витираючи піджаком камінну стіну, він тихо пробрався до голубих дверей і на одну мить знову зирнув на Остапа. Тіло його двічі вигнулось і запало до спинок стільців. Вуличне світло попливло по чорній калюжі, що утворилася на підлозі. «Що за калюжа? – подумав Іполит Матвійович. – Так, так, кров… Товариш Бендер помер».

Вороб'янінов розмотав трохи забруднений рушник, кинув його, потім обережно поклав бритву на підлогу і пішов геть, тихо причинивши двері. Опинившись на вулиці, Іполит Матвійович насупився і, бурмочучи: «Діаманти всі мої, а зовсім не шість процентів», – пішов на Каланчівський майдан.

Біля третього вікна від парадного під'їзду залізничного клубу Іполит Матвійович зупинився. Дзеркальні вікна нового будинку сіріли перламутром у світлі нового ранку. У вогкому повітрі звучали глухуваті голоси маневрових паровозів. Іполит Матвійович спритно виліз на карниз, штовхнув раму і безшумно стрибнув у коридор.

Легко орієнтуючись у сірих передсвітанкових залах клубу, Іполит Матвійович пройшов у шаховий кабінет і, зачепивши головою портрет Еммануїла Ласкера, що висів на стіні, підійшов до стільця. Він не поспішав. Квапитись йому було нікуди. За ним ніхто не гнався. Гросмейстер О. Бендер спав вічним сном у рожевому особняку на Сивцевому Бражку.

Іполит Матвійович сів на підлогу, обхопив стілець жилавими своїми ногами і з холодним спокоєм дантиста почав висмикувати із стільця мідні гвіздки, не обминаючи жодного. На шістдесят другому гвіздкові робота його скінчилася. Англійський ситець і рогожка вільно лежали на оббивці стільця.

Треба було тільки підняти їх, щоб побачити футляри, футлярчики і ящички, сповнені коштовного каміння.

«Зараз же на автомобіль, – подумав Іполит Матвійович, навчившись життєвої мудрості в школі великого комбінатора, – на вокзал. І на польський кордон. За який-небудь камінець мене переправлять на той бік, а там…»

І, бажаючи скоріше побачити, що буде «там», Іполит Матвійович зірвав із стільця ситець і рогожку. Очам його одкрились пружини, прекрасні англійські пружини, і набивка, дивовижна набивка, довоєнної якості, якої тепер ніде не знайдеш. Але більше нічого в стільці не було. Іполит Матвійович машинально розворушив оббивку і цілих півгодини просидів, не випускаючи стільця з чіпких ніг і тупо повторюючи:

– Чому ж тут нічого нема? Цього не може бути!

Майже розвиднілось, коли Вороб'янінов, кинувши все, як було, в шаховому кабінеті, забувши там обценьки і картуз із золотим тавром фантастичного яхт-клубу, ніким не помічений, важко і втомлено виліз через вікно на вулицю.

– Цього не може бути! – повторив він, одійшовши на квартал. – Цього не може бути!

І він повернув назад до клубу і почав гуляти вздовж його великих вікон, ворушачи губами:

– Цього не може бути! Цього не може бути!

Вряди-годи він скрикував і хапався за мокру від ранкового туману голову. Згадуючи всі події ночі, він трусив сивими патлами. Діамантова лихоманка докінчила його: він одряхлів за п'ять хвилин.

– Ходять тут, ходять усякі, – почув Вороб'янінов над своїм вухом.

Він угледів сторожа в брезентовім спецодягу і в холодних чоботах. Сторож був дуже старий і, либонь, добрий.

– Ходять і ходять, – по-товариськи говорив старий, якому набридла нічна самота, – і ви теж, товаришу, цікавитесь. І правильно. Клуб у нас, можна сказати, надзвичайний.

Іполит Матвійович змучено дивився на рум'яного старика.

– Так, – сказав старик, – надзвичайний цей клуб. Другого такого ніде нема.

– А що ж в нім такого надзвичайного? – запитав Іполит Матвійович, збираючись з думками.

