Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

37

До вечора ми подолали не більше десятьох кілометрів. Ішли мовчки. Кожен тягнув свою поклажу, але в нас речей виявилося набагато більше. Проте ні Петро, ні Галя своєї допомоги не запропонували. Петро ніс на плечі невелику лопату, а в лівій руці – сумку з довгими лямками, яку за бажання теж можна було закинути на плече.

Коли спека спала, ми зупинилися і поклали речі в одне місце.

– Я піду по хмиз, – сказала Гуля.

Щойно Гуля відійшла метрів на п'ятдесят, Галя кинула на Петра запитальний погляд і попрямувала слідом. Ми з Петром залишилися наодинці. Обидва мовчали. У мене не було бажання починати розмову першим, і, вочевидь, ця відсутність бажання була обопільною. Петро закурив свою люльку.

– Ще далеко? – несподівано запитав він.

– Не знаю. Ви-то самі звідки йшли?

– Від Форту-Шевченка.

– А скільки до нього?

– Зо дві доби.

– Два дні, чи що?

Петро кивнув.

– Але ж місце саме біля Форту-Шевченка, – сказав я. – «За три сажні від старої криниці в бік моря».

– Це я вже чув. Але ж нема там жодної старої криниці...

– Раніше була. Треба шукати.

– Ось і шукатимеш.

Я подивився Петру в очі. «Дарма я його розв'язав, – подумав. – Добром цей „джоінт венчер“ не закінчиться».

Незабаром повернулися Галя і Гуля, кожна принесла по оберемку убогого пустельного хмизу. Розпалили багаття, поставили над ним триногу з казанком. Жінки хазяйнували мовчки, але злагоджено, і я цьому дуже здивувався. Помітив я і кілька зизих поглядів Петра, які він кинув на свою подругу.

Знову їли кашу на вечерю. Мовчки. Пили чай. Уже темніло, але щось утримувало нас від сну. Чи то бадьорість, чи то острах опинитися посеред ночі зв'язаними і знову гратися в бранців. Сиділи мовчки, і раптом Галя заспівала української пісні. Її голос звучав у цьому пустельному місці дивно і по-чужинському, але красиво. Вона співала про козака, який пішов на війну з турками і там загинув, і про чорняву красуню, яка так і не дочекалася свого чоловіка.

Після української пісні пауза була недовгою – раптом, зовсім несподівано для мене, негучним приємним голосом заспівала Гуля. Вона співала по-казахському; і мелодія, і голос дуже витончено гармоніювали з цим піском і горами. Я згадав пісню її сестри Наташі. Звісно, Наташа мала голос яскравіший і сильніший, але Гулина пісня володіла силою емоційного гіпнозу. І я завмер, слухаючи й не розуміючи слів. Вона співала довго, а коли замовкла – тиша ніби набула іншої якості, вона стала білішою та чистішою.

– А про що це ти співала? – запитала Галя.

– Це пісня про дві сім'ї кочівників, які зустрілися на один день у пустелі. В одній сім'ї був син, а у другій – донька, які покохали одне одного з першого погляду. Але їхні батьки зв'язали кожен свою дитину і роз'їхалися в різні боки. І коли їх віднесли верблюди далеко одне від одного, сказав батько своєму зв'язаному сину: «Коли я був таким, як ти, я теж покохав доньку кочівника, який зустрівся нам на шляху. І так само зі мною вчинив мій батько. Я довго переживав, але потім забув про своє горе. А потім батько знайшов мені наречену, і ми були з нею щасливі. А якби було по-іншому – в нас народився би не ти, а хтось інший». А мати дівчини розказала таку ж історію про себе, про те, як вона переживала довгі роки, а потім вийшла заміж за рішенням свого батька. І тільки одного не помітили батько закоханого хлопця і мати закоханої дівчини. Вони не впізнали одне одного, адже саме вони багато років тому зустрілися ось так на один день у пустелі, і їх так само, як і вони своїх дітей, зв'язаними розвезли батьки.

Ці дві пісні не тільки наблизили вечір, але й наче розігнали взаємні підозри. Ми без поспіху розклали свої підстилки і влаштувалися на ночівлю недалеко одні від одних у черговій улоговинці між двох кам'яних язиків Актау, які розповзалися в різні боки.

