Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

8

Мій політ тривав не менше двох діб. А коли я «приземлився» й опинився у початковому становищі – так само горілиць лежав на стільцях, зіставлених поруч, – першим моїм бажанням було заволати. Крім відчуття дикого голоду, все моє тіло нило від болю, якогось заціпеніння, що передавалося від кісток та суглобів просто в думки, в емоції. Мені було важко піднести руку до очей, щоб подивитися на годинник – на ньому було пів на другу. І перше ж питання, що виникло в голові, було – котре це «пів на другу»? Ночі чи дня? Для цього треба було підвестися, відчинити двері й визирнути надвір: якщо ясно – значить, день. Зовсім просте рішення, однак виконати його виявилося дуже складно. Сісти на один зі стільців мені вдалося, але це викликало такий приплив болю в поперекові, що я одразу ж повернувся у початкову позицію. За п’ять хвилин спробу повторив і небувалим для себе зусиллям волі втримався, долаючи біль, у сидячому стані. Почав повільно рухати руками, робити якісь мікровправи, напружувати м’язи і розминати суглоби. На ноги звівся години за півтори. Постояв, відчув легке запаморочення. Зробив свої перші кроки – до канцелярського столу. Зрештою всівся за стіл, тупо дивлячись на телефон, слухавка якого була знята і лежала поруч з електрочайником. Погляд на телефон розбудив у пам’яті ту безсонну ніч. Згадалася і заспокійлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою ковзнув на банку «дитячої суміші».

«Еге, – подумав я. – Це радше засіб для польотів, аніж молочна суміш...»

Я посидів трошки, а тоді підійшов до залізних дверей і прислухався – за ними панувала тиша. «Отже, – подумав я, – це ніч... Що ж мені тепер робити? Посидіти до ранку? Чи спробувати вислизнути звідси зараз? Так, але чому сюди ніхто не прийшов за ці дві доби? Адже в Грищенка є ключі! Хоча навіть із ключами йому не вдалося би сюди зайти, бо ж двері були зачинені зсередини на два засуви. Тільки я їх міг відчинити, але мене в певному сенсі не було. Може, він і приходив, стукав, дзвонив по телефону...»

Хвилювання закралося в мої думки. Моя присутність на цьому складі нагадувала стан заживо похованого в склепі. Правда, в мене була можливість зникнути з цього склепу. Треба тільки трошки талану, щоб вдалося залишити це місце непомітно і забути про все, як про політ до космосу, що не відбувся. Втім, політ-таки мав місце. Я пам’ятав його до найменших подробиць, а якби був маляром, то зміг би й намалювати деякі метеорити і комети, які зустрілися мені у відкритому просторі.

На стінці над умивальником висіло дзеркальце, і я підійшов до нього, щоб промити очі й подивитися на себе. Моє обличчя нагадало мені кадри хроніки із Освенцима. Може, це й було перебільшенням, але я ще ніколи не бачив у себе на обличчі таких величезних сіро-синіх кіл під очима і такого загостреного, як у мерця, носа.

Коли вмився холодною водою, повернувся до столу. Не без гидливості з’їв принесений із собою бутерброд із молочною ковбасою. Хліб уже закам’янів, а ковбаса була настільки далека від свіжості, як я був у цю мить далекий від ситості.

Увімкнув електрочайник і знову подивився на банку розчинної кави, а потім – автоматично – на «дитячу суміш».

«Ні, – подумав я. – З кавою зачекаємо, бо ще один такий політ – і я помру від фізичного виснаження».

Я запарив собі чаю. Подивився на годинник – за п’ять четверта. Тиша. Навіть пацюки нічим не видають своєї присутності.

Коли допив чай, поклав до своєї сумки три банки «молочної суміші». Навіщо я їх брав із собою? Певно, хотілося ще колись «злітати в космос». Тоді підійшов до дверей, знову прислухався і, нічого не почувши, сторожко відсунув важкі залізні засуви. Потому витримав паузу, злегка відхилив двері – й у щілину увірвалося свіже нічне повітря – приємно-прохолодне, як джин-тонік із льодом.

– Ну, пішов! – підбадьорив я себе і, розчинивши двері якомога ширше, вибрався в отвір. Потім так само тихо причинив двері, дістав ключ, прокрутив його в замковій шпарі. Важкий ригельний замок неголосно скреготнув. Я заховав ключ у кишеню штанів і, пригнувшись, навшпиньки пішов попід стіною будинку. Коли я вже практично дійшов до рогу, мені в спину вдарило світло раптово увімкнених автомобільних фар. Я смикнувся щосили вперед, кинув себе за ріг і побіг, вже не озираючись навкруги, де однаково стояла темінь. Чув, як завівся мотор, і навіть здалося мені, що якоїсь миті звук його почав мене наздоганяти, але коли я нарешті зупинився захеканий, навколо було тихо.

«Утік!» – зрадів я, але усмішки не вийшло.

Я не просто втік, а й сумку з трьома банками «молочної суміші» прихопив. Не випустив її з руки, незважаючи на пережитий жах реальної чи напівреальної гонитви.

9

І знову, повернувшись у свою нову квартиру в передсвітанковій темряві, я почав день із прання одягу й приймання ванни.

Поступово я відмокнув і остаточно прийшов до тями, а тому ще лютіше відчував колючий глибинний голод. Тому я навіть не одягнувся, коли вийшов із ванної. Тільки обтерся рушником й одразу – на кухню. Знайшов у холодильнику хвостик молочної ковбаси, банку шпротів й охолоджену скибку чорного хліба. Поступово мій шлунок наповнювався їжею, а я так само поступово починав відчувати холод. У квартирі не було холодно, але, певно, організм заново пристосовувався до земної атмосфери й температури після двох діб «космічних польотів». Перед чаєм я накинув на себе халат.

У халаті й чай здавався солодшим. Відчуття комфорту якось додавало мені життя, і я вже поглядав на підвіконня, де в сіро-зеленій течці лежав рукопис Гершовича. Не знаю, якось по-іншому я тепер дивився на неї, після своїх несподіваних пригод. Але інтерес мій до ідей та думок покійного філософа-аматора не згас. Радше навпаки.

Я погортав рукопис, але вчитуватися в дрібний почерк не було сил. А тут ще й згадав, що в коридорі лежить моя чорна сумка з трьома банками «молочної суміші». Сходив туди, переклав банки в кухонну тумбочку – все-таки, що б там усередині не лежало, але воно дуже їстівне!

І ліг спати, слухняно відповідаючи на поклик тіла, що втомилося від польотів.

10

Почався наступний день, свіжий і сонячний. І прокинувся я, на власну радість, рано – близько сьомої. Зварив кави.

«Ну ось, – думав я, – робота моя позаду. І не цікаво мені, що там відбулося. Життя цінніше».

Узяв естетським жестом маленьку філіжанку з кавою і підніс до вуст. Потримав її у повітрі, щоб відчути аромат арабіки, але в ніс ударив стійкий запах кориці, відразу повернувши мене у стан напруження. Знову запах моєї руки перебивав аромат кави.

Я похитав головою. Ковтнув кави – усе ж таки смак у неї був справжній і вартісний.

«Треба жити!» – подумав я. (Оптимістичні думки зазвичай до глупства банальні).

Учителем історії я вже ніколи не буду. Невдячна це справа! Треба знову шукати роботу охоронця. Здоров’я є – вісім років плавання і три роки фехтування. На роботодавців це справляє певне враження. Знайти б знову ніч через дві. Щоб залишався час для вирішення філософських загадок. Життя повинне приносити задоволення – кожному відповідно до потреб.

А за вікном світило весняне сонце і долітали гулкі уривки мегафонних фраз – на Софійському майдані знову тривав якийсь мітинг.

Захотілося прогулятися. Я вийшов із будинку і пройшов повз учасників мітингу, над головами яких маяли червоно-чорні прапори УНА-УНСО. На борту вантажівки з мегафоном у руці до чогось закликав чоловік із довгими сивими вусами, що звисали аж за підборіддя. Я не хотів дослухатися – минуща суєта людських мас мене не надто цікавила. Політика – це лише будівельний матеріал найновішої історії, щось схоже на цемент. Варто тільки застрягнути в ній – і все! Затопчуть, потім викопають – і станеш експонатом у якомусь глухому історичному музеї в провінції.

Я пройшов між вантажівкою і натовпом учасників мітингу, увага яких була повністю зосереджена на ораторові. На ходу помітив кілька роздратованих поглядів у свій бік. Напевно, тому що я проходив повз, не виявляючи бажання приєднатися до їхнього великого стояння. Але за всієї моєї симпатії до кожного страждальця – я цінував будь-яку цілеспрямованість у людях, аби тільки не вішалися самі й не вбивали інших, – співчуттям моє ставлення до таких людей і обмежувалося. Запропонувати їм більше, ніж співчуття, було би вже небезпечно для мене. Я любив себе і свою свободу і в стосунках із жінками надавав пристрасті перевагу над любов’ю – пристрасть сильніша, вона не підкоряється жодним правилам і зникає так само несподівано, як і з’являється.

Ще довго мені в спину кричав мегафонний оратор, але коли я дійшов до Оперного, то вже забув про нього. Спустився вниз на Хрещатик. Прогулявся. Зайшов до кав’ярні. Додав собі у кров кофеїну.

Через п’ятнадцять хвилин, проведених за столиком кав’ярні, знову подався без цілі прогулюватися. Ноги самі вивели мене до університетського скверика. День був явно не «клубний». Тільки на одній лавочці двоє стариганів без глядачів грали в шашки.

Я зупинився над ними і раптом помітив, що позад мене, метрів за п’ять, теж зупинилася дивна пара – чорновусий молодик із худим обличчям і жінка з таким точно худим обличчям і чорним волоссям. Хлопець курив люльку. На мить наші погляди перетнулися, і я побачив у недоброму виразі його примружених очей напругу і ворожість.

«Може, привиділося?» – подумав я, не розуміючи, чим міг зіпсувати їм настрій.

Знову повернувся до гравців у шашки й без зайвих думок втупився у дошку, викинувши з голови дивну пару. Коли я озирнувся хвилин за п’ять – їх уже не було.

Незабаром я подався додому – прогулянка додала мені свіжості й доброго гумору.

Я йшов Володимирською, а назустріч мені рухалися учасники мітингу, який щойно закінчився. Я наче врізався в льодохід, але їх було не надто багато, тому я, обережно маневруючи, легко уникав непотрібних зіткнень.

Уже коли я підійшов до свого під’їзду, знову помітив краєчком ока щось підозріле. Озирнувся і побачив на протилежному боці вулиці ту саму чорняву парочку. Вони, поза сумнівом, дивилися на мене, але коли я озирнувся – різко відвернулися.

Спантеличений, я зайшов до під’їзду.

Удома присів у крісло і замислився. Поступово до мене прийшло заспокоєння. Швидше за все, це був випадковий збіг обставин – зі мною так буває: ходиш містом і три-чотири рази стикаєшся лицем до лиця з однією і тією ж людиною, що має виразну зовнішність. Тут і вона вже, напевно, тебе за когось приймає, та й ти сам починаєш гадати: з якого це дива вона за тобою стежить? Головне – парочка не скидалася ні на бандитів, ні на наркодилерів, тож до подій на складі «дитячого харчування» стосунку мати не могла.

11

Уночі мене збудив телефонний дзвінок.

– Чуєш, козел? – увірвався у мою сонну голову неприємний чоловічий голос, дещо хрипкуватий. – Тебе просили вийти, але ніхто не просив тебе замикати по собі двері! Ти нам тепер винен десять штук за зайві турботи. Рівно за тиждень уночі до тебе підійдуть за зеленими. Якщо не збереш – твої проблеми. Квартиру заберемо.

– Хто це? – інстинктивно вихопилося в мене.

– Ти шо, не допетрав? – обурився голос. – Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!

Короткі гудки вже лунали зі слухавки, а я досі тримав її біля вуха. Сон як рукою зняло, і на його місце просочувалося відчуття тоскної і брудної реальності.

«І чого я дійсно ці двері замкнув? Може, й утікати не довелося б, якби замок не клацнув...»

Мною опанувала туга. Ніч уже зіпсували, і хотілося вірити, що тільки ніч. Хоча ці десять штук, які з мене хтось хотів зняти за замкнені складські двері, не були схожі на жарт.

Я підвівся, потинявся кімнатою, яку освітлювало лише тьмяне нічне світіння неба, що пробивалося крізь вікно й робило темряву доступною оку. Знову ніч здавалася не придатним до вжитку відрізком доби – тепер уже мені не заснути.

Я взяв книжку-матрьошку і пішов на кухню. Зварив кави і всівся за стіл. Витягнув із Толстого «Кобзаря» і, все ще примружений, бо звикав до кухонної лампочки без абажура, яка вільно, наче шибеник, висіла на дроті попід стелею, розгорнув цю книжку, яка принесла в моє життя щось несподівано світле й загадкове, здатне відірвати від сірої буденної реальності.

Певно, читати рукопис Гершовича було би цікавіше, але я боявся концентрації його думки. А тут, на берегах «Кобзаря», кожен написаний дрібним почерком коментар видавався окремою картинкою, гарно оформленою і взятою в рамочку, тож можна було цю картинку розглядати й обдумувати, не відчуваючи при цьому втоми думки.

«Чоловік протягом усього життя бореться зі своїм нібито природним призначенням „бути сильним“, він втрачає інколи все життя на свідоме вироблення цієї якості, підсвідомо завжди перебуваючи в пошуках захисту, який може дати йому і дає тільки жінка. Кожний прояв природної чоловічої якості він присвячує пошукові цього захисту. У політиці цей природній процес використовується саме для ін’єктування патріотизму, адже кожен монумент, який зводять на честь батьківщини, зображає жінку, і часто у войовничій позі. Жінку – захисницю слабких, тобто чоловіків».

Гіркота кави осіла на язику, і мені захотілося затримати цей смак до ранку – він і бадьорив, і перебивав запах кориці, який, здавалося, вже літав по всій квартирі, куди б я не заходив.

Я знову погортав кілька сторінок.

«Любов до себе і свого життя чоловік легко переносить на любов до жінки, намагаючись зробити її складовою свого життя».

Ця думка здалася мені дещо банальною. Але я розумів, що всі ці записи були зроблені не для друку, тому не став звинувачувати покійного мислителя в надмірному милуванні власними роздумами і втраті якості. Це відкриття він зробив для себе, і якщо для мене в ньому не виявилося нічого нового, то лише тому, що інтуїтивно я це і так розумів.

Я сидів, гортав «Кобзаря» і читав коментарі Гершовича. Читав уже неуважно, не запам’ятовуючи і не оцінюючи його думок. Перечікував ніч. Доки завіса темряви за вікном не почала розсмоктуватися у світанок, що наближався.

12

Зранку, пригадавши нічний телефонний дзвінок, я вже розхвилювався всерйоз. Денне світло наче внесло дещицю реальності в погрози того, хто дзвонив. Десять тисяч доларів – сума настільки велика, що не тільки віддати її, але й заробити було для мене чимось фантастичним. Але від погрози забрати замість грошей квартиру кинуло в холод. Мало того, що я продав двокімнатну на околиці, щоб купити однокімнатну в центрі, то тепер хтось збирався зробити мене бездомним! Я розумів, що дійсно зламав усі плани невідомим гостям, які так рвалися на склад «дитячого харчування». Але для того мене й наймали охоронцем... Хоча їм, звісно, на це наплювати. Я навіть не знаю – пробралися вони туди зрештою чи ні.

Ні, твердо вирішив я, жодного кроку назад. Грошей у мене таких немає, а квартиру не віддам! Лежать відкладені на чорний день п’ятсот доларів – треба терміново ставити броньовані двері. Навряд чи вони будуть різати їх автогеном. А якщо й почнуть – я встигну міліцію викликати... Надія на міліцію викликала в мене посмішку. Але треба ж бодай від когось чекати захисту. Міліція могла захистити реальніше, ніж нова конституція, але вона не могла опікуватися мною двадцять чотири години на добу.

До одинадцятої години я вже подзвонив у фірму з виготовлення та встановлення броньованих дверей. До мене приїхав представник, зняв розміри, запропонував вибір замків. Тут-таки ми підписали віддрукований на комп'ютері договір, і залишалося мені жити незахищеним тільки два дні. Та й двері виявилися дешевшими, ніж я думав, – усього триста баксів.

Після поставленого підпису на договорі я почувався впевненіше. Помітив і яскраве світло сонця за вікном, і цвірінькання горобців. Життя тривало, і треба було його продовжувати, брати від нього максимум і віддавати мінімум, щоб того, що лишилося, вистачило на якомога довший час.

13

Минуло два дні, й моє помешкання перетворилося на фортецю. Коли встановили важкі броньовані двері і я попрощався з двома майстрами, мене блискавкою вразило відчуття свободи. Захищеність моєї квартири на якийсь час передалась і мені. Тому я пішов, захищений, прогулятися вулицею.

Було близько другої. Сонце висіло над Софійським собором так, наче збиралося падати. На місці покладення під асфальт невинного патріарха Володимира було порожньо, і я без поспіху пройшов повз його невгодну могилу, повз таємничий штаб охорони держкордону, з-за дверей якого час від часу з'являвся лисий мужичок-боровичок із мобільним телефоном у руці та саме з вулиці перед штабом вів свої, певно, секретні телефонні перемовини. Але зараз і його не було. Лише поодинокі, не організовані ані в мітинг, ані в ходу стрічні траплялися мені на шляху.

Я йшов і міркував про це невиправдане відчуття свободи, яке мені подарували нові залізні двері. Несподівано поруч загальмувала «дев'ятка». Опустилося затемнене скло дверцят, і я побачив чоловіка років сорока п'яти в синій футболці.

– Слиш, як до Бессарабки проїхати? – запитав він.

Я пояснив і потім провів авто поглядом. Номера в цієї «дев'ятки» були одеські.

Коли машина зникла з поля зору, зникло і моє відчуття свободи та захищеності. І зникло, треба сказати, недаремно. Я почав обережно косувати по боках і одразу ж запримітив уже знайому чорняву парочку, яка трапилася мені нещодавно разів зо три за день. Вусатий парубок дивився на мене, а його подружка розглядала журнали за склом газетного кіоску.

«Знову збіг? – подумав я. – Чи вони мешкають десь поблизу?»

Я обійшов довкола Золотих Воріт і повернувся додому.

Цього ж вечора пролунав телефонний дзвінок.

– Як триває збір зелених? – запитав мене знайомий голос.

– Ніяк, – відповів я.

– Гляди, козел, ми тобі лічильник вмикати не будемо – не ті часи. Я тебе попередив: не буде десяти штук – переселимо тебе на дошку з назвою «Допоможіть знайти». Допетрав?

Відповіді на своє «допетрав» мій співрозмовник не очікував і миттю поклав слухавку.

Настрій став зовсім кепським.

Яке пуття з цих дверей, якщо я зможу почуватися в безпеці, тільки зачинившись ізсередини?

«Ні, – подумав я, – треба кудись ушитися на час. Квартиру замкнути й утекти. Все одно рано чи пізно вони про мене забудуть».

І хоча теперішнє не надихало на туризм, я серйозно замислився про те, щоб на певний час полишити улюблене місто. Треба було їхати геть, і їхати негайно. І якось сам собою визначився напрямок – на казахський берег Каспійського моря, на півострів Мангишлак, де колись стояла Новопетрівська фортеця.

Збір речей відірвав мене від неприємних відчуттів, що накотилися після телефонного дзвінка.

Я запхав у свій китайський рюкзак рукопис Гершовича, три банки з «дитячою молочною сумішшю», кілька бляшанок знайдених у кухонній шафі консервів. Згори все це заклав одягом.

Тоді сів на кухні за чашкою кави. За вікном було вже темно, і ця темрява мене заспокоювала. Світ спить, думав я. Може, і вороги мої невідомі сплять? Саме час вислизнути з дому і розчинитися в цій темряві.

Так я і зробив. І світанок уже зустрічав у поїзді Київ-Астрахань, у напівпорожньому вагоні з пожмаканим червонолицим провідником, який марно намагався розпалити вугілля в маленькій топці титана.

14

Близько полудня поїзд зупинився на кордоні. Спочатку вагоном пройшли нудні українські митники. Один із них кинув на мене погляд і запитав із надією в голосі: «Щось вивозимо?»

Я заперечно мотнув головою.

– Ану, покажи багаж, – вимогливо наказав він.

Я підняв свою полицю і показав йому худий рюкзак. З обличчя митника було помітно, що він хотів сплюнути, але стримався.

Тоді з'явилася російська митниця. Вони підійшли вдвох.

– Що ввозимо? – запитав один.

– Себе, – пожартував я.

Другий митник примружився, повів носом.

– Ти що, корицю на продаж везеш? – запитав він.

– Ні.

Вони не повірили, і довелося мені їм також показати свій рюкзак. Тут вони повели себе з гідністю і лізти в мої речі не схотіли.

Поїзд знову запихтів, застукотів по рейках. За вікном пролітали ті ж пейзажі, тільки тепер російські. Нарешті вода в титані закипіла, й провідник приніс мені склянку чаю із «залізничним», практично нерозчинним цукром.

За цим чаєм, споглядаючи безглуздий рух завіконного пейзажу, я подумав, що залишив позад себе у Києві двоє зачинених металевих дверей і одну розриту могилу. Не більше і не менше.

15

Солонуватий морський дух перебивав навіть звичний запах вокзалу. Над Астраханню світило сонце-альбінос, біле, наче розпечене набіло. Але спека не відчувалася – можливо, завдяки вітерцю, що дув із моря.

Я якось загальмовано відійшов від вокзалу в невідомому напрямку, просто роззираючись навсібіч і намагаючись зорієнтуватись у невідомому місті. Людей навколо майже не було, а ті, що потрапляли на очі, більше скидалися на бомжів або послідовників учителя Іванова: якийсь босий товстун у спортивних штанях випнув нескромний живіт як доказ нормального минулого; товстун ішов мені назустріч. І пройшов повз.

Я звернув увагу на надмірну кількість російських прапорів, що були розвішані на будівлях. Приємний звук прапора, що його тріпає вітерець, постійно супроводжував мене, додаючи незбагненної самовдоволеної гордості, хоча мені самому було очевидно, що я тут чужак, іноземець, випадковий подорожній із дивною метою.

«О, так! – раптом підказала думка. – Сьогодні ж субота! Хоча просто вихідного дня нібито малувато для патріотичного прикрашання міста?»

Міркуючи так, я простував якоюсь вулицею. Потім, із самої цікавості, прочитав, що йду я вулицею Тольятті. Десь над головою гучно розчинилося вікно – я механічно підвів голову і побачив, як немолода жінка махнула по вулиці сонним поглядом, наче мітлою. Махнула і знову сховалася, лишивши вікно відчиненим.

Місто прокидалося. Попереду з'явився транспарантик, що висів над порожньою вулицею.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ СПОНСОР ДНЯ МІСТА —

АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «КУЛІБІН»

«Ну ось, – зрозумів я, – на свято потрапив. Може, й мені з їхнього свята щось перепаде?»

Але місто ще відпочивало, хоча на моєму годиннику стрілки зустрілись і показали за десять десяту.

Хвилин за п'ятнадцять я побачив живу людську чергу, що впадала у відчинені двері хлібної крамниці. Коли я підійшов до черги, по обличчях її членів пробігло занепокоєння, і майже одразу я зрозумів його причину – із надр крамниці громовий жіночий голос повідомив, що булок більше нема. На моїх очах сконцентрована крива лінія черги розпалася, і люди-атоми помчали в двох протилежних напрямках. А ще хвилини за три, озирнувшись, я вже не бачив ні залишків черги, ні відчинених дверей крамниці – позаду лежала пустельно мертва вулиця.

– Ну, гаразд, – сказав я собі голодному, – на свята зазвичай розгортають вуличну торгівлю, тож я щось з'їм, перш ніж відшукаю паром чи корабель.

Півгодини потому якимись незбагненними шляхами я знову повернувся до вокзалу, хоча нібито ніде не звертав – певно, місто було кругле, наче земна кулька. Тепер біля вокзалу відчувалося пожвавлення – може, ще якісь потяги підійшли, а може, просто люди вже почали прокидатися. Від вокзалу цього разу я пішов іншою, не менш широкою вулицею. І вже за якийсь десяток кроків побачив астраханця, котрий прямував мені назустріч із небаченим бутербродом у руках. То була уздовж розрізана булка, жирно намащена чорною ікрою. Він її тримав обома руками і на ходу з помітним задоволенням жував свій супербутерброд.

Те, що Астрахань – місто рибне, я і так знав, а тому сприйняв побачену картину як патріотичне вихваляння. Та коли хвилин за десять я зустрів іще кількох громадян із такими ж бутербродами – серед них одну стареньку в лахмітті і з медаллю «За перемогу над Німеччиною» на грудях, – добряче замислився. Тепер це скидалося не на звичайне вихваляння, а на якусь благодійну акцію. Щоправда, цей висновок не потамував мого голоду, навіть якась заздрість до знедолених виникла – бачте, згадали про них й ікрою нагодували на День міста!

Моє напівбезцільне блукання тривало, і я помітив, що практично всі перехожі, які траплялися мені на шляху, мали в руках схожі велетенські бутерброди, щедро намащені ікрою. Не всі серед людей із бутербродами виглядом скидалися на знедолених. Були поміж них і доволі респектабельні громадяни.

Незабаром усе прояснилося. Я вийшов на площу, де російські прапори майоріли навіть над комерційними кіосками. І тут я побачив невеликі черги біля цих кіосків. Кожен громадянин, який стояв у черзі, тримав пласкі бутербродні заготовки – поздовж розрізані батони. Я зупинився і поспостерігав, щоб зрозуміти механізм святкування Дня міста. Громадяни просовували у віконечка кіосків свої довгі булки, а назад отримували їх уже з шаром ікри. І при цьому жодних документів у цих громадян не вимагали, з чого я зробив висновок, що якби зараз пощастило знайти булку – то я отримав би такий самий дармовий обід астраханського аристократа. Залишалося знайти батон. Спортивним кроком я обійшов довколишні вулиці й зрозумів, що з булками запізнився, – усі хлібні були зачинені, а біля дверей однієї з крамниць перша стрічна бабуся пояснила мені, що хліб у місті закінчився ще вчора.

Зовсім зневірений, я підійшов до кіоску, черга біля якого розсмокталася на моїх очах.

– А у вас булки не знайдеться? – запитав.

– Ти що! – посміхнувся молодий хлопчина-продавець.

– А чорного хліба? Їсти дуже хочеться, – зізнався я у намаганні розчулити. – Я щойно з поїзда...

Хлопчина зітхнув, не стираючи з обличчя усмішки.

– Давай-но руку, – сказав він.

Я не цілком зрозумів, що й до чого, але простягнув йому у віконечко руку – очікував, що він покладе на неї якийсь дармовий «снікерс». Але хлопець нахилився на кілька секунд, а тоді я відчув, як по моїй долоні розповзається щось липке.

– Хоч так поїси! – сказав він мені.

Я витягнув руку з віконечка – моя долоня була намащена сантиметровим шаром чорної ікри.

Подякувавши своєму «годувальнику», я відійшов від кіоску, ще не зовсім розуміючи, як я буду це їсти.

– Підходь іще! – крикнув мені в спину хлопчина.

Я простував вулицею і тримав поперед себе намащену ікрою долоню. Час від час підносив її до рота і злизував язиком приємні солонуваті ікринки. Відчуття свята міста стало настільки явним, наче це свято перенеслося всередину мене. Я вже не заздрив тим, хто заздалегідь запасся булками – мені теж було непогано.

У випадкового стрічного я поцікавився, як пройти у порт. Він зробив рукою жест сіяча, і я збагнув, що порт тут величезний, тому пішов у тому напрямку, куди вказував його жест, на ходу злизуючи свій односторонній бутерброд.

Увечері, коли я вже злизав із долоні всю ікру й обійшов кілька справді великих портових пристаней у безплідних пошуках бодай одного пасажирського теплохода, довелося знеможено присісти в парку біля пам'ятника Кірову. Було ще ясно. Я усвідомлював, що варто глибше поспілкуватися з місцевим населенням – і обов'язково знайдеться вихід. Але так не хотілося ні з ким спілкуватися – у мене вже був життєвий досвід випадкових зустрічей із випадковими наслідками. Якби це був звичайний день, я б купив у газетному кіоску карту міста й сам би все знайшов. Але всі кіоски, крім тих, де громадян намащували ікрою, були зачинені. І я сидів на зеленій парковій лавочці, важкій, із чавунними литими бильцями. Сидів у цілковитій самотині, не помічаючи довкола навіть громадян, які прогулювалися.

Після півгодинного відпочинку я вийшов із парку-скверу та знову опинився на міській вулиці. Роззирнувся і помітив відчинену забігайлівку. Над входом висіла широка дерев'яна дошка, яку багато разів перефарбовували. Підійшов ближче і збагнув, що перемальовували її, бо часто змінювали назву. Зараз забігайлівка називалася «Моряк». Усередині світили неяскраві лампи, пофарбовані в червоне і жовте. Без жодних абажурів вони стирчали із пригвинчених до низенької стелі патронів. На прилавку стояла батарея пляшок горілки – «Фронтова», «Пугачов», «Сльозинка», «Каспійська хвиля»... Вибір назв тут стовідсотково був, але горілки мені не хотілося.

– Чого? – прокуреним голосом запитала мене жінка за прилавком.

– Вино є?

– Портвейн по тищі за склянку.

Я взяв склянку рожевого портвейну, попрощавшись із пом'ятою російською тисячею. Присів за хиткий пластмасовий столик. Притулив до стінки свій рюкзак. Відсьорбнув зі склянки. Смаку не відчув, але відчув тепло, що побігло вниз утомленим тілом.

У забігайлівку заскочила якась бабця.

– Нюрка, позич три тищі! – крикнула вона. Буфетниця дала бабці гроші, й вона так само швидко вискочила.

Помаленьку потягуючи портвейн, я дістався до половини склянки і відчув, що хмелію. Треба було чимось закусувати, але алкогольна лінь уже розповзалася тілом. Я автоматично підніс до рота долоню з-під чорної ікри й лизнув її язиком. Смак ікри наче в'ївся в шкіру, тому я і далі з задоволенням злизував невидимі ікринки з долоні, запиваючи їх портвейном. Доки не заснув там само, сидячи, схиливши голову на хиткий стіл – від цього він зробився значно стійкішим.

Розбудив мене страх, що проник у вже тверезішу, але ще досі сонну свідомість. Я відірвав голову від стола – у забігайлівці було темно, хоча з єдиного заґратованого віконечка пробивалося всередину стійке вранішнє світло. У голові гуло від вина, але це не надто заважало думати. Я роззирнувся, підійшов до дверей – вони були зачинені ззовні. Зрозуміло, в забігайлівці я був один. На тьмяному прилавку так само стояли пляшки горілки. Я знайшов вимикач біля вхідних дверей. Увімкнув світло. За стійкою бару побачив електрочайник і банку розчинної кави. Зазирнув до підсобки, знайшов там умивальник і вмив обличчя. Зробив собі кави, налив у неї кілька крапель «Фронтової» горілки та знову сів за столик. Тепер у голові прояснилося, та й свіжість якось помаленьку почала повертатися в моє тіло. Щоправда, кортіло їсти, та коли п’єш каву – думки про їжу відходять убік. Мій годинник показував пів на дев'яту.

О дев'ятій скреготнув замок вхідних дверей, і до забігайлівки ринув потік сонячного світла.

– А, прокинувся! – прозвучав прокурений, але дружній голос господині. – Чо воно так тебе від однієї склянки вирубало?

Я знизав плечима.

– А я дивлюся, – вела далі вона, вже зайшовши за прилавок і натягуючи білу блузку на сіру футболку, – взяв тільки одну склянку і прийшов наче тверезий, а розвезло. Та ще і з рюкзаком. Ну, думаю, якщо витягну його надвір і до стінки притулю – пробудиться – ні рюкзака, ні одягу не буде... Взяла тебе, небожа київського, і тут лишила...

– А звіди ви знаєте, що я з Києва? – здивувався я.

Вона відімкнула ключиком якусь шухляду під прилавком і поклала на стільницю мій паспорт.

– Що ж ти думаєш, я когось без перевірки в своєму хазяйстві лишатиму? На!

Я підвівся, узяв свій паспорт і машинально помацав кишеню, де разом із паспортом лежав гаманець.