Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

52

Прокинувся я ближче до полудня, стискаючи в руці пістолет із глушником. Озирнувся. Гуля з Галею метушилися біля багаття. Петро ще спав. Полковника видно не було. Я кілька хвилин оговтувався, пригадував події минулого дня. Потім заховав пістолет до рюкзака, зробив маленьку зарядку – кілька разів присів і помахав руками для бадьорості.

Сонце висіло просто над нами, забиваючи тіні в пісок.

Я підійшов до жінок, отримав з їхньої ласки піалу з чаєм, що вже холонув, – видно, вони самі нещодавно чаювали, насолоджуючись відсутністю чоловіків. Галя була в своїх незмінних джинсах, зате її маленькі груди граційно підкреслювала темно-червона майка. Гуля сьогодні носила сорочку-сукню салатного кольору.

«Цікаво, – подумав я, – а як вона одягатиметься в Києві? Бо ж у такому вбранні спокійно навіть по безлюдній вулиці не пройдеш!»

– Полковник не казав, куди вирушив? – запитав я в жінок, коли допив чай.

– Він уже давно пішов, – відповіла Галя. – Години зо три тому. Мабуть, до міста.

– І нічого не говорив?

– Казав, що до обіду повернеться.

Я кивнув. Галя і Гуля саме починали варити обід, тому, судячи з усього, чекати на повернення полковника залишалося недовго. Цікавість і відчуття голоду примусили мене постояти якийсь час поруч із багаттям і нашими куховарками. Приємний солонуватий запах лоскотав ніздрі. Я придивився – Галя розкачала тонкий шар тіста і різала його на ромбики, а Гуля на цій-таки дошці з іншого боку нарізала смужками сухе м’ясо. Поруч у піалі лежала гірка порізаної кільцями фіолетової цибулі. Схоже, обід заплановано святковий. Я ковтнув слину.

– Що це в нас сьогодні? – запитав я.

– Аман залишив трошки баранини, будемо казахський суп їсти, – відповіла Гуля, не повертаючись.

За моєю спиною пролунав кашель. Прокинувся Петро. Звівся на ліктях, покрутив головою по боках. Потім знову ліг на спину й утупився напівсонними очима в білясте, засвічене яскравим полуденним сонцем небо.

Полковник справді повернувся на обід. Він наче носом занюхав, чим загрожує можливе запізнення. У казанку доварювався масний суп із баранини, і аромат його створював навколо багаття атмосферу очікування. Учорашні поминальні сто грамів усе ще вимагали закуски.

По обіді полковник відкликав мене і Петра вбік.

– Вам треба до вечора відіспатися, – сказав він добрим батьківським тоном. – Уночі буде багато роботи.

Ми слухняно подалися до своїх підстилок. Після ситного і смачного обіду дрімота затуманила мою свідомість, щойно я вмостився на спину, затуливши обличчя повстяною казахською шапкою – подарунком батька Гулі.

Прокинувся від ревіння моторів. Підняв голову. Шум долинав із-за близького піщаного обрію, за яким починався спуск до нашого розкопу. Я вийшов на край узвишшя і побачив унизу екскаватор і два великі самоскиди. Один із «КрАЗів» стояв трошки віддалік від ями. Його водій-казах сидів на сходинці кабіни й курив. Другий «КрАЗ» стояв під завантаженням. Водій був у респіраторі. Екскаватор черпав пісок із нашої ями і насипав його в уже напівзаповнений кузов самоскида. Я придивився й помітив, що і казах у екскаваторі дихав через респіратор. Трошки віддалік стояв і спостерігав за завантаженням полковник Тараненко.

Я повільно спустився до ями. Підійшов до полковника.

– Справа просувається, – сказав він мені. – Вам уже час збирати речі.

– Що? – перепитав я. – Ми їдемо?

Полковник кивнув.

– За годину приїде Аман. Будемо супроводжувати вантаж. Дорога далека, до Красноводська понад шістсот кілометрів.

Я зітхнув. Пустеля відучила мене від наглих рухів, і тому думка про те, що треба швидко збирати речі, викликала в мені виразне неприйняття.

Я піднімався нагору до нашої стоянки у досить роздратованому гуморі. Намагався робити широкі кроки, але пісок наче сміявся з мене, осипаючись під ногами й уповільнюючи рух. Зрештою пісок переміг – я піднявся наверх заспокоєний, трошки втомлений.