Перш ніж заснути, я довго міркував про різні способи подолання міжнаціональних бар'єрів і недовіри. Та атмосфера, яку навколо створили дві пісні, вже не здавалася мені чарівною. Я бачив, що ситуація стара як світ, і те, що саме жінки ворогуючих народів своїм співом налагоджують мир і спокій, не стільки несподівано, скільки закономірно. Ось він, універсальний давній спосіб утихомирити міжнаціональні конфлікти на будь-якому рівні. Є, звісно, й інші способи. Українець Миклухо-Маклай, коли вийшов на папуаський берег і побачив перед собою розбурханий озброєний натовп аборигенів, демонстративно ліг спати просто на пісок. Ми ніколи не дізнаємося, що про нього подумали в цей момент папуаси. Важко собі уявити, щоб Миклухо-Маклай, зійшовши на берег, раптом заспівав би папуасам «Розпрягайте, хлопці, коні». Тут уже, щоб усе закінчилося мирно, йому знадобився би перекладач-синхроніст. Так, подумав я, пісні годяться для залагодження міжнаціональних конфліктів, але не міжрасових.

Так лежав я, натомлений, обіймаючи рукою вже сплячу Гулю і поглядаючи на високі зорі. Похропування Петра здавалося мені мирною мелодією, що навіювала добрі сни. Я лежав і міркував у такт цьому похропуванню, доки не заснув.

38

Сон мій був важким і закінчився огидно до нудоти. Я прокинувся від болю в ногах і руках. Знову мої руки були зв'язані за спиною, і зап'ястки нили від мотузки, що вгризлася в них і стягнула значно міцніше, ніж перше. «Так, – подумав я, – ось тобі й довірився пісням». Я перекотився на бік і якийсь час не міг нічого збагнути. Переді мною, також зв'язані й у тих самих позах, лежали і Гуля, і Петро з Галею. Від цього видовища я просто очманів і на якусь мить забув про власні мотузки. Усі ми не спали, але перебували у шоковому стані, мовчали, подумки пережовуючи те, що відбулося. У моїй голові замерехтіли різноманітні здогади, що більше скидалися на сюжети фільмів про американських індіанців. Я не бачив поруч нікого, хто міг би виявитися власником мотузок, що скували нас. І ця тиша почала нагнітати нервовий страх перед невідомим.

Я примусив думки уповільнити плин. Намагався аналізувати спокійно. Якщо зв’язали і мене, і українців, то, можливо, це справа рук якихось казахів. Але ж і Гулю зв’язали? Імовірно, вони зв’язували нас уночі й не розгледіли її. А потім, іще до світанку, забралися геть? І ось незабаром повернуться, й тоді, певно, якщо це казахи, Гуля знайде з ними спільну мову. Може, і співати не доведеться?

Раптом тишу розколошкали гучні кроки, що долинули з-за найближчого кам’яного язика. Здавалося, що хтось навмисно карбує крок, аби нагнати на нас страху. Петро теж почув кроки і повернув голову в їхній бік.

З-поза кам’яного язика вийшов не душман і не казах, а рослявий і міцно збитий чоловік-слов’янин у спортивному костюмі «Адидас». На вигляд йому було років п’ятдесят.

Доглянуті вуса і блиск гладенько поголених щік якось не в’язалися з дикою красою пустелі й нашим, теж вельми здичавілим, виглядом.

«Мафіозі?! – промайнула думка, але тут-таки закортіло у подиві знизати плечима. – Хто ми такі? Чим заслужили на цю честь, щоб нас підстерігати і вночі зв’язувати? Викуп, принаймні за мене, ніхто не платитиме, за Петра і Галю теж навряд чи. Залишається Гуля, але хоч вона, як мені здається, гідна полону і без перспективи викупу, чи не доречніше було би просто викрасти її, поки ми спали, якщо вже вони такі спритні?»

Вусатий «адидасівець» зупинився над Петром і втупив у нього ядучий погляд.

– Ну шо? – несподівано оксамитно запитав він російською мовою, чи радше рідним суржиком, злегка нахилившись, так що обличчя зависло над головою Петра. – Мало тобі було по Києву всякі мітинги і бешкети устраювати, то ти ше й до Казахстану добрався? Зажди, додому вернемся, я тобі покажу! У нас про тебе вже цілий відеофільм є!

– Тьху ти! – сплюнув набік Петро, на його обличчі заграла зла посмішка. – Ти диви, хто до нас прилучився! Пане полковнику... Як вас там на ім’я та по батькові?

– А ти шо, не знаєш?

– Я-то знаю, а ось москаль, – Петро кивнув на мене, – либонь, вас уперше вздрів.

– Мене звати полковник СБУ Тараненко Вітольд Юхимович, – промовив «адидасівець» і водночас кинув у мій бік погляд без особливого зацікавлення. Було очевидно, що його зацікавлення лежить перед ним на підстилці, зв’язане по руках і ногах.

– Ну, а як твоїх дружків звати? – полковник присів, нахилившись іще нижче до Петра.

