Текст книги "Нелюди. Команда в зборі"
Автор книги: Дарина Петюшка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)
– Дівчата, – схвильовано сказала фея, – я хочу його побачити. Мені треба дізнатися, що трапилося, після того, як мене передали ПИЛОСМОКу. Де у вас розміщують злочинців? – запитально глянула вона на мене.
– Здебільшого, ніде. При затриманні поліцейський-демон навіює правопорушнику, що він повинен себе добре вести й з'явитися на виклик суду. Хоча, ти права, іноді бувають небезпечні злочинці, тоді до суду їх закривають у в'язниці Люції-Адонії.
– Де? Кого? – одночасно запитали дівчата.
– У двох годинах їзди від Пумасата розташована стара магічна в'язниця. У ній містять особливо небезпечних злочинців, – пояснила їм.
– Чудово, завтра туди поїду, – зраділа Віка.
– Для того, щоб тебе до нього пустили, необхідно отримати дозвіл, – видала Карай. Побачивши наші погляди, пояснила, – я читала про це в детективах.
– І хто повинен дати дозвіл? – розчаровано запитала фея.
– Не знаю. Суддя або поліцейський, за ким він числиться, – не дуже впевнено відповіла Карай.
– Що ж робити? – зовсім засмутилася наша подруга.
– Я знаю у кого запитати! – стішила їх, – Ерхо знатиме!
На ранок ми зустрілися біля Помаранчевого будинку. Пройшли в приймальню. Секретар сидів за столом і робив записи в комп'ютері.
– Доброго ранку, Ерхо, – привіталися з ним.
– Доброго ранку, – побачивши нас, Ерхо піднявся й вийшов на зустріч. – Радий Вас бачити.
– Шановний Ерхо, – з надією промовила Віка, – у нас до Вас велике прохання.
– Я уважно слухаю, – чоловік ступив до феї і придивився до її обличчя.
– Мені дуже треба дізнатися, куди помістили демона Кровменя Найтона, якого нещодавно доставили з Тунни на Клавіантус.
– А навіщо Вам знати, де цей злочинець? – здивовано запитав секретар.
– Я хочу з ним зустрітися. Це мій друг, – посміхнулася Віка.
– Друг?.. – видушив Ерхо.
Його шия посіріла, обличчя зблідніло, на щоках утворились отвори, через які видніються тоненькі ікла, навколо очей шкіра почорніла, а зіниці стали білими.
Карай, побачивши куїра, схопила діркопробивач зі столу й влупила секретарю в щелепу. Він прожогом повернувся до неї, злісно хикнув та почав було тягнути до дівчини руку, але я їх зупинила:
– Стоп-стоп-стоп! – вдерлася я між ними обличчям до куїра, – Чекайте! Вона не хотіла Вас образити! Карай такого ще не бачила! Мені дуже шкода.
Віка тим часом схопила Карай та відтягла її подалі.
– Ця ситуація вельми неприємна, це наша провина, вибачте. Чи не могли б Ви нам сказати де тримають в’язня й ми підемо.
Не закінчивши перетворення, куїр став знову схожим на людину.
– Прошу мене вибачити, – глухо сказав Ерхо. Він повернувся до столу, гучно поклацав по клавіатурі й роздрукував нам невеличкий текст. Винувато подивився на Віку й простягнув їй аркуш паперу:
– Ось адреса в'язниці. Дозвіл на побачення треба отримати в суді. Будьте обережними. Це демон з Тунни. Він небезпечний.
– Дякую, – фея взяла листочок, – не хвилюйтеся. Вибачте… Дякую за допомогу.
Ми вийшли з будівлі, і Карай одразу вибухнула емоціями:
Чому ви вибачалися перед цим зомбі?!
Карай, заспокойся. Де тебе виховували? Навіщо ти вдарила пана Ерхо? Що це за расизм? – гаркнула я.
Чого він тоді став таким моторошним?
Це куїр! Давня раса. Те що ти бачила – це його справжнє обличчя. Якби ти побачила Ерхо повністю перетвореного, то не називала б його зомбі. Куїри мають довгі тонкі кінцівки, сіру шкіру та ікла в кілька рядів, майже не рухливу міміку. Вони потенційно небезпечні, оскільки не завжди контролюють свої інстинкти.
Тобі пощастило, що за твою безглузду витівку, він не відкусив тобі голову.
