Текст книги "Нелюди. Команда в зборі"
Автор книги: Дарина Петюшка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)
Ніхто із смертних не може так битися. Хто ти?!
Тоді він, якогось біса, відростив вогняні крила (сказав той, хто сам і є бісом). Руки стали червоними, а на них виросли чорні-чорні кігті. Ніколи не бачив такого, бо таку здатність мають тільки легендарні верховні дракони. Ось це я пообідав! Був телепнем, думав я зможу перемогти якогось смертного.
Настала його черга нападати. Дід розігнався і, схопивши мене, жбурнув що сили об землю. Якщо чесно, страшно стало мені. Він же міг заживо поховати. Я зобразив мертвого. Дідусь не повірив, але відпустив й зробив шаг назад, підіймаючи руки перед собою.
Не посилайте на мене мітку! Благаю! – зрозумів я що робити. У стародавніх сувоях писали, якщо верховний дракон посилає мітку на когось, вся зграя полює. А якщо зграя полює, то ніхто й ніде не зможе сховатись. Ніколи! Дракони будуть переслідувати мене, поки я не помру від їхніх лап. А найстрашніше те, що вони вбивати будуть повільно, по черзі. Дідусь зупинився дивлячись на мене. Можливо мені повезе. Вставати я не наважувався, щоб показати, що я переможений. Вогняні крила почали гаснути, а руки та кігті ставали нормальними.
Я-як ви діз-дізналися? – я трохи піднявся.
Інтуїція. Вставай, дурню, – мені тоді здалося, що він це трохи з насмішкою сказав.
Вибачте, будь ласка, я вж-же йду?
Куди! – зупинив мене той. Так, то був єдиний раз, коли я когось благав.
У Пеклі, що манер не вчать!
Та ні, я з Тун-тунни.
Тун-тунни?
Ні, Тунни. Це інший вимір. Вибачте, не посилайте на мене міт-тку.
Так, це також був перший раз, коли я від страху затинався. Ну, я звичайно трохи перебільшив зі страхом для Лано Кирила. Може все ж таки пощадить, але рано чи пізно щось погане буде від нього. Він дивився на мене, я на нього. Очі дракона були пронизливо суворі, злі, але на дні зачаїлася мудрість століть.
А, як ставиться мітка? Верховний дракон повинен прийняти людську подобу й палаючим кінчиком чорного кігтя видряпати хрест на тілі жертви. Я завмер на місці, боячись поворухнутися, піт стікав по спині, здається я був на волосок від загибелі.
У Кирила рука стала червоною й виросли ті самі смертельні кігті.
Як сюди потрапив?! – строго запитав дід. Та таким тоном, що мені захотілось провалитися під землю.
Вигнали, – тихесенько відповів я.
Що такого настільки поганого може зробити демон, щоб його вигнали?
Слушне питання. Я взагалі був хуліганом. На всі мої пустощі завжди закривали очі, але після підпалу будинку самого мера до мене стали ставитися, як до злочинця.
Й-а спалив будинок м-мера, а потім взяв у заручники його д-дружину.
От телепень.
П-повністю з вами з-згоден, – як же мене напружувала його лапа. А ну як мітку поставить. Серце тьохкало десь біля п’яток.
Назви мені хоча би одну причину не посилати на тебе мітку.
Врятування власної шкіри не є для цього дракона поважною причиною. Звичайно можна було сказати, але темна репутація демонів все спаплюжила б.
Демони Тунни
Демонів Тунни не можна плутати з демонами Пекла! Демонів Пекла знають усі: роги, копита, хвіст, ніс п’ятаком та бридкий характер. Люди їх називають чортами. Вони безсмертні й нічого не бояться, але православні обряди та святе слово можуть заставити їх кричати від болю. Вони відчувають тільки злість, заздрість, жадібність.
На відміну від них, демони Тунни відрізняються високим зростом, біля двох з половиною метрів та стрункою людиноподібною фігурою. Очі повністю чорні без білків. Скрізь світло-персикову шкіру просвічуються золоті вени, які достигають шиї не піднімаючись на обличчя. Лице має правильні та привабливі риси, не те, що в тих чортиняк з Пекла. Демони Тунни дуже сильні маги. Вони вважають, що демонами можуть називатися тільки вони, а не те «сміття», що мешкає в Пеклі. Демонам не чужі людські почуття, причому позитивні емоції в них також є.
