Текст книги "Нелюди. Команда в зборі"

Темніє. Сутінки оточили мене. Що-небудь прочитати неможливо. Магічна куля в кабінеті світить ледве-ледве. Я залишив карту на столі, а інші папери розіпхав туди звідки взяв, потім вийшов у вітальню.

Відчинилися вхідні двері й увійшов Гоньд з великим підносом у руках.

– Добрий вечір, тене Гоньде, – може зможу дізнатися щось новеньке?

– Добрий вечір, тене Найтоне, – демон неквапливо розставив посуд на двох столиках, один накривши для феї, інший для мене – смакота! Зокрема, смажена ящірка на шампурі з лимоном у роті.

– Тене Гоньде, а коли тена Ролель приїде в замок? Я вважав, що як тільки вона дізнається, що я прокинувся, так відразу й приїде сюди, – додав у голос хвилювання.

– Тене Найтоне, моя господиня сама вирішує коли й куди їздити, а то, що ви прокинулися не така важлива подія, щоб навмисно про це повідомляти, – демон вийшов з кімнати.

Ось і чудово! Тепер розбудити Віку й повечеряти. Думаю, що покійна ректорка не забариться.

Оюун Еренц ен

Останній промінь Турійна зник за небокраєм. Я з'явилася, як завше, у лівому кутку лабораторії.

Ще давно, коли я була молодою викладачкою в академії, проводила дослід у себе в лабораторії в замку: намагалася відновити старовинний рецепт зілля регенірації, який знайшла в одному манускрипті, що майже розвалився на шматки. У казанку кипіли необхідні інгредієнти, залишалося тільки додати дрібно нарізаний корінь манагорда. Я стояла біля столу, якраз у цьому лівому кутку, із зусиллям кремсала твердий корінь. Ніж зіскочив і відсік мені великий палець. Крові було! Заляпало стіл, підлогу, стіну. Палець я приклала назад і магічно приєднала, але для того щоб він приріс і був як раніше потрібен був дужий цілитель. Послала вістку в Лекенбау про виклик цілителя. Слуг для прибирання не викликала, не хотіла лякати. Прочитала коротеньке заклинання чистоти й кров з поверхонь зникла, але мабуть устигла всмоктатися в камінь. Знеболила рану та продовжила варити зілля. Коли воно було готове й охололо, вирішила випробувати на собі: намазала рану й пішла відчиняти прохід, оскільки приїхав цілитель. Тен Ундес, давнішній друг нашого роду, оглянув рану й здивовано повідомив, що в його допомозі немає потреби, оскільки палець інтенсивно приростає до руки й втручатися було б помилкою.

Після смерті, коли моя душа залишилася у вимірі чатувати переродження, я змогла з’являтися й літати по своєму замку. Являлася я повсякчас у лівому кутку лабораторії, видко моя кров притягувала.

У лабораторії феї немає. На столі стоїть містка торба, заповнена до верху продуктами, поруч лежить велика фляга. На дивані все так само спочиває хлопець.

Тут я почула:

– Капелюхи потрібні, щоб не напекло голову, – переконано казала фея. – Днем без тіні можна отримати тепловий удар, а так хоч щось.

– Але це жіночий капелюх і я буду виглядати в ньому як дурень, – роздратовано відповів їй чоловічий голос.

– Крім мене там нікого не буде. І краще виглядати як дурень, ніж гарно лежати без свідомості, – схвильовано відповідала дівчина.

У лабораторію зайшла Віка й за нею смаглявий демон, що до цього зображував сплячого красеня на дивані в кабінеті. Отепер я впізнала в ньому свого колишнього студента – Кровменя Найтона, а значить схожий хлопець отута в лабораторії – це його брат Найон.

– Добрий вечір, тено Еренцен, – побачивши мене, нараз привітався Кровмень.

– Добрий вечір, – вторить йому фея.

– Ну що ж, добрий вечір, – відповіла я. – Рада, що ти прокинувся Найтон. Як у тебе вийшло?

– А це не я. Це мене фея вивела – професор з Ровелли.

– Міцна! – здивувалася я. – Але швидше за все це була колективна робота.