Ти це серйозно? Так він же маніяк! – обурилася Карай.
Так, маніяк, але досить цивілізований. У нас заборонений расизм і ми не можемо відмовити йому в праві проживати тут тільки на підставі того, що він – куїр.
Щось я сумніваюся, що хочу тут жити, – нервово прошепотіла вона.
Карай
– Устати всім, суд іде.
Заскрипіли стільці, зашелестів одяг і всі присутні в приміщенні встали. Увійшли судді в білосніжних мантіях з синіми виложистими комірами й медальйонами на грудях у формі дракона, який розкрив крила – знак чесного й справедливого суду. Три судді – три верховних дракони.
Я, Варда, Віка й Внсі сидимо в лоджії для потерпілих. Трохи далі в лоджії для свідків сидять Айкен, Ілсієло, феї з Академії магії, що «будили» демона-вампіра. Навпроти, трохи ближче до суддівського столу, стоїть антимагічна кліть для обвинувачених. У ній сидить Найтон, цілком задоволений життям. Дивлячись на нього, у мене склалося враження, що він отримує задоволення від того, що відбувається. Ось, гад!
Зал судових засідань великий, але битком набитий народом. Ще б пак! Судять демона з Тунни! Давно на цій планеті не було таких розваг.
Коли судді зайняли свої місця, засідання почалося. Секретар доповів хто з'явився, потім головуючий прочитав кого судять і за що. Цьому недолугому демону ставили в провину – викрадення нелюдів, цілих чотири епізоди. Пом'якшуючими провину обставинами є: звільнення Найтоном нас із в'язниці, допомога у втечі від Найона на Землю й Дагон, допомога у втечі Вікі із замку Ролель. Поки суддя читав обвинувачення, я мало не заснула. Яка це нудна процедура! До сих пір дивуюся, що моєму татові подобається ця робота.
До речі, мої батьки теж приїхали на суд. Коли потрапили на Дагон, я їм розповіла про те, що мене викрали, хто мене звільнив, і що нам потрібно тікати далі, бо повертатися небезпечно. Мама злякалась, а тато збирався летіти мені на допомогу, але я заспокоїла їх та вмовила нікому не казати, особливо не здіймати галасу. Тільки батько зрозумів, що відбувається. Єдине, що він так і не пояснив мені, чому я дізналася про свою особливість від незнайомих мені осіб, а не від близької людини.
Після доставки Найтона на Ровеллу та отримання повідомлення, я розповіла рідним, що буде суд, і мій тато одразу сказав, що вони прилетять. Моя мама є чистокровною людиною, тому татові довелося відправити запит на дозвіл на перебування її на Ровеллі. Зрозумівши складену ситуацію, мамуся повідомила, що морально готова на те, щоб їй вампір/демон дав наказ ніколи не розголошувати про все, що вона дізнається.
Вони прилетіли напередодні. Було багато радощів, сліз, обіймів і розповідей. До цього ми бачилися за сумних обставин відразу після смерті моїх друзів і мого поранення. Матуся сміялася зі сльозами на очах і весь час намагалася обійняти мене, перевіряючи, що я поруч і зі мною нічого не трапилося. Тато зворушено дивився на нас, але слава Космосу, не плакав.
Я знайшла очима батьків у залі. Вони сидять у другому ряду поруч із родиною Варди. Тато уважно слухає звинувачення, іноді киваючи головою, а мама час від часу щось шепоче йому на вухо. Батьки Варди теж тихенько перемовляються, розсіяно слухаючи довгі юридичні терміни.
Тут головуючий повідомив, що суд переходить до вивчення доказів і пропонує потерпілим дати свідчення у справі. Нас викликають по черзі в хронологічному порядку. Першою Віку, за нею Варду, потім Внсі і, нарешті, мене. Наші докладні розповіді шокують публіку. Мабуть планети нелюдів дуже благополучні в плані криміналу, оскільки на мене справило враження тільки викрадення Внсі, який мало не стік кров'ю від порізів, а все інше виглядає пригодою. Урешті-решт усі живі, ніхто серйозно не постраждав. Можна сказати, що Найтон доклав максимум зусиль, щоб виправити результати своїх злочинних дій.
На сьогодні судове засідання закінчилося. Завтра будуть допитувати підсудного й свідків.