– Вони мені такі ж друзі, як і ви, пане полковнику.

– Жалко, – протягнув Тараненко. – А я надіявся, шо ви подружитесь! З капітаном Семеновим ви ж подружилися! Політика – політикою, а людські отношенія – це ж зовсім друге діло! Правда, Галя? – він перевів погляд на чорняву українку.

Вона мовчки відвернулася, хоча до цього уважно дивилася на полковника.

– Да ладно, – полковник посміхнувся, звівся на ноги і підійшов до мене. – То шо, Ніколай Іванович Сотников, будем знайомиться?

– Пробачте, не можу руку подати, – спробував огризнутися я.

– Потім подаси, – він нахилився і пильно поглянув у моє обличчя. – «Как здорово, што все ми здєсь сєгодня собралісь», – співуче промовив полковник Тараненко, розгортаючи пластинку жуйки.

Він закинув гумку до рота, пожував і вів далі зовсім іншим, серйозним тоном:

– Ну шо, хочте ви чи не хочте, а тепер ми з вами одна дружна сім'я. Хоча спочатку нам треба буде навчитися довіряти друг другу. Завдання у нас одне... тобто у вас – ціль, а у мене – завдання. Але в даній ситуації це одне і те ж саме.

Він знову подався за той кам’яний язик гори, з-за котрого з’явився. Повернувся із туго натоптаним брезентовим рюкзаком. Поклав його поруч із нашими речами, розкрив і витягнув маленький складаний стільчик. Розклав його й усівся.

У мене заболіла шия – щоб бачити полковника, мені доводилося лежати вигнувшись.

А він, по-простацькому розставивши ноги, сидів на стільчику.

– Ну, давайте я вас поконкретніше проінформірую про дану ситуацію, – знову заговорив він. – Ви маєте першим ділом зрозуміти, шо важкий фінансовий стан у країні не міг не сказатися на роботі СБУ. Нам зараз доводиться обходитися меншими силами і більше розраховувати на помощ збоку. Але, як ви понімаєте, помощ ніхто сам по собі не пропонує. Того ми користуємося пасивною помощю наших громадян. Цей принцип виправдовує себе повністю, коли інтереси і цілі потенціальних помощніків співпадають з нашими. Фактично ми, тобто СБУ, надаємо значно більше помощі нашим помощнікам, але головне – це результат, а не те, хто кому більше помагає. Якби не ми, ніхто із УНА-УНСО не знав би ні про існування тайніка Шевченка, ні про те, шо на поіски цього тайніка вже подався росіянин – добродій Сотников. Головне – це бути в курсі та тримати в курсі подій найбільш способних потенціальних помощніків. Але, от жалко, ше ні разу наші помощнікі не змогли нам помогти без нашої ж помощі. Це – як єдинство армії і народу. Тільки якшо ми працюємо разом, нас чекає неминучий успіх. Але, як я вже сказав, спочатку нам треба буде навчитися довіряти друг другу. Тому, ви вже мене простіть, але... У нас не повинно бути ніяких секретів один від одного...

Полковник важко зітхнув, підвівся і відійшов до наших речей. Почав методично викладати на пісок спочатку речі з подвійного баула Гулі. Там він знайшов її яскраві сорочки-балахони та згортки із запасом чаю і сирними кульками. Вмістом її баула він лишився відверто незадоволений і тому з подвоєною енергією та ретельністю взявся до мого китайського рюкзака. Якось недбало випхнув на пісок бляшанки «дитячого харчування», тоді витягнув пакет, у якому лежала течка з рукописом Гершовича. Тут-таки витягнув течку й підніс її до очей. Чхнув і відсунув її від обличчя. Знову принюхався, спочатку обережно, потім уже якось спокійніше.

Коли ж полковник розгорнув течку і переглянув папери, то перевів задоволений погляд на мене.

– Далеко тобі довелося її нести. Від Пущанського кладбіща прям до Мангишлаку... – протягнув він голосом людини, що говорить значно менше, ніж знає. – Тепер моя черга.

«Ну ось, – подумав я. – Схоже, тільки лінивий за мною не стежив у Києві! І УНСОвці, і СБУшники, і любителі фінського „дитячого харчування“. Просто дивовижа, як я ще примудрився сюди живим дістатися!»

Знову мені пригадалися сліди на піску, які я бачив кілька разів після висадки на каспійський берег.

– Полковнику, – запитав я. – То це ви за мною в пустелі стежили?

– У якому смислі?

– Я кілька разів уранці бачив сліди в тих місцях, де ночував.

– Може, ці? – кивнув він на Петра з Галею.

– Ні, – відповів я.