– Вона так і казала, що у «них» сили закінчуються. Я такий радий вас бачити! Згадував сьогодні Ваші лекції, – радісно відповів Кровмень.

– Невже пам'ятаєш чому я вас учила? – приємно зустріти свого учня.

– Навіть можу розрахувати швидкість, з якою буду рухатися з цього замку на волю! – пожартував він.

– У тебе гарне почуття гумору, але час не жде. Якщо ви зібралися сьогодні втекти, то нам варто поспішати, бо згаяного часу й горбалем не доженеш, – доводиться квапити цих несподіваних "гостей", хоча дуже не хочеться. Мені сподобалося спілкуватися з феєю. Така допитлива розумна дівчинка! Але краще буде допомогти їм покинути Хартаавр Шааґа, припускаю, що цим зараджу лиху, що може трапитися з моєю онукою.

– Оюун, але ви ж говорили, що замок не випустить без дозволу своєї господині.

– Тена ректорка і є господиня замку, – перебив фею Кровмень.

– Я пишаюся тобою, Найтоне, ти не дарма був одним з найкращих студентів. Слуги вам не завадять, оскільки рано лягають спати. Найтоне, я сподіваюся ти не залишеш брата? – головне позбутися всіх.

– Звичайно, – спокійно відповів хлопець, – тільки боюся, що з ним ми будемо дуже повільно теліпатися.

– Вам треба прямувати на північ. Там є оазис, в якому живуть суслаї. Вони вам допоможуть. У кабінеті, у столі є гроші. Візьмете їх із собою.

Найтон звалив брата на плече, Віка взяла провізію і всі спустилися на перший поверх. Біля вхідної арки завмерли з надією. Я підлетіла ближче до стіни й тихо заспівала заклинання відкриття. Арка почала світлішати й прохід відкрився. Ось так і обходять родову магію. Хоча я дію на благо нинішньої господині й замок це відчуває.

– Бувайте, мої дорогенькі, – мені стало сумно.

– Гарно дякую. До побачення, – попрощалася фея.

– Дякую, тено Еренцен. Бувайте, – Кровмень змахнув рукою.

Найтон

} }

Темно. Парка, задушлива ніч. В обличчя вдарило гаряче сухе повітря. Я підняв голову й побачив зірки. У цей час супутники Булгану ще не з’явилися на небі. Я поправив ношу, що висить на моєму плечі й пішов уперед. Позаду лунає шерех піску. Фея така маленька, а тупотить як горбаль. Мені пощастило, що Віка не злопам'ятна. Їй стільки довелося пережити з моєї вини: викрадення, телепортації у невідомість, полон, але вона ставиться до мене по-доброму й навіть утішала, коли я запанікував.

Тиша. Від кроків шурхоче пісок. Спекотно. Темрява поглинула замок. Чим далі підемо, тим краще.

– Може зробити світлячка? – тихенько питає Віка.

– Нас буде дуже далеко видно, – також тихо відповідаю я.

У такому безгомінні звук лине далеко. Попереду високий бархан. Вирішив обійти його справа. Раптом із замку побачать нас на тлі зірок. Плечу важко, ноша сповзає. Може не треба було брати? Хто його знає як краще зробити. Холодна фляжка з водою б'є по стегну. Торбу з їжею несе фея. Не виходить у мене взяти все.

Ось і закінчується бархан. Далі можна буде звернути за нього. Йдемо строго на північ. Сподіваюся, що суслаї знайдуть нас раніше, ніж ми доповземо до їх оазису.

По спині між лопатками тече піт. Задуха, спекотно. Я б уже поміняв плече, а то навіть м'язи шиї занили, але від Віки ніяких скарг. Мені соромно сказати першому, що втомився. Завернули за бархан і відразу почався підйом угору. Пісок обсипається, ноги з'їжджають униз. Ледве виліз нагору. Ух!

– Тобі допомогти? – напевно дівчина почула моє гучне дихання. Ганьба!

Вирішив відпочити. Я поклав Найона, якого ніс на плечі, на пісок і дав йому скотитися вниз з бархану. Після цього сів сам й почав з’їжджати за братом, поступово набираючи швидкість, але на шляху до низу мені трапився камінь, що ховався під піском. Із-за нього я не втримав рівноваги й хаотично покотився долу.

