Текст книги "Нелюди. Команда в зборі"

Автор книги: Дарина Петюшка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

– Я потраплю туди без проблем, а от завести туди вас навряд чи зможу, оскільки порфосці зараз не адекватні.

– Тоді біжи швидше та контролюй ситуацію.

Не гаючи часу на ліфт, я крізь стелю кинувся на четвертий поверх. У капітанській рубці капітан один. Він зосереджено дивиться на екран, на якому відображається величезний чорний зореліт демонів – дредноут. Ото махина!

Несподівано праворуч від зорельоту демонів з гіперпростору з'явився військовий зореліт, скоріш за все лінкор. Дредноут миттєво відкрив вогонь у його бік. На поверхні лінкору злетіла хмарка повітря з вогнем, що вийшла з пошкодження обшивки. Лінкор замерехтів, а потім зник з екрану. Промені лазеру летять у дредноут, з'являючись нізвідки, а їх джерело швидко переміщається в просторі. Вау! Який у них класний захист!

Зліва й трохи позаду від дредноуту з'явилися ще два військових зорельота. Дредноут відразу почав стріляти по новим мішеням. Новачки на великій швидкості чкурнули в різні боки, замерехтіли й зникли з екрану. У деяких місцях на поверхні дредноуту злетіли хмарки повітря з вогнем, що вийшли з пошкоджень обшивки. Чи є пошкодження у нових лінкорів – невідомо, оскільки їх не видно.

Раптом бік дредноуту став схожий на розквітлу квітку: обшивка вивернулася назовні, хмара вогню розлетілася в різні боки, він присів на хвіст, після чого набрав швидкість і зник у гіперпросторі. Наш зореліт пролетів ще якусь відстань вперед, а потім завис на місці. Капітан "Ренка" дивився прямо й не ворушився. На його обличчі ясно написано нерозуміння того, що відбувається.

– Рятувальний зореліт "Ренка", прийом. З вами говорить капітан лінкору "ПХ-5" Бартош Вєщели, – на екрані зовнішнього зв’язку з’явився молодий гарний чоловік у невідомій мені військовій формі. Водночас на головному екрані з’явилися всі три лінкори.

– "ПХ-5", прийом, говорить капітан «Ренка» Яник Аурель, – відповів порфосець.

– Капітане Аурель, ми прибули за екстреним викликом, що надійшов з вашого зорельоту.

– Але я не направляв жодних викликів. Хто ви й звідки?

– Ми ваші колеги, захищаємо своїх громадян, які потрапили в халепу. У вас на борту знаходиться громадянка Фарми – Ділія Варда. Ми хочемо переконатися, що з нею все добре.

– Я повинен отримати підтвердження ваших повноважень, інакше не можу пустити на борт чужинців.

– Ми передбачили це й відразу направили запит вашому керівництву. Гадаю, відповідь не змусить себе чекати.

– Як отримаю підтвердження, так зв'яжуся з вами, – Аурель вимкнув зовнішній зв'язок і підключився до внутрішнього, – Висівко, зайди в капітанську рубку.

Я сховався в стіні, щоб підслухати розмову порфосців.

Карай

Розтрощили мою каюту добряче: від тумбочки залишилися розкидані по підлозі тріски; стіни порізані в декількох місцях і місця розрізів оплавилися; ліжко розрізане на три частини й кожна з них самостійно висить на стіні; постільна білизна, роздерта на клапті, валяється по всій каюті; вміст подушки присипав усі горизонтальні поверхні білими пухнастими кульками.

– Це сліди лазеру. Ти уявляєш міць свого куполу, якщо його навіть лазер не бере! – захоплено вигукнула Варда.

– У цій історії позитивне тільки те, що я навчилася себе захищати, – скептично вимовила я.

– Пішли, – Варда рішуче вийшла в кают-компанію.

Тут обстановка мало чим відрізнялася від моєї каюти: столики зламані, оббивка на диванах обідрана і її клаптики валяються по всьому приміщенню.

– Ось вандали! Одним словом – демони! – у мене не має інших пристойних слів, щоб описати дії цих піратів. Прийшли, напакостили, забрали нашу фею та й ще екіпаж загіпнотизували. Хай їм грець!

Варда тим часом заглянула в інші каюти, а потім підійшла до екрану виклику екіпажу й натиснула потрібну кнопку. – Старший асистенте капітана Порматен, вас викликають пасажири! – дзвінко пролунав у кают-компанії її голос.