Старичок радісно подививсь на Вороб'янінова. Очевидно, оповідання про надзвичайний клуб подобалось йому самому, і він любив його повторювати.

– Ну, і от, – почав старик, – я тут у сторожах ходжу десятий рік, а такого випадку не було. Ти слухай, солдатику. Ну, і от, був тут завжди клуб, відомо який, – першої дільниці служби тяги. Я і був тут за сторожа. Нікудишній був клуб… Опалювали його, опалювали, і нічого не могли вдіяти. А товариш Красильников до мене підступає: «Куди, – мовляв, – дрова в тебе йдуть?» А я їх їм хіба, чи що, ці дрова? Старався товариш Красильников з клубом – там вогкість, тут холод, духовому гурткові приміщення нема, і в театр грати сама мука: панове артисти мерзли. П'ять років кредиту просили на новий клуб, та не знаю, що там виходило, шляхпроф^[11]11
  _{Шляховий комітет профспілки працівників залізничного транспорту. – Ред.}


[Закрыть] кредиту не затверджував. Тільки навесні купив товариш Красильников стілець для сцени, гарний, м'який…

Іполит Матвійович, налягаючи всім корпусом на сторожа, слухав. Він був у напівпритомному стані. А старик, заходячись радісним сміхом, розповів, як одного разу виліз він на цей стілець, щоб вигвинтити лампочку, та й покотився.

– З цього стільця я посковзнувся, оббивка на ньому подерлася. І дивлюсь – з-під оббивки скельця сиплються і намисто біле на ниточці.

– Намисто, – промовив Іполит Матвійович.

– Намисто, – верескнув старий захоплено, – і дивлюсь, солдатику, далі, а там коробочки всяк. Я ці коробочки навіть і не чіпав. А пішов прямо до товариша Красильникова і доповів. Так і комісії потім доповідав. Не чіпав я цих коробочок та й не чіпав. І добре, солдатику, зробив, бо там коштовності найдені були, заховані буржуазією…

– Де ж ті коштовності?! – закричав предводитель.

– Де, де, – передражнив старий, – тут, солдатику, треба голову на в'язах мати. От вони!

– Де, де?

– Так от вони! – закричав рум'яний вартовий, радіючи з такого несподіваного ефекту. – От вони! Окуляри протри! Клуб на них побудували, солдатику! Бачиш? От він, клуб! Парове опалення, шашки з годинником, буфет, театр, в калошах не пускають!..

Іполит Матвійович закляк і, не рухаючись з місця, водив очима по карнизах. Так от вони де, скарби мадам Пєтухової! От вони! Всі тут! Усі сто п'ятдесят тисяч карбованців нуль нуль копійок, як любив говорити Остап-Сулейман-Берта-Марія Бендер.

Діаманти перетворились у суцільне фасадне скло і залізобетонні перекриття, прохолодні гімнастичні зали були зроблені з перлів. Алмазна діадема обернулась на театральний зал з рухомою сценою, рубінові підвіски розрослись у цілі люстри, золоті змієподібні браслети із смарагдами обернулись на прекрасну бібліотеку, а фермуар перевтілився в дитячі ясла, планерну майстерню, шаховий кабінет і більярдну.

Скарби залишились, вони були цілі і навіть збільшились. Їх можна було помацати руками, але не можна було забрати з собою. Вони перейшли на службу іншим людям.

Іполит Матвійович помацав руками гранітне облицювання. Холод каменю передався йому в саме серце.

І він закричав. Крик його, шалений, пристрасний і дикий, – крик простреленої наскрізь вовчиці, – вилетів на середину майдану, метнувся під міст і, звідусюди відбитий ранковими звуками великого міста, почав глухнути і за хвилину зачах. Чудовий осінній ранок скотився з мокрих дахів на вулиці Москви. Місто рушило у буденний свій похід.