Зупинився. У голові паморочиться, усе в піску. Рукою почав протирати обличчя. Коли розплющив очі, то зненацька перед собою побачив чорний чоловічий силует і мені в шию вдавили невеликий металевий предмет, мабуть зброю:

– Ворухнешся й у твоєму тілі на одну дірку буде більше.

Пошукав очима фею. Вона злетіла вгору й зависла над нами яскравим метеликом.

– Тено Вікторіє! – звернувся до неї чоловік із залізякою. – Вам нема чого лякатися нас. Ми тута за наказом Правителя Тунни Кроулі Шостого. Розшукували Вас і Вашого супутника.

Правитель точно знає про мене. Жах!

Фея, витончено затріпотівши крильцями, спланерувала на пісок. Мене підняли й защипнули на руках кайданки, а на шиї застібнули антимагічний нашийник. Гаплик мені!

– Звільніть Найтона! – обурилася Віка.

– Наскільки знаю, він Вас викрав, – пробасив той, що схопив мене.

– Це було давно, а зараз він допоміг мені втекти із замку, – хоробро кинулася захищати мене дівчина.

– Вибачте, тено, але питання волі цього демона буде вирішувати наш Правитель, а ми істоти підневільні, виконуємо наказ, – вояка злегка вклонився феї і повернувся до своїх товаришів. – Рушаймо. Повідомте іншим, що вантаж отриманий. Відправляємо замовникам.

Кожному своє

Ролель

Що трапилося? Чергові витребеньки Правителя?

Я прямую до кабінету батька. Кілька хвилин тому до мене підбігла служниця і, тремтячим від хвилювання голосом, попросила терміново прийти в кабінет господаря, оскільки сталося щось жахливе.

Що могло статися? Кроулі зняв батька з посади?

Ось і щільно зачинені двері. Штовхнула стулку й зайшла в приміщення. Батько нервово ходить від стіни до стіни. Спина згорблена, обхопив руками себе за плечі, ніби йому холодно.

– Тату?

– Ролель! Донечко моя! – батько повернувся й кинувся до мене назустріч. О Космосе! Він постарів років на сто: шкіра посіріла, скроні білі, руки тремтять. – Горе-то яке! Як же так!

– Що трапилось?

– Ой, лишечко! Ой, біда! Як мама це переживе! – він обхопив мене руками й міцно притиснув до себе, погойдуючись з боку в бік.

– Досить! Поясни, що тут коїться, – я намагаюся звільнитися й вперлася руками у груди батька.

– Донечко, моя рідна! Я нічого, нічого не міг змінити, тому пішов на крайні заходи. Тільки так було можливо відвернути неминуче, – батько схопив мене за руки й благально зазирнув в очі.

Хто з нас збожеволів? Я відчула рух зліва й обернулася. До нас наближається гвардієць із кайданками в руках. Ах ти, мерзотник! Сконцентрувала енергію в лівій руці й спробувала вдарити в нього вогнем, але руку міцно тримали.

– Тату? – здивовано подивилася батькові в очі. – Що ти робиш? – біль зради штрикнув у серце.

– Прости мене, люба. Це єдине, що я можу для тебе зробити. Інакше – смертна кара, – з очей батька побігли сльози й він судорожно зітхнув.

У мене на шиї з гучним клацанням застебнувся антимагічний нашийник, скували руки й ноги, а я дивлюся в рідні очі й не можу зрозуміти як таке трапилося, що мене зрадив власний батько, який завжди був готовий дістати зірку з неба?

Батько впав на коліна, закрив обличчя руками, плечі його здригаються від беззвучних ридань. Два гвардійця підхопили мене на руки й понесли з кабінету. Я почала вириватися й лаяти цих паразитів. Десь пролунав гучний крик матері, яка намагалася пробитися до мене.

Винесли й кинули у фургон, а в моїй голові б’ється тільки одна думка: не пробачу!

Найон

Реальність здригнулася й через ненависну сферу, яка давно тримає мене у полоні, до мене ступив тен Енебіш.