Серйозно, ми не такі, як жителі Пекла. Чомусь усі плутають жителів того виміра з нашим. Майже ніхто не знає про Тунну. Ми – демони з Тунни й демони з Пекла сильно відрізняємось! Дуже сильно! Вони не знають, що таке жалість, доброта, кохання. Особисто я знаю, що таке кохання. Я був закоханий у Ролель, а вона в мене. Сила мого кохання й кинула мене на вчинення божевільних вчинків. Шкода, що я не слухав маму. Вона казала, що домогтися кохання дівчини шляхом спалення її будинку дуже сумнівно. А я думав, що ображу цим тільки її твердолобого батька.
Підпалити будинок тена Гаївського запропонував Найон. Сказав, що за втрату сили помститися треба обов'язково, інакше Ролель відвернеться від боягуза й слабака. Та й надалі ніхто не буде сприймати мене всерйоз у вищому суспільстві Тунни. Демони поважають силу й тільки так. Я з Найоном розбили глечик та випустили джина.
Після мого публічного вигнання, нам з Найоном довелося покинути межі Тунни. Йти треба було якомога далі, рятуючись від найманців мера. Зол він був знатно, аж кипів. Рятувало те, що в Найона була сила вогню, яка дозволяла з використанням магії переміститься в іншу зоряну систему.
Як тільки згадую про Ролель серце обливається кров'ю. Вона була не просто дивовижною, а янголом. Дивно? Тільки так я й сприймав її, з першої миті як побачив. Я б віддав все, щоб знову побачити її ідеальне обличчя, дивну фігуру, приголомшливі очі. Якщо вона буде мене чекати, то ми з нею обов’язково зустрінемось. Я це знаю точно!
Спогади Найтона (продовження)
Для людей вірити демону – це те саме, як вірити лису, який каже «тільки правду». Тільки сильні емоції й чиста правда могли переконати дракона в моїх словах.
У мене з’явилась ідея. Я скажу дракону, що спалив будинок Логега Гаївського, щоб той зрозумів, що я на все готовий ради коханої.
Я хотів помститися Логегу Гаївському, бо він заборонив мені бачити свою дочку. Ви подумаєте, що я брешу – добре. Не вірте, а просто вбийте.
Я бачу правду в очах, – з інтересом подивився на мене Кирил. Якщо дракони говорять тільки правду, то розпізнати її для них дуже легко. Пронесло. Мені більше нічого сказати.
…але ти свято віриш у те, що вона до тебе прийде.
Ой, я здається щось прослухав. Цікаво, що ж він там говорив?
Так, єдине я боюсь, що Гаївський не відпустить Ролель.
Я й не помітив, як його рука стала нормальною. План спрацював. Повезло, що я не набрехав, а то б було не солодко.
– Покарання відміняється? – закріпив успіх я.
– Жити заслуговуєш, дорогий юначе.
Так, ми й познайомились. Ми подружилися, коли він намагався повернути мені силу. Не повернув, але я навчився багато чому. Інформація, яку я маю, на вагу золота. Для драконів я – найкращий наставник. Знаю, як відкрити чакри, як пробудити силу, як пробудити дракона, і як контролювати силу. Найважче – це допомогти контролювати правду.
Село з минулого
Карай
Найтон закінчив розповідь і стало тихо.
Ти можеш мене навчити? – спала мені геніальна думка. Якщо він себе не нахвалює, то я навчусь бути драконом.
На привалах будеш тренуватися контролювати себе.
Ура! (Не подумайте, я не поклоняюся богу Ра.) Я навіть не підозрювала, що якийсь демон може бути таким.
Відпочинок закінчився, пора було йти далі. Десь крізь хащі видніється село, дорога. Наша «дружня» компанія направилась до поселення. Проходимо ми біля руїн невеликої хатинки й у кущах хтось каже:
Вернувщя?
Хто вернувся? Усіх це зацікавило окрім Внсі. Він просто стоїть і нічого не робить, а ми пішли перевіряти хто там.
Агов, з вами все добре? – обережно запитала Віка. З кущів вибігла жінка в рожевому сарафані. Невисока, повна молодичка з довгою косою. Не встигла вона вибігти на дорогу, як дух підлетів до неї і схопив її.
Нам потрібна допомога. Я не зроблю нічого поганого, просто пусти нас.
Внсі відпустив її.
