355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Андрей Курков » Лагідний янгол смерті » Текст книги (страница 20)
Лагідний янгол смерті
  • Текст добавлен: 15 октября 2016, 06:40

Текст книги "Лагідний янгол смерті"


Автор книги: Андрей Курков



сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

70

Цієї ночі я спав неміцно, але все ж таки спав.

Мені снилася верблюдиця Хатема, якій я завдячував життям. Снилася – немовби бачилася збоку – вся історія мого порятунку. Як мене витягують із намету з-під піску. Далі уві сні хронологія подій збилася, і вже врятований, але чомусь залишений у пустелі, я простував один, босий, по гарячому піску. Ішов собі – і побачив шматок вицвілого брезенту, який стирчав із невисокого барханчика. Потягнув його на себе, потім опустився на коліна і, попрацювавши руками, витягнув із-під піску той-таки намет, у якому влаштовувався на ночівлю попередньої ночі. Знову знайшов у ньому стару газету й фотоапарат «Смена». Далі снилася спека, нескінченна спека, сонце, від якого нікуди сховатися, гаряча футболка, якою я накрив голову. Спека ставала нестерпною, і зрештою я прокинувся, зрошений потом.

Було темно. Я піднявся з дивана, підійшов до серванта, на якому стояв будильник. Босі підошви відчули холод дерев’яної підлоги. Четверта ранку. Підійшов до вікна і знову побачив машину. Цього разу перед будинком стояла «Волга», і всередині в тьмяному світлі внутрішньої лампочки сиділи двоє. У мене вже не лишалося жодного сумніву, що їхня присутність якимось чином пов’язана з нами. Але ось як пов’язана? Вони нас охороняють? Чи вартують? Гулі я поки що вирішив нічого не казати, у переддень нашого вінчання їхня регулярна присутність здавалася незначною дрібничкою.

За кілька годин я зустрічав світанок. Спустилася по сходах Ольга Миколаївна і відразу – на кухню. Ранок розпочинався й обростав шумами. На вулиці співали птахи, на кухні Ольга Миколаївна шаруділа посудом. Мені не хотілося їй заважати, і я сидів на стільці біля вікна. Дивився на листя, підсвічене сонячним світлом, ще не торкнуте осінню. Думав про Гулю.

Наступного дня отець Олекса похрестив Гулю і повісив їй на шию золотий хрестик із напівстертим розп’яттям, знайдений мною в піску біля Новопетрівського укріплення. Срібний ланцюжок подарувала Гулі хрещена – Ольга Миколаївна.

У церкві я купив і собі срібний ланцюжок із хрестиком. Та коли повернулися додому, замінив хрестик на золотий ключик, знайдений на Мангишлаку. І повісив ключик собі на шию. «Буратіно навряд чи був хрещений», – з усмішкою подумав я. Із жалем пригадав про зниклого хамелеончика. Якщо бути забобонним, то його зникнення означало кінець удачі.

А ще за день ми вінчалися. Гуля одягнула до церкви сорочку-сукню смарагдового кольору, але старенька вмовила її накинути зверху плащ, щоб за нами до церкви не потягнулися цікаві сусіди. Вона вже знала, що вінчатися ми хотіли без сторонніх, а в цьому місті всі, крім батьків Петра й отця Олекси, були для нас чужими.

Отець Олекса зачинив двері церкви зсередини і повінчав нас. Службу він правив по-українському, але потім, коли ми вже стали чоловіком і дружиною та обмінялися обручками, привітав нас по-російському і запросив до себе на чай.

Так ми й відсвяткували своє весілля – чаюванням у отця Олекси та вечерею у старих. До вечері я купив у крамниці пляшку шампанського, а після шампанського за наполяганням Юрія Івановича ми випили ще по сто грамів горілки.

Юрій Іванович, здається, був би радий посидіти за столом довше, але вже о пів на восьму Ольга Миколаївна почала збирати зі столу тарілки.

– Молодим слід любитися, – сказала вона, зблиснувши очима на свого старого.

Полуторне старе ліжко в кімнаті Петра цієї ночі не здалося нам тісним. Гуля кілька разів спускалася до ванної та обливалася водою. Поверталася мокра, і знову я сушив її шкіру собою. Вже простирадло було мокрим і теплим, а легенька ковдра валялася на підлозі, й зрештою, вкотре підвівшись із ліжка, я заштовхав її ногою під письмовий стіл. Кілька разів ми затихали, лежачи на спині плечима впритул одне до одного та слухаючи ніч. Натомлений, я навіть починав дрімати. Але крізь дрімоту пробивалися її кроки, скрип дверей, віддалене порипування дерев'яних сходинок – і все це будило мене раніше, ніж її мокрі руки торкалися моїх грудей. Гуля лягала згори на мене, цілувала вологими губами, витирала свої мокрі щоки об моє обличчя. Прохолодна вологість збадьорювала мене, я пригортав Гулю до себе, гладив її спину, руки, стегна.

– Погладь мене ще! – просила вона пошепки, і я гладив її, гладив її безкінечно, доки ми вдвох раптом не вибухали коханням, що краще за будь-який рушник висушувало нас і знову зволожувало. Вода, жар, піт чергувалися, здавалося, нескінченно.

Після безсонної ночі ми, як це не дивно, сильніше відчували голод, ніж утому. Спустившись донизу, ми застали на кухні Ольгу Миколаївну.

– О! Чудово, що ви вже встали, молодята! – усміхнулася вона, скидаючи товстий млинець на вже досить високий стосик таких самих млинців. – А я вам сніданок рихтую... А ще там попід дверима для вас дарунок!

– Ой, не треба було нам нічого купувати! – сказав я з усмішкою.

– То не від нас. Якийсь хлопчина вранці приніс.

Я підійшов до вхідних дверей, підняв із підлоги полотняну торбину. Зазирнув досередини і побачив там дві бляшанки дитячого харчування, такі самі, які я нещодавно охороняв на складі, і велику коробку цукерок. Витягнув її. Цукерки називалися «Київ вечірній», і на коробці справді був зображений вечірній Хрещатик, увесь у вогнях.

Я відніс подарунок до кімнати. Відкупорив одну із бляшанок і зрозумів, що до сухого молока порошок у цих бляшанках жодного стосунку не мав. Очікуючи на такий точно підступ, я відкрив коробку цукерок. Цукерки виявилися справжніми. Залишивши їх на столі, я заховав бляшанки під письмовий стіл.

Озирнувся на Гулю – вона солодко спала на боці, обернувши своє вродливе обличчя до мене. Варто було мені тільки подивитися на неї, як будь-яке занепокоєння в душі стихало. Виникала безумовна впевненість у щасті.

За вікном сяяло сонце, шелестіло досі зелене листя. Будильник показував десяту ранку. У мене злипалися очі.

Хвилин за п'ять будинок затих, завмер, як найглухішої ночі. Ми спали, притиснувшись одне до одного, і знову нам не було тісно на старому полуторному ліжку.

71

Наступного дня Ольга Миколаївна звільнила частину буфета й половину шафи для наших речей. Гуля розвісила свій одяг на плічка, розклала свої речі по поличках. Я зайняв верхню шухляду письмового столу Петра. Поклав туди нечисленні трофеї своєї експедиції – фотоапарат «Смена», старий номер «Вечірнього Києва» – один Бог знає, чого я його не викинув.

Увечері кілька днів потому, коли я від нема чого робити вкотре роздивлявся знайдений у наметі фотоапарат, мене знову охопила цікавість. Щільно засунувши фіранки, я відкрив задню стінку «Смени» й намацав плівку.

«Що там може бути знято? – почало мучити мене питання. – Якщо все це належало майору Науменку, то чому він узяв із собою такий дешевий, дитячий фотоапарат? І чому залишив його в наметі? Чому намет опинився під піском?» Звісно, я сам уже знав, що таке піщана буря в пустелі. Цілком могло трапитися, що сам він ледве спромігся вибратися із напівзасипаного намету і тоді, звісно, йому було не до речей. Але тоді всі його речі опинилися б під піском. І куди б він дістався без запасів харчів та води?

