Текст книги "Нелюди. Команда в зборі"
Автор книги: Дарина Петюшка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)
Не знаю, – відповіла Віка. Всі зупинилися й почали дивитися один на одного.
Слухайте, а може нас тут не знайдуть? – сказала Варда.
Ти хочеш сказати, що ми можемо жити тут? Це відстала планета. Б’юсь об заклад, що в них ще жодного контакту з «чужосторонцями» не було. Та, що там, у них цивільні в космосі ще не бували. Точно, як у докосмічну еру.
Після слів Найтона, Віка ще більше обурилась. Так, треба рятувати ситуацію.
– Внсі, коли твоя рана встигла загоїтись?
– Поки я був у своїй природній формі зажило.
Зараз восьма година вечора. Скоро буде темніти. А, ми досі не знаємо куди йти. Ми ще досі на вулиці. Треба хоч якийсь нічліг знайти. Так, на природі було легше це зробити, а тут? Це не ліс, це місто.
На мою думку, Найтон має рацію. Ми нічого тут не маємо. Ні грошей, ні житла. Нічого! Про те, що це відстала планета я не згодна. Ну, ця цивілізація не так швидко розвивається, як наша. З ким не буває.
Є ідеї, що ми будемо робити? – запитав перевертень. Я гадаю, що всі це питання задають собі.
На цій планеті існує ломбард? – слушне запитання підняв демон.
Поки ми по місту ходили, я бачила сім ломбардів, – повідомила я. Їх тут так багато, як і аптек! Можливо місцеві жителі часто хворіють, тому, щоб купити ліки, закладають свої речі в ломбард?
Усі стали ритися по кишенях і шукати "цінне непотрібне майно". У мене в сумочці, як у будь-якої порядної дівчини, була купа потрібних дрібниць, тільки розібратися б що з цього візьмуть у ломбарді.
Я вирішила запропонувати кофту, маленький кишеньковий ніж, черепаховий гребінець та помаду. Найтон не відомо звідки дістав наручний годинник, Віка із сміття створила статуетки й брелоки. Так, у феї дивовижні здібності. Варда погодилась продати буси з маленьких скляних кристалів з’єднаних між собою.
– Чекайте, щоб здати річ у ломбард потрібен документ, що засвідчує особу. Земляни дуже поважають такі документи, бажано з великою кількістю захисних властивостей: фото, печатки, голограми, водяні знаки й всякі канцелярські навороти, – сказав Найтон.
– У мене є, – в один голос відповіли ми з Внсі. Потім ми з ним трохи подумали, згадали, що це не наша планета й міжгалактичний паспорт не підійде.
– Віко, а якщо ти дізнаєшся, як має виглядати засвідчувальний документ на цій планеті, то зможеш підробити?
– Звичайно. Як ми це зробимо?
Я вже здогадаюся, що хоче демон. Він збирається викрасти якогось землянина, щоб задавати йому питання, або ж вкрасти на вокзалі в когось документи. І той і той варіант мені не подобається. А, якщо про нас хтось дізнається? Який же переполох на Землі буде? Величезний!
Де ми документ візьмемо? – задав дух головне питання.
Викрадемо якусь нещасну людину, та й все, – посміхнувся демон. Він щось інше задумав. Душа дракона підказує. Це вже остаточно вивело фею із себе. Вона сказала, що, якщо він, хоча би подумає щось погане зробити людині, вона забере в нього стільки особистої енергії, що той ходити місяць не зможе. Між особистою енергією й простою є велика різниця, пояснила Віка. Напевне, вона тоді, коли я її визволила це й зробила. Забрала в нього половину енергії і все. Демон сказав, що вона нічого не зробить на виду у людей, а після цього очі стали чорними й із-за цього фея щось зробила. Через три секунди Найтон з криками й стонами впав на землю.
Жалісливі люди викликали «швидку допомогу» – аналог нашої «ЕРКЛ» – екстрена рятувальна команда лікарів. Ця «швидка допомога» забрала Найтона. Медик запропонував нам поїхати разом із хворим у лікарню. Ми забралися в авто. Найтон лежав на ношах, закривши очі й не рухаючись. Завиваючи сиреною, машина швидко мчала по місту. Через десяток хвилин ми під'їхали до лікарні. Два рослих медика покотили ноші в будівлю, а ми пішли за ними.