Полковник спохмурнів.

– Та я вобше-то знаю, шо це не вони, – я сам за ними слідив... – полковник Тараненко замислився. Тоді розвів руками. – Наче нікого тут більше бути не повинно – всі заінтересовані сторони вже у зборі...

Деякий час він мовчав. Далі опустив течку на пісок поруч зі стільчиком і взявся до речей Петра й Галі. Випатрав їхню господарську сумку з довгими лямками.

Коли оглянув речі, що вивалилися звідти, задоволено крекнув. Узяв до рук алюмінієву джезву, бляшанку меленої кави «Якобс» і блок «Снікерсів». Тоді кинув хитрий погляд на Петра і Галю. Галя лежала на боці й дивилася осторонь, а Петро, так само, як і я, вигнувшись, мовчки стежив за полковником.

Полковник нарешті з’ясував усе з речами полонених, тоді витратив хвилин п’ятнадцять на вивчення нотатника, що належав, судячи з усього, Петру. Покінчивши і з цим, Тараненко знову вмостився на складаному стільчику – тепер його обличчя світилося цілковитою самовпевненістю.

– Ну шо, можем далі поговорити! – рішуче промовив він. – Спочатку з представником «москалів», – і він пронизливо втупився в мене. – Біографію свою можеш не розказувати, це ми вже читали. Почнемо з другого – шо це вас потягнуло влізти в святі для кожного українця діла? – і він із посмішкою кинув погляд на Петра.

– Що ви маєте на увазі? – запитав я.

– Ну шо – канєшно, ваш інтерес до Тараса Григоровича, та ше й у такому, можна сказати, міжнародному масштабі.

– А що тут такого забороненого?

– Хто сказав, шо забороненого? Ні, я не говорив. Я б сказав, шо це досить делікатні діла, особливо коли вони переходять допустимі кордони і починають зачіпати інтереси іншої держави...

– Знаєте що, – я знову відчув різкий біль у шиї, і руки мої занили із новою силою, – мені складно розмовляти в такій позі...

– То поверніться якось по-другому, і не обов’язково на мене дивитися, бо шию звернете... – порадив полковник.

Я знову перекотився на живіт і сперся підборіддям на край підстилки.

– Я не бачу, які кордони, крім географічних, я перейшов... – вичавив я над силу, бо говорити в цій позі було нелегко – бракувало віддиху.

– Ну гаразд, ми до цього повернемся, а поки шо поговоримо з Петром Юрійовичем Рогулею... – він перевів погляд на Петра.

– Нема мені про віщо з вами балачку вести, – процідив крізь зуби Петро. – Ще й москальською мовою! І не сором українцю чужинською мовою галакати? Га?

– А кофе «Якобс» пити і «Снікерсами» закусювати українському патріоту не стидно? – сказав у відповідь Тараненко. – От нє, шоб із собою львівський шоколад взяти і рідний кофейний напіток!

Полковник тяжко зітхнув. Розмова не ладилася. Він підняв із піску течку з рукописом Гершовича, знову став перебирати папірці, пробігав очима то один, то інший. Знайшов і рапорт-донос ротмістра Палєєва. Уважно прочитав його і замислився.

Думав він довго. Я навіть устиг подрімати – це був найпростіший спосіб абстрагуватися від того, як ломило кістки.

– Ну шо? – повернув мене до реальності голос «адидасового» полковника. – Нада рішати, шо будемо далі робити... Тут я вже розібрався, так шо довгі розмови не потрібні... Треба копати... Тільки нада рішити, як саме. Волочити я вас не збираюсь... – полковник радше міркував уголос, ніж звертався до нас. – Так шо, може, ноги розв’яжу... Тільки не зразу... А вобше-то... – він подивився на фірмову бляшанку меленої кави, що лежала поміж випатраних сумок. – Вобше, непогано було би кофе випити...

І він прикусив губу.

А сонце піднімалося, і денне повітряне тепло спускалося з неба на пісок, щоб висушити ту мізерну вологість, яку подарувала цій мертвій землі ніч.

– Як ви тут кофе варите? – запитав полковник, позираючи на мене.

– Жінки збирають хмиз і розкладають вогонь, а на триногу вішають казанок із водою, – монотонно відповів я.

– Хмиз? – перепитав полковник, роззираючись навсібіч. – Де ж його тут зібрати? Я он на сухому спирті собі їжу грів, але він кінчився.

У мене в голові виник план можливого порятунку, хоча уявити собі повне визволення від усієї цієї компанії було неможливо. Принаймні цієї миті.

– Гуля знає, де хмиз шукати, вона ж місцева, – і я вказав поглядом на свою зв’язану дружину.

Полковник Тараненко теж подивився на неї, задумливо пожував губами, провів рукою по гладенько виголених щоках і перевірив пучками, чи правильно настовбурчуються його доглянуті густі вуса.

– От шо, – сказав він. – Я її розв’яжу, вона – ліцо сторонньої національності, хай воду скип’ятить... А ви поки полежите, вам кофе тоже хватить...

І полковник, схилившись над Гулею, розв’язав їй руки, а потім – ноги.

Мені здалося, що Гуля, щойно він розв’яже їй руки, затопить йому в пику. Але вона потерла зап’ястки, всілася, спокійно роззирнулася навколо.

– Іди за хмизом! – звелів їй полковник, і вона слухняно пішла.

«Може, це і на краще, – подумав я про Гулю. – Принаймні у потрібний момент вона і мене розв’яже, а там, може, залишимо полковника утрьох з Петром і Галею. Оце їм весело буде. І ну його, цей щоденник, до біса, нехай самі копають – лопату мають!»

Полковник провів Гулю зацікавленим поглядом, тоді знову взяв до рук течку і понюхав. Присів біля мене навпочіпки й понюхав мене.

– Шо це ти корицею пропах насквозь? Пироги з корицею любиш?

– Ні, просто українсько-російський кордон у вагоні з корицею переїжджав, ось запах у шкіру і в’ївся, – пожартував я.

– A-а, – протягнув полковник, усерйоз сприйнявши мої слова.

Коли сонце піднялося вище, час потягнувся повільно, як деревна смола. Петро раптом сухо закашлявся і попросив у полковника води. Той знайшов каністру і напоїв зв’язаного бранця. Мені було цікаво спостерігати, як наближалися одне до одного пшеничні вуса Тараненка і чорні вуса Петра. Полковник із якимось особливим задоволенням піднімав каністру над головою співвітчизника, наче щоб примусити його робити великі, до захлинання, ковтки.

– Агов! – вчасно похопився я. – На каву не вистачить! Це ж уся вода!

На обличчя полковника повернувся серйозний вираз. Він миттю забрав каністру від лиця Петра і закрутив пластмасову кришечку.

Незабаром повернулася Гуля і запалила багаття. А хвилин за двадцять над казанком піднялася перша пара.

Полковник дістав зі свого рюкзака півлітрову алюмінієву кружку і ложку. Насипав у кружку меленої кави і присів біля вогнища, очікуючи, коли закипить вода.

Гуля відійшла убік і заходилася складати свої речі назад до подвійного баула.

– А чай у тебе який? – несподівано запитав її полковник. – Цейлонський?

– Тут усе китайське, – озирнувшись на мить, відповіла моя жінка. – Зелений є, жовтий...

Полковник Тараненко кивнув і повернувся до казанка.

Нарешті він налив собі в кружку окропу, кинув туди два шматки цукру-рафінаду й почав гучно розколочувати все ложкою.

– Товаришу полковник, – промовив я. – Може, хочете з молоком?

– З молоком? Звідки тут молоко?

– У мене сухе, дитяче.

Полковник кинув уважний погляд на мої речі, розкладені поруч із порожнім рюкзаком.

– Он те? – запитав він, показуючи рукою на бляшанки «дитячого харчування».

Я кивнув.

– Ну давай, якщо пропонуєш! – він підвівся, відкупорив одну бляшанку і всипав собі до кружки дві чи три ложки білого порошку.

Щільно закривши бляшанку, полковник повернувся на свій стільчик біля багаття. Подув на вміст кружки, подивився на небо. Кава ще була занадто гарячою, і він поставив кружку на пісок, а сам заходився длубатись у своєму брезентовому рюкзаку; зрештою дістав бежеву панамку з надписом «Ялта-86» і натягнув її на голову.

– Сиділи б ви по своїм хатам, я би зараз в отпуск пішов. Думаєте, я сам цю систему придумав? Це все начальство! Їм би тільки побільше вдалих операцій за мінімум бюджетних срєдств! А у мене путьовка в Одесу пропала. У санаторій імені Чкалова! Жарся тепер тут із вами на сонці, ше й моря нема поруч.

– А Каспійське? – запитав я.

Полковник скривився і простягнув руку вниз по кружку.

Я нетерпляче чекав моменту, коли буде зроблений перший ковток. Але «адидасівець» Тараненко не любив гарячих напоїв. Він чекав, доки кава вистигне. Чекав іще зо п'ять хвилин, і тільки потому кружка нарешті наблизилася до його вуст. Я полегшено видихнув свою напругу. Залишалося дочекатися, поки він нап’ється.