Текст книги "Нелюди. Команда в зборі"

Автор книги: Дарина Петюшка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

– Вардо, тобі варто побути з рідними. Зустрінемося завтра, – порадила я подрузі.

– Добре було б дізнатися, де знаходиться Хата драконів, – обронив Внсі.

– Ось це якраз просто, – відповіла Сана. – Давай сюди запрошення, – звернулася вона до мене.

Сана розкрила запрошення й показала невелике червоне коло на титульному аркуші знизу. Притиснула до нього великий палець лівої руки. Негайно з'явилася голограма розміром з середню книгу, на якій видніється різнобарвна карта міста. Посередині висить перевернута крапля синього кольору.

– Це місце, де ми знаходимося зараз, – пояснила Сана. Потім провела вказівним пальцем правої руки по підпису Глави громади драконів і тут же біля краплі з'явилася стрілка, що показує вліво. – А ось туди вам треба йти.

Ми попрощалися з усіма й пішли за вказівкою навігатора.

Пумасат дуже зелене місто. Через жаркий вологий клімат будинки ховаються в палісадниках і садах. Ми з духом йдемо по плиткам тротуару в тіні різноманітних дерев, уникаючи виходити під гарячі помаранчеві промені Ровелли. Листя, то темно-зелене блискуче, то світло-зелене матове, погойдується на гілках та чередується з різнокольоровими квітами. Поодинокі великі квітки з великими пелюстками змінюються цілими гронами дрібних суцвіть. Цвітуть дерева, кущі та трава. Над цим зеленим царством далеко один від одного стоять велингтони. Як нам пояснив старий перевертень з рудими вушками й довгим пухнастим хвостом того ж кольору, що зустрівся нам по дорозі, ці дерева дають розсіяну тінь і зменшують вплив прямих променів Ровелли на інші рослини.

Будівлі, що проглядаються через листя, одно-двоповерхові світлих відтінків з черепичними дахами. Вікна невеликі з дерев'яними віконницями. На стінах орнаменти, багато колон і арок. Вони так гарно поєднуються із зеленю. Вулиці широкі, багато майданів з фонтанами, на кожному кроці можна придбати морозиво та смачні фруктові фреші. Транспорту багато, але рухається повільно. Враження, ніби ніхто нікуди не поспішає. Зупинки громадського транспорту – невеличкі навіси, під якими стоять зручні лавиці.

Ближче до центру пішоходів стало більше. Усі дуже цікаві. Тут своя мода: жінки красуються короткими комбінезонами та сарафанами, й широкими солом’яними шляпами. Більшість дівчат хизуються короткими шортами та топами, що з’єднані джинсовими підтяжками, на яких прикріплені безліч значків, стрічок, прапорців та гербів. Інколи панянки ще й підтяжки з’єднують стрічкою, чи кількома. Виглядає стрічка між ними, як міст, що може бути розфарбований як прапор. Підтяжки з’єднують одяг з обох боків.

Чоловіки ж носять прості шорти/юбки із майками, як і в нас, але у всіх до футболок пришитий/одягнутий джинсовий пояс, на якому, до речі, також безліч гербів, значків та прапорців. У деяких парубків цей пояс одягнутий на шорти, але здебільшого все ж на футболку. Є ще персони, що замість поясу носять перев'язь через плече, яка закріплюється яскравою пряжкою на боку на рівні талії. Чоловічи капелюхи теж із соломи. Ще, як я бачу, тут існують сміливці, що в таку спеку, носять крисані! Це гарно, але ж то так їм голову напікає! Чому це вони не могли змінити традиційний колір капелюха на білих, чи якийсь світленький?

Щодо зовнішності, то вона в них така ж, як і в нас. Виглядають так само, як і люди, до яких ми звикли та все ж більшість ходять, не ховаючи своєї суті. Якщо йде фей – видно крила, якщо йде дух – то він не матеріальний, мовчу вже про перевертнів. Усі пішоходи привертають нашу увагу, та один, з червоними довгими пташиними крилами складеними за спиною, це робить найбільше. Він має вдоволений та впевнений вигляд, ловить зацікавлені погляди, спрямовані на його крила. Це виглядає так, як ніби вони в нього недавно з’явилися.

Бачиш он того з червоними крилами? Я не думаю, що це перевертень, – сказав мені Внсі.