– Він не винен, – неголосно сказала я.
Що? – запитали всі.
Він спеціально розізлив Віку, щоб потрапити в лікарню, а ми ж ніби друзі й не кинемо його в біді, тому нам дозволили бути тут. Найтон знайшов, де нам переночувати.
Після моїх слів усі замислилися. Я ж не вмію брехати, тому мені повірили. Ай! Найтон з чорними очима впав. Він же не встиг їх перетворити в нормальні. Ох, сподіваюся земляни знають, що таке лінзи.
Ми сіли на стільчиках біля його палати. Пізніше до нас підбіг лікар з круглими очима й волоссям, яке стало дибки. Щось назріває! Сподіваюся лікарі не встигли взяти якісь медичні аналізи з тіла демона-вампіра.
У вашого друга якесь захворювання шкіри? Ми не можемо проколоти її голкою, щоб взяти кров на аналіз. І навіть скальпель не може зробити надріз. А з очей зникли білки й вони стали чисто чорні, як у демона.
Цей земної лікар потрапив прямо в десятку й визначив расу Найтона.
– Я запитав, чи можливо те, що в нього якесь рідкісне захворювання, а він відповів, що є демоном з виміру Тунни, – лікар дивився на нас благаючими очима. З одного боку, він дуже хотів, щоб ми спростували ці маревні вислови Найтона й повідомили про його можливу хворобу, бажано не психічну, а з іншого боку, у глибині очей миготіли іскорки цікавості й наукового інтересу: а раптом інший світ існує й цей хворий – його підтвердження.
– Наш друг дійсно дуже хворий, особливо останнім часом поводиться дивно (він точно псих, раз допомагав своєму відбитому брату нас відловлювати). Та ми не знаємо, що з ним таке.
Добре, ви щось можете про нього розповісти?
Що? Що за дурня? Що ж ми маємо розповідати?
Скільки йому років?
Він вже чотири роки повнолітній, – геніально відповіла Варда. Я би до такого недодумалась. І по ідеї він зараз має сказати скільки Найтону.
Так, двадцять два…
Навіть закляття Віки не спрацювало, тому, що я розреготалась. Не тільки я, а ще й Варда. Лікар на нас подивився, як на ненормальних, ніби: «Що тут смішного?». Серйозно? У них повнолітніми стають у 18? Та, то ж смішна цифра! Пацюки й то довше живуть, хоча, не треба сміятися. Ну, хто так робить? Карай, а ну не смійся. Це ж не повага до інших рас!
Як його звати?
Найтон, – чесно відповіли всі. Він не дуже здивувався, мабуть таке ім’я існує. А, чого він нас опитує? Чого не Найтона? Точно, у нього сил не вистачає. Нас ще запитали, яке в нього прізвище. Ох, тут Внсі придумав: «Комар», то ж додуматися треба! Нам задали ще кілька питань. На які ми відповіли: «А, хто його знає?». Ну, добре, ми так не відповідали, а просто щось вигадували. Нам дозволили відвідати Найтона.
Навколо ліжка, на якому лежав непритомний демон, стояла юрба людей в уніформі: білі халати, світло-зелені та блакитні костюми, і бурхливо обговорювала очі Найтона. Цей безбашенний чувак не здогадався повернути людські очі.
Що з його очима?! – голосно запитувала медичка.
Може, у нього лінзи? – сказав хтось.
Та, нема в нього лінз! – налякано відповіла молода лікарка, світячи вузьким довгим ліхтариком в око демона. Починається. Від таких криків демон прокидається. Як тут не прокинутися, коли тобі в очі світять! Медичка заверещала через те, що чорні-чорні очі заглянули їй прямо в душу; у якогось медика випали з рук папки з паперами, напевно історії хвороб; прибиральниця з переляку випустила швабру, що вдарила по маківці низенького лікаря, з носа якого звалилися окуляри з товстими скельцями прямо на живіт хворому.
У мене є лінзи, просто ви їх не бачите, – тихенько прошепотів знесилений демон. Ні, він бреше, хто ще не здогадався. Після цих слів натовп різко заспокоївся й люди почали виходити з палати. Лікар, який до нас підходив, залишився й став повністю спокійно реагувати на очі демона, але Найтон ще додав:
Підійди. Ти будеш виконувати свою роботу, все що треба, але про наші балачки забудеш. Зрозумів? Про все, що тут почуєш – ти забудеш.
