Текст книги "Нелюди. Команда в зборі"
Автор книги: Дарина Петюшка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)
Під водою вони теж співали. Я бачила, як розкриваються роти. Опустившись на пару метрів під воду, водяники повернулися, вставши один за одним, поклали ліву руку на плече тому, хто стоїть з переду, а правою почали робити плавальний рух.
Коло почало рухатися. Швидше, швидше. Це було дуже незвично. Кольори перетікали один в інший. Невдовзі швидкість стала така велика, що тіла водяників рухалися не вертикально, а практично горизонтально. У центрі кола з'явився вир і мене з силою потягнуло вперед. Відпливши подалі, я із захопленням спостерігала за цим дивом. У якусь мить коло розвалилося й водяників відцентровою силою розкидало в різні боки. У мене мало не врізався якийсь чоловік. Після розпаду кола вир зник. Різнобарвні плавці вийшли з води й впали знесилені на пісок.
– Ну як? Вийшло? – запитала я тендітну дівчину ніжно-салатового кольору.
– Вийшло, – утомлено посміхнулася вона.
Я повернулася до моря й уважно оглянула чистий обрій.
– І де шторм? – недовірливо запитала співрозмовницю.
– Він народився! І незабаром буде тут. Нам треба їхати, якщо не хочемо бути змитими в море, – дівчина важко піднялася й побрела до машин. Решта водяників також, важко рухаючись, йде до машин.
Ще раз із сумнівом оглянула обрій. Небо чисте, Ровелла яскрава. Їм видніше, народився шторм чи ні. Пішла переодягатися.
Коли машини виїжджали з берега в глиб материка, через море поповзла чорна хмара. І вже видні спалахи блискавок, і до нас доходить гуркіт грому.
– Дійсно, вийшло!
Студена Мунтаґна
Найтон
Завдяки Хоні я зміг пришвидшити процес установки справної системи опалення в мою хату! Досить неприємно було перебувати в приміщенні при такому морозі, навіть з гарячим чаєм. Тепер треба підміняти приятельку кілька днів, але це ж не складно прокидатися рано ранком для того, аби рознести їжу щікам. Заради тепла в оселі я ладен на все!
Мало того, що я не пристосований до такого морозу, як тут, мені ще й було нелегко призвичаїтися до тривалості доби на цій планеті! 70 годин! Коли лише приїхав сюди, здавалося, що це круто та незвично, але потім набридло 34 години світла підряд. Булган та Клавіантус роблять оберт навколо своєї осі в 2,8 разів швидше. І такі умови життя будуть супроводжувати мене в найближчі 180 років. Я маю на увазі звичних мені за тривалістю років, а не мунтаґнских.
Мені подобався захід Турійна на Булгані. І тут теж гарно, коли о першій годині супутників починає вечоріти. Пора темряви моя улюблена, але тут також є свій нюанс – хочеться спати. Організм звик, що, як стемніло, потрібно лягати спати. Саме тому на Мунтаґні у мешканців на одну годину більше часу для сну та відпочинку відводиться під час годин супутників. У місцевому діалекті темний час доби має назву – години супутників, а світла пора – години Ровелли. Зараз осінь, тому темряви стає більше.
Прокинувся рано, зварив собі кави, вирішив удома й поснідати. Тепло вдягнувся, як повсякчас. Більшість речей з підігрівом, без цього замерзнути можна. Із зусиллям відчинив вхідні двері та вийшов зі своєї маленької хатинки на засніжений ґанок. Ділянку під піддашком, як завше, запорошило снігом. Світанок. Починаються години Ровелли.
За кілька десятків метрів двері до хати Хоні. Усі будинки в секторі одноманітні: дерев’яні, складені з товстих колод, низенька стеля, три маленьких кімнатки та кухня, відрізняються тільки внутрішнім оформленням. Моя хата всередині оформлена у помаранчевих тонах, окрім підлоги – вона яскраво червона. Справа від виходу навіс для снігохода. Скаржитися на затишок не буду, адже Хоні подбала про теплу підлогу та подарувала чорний шерстяний килим. Вона просто якась чарівниця, чари якої легко купити за кілька днів підміни. Духа тут усі люблять, тому її прохання завжди чують та вчасно все виконують.
Сів на червоно-жовтий снігохід, завів його та попрямував працювати. Проїхавши ягельне угіддя, завернув до стайні. Першим ділом перевірив поступлення води в поїлку красеня Ґеддеса – щось вона трохи заїдає, та нагодував його «салатом» з ягелю, насіння кедра та ще якогось виду лишайнику. Потім привітався з Жанною, Карен, Леоном, Лансом та потайки розбив одне яйце для наймолодшої щіки Мей. Вона обожнює ці ласощі.
З ранку ще темно, та за цей час призвичаївся й спокійно навпомацки знаходжу десь біля стійла Ґеддеса наш «сундук» з кормом, вода тут поступає автоматично, але перевіряти роботу поїлок потрібно постійно, потім так само легко знаходжу спецмотузки, прив’язую роги та обережно починаю розчісувати жорстке хутро. У стайні світять магічні кулі лише в коридорі, а не там, де сплять тварини, оскільки останні полюбляють природне освітлення.
Які ж ви витривалі до морозу, після кожної прогулянки вдоволені та не трясетеся. Я, от кожен раз, роздратовано готуюся до виходу з хати на подвір’я. То ж ранком так неприємно, коли вітер задуває під доху …а ви молодці…так, Ґеддесе? Ти в мене молодчинка, – почухав щіку спинку та продовжив працювати в тиші, час від часу тихенько коментуючи свої дії.
Ґеддес сьогодні в доброму гуморі. Ця рогата скотина нарешті до мене звикла й без жодних вибриків дає мені пройтися по грудині вологою розчіскою, а за тим просушити все теплою щіткою. Дав мені вичесати свої ноги, відполірувати роги та копита. Затим я почав було брати щітку для зубів, але передумав, нехай цим займається Максенс – наш ветеринар. Коли дійшов до Мей, уронив з гачка розчіску й цим налякав усю шістку.
Пробачте, випадково впустив це, – відкрив стійло та примирливо погладив щіку по морді. – Ну куди ж ти лізеш?
Підбіг до стійла Жанни та відвернув її морду від ясел Карен. От, хитра яка! І як вона взагалі годна туди діставати? Та й грець з ним, зараз потрібно йти в гараж перевірити чи готові сани для відвідувачів.
Віка
– Тягніть завдання, – промовив професор Адлер.
Дивлячись на його білі вуса, я зробила крок до столу й простягнула руку до карток із завданнями, потім різко перевела погляд униз і вихопила картку, яку побачила першою. Це у мене така фішка: довіряти своїй інтуїції і витягати те, на що погляд упаде. Зазвичай потрапляє те, що знаю найкраще.
– Завдання номер тринадцять, – прочитала я, – перетворення. Трансформація живого в неживе.
– Пройдіть до першої парти, – проказав професор і махнув рукою, показуючи напрямок.
З підсобки вийшла його помічниця й винесла невелику клітку. У клітці сидів бабак. Помічниця витягла його на парту й провела над ним рукою, чим знерухоміла.
– Можете приступати, – посміхнулася вона й забрала клітку.
Бабак має світло-сіре густе коротке хутро, товсте тільце й розумні чорні очі. Він застиг, піднявши передні лапи, і, здається, зробить крок уперед.
Я придивилася до навколишнього простіру. Проявилися лінії Сили. Оглянула ауру бабака. Її малюнок злегка змінений заклинанням нерухомості. Треба приступати до виконання екзаменаційного завдання. Представивши, що хочу отримати в кінцевому результаті, я почала зміщувати лінії Сили, читаючи співуче заклинання перетворення. Воно досить довге й має кілька важких для відтворення місць. Не забути б врахувати вплив заклинання нерухомості, а то предмет, який зроблю, не можливо буде перемістити, бо той застрягне у тому місці простору назавжди.
Промовивши останні слова заклинання, струсила з пальців лінії Сили й замість угодованого бабака на парті з'явилася товста книга із шкіряною обкладинкою. На титульному аркуші зверху було написано: Студенко Вікторія. Нижче – малюнок бабака, прямо його фотографія! І в самому низу йшла назва: "День бабака".
– Чудово, – професор Адлер підійшов до парти й із цікавістю оглянув книгу, навіть, погортав її. – Цікава ідея, а то все статуетки й глечики роблять. Заклинання нерухомості враховано. Предмет підписаний і має назву. Дуже добре.
– Дякую, – приємно коли твої старання оцінюють.
Це останній іспит. Сесію здала на відмінно. Стипендія буде підвищена, це сильно покращує настрій. Пішла на вулицю.
На ґанку мене чекала Анабель. Вона здала екзамен раніше мене.
– Ну як?
– Дуже добре! – гордо відповіла їй.
– Значить ми з тобою – відмінниці, – розсміялася подруга. – Ти зараз куди?
– У мене зустріч у кафе. Зараз подзвоню й скажу, що звільнилася.
– Це прекрасний чоловік? – закотивши очі, млосно запитала Анабель.
– Ні, це дівчина з веселим характером і невгамовною цікавістю, – відповіла я. – А ти куди?
– Додому. Мама вже чекає на мене. Давай потім зустрінемося й сходимо на пляж? – запропонувала дівчина.
– Із задоволенням. Бувай! – я пішла в гуртожиток переодягнутися.
Ми домовилися зустрітися з Карай у кафе на набережній. Коли підійшла до столиків, вона вже сиділа там, пила фреш й із цікавістю оглядала пляж, який спускався вниз до моря.
– Привіт! – обняла я дівчину. – Давно не бачилися.
– Привіт! – Карай від радості ледь не облила мене соком. – Сто років тебе не бачила. Як поживає магія? – поцікавилася вона.
– Добре поживає, навіть відмінно, – засміялася я. – А як твої пригоди? Куди ще ти примудрилася влізти? – не може бути, щоб ця божевільна тихенько сиділа в Хаті драконів і покращувала свій творчий хист.
– Не влізти, а пірнути! Я брала участь у ритуалі виклику шторму з водяниками! Це було щось! Ліпота! Шкода, що зняти не вдалося. Коли вони співають, то техніка не працює, – вивалила вона мені новини.
– Спокійне життя не для тебе, – поділилася своїм відкриттям.
– Так же з нудьги померти можна! – упевнено заявила співрозмовниця. – Я ось ще напрошуся до духів на свято возвеличення Моаліби – це Богиня тіні, яку вони дуже поважають.
– Тільки мені розкажи обов'язково, як побуваєш там, – посміхнулась я.
– Домовилися. До речі, я їздила в гості до Варди, – почала розповідати Карай. – Вона нині в Луаідхе. Це місто в центральному штаті Мадвазува. Там степ, рівний як стіл. Там тримають бхізов – скакуни з шикарною гривою, довгим хвостом і благородним виглядом. Я каталася! Правда два рази впала, але це не суттєво. Так ось, Варда працювала в самому шикарному ресторані в Луаідхе сушистом.
– Так, вона мені розповідала, – вставила я.
– Поки ми гасали від демонів по всесвіту, її шеф устиг завести собі нового сушиста й, навіть, не відчув себе винуватим, коли Варда повернулася в ресторан. Мовляв, відвідувачі чекати не будуть, поки у тебе закінчяться неприємності. Варда образилася й вирішила більше ні на кого не працювати, а відкрити свій суші-бар. Я її підтримала, а коли спробувала які вона суші готує, то відверто сказала, що відбою від відвідувачів у неї не буде.
Тут до нас підійшла офіціантка й прийняла замовлення. Відпивши ще фрешу, Карай продовжила свою розповідь.
– Але своя справа – це не так просто. Хоча тут на Клавіантусі немає бюрократичних перепонів, усе одно підприємець повинен подумати про багато речей: приміщення, меблі, оформлення, доставка продуктів і багато іншого. Але у Варди все вийде. Вона вперта й сильна. Ти, коли будеш робити свою фейську саморобку, то зроби їй приманку для відвідувачів і для збільшення прибутку, ага? – Карай запитально подивилася на мене.
– Яку фейську саморобку? – отетеріла я.
– Ну так феї ж роблять усілякі вироби з побажаннями, які працюють як амулети, – дівчина щедро поділилася зі мною подробицею життя фей.
– Ааа, тоді певна річ! Обов'язково! Як тільки почну робити, так і зроблю, – ошелешено погодилася я.
Карай радісно кивнула і, з почуттям виконаного обов'язку, продовжила розмову.
– А як у тебе з часом? Зараз канікули?
– Так, – обережно відповіла їй.
– Може з'їздимо до Варди? Вона буде рада. До Луаідхе добиратися літаком усього сорок хвилин.
– Я б із задоволенням, може бути й поїду, але ... – ось уже й не знаю говорити чи ні. – Я хочу поїхати на Мунтаґну.
– Ух ти! Здорово! А що там цікавого? – Карай зацікавлено позирала на мене.
– Там зима, безліч зимових розваг. Можна замовити місця на базі. Кататися на щіках ...
– А це хто такі? – вона від хвилювання аж підскакувати на місці почала.
– Парнокопитні, з рогами й теплим хутром, яких запрягають у сани й катають туристів.
– Клас! Хочу! Із тобою можна їхати? – Карай скривила зворушливу моську й почала благально заглядати мені в очі.
Найтон
Днина спокійна. Під ногами гучно рипить сніг, а з-під нього подекуди проблискує лід. Провалюючись у сніг майже по коліно, я повільно йду поруч з щіками, тримаючись за упряж. Лукас сидить у санях, що неквапливо просуваються вперед. Мей та Ґеддеса зараз не потрібно гнати – до бази залишається пройти зовсім трохи. Щіки сонні, їм варто прокинутися та розігрітися перед роботою. Плюс до того я не хочу вже зранку ходити з обвітреним обличчям.
Найтоне, ти справді з Тунни? – Лукас зняв спецокуляри та з недовірою глянув на мене. Довелося розвернутися, щоб бачити його обличчя.
Так, – побачивши мій похмурий погляд, він хотів було почати вибачатись, але я його зупинив, – ні-ні, усе добре. Можеш задавати питання, мені не буде погано від цього.
Лукас дружньо посміхнувся, а його руді брови жваво зарухались. Я повернувся й продовжив видивлятися туристичну базу, яка от-от має показатися. Хурделяє хуга хуртовинна: у повітрі туди-сюди гасають сніжинки, із-за яких мало що видно. Я підтягнув шарф на ніс і продовжив крокувати вперед, відчувая проникливий погляд Рудика. Дивакувате прізвисько, яке дала йому Хоні. Сказати чесно, сам не очікував, що подумки його так назву, але це напевно тому, що я забагато чув Хоні, що його звала.
Ви у своєму вимірі ходите як демони чи в людиноподібному вигляді? – і це перше, що йому прийшло у голову при такій можливості порозпитувати про чужі культуру та менталітет?
Десь 90% часу ми ходимо по нормальному, але інколи зручніше бути такими як ви, – мовив я йдучи задом наперед. – Сунься.
Я застрибнув у сани до Лукаса. Якщо напарник налаштований на розмову, то балакати краще перебуваючи поруч. Він розправив завернутий рукав та розпочав обмірковувати наступне питання. Поки він це робив, я звернув увагу на два супутники, що неймовірно гарно відбивають промені Ровелли, яка, до речі, уже починає прокидатися. Починаються години Ровелли.
А як ваші реагують на смертні кари? Хіба це справді для демонів норма?
Усі зрадники мають горіти, а кров їхня поливати дощем землю… і я мав бути серед них на страті, – я відвів погляд від шокованого товарища, а потім весело та пританцьовуючи додав, – але я тут!
Тебе мали стратити?! Але ж… як так? Є купа гуманних способів для знищення персони, невже не можна стерти пам’ять?
Я підвів Династію, й тому нещадна ріка лави мала поглинути мій дух та тіло. Для Тунни я бажав лише найкращого, мене не сліпила перспектива влади, я лише хотів виправити помилки Правителя разом з Найоном! Мені шкода, що я не наважився прийняти прощення й віддати життя своє разом з ним, але водночас я безмежно щасливий зараз бути тут й розмовляти з тобою… Жити добре.
Я сперся на підлокітник та подумки почав наспівувати гімн Тунни:
Незрадне серце, душу й тіло
Віддам я Тунні залюбки!
Династіє, зробіть це діло –
Народжені для цього Ви!
Нехай же Лава, Дощ та Хмари
Вберуть у себе мою Лють!
Народжена вона для слави,
Щоб обірвати вражу Путь!
Волають зрадники й нечесні -
Усі закляті вороги,
Згорять їх постаті тілесні
Тим самим спишуться борги…
Десь глибоко в душі защеміло. Згадалась Академія магії і ми – горді випускники, що колоною йшли по майдану й захоплено співали гімн, намагаючись донести до всього виміру наші мрії й патріотизм. Як давно це було! І чи побачу я рідні місця? Так усе, треба брати себе в руки й геть тугу. У мене все добре! Я – живий, що має трапитися, те й буде.
Варда
– Привіт! – на екрані з'явилось обличчя Карай, голос якої звучав дуже життєрадісно. – Як справи?
– Привіт! – зраділа я. – У мене все добре, а де ти запропала?
– Переважно на Клавіантусі, але пару разів літала на інші планети. Ти собі вже знайшла помічника?
– Так.
– Головастого? Чи зможе замінити тебе на пару днів? – допитується подруга.
– Зможе, а що трапилося? – мені аж стало цікаво, що знову вигадала ця шебутна дівчина.
– Ми з Вікою їдемо відпочивати на Мунтаґну, зимовий відпочинок і все таке. Поїхали з нами! Тобі треба розвіятися, коли ти останній раз у снігу валялася?
Цікава ідея. А може дійсно з'їздити? Уже третій рік працюю, як каторжна, й змінити обстановку на пару днів буде не зайвим.
– Поїду, – погодилась я. – А коли?
– Я зараз ще Внсі передзвоню і, потім, скажу тобі точно, – екран згас.
Я не проти зустрітися зі старою компанією, згадати наші пригоди, розважитися. Треба попередити Лойда.
З ним ми познайомилися в моєму барі. Був похмурий вогкий зимовий вечір. Відвідувачів було мало, усі поспішали додому. До зали зайшов високий кремезний хлопець, озирнувсь із цікавістю, пройшов у глиб приміщення й сів за кутовий столик.
– Добрий вечір. Чого бажаєте? – запитала його й подала меню.
– Добрий вечір. Я визначуся й покличу Вас, – приємним баритоном відповів відвідувач. Смагляве обличчя, прямий ніс, майже чорні очі, лагідна посмішка й хвилясте волосся. Прямо супермодель! Красунчик уважно вивчив меню від обкладинки до обкладинки й підняв руку, викликаючи мене.
– Мені, будь ласка, роли "Дагон", норімаки та роли "Боніто".
– Пиво, сік?
– Ґранатовий сік.
Хороший відвідувач, замовив найдорожчі страви. Я поставила перед ним склянку соку й пішла виконувати замовлення.
Виклала гарно на тарілці роли, поставила на стіл, посунула до відвідувача мисочки з соєвим соусом, васабі та імбиром.
– Їжте на здоров'я, – посміхнулася йому, – смачного.
– Дякую, – подякував мені й почав їсти.
Уже перед закриттям, коли в залі не залишилося нікого, крім красеня, він покликав мене:
– Шановна господиня, можна Вас на пару хвилин? – дуже ввічливо звернувся до мене.
– Слухаю, – я сіла за стіл навпроти нього.
– Дякую за вечерю. Усе було дуже смачно.
– Будь ласка, – мені було приємно.
– Чи можна до Вас звернутися з пропозицією?
Мало не ляпнула: "Руки й серця чи що?"
– Слухаю, – повторила я. Манера незнайомця вишукано висловлюватися почала дратувати.
– Роли "Боніто" будуть смачніше, якщо в них замість пармезану додати вершковий сир.
– З чого ви це взяли? – обурилась я.
– Я завжди так готую. Можемо спробувати, – з готовністю відгукнувся дивний відвідувач.
Мені стало цікаво, а раптом дійсно? У процесі готування познайомилися. Його звуть Лойд. Перевертень-вовк. На даний час безробітний. Його пропозиція полягала в тому, що він ділиться зі мною своїми кулінарними рецептами, а я беру його на роботу.
– Лойде, – покликала я помічника, – я хочу на пару днів поїхати. Ти погодишся залишитися один на господарстві?
– Якщо ти їдеш відпочивати, то я згоден, а якщо десь по роботі поїхати треба, то поїду я, – спокійно промовив перевертень.
– На північних щіках кататимуся.
Найтон
Найтоне, ми приїхали, – зруйнував тишу Лукас. Мій напарник зупинив щіків та виліз із санів. Я, ставши на сніг, почав глядіти, чи нема в нас «ранніх пташок», які бажають покататися. Перевертень – білий матакад – розповідав, що частенько бувають тут такі, що першими приходять та хочуть провітритися зрана. Не розумію їхньої логіки.
Лукас середнього зросту, має приємні риси обличчя, суворі брови, розмовляє вельми спокійно і весь якийсь надійний і врівноважений. Колега тут працює сім років. Живе на базі. Його квартира пустує на відстані двісті кілометрів звідси. Коли спитав Лукаса, чому він її не хоче здавати в оренду, той відповів, що то тільки його хата. Холод йому припадає до душі, він усе життя на Мунтаґні. Колезі зараз 369 років. Зрозуміло, він мій наставник, тому я звертався спершу до нього «тен Вахтер», але потім перейшли на ти.
Лукас надзвичайно серйозний, але інколи випалює дивні фрази, жарти, які ніхто не розуміє. Здається, що то він для себе каже, звертаючись до нас. Проте, коли йому заманеться, дозволяє зрозуміти свої слова й дуже кумедно жартує. Клієнти задоволені його роботою.
Щодо нашого сектору, так ми знаходимося на підніжжі гори Рєв, що розташована на найбільшій від міста Каілта відстані. Забудова сектору дуже компактна в порівнянні з іншими базами. Усі сектори разом утворюють одну велику компанію «Ворейос», що означає північ. Сектора просто мають порядковий номер. У нашого наприклад – сімнадцять.
У сімнадцятому нелюдам пропонують чудові поїздки з вітерцем на санях, в які запряжені північні щікі. Снігу тут удосталь, тому є майстер-класи по ліпці сніжних скульптур, прогулянки на снігоступах у лісі.
До нас загалом приїжджають літні істоти, інколи сім’ї та поодинокі зануди. Персонам тут удається повністю розслабитися, дізнатися щось нове й цікаве, споглядати красу природи, тим самим духовно збагатитися. Вечорами для розваги відпочиваючих проводяться виступи. Багато молодих стенд-аперів, для яких найкращий шанс проявити себе – це прийти до такої бази й проводити щоденні виступи – мріють сюди потрапити. Компанії навіть не треба нікого шукати: бажаючі самі приходять та просять дозволу. У квиток туриста включено перегляд розважальної програми. Стенд-апер та компанія отримують порівну. Коли на небосхилі з'являються зірки, на заміну ведучим приходить особа, що розповідає про сяйво на небі, про ці гори, легенди й міфи цих лісів…
Ще забув сказати, що тут є кав’ярня та кафешантан, там і проходять виступи. Ну, ще плюс магазинчик із сувенірами та невеличкий продуктовий магазин. Для персоналу відведена одна їдальня, в якій нас годують сніданком та вечерею, а от обід та ланч ми собі самі маємо робити. До кав’ярні ми маємо право приходити, але лише під час наших вихідних й тільки як клієнти. У мене лише два вихідні на місяць…
По вечорам інколи ми з командою погоничів збираємося й п’ємо чай, розповідаємо історії. Здебільшого я приємно проводжу час, розмовляючи з Вікою по інету та попиваючи щось гаряче. І звичайно ж – сплю, а точніше відсипаюся!
До речі, коли мене тільки перевели на Мунтаґну з шахти Інферни, фея відвідала мене. Побула тут кілька днів. Це було весело. Заради такого випадку, мені навіть вихідний дозволили відгуляти раніше.
Листування з моєю милою, доброю Вікою підтримувало мене в задушливій темряві шахти. Її листи, як промінчики світла, не давали впасти духом, налаштовували на позитивний лад.
Розмірковуючи про життя, відв’язав четвірку щіків, що чимчикували за санями, та розділив їхню зв’язку надвоє. Запряг Жанну з Карен до одних саней, Леона та Ланса – до інших. Лукас уже привітався з колегами, що чекали нас отут.
Хале, доброго ранку! – привітався з перевертнем-вовком, в якого вся пика в снігу. – Вітаю, Свіфте!
Прив… – почав було вітатися Свіфт, але його обличчя також зникло за снігом.
Струсивши сніг, Свіфт штовхнув Хала на землю, сів на нього, утримуючи ногами, зачерпнув повні жмені снігу й насипав на обличчя товариша, що чинив опір. Хал, не дав Свіфту просміятися, скинув його із себе та хутко вскочив на ноги. Після цього скинутий піднявся й, продовжуючи сміятися, повідомив мені, що вони так рано сюди прийшли, щоб обігнати команду другого посту щіків. Ці два пости в нашому секторі із щіками, розташовані недалеко один від одного, завжди влаштовують змагання.
Краще б ви не байдики били, а видивлялися туристів! Он, Хале, йди покатай тих двох, – гримнув Лукас, указуючи рукою на літню пару, що вже стоїть біля автоматів із батончиками, над якими висить дерев’яна вивіска з написом: «Гарно проведіть час!».
Хал закотив очі та із посмішкою попрямував до туристів. Тоді Лукас повернувся до Свіфта, дав йому одну ґеніцебу (місцева валюта) й попросив придбати в автоматі каву. Свіфт запитально глянув на мене, але я відмовився, бо вже пив її пару годин тому у себе вдома.
Сьогодні має приїхати Вікочка. Ще приїдуть дух, звір і дракон. Хоча, мені все одно хто з нею приїде, головне, що в нашому секторі знову відпочине пречудова «Перемога». Шкода, нікому, окрім роботів-прибиральників, з туристами не можна бути в їхніх номерах у робочий час. Я би тоді весь день з нею проводив.
Про що задумався? – Лукас погладив Ланса. – Зосередься на роботі.
Його голос, як завжди, суворий. Я розумію, що треба бути відповідальним, але зараз нема відвідувачів на горизонті, тож можна поринути в думки та мрії.
Лукасе, я лише на пару секунд задивився на обрій. Що тобі хибить?
Не смійся так. Я твій напарник, а також відповідаю за тебе, сам розумієш чому. Я не волію звітувати про твою погану поведінку.
Так не звітуй. А ще, до речі, чому це відволікання на три секунди – погана поведінка?
Мушу звітувати. А за відволікання я тобі говорю, щоб не розслаблявся.
Вельми мудро, – на обличчі напарника з’явилася посмішка, але очі залишилися серйозними.
Пройшло дві години. Я за цей час покатав шість туристів: веселих близнюків, які між собою говорили на суміші трьох мов (цих хлопців ще Свіфт катав учора); потім ще була одна молода пара, що дуже ввічливо себе вела, але ледь не весь маршрут співала народні пісні, й просила приєднатися до них; також завітали дві жінки, які між собою не були знайомі, але сказали, що не проти разом проїхатися.
Ось, тепер позираю на «горизонт» й чекаю на відвідувачів та своїх гостей. Хал щось жваво розповідає Лукасу, а той лише ворушить бровами й слухає. Мій ніс, здається, скоро відмерзне, час від часу прикриваю його рукою, щоб зігріти. Із-за легковію щоки наче в кризі, бо сніг розтоплюється на шкірі й замерзає одразу. Добре, що хоч у спец-рукавицях пальцям тепло. Та це не на довго, бо щось мені здається, що вони намокнуть, а я знов забуду ввімкнути режим висушування.
Віка
Трохи заспана, одягнена в легенькі сандалі, білі спортивні бриджі та у футболку персикового відтінку, поспішаю до кафетерію космопорту. Майже не спала, оскільки розмовляли з Найтоном і все не могли наговоритися. Я розповіла, що наша стара компанія "жертв ритуалу" їде до нього в гості. Карай забронювала будиночок у сімнадцятому секторі на чотири спальні, місця повинно вистачити на всіх. Найтон дуже зрадів, що у нього будуть гості, особливо його радує мій приїзд. Це приємно! Я теж за ним скучила.
За собою кочу валізку з найважливішими речами, а в рюкзаку водичка, йогурт та ланч у дорогу. Із нашою старою компанією домовилися зустрітись о другій годині ночі, наш виліт відбудеться о третій.
Ось бачу біля місць для очікування стоїть Карай. Її коротке волосся не зачесане, вираз обличчя каже всім навколо про те, що вона хоче спати, але погар з чимсь гарячим допомагає долати це бажання. Біля ніг стоїть біло-червона валіза середнього розміру, на плечі висить темно-фіолетова сумка за розміром, як мій рюкзак. На чорну застібнуту блискавкою майку накинута тонка спортивна кофта кольору іржі. Бриджі чорні, але біля талії з малесенькими білими бризками.
Карай мене ще не помітила, тому в голову прийшла ідея зробити їй сюрприз. Попереду йдуть четверо хлопців, прямуючи в бік кафетерію. Швидко наздогнала їх і, ховаючись за високі спини, обійшла Карай з боку. За три метри від дракону, помітила, що вона в навушниках – мої шанси несподівано підійти підвищилися. Один, два:
Гоп! – я поставила руки їй на плечі, від чого вона смикнулася, тоді повернулася до мене.
Привіт! – Карай зняла навушники, й ми обійнялись.
Ти теж ні на мить не задрімала перед подорожжю до космопорту?
Так, сильно видно? – вона відпила напою, тоді спробувала зробити лице не таким сонним, розтерши його долонею.
Поки ми перемовлялися, підійшов Внсі з якоюсь дівчиною. Я її, здається, десь бачила. А де? Згадала! Вона була свідком на суді Найтона.
Дівчата, привіт! – весело сказав хлопець, – Віко, познайомся це Айкен, моя дівчина. А це Віка, наша фея, яку ми рятували.
Приємно познайомитись, – разом мовили ми й засміялися.
Щось Варда затримується, – обізвалася Карай.
Варда з’явилася ледь не за п’ять хвилин до закінчення реєстрації. Вона теж була не одна. Із нами полетіла мила дівчина на ім’я Сана.
Карай
Уже не в перший раз у космосі, але все одно отримую від польоту масу задоволення. Рейсовий міжпланетник «Космічний турист» не великий, усього розрахований на сорок пасажирів. М'які зручні крісла, висувні столики, телевізори на спинках. Він схожий на "Комету", на якій я летіла на Різо, але більш шикарний.
Ми розташувалися на сусідніх місцях: Внсі з Айкен, за ними я і Віка, а з боку – Варда й Сана. Салон заповнений на половину, видно зараз не сезон для зимового відпочинку. Летіти чотири години, більше часу займає зліт і посадка.
І знову навколо – величезний нескінченний космос! Далекі зірки зачаровують своїм холодним блиском, помаранчева Ровелла сяє нестерпно яскраво, але, на моє задоволення, "Турист" повернувся до неї іншим боком і я можу насолоджуватися видом планет і їх супутників. Бірюзовий Клавіантус з двома помаранчевими кульками Карело ді Компра та Апле, світло-жовта Мунтаґна з чотирма супутниками, інші сховалися за нею. На орбіті Клавіантуса завис величезний зореліт. Ми уздовж нього летіли хвилин п’ять. Він всередині, напевно, як ціле місто!
Хочу на ньому політати! – не втрималася й сказала вголос.
На чому? – повернулася до мене Віка.
Дивись який красень! – показала я в ілюмінатор, відсунувшись, щоб їй було видно.
Зореліт, як зореліт, – байдужо смикнула плечима фея.
Нічого ти не розумієш у романтиці! – пожартувала я.
Куди вже мені, – посміхнулася дівчина.
На Мунтаґну прилетіли в темний час доби, але через пару годин буде світанок, так що познайомимося з таким рідкісним явищем, як "білі ночі". Сідали ми в столиці регіону Ацлапарат – Каілте. До селища, в якому проживає Найтон, добиратися аєрокаром пару годин.
Ну й студено тутечки! Добре, що з міжпланетника в космопорт потрапили по "рукаву", що обігрівається зсередини. На вулиці мінус 45 градусів. Пасажири, отримавши багаж, діставали теплий верхній одяг і натягували на себе.
Компанія «Ворейос», де працює наш демон, має в космопорті офіс, як втім і інші компанії туристичного бізнесу.
– Добрих годин Ровелли, – виблискуючи посмішкою, звернулася до нас миловидна блондинка за витонченим мініатюрним столиком. – Компанія «Ворейос» пропонує найкращий зимовий відпочинок на Мунтаґні. Затишні будиночки, фешенебельні номери, вишукана кухня, розрахована на будь-який смак, ввічливі погоничі, швидконогі щіки, віртуозні майстри ліплення снігових скульптур ...
– Стоп-стоп-стоп, – перебила її Варда, злякавшись, що прийдеться вислухати повну версію реклами.
– Нам шість квитків до сектору номер сімнадцять, – заговорив Внсі.
Через пару хвилин у нас на руках були квитки на аерокар. За пару годин прибули в сімнадцятий сектор. Після Клавіантусу досі здається, що незабаром я перетворюся на заморожену леді. Не дивлячись на мороз, до якого вже починаю звикати, хочеться залишатися на свіжому повітрі, бо тут царює зимова казка.
На вході до сектору ми проїхали під дерев’яною аркою, оздобленою різьбленням. Великі й малі дерев’яні будиночки, дахи яких білі від снігу, розташовані в маленькій долині на підніжжі гори. З такого ж матеріалу зроблені і бесідочки, але в них вітер не гуляє, бо це альтанка з вікнами та дверима.
