Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

24

Час розтягувався, наче жувальна гумка. Знову зминався в один згусток, змінював форму, водночас лишаючись нерухомим і застиглим. Я з ним грався, як якийсь пустотливий космонавт бавиться з краплею води в стані невагомості. Мій політ перейшов у вільне ширяння, руки й ноги вже слухалися мене, і я з їхньою допомогою далі плавно рухався, при цьому почуваючись більше повільним птахом, ніж людиною.

У густій синяві, яка була підвладна оку тільки на метрів десять-п'ятнадцять довкола, я плив, час від часу озираючись і помічаючи, як у зону видимості потрапляли дивні істоти та предмети. Вони неспішно пролітати повз і знову втікали в густу синяву, ніжну й звабливу, наче вона приховувала від мого погляду якісь солодкі таємниці або браму раю.

Якоїсь миті я помітив, що повз мене пролітає чоловік у дивному старомодному одязі, в сорочці, підперезаній мотузкою, з високою лисиною і сивими вусами. На його обличчі була щаслива усмішка, й погляд його теж здавався усміхненим, але воднораз нерухомим, як об'єктив кінокамери. Він ковзнув цим поглядом по мені, й у мить зіткнення наших очей я відчув, як мене обдало теплом, наче перед обличчям відчинився заслін сільської печі. Він уже зник у густій темряві, а тепло лишалося в мені й наче жило власним життям. Воно турботливо огортало мене, а коли я трохи невдоволено подумав, що ось-ось мені стане занадто жарко – тепло відпустило мене, невидиме, відійшло на невидиму відстань і гріло мене звідти, ніжно й трошки нав'язливо.

Хтось іще, оточений напівпрозорою сферою, пролетів незабаром повз мене, помахуючи рукою. Пролетів повільно, і я встиг розгледіти, що сфера, яка оточувала його, була різнорідною, й всередині неї, крім цієї людини, плавали або кружляли якісь дрібні округлі предмети. «Людина-планета», – збагнув я, і раптом у грудях замлоїло. Перед очима виник образ планети Земля, ніжно огорнутий такою ж сферою. Через її напівпрозору блакить виднілись упізнавані обриси материків і морів, і я раптом зрозумів, що вона виринула з моєї уяви, матеріалізувалася в невелику м'яку кульку-глобус і під мерехтіння власної сфери поступово віддалялася від мене. Мені закортіло наздогнати її, і я кролем поплив уперед, наче по воді. Земля, нібито помітивши переслідування, прискорила свій рух і при цьому почала втікати вниз. Я й далі плив за нею. Так розігнався, що з мене злетіло подароване мені тепло, а потому швидкість моя збільшилася, та водночас стало холодно. І Землі теж стало холодно – я помітив, як загусла її сфера, як під її зненацька помутнілим молоком зникли всі знайомі з уроків географії обриси і тепер попереду летіла просто якась молочна куля. Але я ж бо знав, що це була Земля, і тому далі переслідував її, доки раптом не вдарився об невидиму перепону. Вдарився, відчув біль у шиї. У горлі почало дерти, потім перехопило подих, забракло повітря. Я розтулив рот, розтягнув губи до болю, але це не допомогло. В очах помутніло. Руки й ноги обм’якли, і раптом хтось міцно схопив мене за ноги й потягнув назад. «Куди назад?» – устиг подумати я, непритомніючи.

25

Джамшед, худорлявий невисокий казах із повсякчас усміхненими очима, жив у юрті з двома доньками – Гулею і Наташею. Гуля була неймовірно вродливою, довгоногою, з вражаюче чистим обличчям, що особливо впадало в око, коли поруч стояла Наташа, обличчя якої було жорстоко побите віспою. Обидві були на голову вищі за батька.

Я повільно приходив до тями, лежачи в юрті на якійсь купі дрантя і косуючи оком на яскраве сонячне світло, що пробивало собі шлях крізь трикутник відгорнутої запони.