Я недовірливо вирячився на нього. Звідки? Як?

– Вітаю, Найоне. Це було важко, але вийшло. Як ви себе почуваєте? Ваше тіло ослабло, але як тільки прийдете до себе, зможете їм зайнятися, – чітко, як на лекції, проговорив сивий демон.

– Вітаю, тене Енебіш. Учителю, а як ви дізналися де я? – радість від спілкування хоч з кимось живим захопила мене.

– Мене попросили вивести вас із світу снів, – спокійно відказав той.

– Хто?

– Тен Барлас наказав мені це зробити.

– Хто це? Навіщо? – так, щось це підозріло.

Я лише виконавець, тому не знаю навіщо, а от хто це ви дізнаєтеся самі. Та як ваш учитель, я хтів би сказати, що не очікував такої хиби. Юнак з гарною освітою, з пристойного роду…

– Ну, вам добре говорити, у вас рід чистокровний. Вас ніхто не дорікає родичами. Це не я винен, а мої батьки: мати тим, що народилася не у тих кого треба, а батько тим, що не подумав про майбутнє своїх дітей і зіпсував їм гени. Ненавиджу! Ось кого треба було в першу чергу прибрати, щоб повітря не псували, – лють ударяє по нервах, образа душить. – Ходять тут усякі й повчають! Триклятуща родина!

– Хтозна-що ви говорите, юначе. Як можна ненавидити свою родину? Ваші батьки подарували вам життя, вони дали вам положення в суспільстві, оплатили навчання. А ви замість вдячності вирішили вчинити злочин, який призведе до ганьби всього роду? Ви кинули їм віхоть! Незбагненним шляхом пішли ви, юначе, – зажурився вчитель.

– Досить! Ви навіщо сюди приперлися? Дорікати мені? Повчати? Ідіть туди звідки прийшли. Мене ваші дурощі не цікавлять, – звідки він міг дізнатися про ритуал? Невже Найтон розповів? Ось уже пощастило з братом, тільки на роль жертви й підходить. Стоп! Він казав, як прийду до себе... Значить мене зараз випустять зі світу снів!!! Треба зорієнтуватися й бігти якнайдалі. Якщо до мене прийшов учитель, то можливо я вдома. Добре було б!

Учитель тим часом, зібрав руками сферу, як ніби вона була з павутиння, і згорнуту кульку кинув на траву.

– Можеш прокидатися, – велів він мені й розтанув у повітрі.

Я прокинувся. Очі ще закриті. Спробував відчути своє тіло. Я лежу на спині, руки, ноги витягнуті, не можу поворухнутися. М'язи не слухаються. У грудях порожнеча. Гаразд, головне з'ясувати де я. Розплющив очі й отетерів. Ні! Хай їм грець! Низька сіра стеля. Темні кам'яні стіни. Наді мною високо маленьке віконце, забране гратами. Присмерк та холод. Кілька темних силуетів стоять віддалік. На руках задзвенів метал. В’язниця...

– Бевзні! Нікчемники! Чорти головаті! Як ви посміли мене закувати! – заричав я та сіпнувся, щоб устати. Тіло не слухає, кайданки не дають спертися на лежак, щоб сісти. Тоді я зсунув ноги в бік, повернувся й упав на підлогу. До мене ступив кремезний гвардієць, схопив за плече й підняв на ноги:

– Ну що, поганець, очуняв? – прогарчав мені в ухо та неабияк ударив кулаком у живіт.

Обпекло болем. Я задихнувся й упав на коліна.

Добродію, може не треба його бити, йому ж ще предстати перед Правителем доведеться, – пролунав голос учителя. Зрадник! Допоміг мене у в’язницю кинути! Тварюка! Ненавиджу! Я спробував кинути в гвардійця закляттям, але не відчув магії. Так ось звідки в грудях порожнеча. Тільки тепер відчув нашийник.

А щоб вас підняло й гепнуло! Хочете мене до Правителя вести? Хіба як здохне чорт у рові! – не встаючи з колін, кинувся вперед і навалився на вчителя, намагаючись ланцюгом придушити його. Подув легіт. Мене підняло в повітря, перевернуло й понесло в бік лежака, але тут гвардієць схопив за ноги й шарпнув долу, при цьому дав копняка коліном у спину.