Чому?

Для нього ці крила абсолютно нові.

А давай запитаєм? – я глянула на хлопця. Думаю, якби ми йшли й по дорозі бачили багато птахів-перевертнів, то нас не здивував би крилатий хлопець.

Ми підійшли до нього:

Вибачте, а Ви – перевертень? – шанобливо звернулася до червонокрилого.

Я – фей, – хитро мовив він, але зрадів не тому, що ми його з перевертнем переплутали, а тому, що ми помітили те, що він зробив. – То ілюзія. Я не люблю ходити із комашиними крильцями, ось і спробував.

Виглядає суперськи! – кинув йому дух комплімент.

Дякую, – з посмішкою від вуха до вуха юнак пішов далі по алеї.

Навігатор привів нас до моря. Широкі зі світлого каменю пірси глибоко вдаються у воду. Піщаний пляж поступово піднімається вгору й закінчується гарною набережною. Тротуарна доріжка йде вздовж моря. З іншого боку пальми з товстими бочкоподібними стовбурами, покритими колючими лусочками, і довгим темно-зеленим листям у формі пташиного пера, що стирчить пучком зверху. Під кожною пальмою лавиця, що огинає її навколо.

За пальмами розташовуються кафе, бари, ресторани, магазини та усілякі розважальні заклади. Столики з яскравими парасольками, мангали, що розповсюджують запах смажених м'яса й риби, пробудили наш апетит.

Слухай, давай зайдемо в якесь кафе, я вже така голодна, – запропонувала я духу.

Гаразд, я не проти, – він пожав плечима й ми направилися до найближчого кафе, що пропонує морські страви. Сіли за столик ближче до набережної під тінню пальми. До нас миттєво підскочила офіціантка в гарній уніформі. Я замовила круасан з тунцем та лаймовий фреш.

А ти сиди та харчуйся моєю радістю, – з посмішкою подивилася я на Внсі.

Ага, із задоволенням, – дух взяв собі плов з морепродуктів. – Як на мене, тута нестеменно має бути якесь братство духів. Чому ж за мною не прийшли? Тільки дракони такі гостинні чи що? – жартуючи запитав він удавано ображеним голосом.

Можливо вони знають, що дракони приютять нас, тому вирішили не втручатись, а разом з цим – зекономити, – видала я своє припущення.

Мабуть.

Віка

Залишившись одна в покоях, вирішила оглянути все. Хтозна скільки часу ми проведемо тут. Я вірю, що Внсі й дівчата, як тільки отримають можливість, звернуться за допомогою й не забудуть про нас. Але їм спочатку знадобитися дізнатися куди нас відвезли. А дійсно куди? Виходячи з того, що всі кого я бачила були демони, можна припустити, що ми в Тунні у Найтона на батьківщині.

З вітальні вели двоє дверей. Увійшовши в праві, побачила велике приміщення. Синє неяскраве світло магічної кулі ледь розсіює темряву. Три великих письмових столи стоять у центрі кімнати. На них лежать кіпи книг. Уздовж стін проступають силуети книжкових шаф. Куля висіть над диваном, що стоїть праворуч біля стіни. На ньому Гоньд поклав Найтона й дбайливо вкрив його пухнастою зеленою ковдрою.

Навпроти дверей, в які я увійшла, між книжковими шафами видніються ще одні двері. Цікаво, а там що? Пройшла між столами. Кроки заглушав темний килим з товстим ворсом. Двері були широкі, оббиті смугами металу, що казало про їх незламність. Ручка у вигляді голови змії кидала тінь на замкову щілину, з якої стирчав ключ. Ух ти! Може там скарбниця?

Я обережно натиснула на ручку. Двері не поворухнулися. Смикнула сильніше, результат той самий. Повернула ключ раз, другий до упору й двері відчинилися. Відчинилися також безшумно, як і все в цьому замку. Відкривши двері навстіж, заглянула в приміщення. Швидше за все це була лабораторія, оскільки центр займали довгі столи, на яких стояли скляні посудини, колби, змійовики, чаші, якісь пристрої. Детальніше розглянути було важко, оскільки кімнату також висвітлювала ледь видна магічна куля. Куля висіла над диваном, близнюк якого стояв у кабінеті, і на ньому так само як і там, лежав хлопець, укритий пухнастою зеленою ковдрою. Дежавю!