– Та, щоб ти знову по щелу рощгулював?! Ні за що! Тебе взагалі хтошь прошив шюди повертатищя?!
Від такого ми: я, Віка, Найтон, Варда зараз просто повергнуті в шок. Що Внсі робив з невинними людьми? Він – маніяк?
Що він робив? – Віка запитала в жіночки.
Чикайте, че паштка. Він – недруг. Чикайте, поки є надія. Вшіх одражу він не жможє жловити! Він – ненормальний дух. Одержимий!
Ого, заява не з простих. Підозрювала, що у нього не всі дома, але те, що він – одержимий? Я так бачу, у нього тут було темне минуле. Навіщо він взагалі людей крав? Гадаю в кожного тепер є питання до Внсі. Зависла пауза. Ми збентежені страхом селянки.
Та, це було 20 років тому. Я змінився. Коли переїхав жити в Соверенто, то зустрів Кию, саме вона змінила моє життя.
Ти брешеш. Ми всі бачили пряму трансляцію!
Я її відпустив, а потім залетів до неї у машину. Вона звичайно готова була вистрибнути з неї, але я її уговорив підкинути мене в місто. Кия почала задавати мені запитання й коментувати мої відповіді. Ми розмовляли, вона почала давати мені поради, кажучи, що якщо я роблю не правильно, то все повернеться бумерангом. Я прислухався, почав змінюватися й став нормальним. За двадцять років я повністю змінився. Кілька разів намагався вибачитися перед вами, але мене ніхто не слухав!
Бо ти брешеш!!! Пощлє твого «вибачєнія» три мої подруги попали в пшихлікарню іж-жа тєбя!!!
То було більше ніж п’ятнадцять років тому. Тоді я не розумів, що роблю. Повірте мені хоч раз.
Коли ми тобі повірили, людина жникла бежвішти!!!
Але потім повернулась…
…і більше не змогла говорити.
А якщо вони підтвердять мої слова, то ви мені повірите?
Ні, ти їм погрожував напевне.
Як я міг погрожувати демону-вампіру, дракону, перевертню й феї.
Жінка подивилася на нас, як на почвар і побігла до села з криками: «Дух вернувщя!». У селі почалася паніка. Здається Внсі сильно лякав селян колись. Внсі кинувся за нею й зловив в оберемок. Вона закричала ще сильніше. Він хотів було її заспокоїти, але якийсь дід з гвинтівки поцілив йому в ногу й націлився на нас. Я впала на землю та закрила голову руками. Віка впала рядом. Найтон сховався за кущами, а Варда перетворилась на змію й заповзла в хащі.
Потім я зрозуміла, що Внсі може стекти кров’ю. Підняла голову та побачила: він скотився в канаву, де зав’язав ремінь на нозі вище рани. Він молодець, не закляк від болю, а веде себе дуже впевнено.
Пролунали ще кілька пострілів. Напевне, він ду-уже сильно напартачив у цьому селі. Що треба було робити, щоб тебе гвинтівкою відганяли? Ціле село наїжачилося зброєю. Він що реально крав людей? Євхаар!
Народ розбігся, хто куди, тільки з щілин у парканах та з вікон стирчали стволи. Я дещо придумала, але це небезпечно. Хоча здатися – це все ж таки погана ідея.
Навіщо стріляти? Зупиніться! – голосно крикнула Віка. Навколо неї утворився рожевий туман і вона, піднявшись на ноги, пішла до села. Дід з переляку пальнув у туман, але не попав. Чудово!
Я вистрелю, якщо не зупинишся! – деренчливим голосом крикнув дід.
Що він вам зробив?
А ти не чула?
Ні, – реально не розуміючи запитала фея. Я сподіваюсь хоча би їй повірять. Я тим часом відповзла в канаву за кущи. Там як раз лежить поранений дух. Йому боляче, бідний. Яким би він не був, мені його дуже сильно шкода. Я не перший раз бачу, що в когось стріляють.
Євхаар, як ти терпиш? – прошепотіла я.
Якось.
Що прострелили? – я розумію, що ногу, але що саме? Кістку, колінну чашечку чи ще щось.
Здається артерію, – станаючи, відповів він.
У вашу…Венеру, тобі негайно потрібен лікар.
Хоча сильної кровотечі я не бачу, але це може тому, що Внсі наклав джгут? Як обробити рану? Я не знаю. З лікарських рослин знаю тільки подорожник. Так, з мене медик, як із свині модель.