Потворо, тільки сіпнися! – прогримав він.

Удар коліном припав у куприк. Спину прострелило болем і я завмер, остерігаючись ворухнутися. Може варто дізнатися, що скаже мені Правитель? Без магії, у кайданках, усе рівно не зможу втекти.

Віто Ілсієло

– Віто, зайди в капітанську рубку, – трохи стривожено пролунав голос капітана лінкору "ПХ-5" Вєщели.

З Бартошем я знайомий давнісінько. Импет номер п'ять приписали до "ПХ-5" ще двадцять сім років тому. Мені відразу сподобався цей молодий перевертень. А коли я дізнався, що його друга іпостась – вовк, зрозумів, що спрацюємося. Вовки дуже вірні в дружбі й добре працюють у колективі. Тому службові відносини швидко переросли в дружні. Загалом, нашого капітана я поважаю і ціную.

Йду, – відразу попрямував я на виклик.

На головному екрані побачив військовий зореліт демонів.

– Нас чекали біля точки виходу з гіперпростору, – пояснив Бартош.

– З нами зв'язалися?

– Хотіли спозирати представника ПИЛОСМОКа. Будеш говорити? – Бартош подивився на мене і, дочекавшись кивка, увімкнув екран зовнішнього зв'язку.

– Вітаю, тени, – прогарчав з екрану здоровенний демон у формі. Його чорні очі зазирають у душу й тішить, що через екран він не може нас підпорядкувати. – Командир гвардії Правителя Тумурзорін.

– Командир п’ятого импету ПИЛОСМОКа Ілсієло.

– У нас на борту перебуває фея Студенко Вікторія. Ви можете її забрати.

– Я буду з підлеглою, – належить відразу оговорити, що буду не один.

– Чекаємо, – демон прожогом вимкнув екран.

Капітан кивнув і ввімкнув екран внутрішнього зв'язку:

– Екіпаже, приготуватися до стикування. Випустити еластичний шлюз.

Ми з Айкен перейшли на зореліт демонів. Біля стикувального шлюзу нас зустрів військовий і провів у кают-компанію.

Командир гвардії Правителя був там. Поряд на дивані сидить гарна дівчина з великими блакитними очима та довгим кучерявим білим волоссям. За її плечима тремтять невеликі прозорі крила. Поруч з високими демонами фея виглядає дитиною.

– Добрий день, Вікторіє. Я командир п’ятого импету ПИЛОСМОКа Ілсієло. Мене направив за Вами уряд Доміону Ровелли.

– Добрий день, командире. Рада вас бачити. Скажіть, будь ласка, а Ви повинні забрати тільки мене чи й мого супутника? – голос феї тремтів від хвилювання.

Я подивився на демона:

– У Вас на борту є Кровмень Найтон? – чому спершу Тумурзорін не дав знати про нього? Дивно…

– За наказом Правителя Тунни Кроулі Шостого я повинен передати Вам фею. Кровмень є підданим Тунни й передачі не підлягає, – Тумурзорін уперто стиснув губи й блиснув очима.

– На жаль, я можу забрати тільки Вас, – я щиро засмутився, побачивши сльози в очах дівчини. – Познайомтеся, це моя колегиня – Айкен, – повернувшись, покликав вампіршу підійти ближче.

Карай

Я, Варда й Внсі на льотному полі космопорту, на цей раз в якості тих, що зустрічають. "ПХ-5" сів кілька годин тому, але нам ще прийдеться чекати, бо розгерметизація не закінчилася. Маю гадку, що до виходу зараз готується п’ятий импет та пасажирка – Віка.

Ось опустилися двері, які одночасно є і спуском униз. Вийшла Віка, за нею бійці в аквамариновій формі. Ми побігли до зорельоту. На диво, я знаю цю дівчину трохи більше місяця, а таке відчуття, що все життя. Так рада, що вона ціла й неушкоджена! Ми з Вардою кинулись обіймати фею, а дух радісно привітав її з порятунком і почав виглядати Айкен серед юрби.

Коли вщухла перша радість, ми з дівчатами підійшли до бійців, щоб подякувати за порятунок нашої подруги. Із зорельоту спустився командир Ілсіело, привітався з нами, сказав, що завжди із радістю прийде до нас на допомогу, а потім вишиковував свій підрозділ і вони покрокували до космопорту.

– Ну що, пішли? – повернувся до нас дух.

– Гайда, – підтвердила Віка. – Як же тут гарно! – захопилася вона, дивлячись на яскраву зелень за територією льотного поля.

– Це ти ще не бачила Хату драконів! – захотілося похвалитися мені.

– У фей теж дуже файно, – заперечила Варда.

– Віко, а ти полюбляєш купатися в морі? – хитро поцікавився Внсі.

Ми на перебій почали розповідати подрузі про диковини, які бачили тут. Так, не змовкаючи, зайшли в будівлю космопорту.

– Віко, повідай, що з тобою трапилося після того, як демони викрали вас? – я згадала, що фея єдина побувала у вимірі демонів.

– Це дуже довга оповідь і я обов'язково все вам розповім, але спочатку мені треба з вами поговорити, – озирнувшись, Віка пішла до місць для очікування й потягнула нас за собою.

Коли ми сіли обличчям один до одного в зручні крісла, фея заговорила:

– Нам терміново треба вирішити питання з Найтоном, інакше його стратять.

– Хто? – оторопіла я.

– За що? – одночасно запитав дух.

– Як? – вигукнула перевертень, перебиваючи нас.

Ми переглянулися й повернулися до Віки.

– Я відповім по порядку. Стратить Найтона Правитель Тунни Кроулі Шостий за участь у змові проти Династії. Стратять якимось жахливим способом, подробиці якого не захотіли мені розкривати.

– Але якщо він накоїв таке, може не варто йому допомагати? – я ніколи не долюблювала злочинців.

– У тому то й справа, що він не збирався цього вчиняти! – схвильовано проторохтіла Віка. – Його використали! Брат змусив Найтона нас викрасти й замкнути у в’язницю. Це був задум Найона – захопити владу в Тунні. Не забувайте, що Найтона позбавили сили вогню, тому він був у повній обладі брата.

– Але допомагати нам він почав тільки після того, як брат і його упік до в'язниці, – справедливість понад усе!

– Так, це так. Але що заважало Найтону врятуватися разом із тобою удвох? – Віка серйозно подивилася мені в очі. – Чи це ти вмовила його врятувати й інших викрадених?

– Я про вас навіть не знала, – правду не приховаєш.

– Нас він випустив на зло брату, – упевнено проронив Внсі.

– А тобі є різниця, з якої причини ти живий, здоровий і на волі? – тихо запитала Віка й уважно подивилася в очі духу.

Той спозирав на фею якийсь час, а потім зітхнув і відповів:

– Ні, я радий, що він так учинив.

– Я пропоную звернутися до керівництва Ровелли із проханням забрати Найтона з Тунни під юрисдикцію нелюдів. Хто зі мною згоден? – Віка вичікувально гляділа на нас.

– Я згодна, – підтримала її. Усе-таки чкурнули ми за допомогою Найтона.

– Підтримую, – буркнув Внсі.

– Я з вами, – сказала Варда.

З космопорту ми на таксі поїхали нараз у Помаранчевий будинок. У приймальні побачили Ерхо.

– Добрий день, Ерхо, – привіталися з ним.

– Добрий день. Що Вас привело до нас? – секретар щиро радий допомогти нам.

– Нам дуже треба зустрітися з Головою уряду Домініону Ровелли паном Хабеном, – пояснила Варда.

– Це терміново, будь ласочка, – благально вимовила Віка й легенько торкнулася плеча Ерхо.

– Негайно подивлюся, що можу зробити, – не зводячи очей з феї, він підійшов до свого столу й почав нишпорити по ньому руками. Віка посміхнулася. Ерхо почервонів і втупив погляд у стіл, потім зосередився й швидко знайшов записник, перегорнув його, щось прикинув і зирнув на нас:

– Можу організувати зустріч сьогодні о 16.15.

– Ерхо! Ви просто диво! – вигукнула Варда.

– Гарно дякую! Ви чудовий! – сяючи очима, мовила Віка.

Тен Натан

Останнім часом усе пішло шкереберть! Правитель ходить злий, як чорт. Велику частину часу проводить у камері для допитів. Нікому не вірить і всіх підозрює в найстрашніших гріхах. І як отут працювати?

Ця Гаївська виявилася дуже діяльною персоною. Такі б здібності та в конструктивне русло! Це треба ж утямити замовити вбивство людей на їх планеті, підставивши при цьому найманців татуся. А направити агента (і, до речі, вельми непоганого агента) для організації викрадення на планеті Дагон? Якби не ексцес виконавця все б вийшло!

Доречно зауважити, що Міжгалактична розвідка Тунни теперки має складне завдання: знайти та доставити у вимір Алабаму Дерію. Дуже здібна дівчинка! Таку б завербувати для роботи на нашу спецслужбу, але боюсь, що Правитель дуже злий і не пробачить їй роботу на зрадницю. Шкода. Хоча після повернення в Тунну на "Непокірному вітрі" Алабама встигла пересісти на якийсь зореліт і загубитися на просторах всесвіту. З її вміннями, шукати її будуть дуже довго. Може до того часу як знайдуть, Правитель охолоне й почне мислити практично?

Ось уже кого не шкода, так це найманців мера. Що капітан "Непокірного вітру", що командир "Десмосу" – дорослі чоловіки, а пішли на поводу юної дівчини. Вони попросту зобов'язані були зупинити її, пояснити злочинність дій, які вона вимагала виконати. Уже тисячу двісті років, з дня сходження на трон Кроулі Шостого, політика Тунни спрямована на зближення із Співдружністю нелюдей, тому активні бойові дії проти окремих представників цих рас безсумнівно виходять за рамки звичайної поведінки! Не розуміння цього – уже злочин.

Як тепер відреагує Співдружність на всі ці події? Вони уважно слідкують за найменшим нехтуванням правами нелюдів з боку демонів, а тут викрадення з метою вбивства. Таке Тунні не пробачать! Бідолашний Кроулі, доведеться йому докласти чимало зусиль, щоб усе закінчилося мирно. А скільки це буде коштувати, мені й подумати боязно!

Суд

Легенда про в’язницю Люції-Адонії

У стародавні часи на материку Альбару було кілька держав. На західному узбережжі океану розташувався каганат водяників. Далі вглиб материка йшло королівство вампірів. Кордоном між ними були гори. Гірський масив Альпарело проходив з півночі на південь і був досить неприступний. Майже посередині хребта розкинулася ущелина Фаранда, де втиснулася зручна дорога від водяників до вампірів. Для охорони кордону на дорозі вампіри побудували Сторожову фортецю.

Одного разу у фортецю приїхала дочка короля чародійка Люція-Адонія. Вона приїхала до свого нареченого – коменданта фортеці герцога Аларма. Аларм зустрів кохану, проводив її до своїх покоїв і попросив зачекати, оскільки вирушав з місією до водяників, які хотіли повідомити важливу звістку.

Наступного дня з узбережжя налетів руйнівний ураган. Герцог Аларм і його супроводжуючі загинули. Коли Люція-Адонія дізналася про це, то втратила глузд. Вона почала вбивати всіх хто знаходився у фортеці, оскільки вважала їх винними в загибелі коханого.

Один із солдатів зміг утекти й покликати на допомогу. У Сторожову фортецю прибули наймогутніші маги королівства. Вони вгамували бідолашну божевільну. Невтішний король не дозволив убити свою дочку й дав наказ укріпити фортецю на стільки, щоб можна було утримувати там одну з найсильніших чародійок.

Маги вплели у фортечний мур й стіни будівель потужні закляття й з тих пір у фортецю складно пробратися, але абсолютно не можливо з неї вибратися. Божевільна вампірша утримувалась у в'язниці до самої смерті й там же була похована. У народі Сторожова фортеця отримала назву В’язниця Люції-Адонії.

Пройшло багато часу. Держави зникли з лиця Клавіантуса. Раси живуть поруч одна з одною й обирають спільний уряд, але стара фортеця зберіглася, час не владний над нею. Нині це єдина на планеті діюча в’язниця для особливо небезпечних злочинців.

Внсі

Я побачив Айкен. Білосніжний сарафан охоплював струнку постать та гарно відтіняв чорне волосся й темну шкіру. Витончені ніжки з маленькими ступнями дзвінко стукали по доріжці невеликими каблучками білих босоніжок. Вона незрівнянна! Я пішов назустріч. Айкен побачила мене й радісно помахала рукою. Ще пару кроків і я вручив їй букет червоних граадзов. Ці квіти підкреслили досконалу красу моєї Богині.

– Вітаю! – оксамитовий голос дівчини звучав як пісня сирени.

– Вітаю! Ти чудово виглядаєш, – хвиля подяки торкнулася мене.

– Куди підемо? – я відчув зацікавленість Айкен.

– З тобою хоч на край всесвіту, – я сказав абсолютно щиро.

– Край всесвіту – це добре, але може спочатку куди ближче? – розсміялася дівчина.

– Як ти ставишся до класичного живопису?

– Позитивно, – серйозно відповіла вона.

– Пропоную сходити в Художню галерею Пумасата. Там проходить виставка робіт Зорін Гога. Він водяник, художник-мариніст, працює в стилі романтизму, – я гарячково згадував, що ще було написано в рекламному буклеті, який принесла Віка.

– Як цікаво! Я із задоволенням піду в галерею, – радісно промовила моя красуня.

Вечір пройшов чудово! Відвідали галерею. Картини вражали. Потім пройшлися по центру міста та Айкен погодилася піти в ресторан. Учора замовив там столик. Я дуже вдячний Карай за те, що за допомогою драконів зміг отримати доступ до свого банківського рахунку на планеті Різо, а то без грошей яке побачення?

У ресторані ми насолоджувалися вишуканими стравами. Коли подали десерт – морозиво з горішками й сиропом – Айкен серйозно запитала:

– Ви виклики на суд над Кровменем Найтоном, демоном-вампіром із Тунни, отримали?

– На суд? Ми? – я вражено дивився на дівчину. Це що ж, нам треба буде їхати в Тунну?

– Ну так. Мене й Ілсіело викликали як свідків, а ви там потерпілі, – Айкен здивовано дивилася на мене й не могла зрозуміти, чому я такий нетямущий.

– Ми всі поїдемо в Тунну? – сумнівався я.

– Навіщо в Тунну? Суд буде проходити тут у Пумасаті.

– А Найтон де? – не міг збагнути я.

– Так демони вислали його нам.

– Спрацювало! – я прожогом почав дзвонити феє, щоб її порадувати та глянув на свою кохану. – Вибач, мені треба подзвонити Віці. Вона занадто хвилюється за Найтона, а він здорово їй допоміг.

Айкен кивнула й почала їсти морозиво, поки я спілкувався з феєю.

Пан Хабен обіцяв нам, що звернеться із запитом до уряду Співдружності й особисто поговорить з паном Хельге, якого добре знає, про можливість забрати Кровменя під юрисдикцію Ровелли. Я йому повірив, оскільки він не брехав і був упевнений в позитивному вирішенні цього питання. І не дарма!

Варда

Віка вимкнула смарт і подивилася на нас із Карай. Ми відпочиваємо на пляжі недалеко від Хати драконів. Уже вечоріє. Денна спека спала й повітря приємно тепле. Ровелла торкнулася моря й по воді побігла помаранчево-золота доріжка. Хвилі з тихим шелестом накочують на берег.

– Найтона привезли з Тунни на Клавіантус. Тут його судитимуть, а ми по справі – потерпілі, – збуджено розповіла Віка.

– Пан Хабен не підвів нас! – приємно, що наш глава уряду заслуговує на повагу.

– Як цікаво! Я стільки чула від батьків про судові засідання, але ще жодного разу не брала участь сама безпосередньо, – очі Карай загорілись азартом.