Хлопець такий же смаглявий, з чорним волоссям і, навіть, риси обличчя схожі. Галюцинація? Щоб позбутися неприємного відчуття містифікації, я похапки вернулася до кабінету. Найтон так само лежав на дивані. З радістю я помітила різницю. На Найтоні була світла футболка, куплена нами на Дагоні, а хлопець у лабораторії був у чомусь темному. Можливо це брат Найтона, якого також викрала Ролель?

– Схожі як дві краплі води, і я їх уже десь бачила, – прогугнів за спиною тихий скрипучий голос. Я різко повернулася до лабораторії і з острахом подивилася на відчинені двері.

Карай

}

Після дегустації місцевої кухні ми пішли далі. Навігатор показує напрямок уздовж моря. Легкий бриз робить прогулянку приємною.

– Так хочеться скупатися! – мрійливо протягнула я.

– Судячи з напрямку Хата драконів може бути розташована на березі. Так що ввечері накупаємося, – Внсі підбадьорився після обіду. Добре, що дракони не такі жадібні, як духи, а то мені було б дуже прикро.

Через якийсь час ми вийшли до ажурного металевого парканчика заввишки трохи вище коліна. З внутрішньої сторони паркану біля нього ростуть щільні химерно підстрижені кущі з дрібним листям яскраво-жовтого кольору зі смарагдовими смужками. Далі розкинувся доглянутий парк. Рослини стоять суцільною стіною: угорі – велингтони, що закривають півнеба, нижче йдуть їх квітучі побратими, між стовбурами мешкають різноманітні кущі, укриті різнокольоровими квітами та плодами, а на невеликих галявинах, що проглядають – пишні клумби. Гомін пташиних криків оглушає. Стрілка навігатора впирається в це царство рослин.

– Нам що через паркан лізти? – повернулася я до духа.

– Ая-яй! Де тебе виховували? Порядні люди ходять через двері, а не лазять де попало. Будівля не може стояти на самому березі, отже нам наліво, – Внсі з виглядом аристократа в двадцятому коліні пішов по доріжці з гордо піднятою головою.

Пішла за ним. Хто їх знає, цих драконів, образяться, що потоптали їм траву, і не пустять ночувати. Хвилин через двадцять парканчик повернув праворуч і, незабаром, показалася висока арка, уся обвита дрібними трояндами жовтого й рожевого кольору. Стрілка показувала на арку. Від арки вглиб парку веде широка доріжка, між плитами якої визирає коротка трава соковитого синього кольору з білими квіточками, схожими на дзвіночки. Це настільки гарно, що наступити здається блюзнірством. Не змовляючись, ми з Внсі намагаємося наступати тільки на плити й тому більше дивимося під ноги, ніж вперед.

– Дякую, – несподівано пролунав дзвінкий гарний голос. Я запнулася й мало не впала на доріжку, зависнувши в неприродній позі не далеко від поверхні. Внсі виявився дуже спритним і врятував мене від конфузу. Коли ми піднялися, то побачили перед собою симпатичну біляву дівчину у відкритому небесно-блакитному сарафані. Вона радісно посміхається.

– Ясного неба.

– Ясного неба. А за що подяка? – посмішка у дівчини така відкрита й щира, що я не втрималася й посміхнулася у відповідь.

– Не кожен прибулець поважає не тільки нас, а й нашу природу.

– А звідки ти знаєш, що ми прибульці? – здивувалася я.

– Наші цифровки, – буденно пояснив Внсі й для переконливості потряс своєю рукою з браслетом у мене перед носом.

Подумаєш, який розумний, зате мене родичі підтримали, а його кинули. Але потім я засоромилася таких думок.

– Мене звуть Карай, а це – Внсі. Ми тут за запрошенням, – я простягнула дівчині паперовий навігатор.

– Юрата, – назвалася дівчина. – Запрошення віддаси черговому. Пішли, я вас проведу, – вона повернулася й підстрибом помчала по доріжці. Ми з Внсі переглянулися: що б її наздогнати, треба спринтером бути. Та все ж побігли навздогін, забувши про красиву траву й квіти.