Сказав Гулі, що треба збиратися, і вона слухняно попрямувала до наших речей. Склала смугасту підстилку, заховала її в подвійний баул. Підійшла до вогнища за триногою, казанком та іншим кухонним приладдям.

Я роззирнувся навсібіч. Механічний звук екскаватора суперечив мертвій красі цих руїн. Я спробував порахувати, скільки днів провели ми тут, але шум заважав мені. «Гаразд, – подумав я, – попереду шістсот кілометрів дороги – буде час і дні порахувати, і про багато іншого поміркувати...»

53

Виїхали ми під вечір. Попереду рухалися два «КрАЗи» з піском. У першому поруч із водієм їхав уже знайомий нам казах Юра, в другому – Вітольд Юхимович. Ми учотирьох їхали позаду в «лендровері» Амана. Аман врубав усі фари, й обидва самоскиди, які їхали попереду нас, здавалися якимись нереальними, наче ми дивилися кінофільм. Дорога петляла, і час до часу передній самоскид на мить вискакував зі світлового коридору. Але дуже швидко ми знову вишиковувалися в більш-менш рівну колону та їхали далі, повільно підіймаючись у гори Каратау. Горами ці пагорби, звісно ж, називалися умовно. У порівнянні з Кавказом їх можна було б назвати рівниною. Але все одно під місячним світлом, яке надавало їм нереального блакитнуватого забарвлення радше місячного, ніж земного пейзажу, вони здавалися неймовірно красивими.

Інколи нас підкидало, і я з побоюванням повертався до заднього віконця джипу, перевіряючи, щоб не повилітали з багажника наші речі. Але щільно покладені упритул одне до одного рюкзаки, сумки й баули, здавалося, менше реагували на нерівності дороги, ніж ми.

Небо загорялося все більшою кількістю зірок, але побачити їх можна було тільки через заднє віконечко «лендровера» – яскраве світло двох рядів фар робив усе попереду, крім шматка дороги і двох самоскидів, невидимим.

У порт Красноводська ми приїхали близько першої дня. Біля паромної пристані стояло десятка два машин, переважно легкових. Пором «Нафтовик» із бортами, вкритими іржею, не викликав особливої довіри. Навіть іржа на його бортах була двох кольорів: нижні півтора метри відливали брудною зеленувато-коричневою барвою, а вище ватерлінії, яка піднялася над водою, царювала вже класична коричнева іржа. Від Амана я вже знав, що на лінії Красноводськ-Баку курсують лише два пороми: «Нафтовик» і «Дружба», тому шанси, що цей пором піде на дно саме з нами, були мінімальні.

Самоскиди стояли в черзі на завантаження, але в'їзд на пором був поки що перекритий пофарбованим червоною фарбою ланцюгом.

Пором був схожий на звичайний сухогруз. Він був у кілька разів менший за рибзавод, на якому я плив від Астрахані до затоки Комсомолець. Тільки ніс, який опускався і ставав на час завантаження-розвантаження мостом для автотранспорту, дозволяв цьому судну називатися поромом.

Поки я роздивлявся, вивчаючи напівзанедбаний порт із доковими кранами, що завмерли в довільних позах, з іржавими конструкціями, які стирчали на кожному кроці з червонуватої, начебто так само вкритої іржею землі, до «лендровера» підійшов полковник Тараненко.

На його прохання ми з Петром відійшли від автомобіля.

– Пором відчалить за дві години, – повідомив полковник. – Слухайте мене уважно. Ви тепер – представники фірми «Каракум ЛТД». Ось документи на пісок, – він передав мені цупкий великий конверт. – Там-таки знайдете гроші. Я дожену вас у дорозі, в мене ще тут є справи. Ви з водіями вивантажуєтеся в Баку, вони самі перевантажать пісок і покажуть вам, з якої гілки в порту ви маєте прямувати далі. На азербайджансько-дагестанському кордоні з вас знімуть п’ятсот доларів за транзит, потім, напевно, будуть іще проблеми. У конверті три тисячі, до Ростова-на-Дону мусить вистачити. Якщо не вистачить – у вас є зброя. Але будьте з нею обережними, – полковник зробив невелику паузу, даючи нам із Петром можливість усвідомити почуте. Потім вів далі: – У Ростові доведеться кілька днів постояти. Моя вам порада – жінок відправте туди окремо на пасажирському поїзді. Із Баку це робити сенсу нема, надто небезпечно. Ну що ж, успіху вам і до зустрічі! Ні пуху, ні пера!