Тепер наша компанія може спокійно говорити про нашу проблему, а Найтон може не тратити сили на те, щоб зробити очі нормальними.
– Стій! Увечері, коли тут буде мало людей, ти прийдеш у мою палату й будеш відповідати на питання. Про вечірню бесіду ти забудеш, але згадаєш про це рівно через три роки. Потім, коли згадаєш ти підеш до психолога й попросиш, щоб тобі допомогли це детально згадати. Розмову із психологом знімеш на камеру. Завтра з ранку я тобі дам чітку інструкцію про те, як мене визвати. Інструкцію ти покладеш в якесь місце й згадаєш про це рівно через п’ять років. Те, як ти мене визиватимеш, знімеш у прямій трансляції в інеті.
– Навіщо? – втрутився дух. Найтон у відповідь підморгнув. Я зрозуміла, він хоче наробити шуму. Напевне його також драконить те, що більшість людей не вірять у містику й завжди шукають «науковий спосіб» щось пояснити.
Палата була двомісна. Учотирьох ми сіли на сусідню койку й налаштувалися чекати ранок.
Віка
Усі вже заснули, а я ні, тому, що не можу зрозуміти, що зробила не так. Чому ми перенеслись в іншу галактику, а не в будинок Варди. Мені соромно, що я тепер не знаю, як ми виберемося. Адже, телепортувати п’ять надприродних істот в іншу галактику насправді дуже важко.
Лікар, як і наказав Найтон, прийшов у вечері. Не знаю котра зараз година. Я тихенько встала й підійшла до демона-вампіра й лікаря.
…скажи, скільки в середньому може прожити землянин?
У середньому десь вісімдесят років, – слухняно відповів чоловік.
Навколо якої зірки крутиться ваша планета? – рівним голосом запитав Найтон.
Навколо Сонця.
В якій галактиці?
Чумацький шлях.
Дай відповідь, що таке Україна? – запитала я. Лікар мовчить. Демон звернув на мене увагу тільки зараз, посміхнувся й наказав чоловіку відповідати.
Україна – це країна, у якій ми зараз знаходимося, це наша Батьківщина.
Досить. Ще є якісь країни?
Більше ніж 190 країн.
Тобто у вас на планеті багато держав? – запитав Найтон.
Найтон продовжив допит. Оказується лікар живе один у квартирі. Ох, сподіваюсь Найтон не «попросить» у лікаря на кілька днів віддати квартиру. Ну, ось! Попросив. Чоловік вийшов з палати.
Та, не хвилюйся ти так, він буде нам служити, – нахабно сказав демон. От виродок! Навіщо мучити бідну людину? Звичайно, для нього це просто забава.
Служити? Це людина, а не раб.
Якщо забажаю стане рабом, а ти не втручайся.
Я не хочу вислуховувати його підлі ідеї. Він просто незносний впертий демон. Інколи мені здається, що світ сходить з розуму. Подивилась на годинник. Зараз одинадцята вечора. Поки я розмовляла, на моє місце де я сиділа, вляглися Варда й Карай. Майже біля ліжка стоїть стілець, на який я й приткнулася. Можна сказати, що завдяки хитрому Найтону ми завтра переселяємось.
Що буде далі? Я гадаю це питання задають собі всі.
Ранком прокинулися від того, що хтось голосно говорить. Говорять про те, що у «хворого» якісь золоті вени з’явилися. Ці вени йдуть з ніг до шиї. Так, він починає бути схожим на свою расу. До того ж у нього виросли ікла. Що відбувається? Чому Найтон починає проявляти себе?
Присутні медики намагалися поставити діагноз. І як ми їх заспокоювати будемо? Точно, Найтон заставить всіх заспокоїтися, але я ні в яку не хочу, щоб він підкорював їхню волю. Не дивлячись на мою думку, Найтон стер усім людям пам’ять і наказав про це згадати тільки через чотири роки.
Все ж таки я відговорила всіх йти жити до лікаря. Тепер думаємо про те, що нам далі робити. Деякі вже висунули ідею куди будемо телепортуватися. Найтон впорався із собою й прийняв людиноподібну форму.