Що більше я думав, то очевиднішою ставала відсутність зв'язку між майором Науменком і наметом, подарованим мною батькові Гулі. Але, незважаючи на це, моя цікавість не вгамовувалася. Навіть якщо фотоапарат належав простому київському (судячи зі знайденої газети) туристу, все одно двадцять із гаком років, які минули з того часу, надавали моїй знахідці не лише історичної цінності. Якщо ця людина зникла, мають бути досі живі родичі або хтось із друзів, які знали, куди вона подалася. Та й напевне існує, як і раніше, клуб туристів зі своїми старожилами і ветеранами, для яких моя знахідка буде справжнім подарунком, приводом згадати минуле, а може, й розкрити якусь таємницю, адже зникнення людини – це завжди таємниця. Щоправда, може виявитися, що я знайду самого власника фотоапарата, який покинув усе, рятуючись від піщаної бурі.

Мої роздуми вивели мене до подій, що передували моїй мандрівці. Я пригадав, як шукав Львовича, Клима. Пригадав, як цікавість, бажання розкрити ще одну не зрозумілу мені таємницю привели мене на Пущанський цвинтар. Власне, і моє теперішнє перебування в Коломиї було результатом тієї цікавості.

Я витягнув із ящика пожовклу газету, розгорнув, увімкнув настільну лампу. Проглядаючи заголовки газет, що відображали в основному трудові будні та досягнення міста-героя Києва, я розчаровано зрозумів, що нічого цікавого у газеті не знайду. Знову взяв до рук фотоапарат. Лічильник відзнятих кадрів показував «34». Тепер я вже був упевнений, що він не обманював. Лишилося два невикористані кадри.

«Треба дознімати і проявити плівку», – вирішив я.

Коли Гуля з'явилася в кімнаті, я увімкнув світло і посадив її за стіл.

– Усміхайся, – сказав я, перекручуючи пальцем плівку. Я клацнув Гулю двічі й поклав «Смену» до чохла.

– Звідки в тебе фотоапарат? – здивувалася вона. Я розповів їй, нагадав про намет.

– І ти гадаєш, щось вийде? – запитала Гуля.

– А раптом?

Вона усміхнулася.

Наступного дня зранку ми, прихопивши з собою фотоапарат, подалися гуляти містом. Погода радувала – світило сонце, легкий ніжний вітерець повівав ув обличчя.

Ми дійшли до нового мікрорайону, де стояло кілька дев’ятиповерхівок. На перших поверхах цих потворних будівель були розташовані крамниці. Ми пройшли повз меблі, повз магазин автозапчастин. Випили по філіжанці кави в гастрономі. Там-таки запитали продавщицю про найближче фотоательє. Виявилося, що це зовсім неподалік.

Фотограф – чоловік років п'ятдесятьох у синьому халаті, спортивних штанях і кедах на босу ногу – виявився радше ентузіастом своєї справи, ніж бізнесменом. На моє запитання про вартість проявлення плівки він тільки усміхнувся.

– Пляшку поставиш, якщо щось вийде, – сказав він. Потім зайшов до темної кімнатки, крім дверей, запнутої ще й важкою чорною портьєрою. Повернувшись, віддав мені фотоапарат. Написав на конверті для фотографій свій номер телефону.

– Візьми, – сказав мені. – Потелефонуєш за кілька днів. Якщо жінка візьме слухавку, покличеш Вітю.

За два дні я подзвонив.

– Заходь, подивишся, – сказав Вітя. У його голосі відчувалася якась загадкова для мене невизначеність, повна відсутність емоцій.

До фотоательє я пішов сам. Гуля лишилася допомагати старенькій консервувати помідори.

Доки дістався, помітив, що мене двічі обігнали одні й ті самі білі «Жигулі». Перш ніж зайти до фотоательє, я роззирнувся, але нічого підозрілого не помітив.

– Ходи сюди, – фотограф визирнув із темної кімнатки на звук підвішеного до вхідних дверей дзвіночка й підкріпив свої слова жестом.

Я зайшов. Зачинив за собою двері. Червоний фотоліхтар, який стояв на полиці на рівні моєї голови, створював у кімнаті дивне, трошки загадкове освітлення. На столі стояв стосик порожніх ванночок різних розмірів. На мотузках, натягнутих під самісінькою стелею, сушилися великі фотографії, як білизна надворі. Я придивився до однієї з них, думаючи, що це відбитки з моєї плівки.