Полковник потиснув нам руки і відійшов до Амана, який курив біля «лендровера».

Ми з Петром стояли геть ошелешені. Я тримав у руках великий конверт. У вухах досі звучав голос полковника. Я вже не думав про старезний на вигляд пором, на якому мусив перепливти Каспій. Подальша дорога викликала в мене значно серйозніші побоювання. Не лише за себе, але й за Гулю. Передусім за Гулю. Було би дурницею розраховувати, що можна проїхати через Кавказ, особливо у наш час, коли і в Дагестані, і в Чечні ще стріляють.

Я подивився на Петра. Судячи з його похмурого вигляду, він теж не відчував особливої радості від майбутньої дороги.

– Ну, що робитимемо? – запитав я.

– А що робити? – голосом фаталіста відповів він. – Слід усе довести до кінця.

Він дістав свою люльку. Закурив.

Я кивнув, а сам подумав: «Якби ти був палестинцем, радів би, напевно, кожній можливості померти за батьківщину і за Аллаха».

Озирнувся на машину. Галя сиділа на сталевій боковій сходинці «лендровера», а Гулі не було видно. Я захвилювався. Наблизився, запитав Галю.

– Вона туди пішла, – Галя показала рукою на ангар з напівпрочиненими іржавими ворітьми.

– Навіщо?

– Перевдягтись...

Я попрямував до ангара, але не встиг подолати й півшляху, як побачив Гулю, яка вийшла мені назустріч у джинсах і сірій футболці. В руці вона несла згорнуту темно-червону сорочку-сукню.

– Ти знаєш, куди ми їдемо? – запитав я в неї напівпошепки.

– Так, – відповіла вона і всміхнулася.

– Може, тобі краще лишитися зараз тут? А потім прилетиш до Києва, коли все вже буде позаду. Я тебе зустріну.

Гуля заперечливо хитнула головою.

– Ми тепер одне ціле: чоловік і дружина, – сказала вона. – Я можу загубитися без тебе, ти загубишся без мене. Я не хочу лишитися сама...

Я пригорнув Гулю, міцно притиснув її до себе і відчув її обійми у відповідь, її сильні, красиві руки.

«Хто з нас кого захищатиме?» – подумав я не без іронії.

– Усе буде гаразд, – прошепотіла мені у вухо Гуля і запечатала слова поцілунком.

Я теж поцілував її у вухо.

54

Щойно два азербайджанці в брудних синіх комбінезонах з’явилися біля в'їзду на пором, перекритого пофарбованим у червоне ланцюгом, біля причалу зібрався чималий натовп охочих стати пасажирами. Черга машин простягнулася метрів на двісті до іржавого ангара, і хвіст її сховався десь за ним. На дашку ангара метровими білими літерами було написано «ТУРКМЕНБАШІ». Спочатку я здивувався, але згодом збагнув, що це нова назва Красноводська.

Обидва самоскиди стояли тепер у першому десятку.

Я з сумом озирнувся на «лендровер». Це авто викликало в мене значно більше довіри, ніж «КрАЗи». І хоча я особливо не покладався ні на Амана, ні на Юрія, було би значно спокійніше, якби вони поїхали з нами. Але те, що вони залитися тут, було цілком логічно – вони зоставалися на своїй території. Ось тільки чому разом із ними залишався полковник Тараненко? Які справи затримували його в Туркменістані, якщо головним завданням було доправити пісок в Україну?

Пофарбований у червоний колір ланцюг із гуркотом упав. Один з азербайджанців ліниво потягнув його на край і там присунув ногами до бокового борту. Другий став посередині в'їзду і жестом запросив передній автомобіль. Червона «Лада» під'їхала і зупинилася. Водій – низенький і миршавий кавказець – вийшов із машини, відрахував контролеру в синьому комбінезоні певну кількість купюр і, повернувшись у авто, заїхав на палубу.

Контролер уважно простежив, куди поїхала і де зупинилася «Лада», потім повернувся і жестом підкликав наступну машину.

Сонце припікало. Я витягнув із бокової кишеньки свого рюкзака повстяну гостроверху шапку, розправив її і надів на голову. Знову підійшов до Гулі.

– А тобі Аман нічого не казав? – запитав я.

– Про що?

– Про нашу поїздку...

– Ні, – відповіла Гуля. – Він тільки побажав удачі. Тричі.

– Тричі? – перепитав я.

Вона кивнула.

Я озирнувся, кинув погляд на Амана, Юрія і полковника, які спокійно про щось вели розмову, стоячи між джипом і ангаром. Подивився на Петра і Галю, які мовчки сиділи на сталевій сходинці «лендровера». За всього мого внутрішнього напруження я не міг не відчувати атмосфери дивовижного спокою, що панував у порту. Я не міг не помітити холодного спокою на обличчях Петра і Галі та безтурботності трійці колег. Навіть завантаження на пором минало якось занадто спокійно, без поспіху, без галасу й криків. Піші пасажири терпляче чекали, доки одна по одній машини не заїдуть на палубу.

Другий азербайджанець у синьому комбінезоні заходився допомагати першому і попрямував на палубу, де почав стежити, щоб водії ставили свої автомобілі ближче до середини щільними рядами, не залишаючи вільного місця.

З-за ангару з'явився хвіст автомобільної черги, і незабаром уся ця багатоколісна змія заповзла на палубу порома, заполонивши собою весь простір.

Пором присів під вагою вантажу глибше у воду, і межа між двома видами іржі зникла.

Ще за півгодини, вже завантажившись і склавши речі в одну купу на верхній палубі, ми вчотирьох проводжали поглядом порт Красноводська, що помалу віддалявся, і «лендровер», який поступово перетворювався на темну цятку на брунатному березі. Але джип так і не перетворився на цятку – він незабаром поїхав.

Море було лагідним. Брудна темно-зелена вода, вкрита перламутровою плівкою мазуту, легко коливалася під повільним плином порому.

Тільки чайки кричали, то обганяючи пором, то знову повертаючись до його корми. Але ніхто не кидав їм поживи. Пасажири, серед яких переважали казахи і кавказці, мовчки сиділи на своїх торбах і валізах.

– Пішли погуляємо, – запропонував я Гулі. Залишивши Петра з Галею вартувати наші речі, ми пройшлися по палубі, обійшли пором уздовж бортів, з інтересом вивчаючи обрії, які відкривалися нашим очам.

Вологе повітря відгонило сіллю і йодом. І сонце, що зависло поміж берегом і нами, не здавалося спекотним.

Ми обійнялися, зупинившись біля заднього борту, і дивилися на невисокі хвилі, що розповзалися за поромом, на берег, який відходив у минуле.

З цієї відстані можна було розгледіти і частину міста, що сховалося праворуч від порту за невисокими жовтими пагорбами. Звичайні п’ятиповерхівки.

– Ти була в Красноводську? – запитав я у Гулі.

– Ні.

– Я теж ні, – усміхнувся я.

Поруч попід бортом на палубі, постеливши верблюжу ковдру, сиділа казахська родина – чоловік, жінка і троє дівчаток, молодшій із яких було рочків зо три, а старшій вісім. Одягнуті вони були по-міському, жодних яскравих кольорів. Тьмяні сукенки. І батьки, їм було років по тридцять, одягнуті були скромно, наче навмисно, щоб не привертати до себе уваги.

Раптом поруч присіла ще одна дівчинка років десятьох, і я зрозумів, що вона теж належить до цієї сім'ї. Вона принесла дволітровий бідончик – із таким я в дитинстві ходив по молоко. Над бідончиком здіймалася пара.

– Тут є окріп, – сказав я Гулі, кивнувши на бідончик.

Коли я з казанком у руці відшукав нарешті місце, де можна було набрати окропу, виявилося, що на цьому поромі за все треба платити. У казанок влізло два літри.

– Адин долар, – сказав мені азербайджанець, який керував краником титана. – Може, хочеш розчинний суп? Або каші? Всьо єсть, нєдорага...

Я пообіцяв принести долар і дорогою подумати про розчинний суп, а тоді повернувся з окропом до наших речей. Гуля та Галя вже дістали піали і згортки із запасами харчів.

Відшукавши у великому конверті, який передав нам полковник Тараненко, пачку доларів, я витягнув найменшу купюру – десятку – і повернувся до титана.

Решти азербайджанець не мав, і мені довелося взяти три пакети розчинного супу невідомого арабського походження.

По обіді ми влаштувалися в два ряди на палубі під бортом. Задрімали.

Час спливав повільно. Інколи я розплющував очі, перевіряв, чи високо ще сонце. Коли я вкотре виринув із дрімоти, сонце вже опускалося.

Я звівся на ноги, приліг грудьми на борт. Море було, як і раніше, спокійним, тільки вже чистішим. Обрії наблизилися. Між нами і горизонтом ішов у якихось своїх справах невідомий сухогруз, ішов у напрямку, протилежному до нашого.

Якийсь час я стежив за ним і радів змозі бодай за щось зачепитися поглядом.

Решта спали. Петро сопів уві сні. Я озирнувся і побачив іще кілька гуртів сплячих пасажирів. Здавалося, що майже всі на цьому поромі мандрували родинами. І майже всі довкола спали, розклавши ковдри на палубі.

Вітер посилився, дражливе морське желе штилю розбилося на широкі ряди невисоких хвиль. Пором почав похитуватися – море наче намагалося приспати його, як немовля у колисці. Я одразу пригадав плавучий рибзавод, навіть не з пам’яті він виринув, а тіло саме пригадало ту величезну махину, яка хиталася на хвилях. Руки відчули тремтливе залізо бортиків, за які трималися під час хитавиці. І шторм, єдиний шторм у моєму житті, сплив перед очима, наче кінохроніка. Нічне гуркотіння хвиль, скрегіт заліза під тиском розбурханої води, і я – у рятівних обіймах Даші, яка звикла до штормів настільки, що проспала буйство каспійської стихії. Скільки часу минуло з тих пір? Скільки днів і тижнів? Здавалося, не так уже й багато, але все це було вже в глибокому минулому, в минулому, до якого не повернутися.

Я опустив погляд на Гулю. Вона спала на боці, підклавши під голову сумку Галі, обличчям до борту. Джинси личили їй більше, ніж сорочки-сукні. Вона миттєво, наче перевдягнута після виступу танцівниця фольклорного ансамблю, стала однією з нас. І все ж, пригадуючи її батька, сестру і ті кілька днів, які я провів у їхній кибитці, я розумів, що її сприйняття життя не може збігатися з моїм. Тільки зараз і тільки на вигляд вона нічим не відрізнялася від нас, від мене, Петра і Галі. Насправді ж, думав я, їй, певно, вартує чималих зусиль уміло приховувати своє хвилювання і свої думки з приводу нашої мандрівки і нашого з нею майбутнього загалом. Я не надто вірив у її східну покірливість. І при цьому я цілком довіряв їй, довіряв більше, ніж Петру, Галі або, тим більше, полковнику. Вона була з іншого світу, але вона була моєю дружиною. Хоча шлюб наш був радше чимось містичним, спущеним на нас із небес і нами прийнятим, аніж реальністю, за котрою, як за кожною реальністю, ховається документ, який цю реальність підтверджує.

За моєю спиною пролунав зненацька тонкий деренчливий звук, і я, інстинктивно озирнувшись, зустрівся поглядом із невисоким смаглявим чоловіком років сорока. Він стояв метрів за десять від нас за лебідкою.

Щойно наші погляди зустрілися, він різко повернув голову та швидким кроком подолав метрів десять, а потім зник за залізними сходами, що вели до зачохлених рятувальних човнів обабіч над бортами.

Він зник, але перед очима в мене ще кілька секунд стояло його смагляве обличчя. Він не скидався ні на казаха, ні на азербайджанця. Швидше – на добряче засмаглого слов’янина. Але ось я забув його обличчя і повернувся подумки до Гулі, уявляючи собі її на київських вулицях, за столиком кав’ярні або в моїй квартирі, поруч із Софійським собором, на майдані, який кожного недільного ранку наповнюється передзвоном.

Коли запала темрява, обрії ожили, і тепер раз по раз виднілися далекі вогники невидимих суден і рибальських шхун. На палубі тьмяно світили корабельні ліхтарі, заховані за овальними ґратами. Згори, з капітанського містка, лилось яскраве жовте світло, але між ним і палубою висіли рятувальні човни, стирчали залізні трапи і сходи. Тому лише краплини цього світла добиралися до нас, падаючи плямами на внутрішній борт.

Виспавшись, ми тепер сиділи, незважаючи на темряву і хвилі, що хитали пором.

Петро крутив у руках пістолет із глушником.

– Заховай, – попросив я, нахилившись.

– Незручна зброя, – сказав він, ховаючи пістолет до сумки. – Глушник бардзо важкий... Ти не відаєш, коли вже цей Баку?

Я знизав плечима. Мені й самому хотілося б це знати.

– Хутчіш уже б на потяг, – зітхнув Петро. Потім повернувся до своєї подруги. – Галю, звари кави!

Галя дістала своє кавове начиння. Насипала в джезву меленої кави, налила води з балона, наповненого ще в Красноводському порту, підпалила таблетку сухого спирту і поставила джезву на підставку над синім спиртовим полум’ям.

55

Минуло ще кілька годин. Море знову заспокоїлося, розгладило свою поверхню, прибрало гребінці піни. Пором відплив недалеко від нафтової платформи, над якою живим маяком танцював вогняний смолоскип.

Ми знову стояли з Гулею біля борту. Моя рука лежала на її плечі. Мовчки ми проводили поглядом вогняний маяк, поки він не лишився позаду.

Петро сидів на підстилці й курив свою люльку, щедро ділячись із нами легким тютюновим димом. Галя спала. У нічній тиші лунало тільки дзижчання корабельного двигуна. Але ми швидко звикли до цього механічного шуму і не звертали на нього уваги, наче його і не було. Для нас він був просто складником тиші.

– Слухай, – прошепотів я Гулі. – А де наш хамелеончик?

– У мене в баулі, – промовила вона теплим шепотом мені просто у вухо.

– Йому там не душно?

Гуля усміхнулася:

– Звісно, ні. Йому там значно приємніше, ніж у пустелі.

Десь за спиною пролунали гулкі швидкі кроки. Я озирнувся. Тінь людини ковзнула по нижніх сходинках освітлених залізних сходів, що вели наверх до човнів.

– Хтось не спить, – сказав я.

– Незабаром ранок, – прошепотіла Гуля. – Гляди, берег!

Я повернув голову, простеживши за її поглядом, уперед по ходу порома, і побачив віддалік скупчення маленьких вогників, які піднімалися вгору.

– Петре! – озирнувшись, промовив я неголосно. – Баку!

Він звівся на ноги. Не виймаючи люльки з рота, підійшов до мене. Вдивився у далекі вогники. Потім узяв люльку в руку, постукав нею об борт, витрушуючи скурений тютюн. Зітхнув.

– За три-чотири дні будемо вдома, – промовив він голосом фаталіста, наче йому абсолютно не хотілося додому.

– Це якщо без пригод, – промовив я.

Він озирнувся, подивився на мене сумно і кивнув.

– Було б незле, якби «без пригод»...

Хвилин за сорок пором ожив. Пасажири пробудилися, почали збирати речі, складати розгорнуті на залізній палубі ковдри і підстилки.

Петро пішов до «КрАЗів» – він хотів уточнити у водіїв план дій. Галя, прокинувшись, хлюпнула собі в обличчя жменю води з балона, підвелася. Подивилася зацікавлено на поблизькі вогні міста, куди плив наш пором. Запропонувала нам із Гулею кави. Ми з радістю погодилися.

– Усе гаразд, – мовив Петро, повернувшись. – Вони все зроблять самотужки, а ми вже поїдемо в службовому купе обруч із нашим вантажем.

Галя зварила кави і Петру. Він випив свій улюблений напій і знову закурив люльку.

– Ти б хоч день не палив, бо тютюн ось-ось вийде! – дорікнула Петрові Галя.

– У Баку знайдеться і тютюн, і кава! – спокійно відповів на це Петро.

Над обрієм позаду порома виникла аура світанкового сонця. Темрява швидко, майже на наших очах розсіювалася, поступалася місцем новому дню, новому світлу. Пасажири обліпили борти, роздивляючись спокійну гладь води і місто, що хутко наближалося. Уже виднівся порт із завислими над ним стрілами кранів. Ми пропливали повз танкери, сухогрузи і сейнери, які стояли на рейді. Настрій поліпшився. У нутрі, незважаючи на нічне неспання, народжувалася енергія.