Ролель – розбите серце
та Найтон без тями
Ролель
Ролель – одна з найкрасивіших дівчат міста Леканбау. Та що там Леканбау, усієї Тунни – виміру демонів. Леканбау – столиця виміру, мером якої є тен Гаївський, батько Ролель. Правитель Тунни Кроулі Шостий призначав тена Гаївського мером міста останні тисяча сто сорок років, вважаючи, що він, і тільки він здатен утримувати місто в порядку.
Ролель з дитинства займається танцями. Їй до душі швидкі, рухливі танці. Вона цьогорічна королева діб-добу, яка отримала корону на конкурсі найвидатніших танцюристів Тунни «Діамантове па». Цей конкурс дивилося майже все населення виміру, а переможницю всі пізнавали в обличчя.
Однак, гарне обличчя й досконала фігура, ще не все. Демониця була розпещена, егоїстична, жорстока, підла, і при цьому дуже розумна, цілеспрямована особа. До того ж вона була майстерна актриса й побачити під зовнішністю ангела її справжнє обличчя вдавалося дуже й дуже небагатьом.
Зачаровувати чоловіків Ролель вміла з дитинства. При такій ангельській зовнішності це не складно. Шанувальники слідували за нею юрбами, кидаючи своїх коханих, наречених та дружин. Тільки посада батька рятувала від ненависті жіночої половини Тунни.
Демониця використовувала закоханих по повній. Коштовності, антикваріат, цінні книги, різні преференції проливалися на неї срібним дощем. При цьому шанувальник отримував право бути поруч тільки поки був потрібен. Як тільки, на думку Ролель, чоловік втрачав свою корисність, він безжально виганявся геть: або доводився до самогубства, або його викликали на дуель інші, поки ще потрібні закохані.
Ролель була впевнена, що вона гідна найкращого. Оскільки правитель Тунни Кроулі був одружений і його єдиний син Торуффо також, то Ролель розуміла, що тут їй ловити нічого, а бути однією з багатьох вона не хотіла. До своєї мети: бути першою, Ролель йшла не вибираючи засобів й не гребуючи протизаконними методами.
Найтон
Карай висунула ідею, щоб ми відправилися на Дагон. Я не знаю, що це за дивна планета, але вона казала, що там добрі мешканці. Ця планета обертається навколо потрійної зірки Фомальгаут. Як на мене, так це дивна назва. Той народ живе в печерах під поверхнею планети, але такий же по розвитку, як і ми.
Шкода, що ця ненормальна фея відговорила всіх йти до того лікаря додому, бо тоді б ми при здійсненні телепортації сиділи на теплому килимі, а не на холодному асфальті в темному провулку. Віка почала бурмотіти заклинання. Оскільки в провулку немає ліхтарів, замість світла мигає в мене в очах. На мить я відчув себе нічим, ніби я кудись зник. Мене оточила пітьма. Пізніше я зрозумів, що то Віка з мене витягла більше всього особистої енергії.
Точка виходу з телепорту перебувала на висоті мого зросту. Варда скочила на ноги (повезло), Карай упала на бік, я на спину, Віка звалилася на мене, а Внсі не повезло більше всіх, він звалився на голову.
Коли зміг піднятися, я озирнувся. Швидше за все ми потрапили на базар, оскільки навколо на невеликій площі розміщувалися столи з речами та продуктами харчування й була присутня велика кількість ящероподібних істот, одягнених у різнокольоровий одяг. Одні з них пропонували товари, інші прицінювалися до них.
На нас почали дивитися, як на туннських двоголових собак, які жонглюють петардами. Істоти зростом з півмене. Я б навіть сказав, що це не ящіроподібні люди, а людиноподібні ящірки. Вони такі низенькі; мають довгасту голову з висунутої вперед нижньою щелепою; довгий хвіст із закрученим кінчиком; коричневу пухирчату шкіру, приємну на вигляд; великі опуклі круглі очі помаранчевого кольору з вертикальною зіницею.
Базар перетворився на якусь бібліотеку, бо стало надзвичайно тихо. Якийсь ящір сказав щось більш схоже на: «Тло-ло, гайвра локалу».
– Дивовижно, вони розмовляють заклодонільською, – сказала Карай. – Тлино лалі. Ну-ну тут філо прекінгод. Ну-ну добра. Лілу но панік, ну-ну ребьто мафало.
– Ка-ла-ла як? – сказав у відповідь їй ящір.
– Звідки ти знаєш заклодонільську? – запитала Варда.
– Я вивчаю цю мову вже кілька років, – гордо відповіла дракониха.