ЗОЛОТЕ ТЕЛЯ^[12]12
  _{Текст узято за виданням: Видавництво художньої літератури «Дніпро». Київ – 1972}


[Закрыть]

_{ВІД АВТОРІВ}

_{З приводу нашого усуспільненого літературного господарства до нас часто звертаються з запитаннями цілком закономірними, але й надто одноманітними; «Як це ви пишете вдвох?»}

_{Спочатку ми відповідали докладно, вдаючись до деталей, розповідали навіть про серйозну сварку, яка виникла з такого приводу: вбити героя роману «12 стільців» Остапа Бендера чи залишити живим? Не забували згадати і про те, що долю героя було вирішено жеребкуванням. В цукорницю було покладено два папірці, на одному з яких тремтячою рукою було намальовано череп і дві курячих кісточки. Ми витягли череп – і за півгодини великого комбінатора не стало. Вія був зарізаний бритвою.}

_{Потім ми стали відповідати скупіше. Про сварку вже не писали. А ще перегодом перестали вдаватися до деталей. І, нарешті, відповідали вже без Натхнення:}

_{– Як ми пишемо вдвох? Та так і пишемо вдвох. Як брати Гонкури. Едмонд бігає по редакціях, а Жюль стереже рукопис, щоб не вкрали знайомі.}

_{І раптом одноманітність запитань було порушено.}

_{– Скажіть, – запитав нас якийсь суворий громадянин з числа тих, які визнали Радянську владу трохи пізніше ніж Англія і трохи раніше ніж Греція, – скажіть, чому ви пишете смішно? Які можуть бути смішки в реконструктивний період? Ви Що, збожеволіли?}

_{Після цього він ще довго й сердито переконував нас у тому, що зараз сміх шкідливий.}

_{– Сміятися гріх! – казав він. – Так, сміятися не можна! І усміхатись не можна. Коли я бачу це нове життя, ці зрушення, мені не хочеться усміхатись, мені хочеться молитись!}

_{– Але ж ми не просто сміємося, – заперечували ми. – Наша мета – сатира саме на тих людей, які не розуміють реконструктивного періоду.}

_{– Сатира не може бути смішною, – сказав суворий товариш і, підхопивши під руку якогось кустаря-баптиста, який видався йому стопроцентним пролетарієм, повів його до себе на квартиру.}

_{Повів, щоб писати про нього нудними словами, повів, щоб вставити його в шеститомний роман під назвою: «А паразити– ніколи!»}

_{Все, що ми тут розповіли, – не вигадка. Вигадати можна було б і смішніше.}

_{Дайте такому громадянинові-алілуйнику волю, 1 він навіть на мужчину надіне паранджу, а сам зранку гратиме на трубі гімни і псалми, вважаючи, що саме так треба допомагати будівництву соціалізму.}

_{І весь час, поки ми творили «Золоте теля», над нами витав лик суворого громадянина.}

_{– А що, як цей розділ вийде смішний? Що скаже суворий громадянин?}

_{Зрештою ми ухвалили:}

_{а) роман написати якомога веселий.}

_{б) якщо суворий громадянин знову заявить, що сатира не повинна бути смішною, – просити прокурора республіки притягти згаданого громадянина до кримінальної відповідальності за статтею, яка карає за головотяпство зі зламом.}

_{І. Ільф, Є. Петров}

Частина перша
ЕКІПАЖ «АНТИЛОПИ»

Переходячи вулицю, озирнись обабіч.

(5 правил вуличного руху)

Розділ І
ПРО ТЕ, ЯК ПАНІКОВСЬКИЙ ПОРУШИВ КОНВЕНЦІЮ

Пішоходів треба любити.

Пішоходи ж більша частина людства. Та й ще – краща його частина. Пішоходи створили світ. Це вони побудували міста, звели багатоповерхові будівлі, проклали каналізацію і водопровід, забрукували вулиці й освітили їх електричними лампами. Це вони понесли по всьому світові культуру, винайшли засіб друкування книг, вигадали порох, проклали мости через ріки, розшифрували єгипетські ієрогліфи, запровадили у вжиток безпечну бритву, скасували торгівлю рабами і довели, що з сої можна приготувати чотирнадцять смачних поживних страв.

І коли все було готове, коли рідна планета набула порівняно упорядкованого вигляду, з'явилися автомобілісти.