Найтон
Ловлю на собі зневажливі, обурені погляди нелюдей. Моє єство, на їхню думку, з народження направлене на зло. У кожному з них, якщо придивитися, можна знайти міркування, що я монстр, який не розуміє слів та речень. Демон з Тунни, якому ніколи не можна довіряти, а зважаючи на жорстокість таких істот як я, треба ще й боятися, бо раптом мені щось звіряче в голову прийде!
Смішні ж ці нелюди, ще й припускають, що їхнє покарання принесе мені шкоди. А я такий радий, що мене сюди передали! Ці гуманісти й гадки не мають про кару Правителя! Не дивлячись на все це, боляче знати, що жити мені від нині без Батьківщини. Ладен серце за неї я віддати, але не душу, тому поживу якось на планеті Співдружності, відбуду покарання. Навіть, усе одно, який вирок мені тут винесуть.
Стиснув зуби й подивився знову на суддів, поглядом знайшов Віку. Ця фея єдина поділяє мою радість, судячи із сухого кивка Внсі й трохи привітніших кивків Варди та Карай. До речі, тільки Віка відвідала мене у в’язниці. За це дуже їй вдячний.
Коли в обвинуваченні прочитали про пом'якшуючі обставини й докладно розписали, як я допомагав рятувати інших, моя посмішка стала ще більш здивовано-радісною. На суді в Тунні я прощався із життям. Коли Правитель з ненавистю дивиться на тебе, навколишні зловтішаються, кайдани залишають сильний опік на зап’ястях, і ти чуєш, що тебе засудили до "вогняного сну" вже й не сподіваєшся, що в останню мить прийдуть і врятують тебе за проханням правителя іншого виміру. Так, я розумію, що це було не прохання, а пункт договору, що підписали на знак урегулювання конфлікту, що стався, але все ж таки.
Як же добре, що мене сюди передали!..
Віка
– Устати всім, суд іде.
Другий день судового засідання. Сьогодні допитуватимуть підсудного й свідків.
Згадала, як відвідувала Найтона у в’язниці.
З ранку орендувала автівку й поїхала на схід від Пумасата в бік гір. Майже дві години добиралася. Перед очима з’явилися величні гори, численні гладкі вершини, укриті лісом. Навігатор показав повертати на північ. Незабаром, суцільна низка гір виявилася ніби розрізана навпіл і в мальовничій ущелині з’явився старовинний замок, одним боком притулений до скали. Дорога вела до нього. Перед замком глибокий рів, який повертаючи вздовж фортечного муру, йшов в ущелину й зливався з нею. Через рів, навпроти воріт, установлений підйомний міст, зараз опущений.
Дорога від мосту повертала вздовж фортечного муру. З одного боку прилягаючи до муру, з іншого – обриваючись у прірву. Фортечний мур з великих кам'яних брил був високий в чотири-п'ять людських зростів. За ним виднілися кам'яні споруди. Масивні дерев'яні ворота, оббиті металевими смугами, закриті.
Я припарковала автівку на майданчику перед мостом і далі пішла пішки. Перейшла міст і опинилася перед воротами. На стіні з права на рівні моїх очей знаходився переговорний пристрій, на кнопку якого я і натиснула.
– Охорона слухає, – зронив чоловічий голос.
– Добрий день. Я – Студенко Вікторія, приїхала на побачення до Кровменя Найтона, демона-вампіра з Тунни, – швидко й чітко промовила я.
Через пару хвилин у стулці воріт відкрилася хвіртка, дуже висока, але така вузька, що дорослий чоловік може пройти через неї тільки боком.
– Проходьте, – пролунав голос.
Я пройшла всередину й озирнулася. З широкої круглої вежі, що стоїть недалеко від воріт, вийшов молодий чоловік у формі сірого кольору. Він підійшов до мене й попросив підтвердити особистість. Простягнула йому свою цифровку. Охоронець склом зчитав інформацію, кивнув і увімкнув рацію на плечі:
– Стаффане, вийди, будь ласка. У нас відвідувач, – він посміхнувся, – гарна відвідувачка.
Зліва від входу розташований двоповерховий довгий будинок, швидше за все казарма. З дверей вийшов дух у сірій формі. Крізь нього я бачила двір.
– Проведи фею на побачення з нашим в'язнем, – звелів перший охоронець.
– Прошу за мною, – наказав Стаффан і пішов до великої центральної домини, схожої на справжній кам'яний замок. Чотири поверхи, круглі вежі по кутах, гострий високий дах, укритий чорною черепицею, арочні височенні дерев'яні двері, оббиті металевими смугами з виступаючими шипами в руку завтовшки, але виступають лише на пару пальців, високий ґанок з широкими сходами. Ми піднялися на ґанок і духу довелося стати матеріальним, оскільки двері дуже важко відчинялися.
Хол затьмарений. Горять кілька магічних куль, але темряву вони не розганяють. Дух пройшов у глиб приміщення й відчинив двері зліва, повернувшись, рукою покликав за собою. Ми вийшли на невеликий майданчик звідки починалися сходи, що йшли спіраллю вниз. Сходи були досить широкі, на зовнішній стіні рясно висіли яскраві магічні кулі. Я почала спускатися за духом.
Коли ми пройшли коло, то зліва з'явилася велика ніша-кімната. З двох боків були відкриті двері камер, по три з кожного боку, під стіною в глибині кімнати стояв стіл і лавки біля нього. Ми продовжували спускатися. Ще через півкола знову з'явилася ніша-кімната. У ній двері в крайню камеру були закриті. Біля столу стояло зручне крісло й у ньому сидів вампір. Він уважно дивився на нас.
– Відвідувачка до нашого в'язня, – пробурмотів дух і став біля стінки.
– Добрий день, – тихо сказала я і зіщулилася під поглядом вампіра.
– Вітаю, – прохрипів вампір, дістав з кишені невеличкий планшет і включив його, – назвіться.
Я назвалася й озвучила мету мого приходу. Вампір звірився із записами, піднявся з крісла й запропонував мені пройти й сісти за стіл з протилежного від зачиненої камери боку.
Сам він підійшов до зачинених дверей, дістав з розумного рукава магнітний ключ та приклав до замка. Відсунув засув. У такому ж порядку відкрив ще два замки поменше, що закривали засуви вгорі й унизу двері, але вже іншими ключами. Відкрив віконце у двері й скомандував:
– Відійти від дверей. Устати обличчям до стіни, – уважно перевірив виконання своїх наказів. Тоді відчинив двері.
У камеру зайшли разом і вампір, і дух. Як усе чітко…
Нарешті, Найтона провели за стіл і посадили навпроти мене. Ланцюг кайданків просунули в товсте кільце на поверхні столу.
Дух пішов нагору, а вампір поставив крісло недалеко від столу, зручно там умостився й дістав з кишені планшет:
– Згідно наданого дозволу на побачення, фея Студенко Вікторія може поговорити з демоном-вампіром з Тунни Кровменем Найтоном. Теми розмови: про здоров'я, про погоду, про щось абстрактне. Розмовляти про минуле забороняється, обговорювати знайомих забороняється. Час зустрічі – 30 хвилин. Час пішов, – вампір завмер.
– Привіт! Ого…і що ми тридцять хвилин про погоду говорити будемо? Ну, добре, – очікувала, що будуть труднощі, але все одно не настільки.
– Вітаю! І яка ж погода за вікном? До прикладу, у нас прохолодно, – усміхаючись, проговорив Найтон.
– Зовні спекотно, але гуляє вітровій по дорозі. Тут гори, це очевидно, що легковій завжди прохолодніший ніж у місті. Дуже приємно знаходитися на природі.
– Не сумніваюся. Щодо майбутнього, я сподіваюся, що ми не припинимо спілкування. Усе ж єдина особа, що зраділа відміні моєї страти – ти. Круто!
– Так, це буде чудово. Ти будеш працювати на холоді, – наглядач почав уважніше нас слухати, – Як ти реагуєш на холод?
– Мені дуже не зручно на морозі. Зазвичай з’являється кволість та нежить. А якщо мороз додається з вологим вітровієм – усе, я буду, як зомбі. Ще знаєш, обморожене обличчя виглядає «пречудово». Жахливе відчуття, – він замовк і почав обдумувати абстрактну тему.
Наступною такою темою стали напої. Гарячі напої рятують під час морозу, тож це логічний розвиток розмови. Особисто мені здається, що кава шкідлива, тому обожнюю гарячий чай. Найтон полюбляє насичений еспресо, але не проти й чаю. А ще в старших класах часто пив гарячий шоколад з перцем чилі. Цей напій завжди навіював затишну атмосферу.