Лежав я вже другий день, усе ще відчуваючи скутість м'язів і суглобів. Але це був другий день притомності. Скільки я лежав до того – мені поки що було невідомо. Господарі юрти хоч і доглядали мене, але мовчки, наче боялися, що говорити мені ще небезпечно. Мушу зізнатися, що й у мене не було впевненості, що я можу говорити. Язик мій важким каменем лежав у роті, й сама його кисло-гірка нерухомість викликала час від часу нудоту. Кортіло прополоскати рота якимось зубним еліксиром.

Підійшла Гуля в довгій зеленій сорочці-сукні й білих штанах. У руці – велике горня. Нахилилася наді мною, піднесла горнятко до вуст. Я розтулив рота, й у нього влилася кислувато-молочна рідина – не зовсім те, чого б мені зараз хотілося. Але я випив, тим більше що губи пересохли й доторк прохолодного фаянсу горнятка виявився приємнішим за напій. Так само мовчки Гуля відійшла від мене, порилася в картонному ящику, який стояв на землі, й вийшла.

Я лежав один десь півгодини, а біля юрти голосно й красиво звучала казахська мова – Джамшед про щось сперечався зі своїми доньками. Потім стало тихо. Я заснув.

Мене збудила прохолода. Здивований, я розплющив очі й одразу поглянув на відгорнуту запону. Надворі було ще ясно, але вже не сонячно. Потріскувало вогнище, якого видно не було, але те, що воно було поруч, праворуч від входу до юрти, підтверджували відблиски вогню на лівому боці відкинутої запони. Я звівся на ліктях. Тіло було ще важким, але вже починало слухатися. Принаймні руки вже повністю мені підкорялися, і я, спираючись на них, піднявся, сів і, спустивши ноги на килим, завмер. Посидів так хвилин десять, потім підвівся і, похитуючись на ще не цілком підконтрольних ногах, підійшов до виходу. Визирнув.

Біля вогнища сидів Джамшед, ліворуч від нього височіла купа сухої ковили і якогось чагарнику. Перед ним, до мене спинами, сиділи його доньки, а за ним, метрів за десять, стояла пара верблюдів. Верблюди стояли нерухомо, і через це спочатку здалися мені одним довгим багатогорбим верблюдом, що затулив частину вечірнього обрію та неба. Але один із них раптом труснув головою, і одразу ж моє видіння перетворилося на реальність. Потім другий верблюд зробив крок назад і нахилив морду до піску.

– А! Підходь! – гукнув до мене Джамшед.

Я підійшов, усівся між ним і доньками.

– Ноги не болять? – запитав він гарною російською мовою.

– Ні, вже не болять...

– Пощастило тобі, – вів далі Джамшед. – Якби не Хатема – так би й загинув зовсім.

– Яка Хатема? – запитав я, озирнувшись на дівчат, імена яких уже знав.

Джамшед кивнув у бік верблюдів.

– Хатема шмат брезенту помітила, підійшла й почала тягнути... Ми їй кричали-кричали, потім наблизились і теж побачили. От, витягнули тебе... Не всім так щастить...

– Дякую, – сказав я і кинув погляд на верблюдів, одному, а точніше, одній із яких я завдячував життям.

– Ішов куди? – запитав Джамшед.

– Форт-Шевченко.

– А нащо пішки?

Я знизав плечима.

– Мандрівник? – знову запитав Джамшед. Я зітхнув.

– Хріновий із мене мандрівник, – щиро промовив я після недовгої паузи.

– Чому, – не погодився Джамшед. – Сюди дійшов, значить, уже мандрівник. А чого один, без жінки?

– Немає в мене жінки...

Джамшед замислився, потім озирнувся і подивився на своїх верблюдів.

– А навіщо тобі Форт-Шевченко?

Потріскувало багаття, з'їдало все нові й нові покручені гілочки чагарнику, який Джамшед наосліп згодовував йому. І доньки його сиділи тихо й нерухомо, наче й не слухали розмови.

– Я з Києва, – почав я повільно говорити, намагаючись відповісти так, щоб не обманювати, але й не розкривати геть-чисто мету своєї мандрівки. – Хотів подивитися на місця, де Шевченко служив...

– Ти українець? – здивувався Джамшед.

– Ні, росіянин. Але живу в Києві, все життя...

Джамшед закивав.

– Добре було би тобі з Акирбаєм зустрітися, – промовив він і водночас задумливо кивав головою. – Акирбай про акина Шевченка багато знає. Він із його ріднею приятелював...

– З якою ріднею? – здивувався я.

– З казахською ріднею... З прапраправнуком, поки той не загубився в Каратау. Там наче й губитися нема де, а пішов і пропав...

– Та не було в нього ні синів, ні онуків, – сказав я досить різко.

– Ну, одружуватися він, ясна річ, не міг. Солдатам не дозволяли. Але сина йому одна казашка, дочка чередника, народила... З того часу рід продовжувався, і в ньому всі чоловіки хорошими акинами були. І останній, який в Каратау пропав, теж славний акин був. Дуже гарний був акин... Ще в радянський час міг на ходу будь-яку статтю із «Правди» віршами переказати. Ось який був акин! Я такого ні до, ні після не чув!

А доньки Джамшеда сиділи нерухомо і мовчазно, мов сфінкси, і стало мені від цього якось ніяково. Навіть верблюди, або верблюдиці, – й ті ворушилися, фиркали, видавали якісь звуки, а від Гулі й Наташі – ні зітхання, ні дихання. А мені раптом так закортіло жіночий голос почути. Тим більше що чув я, як вони з батьком розмовляють, поки я в юрті лежав.

– Джамшеде, – посміливішав я і запитав: – А чому вони мовчать? – і я кивнув на дівчат.

– Чоловіки розмовляють, – спокійно пояснив Джамшед.

Потім усміхнувся, наче здогадався про моє бажання. Щось сказав донькам по-казахському. Наташа сходила в юрту і повернулася з якимось музичним інструментом, схожим на мандоліну. І вона заспівала, перебираючи пальцями струни. Співала вона по-казахському. Її приємний голос заворожував і, володіючи якимись магнетичними нотками, наче провокував на підспівування. І хоча мелодія була й нескладною, я навіть підмугикувати не зважився. І раптом помітив, що поки Наташа співала, Гуля уважно дивилася на мене, уважно і дуже сміливо. Я омлів під її поглядом, який наче світився серед ночі, підсвіченої тільки вогнищем і глибоким синім небом. Злякано я перевів погляд на Джамшеда і побачив у його очах знайому усмішку, але тепер вона немовби ожила. А пісня Наташі тривала і тривала, і я вже подумав, що їхні уважні погляди якось пов’язані зі словами цієї не зрозумілої мені пісні.

Найдивовижнішим було те, що я не помилився.

– Це пісня про мандрівника, якого рятує верблюдиця і приводить у дім, де живуть дві дівчини, – пояснив мені, коли стало тихо, Джамшед.

Я остовпів. Спочатку не знав, що й сказати. Потім усе ж таки запитав:

– А що потім із цим мандрівником у пісні відбувається?

– Батько дівчат пропонує йому обрати одну з доньок, щоб разом із нею піти далі в путь. Одна з дівчат вродлива, друга – ні. Одна його ніколи не покохає, друга кохатиме і пам’ятатиме про нього завжди. Але він обирає не ту, яка кохатиме його, й іде разом із нею...

– А далі? – запитав я, облизуючи пересохлі губи.

– Вона не доспівала, – сказав Джамшед і сам зітхнув.

Я перевів погляд на Наташу. Вона сиділа мовчки, інструмент опустила на пісок. Я подивився на Гулю і знову зустрівся з її уважним поглядом. І миттю відвів очі, досі збитий з пантелику словами цієї пісні.

– У вас вода є? – запитав я, щоб абстрагуватися.

Джамшед подивився на Гулю. Вона сходила до юрти і повернулася з великою чашкою в руці. Простягнула мені чашку. Я відсьорбнув – це знову було щось схоже на кефір.

– А чистої води ви не п’єте?

– П’ємо, – відповів Джамшед. – Коли більше нема нічого...

Я замовк. Допив цей кефір. Опустив чашку на пісок. Подивився на Наташу.

– Пробачте, а ви далі слова цієї пісні знаєте? – запитав я в неї.

Вона злякано подивилася на батька, немов чекала допомоги від нього.

– Знаєш, вона її на ходу вигадала... Вона в нас теж акин, але нікому не можна говорити про це. Жінкам не можна. Дізнаються – ніхто за дружину не візьме... А не доспівала тому, що кожна повна історія закінчується погано або взагалі не закінчується... Хороший акин навіть відомі пісні з поганим кінцем не завжди доспівує...

У мене знову пересохло в роті, і я попросив ще попити. І знову Гуля сходила до юрти і наповнила мою чашку.

– Тобі яка з моїх дочок подобається? – запитав раптом Джамшед.

Я отетеріло подивився на нього. Але він відвів мій погляд своїм у бік дівчат.

– Гуля, – зізнався я.

Він кивнув із таким виглядом, ніби заздалегідь знав мою відповідь. Зрештою, здогадатися було неважко, хоча трошки згодом я подумав: добре було б, якби Гуля мала голос Наташі...

26

Зранку, коли я прокинувся, Гуля сиділа на моєму рюкзаку на килимі юрти і дивилася на мене. Поруч стояла наповнена водою каністра.

Я збагнув, що мене «зібрали» в дорогу. Згадалася дивна нічна розмова і недоспівана пісня Наташі.

Я поглядом пошукав Джамшеда, але його в юрті не було. Джамшед сидів на піску. Сонце було ще не палюче, і він, задумливо втупившись у пісок, про щось міркував. Я підійшов до нього:

– Доброго ранку.

– Вітаю, – відповів він, підвівши голову.

– Джамшеде, – звернувся я м’яким увічливим голосом. – А куди мені далі? Як краще у Форт-Шевченко вийти?

– Гуля дорогу знає, – відповів він.

– Ви її зі мною відпускаєте? – здивувався я, досі не годен повірити в те, що відбувалося.

– Послухай, – Джамшед подивився мені просто в очі. – Тебе врятувала моя верблюдиця, і ти тепер мусиш чинити, як хочу я... Ти сам обрав Гулю...

– Так, але... а вона хоче?

– Коли батько кочує з двома доньками – про нього думають зле. Значить, ніхто його дочок за дружин брати не хоче...

– Так, але ви ж мене не знаєте! – досі не розуміючи ситуації, вів далі я, хоча й самому вже здавалося нерозумним продовжувати цю розмову, тим більше що Гуля дійсно мені сподобалася.

– Тебе врятувала моя верблюдиця, – натомлено повторив Джамшед. – Від тебе пахне корицею, отже, людина ти гарна, наповнена духом, який переживе тебе і збереже про тебе пам’ять у іншій людині...

Я замовк, спинившись між юртою і Джамшедом. Про що сперечатися? Ще бракувало, щоб я став відмовляти старого відпустити зі мною красуню доньку.

Я просто кивнув. Повернувся до юрти.

Гуля щось робила з моєю клаптиковою постіллю. Якось перевертала її окремі частини, перекладала складені шматки тканини знизу наверх, наче змінювала білизну.

Коли почула мій подих, озирнулася й усміхнулася мені трошки сором’язливо. Вона знову була в білих штанах, які визирали з-під довгої сорочки-сукні синього кольору з коротеньким стоячим комірцем.

– Що, підемо? – запитав я, а думав про те, що жодного разу, здається, не чув її голосу.

– Підемо, – відповіла вона. – Треба тільки Наташу почекати, вона по сир пішла...

– Куди? – здивувався я, бо розумів, що ні базару, ні гастроному поблизу бути не може.

– Тут недалеко Марат кочує, батьків племінник. В нього кіз багато – сир робить... Чай будеш?

Я кивнув. Потім усвідомив, що, крім їхнього кефіру, нічого ще не їв за останні дні. І – дивовижна річ – апетиту до цього часу не було. Тільки на губах відчувалася сухість.

Гуля вийшла з юрти і повернулася з піалою зеленого несолодкого чаю.

Я присів на килим, намагаючись скласти ноги так само, як це робив Джамшед, коли сідав. Сісти я сів, але при цьому в колінах так хруснуло, що Гуля озирнулася. Я почувався винним, зовсім не розуміючи, звідки взялося це відчуття.

Сидів, повільно пив зелений чай, з його допомогою розтягуючи час. Нарешті повернулася Наташа. Зайшла до юрти, перед тим перекинувшись кількома словами з батьком по-казахському. У руках – полотняний мішечок. Вона простягнула його Гулі, мовчки й ледве помітно кивнувши. Гуля взяла мішечок до рук, витягнула звідки кілька маленьких білих кульок, вибрала найменшу і кинула до рота. Видно було, як вона перекочує її на язиці, неначе дослухаючись до смаку. На її вродливому обличчі виникла легка, задоволена усмішка. Дівчина викотила кульку язичком на губи, потім узяла її пальцями і простягнула мені. Я поклав кульку сиру в рот. Після зеленого чаю солонувато-гіркий, з кислинкою смак цієї кульки швидко розлився в роті. Язик відчув приємну прохолоду. І повітря, яке я вдихав, наче збагачувалося цим смаком, переносило його до легенів, через що приємна прохолода потрапляла мені в нутро. А разом із нею якийсь фізичний спокій. Спокій тіла, а не душі. Хоча душа теж була спокійна. Я вже не думав про слова Джамшеда. Життя здавалося простішим за слова: очікування сиру замінилося смаком сиру. Смак сиру передався подиху. Подих, наповнений смаком, приніс приємний стан спокою і впевненості. Очікування дороги ось-ось мало змінитися дорогою.

За півгодини Джамшед допоміг закинути зв’язані рюкзак і каністру на верблюдицю Хатему. Туди ж закинули подвійний баул з речами Гулі.

– Дійдете до пагорбів, – сказав Джамшед. – Потім Хатему відпустите. Вона сюди повернеться.

Як прощатися з Джамшедом, я не знав. Якби він був росіянином – я просто обійняв би його. Але якби він був росіянином, він би не відпустив зі мною доньку. А якби й відпустив, то довелось би мені називати його «татом» і пити з ним на коня.

Доки я міркував, Джамшед сам підійшов, сам одягнув на мою голову повстяну білу гостроверху шапку і простягнув мені руку.

– Щасливої дороги, – сказав він. – Якщо битимеш її, – він кивнув на Гулю, – не бий по обличчю!

Я автоматично кивнув, хоча потім, коли ми вже пішли поруч із верблюдицею, ці останні слова Джамшеда видалися мені дикунством.

Але до того, як я про це подумав, у мене виникло бажання якось відповісти на його подарунок. Я витягнув із рюкзака і подарував йому брезентовий намет.

Ми рухалися до пагорбів, які виднілися вдалині. Сонце вже розжарювало пісок. Юрта лишилася позаду.

Ліворуч од мене ступала верблюдиця, що тягнула наш вантаж. Праворуч ішла Гуля.

– Батько сказав, що ти знаєш дорогу? – запитав я лише для того, щоб заговорити до неї.

– Знаю, – відповіла дівчина. – Ми раніше ходили туди, але до форту не доходили. Не треба було...

Сонце припікало, і якби не шапка з повсті – подарунок Джамшеда, – мій мозок уже б закипів. Але і так я не знав, як вести далі розмову. Я мовчав. І Гуля мовчала. І так простували ми поруч. Я позирав на неї, милувався її профілем, живим, гордим і жіночним воднораз.

«Може, ввечері, коли привал влаштуємо, розбалакаємося», – подумав я з надією.