На екрані з'явилось обличчя чоловіка з коротким світлим волоссям:

– Капітан "Ренка" Аурель. Слухаю вас.

– Добрий день, капітане. Мене звуть Ділія Варда. Я хочу дізнатися, що трапилося.

– А, так це ви в нас у біді! Що трапилося?! – гримнув капітан. – До нас прилетіли три військових зорельота, а ось я хочу дізнатися – чому?!!

– Мій вуйко працює інженером на одному із зорельотів. Просто дуууже захотіла з ним побачитися! – голосом п’ятирічної дівчинки пролепетала Варда.

– …, – нецензурно вилаявся капітан, – що з тобою робити? – чоловік похитав головою та відключив зв’язок.

Як тільки екран згас, Варда радісно вигукнула:

– Так вони прилетіли! Оттакої, ПИЛОСМОК отут! – перевертень, пританцьовуючи, підійшла до екрану замовлення їжі. – Ти їсти будеш? – запитала мене й заглибилася в меню. Я б на її місці так не раділа, бо тепер нам точно намилять шию за «хибний виклик».

– Напевно, дійсно, треба поїсти, а тоді й будемо чекати що буде далі.

– А далі, нас заберуть на зореліт ПИЛОСМОКа, і ми будемо на Ровеллі навіть ще швидше, ніж розраховували! – Варда поводила пальцем по екрану, відзначаючи свій вибір, і відійшла в бік, пропускаючи мене до екрану.

Внсі

У капітанську рубку зайшла Висівка. Жінка сіла в крісло другого пілота й подивилася на капітана.

– Висівко, ми не можемо виконати наказ зеленоволосої, позаяк щоб слідувати за зорельотом у гіперпростірі нам необхідна не тільки точка входу, а й точка виходу, – капітан втомлено потер очі.

– Янику, вона не казала куди ми повинні летіти? – співчутливо запитала жінка.

– Ні, тільки слідувати за ними.

Тут пролунав сигнал, прийшло повідомлення. Капітан розгорнув вікно пошти. Шкода, що я не знаю порфоської мови, а то міг би прочитати.

– Овва! Це наказ з адміралтейства. Нам наказано прийняти на борт представників фармської рятувальної групи, а потім переправити до них на зореліт наших пасажирів, після чого повернутися на базу, – капітан подивився на Висівку.

– Цей наказ нічим не суперечить наказу, отриманому нами від неї, – жінка нервово пом’яла руки.

Чоловік завмер, обдумуючи щось, а потім рішуче простягнув руку й включив екран зовнішнього зв'язку.

– "ПХ-5", прийом, говорить капітан «Ренка». Ми готові прийняти на борт Ваших представників.

– "Ренка", прийом. Дуже добре! Підготуйтеся до стикування. Ми випускаємо еластичний шлюз, – пролунав веселий голос з лінкору.

– Екіпаж приготуватися до стикування. Випустити магнітні затискачі, – проронив капітан у мікрофон на пульті.

Чудово! Пора познайомитися із загадковими рятівниками особисто. Я кинувся до стикувального шлюзу. Тим більше, що мені необхідно їх про дещо попередити.

Двері стикувального шлюзу з шипінням відчинилися й у коридор вийшли двоє у військових комбінезонах кольору аквамарину. Високий міцної статури чоловік з білосніжним коротким волоссям, що стирчить мов щітка на голові. Шкіра на обличчі біла, очі світло-блакитні, коротше кажучи – крижана людина. Іншим військовим була жінка. За контрастом, з чорним, як смола, волоссям, що вкриває спину до лопаток. Світло-шоколадного кольору шкіра нагадує шовк. Чорні, як ніч, очі, дивовижно великі й з довгими віями. Чепурний носик і повні, добре окреслені губи. Струнка постать, плавні рухи, її граціозність зачаровує мене. Не жінка – картина! Оттакої! Я навіть забув про що хотів попередити прибульців.

– Добрий день. Командир импету номер п'ять Ілсіело, – представився блідолиций.

– Добрий день. Айкен, – представилася красуня низьким грудним голосом, від якого в мене по спині побігли мурашки, вуха заклало й перед очима запирхали метелики, а тонкий запах зацікавленості й аромат доброзичливості звів з розуму.

