Текст книги "Нелюди. Команда в зборі"

Автор книги: Дарина Петюшка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Юна перекладачка з планети Мурярія – Карай потрапляє в неприємності прямо на своєму дні народження – в неї влучає куля. Після одужання вона вирішує подорожувати по галактиці. На першій же планеті її викрадають демони. Один з них – Найтон потрапляє разом з нею до в'язниці. На подив Карай цей нестерпний демон починає допомагати їй втекти, звільнивши при цьому ще інших полонених. Ховаючись від демонів, втікачі зустрінуть пригоди і попутно врятують цілий світ від захоплення.

Нелюди. Команда в зборі

Несподівані постріли

Я – Карай Лано. Мені 129 років. Я – перекладачка, живу на планеті Мурярія. Хоч я повнолітня, бо повнолітніми стають у 125, усе одно маю звання наймолодшого перекладача Лондо. Володію вісімнадцятьма мовами. Нещодавно закінчила з відзнакою Мурярійський державний університет ім. Ветона, найпрестижніший навчальний заклад нашої зоряної системи.

Ось сьогодні мій день народження. Я запросила своїх друзів Марлі, Джека й Меніссу святкувати. Зазвичай кожен раз, як у когось день народження, ми згадуємо смішні інциденти, що з нами траплялися. До прикладу. Ми грали в сніжки. Я кинула величезний сніжок у Джека й почала тікати. Бігла поки не озирнулась. Як тільки повернулась до Джека, то відчула зіткнення. Встаю, дивлюсь ніби нічого нема, але потім помічаю, що врізалась у турнік. Та так сильно, що на лобі «ріг» виріс. І Менісса така каже: «Як можна було не помітити червоний турнік на тлі білого снігу?». Після цього вона ще тиждень з цього сміялась. А коли ми гуляли, вона кожен раз казала: «Обережно, пожежний гідрант. Червоний».

Сьогодні святкуємо в мене вдома. Святковий стіл накритий білою скатертиною, яскраве світло, дружня приємна атмосфера. Кожний узяв по бокалу «Дароли», цього солодкого газованого напою. Марлі сиділа навпроти мене, Джек та Менісса з боків. Очі друзів дивляться радісно й урочисто.

Вітаємо! – закричали вони. Водночас із цим десь пролунав гучний постріл, більш схожий на вибух. Пролунав дзвін розбитого скла й перелякані зойки. Я відчула удар у груди, в очах потемніло й почала провалюватися в порожнечу. З далека долинули ще пару пострілів…

Прокинулась у великій кімнаті з білими стінами та стелею. У лікарні? А чому я в лікарні? Дуже важко дихати, у грудях сильно болить. Я хотіла було піднятися та відчула різкий біль. Щось ніби не давало набрати в груди повітря. Я застигла на спині, намагаючись не рухатися. У кімнату зайшов літній чоловік з добрим втомленим обличчям у білому халаті.

Де я? – хрипким голосом ледве чутно запитала його.

Ви в лікарні. Чотири дні були в комі. Це диво, що вас змогли врятувати, – відповів лікар.

Я не розуміючи глянула на нього.

Ви, не пам’ятаєте, що трапилось?

А що трапилось? – спромоглася запитати я.

Лікар набрав повні груди повітря, але нічого не встиг сказати, оскільки в палату зайшли двоє чоловіків у чорному. Ще не вистачало, щоб вони металевим прибором, як у моєму улюбленому фільмі про спецагентів, стерли мені пам’ять.

Агенти МДУ (Мурярійне Державне Угрупування, здогадалася я). Ви не знаєте, що сталося, хто напав? Вам останнім часом погрожували? Ви не помічали якихось дивних особистостей, що стежили за вами? – запитав один з них.

Я чула постріли…і все, – я задумалась, щоб згадати ще щось. І ті люди просто вийшли з приміщення. Просто бомбезно!