– Добре, що він сказав? І що ти відповіла? – запитав дух.
– Він здивувався звідки ми взялися. Я відповіла, щоб вони заспокоїлися. Що ми сюди перемістилися у просторі. Ми добрі. Попросила не панікувати. Що ми самі не розуміємо, що це щойно відбулося. І він у відповідь запитав, чому таке сталося.
– Толу ка? – сказав інший дагонець.
– Що він сказав? – нерозуміючі нічого запитав я.
– Він запитав, хто ми такі?
– Кі-кі налу?
– А тепер, що він сказав? – запитала фея.
– Вона запитала: «Ви люди?». Ну, у них рідко, але бувають туристи й люди найчастіше сюди літають.
– Яї га, – відповіла Карай дагонцю, – я сказала: «Так».
Дагонці дістали з кишень, сумочок невеликі, за розміром мобільного телефону, дзеркала й направили на нас. Вони вели себе як звичайні туристи біля історичної пам'ятки: фотографували, робили селфі, махали верхніми кінцівками, штовхалися, жваво обговорювали те, що трапилося.
Я впізнав цю модель смартфонів – один з найнеймовірніших винаходів галактики Чумацький Шлях – смартфон-дзеркало. Це реально дзеркало з унікальним механізмом у середині. Просте дзеркало, яке тебе фотографує при двох клацаннях по склу. Для того, щоб побачити фото треба під’єднати дзеркало до якогось пристрою через дріт від зарядного. При перемиканні тумблера з боку на лицьовій поверхні включається екран смартфона.
Нас почали питати, як ми змогли перемістилися. Я жестами показав, що ми не знаємо. До нас прийшли журналісти з мікрофонами та літаючими камерами. Вони говорили, що на камерах, які знаходяться на будівлях чітко видно, що ми з’явилися з повітря.
То-то рлукоп? О ироп щз йцукен? – запитала журналістка. Щоб нас розуміти сюди прийшов перекладач, але вони вже побачили, що Карай і сама перекладати може.
Вона запитала: «З якої ви планети? Що з вами сталося?»
Скажи, що ми незрозуміло як перемістилися з планети Різо в системі Тамін на планету Земля в системі Сонця, а потім сюди, – сказав я. Ну, а що? Ми реально не зрозумілим науці способом туди й сюди вештаємося.
Ну-ну неко ла намі Різо ні сініко Тамін лу намі Земля ні сініко Сонця, о лео кі-кі тут, – чесно відповіла Карай.
За журналістами до нас підійшли представники охорони порядку в кумедних кашкетах з кокардами й з гумовими кийками на поясі. Коротше кажучи, нас ще кілька годин розпитували, але вже в приміщенні найближчої дільниці охорони. Запропонували сісти за стіл, напоїли чаєм з печивом і записали координати наших родичів, а потім прийшов коротконогий ящір з муніципалітету й запропонував нам у тимчасове користування двоповерхову квартиру. Дійсно добрі люди-ящірки. Вони ще зараз намагаються зв’язатися з нашими рідними планетами, але Тунну вони так і не змогли виявити.
Двоповерховий готель, у який нас влаштували, призначений для туристів, тому має стандартну висоту стелі (два людських зросту), що значно полегшило наше життя на планеті низькоросликів.
На першому поверсі «нашої» квартири знаходиться вітальня, прихожа, ванна кімната, кухня, а на другому поверсі три маленькі спальні та красивий балкон. Прихожа – маленький коридор у зелених тонах. Вітальня – не велика, але комфортна кімната з двома диванами та столом, який стоїть посередині, на стіні великий плоский телевізор пристойних розмірів. Вітальня вся в червоно-помаранчевих тонах. Кухня з брудно-коричневими стінами була б темною, якби не вікно в одну четверту стіни. Зліва від входу електрична плита старої конструкції, кілька маленьких тумбочок, шість стільців та трикутний стіл.
Другий поверх. Перша спальня. Досить гарна, містить у собі одне двоповерхове ліжко, шафу-купе та стіл з ноутом. На стінах зображені озера, блакитно-синє небо та десятки світлячків, туман, який все це огортає. На стелі ж зображено підводний світ з рослинами й рибами. Підлога вкрита лакованим деревом. Постільна білизна має бірюзові троянди на синьому тлі, що вписується в загальні кольори кімнати. У цій спальні оселилися Віка та Карай.