– Агов! Хлопець! Ти живий? Є хто вдома? – блідолиций поклацав пальцями у мене перед носом.

Як тільки Богиня ночі зникла з полю зору, я зміг дихати вільно й звернув увагу на чоловіка, що стояв поруч.

– А? Що? – інформативно промимрив йому.

– Ти разом з Вардою? – запитав він і, дочекавшись мого кивка, попросив провести до неї. І де ж та Варда є? Я забув на якому поверсі нас поселили. Чорт! Це треба ж так зганьбитися!

Двері ліфта відчинилися знову й ми побачили Висівку.

Добний динь! Старши асистент капітана «Ренка» Порматен, – представилася вона прибульцям. – Коди вас провести?

– Ми хотіли б побачити Ділію Варду, – ввічливо мовив командир Ілсіело.

– Прошу, – порфоска рукою запропонувала зайти в ліфт.

Тут я знову побачив вродливу звабницю, яка граціозно рушила вперед. Від неї повіяло симпатією і чомусь жалістю. А потім раптом я за мить опинився в ліфті притиснутий носом до стіни. Що трапилося? Виявилося прибулець не збирався чекати поки я прийду до тями, а просто за шкірку затягнув у ліфт. Що вона про мене подумає! Вона знову жаліє? Тільки не це! Я зібрався з силами й смикнувся, щоб звільнитися від руки Ілсіело, і врізався в двері ліфта, оскільки цей паскудний сніговик в останню мить випустив капюшон моєї худі. За законом підлості двері відчинилися і я вивалився на підлогу в кают-компанію.

Не забився? – чарівним голосом мовила дивна сирена, нахилилася й простягнула мені тендітну долоньку. Аромат ніжності підняв мою самоповагу до небес. Я їй подобаюся!!!

Карай

Двері ліфта відчинилися й звідти вилетів Внсі, гепнувся на підлогу, при цьому намагаючись прийняти гідну позу. У кают-компанію зайшла Висівка, а за нею два чужинця у військових аквамаринових комбінезонах. Високий міцний чоловік з білосніжним коротким волоссям, білою шкірою та світло-блакитними очами та невисока брюнетка з темною шкірою.

Не забився? – жінка нахилилася до Внсі й простягнула йому руку, щоб допомогти піднятися. Внсі щось прохрипів і судорожно спробував встати сам.

– Добрий день. Командир импету номер п'ять Ілсіело, – представився чоловік, повернувшись, ступив до Внсі, одним ривком підняв того за плече на ноги й знову повернувся до нас. – Хто викликав ПИЛОСМОК?

– Я! – Варда піднялася з дивана, – а де зореліт, який на нас напав?

– Вони зайшли в гіперпростір і ми не змогли їх переслідувати.

– Командире Ілсіело, можна вас на пару хвилин, – Варда пішла до відчинених дверей моєї каюти. Чоловік пішов за нею. Внсі стояв як стовп і безвідривно дивився на брюнетку. Та з посмішкою представилася:

– Мене звуть Айкен, а вас? – вона подивилися на мене, а потім з натяком кивнула на Внсі.

– Карай, – представилася я, – а це – Внсі, там Варда.

– А де ще хлопець і дівчина? Вони в іншому приміщенні?

Я здивовано подивилася на неї, але потім відповіла:

– Зараз Варда все розповість, – краще помовчати, може в присутності Висівки нічого говорити не можна.

– Що з ним? – я вказала очима на Внсі.

– Перенервував. Буває, – спокійно промовила брюнетка. Внсі відчайдушно замотав головою.

Варда з військовим повернулася в кают-компанію.

– Айкен, ситуація "Д", – і повернувся обличчям до Висівки.

– Як вас звати, Порматен? – низьким оксамитовим голосом запитала Айкен і наблизилася до порфоски в притул. Внсі схлипнув і сів прямо на підлогу, віддано дивлячись на брюнетку.

– Висівка, – глухо видавила порфоска.

– Яке чудове ім'я. Висівко! – Айкен, пильно дивлячись в очі жінці, узяла її за руку й легенько дмухнула в обличчя. Порфоска закрила очі, обличчя розслабилося, дихання сповільнилося, вона похитнулася. Брюнетка притримала її за плечі, а Внсі застогнав. Я підійшла й дала йому запотиличник, щоб не кривлявся.