27

На привал ми зупинилися, коли сонце тільки-тільки побіліло, наче його вистудив холодний вітер, що зненацька налетів. Висіло воно ще високо, але вже на західному боці неба. До пагорбів усе ще було далеко – вони ніби й не наблизилися, хоча ми й рухалися в їхній бік годин вісім або навіть більше, й один лише раз зробили зупинку, щоб відпочити й нагодувати Хатему.

– Гулю, а море звідси далеко? – запитав я, згадавши про приємну прохолоду каспійського берега.

– Далеко, – відповіла Гуля й подивилася на мене карими очима.

Я замислився, намагаючись зрозуміти, яким чином ми опинилися далеко від Каспію. Не мій же політ, який закінчився дивовижною появою верблюдиці Хатеми, переніс мене вглиб пустелі!

– А ти море любиш? – запитав я в Гулі, яка знімала з верблюдиці свій баул.

– Ні, – відповіла вона. – Воно холодне.

Я знизав плечима. Потім допоміг їй спустити подвійний баул на пісок. Вона дістала звідти полотняну смугасту підстилку, потім іще одну. Розстелила їх одну на одну.

Коли сонце лягло на дальні піски, а потім і просочилося своїм застиглим вогнем кудись униз, наче вода, у пустелі стало прохолодніше. Повітря здавалося холоднішим за пісок. Ми лежали поруч на одній підстилці, накрившись по груди другою. Дивилися в небо. Раз у раз хрипкувато зітхала верблюдиця, прив'язана коротким повідцем до лямки мого рюкзака.

– Гулю, – заговорив я. – Тобі не здається дивним, що ми зараз тут, з тобою, удвох...

– Ні, – відповіла Гуля настільки впевнено, я аж забув, про що ще хотів у неї запитати.

Звісно, моє заготовлене і забуте запитання не було важливим ні для неї, ні для мене. Мені просто хотілося говорити з нею про що завгодно. Хотілося дізнатися щось про неї, щоб відстань між нашими очима і думками зменшилася. Я хотів розуміти її і хотів, щоб вона розуміла мене.

«А вона тебе і без цього розуміє», – зринула нагла думка.

Я знову замислився, дивився у небо і шукав у ньому віддзеркалення її очей, які теж дивилися вгору. А там, на синій перевернутій землі неба, проростали зерна зірок. Проростали швидко і хаотично, наче були розсипані закоханим сіячем, який анітрохи не дбав про те, що він робить. І повз серед них небесним лінивим трактором якийсь супутник. Його рух привернув мою увагу, і я покосив оком на вродливий профіль Гулі, думаючи, що й вона зараз дивиться на цей супутник, бо ж погляд людини завжди шукає рух. Погляд людини – сам собою нишпорка і любить стежити за тим, що відбувається.

Над нами відбувалося проростання небесного поля, і ми обоє спостерігали це звичайне диво. Уже й говорити не хотілося – здавалося, що спільне спостереження за зірками, які ледве проросли, зближує нас без жодних слів.

Що більше вистигав пісок, то нижче спускалося небо і зірки ставали видніші.

Я знову захотів почути голос Гулі й повернувся до неї. Але вона вже спала, заплющивши очі. Її рівне ніжне дихання зігрівало нічну тишу. Я дослухався до нього з таємним задоволенням, наче воно було чимось забороненим, а тому ще жаданішим.

Трактор-супутник перевалив за якийсь небесний косогір і щез із поля зору, залишив по собі тільки нерухомість зірок. Я засинав під тонку музику дихання Гулі. Повітря теж зупинилося і, марилося, слухало її дихання. І в тиші цій я відчув, як по моїх ногах, накритих смугастою цупкою тканиною, щось повзе.

Я завмер і шкірою тепер слухав цей рух, доки не побачив на грудях чи то скорпіона, чи то ящірку, яка гарно зупинилася, спрямувавши свій фантастичний профіль у небо.

«Не ворушися», – наказав собі я подумки.

І так ми обидва з цим нічним пустельним мешканцем не ворушилися, доки я не заснув.