Друга спальня. Також не дуже велика кімната з таким же набором меблів. На стінах зображені …болота? Та, що ж це за стиль такий? Одна кімната гарна, а друга гидка. На стелі намальовані золоті очерети й рожеві хмарки. Постільна білизна жовтого кольору з великими коричневими плямами, а на подушках посередині розташована велика червона смужка із синім написом «Fey hoho gu». У цій «пречудовій» кімнаті оселилася Варда. Вона сказала, що цей стиль їй подобається. Звір людиною не стане, як би воно не старалось.
Третя спальня. Обстановка як у попередніх кімнатах, але тут божевільний дизайнер перевершив усі наші очікування. Це ж треба придумати зобразити на стінах палаючий ліс, на стелі блискавки й пружні струмені дощу. Постільна білизна під стать загальному інтер'єру: на підодіяльнику намальовано розбите скло, а на подушках – бокали з павуками. Нам довелося оселитися тут. Як тут спати? Зовсім не розумію цього стилю.
Я павуків звичайно не боюся, але мене вже дістало, що кожний раз, як я дивлюся на ці подушки, єдине, що мені спадає на думку, так це тікати з цієї кімнати на фіг. Краще, щоб я спав у вітальні, ніж тут.
Щоб відволіктися від навколишнього абсурду, я вийшов на балкон, який виходить на зворотній бік готелю. За всією цією метушнею з прибуттям на планету, спілкуванням з представниками влади та вселенням у витвір божевільного дизайнера, ми не помітили головного: ми не на планеті, а всередині неї. Дагонці живуть під поверхнею планети. Треба буде дізнатися, що там на поверхні, навіщо ящіркам знадобилося заповзати в нори?
Стеля печер має штучне освітлення, дуже близьке до натурального. Відразу, без уважного вивчення, це й не помітно. Температура, як для нас, то досить висока – десь градусів 150 за Фаренгейтом (30 градусів за Цельсієм). Можливо це пов'язано з тим, що ящірки холоднокровні тварини і їх рухливість залежить від температури навколишнього середовища. Повітря, як для підземелля, свіже. Видно вентиляція на високому рівні, але абсолютно відсутній вітер.
Ближче до вечора інтенсивність освітлення знизилася й навіть колір "неба" змінився з блакитного на синій з червоними відтінками.
Печера, в якій перебуває наш будинок, досить велика, виникає відчуття, що ми просто перебуваємо в горах, а не в товщі породи. Невеликий спальний райончик, одноповерхові довгі будиночки, оточені кущами з білим листям. Вулиці йдуть вправо й вліво й губляться в сутінках.
Внсі вийшов на балкон і озирнувся.
– Треба завтра пройтися по околицях.
– Ось завтра й вирішимо куди підемо.
Ми повернулися в кімнату й поринули в інет. Давно не було доступу до компа. Насамперед зайшли у "Вселенські новини". Слава Космосу, новин, що стосувалися б нас там не було. А ось, коли зайшли до місцевого дагонівського інету, зрозуміли, що нам кришка. Наші фото дивилися з усіх блогів і рясніли заголовки: "П'ятірка туристів випала з повітря!", "Невідомий науці спосіб переміщення в просторі!", "Люди з нізвідки!", "Два хлопця й три дівчини знайшли спосіб пронизувати всесвіт", "Дагонці стали свідками несанкціонованого телепорту!". Хтось примудрився зняти відео, де ми купою-малою валяємося на землі, а потім з ошелешеним виглядом піднімаємося й озираємося на всі боки. Так, поки це місцева сенсація, але думаю день-другий й інформація вихлюпнеться на простір всесвіту. Ось тоді, це буде справою часу, коли її прочитає Найон.
Наступив ранок. Чудесно. Я відкриваю очі й…
Ааа! – качка би копнула цих павуків! Усю малину зруйнували. Від злості на кулаках з’явилися «золоті вени», як їх назвали люди з планети…Земля. Із-за мого злісного крику прокинувся дух. Я лежу на верхньому ліжку. Слух у мене досконалий, тому я навіть почув, як Внсі не радо зітхнув.
Раптом я впав у глибокий сон. Спочатку побачив моє рідне місто в Тунні, а потім…Ролель. Цю дивовижну красуню з великими чорними очима, теплою посмішкою. Я…я не можу повірити своєму щастю.