Петляючи між високими підстриженими кущами у формі різних тварин: слонів, носорогів, драконів, буйволів і ще когось, доріжка вивела на великий майдан з фонтаном посередині, потім оминула його з двох боків і закінчилася біля ґанку великого триповерхового будинку. Я б назвала його швидше палацом. Черепичний гострий дах, арочні вікна з дерев'яними віконницями, кручені колони вздовж першого поверху приховують веранду, на яку виходить кілька дверей. Кожна колона зверху закінчується скульптурою дивовижної тварини, жодну з яких я ніколи не бачила. По кутах палацу розташовуються круглі вежі з гострими черепичними дахами й флюгерами у вигляді драконів.

Юрата забігла до палацу й від туди почувся крик:

– Антере, до нас гості!

Ми підійшли до фонтану й побачили зліва майдану арочний тунель, обплетений виноградною лозою, що веде до великої альтанки так само вкритої зеленню, розташованої на невеликій відстані від палацу. Біля входу в арку на низьких п’єдесталах стоять дві мармурові статуї у півтора зросту людини: чоловік та жінка в коротких туніках, що простягають руки один одному.

Із-за статуї жінки вийшов досить низький худорлявий чоловік з приємним обличчям з еспаньйолкою. У нього руденьке волосся, до якого на диво добре пасують фіолетові очі. Одягнений в просту світло-блакитну футболку з намальованим котом-скелетом та джинсові короткі бріджи з металевим ланцюгом на боку.

– Ясного неба. Я сьогодні черговий, звати Антеро, – підійшовши, він простягнув руку Внсі, тоді мені. – Чув, що ви маєте прийти.

– Ясного. Внсі, – назвався дух, задивляючись на срібні плями на бортику фонтана, – а то у вас тут срібло, чи що?

– Так, то наші балуються інколи, – легко відказав черговий.

– Дорогі ж у вас забави, – з подивом протягнув дух, – але дуже гарно.

– А Вас, леді, звуть Карай?

– Так. Ясного неба, – посміхнулась я. – Ось запрошення. Юрата казала це Вам віддати.

– Авжеж, давайте сюди, – Антеро забрав папір. – Пропоную пройти в Хату, там прохолодно.

Через широку вбудовану веранду, яка тягнеться вздовж першого поверху, ми зайшли в простору приймальню, та застигли, як соляні стовпи. Матінка рідна! Золото, срібло, платина, діаманти, аквамарини, рубіни, смарагди та безліч різнокольорового дорогоцінного каміння й це все прикрашає стіни. Відчуття, що стіни повністю зроблені зі скарбів! Я ще в житті стільки коштовностей не бачила! Метали й камені не просто прикріплені до стін. Ні! Дивовижні візерунки рослинного походження й зображення екзотичних тварин перепліталися у вишуканих танцях. Тут мій погляд натрапив на скелет у капелюсі, який робив танцювальні па навколо тростини. Навколо нього скакали менші скелетики, жонглюючи різними продуктами: кільцями ковбаси, батонами хліба, огірками й ананасами. Опа! Це що за любителі некромантії? Ці життєрадісні кістяки привили мене до тями. Я змогла адекватно реагувати на шалене багатство драконів. Ліпити скелети із золота можуть тільки істоти з хорошим почуттям гумору.

– Я збожеволів! Що за дивне марево? Карай, ти це також бачиш?! – Внсі благально заглядає мені в очі. – Це весь золотий запас планети?

– Це стіна творчості, – замріяно відповів Антеро.

– Офігеть! А якщо хтось поцупить вашу творчість? – запитав дух, благоговійно погладжуючи дорогоцінні камені.

– У нас немає злодіїв. Як можна таке припустити? – пролунав обурений голос Юрати.

– Ходімо, покажу ваші кімнати, – Антеро повернув праворуч і попрямував углиб приміщення.

– Вечеря о восьмій. Сьогодні Хендрік готує свій знаменитий м'ясний пиріг, – радісно повідомила Юрата.

– Це ваш кухар? – поцікавилася я.

– Ні, що ти. У нас немає спеціальних кухарів. Просто деяким подобається готувати й вони отримують задоволення змагаючись у приготуванні кращої страви.

Внсі

Невелика хвиля наповзає на берег і з шипінням відкочується назад. За нею друга пробує дотягнутися до моїх босих ніг, але з шипінням повертається в море.

Я з посмішкою дивлюся на гру хвиль, згадуючи розмову по інету з Айкен. Моя чорноока Богиня відпочиває вдома у батьків. На чергування вона заступає через три дні й у мене є шанс зустрітися й погуляти по місту.