– Усе буде гаразд, – з твердою, дещо агресивною впевненістю промовив Петро, ні до кого конкретно не звертаючись. Промовив і знову підніс до рота люльку. Затягнувся.

– Усе безумовно буде гаразд!..

«Бойовий настрій – половина перемоги», – подумав я, і радіючи за Петра, і трошки йому заздрячи.

Минуло щонайменше дві години, перш ніж пором остаточно причалив і випустив зі своєї палуби два з гаком десятки машин, включно з нашими двома самоскидами. Тепер уся техніка, вишикувавшись на широкому і довгому причалі, стояла в черзі до гурту азербайджанських митників, котрі поки що обступили перше авто – сіру «Волгу», яка давно не бачила ганчірки і відра води з милом.

Ми теж стояли з речами на причалі, очікуючи, поки до митного шлагбаума під'їде наш вантаж. Скільки сягало око – всюди довкола нас простягався порт. Причали один по одному довгими іклами врізалися в Каспійське море. Біля декотрих стояло по одному кораблю, біля інших – по декілька невеличких суден. Над кораблями майоріли різнокольорові прапори – нові прапори нових держав. Я з інтересом озирнувся на радіощоглу порома «Нафтовик» – там майорів новий прапор Азербайджану.

Раптом неспокійна думка відірвала мене від вивчення порту. Митниця, думав я, це ж передусім перевірка вантажу! Пригадалися мої нечасті перетини радянсько-польського кордону з кам’яноликими митниками у зелених одностроях, які примушували відкривати валізи й висипати вміст сумок просто на нижню полицю купе.

– Петре, – сказав я схвильовано. – У нас же зброя... А там митниця! Можемо влетіти.

– А ти газети вдома почитував? – спокійно запитав Петро. – В Азербайджані середня платня – дванадцять долярів. А поглянь-но, які в нашій коверті купюри!

Я витягнув із рюкзака конверт, зазирнув досередини, пошелестів купюрами, не витягуючи їх. Полковник був завбачливим – у пачці доларів переважно виявилися двадцятки і десятки.

– По двадцять і по десять є, – я знову повернувся до Петра.

– Тямиш? – він усміхнувся. – Нехай по десять долярів на людину, дамо сорок... І весь клопіт! Може, вони нам за це й тютюну з кавою вділять?

Оптимізм мого чорновусого напарника заспокоїв мене. Я відклав сорок доларів до кишені, а конверт запхнув глибше в рюкзак, майже на дно, ближче до фотоапарата «Смена», банок із «дитячим харчуванням» і пістолета з глушником, аби він не зразу впадав ув око, якщо митники все ж таки захочуть зазирнути досередини.

Тепер я вже стежив за роботою митників. Вони працювали без поспіху. Наскільки мені було видно, робота полягала в розмові з водієм й отриманні від нього певної суми грошей, але якої саме і в якій валюті, з причалу роздивитися було неможливо, і я, остаточно заспокоївшись, знову поглядав час від часу на море, кораблі і портову забудову.

– Колю, – теплий шепіт Гулі торкнувся мого вуха, – здається, за нами стежать...

Я повільно повернувся до дружини. Вона спрямувала мій погляд далі, в бік порома, і я побачив засмаглого слов'янина, якого помічав уже раніше; він був одягнутий у брезентові штани і синій светр. Слов'янин стояв до нас боком, роздивляючись щось на березі. За спиною в нього хилитався напівпорожній рюкзак. Навіть звідси я міг роздивитися кирпатий профіль і русяве волосся, що стирчало перерослим «йоржиком».

– Він довго дивився на нас, на наші речі, – прошепотіла Гуля.

Я кивнув.

«Довго дивитися на когось іще не означає стежити», – подумав я, але в глибині душі погодився з Гулиними підозрами.

До митного бар'єру під'їхав перший із наших «КрАЗів». Тепер ми з Петром уважно слідкували за митниками. Обидва водії вийшли до них і спокійно про щось говорили. Потім один показав митникам документи і папери, вочевидь, на вантаж. Один із митників уважно вивчив усе, повернув водієві, але розмова на цьому не закінчилася. Хвилини за дві водій із паперами підійшов до нас, залишивши свого напарника і машини біля митного бар'єра.

– З документами проблеми, – мовив водій-казах, підійшовши до нас. – Вони кажуть, що транзит не оформлений.

– А він оформлений? – поцікавився я.

– Сам подивись! – водій передав мені папери.

Я пробіг документи поглядом і загалом нічого не зрозумів, крім того, що спільне українсько-казахське підприємство «Каракум ЛТД» відправляло дванадцять тонн будівельного піску до Києва через Баку, Махачкалу, Ростов-на-Дону і Харків.

– Що ж діяти? – запитав Петро водія.

– Платіть, – він знизав плечима.

– Скільки?

– Сотні дві вистане, – висловив припущення казах. Петро кинув на мене задумливий погляд. Я зрозумів без слів. Поліз до рюкзака, витягнув потрібну суму і передав водієві.

Хвилин за п'ять самоскиди проминули митний кордон і зупинилися біля контейнерів, вибудуваних у чотири поверхи. Один із водіїв виліз із кабіни і махнув нам рукою.

Галя допомогла Гулі закинути на плече її подвійний баул, потім сама взяла до рук чорну сумку. Повільно ми рушили до митниці. Коли підійшли – саме від'їхала остання машина.

– Паспарта! – скомандував митник із сивими короткими вусиками. – Куда єдєм?

– До Києва, – відповів я за всіх.

– Транзит?

Я кивнув.

Митник вивчив паспорти і порівняв фотографії з обличчями, та все ж залишив документи в руці.

– Что везьом?

– Особисті речі, – сказав Петро.

– Что? – митник насторожився.

– Особисті речі, – трошки тихше відповів Петро.

– У сєбя дома будеш па-сваєму гаваріть, а здєсь па-рускі атвічай!

Розуміючи, що треба рятувати ситуацію, я перевів увагу митника на себе.

– Скільки треба за транзит заплатити? – відповів я російською. – Ми з мого весілля їдемо, – і я кивнув на Гулю.

– Свадьба? – усміхнувся раптом митник. Подивився з усмішкою на мою дружину, схвально кивнув головою. – Сколька заплатіл?

– Багато! – відповів я, метикуючи на ходу.

– Казашка?

Тепер уже кивнула Гуля.

– Ай, маладєц! – митник перевів погляд на мене. – Луччє далеко єхать, чєм пад ногі сматрєть! Давайте па двадцать доларов і прахадітє!

У кишені в мене було лише сорок, і лізти у нього на очах у свій рюкзак аж зовсім не хотілося. Я кинув швидкий погляд на Петра. Він зрозумів.

– А як звідси краще до Києва дістатися? – запитав мій напарник у митника.

Митник замислився, дивлячись собі під ноги. Доки він думав, я встиг відкрити рюкзак і запхати руку просто в конверт.

– Знаєш, – митник підвів погляд на Петра, – тут каждий день товарний состав до Растова ідьот. Там вагони і на Растов, і на Кієв. Пойді, пагаварі с рейсовікамі, луччє будєт, чєм на пасажирском...

Уже застібуючи пластмасові карабіни на рюкзаку, я посміхнувся – митник нам порадив те, що ми і так збиралися робити. Отже, полковник серйозно прорахував маршрут, перш ніж нас інструктувати.

Ми розрахувалися за транзит і попрямували до самоскидів. Там нас зустрів лише один водій, другий уже подався до вантажного депо «Баку-порт» домовлятися про вагон.

– Слухай, ти кави і покурити дістати можеш? – поцікавився у водія Петро.

– Каву яку?

– Мелену, звісно.

Водій кивнув.

На прохання Петра я видав водієві зелену двадцятку, і той зник за чотириповерховим громаддям контейнерів, полишивши нас чатувати самоскиди. Хвилин за п'ятнадцять він повернувся з целофановим пакетиком меленої кави і таким самим, але меншого розміру пакетиком тютюну.

– Тут що, магазин є? – запитав я у водія, міркуючи про те, чого хотілося б купити в дорогу.

– Маґазін? – посміхнувся водій. – Ета всьо магазін, – він обвів руками порт. – Здєсь всьо єсть! Водка, машини, кансєрви...

– Ясно, – видихнув я, тамуючи свої ще не до кінця сформовані споживацькі бажання. – Зачекаємо на вогні великого міста...

– В місті все дорожче, – зауважив на це водій. Я промовчав.

Незабаром повернувся його напарник.