– Стривай, стривай, – сказав Віктор, стоячи до мене спиною. Потім він клацнув вимикачем, і яскраве світло лампочки, яка звисала зі стелі, проковтнула слабке світіння червоного ліхтаря.

Він витягнув із шухляди столу маленький конверт від фотопаперу. Дістав звідти стос фотокарток. Озирнувся на мене.

– Гадаю, років зо двадцять тому за ці світлини могли й убити, – сказав він і відступив на крок від столу, звільняючи мені місце. – Якість, звісно, препаскудна. Зерна забагато.

Я взяв кілька фотографій, розклав їх. Нахилився, приглядаючись. На одній побачив шхуну, зняту з верхньої точки берега; потім ця ж таки шхуна, тільки з іншого ракурсу; просто знімок лінії берега, такого знайомого за недавньою мандрівкою; дві групові фотографії: п’ять чоловіків, четверо стоять, один присів унизу по центру.

– За що тут можуть убити? – озирнувся я на фотографа. Вітя підійшов, узяв фотографії, подивився на них. Залишив у руці три, решту поклав на стіл.

– Ось на ці поглянь. Уважніше.

Я взяв знімки. Верхній був мені вже знайомий: четверо стоять, один сидить. Я придивився. Здалося, що чоловік сидів на піску якось дивно, але більше ніщо не привабило моєї уваги.

– Візьми-но цю штуку, – Вітя простягнув мені збільшувальне скло.

Під лупою зміст фотокартки різко змінився. Я побачив, що чоловік, який сидів на піску, був зв’язаний. Його ноги були зв’язані в районі кісточок, коліна підтягнуті, а руки, зв’язані в зап’ястках, наче одягнуті на коліна. Четверо чоловіків, які стояли, дивилися в об’єктив із самовпевненими посмішками. Полонений позирав кудись убік, голова його була дещо схилена, рот трохи розтулений.

– Він тут живий? – повернувся я до фотографа Віті.

– Тут, може, і живий. А ось на наступних світлинах – заледве.

Я подивився на інше фото: двоє чоловіків у чоботах і довгих чорних куртках із каптурами волочили полоненого, простертого горілиць, за руки-ноги. Голова його безвільно звисала. На третій фотографії я побачив тих самих чотирьох, які тепер стояли біля невисокого піщаного пагорба. Біля ніг одного з них із піску стирчала саперна лопатка. У верхівку пагорба була ввіткнута палиця, до якої ременем був прив’язаний польовий бінокль. Ця конструкція наче пародіювала хрест на могилі.

– Отож, із тебе пляшка, – задумливо промовив Вітя. – Можемо в мене її приговорити, я за два кроки живу.

Я опустив фотографії на стіл. Фотограф поклав їх назад до конверта від фотопаперу, простягнув конверт мені. Окремо вручив коробочку з проявленою плівкою.

– Зачекай там, – він кивнув у бік приймальні фотоательє. – Я переберусь.

У гастрономі ми зупинилися біля винного прилавка.

– Що брати? – запитав я.

– Портвейн, червоний, – сказав Вітя. – Он там, зверху на полиці. Написано «Массандра».

З пляшкою ми зайшли до нього. Мешкав він у маленькому приватному будиночку, подвір'ям якого розгулювали кури.

– Я б залюбки горілки випив, – сказав він, сідаючи за стіл, застелений плямисто-брудною зеленою скатертиною. – Але зась.

– Печінка?

– Весілля, – видихнув фотограф. – Завтра весілля знімати, а це не можна робити тремтячими руками...

Він відкупорив бляшанку консервів, нарізав хліба, дістав тарілки, виделки та прості скляні келишки.