Повз мене, розкидаючи пісок, а потім розбризкуючи воду, пробігла Карай і з розгону пірнула в море. Виринула трохи далі, відпльовуючись і протираючи очі. Виглядає дуже задоволеною.

Вечеря в Хаті дракона пройшла весело й пізнавально. Були присутні близько десяти драконів: одні приходили, інші йшли, постійно був тільки Антеро – черговий. Він, до речі, повідомив, що завтра з ранку нас чекає для бесіди Голова уряду Домініону Ровелли Амін Хабен. Але це буде завтра, а сьогодні ми спілкувалися з дуже цікавими співрозмовниками. Дракони розумні, щирі, з почуттям гумору й налаштовані до гостей дуже доброзичливо. Я відчував себе потрібним. І Карай просто променіла вдячністю.

Після вечері ми вирішили з нею сходити покупатися, а то бути на морі й не поплавати – це нонсенс. Пірнали, плавали на перегонки, намагалися втопити одне одного, повеселилися досхочу, тепер уже просто лежимо на теплому піску. Ровелла закотилася за обрій, небо з блакитно-рожевого стало фіолетове й з'явився перший супутник – Карело ді Компра. Невелика яскрава помаранчева куля, яка не давала наступити повній темряві.

Ми з Карай лежимо й дивимося на чужі зірки. Сузір'я незвичні, особливо небо стало чужим, коли з'явився другий супутник – Апле. Він виринув знизу й пішов наздоганяти свого небесного побратима. Прибій тихо бився об берег. Я відчув печаль і тугу з боку Карай.

– Що трапилось?

– Ти собі можеш уявити ту відстань, що відокремлює нас від рідних планет? – тихо запитала вона.

Тут я помітив дивне явище: хвилі накочували на берег, але в кожній хвилі при русі виникає зелене свічення, яке зникає при наближенні до берега. Складається враження, ніби з дна піднімається світло, а потім опускається назад. Зачаровує!

– Дивись, – показав рукою Карай.

– Клас! А давай підемо у воду й подивимося ближче? – Карай підскочила й побігла до води. Я за нею.

А у воді взагалі дивно: наші тіла обліпили тисячі маленьких зелених світлячків і з боку здавалося, ніби художник обвів контури фарбою. Вау! Дива!

Робота для фахівців

Віка

У дверях я побачила білястий силует. Це стара демониця: висока, худюща, з білим волоссям піднятим у високу зачіску, одягнена в довгу сукню з широким коміром-стійкою, який стирчить ззаду вгору до половини голови. На ній багато коштовностей, а в руках велике віяло. Ніс гачком, вузькі губи й великі запалі очі та зморщена шкіра. Це привид! Хай йому грець! Крізь демоницю я бачу лабораторний стіл з приладами.

– Добрий, ік, вечір, – привіталася з привидом, ікаючи як Карай.

– Ти диви, яка чемна. Добрий вечір, – сміючись, проскрипіла старенька. – Яким вітром?

– Нас викрали, ік, – дурдом! Усе життя мріяла з привидами спілкуватися.

– І кому ви знадобилися? – ввічливо поцікавилася демониця.

– Ролель, – як ніби їй це щось скаже.

– Ось, паскудне дівчисько. Так і знала, що одного разу вона дограється.

– Ви її знаєте?

– Це моя онука, – засмучено відповіла бабця. Потім підняла голову і як на великосвітському прийомі вимовила. – Дозволь представитись. Архімаг Оюун Еренцен.

– Студенко Вікторія, фея.

– Так для чого ти знадобилася моїй онучці?

– Може у неї запитаєте? Усе-таки рідна онука, – я вирішила спочатку з'ясувати відносини між бабусею та Ролель, а то може вона душі в ній не чає, а я тутеньки з обвинуваченнями.

– По-перше, її тут немає й коли буде невідомо. По-друге, Ролель мене терпіти не може, оскільки за життя я її постійно виховувала, а вона цього не любить. І по-третє, тобі допомога потрібна, а ти в шпигунів граєш, – а бабця дуже не проста. А й справді, нам би від сюди вибратися й все одно хто в цьому допоможе.

– Моя розповідь довга, тому давайте влаштуємося зручно у вітальні і я Вам повідаю.