Треба сказати, що автомобіль теж винайшли пішоходи. Але автомобілісти про це якось одразу ж забули. Сумирних і розумних пішоходів почали давити. Над вулицями, що їх створили пішоходи, взяли владу автомобілісти. Бруківки стали вдвоє ширші, тротуари звузились до розмірів тютюнової бандеролі. І пішоходи почали злякано тулитись до стін будинків.

Життя пішоходів у великих містах – це життя мучеників. Для них запроваджено своєрідне транспортне гетто. їм дозволяється переходити вулиці тільки на перехрестях, тобто саме в тих місцях, де рух найбільший і де найлегше можна обірвати волосину, на якій здебільшого висить життя пішохода.

В нашій великій країні звичайний автомобіль, призначений, на думку пішоходів, для мирного перевезення людей і вантажів, набув загрозливих обрисів братовбивчого снаряда. Він виводить з ладу цілі шеренги членів профспілок та їхніх родин. Якщо ж пішоходові іноді й щастить випурхнути з-під срібного носа машини – його оштрафує міліція за порушення правил вуличного катехізису.

І взагалі, авторитет пішоходів дуже похитнувся. Вони, що дали світові таких славнозвісних людей, як Горацій, Бойль, Маріотт, Лобачевський, Гутенберг і Анатоль Франс, змушені тепер пошло кривлятися, аби лише нагадати про своє існування. Боже, боже, якого, по суті, нема, до чого ж ти, якого насправді нема, довів пішохода!

Ось іде він з Владивостока до Москви сибірським трактом, тримаючи в руці прапор з написом; «Перебудуємо побут текстильників», а на плечі в нього палиця, на якій теліпаються резервні сандалії «Дядя Ваня» і бляшаний чайник без кришки. Це радянський пішохід-фізкультурник, який вийшов з Владивостока юнаком і буде задавлений вже в похилому віці біля самих воріт Москви важким автокаром, номер якого так і не встигнуть запримітити.

Або ось ще один, європейський могікан пішохідного руху. Він іде пішки навколо земної кулі і котить поперед себе бочку. Він залюбки пішов би й так, без бочки. Але тоді ніхто не помітить, що він дійсно пішохід далекого прямування, і про нього не напишуть у газетах. Отож і доводиться все життя штовхати поперед себе трикляту тару, на якій до того ж (ганьба, ганьба!) великими жовтими літерами виведено слова, що вихваляють неперевершені якості автомобільного мастила «Мрії шофера».

Так деградував пішохід.

І лише в маленьких російських містах пішохода ще поважають і люблять. Там він ще хазяїн вулиць, безтурботно ходить бруківкою і пересікає її хитромудре, де тільки йому заманеться.

Громадянин у картузі з білим верхом, які здебільшого носять адміністратори літніх садів і конферансьє, без сумніву, належав до більшої і кращої частини людства. Він ішов вулицями міста Арбатова пішки, озираючись увсебіч з поблажливою цікавістю. В руці він тримав невеличкий акушерський саквояж. Місто, очевидно, нічим не вразило пішохода в артистичному картузі.

Він побачив півтора десятка біло-рожевих, блакитних і кольору резеди дзвіниць; впало в око облізле американське золото церковних бань. Над будинком офіційної установи лопотів прапор.

Біля баштових білих воріт провінціального кремля дві старенькі, суворі на вигляд, жінки розмовляли по-французькому, скаржились на Радянську владу і згадували улюблених дочок. Холодом тягло з церковного підвалу; звідти несло кислим винним запахом. Очевидно, там зберігалась картопля.

– Храм спаса на картоплі, – неголосно сказав пішохід. Пройшовши під диктовою аркою із свіжим, намальованим крейдою, гаслом: «Привіт 5-й окружній конференції жінок і дівчат», він опинився біля входу у довгу алею, що мала назву Бульвару Молодих Талантів.

– Ні, – промовив він з гіркотою, – це не Ріо-де-Жанейро, це куди гірше.