У нас виявилися зовсім різні уявлення про затишність:
Я люблю тепло, але мені потрібне свіже повітря. Для ідеальної затишності, навіть зимою, завжди хочеться відчинити навстіж віконце та увімкнути гірлянди й неонове письмо «Сир». Й обов’язково, щоб поряд була сестра й ми сиділи на підлозі, вкрившись ковдрою від протягу. Особливо, якщо ще гозинаки на тарілці й улун у чашечці.
Навіщо відчиняти вікно? – здивувався мій співрозмовник. – Певне щоб сніг у хату налетів? Я ж бо обожнюю темряву й теплоту. Тоді можна сфокусуватися й дивитися на світ, мов кішка. Тепло дає відчуття того, що стихія вогню досі твій друг, а темрява – відчуття спокою.
Час вийшов, – закінчив наші інформативні розглагольствування наглядач.
Найтон
Судове дійство добігає кінця. Я намагаюся не показувати, як воно мене розважило. Мене допитали. Дуже детально. Особливо цікавило суддів моє ставлення до того, що відбувається. Захисник сказав мені, що найсуворіше покарання за викрадення – п'ятдесят років каторжних робіт у шахтах, смертна кара не передбачена, тому я відповідав максимально чесно. Вони вже врятували мені життя, а скільки мені відміряють не настільки й важливо. Може й краще, що так сталось, усе одно мене вигнали з Тунни, але зате тепер офіційно прийняли на Ровеллу. І хоча я тепер буду засуджений та не доведеться ховатися, і якщо подумати, то ...
– Підсудному надається останнє слово, – ой, це здається, до мене звертаються! Захисник радив покаятись, але я не відчуваю каяття, значить цього не варто говорити, а то все зіпсую ...
У залі тиша. Нелюди чекають, що бовкне демон з Тунни. Гаразд, що буде, те й буде, не стану їх розчаровувати:
– Ваша честь, перш за все хочу подякувати уряду Співдружності систем нелюдів за те, що мені врятували життя, забравши мене за договором, – повернувся й знайшов очима фею, – Віко, дякую тобі за те, що хвилюєшся за мене, – знову повернувся до суддів, – щодо викрадень – я був не правий, – швиденько сів на своє місце й опустив голову.
– Суд йде до нарадчої кімнати, – почув я.
Усі встали і, після того як судді вийшли, разом загомоніли. Я глянув на Віку, вона посміхнулася мені. Я посміхнувся у відповідь. Ти ба, Карай і Варда споглядають за мною вже без осуду, тільки Внсі насупився, але він же дух, сподіваюся, що серед такої кількості істот не встиг вловити мої почуття.
– Устати всім, суд іде.
Головуючий читає вирок, а я чекаю закінчення всього цього юридичного верзіння, щоб дізнатися, як зміниться моє життя найближчим часом. Ага, ось це вже ближче до справи:
…на підставі вищевикладеного та керуючись статтями Кодексу Ровелли про злочини та правопорушення суд ухвалив Кровменя Найтона, демона-вампіра, підданого виміру Тунни визнати винним у вчиненні викрадення нелюдей і позбавлення їх волі та призначити йому покарання у виді одного інфернського року каторжних робіт у шахтах на планеті Інферна, – усього лише? Пора починати радіти?
…після відбування цього покарання засуджений має відбути покарання у виді 40 мунтаґнівських років виправних робіт, які він відбуде на планеті Мунтаґна. Протягом усього терміну покарання він муситиме носити браслет, який буде вказувати на його місцезнаходження. 60 відсотків зароблених коштів буде виплачуватися потерпілим, у рівних долях кожному, як компенсація за моральну та фізичну шкоду. 20 відсотків зароблених коштів буде виплачуватись адміністрації Ровелли, як судові витрати. 20 відсотків зароблених коштів буде зараховуватися на особистий рахунок Кровменя в Центральному Банку Ровелли. Вирок виконується негайно.
Ну от і все. Це не буде просто, але життя триває!
Найтон, я зв'яжуся з тобою! – із залу почувся дзвінкий голос Віки.
Я чекатиму! Дякую! Бувай!
Життя триває
Віка
– Ой, як смачно!
– Ще б пак, ці тістечка пекла моя мама! – радісно проголосила Анабель.
– А коли вона приїжджала? – поцікавилась я.
– Якби ти не сиділа в бібліотеці цілими днями, то була б у курсі подій, – повчально відповіла мені сусідка по кімнаті. – І, до речі, підручники можна скачати на планшет, вони у вільному доступі.
– Знаю, але я люблю тишу й що б нічого не відволікало, а в кімнаті я буду постійно заглядати в холодильник.
– Доїдай і лягай спати, тест завтра о дев'ятій, – Анабель лягла на своє ліжко й затишно влаштувалася під ковдрою.
Так, треба виспатись. Уже другий тиждень я мешкаю в гуртожитку на території академічного містечка. Після суду над Найтоном прийняла рішення не повертатися на свою планету, а залишитися жити на Клавіантусі. У мене є вища економічна, медична освіта та ветеринарне училище, й останні роки працювала ветеринаром у клініці, можливо й тут влаштувалася б за фахом, але... Напевно, настав момент, коли хочеться круто змінити своє життя. Почати його з чистого аркуша. А що може бути незвичніше й новіше, ніж вивчення магії?! Звичайно ж, батьки вчили мене магії, але здебільшого тому, щоб я не нашкодила нікому. Можна сказати, що я – маг-самоук.
Мені пощастило, що наші пригоди привели нас на Клавіантус на початку літа й вступні іспити в Академію магії ще не почалися. Так що я встигла подати документи, отримати кімнату в гуртожитку й приступити до підготовки. Ще б пак! Я вчилася останній раз триста років тому! Вау! Знову бути студенткою, бігати на заняття, складати іспити! Відчуваю себе на тисячу років молодше.
Здавати треба три іспити. Перший найпростіший, дуже схожий на прийом у музичну школу. В абітурієнтів перевіряють наявність музичного слуху. Як виявилось, у багатьох заклинаннях дуже велике значення має вимова, найменша неточність, не той акцент і все – бабах! Тому ми повторювали за екзаменатором вправи з ударів долонями, угадували кількість нот, що програються на різних інструментах і, навіть, наспівували ноти. На щастя, у мене прекрасний музичний слух і я отримала найвищий бал на іспиті.
Другим іспитом э тестування по великій кількості предметів, включаючи фізику, хімію, біологію. Ось до нього мені довелося добре готуватися й пропадати в бібліотеці, як сказала Анабель, цілими днями. Фізика завжди мені тяжко давалася.
Уранці ми з Анабель прийшли до аудиторії номер сімнадцять мало не раніше всіх. Мене били дрижаки, а раптом не здам?
– Та не трясися! Ти дуже добре підготувалася, – строго наказала подруга.
– А якщо я що-небудь забуду або переплутаю?
– Нісенітниця! У фей ідеальна пам'ять. Один раз прочитавши, вони запам'ятовують на все життя. А ти – фея, як і я. Цей іспит ми здамо безсумнівно, а от третій – це проблема.
– Ти не дружеш з математикою? – здивувався я, – але ти ж сама казала, що у нас ідеальна пам'ять, значить легко запам'ятаєш формули.
– Формули – це дурниця, а ось вирішувати рівняння або задачі – це вже складно. Для мене складно.
– Якщо хочеш, можемо готуватися разом, – запропонувала я.
Тут прийшла екзаменаторка й відкрила аудиторію. Абітурієнти натовпом повалили всередину й почали займати місця за партами. На кожного окрема парта й на ній лежить скляний планшет. Ми з Анабель сіли поруч.
– Я – професорка Зуттер, – представилася жінка в зеленій мантії. – Сьогодні ви здаєте тест. Він включає в себе двісті завдань. Вам дається три години, – вона махнула рукою і частина магічних куль під стелею згасла. Потім вона увімкнула свій планшет і планшети на наших партах також засвітилися тьмяним зеленим світлом, – Час пішов.
Завдання складні, багато які вимагають логічного рішення, є такі, що навіть перевіряють чи не є ми дальтоніками. Через три години планшети вимкнулися й, за помахом руки професорки Зуттер, загорілися всі магічні кулі.
– Підходьте до мене по одному із заліковими листами.
У мене 189 балів! Анабель отримала 194. Тепер необхідно спрямувати всі зусилля на підготовку до математики. Як розповіла Анабель, її мама теж училася в цій академії, математика потрібна для вивчення теорії магії, де необхідно обчислювати заломлення сил при побудові порталів і багатьох інших заклинань.
