Текст книги "Нелюди. Команда в зборі"
Автор книги: Дарина Петюшка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)
Навіщо я тобі?
Я збираю команду.
Я відчуваю коли мені брешуть, тому пару крапель знову попали на Найтона: «Не правильна відповідь. Буду карати, якщо будеш брехати».
Для жертвоприношення. Тільки не лий більше! – мені його майже шкода, – повелась?
Що? – на що я маю повестись?!
Сказав я тобі правду. Я – демон, вампір та маг, а ще можу заставити тебе вибачитися і водночас допомогти перетворитися.
Мені стало погано. Жар, холод, озноб, все це водночас. То спекотно, то дуже холодно. Очі печуть так сильно, що здається ніби їх випалюють. Я впала. Мене скрутило, почало трясти. Ніс заклало, стала дихати через рот, але стало ще гірше.
Я ледь заповзла на ліжко під пильним поглядом напівкровки. Двері зачинилися, серцебиття прискорилось, потім сповільнилось. Боляче дихати. Мої зуби стукають, як дятел по дереву. Тепер ще холодніше. З очей ллються сльози. Я відчула тепло, але трястись не перестала. Руки наче лід холодні.
Ну, якщо почитати фольклор, то говорять, що це перетворення, але ці ознаки відносяться до перевертнів. У звичайному фольклорі завжди казали, що дракони – це істоти, на яких полювали лицарі, щоб рятувати принцес. Ми ж розуміємо, що це казки для дітей. У сучасному світі мало хто вірить у дива, та чи завжди ми праві?
Так, не в той бік ідуть мої думки.
Я задрімала. Як прокинулася, у голові з’явилася ідея. Якщо в мене ще залишилися ці дві пляшечки з водою, то в мене є шанс втекти. Треба все зробити швидко. Я ризикую, але маю спробувати. Тихенько повісила сумку на плече й відсунула її на спину, у руки взяла пляшки й вийшла з кімнати. Біля дверей спить джин. Охорона вище даху! Зараз головне його не розбудити.
Біля джина легко пройти не поміченою. Я пішла по темному коридору. Як тільки дійшла до повороту наліво, то почула чоловічий голос. Слів не розібрати. Так, як я тут пройду? А, є один спосіб! Відкрила пляшку з кришталевою водою, вибігла з-за рогу й вилила все, що наповнювало її на хлопця. Найтон, а це був він, зашипів та закрився руками. Але облом, біля нього стоїть ще хтось. А це ще хто? Незнайомець швидко припечатав мою тушку до стіни. Ось так поворот подій!
Тримаючи мене за шию, він запитав у Найтона:
Це вона?
Я не дозволю із собою таке витворяти! Якщо я дракон, то в мене це має вийти. Я уявила, що видихаю вогонь, як вогнемет, і струмінь вогню вирвався з мого рота прямо в обличчя гада, що тримав мене. Ну, сумніваюсь, що йому не боляче. Хлопець від шоку навіть впав. Вийшло! Найтон досі шипить, але вже зібрав свої сили й кинувся до мене. Я встигла відкрити пляшку зі святою водою, але використати вже не встигала, тому виплеснула струю вогню. На цей раз вийшло набагато легше. Мені подобаються мої можливості!
У такій ситуації до мене наблизитися ніхто не спромігся. Але сенсу бігти далі немає. Ця будівля як лабіринт Мінотоса. Я рвонула назад по коридору й понеслась, стукаючись об стіни на поворотах. Через деякий час забігла в першу-ліпшу кімнату й закрилась залишивши ключ у замку. Все даремно! Що далі? Виходу нема. Думай! Якщо вони демони, я безсила. Це можна порівняти, як два бульдога проти маленького той-тер’єра.
Будемо заходити в кожну кімнату! Якщо ми її не знайдемо, вона рано чи пізно знайде вихід.
За дверима почулись швидкі та впевнені кроки.
– Навіщо витрачати час? Просто послухаєм, – вони заходити не будуть! Щастя! Я завмерла й дихати перестала. Здається хтось також завмер біля дверей. Пронесло. Хлопці пішли з думками, що втікачка ховається десь в іншому місці.
– Ік!
Тільки не зараз. Ні, тільки не зараз. Чому гикавка починається тоді, коли вона найменше всього потрібна? Це вічне прокляття! Як казала моя бабуся: «Закон підлості».
– Так, здається пропажа знайшлась!
Я взяла стілець, щоб оборонятися й встала до стінки. Ключ повільно повернувся й замок клацнув відкриваючись, ніяк магію задіяли? Двері повільно відчинилися. Замахнулася, удар… Мене відкинуло так, що я долетіла до стіни навпроти. Боляче! Як тільки собі хребет не зламала? У кімнату ввійшли Найтон й незнайомий хлопець. Наблизились до мене. Оточили.
– Навіщо так старатися? – з посмішкою запитав невідомий.
Я піднялась на ноги, а їхні очі так і кажуть: «Ну, спробуй. Давай, якщо кишка не тонка». Гадають їх ніхто не може перемогти. Прийняла боксерську стійку: зігнуті руки підняті перед собою, ліва прикриває обличчя, права – горло; ноги, тремтячі від напруги, напівзігнуті, права – попереду, ліва – опорна. Тільки замість рукавичок навколо кистей загорівся синій прозорий вогонь. Во я даю! Аж самій страшно стало! Однак, горезвісний закон підлості й тут спрацював: на одному кулаці вогонь згас. Та ладно, і без нього обійдуся!
– Це ж дракон. Точно!
Незнайомий хлопець наблизився. Я відскочила назад, чим розвеселила Найтона. Замахнулась… і промазала. Не те, що я косоока, ні, просто перший млинець завжди грудкою.
Смішно їм! Зараз я посміюсь. Мені здалося, якщо навколо них зробити вогняне коло, то вони з нього не зможуть вийти. Я заставила підлогу навколо них горіти. Не ідеально, але згодиться.
– І це все? – запитав Найтон і миттєво перемістився за кільце вогню. Я й зойкнути не встигла, як опинилась на підлозі, яка трохи обгоріла. На цей раз я просто впала сама, бо сил не було. Ні з того, ні з сього взяла й впала. Усі сили ніби пішли від мене.
– Здулась! Слава Космосу! Я вже думав, що прилив буде довгим.
Який ще прилив? Про що Найтон каже? Прилив – тобто сил, напевне. Тобто я зараз знову буду слабкою. Краще б я взагалі нікуди не літала, а тепер пізно. Мене принесуть у жертву? Кому? І навіщо?
За мить мені чимось заліпили рот, здається скочем. Руки скрутили мотузкою, а на ноги її не вистачило, тому знову застосували скоч. Через хвилину я нагадувала святкову посилку некондиційного розміру. Невідомий наказав Найтону взяти мене на руки й нести в підвал. Найтон, недовго вагаючись, закинув мене собі на плече, як мішок з овочами. Усю дорогу намагалася вирватися. Один раз навіть примудрилася головою в стіну довбонути на повороті. Аж іскри з очей посипалися! У голові шуміло від припливу крові.
Коли спускалися по сходах, смикалася не дуже сильно, оскільки вигляд крутих сходинок, що йдуть по колу в темряву, був моторошний. З великими труднощами, але Найтон дотягнув мене до камери. Скинув з плеча і, притримавши, приставив до стіни. Поки Найтон розірвав скоч на моїх ногах, його подільник відкрив товсті дерев'яні двері. Найтон схопив мене за плечі й штовхнув у камеру, а слідом полетів і сам. Коли ми змогли піднятися й повернутися до дверей, вони вже зі стуком закрилися, і ключ повернувся в замку. Через малесеньке віконечко у дверях, той, хто запроторив нас сюди, сказав щось про те, що для ритуалу також потрібна кров демона й вампіра. Віконечко закрилось і, на наше щастя, на стіні загорівся смолоскип.
Світ загубив глузд. Найтон ще кілька хвилин намагався вибити двері, але дарма. Це якийсь нонсенс. Мені, що доведеться сидіти з ним?! За що? Що я такого зробила, я не розумію. Євхаар!
Нарешті спроби вибити двері припинились.
Розв’язати?
Мені здається в когось роздвоєння особистості. З якого дива Найтон хоче мені допомогти? Десять хвилин тому він допоміг мене сюди запроторити, а тепер? Щось дивне відбувається. Я знаю, це й так очевидно, але все ж таки.
Він присів біля мене й звільнив руки. Першим ділом я відліпила скоч від обличчя.
Допомогти?
Ще має наглість насміхатися. Я йому ще помщуся: «Обійдусь!!!»
Він подивився на мене, потім на залишки скоча на штанях, і з неймовірною швидкістю обсмикав усе. Я звичайно вдячна, але навіщо він це робить?
– А дякую?
Я подивилася в очі цьому бісу, той одразу все зрозумів і відвернувся. Я підвелась.
– Ну, вибираємося звідси?
Я глянула на нього, подумала й погодилась. Що? Я погодилася? Він щось натиснув біля дверей, підлога здригнулася і, біля протилежної стіни, утворився квадратний отвір, який відкрив прохід вниз. У темряву йшли вузькі сходи.
Я пішла за Найтоном. Темно, але завдяки світлу з нашої камери, йти було можна. Спустившись сходами, відкрили металеві двері та опинилися в досить великому темному підземеллі. У темряві з права від сходів були помітні три двері. На стінах між дверима висіли смолоскипи.
Застав смолоскипи горіти. Це гіпноз, не хвилюйся, – невинно сказав Найтон. Я його придушу! Обіцяю. Як це я можу не хвилюватися.
Спробую, – я зосередилась на ледь видних смолоскипах. Лише на трьох відбулися спалахи, але цього вистачило. Наблизившись, я побачила, що двері нагадують ті, які ми пройшли при спуску: вони зроблені з сірого металу, а ручки, з якогось оранжевого.
Тут сидить фея. Краще ти зайди до неї, а то вона знову всі сили з мене витягне, – Найтон показав на перші двері.
Підійшла до дверей й потягла їх на себе. За дверима відкрилися сходи, які вели в гору й були такі ж вузькі й темні, як ті по яким ми з Найтоном спускалися в підземелля. Як тільки я відчинила двері, у проході пролунав скрегіт і над верхньою сходинкою на стелі з'явився квадратний отвір. Це був прохід у камеру, що була на горі. Я піднялась сходами.
У кутку камери на ліжку лежала гарна дівчина з довгим, кучерявим, білим волоссям, великими блакитними очима та тендітною фігурою. Коли вона піднялась мені на зустріч, стало видно невеликі, прозорі крила, що тремтіли за її плечима. Довга біла футболка, та міні-шорти, напевно, не дуже зігрівали у вогкості підземелля.
Хто така? – строгим дзвінким голосом запитала вона.
Мене звати Карай. Вибираєшся звідси?
Ти ще питаєш! – вона недовірливо оглянула мою персону, посміхнулася й протягнула руку, – а я – Віка.
Ця чудова істота зі швидкістю звуку метнулась до відкрившегося проходу й беззвучно спустилася по сходах.
Стоп. Вона ж Найтона напевне приб’є. Треба попередити. Він же сам сказав, що феї на таке здатні. Цікаво, а те, що вона повеселішала після того, що глянула на мене – то вона мене сканувала? Ну, ніби ауру провіряла?
Не встигла я попередити про демона, як знизу почулися тихі крики. Спустилась вниз, дивлюся… на підлозі лежить знесилений Найтон. Ну, не смертельно! Перевела погляд на фею. Стоїть задоволена собою. Як на мене, так він цього заслужив. Цікаво, зможе встати, чи ні?
Стогнучі, без допомоги все ж таки піднявся. Сказав, щоб ми йшли далі. Віка зайшла в наступну камеру, а я відкрила третю. Піднялась наверх, а там! Підпираючи стінку, сидить і чахне Внсі. А він хто? Перевертень? Він піднявся, й пролетів крізь мене з криками: «Воля!!!» О це так! Внсі – дух? Як тільки він вилетів з камери, внизу почулись глухі крики про допомогу. Уявляю, що Найтону перевертень зробить. Все ж таки не кожен день є нагода помститися демону, який тебе викрав. Здається перевертень вже вийшов, бо я почула глухі удари об стіну. Хтось у прямому сенсі літає. Так, так!
Вибігла з камери. Бачу, що всі задоволені тим, що відбувається. Найтон лежить біля стінки, весь такий побитий. Він би може й встав, та якась брюнетка наступила на нього. Мені здається її вкрали з вечірки. Видно, що над макіяжем вона довго мучилась. Та й одяг не для повсякденного використання: біла блузка зі стразами, на ній розстібнута шкіряна накидка, шкіряні чорні лосини та чорні туфлі на підборах. Це напевне й є перевертень. Біля брюнетки стоїть дух, а біля нього тихенько сміється Віка. Що взагалі відбувається? Це як так, що Внсі то матеріальний, то прозорий, як привід? Розповість мені хтось, що у світі відбувається?!
До мене підлетів Внсі. Так, він людина, чи дух?
Якби я про себе розказав раніше, то травмував би тобі психіку.
А зараз він, що робить?! Брюнетка відпустила бідолашного каліку напівдемона-напіввампіра, і підійшла до мене.
Мене зовуть Варда. Я так розумію, ти – дракониха?
Так. А я – Карай.
А знаєш, що означає ім’я Варда? – вліз в нашу розмову дух, – Варда – прекрасна, як троянда. Внсі, приємно познайомитися.
Внсі? А це не набір літер? – пожартувала Варда, але дух, чи живий хлопець не образився.
Найтон застогнав та сів, спершись на стіну. Він так жалюгідно виглядає, але ніхто не спішить допомагати йому встати.
Вибачте, може хтось мені допоможе?
Цікаво, хто піде?
Карай, я тобі допоміг.
Яким би демоном він не був, мене все одно сумління замучить. Підійшла до Найтона та простягнула руку. Піднявшись, він сперся всією масою на мене. Побачивши, як мені важко, Внсі взяв цю роботу на себе. Ну, і правильно. Хто тут найсильніший? Варда, Внсі, Найтон, а ще напевне Віка.
Ми вже досить довго ходимо по підземним тунелям, а толку? Темні вологі камені оточують по обидва боки. Попереду темно й ззаду опускається непроглядна темрява. Відблиски вогню від смолоскипів химерно згинаються на стінах. Відгалуження від основного коридору з'являються із завидною постійністю то праворуч, то ліворуч. Може ми взагалі колами ходимо? Але ж ні! Підлога пішла вгору й незабаром ми вперлися в маленькі напівкруглі дверцята, що випустили нас на поверхню.
Ось нарешті вийшли в ліс, майже хвойний. Поки ми ходили під землею, напівкровка набрався сил. Деякий час йшли по лісі поки знайшли поляну, яку оточують великі пухнасті ялинки. Погода сонячна, але не спекотно. Розвели багаття й розсілися хто куди. Варда й Віка постелили на землю шкіряну накидку Варди, і лягли на неї. Найтон сів біля вогню, а куди улетів Внсі я не бачила. Я зняла кофту, постелила, сумку поклала під голову. Не помітила, як задрімала. Коли прокинулася вже стемніло. Дме холодний вітер. Тіло від холоду заніміло, в одній футболці замерзнути можна.
Зліва від мене утворився туман, а після цього з’явився Внсі. Чудово! Я не дуже горю бажанням сидіти з ним. Я сіла на кінчик кофти, а рукава зав’язала на талії, щоб спину не продуло. Почала активно розмахувати руками, щоб кров розігнати й зігрітися.
Карай, вибач.
За що він вибачається? За те, що хотів мене переслідувати, чи за те, що напав на мене? Так, я розсердилась не на жарт, але я не злопам’ятна. Тим паче він зараз нормально розмовляє.
Я не злопам’ятна.
Це добре.
Внсі сів біля мене й почав дивитись вдаль. Йому не холодно сидіти? Він відчуває холод? Ходять легенди, що коли біля тебе дух, стає холодно. Так, це все просто вигадки. Холодом не віє, а навпаки теплом. Він взагалі живий? Є багато питань, які я хочу задати. Не тільки йому, а всім. Цікаво, де живуть феї, до прикладу. Шкода що немає Менісси, їй би сподобалися ці пригоди.
Я просто знав, що на нас полюють, тому й вирішив допомогти. Як би я тобі все розповів, ти би повірила мені?
Ні, – чесно відповіла я, але він поступив не логічно.
Будь-який на моєму місці не захотів би вірити в таке.
Будь ласка, вибач, що таке питаю. Ти – живий? – знаю є така приказка: «Якщо не можеш сказати щось добре, то краще мовчи», а може то не приказка, але мені ну дуже цікаво. Внсі, почувши це питання, розсміявся.
Так. Я не помер. Та нічого, я знаю тобі цікаво та й все.
Ми ще трохи посиділи, подивилися на ліс, небо, зорі, що почали з’являтися, і пішли до багаття. Ну, добре, я пішла, а Внсі облетів всю поляну, і зайшов з іншого боку. Біля вогню всі й сидять. Хтось з пеньків зробив стільці. Де вони пеньки знайшли? Вони що дерева рубали?
Сіла біля Віки. Тиша, тільки потріскують дрова у вогні. Раптово Віка заговорила. Від її високого голосу я ледь інфаркт не отримала.
А давайте як слід познайомимось! Мені тисяча триста сім років, я працюю ветеринаром, я – фея. Таких як я замало у світі. Наш народ – не безсмертний, але ми можемо жити по шість тисяч років не старіючи. Нас підтримує наша же аура. Якщо є запитання – давайте!
Єдиний, хто підняв руку – Найтон.
Питання…
Так, на чому я зупинилась? – невинно сказала Віка. Найтон побачивши, що його ігнорують стулив пельку, – ага, питань не має. А, тепер ти.
Віка подивилась на мене. А, що я?
Я родом з Мурярії, мені 129 років, я працюю перекладачкою. Цікавого є тільки те, що я все життя вважала себе людиною, а насправді я – дракон. Я поняття не маю, хто вони такі.
Вардо, а ти щось нам розкажеш? – мені здається, що я зараз знаходжуся в клубі анонімних алкоголіків, бо по колу всі розповідають про себе. Варда не наважилась нам про себе розповісти, але нічого захоче розповість, не захоче – не треба. Соромиться, а може просто не хоче.
Віка з надією подивилася на Внсі. Ми дізналися, що духи не безсмертні, але по суті після смерті стають невидимими, їх ніхто не чує. Тобто, навіть після смерті вони залишаються на землі. Духи живуть точно так, як і люди (максимум 1700 років), але можуть не їсти й не пити приблизно півтора місяця. Вони відчувають біль, як ми, але не відчувають температуру. Коли хочуть, ці створіння матеріалізуються, а коли хочуть стають нематеріальними. Тобто приймають рідну форму. Внсі 215 років.
Найтон почав розповідати про те, що коли демон помирає, то його душа переселяється в інше тіло. Найцікавіше те, що їхній вимір – це Тунна, а не Пекло. Тобто Тунна й Пекло – це два різних виміра. Демон здебільшого може прожити до семи тисяч років. Найтону зараз 567, але виглядає максимум на сто шістдесят. Такі величезні цифри мене просто шокують. Я, як людина, можу прожити лише півтори тисячі, або при здоровому способу життя 1700 років, але я – дракон!!! Скільки живуть дракони?!
Поки всі розповіли про себе я відчула, що скоро прилив закінчиться. Скоро я впаду. Зараз ледь сиджу.
На добраніч, – широко позіхнула й пішла в бік лісу.
І куди ти підеш? – почувся голос Варди.
Зроблю для себе постіль.
Ніхто не пішов зі мною. Ну, і добре! Я ліжко зроблю з хвойних гілок. Звичайно я сумніваюся, що із цього щось вийде, але треба спробувати. Дійшла до дерева й почала відламувати широкі нижні гілки. З двадцяти гілок зробила «ліжко», лягла, перевірила чи можна на такому спати. Тверде й колиться, але нормально й знизу холод не дістає. Якщо чесно, я це для приколу зробила, думала, що на цьому буде не можливо спати, але це нормальний матрац.
Я – не егоїст, тому підготовлю нічліг для всіх. Роблю третє «ліжко», зі сторони багаття чую такі слова:
Вона, що для всіх це робить? – дивується Внсі.
Може їй допомогти? – через п’ять хвилин чую Варду.
Та ні, Карай вже п’яте починає, – ще через хвилину каже Найтон.
Нарешті робота зроблена. Вдягнувши кофту, я в прямому сенсі впала на нещасні віники й заснула. У ночі було холодно. Я прокидалася кожен раз, як поверталася на інший бік. Через це снилися кошмари. Одного разу за мною гнався розлючений крижаний голем. Розмахував руками-кувалдами й бив ними мене по спині. Я бігла з останніх сил, намагалася ухилятися, але час від часу удари прилітали то в спину, то в голову.
Я прокинулась на світанку розбита й втомлена. Стоп, а чого я сплю на землі? Де моє ліжко? Чому я вся брудна, як порося?! Озирнулася, всі ще сплять. Віка спить у кофті Внсі. Якщо подумати, то зрозуміло чому. Духи не відчувають холоду, а Віка на собі має тільки футболку. Уловлюєте зв’язок?
Небо почало світлішати, східний край порожевів, зірки збляклі. У лісі під пагорбом дзюрчить вода в маленькій річці, співають пташки. Красу природи навіть величезним твором-описом не передати. Подивлюся котра година. Так, телефон весь час був у мене в кишені. Ай, він розряджається. Не дарма я збирала гроші на такий телефон. По-перше, він водонепроникний та протиударний, і навіть якщо його бити молотом, витримає. По-друге, щоб зарядити потрібно зняти панель, і витягнути два дроти. Залізними кінцями тикнути в щось, і все. Тому я встромила залізні кінці прямо в землю. Зараз п’ята година ранку. Чудово! Чому я так рано прокинулась? Могла ще поспати, але ні заснути вже не вийде, бо якщо я встала – я вже не засну.
Ти сновида? – раптом пролунав голос. Я озирнулася – нікого.
Навіщо так лякати?! – шепотом відповіла я.
Просто весело, – відповів Внсі, – так, ти сновида?
Трохи, а тобі що з того? – і до чого це він? Рідко, але інколи в мене приступи лунатизму є. Пам’ятаю, як я півночі бігала по хаті у вісні, або коли я ледь не вибила двері в гуртожитку, бо мені снилося ніби я втікала від ненормального бика. Одного разу вийшла в коридор та почала ломитися в чужі двері. Відкрив сонний парень, а коли відкрив я почала різко закривати двері. Це був Джек (так ми з ним познайомилися). Ми жили на одному поверсі. То було так смішно згадувати.
Бо ти від когось тікала, а потім ледь не стрибнула в річку. Після спроби когось втопити, ти ходила й повторювала: «Мухи прилетіли. Мухи прилетіли», таким голосом, як привид якийсь. Потім ти пішла до свого «ліжка», і пробувала заритися під землю.
Заритися під землю? Так, ось чому я така брудна! Мені під ранок снився величезний тарантул, розміром з півмене. Він ганявся за мною, а потім хотів вкусити. Ненавиджу павуків, але причому тут мухи? Чому я хотіла заритися під землю, я навіть не уявляю!
Дякую за те, що зробила.
Хлопець подивився на «ліжко». Піду вмиюся, а то з просоння переплутають мене з монстром. За той час, що я дійшла до річки, з волосся витягла три листки та купу голок. Щось би поїсти, а то я два дні нормально не їла, не брати же до уваги малюсінький вчорашній бутерброд. Шлунок видає незрозумілі звуки. Ну, хоча би попити. Умилась, із самого верху течії напилась. Вода холодна, смачна. У мене в сумці була невелика пляшка з-під солодкої води. Промила, обережно набрала водички.
Дай пляшку, – до мене спустився дух.
На, – я протягнула йому воду. Внсі взяв й кинув у неї щось на кшталт орі-лимонів. Вони такі маленькі, як горішки. Їх смачно пити з чаєм, але варіант лимонаду – не поганий.
Де ти їх знайшов?
Я собі літав, бачу дерево, а на ньому орі-лимони.
Нарешті ми маємо хоч щось їстівне!
Він дав мені кілька таких лимончиків, та я почала жадібно їх поїдати.
– Дякую! – напхавши рот лимонами, я пішла розводити багаття. Зараз шоста година ранку. Нудно. Дякую своїй кофті, яка має вісім кишень. Так, моя кофта не проста, а із застібкою, тому спереду чотири кишені і всередині. Дістала навушники і почала слухати музику.
Похід
Карай
Коли всі прокинулись, ми вирушили далі. Я не знаю куди ми йдемо, нас веде Найтон. Він, до речі, під тиском громадськості, зізнався, що ми досі знаходимося на планеті Різо. Яка краса! Ми йдемо по вузенькій стежці десь у хащах лісу. Навкруги дерева, кущі, а на них весело співають пташки. Крізь листя дерев світять тамінські промені, тамінські, бо зірка Тамін. Зліва голосно говорить річка, але щось незрозуміле для тих, хто проходить повз.
Маленьке сіре створіння із загнутими назад довгими голками на спинці, схоже на їжачка, перебігло стежинку. Боковим зором помічаю, що між гілок на деревах скачуть невеликі коричневі волохаті звірятка з довгими пухнастими хвостами коричнево-зеленого кольору. Перестрибуючи з гілки на гілку, синій птах із зеленою "шапочкою" на голові й зеленим хвостом вибиває гучний дріб своїм міцним коричневим дзьобом, полюючи на личинки, що засіли в корі дерева. Маленька руденька пташка літає над нами. Я йду ззаду всіх, Варда й Віка йдуть разом, Найтон попереду, Внсі за ним.
Через якийсь час ліс порідшав. Простір між деревами збільшився, стало більше кущів. З’явилися симпатичні галявини з високою травою й квітами. Ми вже не йшли один за одним, а рухалися вперед усі разом.
Раптом… на зустріч звідкись вибіг великий монстр. У холці метра два, велика голова, широкі груди, ноги-колони, сіра товста зморщена шкіра розмірів на п'ять більше ніж треба, ріг на морді, загнутий вгору, і палаючі демонським вогнем червоні очі. Що тут робить носоріг?! Ми розбіглися в різні боки, а Внсі розчинився в повітрі так, що ноги перетворились на туман. Від нього видно лише: голову, торс, руку. Звір зупинився, а потім різко помчав у бік Варди. Ним що, хтось керує? Від носорога втекти неможливо! Перевертень відростила довжелезні кігті та з розмаху встромила їх в очі ненормальному монстру. Я зажмурилась, щоб не бачити цього жаху. Звір нестерпно заревів на все горло.
Карай, підсмаж його! – крикнув Найтон. Я з переляку виплеснула струмінь полум’я перед собою. Добре, що Варда вже відскочила від тварини, а я була повернута обличчям саме до носорога. Він загорлав ще голосніше, але вмирати не збирався. Я відкрила очі й побачила, що ця машина смерті повертається в мій бік. Кривава морда дивилась на мене сліпими очима, від жаху я виплеснула ще більше вогню. Носоріг почав обвуглюватися, а потім упав мордою на землю. Я відчула, що не можу зупинити потік вогню!
Досить!!!
Все!!!
Перестань!
Три голоси пролунали одночасно, але пізно. Я не можу зупинитися! В очах потемніло, знесилена я впала на землю. Щось холодне торкнулося обличчя й я відкрила очі. Віка сидить і, тримаючи руку на моєму лобі, щось шепоче. Я обережно повернула голову, на місці носорога лежить великий обгорілий шмат м'яса, над яким в'ється димок. Ого, це все я зробила? Добре що я ліс не підпалила.
А воно смачно пахне, – заворожено сказала Варда. – Хтось буде це їсти?
Їсти носорога? Я розумію курку з’їсти ще можна, а от носорога.
Ні, дякую, – в один голос відповіли ми.
Після цього Варда перетворилась на довгого товстого пітона. Вау, я думала перевертні це вовки, або хоча б ведмеді. Пітон широко відкрив щелепу й як рукавичка натягнувся на останки носорога. Змія стала схожа на повітряну кульку й насилу повернулася в нашу сторону. Варда нас не ковтне, сподіваюсь? Чотири пари очей дивляться на неї ошелешено, а їй хоч би хни. Перевертень повільно, але повернувся в образ людини. Незважаючи на те, що пітон зжер цілого носорога (те що від нього залишилось), на дівчині це не відбилося ніяк (і куди все поділося?), ну хіба що вираз обличчя був дуже задоволений, але й стурбований. Я зрозуміла, Варда не хотіла розкривати всі козирі одразу. Звідки тоді пішли легенди про перевертнів-вовків? Ну, люди ж не просто так казали про це.
У перевертнів є багато кланів, але найпоширеніші – це клани собачих, здебільшого вовків. Я з клану зміїних, можу перетворюватися на любу змію. Мій клан – не забутий, забуті клани – це павуків, ящірок та птахів.
Всі зреагували однаково – закивали головами. Відчуваю, що це ще не всі козирі.
А те, що ти кігті відростила?
Так, це всі перевертні можуть.
Тиша… Усі замовкли. Про мене забули. Ну, і класно, не люблю коли мені приділяють багато уваги. Треба щось робити з приливами, а то в найнеобхідніший момент упаду. Це буде точно так, як на олімпійських іграх: лижниця після неймовірного сальто не втрималась на ногах. Я встала.
Так, йдемо далі? – подала я голос.
Йдемо, бо мій брат вже знає де ми, – упевнено сказав Найтон. Його брат?! То був його брат!
Твій брат? – Варда зашипіла. Зараз буде щось страшне, бо злити Варду не треба. Вона з виду така беззахисна, тендітна, але якщо розізлити – буде не солодко. Її очі з карих перейшли на срібний колір. Що Варда буде робити?
Так, але я тут ні до чого.
Найтон повільно відійшов назад. Як це він ні до чого? Що ж тоді він просто так нас виловлював. Який сенс допомагати брату, якщо все рівно потім зрадиш? Так багато запитань, так мало відповідей.
Феє, з’єднай мої думки та думки Карай, дракони не вміють брехати.
А ти вмієш! – сказала Варда.
Добре, тоді задайте їй таке питання, на яке не захоче відповісти людина.
Всі подивились на мене, задумались. Я все більше дізнаюсь про себе. Я не вмію брехати? А на яке питання не може відповісти людина?
Скажи, що ти думаєш про Варду, – з посмішкою сказав демон. Він напевне хоче, щоб я розізлила Варду. А я не буду нічого говорити!
Моїм першим враженням стало те, що Варда любить, коли на неї звертають увагу. Не те, щоб я судила, але таких людей я недолюблюю. Хороших рис не мало, але й поганих не багато. Можливо я ще не знаю всього про неї, але рішення зміню не скоро. Друге враження: вона сильна, надійна, щедра людина, але трохи неврівноважена, – зрозумівши, що це я патякала швидко додала, – вибач!
З’єднай! – Варда прошипіла Віці. Я надіюсь мені голову не відірвуть за прямоту. Віка почала щось говорити на тамільській. Я цю мову тільки почала вчити. Голова стала боліти. Здається я в голові Найтона. Зі сторони бачу палаючий будинок, чоловіка, який щось робить з Найтоном. Він стоїть перед тим чоловіком на колінах й каже, що він помстився за те, що йому не дозволяють любити Ролель. Дівчина являється донькою мера, який як раз хоче забрати в Найтона силу вогню. Навколо зібрався народ. В один момент це зникло й я почула:
Я підіграв брату, щоб зруйнувати його мрію, бо не хочу, щоб він став повелителем Тунни! Він не пропонував силу й мені теж, тому я образився. Я би допоміг, але я також хочу влади!
Я дослівно передала всім те, що чула. Варда заспокоїлась і ми швидким кроком вирушили далі. Тепер кожен недовірливо дивиться один на одного. Більше всіх мені недовіряє Варда, на другому місці демон. Він чомусь єдиний розуміє, що якщо мене знайде його брат, то отримає любу інформацію. Хоча можливо є спосіб просто мовчати, але видно, що слова тоді самі вирвались.
Я навіть не думала, що Найтон мав силу вогню. Якщо подумати логічно, то він демон і його стихія вогонь. Ну, я так думаю. Як меру вдалось позбавити його сили, я не побачила. А звідки він знав мого діда? Може він знає багато про драконів? Може я можу перетворитися на дракона. Хто знає?
Після трьох годин походу ми зробили привал. Ну, не можемо ми йти безперервно цілий день! Ми не кіборги. Зупинились на манюсінькій галявинці біля величезної сосни.
Щоб відволіктись від втомлених фізіономій, увімкнула на телефоні відео концерту з філармонії. Там моєї подруги викладач з оркестру брав участь. Їй дали білет на двох та вона запросила мене. Було цікаво слухати! Музика з фільму «Пірати карського моря» у виконанні симфонічного оркестру. Дивовижно! Там ще грали народну музику на старому духовому інструменті, але мені подобається щось більш сучасне.
Звідки ти знаєш мого діда? – сіла я поряд з Найтоном. Так, треба це розвідати.
Ми з ним раз… перетнулись, – викрутився він після паузи.
Як?
Спогади Найтона
Ми опинилися в степу. Було прохолодно. Світило стояло досить високо. Вітер колихав високу пишну траву. Розійшлись, як й домовлялись, у різні боки. Найон пішов на захід, а я – на схід. Через деякий час я спускався з пагорба й у долині побачив старого дідуся. Він ішов по дорозі. Невисокий, кремезний, з прямою спиною та високо піднятою головою. Із-за дефекту подорожування між світами я став дуже голодним і слабким. Подумав, що літра крові мені вистачить для відновлення, а дідусю це не зашкодить. У крайньому випадку допоможу йому добратися до житла.
Я кинувся до людини, на ходу відрощуючи кігті й ікла, і вже відчував на губах смак його крові. Але дідусь, різко повернувшись до мене, випустив такий струмінь вогню, що тільки диво врятувало мене від миттєвого перетворення на шашлик. Таку силу я бачив вперше! Дмухати вогнем можуть дракони, але вони ж практично вимерли, хіба ні? Зупинятися було не можна, оскільки це загрожувало вірною смертю. Я знову кинувся на супротивника, намагаючись вчепитися йому в горло. Дід був дуже сильним. Мисливець перетворився на жертву: дід, ухилившись від моїх кігтів, схопив мене за плечі й кинув на землю, та так, що з мене вибило дух. Я намагався зробити подих і піднятися з землі. Тоді дід замахнувся, щоб зламати мені щелепу, напевне. У нього це майже вийшло, але я все ж таки вирвався. У діда була залізна хватка! Щоб знову не підсмажив мене, я крикнув:
