Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

20

Шторм угамувався до полудня наступного дня. На зміну йому прийшов по-воєнному одноманітний рух нескінченних невисоких хвиль. Хвилі ці були слабкими й навіть своєю масовістю не могли примусити рибзавод похитуватися. Він упевнено плив у своїх виробничих справах назустріч подальшим трудовим успіхам, які, певно, приємно вирізнялися на тлі конвеєрної монотонності його життя. Його подвійний рух до цього часу вражав мене. Сама ідея плавучого чи блукаючого заводу, попри всю свою очевидність, було для мене чимось фантастичним. І навіть моя особиста присутність на його борту ще не доводила мені остаточно реальності того, що відбувалося й оточувало мене. Хоча нібито що тут вражаючого? Пливе корабель-завод, капітан обирає його курс, а директор заводу стежить за виробництвом, і так вони вдвох годують країну рибними консервами. Ні, все одно звучить нереально...

Я дістав із тумби під столом бляшанку «Каспійського оселедця», відкупорив і після уважного огляду вмісту на предмет виявлення чогось чужорідного пообідав.

Даша була в цеху. Я до цього часу не знав, де її цех – вище чи нижче за цю палубу? Ну, та й не так це було важливо. Я ж бо там не працював.

По обіді постояв біля борту, вдивляючись у нервову лінію межі моря і неба. Раз по раз на маревній, хисткій лінії каспійського обрію виникали крапки кораблів. І море через це здавалося мені маленьким і тісним. Я не боявся цього моря – в ньому, певно, складно було загубитися... Хоча хто його знає, краще не пробувати...

За кілька днів Даша повідомила, що наступної ночі буде шхуна, яка підкине мене на Мангишлак. Я дуже зрадів цій новині й почав нетерпляче очікувати на пересадку.

Нічна пересадка на рибальську шхуну запам'яталася мені передусім дивними металевими звуками. Шхуна підійшла впритул до борту, і на неї з нижнього периметра скидали мішки з чимось залізним. Спочатку мені здалося, що в мішках – консерви, але коли стали дійсно скидати консерви, і до того ж не в мішках, а в перетягнутих шпагатом картонних коробках, я одразу зрозумів неправильність свого здогаду.

А нічне навантажування тим часом тривало. Я стояв біля крижастого Вані, якому Даша доручила посадити мене на шхуну. Він уважно стежив за тим, що відбувалося, час від часу перегукуючись із двома рибалками, що перебували на шхуні. Нарешті гукнув: «Усе! Боргів нема. Ще цього хлопчину візьмете до берега!» І при цьому він гепнув мене рукою по плечу, від чого я смикнувся. Чоловік унизу кивнув. Ваня кинув мій синьо-жовтий рюкзак униз, на шхуну. Рюкзак лунко гримнув на палубу – Даша на прощання щедро насипала туди рибних консервів, і тепер він важив, певно, кілограмів пятнадцять-двадцять.

– Давай, стрибай! – Ваня поглянув на мене.

До шхуни було метрів зо три. Вона трохи погойдувалася на хвилях. Мені стало страшнувато.

– Давай-давай, не дрейф! – підганяв Ваня.

Я переліз через бортик і знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.

– Давай, зловлять вони тебе!

Я стрибнув, і справді, двоє рибалок зловили мене, пом’якшивши моє приземлення.

– Марате, заводь! – сказав один із них іншому.

Вони якось швидко зникли на цій невеличкій шхуні, залишивши мене самого серед лантухів, ящиків і звалених під правим бортом мереж із великими білими поплавцями.

Шхуна сіпнулась і почала відходити від височенного борту плавучого рибзаводу. Тут унизу, ближче до води, було прохолодно. Я присів на мішок і миттю підскочив – напоровся задом на щось гостре. Промацав руками і помертвів: у мішках поза всяким сумнівом була зброя – чи то гвинтівки, чи то автомати...

«Отакої! – подумав я, пересуваючись, щоб умоститися на ящику з консервами. – Гарна шхуна, з уловом...»

– Гей, братан, ходи сюди! – покликала мене постать, що визирнула з боку стернової кабіни.

Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід до каюти, розташованої попід палубою.

– Степан, – простягнув мені руку мужик, який мене гукав. – А там, за стерном, Марат...

– Коля, – представився я.

– Випити хочеш? – запитав Степан.

– Дякую, ні.

– Ну, захочеш – скажи. Ми самі не п'ємо, але для гостей завжди знайдеться... Ти, Колю, часом не маковий гонець?

Вдруге я почув схоже питання.

– Ні, – сказав я, не знаючи, проте здогадуючись, що може означати це словосполучення.

– Шкода, – простягнув Степан. – А то б тобі роботи підкинули... Та гаразд, йди полежи... Ми тебе зраночку висадимо... Тобі ж байдуже де? Аби тільки від житла подалі? Так?

Я кивнув.

Мене раптом почало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на найближчу койку. Одразу попливла перед очима якась кольорова пляма. Тоді запала повна темрява – це я вже спав, чуючи працьовите буркотіння дизеля, який заховався десь тут, під підлогою каюти.

Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкання заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в койку, виставив праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забуркотів дизельок.

Зранку мене збудили. Я вийшов на палубу, і перше, що впало мені в око, – це відчутність брезентових мішків, у яких ховали зброю. Картонні ящики з консервами стояли, охайно складені під лівим бортом.

– Он твій берег! – сказав мені Степан.

Я подивився на пустельний брудно-жовтий берег із багатьма відрогами. Нічого вабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості скувало мене. Я мовчав і дивився уперед. Під ногами похитувалася палуба, а жовтий безликий берег гойдався за сто метрів від нас.

– Щас Марат підрулить, тут глибоко, можемо зовсім близько підійти. У тебе вода є?

– Вода? – перепитав я, отямлюючись зі свого заціпеніння.

– Питна.

– Ні.

– Ну ти даєш... – Степан здивовано похитав головою. – Гаразд, дамо тобі балон.

Балоном він називав пластикову п ятилітрову каністру. Він витягнув її з каюти і поставив поруч із моїм рюкзаком.

– Це ж пустеля, – пояснив він трошки роздратовано. – Тут тобі ні крана, ні пивної!

Я кивнув, щоб дати йому зрозуміти, що й сам усвідомлюю власний ідіотизм. Треба зауважити, я справді цієї миті гостро відчув цей ідіотизм, завдяки якому опинився чортзна-де і збирався хвилин за двадцять опинитися ще далі від доріг та від людей. На губах виникла нервова сухість. Я машинально взяв п'ятилітровий балон, відкрутив кришку і ковтнув води.

Стало якось млосно. Але берег невідворотно наближався. До нього залишалося вже метрів сорок чи й тридцять. Кам'яне плато, підмите біля основи хвилями і ними ж зализане, вивищувалося метри на два. Через нерівні проміжки верхня лінія плато порушувалася, і там уже хвиля облизувала камені, що осипалися вниз; ними, як сходами, можна було видертися нагору.

Якоїсь миті шхуну труснуло, і Степан, викрутивши шию в бік кабіни, гукнув:

– Марате, стопори!

До берега лишалося метрів зо три.

– Давай твої речі скинемо, щоб не намокли, – сказав Степан, підходячи до рюкзака.

Ми вдвох розхитали рюкзак і викинули його на берег, потім поруч із ним приземлилася і каністра з водою.

– Стрибай! – сказав мені Степан, киваючи у бік берега. – Скоро сонце припече – за п'ять хвилин висохнеш!

Я попрощався з ним і з Маратом, подякував їм і, відштовхнувшись ногами від борту, хлюпнувся в джинсах і футболці в каламутну каспійську воду.

– Гей, – гукнув мені Степан, коли я в обважнілому від води одязі видряпався на вузенький бережок, що впирався в неглибокий вимитий хвилями грот. – Якщо треба щось перевезти – ми завжди можемо! Розшукай! Шхуна «Старий товариш».

Знову неголосно забуркотів дизель, і шхуна повільно попливла ліворуч, поступово збільшуючи відстань між собою і берегом. Я провів її поглядом, прочитав назву на борту. Помахав рукою, хоча на мене вже не дивилися.

Що більше «Старий товариш» віддалявся, то гостріше й гостріше я відчував свою самотність. І ось коли вже й слід «товариша» розчинився в метушливих хвилях Каспію, до мене прийшов несподіваний спокій, почуття, споріднене з приреченістю. Я перетягнув свої речі нагору, на це дивне кам'яне узвишшя, як виявилося, вкрите теплим піском. Роззирнувся навсібіч. Присів на пісок поруч із рюкзаком і каністрою. Наді мною світило сонце, й вітерець, що ніс у собі запах Каспію, сушив моє волосся. Іти нікуди не хотілося. Не було в мене ні компаса, ні хоча б якихось знань про пустелю. Натомість була вода й рибні консерви, але одне не замінювало інше. Треба було налаштовуватися на ухвалення рішення, але я розумів, що жодна логіка мені не підкаже – у якому напрямку йти. Треба було запитати в Марата чи Степана, але в мене просто забракло на це клепки.

«Гаразд, піду поки вздовж берега, – вирішив я. – Може, кудись вийду?! Але спочатку треба висохнути...»

Я ліг на теплий пісок, повернувся на бік. Усе одно було якось неприємно в мокрому одязі. Я підвівся, роздягнувся догола – тільки годинник на руці лишив – і, розклавши одяг на піску, приліг поруч і відчув себе господарем величезного нудистського пляжу.

21

Прокинувся від спеки. У перегрітій сонцем голові повільно бродили начебто оплавлені думки. Це було схоже на тепловий удар. Я дотягнувся до футболки й накинув її на голову. Одяг мій цілком висох. Я витріпав джинси, і пісок легко з них посипався. Але уявити собі, що в таку спеку я надягаю джинси, було важко. Подивився на сонце – воно висіло майже по центру неба.

Поглянув на годинник і побачив під склом воду, під якою обидві стрілки завмерли на дев’ятій ранку – показували час моєї висадки на цей берег.

«Ну от, – подумав, – наближаюся до умов Робінзона...»

Поступово моя голова, покрита футболкою, охолола, і думки знову набули виразної форми й розміреного ритму. Я зібрав увесь одяг до рюкзака, надягнув тільки спортивні труси на випадок непередбачуваної зустрічі. Хоча кого я міг тут засоромити – навіть уявити важко. Рішуче роззирнувся, завдав важкий рюкзак на спину, а в праву руку взяв каністру з теплою водою і попрямував майже по краю кам’яного плато, що втримувало пісок від сповзання в Каспій. Пішов слідом за шхуною «Старий товариш», яка давно вже перепливла обрій.

Лінія берега, що повторювала край кам’яного плато, була порізаною і нерівною. Я швидко збагнув, що інколи є сенс зрізати роги, якими плато вклинювалось у води Каспію. Заощадивши сили на цих рогах, я пройшов не менше кілометра, перш ніж відчув біль у плечах і втому в ступнях, що не звикли до руху по гарячому сипучому піску.

Зупинятися на привал під палючим сонцем було би нерозумно, і я, коли знайшов черговий провал плато до моря, спустився на мокрий берег і присів у печерці, видовбаній хвилями. Тут від раптового холоду шкіра вкрилася сиротами. Перепад температур був неймовірний. Пахло вогкістю, морем. Сонцю цей шматочок берега був недоступний.

Я зняв рюкзак. Зітхнув, поглянувши на червоні смуги від його лямок на плечах.

Захотілося їсти, і я дістав бляшанку «Каспійського оселедця». Відкрив її ножем, цим-таки ножем поколупався в шматочках риби і, коли не знайшов нічого зайвого, пальцями поперекидав шматочки риби до рота й запив її власним соком «з додаванням олії», як було написано на бляшанці. Запив теплою водою з каністри – на язику лишився пластмасовий присмак. Щоб якось охолодити каністру, занурив її у воду біля берега, між двох каменів, що колись відвалилися від краю плато.

Поступово моє тіло звикало до прохолоди, гусяча шкіра минулася, і бадьорість звільна почала повертатися.

Я сидів на прохолодному камені. Дивився на море, на косі лінії хвиль, які спокійно й монотонно шліфували берег.

«Життя чудове...» – думалося мені, хоча думалося якось сумно і з іронією. Чи я сам іронізував над собою, чи ця думка була якимось внутрішнім міражем, спричиненим спекою, – не знаю. Хоча якщо міраж виникає всередині, в формі думки, та ще й першого ж дня перебування в пустелі – це вже зовсім сумно.

Але я не сумував. Мені було спокійно і не хотілося ні рухатися, ні полишати цей затишний прохолодний прихисток. Мені нічого не хотілося. Хіба що просто сидіти й дивитися на море, яскраве, блискуче завдяки сонцю, від якого я так добре заховався.

Не знаю, скільки часу я просидів біля моря, відпочиваючи й насолоджуючись відсутністю спеки. Годинник мій – скільки я його не трусив – йти не хотів. Вода з нього чи то вилилася, чи то випарувалася, залишивши зсередини скла росу, крізь яку заледве можна було розрізнити дві завмерлі стрілки.

Щось мені підказало, що й на осонні вже не так жарко. Лінія обрію начебто наблизилася і затремтіла сильніше. Певно, вечоріло.

Я витягнув із води каністру, надягнув рюкзак і знову вибрався на пісок. І дійсно – сонце вже спускалося. Піщаний горизонт потихеньку червонів. І саме повітря вже було не настільки сухим і гаряче-колючим.

Я продовжив свій шлях, і тепер мені йшлося значно легше, ніж за нещодавньої спеки. Це відкриття примусило мене згадати якусь книжку, в якій мандрівники теж долали пустелю і йшли вони тільки вечорами і ночами.

«Що ж, – подумав я – Уперед і з піснею».

22

Заснув я пізно поночі, в темряві, над якою горіли, освітлюючи одна одну, зірки. Пісок трошки вистигнув, але зберігав у собі сонячне тепло. Повітря, як ковдра, яку неможливо зняти, теж зігрівало мене. Я накрив голову футболкою.

Прокинувся від того, що відчув біля обличчя якесь чуже ворушіння. Налякано відсмикнув футболку і побачив маленького скорпіона. Різко відсунувся, мружачись від ранкового сонця. Скорпіон ліниво покрутився на місці й без поспіху закопався в пісок.

Це ранкове знайомство з місцевим тваринним світом збадьорило мене краще за холодну воду, але вмитися теж не завадило б. Я пішов до моря. Знайшов провальчик, спустився на берег і хлюпнув ув обличчя кілька пригорщей прохолодного брудно-зеленого Каспію.

Поки було не надто жарко, я вирішив, пам’ятаючи вчорашнє відкриття, використати цей час на дорогу, а коли вже припече дужче – засісти в якомусь гроті на березі, очікуючи, коли звечоріє.

Не поснідавши, я закинув рюкзак на плечі – він мені здався навіть важчим, ніж учора. Взяв у руку каністру й уже збирався був іти, як раптом звернув увагу на якісь сліди на піску. Важко було зрозуміти природу цих слідів, бо ж пісок не зберігав чітких ліній та обрисів. Але сліди ці пройшлися навколо місця моєї ночівлі. Я подивився на відбитки, які сам лишав на піску, – те ж саме. Пройшов уздовж своїх відбитків до моря і побачив, що паралельно до них метри за два-три такий самий ланцюжок слідів спускався на берег сусідньою розщелиною.

Збентежений, я дослухався до тиші, яка мене оточувала, але було тихо, кришталево тихо.

Я знизав плечима, але й далі міркуючи про ці сліди, рушив у путь.

Сонце піднімалося і вже починало обпалювати мене, проникаючи навіть під футболку, накинуту на голову. Вдалося мені подолати декілька кілометрів, не більше. Усвідомлюючи, що ризикувати, граючись із сонцем пустелі, не варто, я спустився до моря і присів на прибережний камінь. Знову різкий перехід у затінок викликав рух холоду по шкірі, але цей холод пробіг по тілу приємною хвилею, що надавала свіжості.

Я поснідав, випив води з каністри. Викупався в морі – чомусь учора ця ідея не спала мені на гадку, а сьогодні від хлюпання в прохолодній воді я отримав купу задоволення. І висох за якихось кілька хвилин, видершись на плато. А коли висохнув, знову спустився до каменя. Сидів на ньому, стежив за горизонтом і очікував вечора.

Далекий тремтливий обрій спонукав до роздумів, і стан мій був цієї миті таким, що я спокійно сприймав усе, що відбувалося зі мною, і вже не злостився на себе через те, що завіявся у безлюдні місця з дивною авантюрною метою, ні на покійного Гершовича, якого потривожив і який підказав мені напрямок цієї мандрівки. Втім, не через нього я подався сюди. Це радше погрози невідомих бандитів, плани яких я порушив, підштовхнули мене в дорогу. Підштовхнули різко, не лишивши навіть часу на підготовку.

І раптом мені стало на хвилинку сумно. Подумав я, що у бандитів пам'ять гарна. Повернуся я до Києва, – якщо повернусь, – вони знову з'являться. А в мене й за квартиру не заплачено, і за телефонні розмови...

Я втупився зачарованим поглядом на тремтливу лінію обрію. Побачив якийсь далекий кораблик, який кілька хвилин плив просто по цій лінії, а потім зник, попрямувавши далі, за горизонт.

Коли полуденна спека вщухла і вже, здавалося, більше тепла піднімається від піску вгору, ніж іде вниз від сонця, я знову видерся на плато і попрямував далі.

Цього разу я йшов довго. Години чотири. І йшов би ще, якби раптом не побачив вицвілий на сонці шматок брезенту, який стирчав із піску. Проста цікавість примусила мене потягнути цей брезент на себе. Пісок не відпускав його, і це мене розохотило. Я скинув рюкзак і, розчистивши пісок над брезентом руками, знову потягнув. Брезент трошки піддався, проте заледве на десять-п’ятнадцять сантиметрів. Я знову розгрібав пісок руками, намагаючись вивільнити цупку тканину. Коли ще сантиметрів двадцять брезенту витягнулися з-під піску, я побачив, що переді мною намет. Не менше години я витратив на те, щоб повністю звільнити його з піщаного полону. Натомився неймовірно, і знову стало жарко – вже більше від фізичних зусиль, ніж від сонця, яке зависло на небі. Піт котився з мене частими краплинами, падав на пісок і миттю зникав, тільки якусь мить затемнював пісок живою вологою. Я присів біля цього намету, віддихався. Незважаючи на втому, я дуже зрадів знахідці – бо ж наче дім знайшов! Тепер можна і від дощу сховатися, і від сонця... Щоправда, якби зараз пішов дощ – не захотілося б мені від нього ховатися.

Мій трофей лишився на піску, а я сходив до моря, скупався. А коли повернувся, вирішив витрусити пісок із нутрощів намету й подумати про можливе використання його найближчої ночі, тим більше що тіло вимагало відпочинку.

Я трошки заплутався у мотузках, але все ж таки розв’язав їх і розпластав намет на піску. Тоді знайшов вхід і, взявши з протилежного кінця, труснув намет. Усередині щось зашурхотіло. Я потрусив іще й помітив, що пісок зсередини майже не сиплеться, тоді заліз рукою в намет, дещо побоюючись наштовхнутися на якого-небудь скорпіончика. Але мені пощастило.

Представників місцевої фауни в наметі не виявилося, натомість я витягнув звідти пожовклу газету. Наскільки ж сильно я здивувався, коли, взявши її до рук, прочитав назву: «Вечірній Київ». Тут я просто остовпів і пробув у такому стані кілька хвилин.

Номер «Вечірнього Києва» за 15 квітня 1974 року просто ошелешив мене. Коли я трошки оговтався, знову засунув руку в брезент намету, витягнув звідти коробку сірників і фотоапарат «Смена». Більше всередині нічого не було.

Господарем намету, швидше за все, був мандрівник-одинак. Якщо робити висновки з наявності газети, то виїхав він із Києва 15 квітня далекого 1974 року. Ось і все, що про нього відомо. А сам він, певно, розчинився в піску. І я машинально огледів напруженим оком пісок, побоюючись побачити сліди висушеної сонцем мумії.

Погляд повернувся до фотоапарата «Смена». Я розчохлив його, роздивився. Всередині начебто була плівка, майже повністю відзнята – у віконечку зроблених кадрів стояло «34». Отже, залишалося там іще два кадрики...

До втоми долучився невизначений страх. Пригадалися сліди навколо місця моєї ночівлі... Я призамислився.

«Може, прикордонники? – була перша думка. – Це ж уже не СРСР, а Казахстан!» – «А чого боятися? – виникла друга думка. – Ну, обійшли навколо тебе, але ж не зачепили, не збудили і документів не вимагали!» – «Вас послухати, то навпаки, радіти треба тому, що поруч існує якесь життя, котре виявляє до мене жвавий інтерес... – сказав я цим думкам. – А я вже натомився від інтересу до мене... Мені було би веселіше, якби ніхто взагалі не знав про моє існування...»

Незважаючи на втому, невиразний страх примусив мене зібрати речі, покласти фотоапарат у рюкзак і, взявши до рук каністру й намет, пройти з кілометр і тільки там уже влаштовуватися на ночівлю.

Цієї ночі я спав неміцно, але зручно, постеливши на пісок знайдений намет. Інколи раптом прокидався і дослухався. Але тиша заспокоювала, і я знову пірнав у неглибокий сон до наступного внутрішнього сигналу тривоги.

23

Наступного ранку я пройшов іще декілька кілометрів уздовж краю прибережного плато. Лінія берега втікала ліворуч. Одноманітне тремтіння обріїв, які мене оточували: і морського, і пустельного, розмитого теплим маревом, наче в тій точці земля переплавлялася в небо або навпаки, – викликало в мене роздратування. Я вже не шукав поглядом у морі кораблі й не вглядався жадібно в далечінь пустелі. Просто йшов уперед, не до кінця впевнений у правильності вибраного напрямку.

У каністрі лишалося не більше ніж два літри води, хоча мені здавалося, що витрачаю її я більш ніж економно, поминаючи вже те, що вмиваюся тільки в морі. Але ця приємна важкість, що побулькувала в каністрі, створювала впевненість у безпеці мого перебування в пустелі. А важкість у рюкзаку створювала впевненість у ситості, нехай і одноманітній.

Намет частково звисав із рюкзака, але я вже розрахував, що коли з'їм іще п'ять-шість банок консервів, він влізе до рюкзака цілком.

Загалом, мій рух уздовж Каспійського берега був нібито і стихійним, і запланованим водночас. Крім того, якась віра у випадок – звісно, в щасливий випадок, – віра, що межувала з упевненістю, теж підбадьорювала і уяву, і тіло. Адже знайдений одномісний намет теж належав до категорії щасливих випадків. Хтозна, що я ще знайду?

І так я простував, доки спека не зробилася нестерпною. Коли відчув легенями посушливу силу розпеченого сонцем повітря, припинив свій шлях і спустився на берег. Відшукав зручний камінь, застелив його наметом і влаштувався на ньому поважно, наче бувалий мандрівник.

Автоматично кинув погляд на годинник, але час він не показував. Завмерлі стрілки тільки нагадували про мою висадку на цей пустельний берег. Нагадували про недавнє минуле.

Спершу я охолодив у каспійській воді свій обід: банку каспійського оселедця. Опустив у воду і пластмасову каністру. Почекав із півгодини, потім, коли поїв, приліг на цьому ж таки камені, насолоджуючись вологою каспійською прохолодою. Задрімав у затінку, слухаючи неголосні сплески хвиль. Крізь дрімоту ловив шкірою обличчя подуви каспійського вітерцю і подумки намагався затримувати їх доторки, наче це були пальці жінки, лагідні, ніжні, легкі.

А час непомітно спливав, підштовхуючи сонце до вечора, до заходу. І ще в дрімоті я відчув вечір, що наближався, хоча до нього було ще далеко – просто морський вітерець став сміливіший, і поверхня Каспію блищала на не видному мені з грота сонці не так яскраво, як кілька годин тому.

Треба було знову вирушати в путь. Я вибрався на плато і попрямував далі.

Коли сонце вже червоніло, зависнувши над морем, попереду з'явилися обриси невисоких чи то гір, чи то пагорбів. Щось усередині мене стрепенулося. Незважаючи на втому, я наддав ходи, наче збирався цього ж вечора досягнути їх. Але ривок мій був радше душевного походження. Тіло його не підтримало. Дуже скімлили плечі, й у ногах через прискорений крок я відчув вагу. Тож зовсім скоро я зупинився, усвідомлюючи, що мій сьогоднішній перехід скінчився і настав час привалу.

З боку моря долинав шум – хвилі здіймалися вище, ніж зазвичай. Солонуватий прохолодний вітерець виносив їхній запах на плато. Мені здалося, що разом із шумом моря я чую шепіт піску, який невпинно сповзає. Поглянув уважно собі під ноги й начебто справді побачив якийсь рух, але від утоми й від недавньої яскравості сонця очі мої не змогли гостріше вдивитися у стан піску. Я присів навпочіпки. Подивився на свої ноги і з цієї невеличкої відстані побачив, як осипаються біля ніг малесенькі барханчики. Вітер тут, здається, був ні до чого, просто кожен мій крок примушував пісок рухатися, вчавлюватися, осипатися в мої сліди-ямки.

Але вітер посилювався, на морі збирався шторм. Не знаючи, чого більше боятися – самого шторму чи вітру, який цей шторм здіймає, я вирішив відійти подалі вглиб і вже там зупинитися на ніч. Подолав метрів вісімсот, знайшов у піску невеличку улоговину, наче не до кінця засипаний слід якогось гіганта. Побачив, що вітер пролітає над цим місцем, не торкаючись піску. Мені здалося, що вітер із кожним своїм поривом стає дедалі холоднішим, і тому я, коли влаштовувався на ночівлю, просто заліз усередину намету, наче в спальник. Усі речі теж затягнув під брезент і тільки голову вистромив, лежачи на спині. Глядів у небо, але зірок не бачив. Узагалі нічого не бачив. Там, де зовсім недавно синіло небо, тепер нічого не було.

Вітер шумів рівно, інколи раптом прискорюючись і перетворюючись на шиплячий свист. Я відчув тривогу. Вітер приносив звуки моря, ці звуки долітали уривками, але з кожним таким уривком у мені народжувався страх, і здавалося, що пісок під моїм наметом-спальником починає похитуватися, гойдатися. Тіло згадало шторм, який я пережив на плавучому рибзаводі. Я перевернувся на живіт і вліз глибше під брезент намету. Ліворуч від мене лежав рюкзак, праворуч – каністра з водою.

Я не знав, що брезент має здатність поглинати звуки. Щойно я заліз до намету – вітер майже вщух, а темнота і тепло заспокоїли тіло. Я закинув руку на рюкзак, що лежав поруч. Долоня пройшлася по його боку і знайшла рівне і м'яке місце. Лишилася там. Я і задрімав. Але дрімати довелося мені недовго – вже хвилин за двадцять вітер, що посилився, засвистів наді мною і кинув на брезент пригорщу піску. Я здригнувся. І знову відчув страх. Мені стало зрозуміло, як цей намет опинився під купою піску. Але залишалося невідомим – куди подівся його колишній власник. Може, кинув його до біса, коли втомився боротися з піском. Кинув і кудись пішов. Може, його помітили з моря рибалки і забрали?

А вітер, якому було байдуже до моїх роздумів, знову ляснув невидимим вітрилом, і від цього удару нова хвиля піску хлюпнула на намет. Я висунув із-під брезенту голову, тоді вибрався повністю і подивився навколо. Було не так уже й темно. Я потрусив верхній брезент, скинув з нього пісок. Піску там виявилося зовсім небагато, просто коли лежиш, сторожко вслухуючись цілим тілом у те, що відбувається, будь-який звук, будь-який рух проходить крізь тебе, як крізь підсилювач.

Коли я побачив, що від вітру більше шуму, ніж небезпеки, трошки заспокоївся і вдруге заліз у намет.

Знову мене потягнуло в дрімоту. Я знову обійняв рюкзак і заснув під неритмічний шум вітру.

Години за дві мене збудила якась вага. На моїй спині, згори на брезенті, який мене вкривав, щось лежало.

Переляк скував мене, і поки минав сон, я лежав нерухомо. Потім поворушився і почув якесь шипіння. Повільно повернувся на бік і відчув, як зменшується вага, що тиснула на мене. Вже сміливіше я підвівся на ліктях, не вибираючись із-під брезенту, і вага кудись скотилася. Я збагнув, що вітер мало не заніс мене піском. Я виліз назовні, витріпав поверхню намету і знову заліз досередини.

Спати вже не хотілося. Я дослухався до вітру, бив знизу по брезенту, скидаючи невидимий пісок. І думати вже ні про що не міг. Я був на чатах, оберігаючи своє життя і свою мандрівку від небезпек, які ніс із собою до пустелі каспійський вітер.

А буревій усе посилювався. У мене заломило спину – чи то від незручної пози, чи то від постійного вертіння. І руки заболіли. Якось непомітно я геть вибився з сил. Здалося, що мої зусилля для боротьби з цим піском, який наносив вітер, надмірні. Здалося, що можна скидати з брезенту пісок, просто перевертаючись раз на півгодини з боку на бік. І я застигнув нерухомо, даючи відпочити виснаженому тілу.

Лежав, слухав вітер. Намагався здогадатися, котра година, але швидко втомився від цього – вже подумки.

І раптом чи то ситуація, чи то мій стан нагадали мені про політ у невидимий космос там, на складі «дитячого харчування», де я працював нічним охоронцем. Згадав ці дивовижні відчуття польоту, які мені подарувало «прострочене сухе молоко», додане до розчинної кави. Відчуття польоту, отримане в обмін на тодішнє відчуття страху. Обмін був явно нерівноцінним, але на мою користь. Я потягнувся до рюкзака, знайшов там банку порошку, відкупорив. Запхнув туди два пальці та злизав із них цей порошок, а потому перевернувся на інший бік, до каністри з прісною водою, і зробив кілька ковтків. Спочатку здалося, що дійсно в моєму роті від поєднання цих двох складників виникло тепле молоко. Але вже за півхвилини язик відчув незрозумілу солодкість, потім вона попливла вниз, розлилася по всьому тілу. Тіло почало втрачати вагу. Несподівана легкість водночас виводила його з-під контролю. Я не міг поворушити ні рукою, ні ногою, хоча все ще відчував їх. Я спробував відновити бодай якийсь фізичний зв'язок із кінцівками, не намагаючись поворухнутися. Я хотів просто по черзі відчути спочатку руки, потім ноги. З правою рукою мені, здавалося, це вдалося. Я навіть відчув пучки пальців нібито зсередини. Але тут моя вага стала від'ємною, я почав підніматися над землею. Я був легший за повітря, – так і не збагнувши, куди ж подівся брезент намету, який накривав мене, злітав дедалі вище. Мене ніс уже знайомий мені і силою, і запахом каспійський вітер, піднімав мене вище й вище. Я бачив піщинки, що пролітали поруч, але вони були важчі за мене, і щойно порив вітру слабнув, вони провалювалися вниз, наче з-під них вибивали невидимі підпорки. А я усе летів, усе піднімався. І якоїсь миті збагнув, що вже піднявся вище за вітер. Тепер моє вознесіння минало плавно і вертикально. Я вже розрізняв зірки, що наближалися, а отже, проникнув за ту чорну пелену, якою вкрило себе небо на час шторму. Навколо мене метушилися якісь небесні комахи, інколи зачіпаючи мене то колючою лапкою, то вусиком. Але страху я не відчував, чомусь заздалегідь упевнений у їхній повній безпечності й дружелюбності. Одна комаха якийсь час піднімалася поруч зі мною напроти мого обличчя, розглядаючи мене з неприхованою цікавістю. Вона чимось нагадувала рака, тільки клешень у неї не було, а було безліч довгих павучих лапок. Мені закортіло потиснути одну з них, і я спробував простягнути руку. Незважаючи на те, що рука не послухалася, комаха, певно, вловивши моє бажання, злякалась і зникла в синій густині неба, яке затягувало мене всередину себе.