– Може тобі подорожник дати? – невинно запитала я. Просто мовчати якось соромно. Не знаю чому, але соромно.
Нічого не треба, я краще так походжу, – посміхнувся Внсі. Усе затихло, я думала, що дід пішов геть, але той тихенько підійшов до нас. Євхаар, він же нас застрелить! Може не мене, але Внсі точно.
Стій! Не стріляй. Ми беззбройні. Не знаю, що там накоїв Внсі, але це все в минулому. Зараз він поранений та йому потрібна допомога.
Дід, тримаючи зброю наперевіс, недовірливо дивився в наш бік. З прикриття, шкандибаючи, вийшов дух. Сподіваюся, що в діда не інсульт, а всього лиш параліч з переляку. Ще в мене є велика надія на те, що Внсі в минулому нікого не вбивав. Ну, на службі це напевне було життєво необхідно, а поза службою вже порушення закону. До нас підбігла Віка. Гадаю, то вона діда привела, а він без зброї побоявся підійти.
Складний вибір
Карай
Ми домовилися зі старостою, що нас приютять на деякий час, а ми поклянемося на крові, що нікому нічого поганого робити не будемо і, головне, лякати не будемо. Нам виділили маленький будиночок. Така собі хатинка, але сперечатися ніхто не став.
Дерев’яний будинок, одноповерховий. За низенькими дверима вузенький темний коридор, з якого можна попасти в дві окремі спальні, кухню та вбиральню. Спальні розраховані на двох. На кухні стоїть манюсінький диванчик. Інтуїція мені підказує, що саме я буду спати на ньому.
Жеребкуванням вирішили хто де буде спати. І, як я й думала, мені дісталась кухня. Кухня досить затишна. Стіни дерев'яні, зліва красується піч, а справа диван. Посередині стіл та шість стільчиків. На стелі висить кілька стареньких лампочок. Диван більш схожий на крісло, але це все ж таки диван. Мені дали подушку та ковдру.
Віка вже встигла подружитися зі старостою, тому нам навіть виділили продукти на вечерю. Віка – це єдина істота, якій тут довіряють, бо вона – фея. Усім відомо, що феї не кривдять, а навпаки допомагають. Дракону (тобто мені) вірити не хочуть, про демона я вже мовчу.
Ось настала ніч…
Я прокинулась від шереху. Було темно. Хтось сидів за столом та їв. Думала це хтось з наших зголоднів, але тінь була маленька й потім невідомий зістрибнув зі стільчику. Хто це може бути? Може домовий? Істота підійшла до диванчику й сіла поряд зі мною. Страшно, але зовсім трохи.
Сунься, це моє місце, – нагло відсунув мене до стінки невідомий. Такими маленькими рученятами. Точно домовий. Тепер я зрозуміла, диван – це ліжко для домового, тому такий маленький.
Ти домовий? – запитала я. Мене тепер точно нічим не здивуєш. Я бачила: джина, демона, духа, фею, перевертня. Це ще не враховуючи те, що я – дракон.
Вау, ти така кмітлива, – із сарказмом сказав домовий, – я – Міша.
Карай, – не впевнено відповіла я. Як невпевнено? Та просто! Так, я перший раз із домовим говорю, тому невпевнено.
Ми двоє не вмістимося. Лягай на підлогу.
Це наглість вищого рівня.
На підлогу? – шепотом крикнула я. У мене ще такого не було, щоб домовий мене виганяв.
А куди ще? Це моє місце, а ти можеш із стільців собі спокійно зробити ліжко.
Проклинаючи це нагле створіння і його рідню, я лягла на шість стільців.
Ранок почався із смішків. Хтось відверто сміявся над тим, що я сплю на стільцях. Відчула, що я лежу на підлозі зав’язана ковдрою. Не укутана, а зав’язана. Спробувала встати… сміятися почали ще сильніше. З просоння я ніяк не можу зрозуміти, що відбувається. Я якби розумію, що я зав’язана, але не розумію, хто там рже. Дві безсмерті істоти напевне. Страх загубили. Вони мені ще й наволочку на голову, як мішок одягли.
Хто тут безсмертний, зізнавайтесь!
Коміки засміялися ще голосніше. Хтось швидко зняв з моєї голови наволочку. Біля входу до кухні стоять Варда та Внсі. Я розумію чому Варда так зробила, але якого біса Внсі тут робить?
Євхаар, ви серйозно?!
Спробувала сісти… Заіржали, як коні. Спробувала ще раз. Потилицею бемкнулась об підлогу. Що за день такий? Цікаво, котра зараз година? Спочатку треба вирішити проблему: «Я й ковдра». Просити допомоги у «безстрашних» не буду! Я горда.
Це ж треба було такий складний вузол зав’язати! Я спробувала роз’вязати, але руки не дістають до «мотузки». Хотіла спалити ковдру…
– Який сенс було це робити? – безнадійно запитала я.
– Ну… – задумалась Варда, – це перше випробування…для того…щоб ти… розкрила потенціал…
– …виплутування з ковдри? – продовжила я нісенітницю.
– Точно! – весело підтвердив Внсі.
Чудово! Може опустити голову й дмухнути вогнем, хоча не вийде, бо дехто дуже розумний прив’язав до мого волосся ковдру так, щоб я могла рухати головою тільки вправо й вліво. Як можна було волосся прив’язати до ковдри?
Спробуй виплутатися, – розсміялась Варда. Дуже смішно. От, підпалю це все! Ноги я звільнила, але вони, як на зло не однією ковдрою мене обмотали, а порізали її на кілька частин. Одною частиною обмотали плечі, іншою руки, третьою примотали руки до тіла, четвертою ноги зав’язали. Розумно.
Не могли ще більше мотузок використати? – обурилась я.
Ми хотіли, але ковдри не вистачило.
Як ти взагалі ходити можеш? – запитала я у Внсі. Йому ж вчора ногу прострелили, а він ходить. Я придивилась і замітила, що Внсі ледь помітно, але прозорий. Ну, тепер зрозуміло.
Ти серйозно подумала, що я в матеріальному стані зміг би встати?
Я до останнього не вірила в це. А як ти у вигляді туману зміг це зробити?
Нормально.
Я дмухнула язик вогню прямо в духа. Йому це не зашкодить, а будиночок підпалити начебто не повинна. Після цілої низки рухів руками, змогла їх звільнити, а тоді повністю звільнилась і пригрозила їм помстою.
День пройшов швидко. Ми дізналися, що село оточене захисним куполом, через який не може проникнути ніяка надприродна істота й тільки добровільний дозвіл сільських мешканців дає можливість пройти крізь нього. Ми в безпеці! Як би ми не дали клятву, ми б не пройшли сюди. Але в мене є підозра, що рано чи пізно нам прийдеться звідси тікати. Ми з Найтоном почали тренування. Десь години три розкривали чакри. Все було марно. Відкрити стабільні чакри не вийшло, але контролювати силу я вже трохи можу.
Сиджу, медитую й тут до мене підбігає Віка. Як на мене, так краще сказати підлітає. Не знаю, як такі маленькі крила її втримали, але якось вона відірвалась від землі на півметра. Запихалася не на жарт. Вона напевне всіх облетіла з новиною. Сподіваюсь нічого поганого не сталось, хоча, на нас полює демон. Що може бути доброго?
Карай!
Що сталось?
Карай, біля села ходить ціла… – перевела подих фея, – зграя демонів. Вони хочуть оточити село! Нам не вибратись!
У кімнату забігли всі до одного. Ошелешені новиною ми вирішуємо, що будемо робити. Втеча – це не вихід, оскільки не аби, яку швидкість можуть розвивати Віка, Внсі й Найтон. Ми з Вардою не дуже швидко бігаємо. Часу обмаль, бо на все про все година. Це нам староста села повідомив. Демони сказали: «Або ви віддаєте нам тих п’ятьох туристів з фантастичними здібностями, або ми беремо село в облогу і звідси ніхто не вийде живим. На роздуми у вас не більше години». Звичайно нас спробували силою віддати демонам, але не вийшло.
Пройшло півгодини, а ми досі не знаємо, що робити! Третій раз до нас заходить староста й каже:
Не жрожумєйтє мене не правильно, алє я маю рятувати щело, а не ваш.
Дайте нам ще десять хвилин, – попросив Найтон. Всього лиш десять? Ми – трупи. Що ми встигнемо за десять хвилин? Скажіть мені, будь ласка.
Джєщонт минут! – сказав чоловік.
Наша компанія закивала головами. Думаю ми приречені. Я не песимістка, але навіть сліпий побачить, що це безнадійно! Все село оточили демони, які хочуть нас убити.
Віко, телепортуй нас до мене! – з надією сказала Варда.
Не впораюся. Для перенесення такої маси моєї магічної сили не вистачить і заклинання потягне силу з моєї аури. Для мене це може бути фатально.
Так, візьми силу з нас, – подав ідею дух. Логічно, бо нас п’ятеро й сили набагато більше, ніж в одної феї. Віка подумала, сіла й сказала, щоб ми взялися за руки й сіли біля неї. Після трьох хвилин не зрозумілого бормотіння я відчула слабкість. Світло то гасне, то знов загорає. Невже, телепортація існує? Вау, а світ ще більш загадковий, ніж я думала. Варда детально описує її будинок.
А як Віка знає куди телепортуватися? – у думках задала собі питання. Десь у підсвідомості почула чийсь голоси:
Ще трохи й все вийде.
Скоро я стану початковою формою.
Ха, нехай бере сили скільки захоче.
Чому мене нудить?
Це мої таргани в голові ожили? А, може це взагалі не мої думки, а думки Віки та інших? Хто знає.
Земля
Карай
Нас оточила пітьма, потім світло, а потім ми потрапили на безлюдне шосе. І це – будинок Варди?
– А як же село і його мешканці? – запитала я, хвилюючись за селян, що залишилися в оточені демонів.
– Заспокойся, селяни не постраждають. Демони відчули викид магії при телепортації, тому коли їм скажуть, що ми зникли, вони повірять цьому і підуть шукати нас, – пояснив Найтон.
Ми озирнулися навколо. Місцевість горбиста, ми як раз на пагорбі стоїмо й перед нами в долині розкинулося місто. Кілька високих будівель, але не хмарочосів, та інші будинки в два-три поверхи. Дивно, у небі жодного патруля, жодного безпілотника, жодної камери. Зазвичай дороги посилено патрулюють на великій висоті для забезпечення безпеки учасників дорожнього руху, а тут нічого нема.
З іншого боку пагорба по шосе їде машина. Така червона, дуже стара модель. А, що це знизу – колеса? Так, нині машин з колесами немає. Усі машини літають, а тут вони на колесах їздять? Ми, напевне, у минуле потрапили, хоча це не можливо. Якщо я була би не я, то в подорож у часі не повірила б, але це – я і, тому я вірю в це.
Де ми?
Напевне, у минулому. Я не знаю, – відповіла мені Віка.
Машина має проїхати біля нас. Нам все рівно треба кудись йти, тому я почала махати рукою, щоб машина зупинилась. Коли машина під’їхала, ми побачили, що за кермом сидить старший чоловік. Віка підійшла й відкрила передні дверцята:
Чи не могли ви підвести нас у місто, будь ласка?
Я гадаю, що від такого милого тону нас точно підвезуть. А, якщо це минуле, то як зреагують на крила феї? А головне, якою мовою розмовляють місцеві аборигени? Чи зрозуміють нас, чи зрозуміємо ми їх? Віка може вмовити й мертвого, чоловік кивнув головою на салон автівки, щоб ми сідали. Ура! Нас розуміють.
У салоні машини темно-коричневі, пильні сидіння. Ми втиснулися в машину. Віка сіла спереду (чоловік навіть уваги не звернув на її крила). Може це просто магія? Найтон, Варда, Внсі та я на задньому сидінні. Шестеро людей у салоні. Ну, одна людина й п’ять нелюдей. Добре що Внсі – дух, місця практично не займає, а то було б затісно. Чоловік був одягнений у досить простий одяг: джинсові штани, картату сорочку. Дивишся й ми на тлі місцевих не будемо надто виділятися.
А, як ви сюди потрапили? – запитав чоловік. Треба щось придумати. Не казати ж йому, що ми сюди телепортуватися з іншої планети завдяки феї.
Ми пішли в похід і заблукали, а потім побачили дорогу й вийшли, – невинно відповіла я. Інше не прийшло в голову. Знати би ще, що це за планета, бо на Різо авто не їздили на колесах вже пару тисячоліть.
У голові в мене зародилася ідея. Є два варіанта, куди ми потрапили: у минуле або ж в іншу галактику. У наш час Карликова галактика Великий Пес повністю розвинена. Велика ймовірність, що ми у галактиці Чумацький Шлях, а в цій галактиці як раз є купа не розвинених зірок. Я там ніколи не була. Мій дядька Бен, космонавт-дослідник інших галактик, там був, казав, що літав на планету Дагон, яка обертається навколо зірки Фомальгаут. Він ще розповідав, що інколи на орбіті цієї зірки з’являються якісь дивні непізнані об'єкти, але дуже рідко. Мешканці Дагона вважають, що ці об'єкти із зірки під назвою Сонце. А, якщо ми реально в Чумацькому Шляху, то ми можемо бути, де завгодно. Тобто ми зараз можемо бути на любій планеті цієї галактики. Така новина мене не радує. Гадаю, що така новина нікому настрій не підніме. І все ж таки мені дуже цікаво було б побачити минуле.
Їхали ми не дуже довго. Місто починалося одноповерховими будиночками, що стоять уздовж дороги, потім пішли міські квартали, але максимум п’ять-шість поверхів. Чоловік поцікавився де нас висадити. Віка попросила ближче до центру. Практично нікуди не звертаючи, машина виїхала на набережну й поїхала вздовж невеликої річки з зеленими берегами. На повороті наліво біля кам'яного моста водій зупинився й побажав нам щасливої дороги. Підозрюю, що ми десь біля центру.
По бічним кам'яними сходами піднялися на міст і попрямували на іншу сторону. На перилах мосту висіли різноманітні висячі старовинні дверні замки, деякі з привареними сердечками й буквами. Дивний звичай – вішати замок не на двері, а на міст. Це щоб ніхто не проліз крізь перила в річку?
З мосту вийшли на не велику площу круглої форми. З трьох боків вона оточена триповерховими будинками світлого забарвлення, а четвертим боком упирається в набережну та міст. На площі зліва під стіною розташована кругла сцена, а на стіні над нею красується герб з виноградом. Ми запитали мешканців, де ми, нам сказали, що це Театральна площа. Той герб з виноградом – це герб міста Ужгорода. Прямо навпроти сцени розташований Ляльковий театр, а за ним філармонія: висока червона споруда прикрашена складним орнаментом, яка чимось нагадує культову споруду.
Поруч зі сценою красивий триповерховий будинок з балконами, колонами, гнутим червоним дахом і годинником, під яким видніється кам'яний напис «est ni media verum». Я б перевела це як "віримо засобам масової інформації". Біля будинку на розі стоїть мідна статуя художника у весь зріст, який пише картину на мольберті. Чоловік одягнений в старовинний костюм, на голові шляпа, біля ніг стоїть саквояж. Обличчям він повернутий у бік річки й мосту і, швидше за все пише пейзаж.
Пройшовши повз художника, ми спустилися по сходах до великого старого дерева в кілька обхватів, що розкинулося на набережній. Потужний стовбур обплетений таким же старим плющем і у височині складно відрізнити де чиє листя.
Далі вздовж набережної по липовій алеї повсюди стоять лавки з товарами, пахне усілякою випічкою, на прилавках красуються різноманітні дрібнички: брелоки, сувеніри, дерев'яні вироби й тому подібне. Сюди збіглася купа народу. Це напевно ярмарок.
Я знаю, що нам робити, щоб дізнатися куди ми потрапили, – радісно вигукнув демон.
Що? – в один голос запитали Внсі та Варда. Мені також цікаво, але я не встигла запитати, а зараз це значення вже не має.
Віко, ти ж гарна та приваблива фея? – такого питання ніхто не очікував, а Віка, яка смакувала бублик, поперхнулась. Знаєте, на ярмарках дозволяють щось скуштувати.
І яку роль це грає? Скажи мені, будь ласка, – кашляючи запитала бідолашна фея.
Підійди до якогось хлопця біля он того бару, – показав Найтон на тент з вивіскою «Zibert». Цікаво, що це означає, тобто це слово, як перекладається? Я таке слово ніде не зустрічала. – А потім скажи, що ти закликаєш усіх захищати природу. Після цього попроси його продовжити таке речення: ми маємо берегти нашу рідненьку планету…
Ми вирішили, що робити. Винахідник цієї ідеї «попросив» у продавця канцелярії десять аркушів паперу, Віка магічно зробила з цього флаєри про збереження довкілля. Компанією ми пішли до бару, але Віка йшла перша. Далі ми розбіглись як мурахі й почали спостерігати. Віка підійшла до чоловіка, який пив напій з великого скляного келиха.