А ще мені необхідно отримати дозвіл на листування з Найтоном...
Внсі
Я біжу. Піт заливає очі. Лямки рюкзака вп'ялися в плечі. Дихання зі свистом виривається з рота. Мокра від поту сорочка противно прилипла до тіла. Перед очима маячить рюкзак рядового Дагера. Ззаду чується важке дихання рядового Шанвара. А я – рядовий Утсі вже ледве переставляю ноги.
У школу ПИЛОСМОКа на Клавіантусі я поступив у середині літа. Тривалість навчання чотири роки, а потім ще рік стажування. На нас відразу одягли форму й поставили в стрій. Рік проживання в казармі, щоб виникло відчуття ліктя. Скрізь і завжди ми рухаємося строєм, практично бігом, з окриками сержантів, що нас підганяють. Майбутнього року обіцяють переселити до гуртожитку по чотири персони в кімнаті і, навіть, дозволять самим відвідувати заняття, але в це вже віриться ледь-ледь. Куди ж без сержантів ?! Вони – усюдисущі!
День перенавантажений. О шостій підйом. Умитися, поголитися й бігом на плац на зарядку. Через півгодини спітнілі біжимо в душ, а після – кроком руш – на сніданок. Годують у школі добре, поживно й смачно, але час їжі обмежений і доводиться просто закидати все в себе, жувати ніколи.
Потім заняття. Нам викладають міжрасове й космічне право, оскільки ПИЛОСМОК працює в космосі, іноді в системах людей; психологію нелюдей, щоб простіше було спілкуватися з об'єктами, яких надалі будемо захищати; першу медичну допомогу, бо медика може не бути поруч; є вогнева та бойова підготовки. На першій вивчаємо всі види зброї, які винайшли нелюди, і вчимося нею володіти, на другий вивчаємо різні єдиноборства й методи боротьби, поступово стаючи небезпечними й без всякої зброї.
Далі обід. Для перетравлення їжі на дають годинку "відпочити" – вивчаємо статут ПИЛОСМОКа під наглядом наших сержантів. А потім перевдягаємося в спортивну форму й чотири години нас ганяють через смугу перешкод, відпрацьовуємо прийоми рукопашного бою, роботу в парі й у строю.
Вечеря. І ціла година дійсно вільного часу. Я відразу дзвоню Айкен. Якщо вона не на чергуванні, то можемо поговорити. Так приємно знати, що через чотири роки я зможу літати в космос разом зі своєю дівчиною. Бути поруч, підтримати у важку хвилину, захистити. Моя чорноока Богиня гідна найкращого!
Відбій у десять. Лягаю в ліжко й засинаю, не встигнувши покласти голову на подушку.
Ролель
– Зрадник! – я схопила його за горло й здавила щосили.
– Ааа ... – крик захлинувся й демон, стоячи на колінах, захрипів, не роблячи спроби звільниться. Його очі, з яких течуть сльози, дивляться благально.
Я розмахнулася й врізала коліном йому в живіт. Раз, другий, третій. Демон упав на підлогу й захрипів. Почала бити його ногами. Пролунав лускіт ребер. Демон застогнав і спробував закритися руками. Тоді я схопила його за волосся й, потягнувши назад, відкрила шию.
– Доню, прости, – хрипів він.
Ні! Ніколи! Тільки смерть зрадника може задовольнити мою жагу помсти. Я схопила його за горло й вирвала трахею. Кров бризнула на всі боки.
І я… прокинулася.
Сутінки. Магічна куля ледве світить. Сірі кам'яні стіни, темна кам'яна підлога, низька сіра стеля, маленьке з дві долоні віконце високо під стелею, дерев'яний стіл, грубо збитий з товстих брусів, такий же табурет, низькі дерев'яні двері, що ведуть у маленьку ванну. Ось і всі хороми, в яких я буду жити в найближчу тисячу років.
Кожну ніч у вісні я вбиваю зрадника різними способами, майже купаюсь у його крові, а він тільки дивиться мені в очі й просить пробачення. У-у-у, гадський гад! Мерзенний зрадник! А щоб тебе підняло й гепнуло! Най би ті всі зуби випали крім одного, який би тобі болів усе життя! А щоб тебе колька сколола! Най тебе чорти схоплять! Ненавиджу! Такий план – собаці під хвіст! Ти мав мене захищати, а не зраджувати. Коли б я стала Правителькою, ти б перший радів такому піднесенню роду.