Майже на всіх лавочках Бульвару молодих Талантів сиділи самотні дівчата з розкритими книжками в руках. Дірчасті тіні падали на сторінки книг, на голі лікті, на зворушливі чілки. Коли приїжджий увійшов у прохолодну алею, на лавочках помітно заворушилися. Дівчата, затуляючись книжками Гладкова, Елізи Ожешко і Сейфулліної, кидали на приїжджого боязкі погляди. Він пройшов повз схвильованих читачок парадним кроком і вийшов до будинку виконкому – мети своєї прогулянки.

У цю хвилину з-за рогу виїхав візник. Поруч з ним, тримаючись за припаде пилом, облуплене крило фургона і розмахуючи товстелезною папкою з тисненим написом «Musigue», швидко йшов чоловік у довгополій толстовці. Він щось запально доводив пасажирові фургона. Пасажир, людина літня, з обвислим, як банан, носом, стискував ногами чемодан і час від часу давав своєму співбесідникові дулі. В запалі суперечки його інженерський картуз з блискучою плюшевою околичкою зеленого диванного кольору, скособочився. Обидві сторони часто і з натиском промовляли слово «платня».

Незабаром почулися й інші слова.

– Ви за це відповідатимете, товаришу Талмудовський! – крикнув довгополий, відсторонюючи од свого обличчя інженерову дулю.

– А я вам кажу, що за таких умов до вас не піде жоден пристойний фахівець, – відповів Талмудовський, намагаючись тримати свою дулю в тій же позиції.

– Ви знову про платню! Доведеться поставити питання про рвацтво!

– Плював я на платню! Я працюватиму задарма! – кричав інженер, схвильовано виписуючи дулею різноманітні спіралі. – Захочу—і взагалі піду на пенсію. Ви мені це кріпосне право облиште! Самі всюди пишуть: «Свобода, рівність, братерство!» – а мене примушують працювати у цій щурячій норі. – І ось інженер Талмудовський на тій же руці, якою давав дулі, почав нервово рахувати пальці:– Квартира– свинарник, театру нема, платня… Візник! Жени на вокзал!

– Тпру-у! – завищав довгополий, метушливо забігаючи наперед і хапаючи коняку за вуздечку. – Я як секретар секції інженерів і техніків… Кіндрате Івановичу! Таж завод лишиться без спеціалістів… Побійтесь бога! Громадськість цього не допустить, інженере Талмудовський… У мене в портфелі протокол.

І секретар секції, розчепіривши ноги, почав поспіхом розв'язувати тасьма своєї «Musigue».

Ця необережність вирішила суперечку. Побачивши, що шлях вільний, Талмудовський звівся на ноги і що було сили закричав:

– Жени на вокзалі

– Куди? Куди? – забелькотав секретар, кидаючись за фаетоном. – Ви дезертир трудового фронту!

З папки «Musigue» вилетіли аркушики цигаркового паперу з якимись бузковими «слухали – ухвалили».

Приїжджий, що з цікавістю спостерігав цей інцидент, – постояв хвилину на спорожнілій площі й ще переконливішим тоном промовив;

– Ні, це не Ріо-де-Жанейро.

За хвилину він уже стукав у двері кабінету голови виконкому.

– Вам кого? – запитав його секретар, що сидів за столом біля дверей. – Вам чого до голови? У якій справі?

Очевидно, відвідувач досконало знав систему поводження з секретарями державних, господарчих і громадських організацій. Він і не думав запевняти, що прибув у терміновій казенній справі.

– В особистій, – сухо сказав він, навіть не дивлячись на секретаря; просунув голову у двері:—До вас можна? – І, не чекаючи відповіді, наблизився до письмового столу. – Здрастуйте, ви мене не пізнаєте?

Голова виконкому, чорноокий огрядний чолов'яга у синьому піджаці і таких самісіньких штанях, заправлених у чоботи на високих скороходських закаблуках, глянув на відвідувача досить неуважно і заявив, що не пізнає.

– Невже не пізнаєте? А, до речі, багато людей вважають, що я дуже схожий на свого батька.