Добрий день, будь ласка, бережіть неповторну природу! – чоловік повернувся до неї й посміхнувся, люб’язно взяв флаєр. – І щоб людство це не забуло, пропоную гру: я кажу речення, а ви його продовжуєте, гаразд?
Що вона меле? Хіба так флаєри роздають? Хоча все йде по плану, але зі сторони це кумедно виглядає.
Добре, – відповів чоловік.
Ми маємо берегти нашу рідну, рідненьку планету…
…Земля.
Ви – молодець! – із соромом на обличчі Віка направилась до нас. А, навколо, якої зірки обертається Земля? Гадки немаю, але може хтось з наших знає. Нам ще пощастило, що мови схожі, як і у нас, так і на цій планеті, а може хтось з моїх супутників застосував магію? Пройшлися по ярмарку, побродили по центру міста. Нам пощастило, що сюди ми потрапили навесні: на вулиці тепло, зелень яскрава, молода, на вулицях, викладених бруківкою, цвітуть дивовижно красиві дерева, більше схожі на величезні букети рожевих квітів. Як нам пояснили, це сакури – вишневі дерева, привезені сюди з Японії (далека острівна країна ранішнього сонця), які тут прижилися й дуже добре себе почувають.
Є ідеї, як ми будемо звідси вибиратись? – почала я.
Мені треба більше дізнатись про це місце, щоб уявити, з якої точки в яку ми вирушимо, – відповіла Віка.
Я вже був на Землі, – тихо сказав демон.
Коли? – в один голос запитали ми з Вардою.
Це місце дуже дивне. Уже другий раз я відчуваю, як моє справжнє обличчя демона виривається на волю. Ще я відчуваю неймовірний голод.
Кажи вже коли ти тут був?! – запитала Варда.
Мені треба було десь підзаробити й один чорт з Пекла заплатив мені, щоб я відігнав людей з його території. У нього просто були якісь справи й я погодився. Я мав піти до лісу біля підніжжя гори Фудзі на японському острові Хонсю. Так, так, у тій самій Японії – батьківщині рожевих сакур. То місце люди називають Аокіґахара. Усі японці вірять у те, що там живуть примари й демони. Я заміняв того, хто мені заплатив. Прожив там десь місяць. Кількох людей відігнав звуками, а кількох заставив зчинити над собою самогубство. Декільком людям не повезло зустріти мене голодного.
Жах!!!
Віка правду каже. Це жахливо. Він вбивав людей за ради репутації якогось-то там чорта, який йому заплатив.
А, коли ти там був? – перебив мої думки дух.
Це було 19 років тому. На Землі це був 2000 рік. Мене тоді ледь місцеві правоохоронці не взяли, бо тоді мені важко вдавалось стримувати очі й себе.
Ти про…
Так, демонські чорні очі. Взагалі я маю так завжди ходити. Також я не міг стримувати сильний голод. Задивлявся на кожну людину, яка проходила повз. Того року мною було вбито 231 людина, яка зайшла в ліс.
І ти про це так спокійно говориш?! – обурилась фея. Відчуваю скоро буде битва. – Ти бездушний! Як можна бути таким жорстоким?
Так, не дай сили вони зараз битися почнуть! Треба відволікти Віку. Що ж таке придумати? А, куди ми йдемо? Ми непомітно якось повернули назад і, перейшовши пішохідний міст, повернули направо. Зараз проходимо біля чотириповерхової адміністративної будівлі сірого кольору. На фронтоні красується табличка:
«Міністерство освіти й науки, молоді та спорту України
Ужгородська спеціалізована школа 1-3 ступенів №5
З поглибленим вивченням іноземних мов
Ужгородської міської ради Закарпатської області».
Школа номер п’ять кажете? Я в такій же школі вчилась. Цей герб, що над словами – точна копія гербу Мурярії й кольорова гама точно така – голубий й жовтий. Тобто ця Україна в нашій галактиці дорівнює Мурярії? Але якщо ми в галактиці Чумацький Шлях, то це не інший вимір. Чому тоді є стільки однакового між моєю рідною планетою – Мурярія й цією Україною? Здається я нічого не розумію.
Поки я роздивлялася все навкруги, Віка та Найтон вже ледь не почали кричати один на одного.
А, куди ми йдемо? – невинно запитала я, щоб фея з демоном не побились. А, як Внсі ходить? Тільки зараз згадала. Ну, не могла рана від кулі так швидко загоїтись. Глянула на поранену ногу. Ні подряпини! Це як?