Доки ми пили й закусували, він жодного разу не згадав про мою плівку та фотографії. Розповідав про себе. Про те, як жив в Ужгороді, як був чудовим фотографом, але багато пив, і жінка зрештою вигнала його з дому. Попервах перебивався у друга, вони разом із другом пропили його два найкращі фотоапарати: «Пентакон» і «Нікон». Потім у Коломиї померла мати, залишила йому цей будиночок, і він довго не міг вирішити, що з ним робити. Спочатку хотів продати, але, знаючи, що в такому разі всі гроші процвиндрить на горілку, вирішив зробити по-іншому. Кинув пити й переїхав сюди. Одразу знайшов роботу в фотоательє. Інколи отримує якийсь підробіток у міліції – просто на машині забирають, і йому доводиться фотографувати місця злочинів.

Коли ми допили портвейн, Вітя зібрався з духом, підвівся з-за столу.

– Так, мені треба виспатися перед весіллям. А тебе, либонь, жінка чекає... Вона в тебе хто? Татарка?

– Казашка, – відповів я.

– Молодчага, – Вітя хитнув головою.

Я так і не зрозумів, у чому сенс його схвалення. Уже коли він проводив мене до хвіртки, сказав:

– Моя була мадяркою. Боже тебе збав від цієї національності...

Додому я йшов хвилин двадцять п'ять. Було ясно, хоча сонце вже котилося на захід. У спину дув прохолодний вітерець. Кілька разів по дорозі я перевіряв кишеню курточки, у якій лежав конверт із фотографіями і коробочка з плівкою.

Двері мені відчинила Ольга Миколаївна. Вона відразу відчула запах спиртного. Обличчя її набуло суворого виразу, вона озирнулася, перевіряючи, щоб поруч нікого не було, й зашепотіла мені повчально:

– Тобі цього не слід робити – з нашими хлопами пиячити. Вони лайдаки, а ти молодий, у тебе жінка файна!

– Більше не буду, – прошепотів я жартома і зазирнув спочатку на кухню, потім до вітальні.

– Гуля у тамтій хаті, – старенька кивнула на сходи. – Читає. За півгодини «Санта-Барбара», спускайтесь!

72

Зранку знову задощило. Я прокинувся голодний і з важкуватою головою. Гуля вже натягувала джинси.

– Де ти вчора був? – запитала вона мене, озирнувшись. – Повернувся такий веселий і неговіркий. І відразу спати ліг.

– Вибач. У фотографа посиділи. Нумо поїмо, потім я тобі дещо покажу!

По сніданку ми знову піднялися до себе в кімнату. Я дістав фотографії, розклав їх на столі. Зручно всівся й увімкнув лампу.

– А де мої фото? – запитала Гуля.

Я провів поглядом по розкладених знімках, але портретів Гулі не побачив. Перерахував знімки – їх виявилося тільки тридцять чотири.

– Напевно, не вийшли, – сказав я.

Ми разом розглядали знімки. Я відшукав ті три, на які звернув мою увагу Вітя. Передав їх Гулі, а сам роздивлявся інші. У мене вже не лишилося сумнівів, що всі знімки були зроблені на березі Каспію, неподалік від того місця, де я знайшов намет. Тут була й рибацька шхуна, спочатку далеко від берега, потім усе ближче й ближче. Потім човен із людьми між берегом і шхуною. Люди на березі – п'ятеро чоловіків – щось витягають із човна. Це було схоже на кадри зі старого фільму. І якби не ті три фотографії, то цікавість моя до цієї плівки вже давно згасла б.

– Так, – Гуля зітхнула. – Його вбили?

Вона повернула фотографії і обійняла мене ззаду.

– Напевно. Або помер від побоїв... – сказав я, розглядаючи знімок, на якому четверо витягували човен на берег. У човні лежали якісь мішки.

– Знаєш, – сказав я, позирнувши знизу вгору на Гулю. – Щось тут не так... Усі знімки, крім цих трьох, зовсім «мирні». Вони зняті ніби збоку, ніхто навмисно не позує. А тут усі дивляться у об'єктив, крім зв'язаного.

– Може, фотографували різні люди, – висловила припущення Гуля.

Я замислився. На фотографіях фігурували шестеро людей, включно зі зв'язаним. Але на одній окремій фотографії можна було побачити лише п'ятьох. На «могильному» знімку стояло четверо, а п'ятий мусив знімати. Отже, шостий справді був похований під піском з імпровізованим, майже блазнівським хрестом. Виходило, що знімки шхуни та човна з людьми, а потім тих п'ятьох, які зійшли на берег, були зроблені полоненим. Очевидячки, до того, як він потрапив у полон.