– Що? Де? – Внсі насилу сфокусував очі на мені. – Ти чого б'єшся?

– А ти чого тут концерт влаштовуєш?

– Хто ви? – пролунав голос Висівкі за спиною. Я повернулася до неї. Порфоска переводила здивований погляд з Айкен на командира.

– Ми ваші гості. Нас запросив капітан. Нам треба з ним привітатися. Ви нас проведете? – доброзичливо повідав чоловік.

– Звичайно, – відповіла Висівка й попрямувала до дверей ліфту.

– Збирайте речі, ми ненадовго, – велів Ілсіело, проходячи мимо нас.

Коли вони вийшли, ми з Вардою із цікавістю подивились на Внсі, який посилено тер обличчя і, здається, намагався прийти до тями.

– І що це було? – з посмішкою запитала Варда.

– Відвали, – рикнув дух, встав і попрямував до своєї каюти.

– Нічого, нам з цим несосвітенним дурнем ще до самої Ровелли летіти, так що ще буде час пліткувати, – впевнено випалила Варда. – Давай збирати речі!

Вперед до мети

Віка

– Ні! – зірвався мимоволі вигук з моїх губ. Щось клацнуло й нашийник, який блокує магію, застебнувся на моїй шиї. Демон відійшов від мене і я зустрілася поглядом з чорними очима Мії Лі. Вона тріумфує.

– Дострибалася? – глузливо процідила зеленоволоса.

Я перебуваю у невеликій двомісній каюті. На сусідній койці лежить безпорадний Найтон.

– За мною прийдуть. Даремно радієш, – хотілося хоч чимось дістати цю стерву.

– Ну що ж, ми їх почекаємо, – демониця вийшла з каюти, за нею пішли обидва військових, що занесли нас з Найтоном сюди. Двері зачинилися.

Я кинулася до екрану ілюмінатору й увімкнула його. З'явився білий піщаний пляж. Хвилі бірюзового моря ліниво накочуються на берег. Яскраво сяє сонце. Від несподіванки я зависла перед екраном, потім вимкнула й знову увімкнула. У височінь здіймаються білосніжні гострі скелі. Різкі пориви вітру скидають униз цілі кучугури. Хмари чіпляються за вершини й через них досить темно.

Калейдоскоп! До екрану підключений калейдоскоп. Геніально! Ніхто не збирається показувати мені, що відбувається за бортом. Та хай їм грець!

"Ми їх почекаємо". Чи означає це, що крім нас з Найтоном нікого не схопили? Але ж вірно! Внсі зміг до мене підійти, і його ж ніхто не зупинив. Можливо дівчата теж урятувалися?

Внсі

На зорельоті "ПХ-5" окрім екіпажу, летять п’ятнадцять бійців импету номер п’ять, що перебуває у складі Сил мобільної охорони космосу Ліги організацій усієї співдружності систем нелюдей.

До 15-ки входять чотири демони, чотири дракони, у тому числі – командир – небесний дракон, три перевертні, дух, афрокерг і два вампіри. Одного з них, точніше одну я неймовірно сильно хочу побачити. Працюють п'ятірками по спеціалізації: захоплення терористів, які загрожують нелюдам, звільнення заручників, зняття гіпнозу з постраждалих. Ці подробиці діяльності ПИЛОСМОКу мені розповів мій сусід по каюті. Високий кремезний, з товстою шиєю, добрим виразом обличчя й виразним поглядом карих очей чоловік.

Коли ми з ним познайомилися він простягнув руку й пробасив:

– Бернт, перевертень.

– Внсі, дух, – відповів я і повільно простягнув руку на зустріч, побоюючись утратити кінцівку, одночасно відчайдушно вбираючи емоції громили, але той був спокійний, як удав. Моя рука потонула у величезній ручище перевертня, але була легенько пожата й випущена на волю. Видихнувши з полегшенням, я пояснив:

– Мене сюди поселили на час польоту до Ровелли.

– Проходь. Моя койка праворуч.

В обід пішли з Бернтом в їдальню. Зустрів Варду з Карай. Дівчата мені зраділи, навіть не очікував. Сіли за один стіл.

– Це Бернт, перевертень, – почав знайомити їх з моїм сусідом. – Це Карай, верховний дракон. Варда, перевертень.

– Дуже приємно, – Бернт уважно подивився на Варду й простягнув їй руку. – Ведмідь.

– Пітон, – Варда відповіла на рукостискання й почала розглядати вміст своєї тарілки. Зацікавленість Бернта була їй неприємна. З чого б це? Може у неї є хлопець? І тут я почув чарівний голос, який мовив:

– Ірмо, візьми мій піднос, я зараз підійду.

У мене не вистачило сміливості обернутися. Я завмер і щосили прислухався до звуків за спиною, втупившись очами у стіл.

– Привіт! – проспівала сирена й краєм ока я побачив найвитонченіші у всесвіті ніжки на високих підборах. Дивовижний аромат інтересу й веселощів торкнувся мене. Вона! Моя чорноока Богиня!

– Айкен, привіт! – нітрохи не збентежачись, привіталася з Богинею ночі Варда.

– Як влаштувалися? – мій ідеал цікавиться мною?

– Добре. У нас каюта номер п'ять, – випалила Карай. Неначе це комусь цікаво.

– Значить сусіди! Я у шостій. Заходьте в гості, – проспівав солов'їний голосок і дивовижні ніжки пішли з поля мого зору. Каюта номер Шість! Найчудовіша цифра! Їй треба поставити пам'ятник і завжди писати з великої літери! Ой, мене запросили в гості! Треба дізнатися у Бернта, як у них прийнято ходити в гості. З подарунками? А що я їй подарую? Що дарують Богиням? Кошмар, жах! Мені нема чого подарувати Богині! Але ж вона буде мене чекати! Може піти й втопитися або краще повіситися? А вона засмутиться, коли я накладу на себе руки?

– Внсі, ау, ти з нами? – противним голосом прогорлала Карай. І чого причепилася? Я підняв голову й подивився на співрозмовників за столом. Вони розглядали мене з різними емоціями. Варда з Карай – потішаються, Бернт – співчуває. Ось завжди знав, що з жінками не можна дружити, тільки й вміють, що робити гидоти.

– Поїж, хлопче, – турботливо прогудів Бернт. – Дівчата полюбляють міцних чоловіків.

Рід Хашат'єрс

У самому серці Веєрінської пустелі, серед чорних пісків, барханів, що перекочуються куди хочуть й гострих кинджалів скель, що час від часу стирчать з піску, стоїть гранітний замок. Без вікон, без дверей, навіть без кріпосного муру. Ця споруда нагадує величезний камінь, що невідомо звідки взявся в пустелі. І має він романтичну назву – Хартаавр Шааґа, що означає – Чорна Зоря.

У стародавні часи замок був побудований могутнім магом, який заснував демонський рід – Хашат'єрс. Славні нащадки першого Хашат'єрса, були й магами, і чаклунками, і воїнами, і придворними правителя Тунни, й навіть пару бунтівників серед них затесалися. Оскільки замок будував маг, то потрапити в нього можна тільки з використанням магії і тільки спадкоємець крові роду Хашат'єрс міг їм володіти.

Колись численний рід згас і нині живими є тільки два спадкоємця, точніше спадкоємиці: тена Сарнай Гаївська та її дочка – Ролель. Замок перейшов у спадок Сарнай від її матері Оюун Еренцен – знаменитої ректорки Лекенбаумівської академії магії, єдиної дочки сильного чаклуна Ґанжуура Хашат'єрс.

Оюун була не тільки строгим керівником, що тримає в шорах безбашених демонів-студентів, а й чудовою вченою, яка зробила кілька відкриттів тисячоліття. Особливо великий внесок у науку Тунни принесло відкриття сьомого заломлення простору, що дозволило добитися точності при переміщенні демонів між галактиками.

Ректорка Еренцен була сильною чаклункою й досягла звання архімага. Але була сімейна таємниця, яку приховували від широкої публіки: Оюун володіла здатністю викликати до себе почуття любові. Ця особливість передавалася у спадщину від матері до дочки й давала багато переваг жінкам Хашат’єрс, але й накладала велику відповідальність. З дитинства їм вбивали в голову, що використовувати її можна тільки на благо роду. На жаль, Ролель визнавала тільки одне благо – її власне. Коли була жива бабуся Оюун, Ролель була ще дитиною і їй багато чого прощалося. Після смерті бабусі, уже ніхто не намагався виховувати юну демоницю. Їй просто потурали у всьому.

Чорну Зорю Ролель випросила у мами собі в подарунок на день народження, пояснюючи це тим, що іноді їй треба усамітнитися від шанувальників і відпочити. Були сказані старовинні заклинання й замок визнав нову власницю. Саме в цьому віддаленому й недоступному місці Ролель збиралася проводити ритуал жертвоприношення. І саме сюди повинні доставити жертв.

Внсі

Після обіду Бернт показав мені кают-компанію, де проводили вільний час бійці. Просторе світле приміщення. Багато м'яких диванів і крісел. На стіні на проти входу вмонтований у стіну величезний екран, що зараз транслює змагання верхових ящерів. Перед ним ряд диванів. Четверо високих хлопців уболівають кожен за "свого" ящера. Вони азартно вигукують: "Давай! Швидше! Ну-мо, біжи! Та щоб тебе! Жени".

Зграйка ящерів з вершниками на спинах мчать по пересіченій місцевості, долаючи перешкоди у вигляді повалених стовбурів дерев, ровів, заповнених водою, високої трави, що чіпляється за ноги їздців. Попереду несеться великий ящір з жокеєм у синій куртці й білих штанях, на спині у нього номер шість. Я захоплено закричав: "Давай шостий, гони! Ти найкращий!" Хлопці здивовано обернулися до мене.

– Це Внсі, – представив мене Бернт і ми пройшли до диванів. Уболівальниками виявилися демони. Азартні хлопці! Шостий усе-таки виграв і я потиснув руку Мергену, з яким вболівав за одного і того ж ящера.

Тут у кают-компанію зайшли дівчата. Серед них, як зірочка, сяє моя люба Богиня ночі. Дівчата разом з Вардою та Карай вирішили влаштувати караоке. У стіні праворуч за панеллю знаходиться шафа-купе, в якій зберігаються різні музичні інструменти й мікрофони для караоке. Хлопці дістали інструменти. Настрій у всіх гарний, співу чекають із задоволенням. У кают-компанію набився весь импет. Симпатична блондинка з фіолетовими очима без белків сіла на стілець біля стіни. Коли вона проходила повз Карай, то та нервово смикнулась і постаралася відсунутися якнайдалі.

Я сів на диван поруч з Бернтом, але так, щоб було добре видно мого Ангела. Дівчата перемовляються, вирішують яку пісню вибрати, сміються. В їх емоціях веселощі, радісне очікування, хвилювання. Нарешті зазвучала музика й чудовий низький грудний голос, від якого в мене закрутилося в голові, проспівав:

Серце нещасне било кров'ю

Ким є ти: ангел, Вельзевул?

Відрадник ти, охоронитель,

Підступної брехні цінитель?

Ти сумніви мої втіши…

Я підняв голову й подивився в очі Айкен. Вона дивиться прямо на мене.

І я пропадаю…

Пропадаю остаточно й безповоротно, ухнувши в безодню емоцій, бажань, запахів, відчуттів, про які навіть не підозрював. Умить наче закрутилася земля під ногами, у скронях відбиває ритм серце, що стрімко б’ється, повітря все разом немов вибили з грудей і я перестаю дихати. Перестаю відчувати навколишній світ, на то відчуваю окриленість. Очі вампірши загадково мерехтять, як далекі незвідані зірки.

І тут чарівність миті зникла розрізана на шматки різким відчуттям ревнощів і пекучої люті. Я відірвався від споглядання своєї Богині й повернувся до наростаючої небезпеки. Спотворене ненавистю обличчя темношкірого чоловіка нависло наді мною. Очі люто виблискують, білки посіріли, від нижньої повіки вниз по щоках опускаються чорні, схожі на тріщини, лінії, з-під піднятої верхньої губи виглядають кінчики іклів. Його злість зашкалює й здається, що він подумки вже мене зжер.

Стій! Куди так рвешся? – швидко відтягнув його назад Ілсіело. Повернувши порушника обличчям до себе, командир гостро глянув йому в очі, після чого той вийшов із кают-компанії.

– Ну що, відпочиваємо далі? – Ілсіело сів у крісло й витягнув ноги. Караоке триває.