Ролель, це ти? – я впізнав цей вид сну. Ми так з Ролель робили, коли її тато не дозволяв нам бачитись. Це вид сну, коли свідомості двох демонів з’єднуються й вони бачать спільний сон. Тоді два демона можуть реально все відчувати.
Так, а хто іще.
Я хотів було її обійняти, але вона відскочила від мене.
– Та невже, ти всі ці тижні свято вірив у те, що я до тебе прийду?
Я не розумію, про що ти кажеш? Я так чекав цієї миті. Ніяк не міг з тобою зв’язатися. Я, чесно… вибач! Знаю, я вчинив дуже погано! Дім спалив, але то не я викрав твою матір. Я намагався відговорити Найона! Чесно! Будь ласка, вибач!
Не в тім річ, – легко відповіла на мої вибачення Ролель.
Що таке? Я все заради тебе зроблю! Тільки скажи.
Ти так і не зрозумів. Я ніколи тебе не кохала, – у мене серце розірвалося.
Що? Ролель, ти чого? Я…так ми ж…ти, що просто так… плюнула на…
Та яка мені вигода з тебе? Я почала з тобою зустрічатися тільки тому, що хотіла повеселитися. Як я – донька мера, можу полюбити такого дурня, як ти?
Ролель, це не ти.
Зустрічаючись з тобою, я дізналася про те, що твій брат хоче провести стародавній ритуал. Мене зацікавило це. Коли ти розповів, що Найон розраховує стати дуже могутнім, то я вирішила що це може бути мені корисне. Який з Найона правитель? Тільки я гідна бути володаркою Тунни, навіть не Кроулі. Ти мені потрібен був як джерело інформації. Оскільки ритуал я знала тільки в загальних рисах і не всі деталі ще були відомі, мені був потрібен час.
Найон ще до полону істот визначив жертви. Я вирішила прибрати хоча б одну істоту, тим самим зламав його плани, благо, що татові найманці вміють стріляти. Найону довелося б заново шукати підходящу жертву, а я за цей час все би ретельно спланувала. Не захищена була тільки дракониха, бо вона гадки не мала хто вона така.
Що ти говориш? Ролель, я ж завжди...
Мовчи! Мені твоя розповідь навіть не цікава. Це я відправила за вами носорога. Тому що подумала, якщо зможу ув’язнити душу Найона, то зможу використати і його в ритуалі.
У мене на очі навернулися сльози.
– Навіщо ти мені це кажеш?
– Бо ти звідси вже не вийдеш! – сказала Ролель і щезла. Я відчув, що навколо мене утворилася невидима щільна сфера, яка не дає покинути сон. Як вона могла? Ніхто не міг перетворитися в Ролель, бо ми поставили один на одного мітки. Навіть уві сні цю мітку підробити не можливо!
Я навіть нормально не зрозумів, що це було. Я тільки зрозумів, що вона мене кинула й те, що це вона підстроїла майже все, що зв’язане з цим ритуалом. Ролель там ще казала, що вона щось з Найоном зробила! Я хоча й ненавиджу свого брата, але він мені брат!
Дух – туди і назад
Внсі
Я прокинувся від крику. І зрозумів, якого демона Найтон галасує. Павуки…
Я відчув сум та печаль з боку демона. Так, я нікому не казав, що духи – емпати, можуть відчувати емоції, а також здебільшого ми харчуємося емоціями. Найсмачніша емоція – страх. Більшість духів живе в якихось там руїнах, відлюдних місцях, до яких люди заходять рідко, але регулярно, щоб щось відшукати чи дослідити, чи ще щось. Я також лякав людей, але потім угомонився.
Але є такі духи, які лякають людей не заради їжі, а заради помсти або насолоди. Ось до прикладу Пікова Дама. Вся ця історія про неї вигадана нею самою. Я був з нею знайомий. Піка (так її деякі називають) по-справжньому просто померла, як нормальний дух. Вона перед смертю залишила записку, де описала, як їй можна дати знак. Я не розумію фокуса, як вона його відчуває, але якось вона прилітає до людей і максимально використовує ефект несподіванки, щоб перелякані заклинателі від страху непритомніли. Її визивають якимось ритуалом. Все, що вона робить – для насолоди.