Я піднялася з ліжка, на якому лежав твердий матрац, пішла у ванну. Коли вийшла, то дуже захотілося побачити хоч що-небудь інше, крім цієї камери. Залізла з ногами на стіл і, вхопившись за ґрати, підтягнулася до віконця. Зовні падає дощ. Кроків за десять від віконця, яке врівень із землею, стіна. Що це є: інша будівля або кріпосний мур, я не знаю. Крім стіни, з великих кам'яних брилів, нічого не видно, навіть неба, і на ній нічого немає. Ні вікон, ні дверей. Ближче до землі, на першому ряду каменів росте мох. Його буро-зелений колір – моя єдина радість за останні не знаю скільки днів або місяців. Очі відпочивають від великої кількості сірого кольору. Життя таке ж сіре, як ці кам'яні стіни. Може смерть краще? Ба навіть «вогняний сон» не лякає мене більше, ніж тисячу років у цьому похмурому місці.
Почувся скрегіт металу й віконце, зроблене у вхідній двері, відкинулося всередину. На нього поставили миску з кашею й кухоль з водою.
– Сніданок, – пролунав глухий голос охоронця.
Карай
Дракони дуже кропітливо ставляться до дітей. Дітей треба захищати, балувати, плекати, багато дозволяти, адже вони вивчають світ.
Користуючись перевагами свого віку, я вмовила Тодора домовитися з водяниками й дозволити мені бути присутньою на ритуалі виклику шторму. Алонсо-Еладіо згадав мене, як побачив, і не став заперечувати, а навпаки, обіцяв Тодору, що догляне за мною й убереже від неприємностей. Старійшина племені Актинії викликав довіру і я була від нього в захваті.
У призначений день низка машин їде на східне узбережжя у віддалений район, де немає поселень нелюдів. Я взяла із собою костюм для дайвінгу та професійну камеру в оренду.
Коли виїхали на берег, там уже було кілька машин, що приїхали раніше за нас. Різнобарвні водяники розташувалися на піску й чекали нас. Поки всі виходили з машин, я швидко натягнула костюм і вискочила на берег.
– Знімати відео можна? – запитала Алонсо-Еладіо, що стояв неподалік.
– Можна, але результат зйомок буде жахливий, – спокійно відповів водяник.
– Чому? – обурилася я.
– Під час ритуалу ми співаємо й це якось, напевно, змінює магічний фон навколо, тому фото-, відеоприлади відмовляються працювати.
Це прикро! Поки ми розмовляли, водяники почали вставати в коло біля кромки води. Алонсо-Еладіо приєднався до них. Я метнулася до своєї машини, поклала камеру, взяла телефон і зробила кілька фоток кола, потім насунула на спину балони з повітрям, схопила ласти, маску й пішла до води в бік від водяників. Алонсо-Еладіо попередив, що від них треба перебувати на відстані не менше п'ятдесяти метрів, інакше будуть проблеми.
Водяники стояли не обличчям у середину кола, а всі обличчям до моря. Потім кожен підняв руку, хто ліву, хто праву, й поклав на плече сусіда. Учасники ритуалу одягнені в купальні костюми під колір своєї луски.
Тут вони заспівали! Це не були слова. Кожен відтворював голосом звуки музичного інструменту, а всі разом – це як виконання твору великим симфонічним оркестром. Напевно так співають сирени!
Я завмерла. Душа кинулася кудись угору, у грудях солодко защеміло, на очі навернулися сльози, я почала задихатися. Звідкись із підсвідомості виринуло слово й почало битися у мозок:
– Біруші. Біруші. Біруші, – не могла згадати, що воно означає. Руки ослабли й ласти з маскою впали вниз. Маска кутом боляче вдарила по нозі. Різкий біль. Свідомість прояснилася, пам'ять вернулася. Я швидко виколупала з кишеньки на боку біруші й заштовхала собі у вуха.
Ух! Тиша! За той час, поки я приходила до себе, коло з різнокольорових співаків повільно спускалося у море. Сіла на пісок, натягнула ласти й пішла спиною у воду. Коли перші водяники зникли під водою повністю, одягла маску й пірнула.