Тен Гаївський

Я швидким кроком йшов по коридору палацу, не звертаючи увагу на навколишню розкіш. Висока біла арочна стеля. Блискучі кришталеві люстри висять на невеликій відстані одна від одної та здаються крихкими сталактитами, що зливаються в одну суцільну крижану стіну. Білосніжні круглі кручені колони, укриті морозним візерунком із срібла, схожі на сталагміти. Мармурові плити підлоги білі з прожилками різних кольорів: рожевими, блакитними, зеленими, бузковими, золотими. Білі двері з витонченою різьбою на рослинні мотиви, з золотими ручками й петлями. Витіюваті орнаменти прикрашають кожен куточок простору стін. Арочні вікна, розташовані в два ряди один над іншим, залиті яскравим світлом полуденного світила. Другий ряд на рівні другого поверху.

Різкий голос Натана – секретаря Правителя, який велить з'явитися негайно, ще звучить у моїй голові. Зазвичай Правитель сам дзвонив мені, своєму давньому другові й соратнику, сміючись, що тільки зі мною може спілкуватися запросто, без посередників. І тут на тобі! Наказ через секретаря! Але ж напевно в приймальній хтось був і чув це. Тепер придворні з радістю будуть перемивати мої кісточки. Як же, близький до трону й такий ляпас! Мене не запросили, а наказали з'явитися негайно. Усі знають, що Кроулі Шостий, як істинний демон, має вибуховий характер і в гніві він страшний. Але зволікання смерті подібно. Незвично порожньо в коридорі. Придворні, які зазвичай кучкуються біля дверей приймальної Правителя, зникли. Видно Кроулі в люті.

Що же трапилося?

Я ввійшов у приймальню. Відвідувачів немає. Тен Натан встав з-за столу, мовчки кивнув і попрямував до величезної майстерно прикрашеної двері в кабінет Правителя. Відкривши її, заглянув і, повернувшись до мене, процідив:

– Проходьте.

Відносини демонів та нелюдей

Протистояння Тунни й Співдружності систем нелюдей виникло давно. Демони не цуралися можливості поживитися за рахунок багатств, здобутих на планетах Співдружності. Часто каравани зорельотів, що перевозять товари, корисні копалини між системами, не долітали до порту призначення, а губилися на просторах космосу. Таке іноді буває й з природних причин: метеоритний дощ, близько підійшли до чорної діри, помилилися точкою виходу з гіперпростору. Але коли кількість зниклих караванів перевищила половину від тих, що вийшли з портів, нелюди перейшли до нової тактики. Попереду йшов караван, ззаду на відстані видимості летіло кілька маленьких вертких корабликів, які стежили за ним. Ось тоді-то й з'ясувалася причина того, що відбувається: демони-пірати. Ці нахабні створіння наймалися на зорельоти вантажниками, а коли караван відлітав досить далеко від жвавих трас, то вони встановлювали маяк, що посилав координати спільникам і тоді пірати брали на абордаж транспортники. Кораблі, що стежили, з'ясували, що пірати дуже точно виходять з гіперпростору до своєї жертви.

Торгівлю Співдружності врятували дракони. При формуванні екіпажів і наймі робітників на зорельоти запрошували драконів, які миттю розпізнавали підсадних качок. Демони дістали облизня.

Демони, яким ударили по загребущим ручкам, оголосили війну драконам, але тут уже обурилися всі нелюди. Справедливі чесні дракони викликають захоплення, на відміну від брехливих демонів. Усі системи Співдружності відмовилися від контактів з Тунною, припинилася торгівля й обмін технологіями. Якась частина драконів загинула, але ця жертва коштувала дорого нападаючим, оскільки після скоєного злочину на вбивцю починали полювати всі навколишні дракони й вони не могли сховатися ніде, крім Тунни. А використовувати першокласного вбивцю всього один раз виявилося дорого й правителі Тунни відмовилися від цієї війни.

Не маючи змоги викрадати транспортники, демони почали проникати в державні структури Співдружності, щоб контролювати політику щодо своєї Тунни. Більше чотириста років тому секретний агент Арвай Басаяр під виглядом перукаря проник у штат прислугі дружини Глави Уряду Доміона Урілли, та взяв її під контроль. Берзе Шамон крутила своїм чоловіком як хотіла й новий перукар був узятий на зореліт уряду в політ. У дорозі під контроль досвідченого агента потрапили всі військові та посадові особи, які летіли з дипломатичною місією на сусідню систему Кассанданґ. Там проживала велика діаспора драконів. Після посадки на центральній планеті Кассанданґу, уріллці отримали наказ убивати всіх драконів, до яких дістануться. Бійня влаштована в космопорті та його околицях потрясла весь цивілізований світ і мало не стала початком війни між Кассанданґом і Уріллою. Саме дракони з'ясували, що вбивці були взяті під контроль демоном і виконували його наказ. Кассанданґський інцидент відкрив очі на неможливість довіряти демонам і став батьком Зоряного патруля.

