Текст книги "Нелюди. Команда в зборі"
Автор книги: Дарина Петюшка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)
Ні, я за ЗОЖ (здоровий спосіб життя).
Так ти ж якийсь коктейль, чи що то було, пила, коли ми були на тих мінеральних водах?
Він був безалкогольний! – виправдовуючи себе відказала Віка.
– Може вже підемо додому? – запитав дух.
– Дівчата, нам ще збиратися в печеру Таглара. Їхати туди години дві, так що встати треба раніше, і думаю, що треба прихопити із собою їжу, раптом у дорозі зголодніємо, – бадьоро заторохтіла Віка.
– Може ну її ту печеру? Подивимося в інеті, лежачи на дивані? – спробувала попросити я.
– Та як ти можеш так казати? Це найголовніша пам'ятка Дагона! Якщо не бачила її, то вважай на Дагоні не бачила нічого! Ні! І ще раз ні! У печеру ми поїдемо! – голос Віки дзвенів від напруги й стримуваних емоцій.
Відмовитися, значить нажити ворога на найближчий час.
– Гаразд, печера, так печера.
Пастка
Дерія
– Шефе, завтра з ранку вони їдуть у печеру Таглара Бейока.
– Дякую, Роні. Ти з хлопцями вільний. Гроші за роботу вам заплатить капітан Чак.
Тепер, непомітно вибратися з-під скульптури й покинути дах. Оператор знімає, журналісти про щось сперечаються, показуючи руками вниз і смішно стукаючи один одного хвостами по ногах.
Я швидко прибрала килимок й бінокль у сумку, злізла з постаменту й бігом попрямувала до пожежної драбини. До готелю дісталася на автобусі. Обід замовила в номер. Спочатку ознайомилася з планами печери Таглара, які є в інеті, прикинула можливість організації засідки, зв'язалася з Ролель, описала їй ситуацію. Потім зустрілася з найманцями й пояснила їм їх завдання. У печеру прийдеться їхати з вечора, щоб визначиться на місці та зустріти об’єкти вже там. Роботи непочатий край.
Внсі
Навіщо я таскаюся за цими навіженими? Так, з ними весело, цікаво, але іноді набридає. Це ж треба, Віка підняла всіх о шостій ранку. Можна подумати, що печера від нас втече або сьогодні останній день її відвідування?
Спочатку їхали в електричці, потім піднімалися на ліфті вгору. Приміщення, в яке ми потрапили з ліфту досить велике, добре освітлене, уздовж стін стоять шкіряні дивани. Симпатична дагонка в зеленому комбінезоні вийшла до нас:
Трагел! Нікон лок верді кенор Таглар Бейок, лекне ратлр нур.
Якщо хочемо відвідати печеру Таглара Бейока, треба тепло вдягнутися, – звично переклала Карай. У нас все з собою, але тут є теплий одяг для тих, хто не подумав про це.
Лакне тірет, – сказала дагонка.
Треба купити квитки, – Карай попрямувала до віконця в стіні, де, мабуть, перебувала каса.
Карай, запитай на рахунок} екскурсовода. Я хочу не лише все побачити, а й почути пояснення, – попросила Віка.
Ми розсілися по диванах, витягли теплі речі й почали на себе натягувати. Згідно реклами, яку знайшли в інеті, у печері має бути близько 50 градусів за Фаренгейтом (+ 10 за Цельсієм). На думку дагонців – моторошний холод. Як на мене, так нарешті дихати можна буде вільно, а то ця задуха дістала.
Маленька стара дагонка в теплому комбінезоні, великих хутряних унтах і кумедній шапочці з довгими широкими зав'язками, обкрученими навколо шиї, у яскравих рукавичках, махнула нам рукою й повела в сусіднє приміщення через подвійні двері. Що цікаво, хвіст у неї захований у комбінезон, напевно для цього штанини були досить широкими.
У наступній кімнаті було значно прохолодніше. Ми зупинилися біля дверей ліфта, дагонка повернулася до нас обличчям.
– Яти Даво. Лакне но такне ноці, но воли, но крито кат… – монотонно гугнявила старенька.
– Мене звуть Даво. Прошу вас нічого не торкатися, стіни не чіпати, голосно не розмовляти, у кожному приміщенні ведеться відеозйомка, – перекладає Карай. – При виникненні непередбачених ситуацій, біля кожного входу/виходу є червона кнопка для виклику охорони. Балуватися з нею не раджу, за помилковий виклик – штраф.
Даво дістала із сумки чотири пари навушників, приєднаних до маленьких приладів, і роздала кожному:
Ентро транср.
Автоматичний перекладач, – пояснила Карай. Сама вона від пристрою відмовилася, пояснивши це тим, що хоче практикуватися в заклодонільській мові. Тим часом, Даво дістала невеликий скляний екран і стала на ньому щось набирати. Через пару хвилин, кожен зазначив на її екрані мову, на якій бажав би прослухати лекцію про печеру.
Під'їхав ліфт і ми піднялися ще вище вгору. Холодне повітря потрапило в легені, змусивши зробити великий вдих. Як добре! Дівчата теж радісно втягували носами повітря.
Варда
Досить велика печера, але з низькою стелею, добре освітлена, проте звичайними лампами. Видно дагонці вирішили зберегти все так як було при Тагларі.
«Ця печера є найбільшою й найглибшою від поверхні з тих, які використовував Таглар під час свого проживання на Дагоні, коли досліджував його. Оскільки було не раціонально перебудовувати печери, то він використовував природні переваги кожної з них: в одній зберігав продукти, в іншій – інструменти та зброю, у третій – спав», – розповідь на фармській мові, яку казав приємний чоловічий баритон (Овва! От тобі й старенька-дагонка!), органічно вписувалася в навколишнє середовище.
Я уявляла могутнього ящера в теплому комбінезоні, який неквапливо готував собі їжу на електроплитці. Навколо ні душі! Поруч будиночок з пінопласту, де обладнано спальне місце. Пінопласт абсолютно не проводить тепло й тому невелике добре ізольоване приміщення зігрівається до необхідної температури диханням сплячого. Та й будь-які обігрівальні прилади нагріють його за пару хвилин.
У будиночок можна зазирнути, плиту й посуд – розглянути. Ось так завжди, першопроходець просто робив свою роботу, а нащадки розписали подвиги на кожному кроці!
Даво веде нас далі. Підлога печери піднімається вгору, з'являються вузькі проходи, невеликі відгалуження, які ведуть в інші приміщення, які Таглар використовував під склади.
У печері, в яку зайшли, на стінах висять якісь мотузки, стоять стенди з виробами з металу. Біля протилежної стіни стоїть висока струнка дівчина з довгим русявим на голові й зеленим на кінцях волоссям та уважно роздивляється вузол на мотузці. Я думала, що тільки ми такі ненормальні, що приперлися в таку рань оглядати печеру! Дівчина обернулася на нас і мазнула поглядом, потім перейшла далі й почала розглядати металеві гачки на стенді.
Ого, що це так зацікавило Внсі в незнайомці? Упала в око?
«На поверхні Дагону погодні умови не сприяють розвитку життя, а в печерах круглий рік досить тепло й волого, що призвело до появи флори й фауни. Головною особливістю життя в печері є темрява, як наслідок – немає фотосинтезуючих рослин, а печерні тварини позбавлені пігменту забарвлення або взагалі прозорі. Нашими вченими виявлені гризуни, кажани, саламандри, тритони, молюски, комахи та шістнадцять видів риб, з рослин – мохи й гриби. При вивченні печер першопроходець Бейок вивчав і представників тваринного світу, описував їх. У цій печері ми бачимо рибальські снасті й мисливські тенета, які Таглар використовував для риболовлі й полювання. Їсти постійно консервовану їжу важко і, таким чином, він урізноманітнював своє меню».
Внсі ступив до мене, схопив за руку й потягнув до іншої стіни:
– Ти глянь яка мотузка! Усе життя про таку мріяв! – захоплено вигукує він.
– Ти що, головою вдарився ...– почала говорити я, але він стиснув мою руку й зробив великі очі, – так мотузка нічого собі, мені б теж така стала в нагоді, – бадьоро говорю я. Що відбувається?
– Щось не так. Дівчина чекала нас і боїться чогось, – шепоче мені Внсі. – Може треба замовити таку мотузку? Потім стане в нагоді? – голосно питає він.
– Як він не боявся лазити по всім цим печерам один одним? – пролунав голос Віки.
– Попередь дівчат, – шепоче дух.
«Далі в нас знаходиться печера з інструментами та зброєю. Прошу, будь ласка, пройти в неї,» – лунає в навушниках.
Ми розвернулися й пішли за дагонкою до входу в іншу печеру. Тут незнайомка вихоплює з кишені маленьку книжечку, розгортує її і читає: – Нака вер ментк!
– Проходьте, я вас наздожену, – каже наш екскурсовод і повертається до дівчини. Ми пішли вперед. Я смикнула Карай за лікоть і шепнула їй: "Будь уважна. Щось повинно трапитися". Внсі йшов останнім.
Внсі
Екскурсія так собі. Не люблю я цю сиву старовину, але від дівчат, особливо від Віки, так тягне інтересом, подивом, захопленням. Ням, ням! Після кошмару на площі, мої здібності дуже загострилися, я можу вловити найменші емоції оточуючих. Наш екскурсовод, наприклад, нудьгує й трохи зневажає нас.
Ми зайшли в печеру з приладами для риболовлі та полювання. Там біля стіни стояла дівчина й уважно розглядала експонати. Ще одна любителька давнини? Ой! Відчув полегшення й азарт. Так вона нас чекала? З чого б це? Я підійшов ближче й придивився. Від дівчини потягнуло страхом. Овва! Так вона знає хто я і що можу?
Я підійшов до Варди, схопив її за руку й потягнув до іншої стіни:
– Ти глянь яка мотузка! Все життя про таку мріяв! – на жаль нічого розумного в голову не прийшло.
– Ти що, головою вдарився ...– почала шипіти на мене Варда, довелося показати, що все це не просто так, – так мотузка нічого собі, мені б теж така стала в нагоді, – бадьоро промовила вона, підхопивши мою маячню. Слава Космосу! Перевертень розуміє дуже швидко.
– Попередь дівчат, – прошепотів їй.
На запрошення екскурсовода ми йдемо в сусідню печеру. Бачу спини дівчат. Варда нахиляється до Карай і шепоче та киває. Ззаду вдаряє по нервах азартом і страхом, повернутися вже не встигаю. Мої руки притягує до тіла якась мотузка і я розумію, що стати нематеріальним не можу, тіло не слухається. Дівчина робить мені підніжку й штовхає на підлогу. Повний абзац!
Карай
Будь уважна. Щось повинно трапитися, – ледве чутний голос Варди вривається в мої думки.
Ми входимо в наступну печеру. Чомусь там темно, лише з коридору світло окреслює нерівний вхід до печери. Зверху падає якась сітка, під якою зникає Віка, що йшла першою. Одночасно з цим, два кремезних чоловіка, що вискочили з темряви, хапають Варду за руки, накидають їй петлю на шию й починають швидко зв'язувати тіло мотузками. Рух збоку і я відчуваю, що чиїсь руки міцно схопили мене за лікті й ривком повернули на 180 градусів, напевно, щоб ми не допомагали один одному. Допоможеш тут, авжеж!
– Змія! – лунає ззаду крик жаху. Так їм, Вардо! Так!
Мені видно через прохід попередню печеру. Бачу стоїть наш екскурсовод і нагадує скульптуру Таглара: дивиться вдалину й не ворушитися. Трохи ближче на підлозі носом вниз лежить Внсі й намагається пручатися. Дівчина, що була в печері, придавлює йому ноги коліном та зав'язує їх тонкою мотузкою. Тут мені в очі кидається червона кнопка біля входу. Терміновий виклик! Ура! Тепер би до неї дістати.
Час сповільнюється. Бандит, що схопив мене, перехоплює мої руки однією своєю, а другою рукою починає намотувати на них мотузку. Я повертаюся трохи боком і ногою б'ю по кнопці. Завиває сирена й вмикається червоне аварійне освітлення. Нападники завмирають.
– Відставити операцію! Йдемо! – разом з лайкою лунає команда. Мотузка на руках ослабла, коли повз мене проскочили четверо кремезних чоловіків у темному одязі.
З боку тієї печери, де лежить Внсі, лунає:
– Спек! Рокнут! (Стояти! Охорона!) – троє дагонців зі зброєю застигають біля проходу. І тут зеленоволоса бандитка йде прямо до них і каже:
– Пропустити!
П'ятірка нападників за мить проходить крізь стрій дагонців, як ніж крізь масло, і зникає з полю зору. Охорона розгублено оглядається.
Ось це сходили на екскурсію! Адреналін аж зашкалює! Я повертаюся назад і бачу Варду, яка обернувшись змією, задихається від мотузок, що врізаються їй у тіло. Кидаюся до неї і починаю розплутувати. Пітон вдячно дивиться мені в очі. А ось це не обов'язково, тому що погляд у неї моторошний. Коли павутина з мотузок послаблюється, змія відповзає в сторону й починає втрачати свої обриси. Ось уже біля мене стоїть Варда й приречено розглядає відламаний каблук на чоботі.
Я кидаюся до сітки, в яку зловили Віку. Там внизу такий хитрий вузол, що розв'язати немає можливості. Поруч стенд з інструментами Таглара. Думаю він мене простить, б’ю скло й беру невелику металеву пилку, якою просто відпилюю весь вузол разом з горловиною сітки.
Віка непритомна. Я стягаю з неї сітку й б'ю по щоках:
– Віко, прокинься. Віко! – у червоному миготливому світлі її біле волосся здається обіллятим кров'ю. Ось здригнулися довгі вії і Віка відкрила очі:
– Де я? – голос слабкий і тремтить.
– Там же де і я, на екскурсії у печері Таглара, – кажу я бадьоренько, щоб підтримати морально нашу фею. Оглядаюся на Варду й бачу, що вона вже звільнила від мотузок Внсі й розмовляє з Даво. Я знову повертаюся до Віки:
– Вставай, а то ще застудишся. Навіть Таглар не спав на підлозі, а в спеціальному будиночку!
Віка слабо посміхається і, вхопившись за мою руку, встає.
Дерія
– Чому ви припинили операцію? Вони були в нас у руках, – старший найманець презирливо кривить губи.
– Мені необхідно вивезти їх живими з планети. Якщо вже спрацювала сигналізація, то ящери не дали б мені цього зробити. А ось чому ви не виконуєте інструкції? Чому не поклали дівчину на підлогу? – я гнівно дивлюся на винного найманця.
– Та хто ж знав, що вона буде ногами махати? Це ж майже дитина.
– Інструкції для того й пишуть, щоб їх виконувати. Оскільки операція зірвана з вашої вини, до того ж, я зазнала великі матеріальні втрати – на місці залишилися дорогі пристосування для захоплення, за договором я не зобов'язана виплачувати вам гонорар.
Найманці глухо загарчали та почали переглядатися.
– Про змію нас не попереджали! – спробував на мене натиснути найстарший.
– Радійте, що я не вимагаю з вас повернення авансу, – кажу я зло й дістаю з сумки лазерний пістолет. – А тепер, пішли геть, ідіоти, поки я не порізала вас на шматки!
Це ж треба! Ідеально розроблена операція летить чорту під хвіст, бо це убозтво пошкодувало кинути дівчину на підлогу й там зв'язати. Тепер ось перед Ролель виправдовуватися, чому об'єкти не упаковані як святкові подарунки й не летять до неї на зустріч. Хай йому грець!
Карай
Охоронці відключили сигналізацію й попросили нас пройти для з'ясування обставин до керівництва. Ми спустилися вниз у приміщення з касою, звідки нас провели через службовий вхід до кабінету директора.
У великому світлому приміщенні за величезним дерев’яним столом, інкрустованим сріблястим металом, у величезному шкіряному кріслі із високою спинкою, сидіть маленький старенький дагонець, схожий на сушену креветку. Лиса покрита бородавками голова, зморщена шия контрастно виглядають з дуже дорогим стильним костюмом і діамантовою шпилькою на краватці. Несподівано яскраві помаранчеві очі дивляться на нас жваво й доброзичливо.
Директор привітався та запропонував сісти.
Кі ндор трансрок? – запитав директор.
Но, ку е транср, – відповіла я, коли ми розсілися в зручні крісла.
А що він каже? – шепоче Варда, умощуючись на диванчику.
Запитує чи потрібен перекладач, – відповіла я.
Директор назвався та представив нам присутніх дагонців: гіда й охоронців, що були наверху в печері, а потім звернувся до нас з промовою, яку я звично перекладала:
Дорогі гості Дагону! Я від імені музею "Печера Таглара Бейока", особисто від себе приношу щирі вибачення за інцидент, що стався на території нашого музею, а саме – за напад на Вас, якому охоронці музею не змогли запобігти. Ми засмучені, що замість задоволення від екскурсії по печерах, Ви зазнали стресу та, можливо, фізичний та матеріальний збиток. Незабаром буде проведено розслідування, переглянуті записи відеокамер. Я вже викликав спецгрупу з розслідування злочинів, а також запросив фахівців по роботі з людьми для визначення заподіяної Вам шкоди.
Тепер можу повідомити наступне. Уранці в наш музей прийшли п'ятеро відвідувачів інопланетного походження: Мія Лі, громадянка Альтаіру, прибула на Дагон в якості туристки два дні тому. Тім Краден, Арно Нуваті, Жек Осач, Ленд Боркан – чоловіки прибули на військовому зорельоті «АЛ43-8», клас В, є професійними найманцями, з якими укладено контракт військовим відомством сузір'я Козеріг. Зазначені особи й зробили на Вас напад.
Шановні, мені дуже прикро, що таке сталося з Вами на нашій гостинній планеті. Само собою зрозуміло, що ми повернемо вам гроші за квитки до музею та проїзд до печери. Також хочу повідомити, що я інформував про інцидент адміністрацію королеви, тому з Вами зв'яжуться пізніше.
І звідки така оперативність? – тихенько запитала Віка.
Мені сподобалася ідея про шкоду. Сподіваюся вони не скнари? – поцікавився Внсі.
Знайома нам дагонка в зеленому комбінезоні провела нас у затишну приймальню, пригостила напоями та печивом, пояснила, що прийдеться трохи зачекати, щоб поспілкуватися з викликаними фахівцями.
Уже вдома кур'єр вручив нам великий конверт з адміністрації королеви Фаунтбессен з вибаченнями особисто нам. Також повідомили, що дипломатичні ноти протесту будуть вручені Міжгалактичному Відомству сузір'я Козеріг і Дипломатичному Космічному Управлінню системи Альтаїр. Як компенсація нам поверталися всі гроші, що ми витратили на планеті Дагон!
– Чорт! Ось так і знала, що треба було купити те чудове смарагдове намисто в торгівельному центрі! Було б воно безкоштовно! – завила Варда та від злості тупнула ногою.
– Внсі, а ти не помітив щось дивне в поведінці гіда й охоронців? Таке враження, що на них впливали: Даво стояла та ні на що не реагувала, а охоронці без причин пропустили дівчину й найманців і після цього розгублено оглядалися, – звернулася я до духа, який в момент нападу був у печері з дагонцями.
– Я не бачив, але чув, що Мія Лі наказала Даво стояти, а охоронцям їх пропустити. Тобто вони виконали її команди? – узяв на думку хлопець.
– А ви пам'ятаєте, що саме так медики в лікарні виконували команди Найтона, – запитала Віка. – Це що ж, виходить Мія Лі – демон?
– Демониця, – поправила її Варда.
– Демони знайшли нас на Дагоні, а нам це навіть на думку не спало! – обурилася я.
– Пора валити звідси, поки нас не упакували в скрині та не відправили в невідомому напрямку. І Найтон спить, нічого у нього не запитаєш, – занервувала Варда.
У вечорі до нас зайшов ще один кур’єр та повідомив, що прилетіла рятувальна бригада з Порфосу. Видно Боги почули наші молитви або скоріше скарги! Потрібно збирати речі та бути готовими на ранок до відльоту.
Гостро постало вічне питання: що робити з Найтоном? Якщо Внсі вселиться в нього, то сам буде відсутній, а то що нас – п'ять знає майже весь всесвіт. Використовувати Вікину магічну силу не хотілося б, а то раптом що трапиться, а фея знесилена.
Шляхом простих дослідів удалося з'ясувати, що коли Внсі кладе руку на плече демона, то йти той може, а ось надати йому потрібний напрямок уже повинен хтось інший. Говорити він також не може, зате добре киває головою. Вирішили, що дівчата по черзі будуть йти з Найтоном під руку, направляючи куди слід, а Внсі буде знаходиться з іншого боку.
І знову в космосі
Дерія
Забиратися з Дагону потрібно якомога швидше. Те що мене ще не затримали, треба дякувати існуючим чиновникам, що є в будь-якій зоряній системі й в будь-якій галактиці. Напевно, направили ноту протесту до мене на Альтаїр, але поки там отримають, поки вирішать як діяти, я буду далеко. Стів теж вирішив звалити з Дагону й бере мене із собою. Хоча на вантажному зорельоті умови не дуже, але набагато кращі, ніж у в'язниці.
Перед вильотом в інеті з'явилася новина, що прибув порфоський рятувальний зореліт "Ренка", який викликали спеціально, щоб відвезти мої «об'єкти» додому. Шлюпка з "Ренка" пришвартувалася поруч з "Черевом кашалота". Ось і привід познайомитися. Тепло одягнувшись, я вибігла із зорельота в стартову печеру. По вертикальним сходам із біло-жовтої шлюпки з написом "Ренка" якраз спускалася жінка в синьому теплому комбінезоні з коротко підстриженим жовтим волоссям.
– Привіт сусіди! – звернулася я до неї на порфоській мові. Жінка кинула погляд з-за плеча й привіталася.
– Як дісталися? – я підійшла до сходів майже впритул. Коли вона спустилася на підлогу печери й повернулася до мене, я зловила погляд її великих блакитних очей та віддала наказ:
– Нам треба поговорити, – сказала чітко й не голосно, – йдіть за мною, – я попрямувала до свого зорельота. У вхідному шлюзі, який перед стартом був відкритий, відійшла в дальній кут і повернулася до порфоски:
– Ім'я, посада.
– Висівка Порматен, старши асистент капітана «Ренка», – позбавленим емоцій голосом відповідала та.
– Завдання?
– Забрати з Дагону п'ятьох молодих людей, на яких прийшов запит з адміністрації королеви, і відвезти їх на рідні планети.
– Куди саме?
– Ще невідомо, оскільки вони самі визначатимуть куди летіти насамперед.
– Скільки пілотів на шлюпці?
– Я одна. Екіпаж на орбіті.
– Куди ти йшла?
– Передати через начальника космопорту повідомлення в адміністрацію королеви, що згідно з домовленістю наш зореліт прибув.
– Іди виконуй. На зворотньому шляху зупинись біля шлюпки й чекай мене, – жінка відразу попрямувала до виходу, а я кинулася у свою каюту.
Карай
Ранком ми вийшли з готелю. Нас зустрів той самий коротконогий ящір з муніципалітету, який десять днів тому запропонував нам квартиру, а також його підлеглі. До космопорту добиралися автобусом. У машину ми б влізли тільки лежачи, а в автобусі сиділи, правда упершись в стелю головами.
Було цікаво покататися по транспортному тунелю, де зустрічні потоки транспорту були відокремлені один від одного залізним ґратчастим парканом висотою з дагонця та мали по три смуги у кожен бік.
Космопорт також був дивовижний. З огляду на те, що на поверхні планети сильний мороз і сніг із льодом, космопорт знаходиться у величезній печері на глибині ста метрів. Щоб потрапити туди, наш автобус в'їхав у вантажний ліфт і з пристойною швидкістю вознісся вгору. З ліфта ми потрапили в печеру з майданом для паркування, де залишили транспорт. Дагонці провели нас у зал очікування, де попросили зачекати, поки все з'ясують. Ми із задоволенням посадили Найтона в крісло й покидали поряд речі, а самі пішли погуляти. Тут було три виходи до терміналів: два – транспортних і один – пасажирський. Не густо. Мабуть не так уже й багато туристів сюди приїжджає, більше товари возять/вивозять.
Тут повернулися наші супроводжуючі й з ними жінка-людина в синьому комбінезоні. На правому плечі в неї була емблема прапору Порфосу: зелена та синя смужки, перекреслені посередині білою. Жінка середнього зросту, міцної статури, з коротко підстриженим жовтим волоссям. Великі блакитні очі дивилися доброзичливо. Тонкі, але добре окреслені губи, посміхалися.
Добний динь! Старши асистент капітана «Ренка» Порматен, – привітала нас і представилась вона.
Добний, – повторюємо ми.
То-то соди треба бульо бригада? – запитала асистент, не правильно поставив наголос у останньому слові, хоча по їхньому це так і звучить.
Тек, – підтверджую я її здогадку. Всі слова порфоської мови схожі на мурярійську. – Я – Карай, це Віка, Внсі й Варда, – повела я рукою в бік нашої компанії, – а там сидить Найтон.
Дагонці попрощалися з нами, запропонували приїжджати ще в гості й пішли на вихід. Ми, у свою чергу, подякували їм за допомогу, запросили відвідати наші планети й пішли забирати речі й тушку демона. Зібравшись пішли за асистентом. Із залу очікування потрапили в термінал через кілька кімнат, що йдуть одна за одною та мають двері, що герметично закриваються. Температура знизилася на кілька десятків градусів. У передостанній усі одягли видані комбінезони, підбиті хутром. Мало не прокололися з демоном, оскільки для такої складної операції він не годився. Довелося мені відволікати Порматен питаннями про граматику порфоської мови, поки Віка й Варда натягували на Найтона комбінезон, а Внсі тримав його за плечі.
Дерія
Розмова з Ролель була не з легких. Добре, що я скинула їй відео з камер у музеї. Вона переконалася, що з мого боку було зроблено все правильно, а від промаху виконавця ніхто не застрахований. Але найголовніше, я запропонувала новий реальний план операції. Я проникаю на рятувальний зореліт і викрадаю його разом з об'єктами! Усе просто, як собаці муху з'їсти. Отримавши згоду Ролель на мої дії, я подзвонила Стіву:
– Відлітай без мене. Я знайшла попутку в потрібному напрямку. Дякую за все!
– Хай щастить, – голос Стіва був сумний.
Закинувши сумку на плече, покинула "Черево кашалота". Біля шлюпки вже стояла Порматен і бездумно дивилася перед собою.
– Ну що, запрошуй гостей, – жартома мовила я. Ми піднялися в шлюпку. Так, місця замало! Де тут подітися?
– Де тут можна сховатися? – запитала збентежено.
– У хвості є приміщення для рятувального обладнання й воно закривається.
– Дуже добре! Показуй.
Комора не велика, але зсунувши до стіни скрині та коробки я звільнила місце для себе коханої. На підлозі можна сісти витягнувши ноги.
– Пасажири коли будуть?
– Уранці.
– Скільки їх?
– П'ятеро.
– Ти де ночуєш?
– У космопорті готель для членів екіпажів.
– Запам'ятовуй. Уранці приводиш пасажирів у шлюпку й піднімаєшся на орбіту. Заводиш їх на зореліт, потім відводиш мене до капітана. Нікому про мене не кажи! Виконуй.
Ролель
Нове діамантове кольє приємно холодило шкіру, а його вага говорила про божевільну вартість. Тен Мерген Хулан був дуже милий, а його подарунок – просто шедевр ювелірного мистецтва. Демон чекав мене в моїй вітальні, коли я повернулася із занять танцями.
Цей чоловік – зразок мужності й сили. Високий, навіть для демона, з широкими потужними плечима, міцними довгими ногами, схожий на небезпечного хижака. Обличчя просто ідеальне: широкий лоб, мигдалеподібні чорні очі, високі вилиці, породистий прямий ніс, красиво окреслені губи. А як він посміхається! Щось занадто багато я його хвалю!
Треба вирішити хто для мене зараз важливіший: Генеральний прокуратор Тунни або Голова міжгалактичної розвідки?
Луценій надокучив своїми докорами сумління. Йому шкода колишню. Однак, питання безпеки та доступ до інформації передусім! Потерплю його скарги. На жаль, Мерген дуже розумний і водити його за ніс не просто. Треба закохати його в себе сильніше. Буду призначати побачення так, щоб тен Ірис не зустрічався з теном Хуланом.
Сівши в м'яке шкіряне крісло, я, за звичкою, торкнулась екрану компа. Відкрилася карта Тунни. Моєї Тунни! Скільки можна чекати?! Для обряду все готово, а добути основний інгредієнт – п'ять кварт живої крові шести істот не виходить.
Дзвінок Дерії роздратував мене ще більше. Хай їй грець! Ще й втрачено цінне майно! Коротше кажучи, справа стає для мене все дорожче й дорожче!
Ситуація виправилася, але довірити викрадення жертв тільки Дерії не можу, вона мене вже раз підвела. Я схопила смарт і набрала знайомий номер:
– Вітаю, тене Ганбаатор, далеко ви від Фомальгаута?
– Вітаю, тено Ролель! Через двадцять годин будемо там, – пролунав низький голос капітана "Непокірного вітру", на борту якого перебував загін "Десмос" (татові найманці, яких я поступово прибрала до рук).
– Мій агент включить маяк, по якому ви знайдете місце розташування рятувального зорельота "Ренка". При виявленні зв'яжіться з Алабамою за номером смарту, який зараз скину. Вона організує вам стикування із зорельотом. Питання є? – капітан жодного разу мене не підводив. Слава Космосу, план промальовується досить чітко. Тепер треба скоординувати дії виконавців, щоб не було ніяких ексцесів. Набрала в смарті командира "Десмосу":
– Вітаю, тене Депорон.
– Вітаю, тено Ролель! Які новини?
– Ми вийшли на слід утікачів. Вони в рятувальному зорельоті "Ренка", до якого ви прямуєте. Після стикування ваш загін проникне в нього. Там знаходиться мій агент Алабама, яка зустріне вас. Екіпаж рятувальника повністю нею контрольований. Об'єкти забрати на "Непокірний вітер", рятувальний зореліт -знищити.
– Може як зазвичай – змінимо спогади? – у голосі Депорона проскочили прохальні нотки.
– Можна подумати буде краще, якщо рятувальник повернеться назад і не зможе пояснити куди подів цих тварин. У космосі часто трапляються нещасні випадки, ось ви й організуєте їм такий нещасний випадок. Я чекаю підтвердження виконання наказу!
– Буде виконано, тено, – крізь зуби промовив найманець.
Подумаєш, які ми ніжні! Як розстріляти молодь на Муряріі, так запросто, а як знищити зореліт з дорослим екіпажом, так кишка затонка. Дзуськи! Зробить, що я йому велю! Залишилося дати наказ Дерії.
– Деріє, піднявшись на орбіту, включи маяк. "Непокірний вітер" вже на підході, на борту загін "Десмос". Як тільки вони будуть біля вас, віддай наказ екіпажу провести стиковку. Далі дій спільно з найманцями. Якщо будуть сильно пручатися, то застосуйте здібності афрокерга. Що з Найтоном? Ти знайшла його?
– Уся п'ятірка буде завтра на шлюпці.
– Я і гадки не мала, що ці дурні потягнуть його із собою, але нам же краще.
Карай
Нарешті вийшли в стартову печеру. Вона дуже велика з освітленням на стінах, через що стеля ховається в темряві. Як розповіла Порматен, стеля – це величезна плита, яка перед стартом зорельота зсувається в бік та відкриває вихід назовні, достатній для проходження зорельота середнього розміру.
Перед нами стоїть зореліт, скоріше лежить на боці. Біло-жовтий, циліндричної форми з довгим витягнутим, але округлим носом, за яким виступає півсфера з двома овальними ілюмінаторами попереду, напевно, капітанська рубка. Ближче до хвоста три невеликих трикутних крила: одне вертикальне зверху й два горизонтальних з боків. Днище спирається на чотири невеликі міцні опори-ніжки. На боці в нього в чорному колі намальована простягнута біла рука (розчепірена людська долоня) і поруч написано порфоською мовою "Ренка". Я так розумію рука допомоги. Якийсь він невеликий як для зорельоту! На боку відкрився люк, схожий на звичайні металеві двері, з нього спустилися майже вертикальні сходи. Асистент піднялася першою, за нею пішла Варда. З огляду на те, що вона найсильніша з нас і зможе витягнути тіло демона наверх, то це розумно. Напевне те, як піднімалися Внсі та Найтон з боку виглядало дуже кумедно, адже, духу прийшлося обіймати ноги демона, поки Варда тягнула його всередину.
У вхідному шлюзі довелося стояти притиснувшись один до одного, оскільки він розрахований на трьох осіб. Коли температура піднялася й зрівнялася з температурою в шлюпці, з шипінням відкрилися внутрішні двері.
У салоні напроти дверей ряд здвоєних вузьких крісел під стіною, як у автобусі, але без вікон. Речі довелося вивантажити у хвості салону. Поки знімали комбінезони та повертали їх асистенту мені спало на думку: «І ось у таких умовах нам летіти десять днів? Буде весело!»
Це шлюпка, яка спускається на планету, а сам зореліт на орбіті, – спаплюжив Внсі всі веселощі.
Піднявшись на орбіту, шлюпка приєдналася до зорельота. Ми опинилися в приміщенні, в якому були тільки двері в ліфт. Піднявшись на другий поверх, вийшли у великій світлій кімнаті – кают-компанії. Стіни світло-сірі, на стелі того ж кольору прикріплені стрічки, що світяться блакитним денним світлом. Я про такі читала, у цих стрічечках знаходиться речовина – ґаісма, яка завжди світиться. Тому порфосьцями були розроблені нові енергозберігаючі довговічні лампи для приміщень, в яких можна не вимикати світло: офіси, магазини, кафе, класи, аудиторії і, ось – приміщення на зорельоті, крім тих, де сплять люди. Уздовж стін розташовані м'які дивани й невеликі столики. На підлозі пружне килимове покриття темно-сірого кольору. Як пояснила асистент, ця кают-компанія призначена для пасажирів зорельота, а екіпаж, у кількості всього п’яти чоловік, мешкає на іншому рівні.