– Я теж дуже схожий на свого батька, – нетерпляче сказав відвідувачеві голова. – Ви з чим до мене, товаришу?

– Тут справа вся в тім, хто батько, – журно зауважив відвідувач. – Я син лейтенанта Шмідта.

Голова виконкому зніяковів. Він підвівся. Враз пригадав образ славнозвісного революційного лейтенанта з блідим обличчям і в чорній пелерині, з бронзовими застібками-левами. Поки він міркував, що б його, відповідне для такого випадку, сказати синові чорноморського героя, відвідувач роздивлявся поглядом примхливого покупця умеблювання кабінету.

Колись, за царату, присутствені місця меблювали за певним трафаретом. Було винайдено особливу породу казенних меблів: плоскі, під саму стелю, шафи, дерев'яні канапи з важкими тридюймовими полірованими сидіннями, столи на товстих більярдних ніжках і дубові парапети, які відділяли «присутствіє» від зовнішнього неспокійного світу. З часу революції ця порода меблів майже зникла і секрет її виробництва згубили. Люди забули, як треба обладнувати приміщення урядових осіб, і службові кабінети заполонили предмети, які до того вважалися невід'ємним атрибутом приватної квартири. В установах з'явилися пружинні адвокатські канапи з дзеркальною поличкою для семи фарфорових слонів, які немовбито приносять щастя, полиці для посуду, етажерочки, розсувні шкіряні крісла для ревматиків і блакитні японські вази. В кабінеті голови арбатовського виконкому, окрім звичайного письмового столу, прижилися ще й два пуфики, оббиті посотаним рожевим шовком, картата козетка, атласний екран з Фузі-Ямою і з квітучою вишневою гілкою і дзеркальна слов'янська шафа грубої базарної роботи.

«А шафочка, – бачу, – типу «Гей, слов'яни!» – подумав відвідувач. – Тут багато не візьмеш. Ні, це не Ріо-де-Жанейро».

– Дуже добре, що ви зайшли, – нарешті промовив голова. – Ви, напевне, з Москви?

– Еге ж, проїздом, – одповів відвідувач, розглядаючи козетку і щодалі все більше переконуючись, що фінансові справи виконкому кепські. Він оддавав перевагу виконкомам, що були обставлені новими шведськими меблями ленінградського деревотресту.

Голова виконкому вже хотів було запитати про мету приїзду лейтенантського сина в Арбатов, але несподівано для самого себе жалібно посміхнувся і сказав:

– Церкви у нас чудові. Тут уже з Головнауки приїздили, збираються реставрувати. Скажіть, а чи ви самі пам'ятаєте повстання на панцирникові «Очаков»?

– Туманно, туманно, – одповів відвідувач. – У ту героїчну добу я був ще безмірно малий. Я був немовлям.

– Пробачте, а як вас звати?

– Микола… Микола Шмідт.

– А по батькові?

«Ой як погано!» – подумав відвідувач, який і сам не знав, як звати його батька.

– Та-ак, – протягнув він, уникаючи прямої відповіді, – тепер багато є таких, що не знають імен героїв… Почаділи від непу… Немає колишнього ентузіазму. Я, власне, потрапив до вашого міста випадково. Неприємність в дорозі… Залишився без грошей.

Голова дуже зрадів раптовій зміні напряму розмови. Це ж ганьба, що він забув ім'я очаковського героя.

«Справді, – міркував він, люб'язно дивлячись у натхненне обличчя героя, – нидієш тут за роботою. Забуваєш великі віхи історії».

– Як ви кажете? Без грошей? Цікаво…

– Звичайно, я міг би звернутися до приватної особи, – продовжував відвідувач, – мені будь-хто дасть, але ви розумієте, це не зовсім зручно з політичної точки зору… Син революціонера – і раптом просить гроші у приватної особи, у непмана…

Останні слова син лейтенанта промовив з надривом. Голова виконкому тривожно прислухався до нових інтонацій в голосі відвідувача. «А що, як припадочний? – подумав він. – Матимеш халепу!»

– І дуже добре зробили, що не звернулися до приватника, – сказав зовсім спантеличений голова.