У вітальні я сіла в крісло, архімаг влаштувалася навпроти мене. Сидить вона або висить над кріслом, не знаю. Виглядає так, ніби сидить. І я почала свою розповідь. З самого початку, з того як Найон знайшов сувій з описом ритуалу, потім позначив жертви, про це дізналася Ролель і пустила по нашим слідам найманців. І всі наші митарства у всесвіті ...

Оюун виявилася дуже гарним слухачем. Вона не перебивала, у потрібних місцях охала й ахала, кивала й погрожувала кулаком. Як вона розповіла пізніше, професія викладача навчила уважно слухати навіть повну маячню.

Ніч пролетіла непомітно. Мій монолог поступово перейшов у діалог з нею. Архімаг чимало бачила в житті, мала багатий досвід і була дуже неординарним ученим. Спілкуватися з нею було одне задоволення. Уже під ранок ми торкнулися теми нашого з Найтоном порятунку. Я запропонувала варіант – утекти через вікно, адже всього другий поверх, а ковдр і штор тут багато. Але Оюун пояснила, що вікна видно тільки зсередини. Замок-то побудований за допомогою магії і тому є цілісним монолітним шматком мармуру без вікон і дверей зовні. Вийти й увійти можливо тільки з дозволу господині замку, але у неї є цікава ідея, яку варто випробувати.

Архімаг хотіла було розповісти те, що задумала, але розвіялася в мене на очах – перші промені світила заглянули в кімнату.

Варда

– Зустрічаємося біля Помаранчевого будинку. Не запізнюйтесь, а то буде соромно! – устати довелося рано й відразу зв'язатися з Карай.

Можна було б вередувати, але Голова уряду це не та особа, хто це оцінить.

Помаранчевий будинок дійсно помаранчевий. Стіни помаранчевого кольору, дах покритий темно-помаранчевою черепицею. Одноповерховий, зверху нагадує впалу на бік етажерку, тобто є з'єднанням великої кількості квадратів у дві лінії. У середині квадратів внутрішні дворики з фонтанами, увитими квітами альтанками та рослинами в горщиках. Посередині будівлі великий закритий прямокутник – зал засідань.

Коли я приїхала на таксі до місця зустрічі, Карай і дух уже були там. Оперативно! Тільки встигли привітатися, як з дверей вискочив молодий симпатичний чоловік у форменому одязі й звернувся до нас:

– Ви врятовані ПИЛОСМОКом? – після нашого дружного кивка заквапився. – Швидше! Поки дійдемо зовсім часу не залишиться.

Він розвернувся й побіг у будівлю. Ми за ним. Біжимо по коридорах, перетинаємо дворики, несемося через великий зал і, важко дихаючи, завмираємо перед гарними дверима. Наш провідник повернувся до нас:

– До Голови уряду звертатися – пане Хабен. Говорити коли запитає, питання задавати після дозволу, говорити по одному, його не перебивати. Ваша розмова буде записуватися, тому поводитися культурно, – він намагався згадати ще якісь інструкції, але двері відчинилися й нас покликали всередину.

У кабінеті сидять семеро. Одного ми знаємо – командир п'ятого импету Ілсіело. Решта, чотири чоловіки й дві жінки, серйозні, досвідчені, старшого покоління, дивляться на нас, як бабуся на шкідливого онука: строго, але доброзичливо.

Доброго ранку. Я – Голова уряду Домініону Ровелли Амін Хабен. Це міністри уряду.

Доброго ранку. Ділія Варда.

Лано Карай.

Утсі Внсі.

Назвалися ми по черзі.

Прошу Вас, сідайте, – гостинно запропонував Голова уряду. – Про те, як вас урятували ми знаємо, читали доповідь виконавців, бачили відео космічного бою, але що б розібратися у всьому, знайти винних, нам потрібна детальна інформація. З чого все почалося, кого ви підозрюєте й у чому, де можуть знаходитися ваші товариші й чим вам загрожує в подальшому увага демонів?

Я подивилася на Карай, вона запитально подивилася на мене. Тоді я глянула на духа. Він серйозно кивнув мені, підказуючи, що розповідь буде нам на користь. Розповідали ми з Карай по черзі, щось вона краще пам'ятала, щось я. Внсі переказав розмови демонів, які підслуховував на рятувальнику.

Внсі

Прийом у Хабена закінчився. Присутні члени уряду відчували різні почуття, але головне, що вони були обурені бажанням Ролель зробити з нас жертви й збиралися покарати її за напад на нашу компанію. Я не звернув увагу на зловтіху міністра оборони з приводу неприємностей у демонів. Сам доставив би їм у відповідь купу капостей.

Біля дверей нас чекав наш провідник.

– Ерхо, – представився він. – Пройдемо зі мною в приймальню. Вам треба дочекатися рішення уряду щодо ваших подальших дій.

Ну ось, тепер усі кому не лінь будуть диктувати як нам жити. Хоча заради звільнення Віки, я готовий потерпіти. Он і Карай надулася, від неї так і тягне роздратуванням. Цікаво, у неї що керівника не було на роботі або вона працювала віддалено? Хоча якщо подумати, то перекладач, приступаючи до виконання обов'язків, залишається сам на сам з клієнтами, сам приймає рішення й за всі невдачі несе повну відповідальність, тому звик до певної свободи.

А ось Варда спокійна, як удав. А чому як? Ха-ха! Вона впевнена, що доля заходу в надійних руках. Навіщо винаходити самокат, якщо можна вручити справу фахівцям і вони все зроблять правильно з мінімальними втратами. Узагалі-то, я з нею згоден. Як ми втрьох можемо знайти й урятувати Віку? Правильно, ніяк. Я підозрюю, що демони потягли її в Тунну. Зорельоту у нас немає. Де ця Тунна не знаємо. Як знайти фею там не уявляємо. Будемо чекати допомоги від фахівців.

У великій приймальній Ерхо посадив нас на дивані, пригостив холодним фрешем і печивом, був сама люб'язність.

Карай з Вардою знайшли на етажерці біля стіни різні журнали, вибрали з них ті, що стосуються місцевої моди, і почали розглядати й обговорювати їх вміст. Я спостерігав за Ерхо. Він займається звичайною секретарською роботою: переглядає інформацію в планшеті, робить записи в компьютері, відповідає на телефонні дзвінки.

Тут у приймальню зайшли двоє.

Перший – дух. У світло-сірому костюмі: бриджі та вільна сорочка з коротким рукавом. У чорних сонцезахисних окулярах з товстим золотим ланцюгом на шиї. Крізь нього я бачу протилежну стіну приймальної.

Друга істота дивовижна. Я с такими ще не стикався. Схожий на чоловіка, але повністю вкритий бузковою лускою, яка більше схожа на пір’я. Замість волосся в нього темно-сині нарости, схожі на тоненькі зміїні хвостики, десь двадцять сантиметрів довжиною. Одягнений у бузкову широкими складками спідницю й білу коротку майку, що висить на ньому як на вішалці. У руках складена бузкова парасолька-тростина великого розміру.

Ця колоритна парочка прямує до Ерха.

– Пане Ерхе, нам призначено, – різким холодним голосом проговорив дух. Він кинув на мене погляд і відразу відвернувся. Подумаєш, я і не напрошуюся в родичі.

– Так, так. Ви записані до міністра охорони порядку, але він зараз на екстреному засіданні. Прошу Вас, сідайте. Він Вас скоро запросить, – Ерхо підскочив, кинувся влаштовувати новеньких на сусідньому дивані. При цьому дух не побажав сидіти поруч з лускатим і сів на крісло в дальньому кутку. – Що бажаєте випити: кава, фреші на вибір, – Ерхо, як справжній офіціант у ресторані, рекламував меню.

– Вардо, – прошепотів я нашому гіду по місцевим расам. Вона подивилася на мене. – Це хто? – очима вказав на лускатого.

– Вау! – не втрималася Карай. Вона дивилася на невідомого, як діти на нову іграшку.

– Це водяник. Судячи з розміру парасольки, старійшина.

Водяник, отримавши фреш з водоростей, зручно вмостився на дивані й ковтнув із склянки.

– Добре! – закривши очі, задоволеним голосом пробубонів він, абсолютно задоволений тим, що відбувається.

Дух спостерігав за ним, примруживши очі, наче дивився через приціл. Розплющивши очі, водяник із цікавістю почав оглядати приміщення в якому знаходився. І тут його погляд наткнувся на нашу трійцю.

– Однак! – здивувався він. – Ви прибульці? – отримавши наші позитивні кивки, привітався. – Глибокої води! – я відчув його зацікавленість.

– Глибокої води, – тут же відреагувала Карай з професійним інтересом.

– Алонсо-Еладіо, – представився лускатий.

– Карай, Варда й Внсі, – назвала всіх Карай. – А правда, що ви можете викликати шторм?

Лускатий кивнув, але в його емоціях з'явилося роздратування.

– Ми ніколи не робимо цього раптово. Завжди попереджаємо заздалегідь, щоб не відбувалося нещасних випадків.

– А навіщо це Вам треба? – з цікавістю азартно запитала Карай. Мабуть уявила, що водяники збирають шабаш і насилають прокляття в бік моря.

– Під час шторму вода з дна піднімається вгору, а разом з нею й частина водоростей. Часлі – водорості, що ростуть між каменів. Їх складно збирати в ручну, однак після шторму вони спливають самі. Вони необхідні нашому народу. На їх основі роблять крем, який не дозволяє нашій шкірі пересихати. Тому час від часу нам необхідно закликати шторм, щоб поповнити запаси часлі.

Задзвонив телефон. Ерхо, підняв трубку:

– Так, є. Зараз.

– Панове, – звернувся він до духа й водяника, – міністр охорони порядку звільнився й готовий прийняти Вас. А Вас прошу почекати, – глянув у наш бік.

– До зустрічі, – ввічливо кивнув нам водяник.

– До зустрічі. Дуже приємно було познайомитися, – відповіла за всіх Карай.

Цікава парочка пішла в супроводі секретаря.

– Як це цікаво! А нам можна бути присутніми при виклику шторму? – Карай аж підстрибнула на дивані.

– Навряд чи, – спокійно відповіла Варда. – Наскільки знаю, при ритуалі водяники заходять у море й деяку частину часу проводять під водою.

– Мене більше цікавить чому дух був такий злий на водяника? – напевно дівчата не звернули на це увагу. – Його роздратування посилилося після відповіді лускатого про необхідність шторму.

– Може вони посварилися на цьому ґрунті? – зробила припущення Карай.

У приймальню повернувся Ерхо.

– По Вашій справі ухвалено рішення, – він підійшов до столу й роздрукував текст. – Ось візьміть, будь ласка.

Карай схопила аркуш, подякувала Ерхо й сіла на диван біля Варди. Я пересів до них, щоб читати одночасно. На листочку рішення Комітету з безпеки Доміону Ровелли. Якщо опустити бюрократичні заморочки, то безпосередньо нас стосується наступне:

"2. З огляду на необхідність порятунку феї Студенко Вікторії, провести заходи щодо визначення її місцезнаходження, імовірно у вимірі демонів – Тунні. Після аналізу зібраної інформації, згідно висновку магічної експертизи, представляється можливим провести дослідження входу у свідомість демона Кровменя Найтона через зв'язок свідомостей, що виник після вселення духа Утсі Внсі в тіло вказаного вище демона, який перебував на той час запечатаним у світі снів.

На виконання цього пункту, доручається Ковену магів Доміону Ровелли провести необхідний ритуал. Кількість магів, що беруть участь у ритуалі, час його проведення й задіяння необхідних артефактів визначається самим Ковеном.

3. Після встановлення місцезнаходження феї Студенко Вікторії, отримати дозвіл від Правителя Тунни на введення на територію виміру підрозділу ПИЛОСМОКа та проведення рятувальної операції.

На виконання цього пункту, направити письмове повідомлення Голові Співдружності систем нелюдей Хельге Леннарту про ситуацію, що склалася, звернутися за допомогою щодо отримання дозволу на введення на територію виміру Тунни підрозділу ПИЛОСМОКа. Віддати наказ командиру импету номер п'ять ПИЛОСМОКа Ілсієло Віто на проведення рятувальної операції.»

Тен Натан

Уже три години йде прийом у повелителя. Я відкрив записник. Список охочих потрапити до Правителя в найближчі дні довгий, тому його треба скоротити втричі. Зараз треба провести вибірку тих, хто звертається по справі, потім – хто скаржиться й викреслити всіх хто сміє щось просити. За стільки років я розробив свою систему відбору, тому, поклавши поруч кольорові олівці, почав читати список та робити позначки.