Відтоді нелюди перевіряють будь-який транспорт, що входить у їх зоряну систему, як цивільний, так і військовий, як чужий, так і свій. Без винятків.

Після сходження на трон Кроулі Шостого політика Тунни змінила спрямованість на встановлення дружніх відносин із Співдружністю систем нелюдів. Новий правитель розумів, що повернутися до відвертого розбою йому ніхто не дозволить, а вигідна торгівля ведеться тільки добровільно. Кілька зустрічей з Леннартом Хельге – Главою Співдружності встановили крихку довіру між двома наділеними владою правителями. У себе в Тунні Кроулі провів ряд реформ, спрямованих на те, щоб сваритися з нелюдами було не вигідно. Підписав угоду про обмін технологіями, поки цивільними, але сподівався оновити парк військових зорельотів. Кожна найменша подія могла б порушити усталений паритет.

І тут, по особистому каналу зв'язку від тена Хельге приходить послання, в якому він не підбираючи слів просить пояснити навіщо демонський дредноут напав на лінкори ПИЛОСМОКа біля системи Фомальгаут. До послання було докладено відео. Кроулі зрозумів, що таким чином Глава Співдружності намагається зберегти в таємниці цю подію, якщо причина нападу помилкова. Співдружність не хоче починати війну з Тунною.

Правитель терміново викликав на екстрену нараду своїх найближчих помічників: Генерального прокуратора Тунни та Голову міжгалактичної розвідки. Тен Ірис потрібен, щоб дізнатися кому належить дредноут, а тен Хулан, щоб встановити можливих свідків згаданої події.

Секретар Правителя мертво встав на дверях приймальної і нікого туди не пускав, тому вигук Кроулі: "Мера до мене, негайно!" почув тільки він.

Карай

– Ти куди? – запитала я Варду, яка в яскравому топіку та легінсах, що гарно обтягували її ноги, відчиняла двері каюти.

На зорельоті нас поселили в одну каюту в жіночому секторі. Внсі розмістили десь у чоловічому секторі разом з бійцями импету. Ми бачилися з ним в їдальні й загальній кают-компанії.

– У спортзал. Там відмінні тренажери й м'яч поганяти місце є. Не хочеш піти зі мною? – дивлячись на мене, Варда завмерла біля дверей.

– Із задоволенням! – я кинулася до шафи й почала вигрібати з сумок манатки, які так і не спромоглася розкласти по полицях, десь у мене спортивний костюм завалявся. Швидко переодягнулася, чим заслужила схвальний погляд перевертня. І ось ми вже крокуємо по коридору до ліфту. Спустилися на два рівня нижче, через невеликий коридорчик увійшли в просторий спортзал. Навіть дивно, що на зорельоті зробили таке величезне приміщення.

Праву частину залу займають різноманітні тренажери, уздовж стіни стоять бігові доріжки, велотреки й орбітреки, у цій половині стіни облицьовані дзеркалами. Зліва досить великий майданчик для бігу, стрибків, рухливих ігор у м'яч, мотузки. Між двома половинами залу натягнута товста мотузкова сітка від підлоги до стелі, яка ділить зал навпіл.

Відвідувачами є бійці импету. Майбуть тому, що в польоті робота є тільки для екіпажу, а ось інші нудьгують.

Четвірка демонів грає два на два в м'яч. Закидають його в сітчасті кошики, розташовані один над іншим на висоті трьох та чотирьох метрів від підлоги на протилежних стінах майданчика. З огляду на те, що демони самі по два з половиною метра, то в кошик м'яч вони просто кладуть у стрибку, при цьому смішно повисаючи на кошику й тримаючись руками за кільце.

Внсі теж у залі. Він сидить на тренажері для преса й робить вигляд, що опускається назад. Його рухи більше нагадують похитування гілки на дереві. Нас він не бачить, оскільки прикипів поглядом до Айкен, яка, лежачи на животі на тренажері, посилено згинає ноги, піднімаючи валик.