Хтось мені скаже, що коїться?!? – не витримала я. Та мене здається ніхто не почув. Лікар дивився на двері. Ну, просто супер! За цими людьми в чорному зайшли журналісти. Стадо журналістів: оператор рухався спиною вперед і знімав молоду дівчину з мікрофоном у руках, за ними біг чорнявий хлопець з довгим розкуйовдженим волоссям з блокнотом у руках, а ще один пелехатий товстунчик у кумедному різнобарвному светрі з оленями на животі, тягнув велику лампу й намагався висвітлити нею місце зйомки…

21-го днягру молодь святкувала день народження 129-річної Лано Карай, – швидко вимовила журналістка, – компанія ввечері пішла додому до іменинниці нічого не підозрюючи. На вулиці Петрушки рівно о 20:00 пролунали чотири постріли. Три людини не вижили та одна тяжко поранена в груди. Найдивовижніше те, що в Карай цілу хвилину й двадцять шість секунд не билося серце, лікарі ледве змогли реанімувати її! Та зараз вона в тяжкому стані, кажуть, що вже сьогодні Карай зможе дихати сама без апарату, – сказала вона в камеру. А звідки вона про все це знає? – Ви, можете говорити? – піднесла до мене мікрофон журналістка, але я помотала головою показуючи, що ні.

Скажіть про її стан здоров’я, – звернувся інший журналіст до лікаря.

Навіть з нашою медициною ми ледве припинили внутрішню кровотечу. Вона зможе почувати себе нормально вже через два тижні, – відповів лікар. Я зовсім не розумію про що вони зараз говорять. Не тому, що для мене все, як у тумані. Я просто ошелешена цими «чудовими новинами».

Коли журналісти пішли геть, мені принесли обід. Здоровий поживний обід із салату, бульйону та соку. По-моєму, нормально тут годують. У мене в голові не вкладається те, що сталося. Останнє про, що я подумала, так це те, що сьогодні 25-те днягру. Де Джек, Менісса та Марлі? Де вони?! Я не вірю в те, що їх нема.

Моїх батьків повідомили про цю жахливу подію. Вони приїхали десь на сьомий день після теракту. Я так рада була їх побачити. Мама й тато працюють на планеті Бейджані в зоряній системі Деспа юристами. Там знаходиться Міжгалактичний Суд. Це дуже далеко від Лондо. Звичайно, ми спілкуємося по інету. Вони знають, що я вічно зайнята, та й самі вони вічно в роботі, тому дзвонять частіше в еділю, у вихідний.

Новорічна ніч

Новий рік довелося зустрічати в лікарні. Святкувати я маю в сплячому режимі, ну, Нового року ніби нема. Персонал лікарні, звичайно ж постарався прикрасити приміщення. У приймальному відділенні, як розповіла мені медсестра, поставили велику святкову піраміду та розвісили гірлянди, різнокольорові стрічки. У кожну палату на вікна повісили паперові сніжинки, а на двері кошики з подарунками. Напевно, муніципалітет постарався перед виборами. Однак, для мене Новий рік – це гуляння по місту з друзями, гра в сніжки, катання на ковзанах на міському катку, гарячі бутерброди й чай прямо на лавочці в парку й шикарний, на півнеба, феєрверк о 12 годині. Не визнавала наша компанія Нового року в приміщенні, не те це, не те...

Я довго не могла заснути, тому відкрила очі. Побачила чоловіка, який стоїть підпираючи стінку біля дверей. Просто стоїть і дивиться на мене. Я миттю закрила очі, роблячи вигляд, що сплю.

Хт-то це!?! Я не є ненормальною, я реально бачу силует чоловіка. Що йому потрібно? Хто пустив його в палату? Що він буде робити далі? Може він скоро піде? Я на всяк випадок дивлюся крізь вії. Відчуваю, що ніби він дивиться мені в очі.

Цей чоловік ще годину так простояв. Потім почав підходити до мене. Серце починає калатати швидше. Аааа, що зараз буде! Він підходить повільно. Коли підійшов, то завис рядом, а в мене серце в п’ятки втекло. Після цього він щось поклав на стіл біля ліжка. Здається конверт. Бр-р-р… конверт? Може в мене глюки?

Чоловік сів на стільчик біля ліжка й просто сидить і дивиться на мене. Поблизу він виглядає молодо. І як я маю реагувати? Якщо почну себе виказувати, що мені від нього чекати? Ще стукне. Почати говорити? Може також оглушити. А може я сновидою прикинуся й викличу медика? Та ні, погана ідея. Як казали в книзі «Магічний універ»:

– Це – Євхаар!!!

Не треба прикидатися.

Я від цього шарахнулась.

Т-ти хто? – шепотом затинаючись запитала.

Не бійся, – ніби заспокоюючи відповів незнайомець. Як тут не боятися? Ти в лікарні, голос майже втрачений і зможеш нормально говорити десь через пару тижнів, у твоїй палаті сидить незнайомий чоловік, який не знаю навіщо пробрався до мене. Так, спокуха повна. Може я здуріла? Сподіваюсь…

Ми з тобою ще побачимось, – сказав незнайомець. По голосу я дізналася, що це молодий хлопець.

Навіщо? – не зрозуміла.

Побачиш, – він встав й «утік» звідси, як мені здалося прямо через двері. Я так і не зрозуміла, як він сюди зайшов, навіщо, хто він, де ми ще побачимось?

Якщо я про це розкажу, усі подумають, що мені пора в психушку. Що я розкажу? Прийшов якийсь хлопець у ночі, ми поговорили й він пішов невідомо куди? Зараз, лечу, як вогняна стріла.

Стоп, тут цей тип залишив конверт. Так, що тут у нас. Я відкрила його, а там лежить записка, ну, логічно. Ледве увімкнувши світло, почала читати:

«Я тобі хочу допомогти. Краще не залишайся на Мурярії. Нікому не вір. Нікому не кажи про цей лист. Ми ще побачимось, але коли зустрінемось ти мене впізнаєш завдяки цій фразі:

Небо в космосі!»

З лікарні мене виписали в середині лічня. Ходила на кладовище, постояла біля могил Марлі, Джека, Менісси, поклала квіти. Їх поховали біля родичів. Без них у моєму житті утворилася порожнеча, яку не просто буде заповнити.

Я вийшла на роботу й занурилася в неї з головою, щоб не згадувати про те, що трапилося. Час минав, а моя самотність давила все сильніше й сильніше. Після того жахливого випадку я задумалась про майбутнє. Якщо в житті бувають такі не сподівані повороти, то варто жити на повну. Світ великий і неймовірний. Десь на мене чекають нові зустрічі, чудові мандри, жахливі пригоди. Усе життя я прожила на Мурярії, ще нікуди не літала, тому вирішила трохи помандрувати. Взяла відпустку на місяць. Перша зупинка – Різо – планета сусідньої зірки під назвою Тамін.

На зорельоті

Зараз третє ферезня і я вже на космічному кораблі «Комета». Правда, ми ще на землі, а не в польоті. Це невеликий зореліт, що робить рейсові польоти в сусідні зоряні системи. Частіше на Горзу, Ясінату та Адаліну, а інколи на Тамін. Салон зорельоту схожий на салон літака. Теж має комфортні крісла в кілька рядів та ілюмінатори вздовж стін. Коли польоти здійснюються на відносно невеликі відстані, без виходу в гіперпростір, компаніям-перевізникам вигідніше щільно заповнити салон пасажирами, без надання їм кают, при наявності яких пасажиромісткість знизиться в рази. А підтримка штучної гравітації все одно не залежить від розміру космічного корабля.

Ось ми злетіли й через півтори години опинилися на орбіті. Я лечу в космос перший раз, скажу чесно – це круто! В ілюмінаторі видна Мурярія, за нею туманність, зорі, як гарно! Чорний безмежний космос! З мого боку Лонда не видно. Але так навіть краще, оскільки воно висвітлює Мурярію й не сліпить очі.

Наша зоряна система, яка до речі знаходиться в карликовій галактиці Великий Пес, має дві планети: Мурярія й Валялія. Їх орбіти розташовані недалеко одна від одної. Валялія ближче до Лонда і, відповідно, має більш жаркий і сухий клімат. Там доводиться на всю працювати над зволоженням повітря й поливом ґрунту. Води катастрофічно мало. Мурярії пощастило більше: клімат вологий, більшу частину планети покриває океан. Я живу в помірному кліматичному поясі, який має сніжну зиму та спекотне літо.

Моє місце номер 17, неподалік від входу та біля ілюмінатора. На сусіднє крісло сів хлопець. Йому десь 190-200 років. Високий, стрункий з коротким білявим волоссям. Такі гарні риси обличчя, не дуже високі скули, сіро-голубі очі.

Тим часом, поки я дивилась за борт, пасажири почали умащуватися зручніше. Хтось читав, хтось дивився відео в навушниках, хтось намагався заснути. Родина, яка сидить переді мною почала вкладати дитину спати. Видно, що дитина не хоче.

– Тсс. Не плач, – намагається заспокоїти її мати, та крик по всьому салону стоїть нестерпний. Деякі пасажири почали озиратися й кидати на цю сімейку неприязні погляди. Малятко заснуло раптово, як ніби вимкнули звук. Народ зітхнув з полегшенням, а в мене почала страшено боліти голова.

Дивлячись в ілюмінатор не зрозуміло чи то день, чи то ніч. Просто безмежний простір. До Різо летіти досить довго. Я навіть і не уявляла, що космос такий чудовий. Таке відчуття, що це пустота, хоча так і є.

Набравши другу космічну швидкість, "Комета" по параболі почала йти в бік Таміна. В ілюмінатор повільно впливло Лондо, незважаючи на зростаючу відстань, сліпуче яскраве. Воно таке зелено-жовте велике та гарне. Автоматично ілюмінатори скорегували яскравість випромінювання, але дивитися було фактично боляче. Та я щось не хочу цілу дорогу дивитись за борт. У салоні перед моїм сидінням на спинці іншого крісла прикріплений маленький телевізор, на якому я можу набрати назву фільму або мультику й насолоджуватися польотом. Ну, непогана ідея.

Поки я сиділа і, як філософ, вигадувала план розважання самої себе, до нас підійшла стюардеса.

Не бажаєте перекусити?

Не встигла я відповісти, як у мене почалась гикавка… Мені здається, з-за моєї гикавки навіть родина з переду з переляку підстрибнула. А все знаєте чому, бо в мене гикавка-квакання… Квакаючи, я дістала з рюкзака мінеральну воду й почала намагатися зупинити проблему. Аааа…яка ганебна ситуація. У мене таке відчуття ніби всі сміються з мене. Стюардеса тим часом пішла. Гикавка не припинилася.

Хі-хі – почула я стримане хіхікання.

Що тут, ік! смішного? – запитала сама себе.

Просто смішно, – сказав хлопець, який сидить біля мене. – А ти куди летиш?

На Різо. Ік! – відповіла я.

Мені туди ж.

Клас…Ік!

Я Внсі, – ледве стримуючи сміх, сказав він.

А я, ік! Карай.

Скільки тобі.

Мені, ік!? А, мені сто ік! Двадцять дев’ять. А, ік! Тобі?

215 років.

Яка гарна подорож. Якби не гикавка, було б краще. Я уткнулася носом в ілюмінатор і зробила вигляд, що там ну дуже цікаве видовище, хоча для цього довелося мружити очі, з яких побігли сльози.

Гарно, чи не так? – через хвилину мовчанки, звернувся до мене хлопець.

Угу, – я продовжувала дивитись в ілюмінатор.

Навіть у голову не лізе, що небо в космосі, – зараз мені почулось, чи він сказав: «Небо в космосі»? Я швидко повернула голову з очима, як у вареного рака, тобто червоними й мокрими, запитала:

Ти?!

Так.

Звідки ти мене знаєш?

Не тут, – у мене до нього стільки питань, а він каже «не тут»!? – Коли прилетимо.

Як ти пробрався в лікарню? – я притулилась ближче до борту судна, подалі від нього.

Скрізь стіну.

Що? Кажи правду.

У лікарні ти такою сміливою не була.

Ну, блін, він ще й хитро посміхається.

Ти мене не знаєш! Я з тобою нікуди не піду!

А я не відчеплюсь.

Втечу!

Дожену.

Він, я так бачу, насолоджується тим, що я закипаю. Ненавиджу людей, які люблять виводити інших із себе! Неприємно навіть розмовляти з такими. Вони тільки те й роблять, що сердять інших.

Я на тебе в поліцію подам за переслідування, – не витримала.

Те, що нам випадково буде по дорозі – не переслідування.

Може воно стане ним.

Ні.

Я скрипнула зубами від злості. Лише хвилинку з ним розмовляю, а вже так розлютилася.

Нервопожиратель!

Взаємно!

Нам принесли обід. Стюардеса допомогла витягнути стіл з підлокітника. У кожного на колінах стоїть міні-стіл. Пластмасовий, сірий. На перше я їм пюре з відбивною, а на друге бутерброд із салямі, сиром та маслом.

Боковим зором помічаю, що Внсі вже поїв і зараз просто слухає музику.

Так хочеться спати. Я закрила ілюмінатор, трохи нахилила сидіння назад, зручно вмостилася й закрила очі. Гудіння зорельота виявилось не гірше колискової. Я швидко заснула.

Доброго ранку! – здалося через хвилину пролунав голос Внсі. Відкривши очі, я переконалася, що ні зореліт, ні нахабний сусід нікуди не поділися. У салоні пролунав приємний чоловічий голос, що сповіщав про закінчення польоту. Мені здалося, що пілот був дуже радий доставити нас у пункт призначення й позбутися нашої присутності.

Переполох

Зореліт «Комета» приземлився в Ківракові. Це столиця Різо. Перемовляючись, пасажири потягнулися на вихід. Довгий коридор, що з'єднує зореліт з будівлею космопорту, ми пройшли досить швидко. З терміналу потрапили у відсік видачі багажу. Узявши свою валізу, я пішла на вихід.

Космопорт великий, гарний. Висока стеля блакитного відтінку, як небо. Стіни скляні, але не пропускають у середину шум і спеку з вулиці. З приміщення вийшла на великий майдан, де ходять трамваї. Саме цікаве й дивовижне те, що в цьому місті грають усі кольори веселки, навіть тротуар тут не сірий, а різнокольоровий! Це водночас незвичайно та дуже гарно й неповторно. Будинки всі різні й не тільки за будовою, висотою, а ще й стилем. Ось до прикладу: один будинок зелено-жовтій з усілякими балкончиками, виступами та скульптурами, а інший у чорно-білій гамі строгий такий. Не дарма цю планету прозвали «світом стилю», бо звідси йде мода, та й узагалі це дуже креативна планета.

Найцікавіше те, що вулиці також різнокольорові. Наприклад, ця вулиця в зелених тонах, наступна має всі відтінки фіолетового, а за нею ніжно-рожевого. Дерева ще не вкриті листям, але все одно гарні, бо обвішані штучними квітами. По дорозі зайшла в чудову кав’ярню й поснідала. Готують тут дуже смачно!

Якщо мапа не помиляється, то квартира, де я замовила через інет кімнату, розташована недалеко. Хоча квартира близько, та поки дійдеш туди, заблукаєш. Тут такі заплутані вулиці, що здається, ніби будівельники випустили якогось маленького швидкого вужа, і малювали його маршрут!

Зайшовши в під’їзд, почала телефонувати Іогану Фоловичу – це хазяїн квартири, щоби повідомити, що буду заселятися. Голос у телефоні здався мені знайомим, і не тому, що я вже розмовляла з хазяїном квартири, ні, тому, що такий самий голос у того, з ким летіла на зорельоті. Можливо це випадковість, та пам’ятаєте ці слова: «А я не відчеплюсь. Дожену»? Можливо в квартирі на мене чекає сюрприз?

На Ризо, знімаючи кімнату в квартирі, наймачу не потрібно зустрічатися з господарем: при оплаті найму через інет, відразу надсилався й чіп для відкриття вхідних дверей. Увійшовши в квартиру, я без проблем знайшла свою кімнату. Не надто простора й не занадто тісна. Простий класичний стиль. У спокійних коричневих тонах. Зліва від дверей стоїть ліжко. З права – письмовий стіл, на якому красується фото… Внсі? Я підійшла ближче до столу із жахом і круглими очима.

Раптово чиясь рука обхватила мою шию, а інша заткнула рот.

Я не думав, що ти так рано прийдеш, – почувся знайомий голос. – Не кричи, добре?

Яке дурне питання, якщо чесно. З усім бажанням кричати не вийде.

Ммм… – я з усієї дурі наступила йому на ногу й дуже сильно заїхала ліктем у живіт. Ну, а що я ще можу зробити? Я не Джекі Чанді! Так, я ходила на самооборону, але всього три роки з великими перервами.

Аааа… перестань! – захлинаючись від обурення, Внсі відпустив мене.

Ти…ти!?

Я, я, – розвів руками той.

Я метнула в нього те, що попалося під гарячу руку. А під гарячу руку попалося фото. Як би стілець був ближче до мене, я б його метнула! Гад увернувся, ще й її зловив.

Заспокойся!

Угу, вже! – обурилась я. Слів немає, щоб описати мою злість: «Що ти…»

Я розумію, ти не хочеш вірити в те, що відбувається.

Нічого ти не розумієш! – це шок. Я зараз відчуваю й лють, і страх, і сум. – Чому ти взагалі тут?

Це моя квартира, – ось тут у мене почався повний ступор, якогось біса все стало мутним, в очах з’явилися чорні цяточки й я відключилась.

Перше що я відчула, як чиясь рука перевіряє пульс. Слава Космосу, то, напевне, лікар. Напевне, я досі в лікарні. Від цього я навіть посміхнулась. Так не хочеться просинатися. Все ж таки це був лише страшний сон. Стоп! Це не сон!

Вставай! – ніжний і ласкавий голос допоміг вернутися мені в реальність. Я сіпнулась і різко піднялась. Мене одразу вернули в початкове положення. Зараз картина така: я лежу на підлозі, а Внсі сидіть поряд не даючи мені втекти.

Пусти…ммм, – зараза! Я навіть нормально розгніватись не можу. Одна його рука тримає мої руки дуже міцно, а інша затикає мені рот. А ноги навіщо? От, паскуда! Вдарити неможливо. Я що даремно займалась?! Три роки я чесно ходила на заняття, пітніла, старалась, а він взяв і увернувся.

Тихо, – від такого тону я замовкла, але не надовго. Налякати мене вирішив! Не вийде.

Усадив у крісло, щоб не впала, і сів навпроти.

Я ще такої безбашеної дівчини не бачив! – глузливо сказав цей...це. Я не знаю як його назвати.

Це Я безбашена?! – не відповівши, він вийшов з кімнати.

І що мені робити? Я не збираюся тут сидіти все своє життя! У цю мить підлога почала труситися. Землетрус? З-під землі вилізло щось на кшталт джина, тільки без борідки й маленьке. Молодий джин?

Привіт! Заспокойся, мене прислали тебе врятувати, – пробурмотів він.

Ти…хто?

Здогадайся.

Міні-джин?

А ось ображати не треба, – обурився джин. Він такий кумедний. Маленьке синє створіння з виразними щічками образилось.

Хто прислав? Навіщо?

Секрет!

Ну, годі, мені ці секрети насточортіли!

Таке життя.

Вставай і пішли, – сказав мій «рятівник». Чому всім так хочеться мене викрасти? Я же не занесена в Червону книгу Мурярії.

Я тобі звичайно вдячна, але з тобою не піду.

Добре, – він хлопнув у долоні й я встала. Як? – Якщо ти не підеш зі мою, ти підеш за мною.

Ви напевне думаєте: «Чому вона така спокійна? Перед нею тільки що джин з’явився, а вона так реагує». Чесно кажучи, я сама не знаю на це питання відповіді.

Гей! Куди ми йдемо?

До хазяїна.

Якого?

Побачиш.

Перед нами в повітрі з'явився мерехтливий овал, який, швидше за все, був просторовим порталом, що вів невідомо куди. Пройшовши крізь нього, ми опинилися в напівтемному приміщенні. Здається в замку. Майже чорні кам'яні стіни, на яких висять смолоскипи. Виглядає так, ніби тут язичники ритуали проводять.

Як тільки я опинилася в замку, джин зник. І зараз переді мною стоїть високий, трохи засмаглий хлопець. З короткою стрижкою, чорнявий такий. Природа його вродою одарила: розвинена фігура, правильні риси обличчя, чорні брови. Одягнений в якийсь темний балахон. Хоча гарний навіть у цьому.

– Ти джин?

Ні, я Найтон. Не джин.

Я так не можу! У цей момент я собі сказала: «Run» і побігла світ за очі. Та далеко втекти не вдалось. Прямо переді мною ні звідки з’явився Найтон. Я настільки швидко розігналась, що з усієї дурі врізалася в нього. Хлопець легко перехопив мене та щось пробурмотів. Після невідомих слів я провалилася в сон.

Прокинулась у великій, погано освітленій кімнаті, схожій на кабінет алхіміка. Повсюди стоять свічки, розкладені сувої, на полицях – величезні фоліанти, а на стіні красується лялька Вуду. Атмосфера тут дивна. Не знаю чому, але дивна.

На протилежній від мене стіні почали з'являтися шматки сірого туману. Вони збивалися в невеликі хмарки, закручувалися, як маленькі торнадо, і все більше заповнювали простір біля стіни. Коли туман заповнив собою половину стіни, з нього вийшов Найтон. Як він це робить? Він, що – чарівник? Хоча, Карай, спустися з небес на землю! Який ще чарівник?

Де я? Чому я тут? Хто ти?

То довга історія.

Ні, я вимагаю відповіді. Чому всім так закортіло мене вкрасти?

Бо ти така, як і я.

Що? – я сіла. Як я зрозуміла, навіть якщо я побіжу, мене зловлять. Буду поводитись гордо!

– Я тобі даю вибір: або ти залишаєшся тут, а бо ти відмовляєшся й я тобі стираю пам’ять про це місце, та ти вертаєшся до валялійця.

У мене задзвеніло у вухах, перед очима поплив туман й я почула свій голос: "Залишаюся." Я погодилась бути тут? Це що – гіпноз?

Ну, і добре, – тепло посміхнувся викрадач. Я в голос подумала? Зі мною таке інколи буває, але рідко.

Я не викрадач, – повідомив мені Найтон, – я збираю команду здібних, щоб побороти винищувачів. Істот, які вбили твоїх друзів.

Я кліпнула очима.

А, звідки…

Вони це зі мною також зробили. Вони це роблять з усіма здібними, які мають хист до чарів. Так, чари – це не міф. Мені так само, як і тобі повезло. Більшість вмирає. Я знайшов тебе тільки тому, що побачив спалах магії.

Який ще спалах?

Ти розлютилася й у тебе було таке відчуття, що ти зараз вибухнеш?

Так, але звідки?

Найтон миттєво очутився біля мене. Як він це робить? У мене є три варіанта. Перший. Це магія, але, щоб так зробити треба бути дуже сильним магом. Другий. Він вампір, хоча вампіри зникли п'ять тисяч років тому. Третій. Біля мене демон, хоча демони зникли тисячу років тому, але все може бути.

Така сила тільки в драконів.

Він хоче сказати, що я – дракон? Абсурд! Як сказали, у якомусь фільмі: «Те, що ви зараз казали – це одна з найбожевільніших ідіотських ідей, які я тільки чув!» (у моєму випадку чула). Я так йому це й сказала.

Я дракон? Серйозно?

Так, ти – дракон. Кров драконів не розбавляється з кров’ю людини. Твій дід був драконом. Дракони – це магічні істоти, що володіють магією вогню.

А ти хто?

Тут мій співрозмовник затих і зблід, а потім сказав: «Ну, я... Як тобі сказати...» Він замислився: «У мене вся родина вільно володіє магією».

Я спокійно видохнула, але пауза мені не сподобалась. Щось все це дуже дивно. Чому він так зблід, якщо приховувати нічого.

Я – дракон, – повторила я. Ну, ви б повірили, якщо б вам сказали, що ви – дракон? Я гадаю кожна людина, якій таке сказали, посміялася б.

Так, – на повному серйозі погодився він.

Я – дракон? – після цього мого запитання хлопець закотив очі й роздратовано сказав:

Так! – після цього я впала в якийсь транс і заснула.

Родина Кровмень

Тен Ронор Кровмень був чистокровним демоном і пишався цим. Змолоду, мріючи зробити блискучу кар'єру в туннському суспільстві, він обертався в найвишуканіших колах аристократів і не раз підкреслював своє правильне походження. У Тунні не страждали расизмом, однак, щоб отримати хорошу посаду, бажано бути демоном (можна в десятому або двадцятому коліні). Інші раси могли розраховувати тільки на недержавні роботи.

На одній зі світських вечірок Ронор зустрів Сивілу Драгон. Приголомшливої ​​краси брюнетка була мила, вишукано й дуже багато одягнена. Втративши від кохання голову, Кровмень відразу зробив пропозицію руки й серця, і не прогадав. Тен Драгон – мільйонер, був власником шахти з видобутку алмазів, золотих копалень і срібного рудника. Придане дочки було воістину королівським: молоді відразу купили собі шикарний особняк у Лекенбау біля королівського палацу, у них був заміський маєток і срібний рудник на планеті Сайгон (у Тунні срібло цінувалося вище золота). Але як виявилося не все те золото, що блищить. Сивіла не могла похвалитися благонадійними предками: її мама була вампіром. Цей факт став відомий вже після весілля, і Кровменю не залишалося нічого робити, як тільки приховувати гірку правду про свою тещу. Після вступу в отроцтво обидва сини тена Кровменя були посвячені в трагічну таємницю їх родини.

Молодший Найтон дуже любив свою маму й добре ставився до бабусі Марсії. А ось старший Найон соромився цього, йому здавалося, що його знайомі аристократи із стародавніх родів сміються в нього за спиною й називають бруднокровкою. І поступово його почуття переросли в ненависть. Вивчаючи в домашній бібліотеці стародавні манускрипти, куплені батьком на аукціоні, Найон натрапив на обряд, проведення якого повинно було дати магу сили підкорити цілий світ. Його не збентежило, що для отримання сили треба було отримати п'ять кварт «живої» крові шести обдарованих істот різних рас. Це криваве жертвоприношення приносили древньому богу Темряви Адру. Найон вирішив, що якщо він стане могутнішим за всіх, то про ненависну кров вампіра в його жилах забудуть.

Разом

Карай

Прокинулася на ліжку в маленькій кімнаті: повітря затхле, всюди пил та павутиння, здається, що тут давно ніхто не жив. Майже всю стіну навпроти мене займають шафи з безліччю старовинних книг. Стіни оббиті тканиною темного кольору. Єдиним джерелом світла є малесеньке віконце майже під стелею, освітлене згасаючими променями зірки. Це в’язниця, чи що?

Я вскочила та кинулася до дверей. Взялася за ручку й потягнула на себе. З гучним скрипом двері відчинилися. Я злякано завмерла, а потім набравшись хоробрості, виглянула в коридор. Навпроти дверей, витягнувшись на весь свій невеличкий зріст, стояв сердитий міні-джин. Розчепіривши рученята в різні боки, він запищав:

– Ти не пройдеш!

Я з полегшенням розсміялась.

– Тоді переступлю.

Міні-джин швидко плеснув у долоні і двері, рипнувши петлями, стукнули мене по голові.

Ай!

Ну, тепер тобі теж смішно? Ще раз так пожартуєш або спробуєш втекти – я викличу хазяїна!

Окай, – швидко сказала я і зачинила двері. Зв’язуватися з тим «чарівником» мені зараз не хочеться, тому посиджу тут і подумаю над тим, що мені робити, щоб вибратися звідси, ще й до того вже стемніло. Добре, що моя сумка не пропала, а виявилася зі мною в кімнаті. Я увімкнула телефон і виявила, що зв'язку немає взагалі, навіть безлімітного інету. Прийдеться вибиратися самій, розраховувати на допомогу немає сенсу.

Я вже дві години просто лежу й думаю. Цей хлопець явно щось не договорює. Мені дуже не сподобалась та пауза, після того, як я спитала хто він. Я знаю чого бояться демони – святої води. А вампіри – кришталевої води. Я маю й те, і інше. Ви запитаєте: «Звідки?», я відповім: «Мені це подарував Джек». Земля йому пухом. Я сама себе іноді не розумію, тому не знаю навіщо я взяла із собою святу та кришталеву воду.

Для початку я хильнула з обох пляшок по ковточку, потім змочила долоню і тою, і тою водою. Підійшла до дверей та постукала в них. Тиша. Я виглянула в коридор. Міні-джин підняв голову та запитав:

Куди це ти зібралась?

Та ось хотіла дізнатися, що це за метал? – я мокрою долонею провела по дверній ручці, – залізо чи алюміній?

Міні-джин зверхньо подивився на мою фізіономію і гордо вимовив:

Це мідь!

Ого, клас! – і закрила двері.

Якщо завтра на руці Найтона буде слід наче від вогню, він не просто маг.

Найтон

Ну ось, пробило північ! Я закрив книжку й втомлено потер очі. Пора! Я пам’ятаю своє завдання: ознайомитися з аурою спійманої драконихи й запустити процес розкриття закладених природою можливостей.

Глибока ніч. Карай давно спить. Тихо ступаючи, я підійшов до дверей в її кімнату. Простягнув руку й взявся за дверну ручку. Враження ніби торкнувся розпеченої до білого поверхні металу.

– Якого… – остаток фрази я проковтнув. – Аааа!

Не знаю, звідки це дівчисько достала потрібне, але розумію, що Карай знає чого остерігаються раси на кшталт моєї. Як?!

Карай

Я прокинулась досить рано. Подивилась на годинник, зараз дев’ята ранку. Повернула голову й мені, у прямому сенсі, стало погано. Посеред кімнати стояв Найтон. Він підняв руку і, повернувши її долонею до мене, помахав так, щоб я побачила глибоку криваву рану.

Демон! – з жахом промовила я.

Краще.

Вампір?

Краще.

Я більше не знаю такі раси, які можуть покалічитися з-за кришталевої та святой води. Тільки… Ні – це не можливо.

Можливо. Я – демон, вампір і маг. Усі три здогадки були вірними.

Він якось дивно посміхнувся й наблизився. Мене таким не налякаєш. Я здаватися не буду!

Тобі гірше, – задоволений моїм непереможним духом, Найтон наблизився й жадібно задивився на шию. Ой, як примітивно! Те, що він може прибити мене одним рухом, не лякає. Так, я ненормальна, але й непередбачувана. Як можна сильніше вдарила ногою його в живіт і рвонула до зброї – пляшечок з водою. Схопивши одну, плеснула трохи рідини на Найтона, він зашипів.