Чарлі. Походить із Мексики. Дивний хлопець. Його вбили люди. Він пішов на змову з якимось демоном та добряче заплатив тому за виконання бажання. Тепер він коли хоче вертається до життя. То ж, він зазвичай невидимий, але коли схоче – стає матеріальним. Ми з ним знайомі років так сто тридцять. Знаєте, він такий худий, що словами не описати, прямо скелет обтягнутий шкірою. Він і Піка полюбляють подорожувати (між галактиками).
Баба. Вона завжди вештається по старих халупах. Я про неї багато не знаю. Відомо, що вона була офіційним привидом у психлікарні й знущалася над бідними душевнохворими. Ця категорія людей найменш захищена від невмотивованого страху. Пізніше, коли я влаштувався працювати в цей медичний заклад, Баба втекла звідти й більше там не з’являлася.
Так, я вчився на психолога, а потім на психіатра. Єдине, що я зробив корисного під час сидіння в руїнах – це те, що я відкрив ще три види страху людини, але про це мало хто знає.
Ну, раз вже прокинувся, буду вставати. Піднявся, потягнувся й глянув на сусіда. Не зрозумів? А демон-то спить… Цікаво, демонам, що такі емоційні сни сняться? Ай, демон, що плаче?.. Дивний ранок. Сподіваюся, що ми на Дагоні не надовго, бо мене вже дістали ці павуки в бокалах. Я вилетів з кімнати й почав літати по всій квартирі, як привид. Між духом і привидом величезна різниця. Мене й досі бісять запитання тих людей, яких я лякав: «Ти привид?», або влоги деяких блогерів, які казали: «Я так гадаю, що це привид хлопця, який тут помер». Ну, що ж це таке? Не помирав я ніде!
Пройти крізь когось можна по-різному. Перший спосіб – це просто пройти крізь когось по дотичній. Другий – це я сам не знаю, чому так виходить, просто заставити вивільнитися страх і все. Тобто, якщо негайно потрібна енергія, ми проходимо крізь когось наскрізь і заставляємо боятися. Із страху, який вивільнюється з людини можна швецький стіл накрити.
***
Яка різниця між духом та привидом? Привид – це душа померлої людини, яку не впустили ні в рай, ні в пекло. Дух – це представник численної розвиненої раси, який також є живим, як і живі люди. Чому раз я дух, я не можу стояти в природній своїй формі?! Ноги в мене нікуди не пропадають! Тільки, якщо я захочу!
***
Переставши літати по квартирі, я попрямував на кухню. А то від цих незрозумілостей розігрався апетит. Як працює така стара модель плити я взагалі не зрозумів. У холодильнику – миша повісилася, треба йти за продуктами. Залишився голодним.
До кухню зайшла сонна Варда.
– Добрий ранок, – сказала вона.
– Так.
Ця квартира якось дивно діє на всіх. Напевне, тут просто дивакуватий інтер’єр. Потім на кухню зайшла фея. Я не знаю, яка ніч у неї сьогодні була, але волосся Віки перетворилося на гніздо. Дівчата не дуже довірливо дивляться на мене. О, ні! Їх напевне досі мучить цікавість, що це я із бідними селянами планети Різо робив? А я просто не хочу про ті часи говорити.
Позіхаючи, на кухні з'явилася Карай. Вже всі прокинулися, окрім проклятого демона. Він для того, щоб ув’язнити мене зробив бозна-що. Найтон через горищне вікно проліз до мене в дім, рукавицями із шкіри волохца-альбіноса схопив мене й перерізав мені вени на руці так, що я ледь кров’ю не стік. Я намагався набути природної форми, але в мене ніяк не виходило!
Фея вирішила провести нараду. На порядку денному два питання. По-перше, що робити у зв'язку з оприлюдненням нашого прибуття на планету Дагон. По-друге, де демон? З першого питання в мене особисто не було слів, одні не цензурні вирази. Це ж треба як нам напаскудили добрі люди-ящірки. Дівчата теж не могли втриматися від міцних висловів. Звичайно ж леді, але й у них терпіння може закінчитися. Мабуть усі три сиділи допізна в інеті й милувалися на свої витягнуті личка.
Дагонці пообіцяли, що за нами на протязі десяти-дванадцяти днів прилетить зореліт і доставить у галактику Великий Пес. Залишається тільки пережити ці дні тут, оскільки ризикувати знову з телепортом не хочеться, хтозна-куди викине.