Я поділився своїми міркуваннями з Гулею.

– Отже, він стежив за ними? – сказала вона. – А навіщо?

Я знизав плечима.

– Колю, а давай розкладемо фото по черзі, як їх знімали.

Пропозиція Гулі мені сподобалася. Я дістав плівку, і ми вдвох, розтягнувши її перед запаленою настільною лампою, відшукували знімок, який відповідав кадру, й викладали його на столі рядком. Коли дійшли до двох останніх кадрів – перезирнулися. Замість портретів Гулі там була суцільна темрява.

– Нічого, ми з тобою у фотоательє сфотографуємось, – пообіцяв я.

Розкладені по порядку знімки підтвердили наші висновки. Людина з фотоапаратом чекала наближення шхуни, потім стежила за човном, у якому п'ятеро невідомих щось переправили на берег. Потім фотографа помітили, відібрали апарат, зв'язали і сфотографувались разом із ним. Тільки явно не «на згадку», інакше фотоапарат вони забрали б із собою.

– Дивно, що «Смена» лежала в наметі, – промовив я. – Я б на їхньому місці або забрав її з собою, або викинув у море...

– Пустеля – це те саме море, – сказала Гуля. – Усе, що б ти не кинув у пісок, за годину-дві буде вже під піском. Людей там нема, ніхто поруч не живе... Цікаво, вони ще живі?

Я придивився до облич людей на фотографіях. Їм було років по тридцять-сорок.

– Напевно, живі.

– Тоді треба знімки до міліції віддати.

– Ти що, – я повернувся до Гулі. – Що міліція з ними робитиме? Ми навіть не знаємо, де це відбулося! Ясно, що за кордоном. Навіть не у Росії. Кому зараз цікаво буде ритися у справах двадцятирічної давнини, та ще й в іншій країні?

Я поклав знімки назад до конверта і заховав назад до шухляди столу.

– Я тільки запропонувала, – вибачливим тоном сказала Гуля. – Може, в цього зв'язаного є родичі й вони не знають, що з ним трапилося...

– Може, – погодився я.

Розмова на цьому скінчилася, і ми спустилися донизу.

Пообідали зі старими. Картопля, салат, котлети. Компот на десерт. Я мав таке відчуття, ніби ми живемо тут уже кілька років, ніби ми кревні діти Ольги Миколаївни та Юрія Івановича. Що й далі, до самої смерті, ми будемо мешкати в цьому будинку, в Коломиї...

Я труснув головою. Подивився на заплакане дощиком вікно.

Юрій Іванович підвівся з-за столу, одягнув піджак.

– Піду на пошту, може, пенсію дають, – сказав він, виходячи до коридору.

Дощ, який знову взяв нас під домашній арешт, нагадав мені про Київ. Ми сиділи мовчки за столом утрьох зі старенькою.

– Може, курей завести? – задумливо запитала вона й сама ж знизала плечима.

У кожної людини дощ викликає свої думки й питання. Я подивився на Гулю.

– Ходімо погуляємо, – неголосно запропонувала вона. – Там, на вішалці, дві парасольки висять.

– Погуляйте, чого там, – Ольга Миколаївна повернулася до мене. – А я вдома посиджу. Посидіти – це теж не зле для здоров'я!

Коли ми повернулися з прогулянки, Юрій Іванович ошелешив нас новиною, яку він приніс із пошти. Минулої ночі був убитий фотограф, який працював у єдиному на всю Коломию фотоательє. Там його, вбитого, й знайшли зранку. А всі фотоапарати й обладнання вкрали.

Ця новина відібрала в мене мову. Вночі я обережно, щоб не розбудити Гулю, піднявся з ліжка і підійшов до вікна. Знову побачив машину, яка чергувала на вулиці. Пов'язувати регулярну присутність автомобіля перед будинком із убивством фотографа було б нелогічно. Просто час, видно, був такий. Час був наповнений напруженням і вбивствами.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю