Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

– Та що ти, небоже? – вона всміхнулася. – Нічого я там у тебе більше не шукала. А якби й шукала, то десь нижче, але в п'яненьких цього ж і не знайдеш... Коля... Ще кави хочеш? Чи похмелитися?

– Я би поснідав... – посміливішав я від її ж фамільярності.

– Щас, яєшню будеш?

Хвилин за п'ятнадцять я вже жадібно наминав яєшню, а вона сиділа поруч за столом, тиснучи його своїми гострими ліктями, й дивилася на мене уважно, наче мати або слідчий. Її доброта спровокувала мене на відвертість, і я розповів їй, що хочу дістатися до Мангишлаку. Щоправда, не казав для чого. Просто сказав, що хочеться доторкнутися до пісків, якими ходив Шевченко.

– Оце часи! – зітхнула вона. – Раніше то Ленінськими місцями, то Брежнєвськими, а тепер у кожної республіки свій ідол.

– Ну, чого ідол? – не погодився я. – Нормальний чоловік був, у Пітері з друзями гусей крав і смажив...

– Та ну! – здивувалася вона. – Як Паніковський!..

Вона погодувала мене, а потім обслужила «транзитного» відвідувача, який забіг випити свої ранкові сто грамів і миттю помчав далі.

– До Мангишлаку напрямки тобі звідси не добратися, – сказала вона, повернувшись до мого столика. – Якщо хочеш, я з’ясую, як краще.

– Будь ласка! – попросив я.

– Гаразд. Попрацюй-но поки за прилавком, – діловито сказала вона. – Вся горілка по тищі за сто грамів, вино – тища за склянку. А я за годинку вернусь... А, і паспорт дай!

Я простягнув їй свій паспорт.

– І ще, – додала вона. – У тебе знайдеться чим платити?

– Є трохи...

Лишившись у забігайлівці на самоті, я став за прилавок і позирав звідти у розчахнуті вхідні двері, що відкривали мені яскравий, весь у сонячному світлі високий прямокутник вулиці, який зрідка перетинався перехожими.

Завітав мужик років п’ятдесятьох, у тільнику й неголений.

– А Нюрка де? – запитав він.

– За годину буде.

Він кивнув і пішов, нічого не випивши.

Потім з'явилися дві серйозні й зі смаком убрані жінки, теж немолоді. Взяли по сто грамів горілки. Тут-таки, не присівши, випили й пішли собі.

Нарешті повернулася Нюра. Я до цього часу настільки освоївся в забігайлівці, що, здавалося, зміг би в ній влаштуватися й завиграшки прижитися. Тільки чи цього я прагнув? Ні, мене тягло на Мангишлак, хоча що на мене там очікує – не відомо. Але може, саме тому й кортіло туди дістатися? Та й узагалі, чи чекає на мене там хоча б щось? Якби не виникла ця ідіотська ситуація зі складом дитячого харчування, нікуди б я зараз не поїхав. Просто був пункт А, з якого треба було втікати до пункту Б. Нічогенька задачка! Насправді ніщо так не кличе до мандрів, як небезпека для життя.

– Ну що, небоже, за кілька днів рибзавод піде по каналу на Каспій. Хош, можеш із ними, я домовлюсь.

– А куди він пливе?

– Це ж тобі рибзавод, а не корабель. Він буде на Каспії стояти, потім чи то в Гур'єв, чи то ще куди на відвантаження консерви піде...

– А як же я на Мангишлак?

– Там з’ясуєш, до нього багато суден підходить... У мене там подружка, Дашка, працює. Вона тобі допоможе...

Цією випадковою зустріччю я лишився задоволений. Навіть прокурений голос Нюри звучав для моїх вух приємно й турботливо. До відходу рибзаводу я лишався в її забігайлівці, допомагав їй та подеколи підміняв. І ночував там само – віддаючи на ніч паспорт і дозволяючи себе замкнути. А за три дні відвела мене Нюра зранку в порт і передала з рук на руки своїй подрузі Даші – кругловидій жінці років тридцяти п'ятьох, яка здалеку нагадувала яскраво вдягнуту бляшанку згущеного молока.

16

Незграбна прямокутна багатоповерхівка плавучого рибзаводу рушила від причалу опівдні. Я стояв на палубі третього поверху, і здавалося мені, що не рибзавод відійшов від причалу, а саме місто відштовхнулося від нас і попливло куди подалі. Сонце того дня було особливо зловредним – воно висіло наче й невисоко, а припікало на повну. Залізо плавучого незграби було настільки розпеченим – хоч яєшню смаж. Задуху, що оточила рибзавод, міг би розігнати тільки волзький вітерець, але повітря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помітно повз по гладенькій воді, так повільно повз, що навіть волзька поверхня не реагувала, лишаючись тривожно нерухомою.

– Гей, котику! Чого стоїш, ходім у каюту! – окликнула мене Даша.

Я повернувся до каюти, яку до цього й роздивитися не встиг, тільки рюкзак закинув і вийшов. Каюта була двомісна, маленька, з квадратним віконечком, на якому замість фіранки тулився шматок салатової тканини. У кутку біля залізних овальних дверей був умивальник, під ним – відро на сміття. Попід віконцем стояв столик із будильником і важкою попільничкою з литого скла. По боках каюти, наче в купе потяга, були розташовані два вузькі ліжка, охайно застелені, з подушками, які стояли по-наполеонівському одним кутиком догори.

– Он те твоє, – вказала мені Даша на праве ліжко. – Удень тут сидітимеш, а ввечері, коли народ п'яний, – гуляй собі палубами, тільки щоб не заблукав!

– А плисти довго? – запитав я.

– Залежно куди, – розважливо відповіла Даша. – Тобі ж до цього, до Комсомольця треба?

– До якого комсомольця?

– Ну, затока Комсомолець.

– А навіщо вона мені?

– Нюра сказала, що ти на Мангишлак хочеш? То це найближча точка, після Гур'єва ми туди підемо, а потім уже в інший бік, до Мумри...

Я замислився. Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й не відомо, як мені потім звідти вибратися? Що там є? Порт? Місто? Рибацьке селище?

– Даш, а там що, завод причалювати буде? – запитав я.

– А чого йому там причалювати? Ні, рибу приймемо від тралерів, покрутимося день-два – і далі.

– То як же я зійду?

– Домовимося з якимось судном, – упевнено пообіцяла Даша. – Гаразд, сиди тут, якщо захочеш – горілка в тумбочці під столиком, вода в крані. Там-таки в тумбі консерви, якщо зголоднієш. А мені на літучку треба.

Плавно відчинилися й зачинилися важкі овальні двері. Я лишився сам. Присів на своє ліжко. Потягнувся до віконечка, відсунув саморобну салатову фіраночку і визирнув на волю. Перед віконцем, метрів за два, виднівся бортик, пофарбований сірою фарбою, за яким пропливав повз невидимий берег. Тільки смужка блакитного, розжареного сонцем неба – ось і весь краєвид на знамениту волзьку природу.

Я приліг на ліжко і прислухався до тиші. Тиша виявилася досить гучною – якісь глибинні гудіння і шуми, здавалося, звідусіль потрапляють до каюти. Але відсутність різких звуків робило ці шуми мирними, ненав’язливими, наче шум природи. Все це було хорошим фоном для роздумів.

Мені згадалося місто Астрахань, яке щойно відчалило. Згадалося з вдячністю. Я підніс праву руку до носа, понюхав долоню і всміхнувся стійкому запаху чорної ікри. Потім автоматично підставив під ніс другу долоню – і миттю міцний запах кориці переміг солоний аромат ікри. Це мене не засмутило, навпаки – я наче отримав іще один доказ різноманітності життя та його запахів. І пригадав Київ, Пущанський цвинтар, течку з рукописом, яку витягнув із могили. Далі пригадувати Київ не захотілося, і я знову понюхав долоню правої руки. Мене потішило, як запах міг перемикати спогади і думки. Я усміхнувся нещодавньому минулому лінивою, трошки сонною усмішкою. І задрімав.

17

Увечері, повернувшись із роботи, Даша відпустила мене «погуляти». Щоб дійсно не заблукати, – були в мене такі побоювання, – я гуляв своїм поверхом. Вийшов на палубу і хвилин за двадцять повільно, зупиняючись, щоб роззирнутися, обійшов по периметру всю махину плавучого рибзаводу. Обабіч нього рухалися назад, у бік Астрахані, далекі, але все ж помітні береги, мізерно посипані зеленню. Почервоніле сонце зависло праворуч, і видно було, як відступає воно під потужною повітряною хвилею вечірньої прохолоди. У повітрі пахло рікою, вітерець куйовдив волосся. Вечірня свіжа вологість бадьорила. І бадьорила, вочевидь, не одного мене. Всередині рибзаводу кипіло життя. Із його надр на довгі залізні коридори через завішені вікна кают просочувалися на палубу голоси, регіт, вигуки. І що більше сонце, скочуючись під тягарем вечора, наливалося багрянцем і слабшало, то голосніше долинали з надр рибзаводу ці голоси та шуми, й уже не виникало жодного сумніву, що вони ось-ось виринуть на палубу, вихлюпнуться за борт і десь оддалік, на одному з берегів, невідомий рибалка, сидячи біля багаття, озирнеться на далеке плавуче чудовисько, що світиться десятками квадратиків вікон і розливається по вечірній Волзі безліччю голосів.

Сутеніло швидше, ніж я очікував. Якось раптово мене обступила темрява, і цю темряву миттю підкреслив квадрат жовтого світла, що випав із вікна чиєїсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився – два силуети, два вогники сигарет. Ці сигаретні світлячки то завмирали, то викреслювали дугу – чітку й багато разів повторювану – від бортика палуби до рота й назад.

Я прислухувався, очікуючи впізнати за голосами, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин п'ять. Раптом один вогник сигарети падучою зіркою полетів за борт, і жіночий приглушений голос сказав: «Так цьому козлу і треба!» Другий голос, теж жіночий, але дзвінкіший, промовив: «Ага!» – і обидва силуети почали віддалятися від мене, лишивши позаду на поруччі бортика вогник, що слабнув. Я підійшов до нього і пальцем зіпхнув тліючий недопалок за борт. Подивився їм услід. Скреготнув залізний овал дверей, що вели на палубу з загального коридору.

Я вирішив іще постояти. Номер каюти я пам’ятав і, перебуваючи на своєму поверсі, заблукати вже не боявся.

Хвилин за двадцять повернувся до каюти. Даша сиділа на своїй койці, перевдягнута в ситцевий халат. На столику стояла надпита пляшка горілки, два гранчаки і велике горня з холодною водою.

– Нагулявся? – запитала жінка.

– Так.

– Вип’єш?

– Трохи...

Вона налила у склянки грамів по п’ятдесят.

– Паскудний день сьогодні, – поскаржилася вона, простягаючи мені склянку.

Я взяв склянку, всівся на своє ліжко в узголів’ї, ближче до столика. Подивився на Дашу – в який одяг вона не вбиралася, однаково дивовижна округлість її тіла неначе випирала з цього одягу. Округлість ця була ніби повздовжньою, тільки великі підняті груди порушували відчуття всебічної гладенькобокості.

– Ти чого вирячився? – з посмішечкою запитала Даша. – Вродливої баби не бачив? Пий давай!

Почаркувалися і випили. Даша схопила горнятко з водою, запила. Потім протягнула його мені. Я теж відсьорбнув.

– їсти хочеш? – запитала Даша. Я кивнув.

Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки під столом і витягнула звідти бляшанку рибних консервів.

– Це наші, – не без гордості сказала вона. – В олії.

Жінка вміло відкупорила бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевці. Дістала з тумбочки дві виделки і передала одну мені.

Їли ми шумно і з задоволенням. Спорожнили бляшанку за кілька хвилин. Потім Даша запитала:

– Ще?

Я кивнув, й історія повторилася. Після другої бляшанки на душі запанував мир і спокій. Ми випили ще грамів по п'ятдесят.

– Паскудний день сьогодні був... – протягнула вона, поставивши на стіл горня з водою. – Спочатку конвеєр не запускався, тоді замикання в автоклавному цеху, потім цей козел Мазай... інженер з охорони праці... з самого ранку п'яний і всіх підряд лапає... Ні щоб по-людському – ввечері, на палубі, а то просто в цеху! І чого ти лапаєш, якщо він у тебе висить, як небіжчик? Га? Чого лапати? Тьху!

Я слухав Дашу, й хоча горілка трошки розслабила мене, але її слова примусили напружитися, наче я опинився перед левицею, яка готова стрибнути. Але хвилини за три я збагнув, що мої побоювання марні. Даша перескочила з Мазая на укладання каспійського оселедця в діжки й тепер з азартом говорила про смак риби слабкого засолу.

– Я тебе туди вночі відведу, коли всі п’яні. Візьмемо із хованки і просто біля бочки, це – як у раю! Ніколи не забудеш! Ти ще вип'єш?

Я кивнув. Вона дорозлила горілку по склянках.

– Більше сьогодні не будемо, – сказала Даша, ховаючи порожню пляшку під стіл. – Економіка повинна бути економною. Ненавиджу ходити, як тут заведено, по каютах під ранок і випрошувати по сто грамів!.. Своє повинне бути своїм!

Ми випили. Вона знову запила з горнятка, потім відійшла до умивальника, набрала ще холодної води і повернулася до столика.

– Ти не думай, я – не запійна, це так, для гарту і боротьби з часом... Робити тут нема чого. Пливеш, працюєш, п’єш. А як додому прийдемо чи десь стоїмо – тут уже можна й культурно пожити. Книжку купити, в кіно... Ти от сам книжки читаєш?

– Так.

– Хороше це діло – книжки читати... – Даша кивнула і замовкла, замислившись.

– Тільки одного цього мало, – хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх розумів і втупившись мені в очі.

Очі в неї були карі.

У віконце каюти хтось постукав.

– Чого? – гукнула Даша.

– До тебе можна? – запитав хрипкуватий жіночий голос. – Поговорити...

– Ні, не можна, Катько. Завтра в цеху набалакаємось.

За вікном пролунали не по-жіночому важкі кроки, що віддалялися.

– Побалакати їй захотілося! – незадоволено смикнула підборіддям у бік вікна Даша. – Як Ваську в мене відбила – то балакати не хотілося, а як він її на хрін послав, то зразу: «До тебе можна?» Ти якщо спати хочеш, не соромся мене, можеш роздягатися і лягати. Я зараз теж, хвилин за п’ять... Вийду, папіроску ще курну...

Вона підвелася з ліжка.

Коли я залишився один, хутко зняв джинси і футболку та заліз під легку ковдру. «Цікаво, – подумав я, – а що б зробив Шевченко, якби опинився в моїй ситуації? Як би він поставився до цієї Даші? Чи поширилася б його жаліслива любов до жінок і на неї, сильну і по-материнському грубувато-добру? Адже і в ній є щось від „батьківщини“, не важливо – від якої. Дійсно, наче саме собою порівняння напрошується – жінка-країна. Самодостатня, рішуча, незалежна...»

За віконцем пройшов, неголосно матюкаючись, якийсь мужик. Коли його лункі кроки затихли, мої думки вже побігли іншим річищем. Я міркував про майбутнє, про найближче майбутнє, до якого я прямую. «Було би чудово, – подумав я, – якби мені, росіянину, вдалося знайти ці записи Кобзаря. Чим не внесок у розвиток дружби між двома братніми народами?!» З цими думками я й заснув.

18

Цілісінький наступний день ми пливли Волго-Каспійським каналом, який я спочатку вважав Волгою. Але Даша мене просвітлила.

– Пожди, котику, вийдемо на Каспій – так спокійно не буде, – сказала вона вранці, визирнувши у віконце, за яким коли щось і здавалося спокійним, то лише синє небо, бо ж більше нічого видно не було.

Потім вона пішла у свій цех і повернулася лише на шосту вечора. А я то сидів міркував, то дрімав. Загалом набирався сил. Увечері блукав по периметру свого поверху, роздивлявся мешканців рибзаводу, які проходили повз мене компаніями й поодинці. Люди як люди, тільки очі червоні й у декого – горять. Я розумів, що життя й робота в одному й тому ж місці спричиняє психологічні відхилення. Пам'ятаю навіть, як щось нам у школі пояснювали про труднощі одиночних і парних космічних польотів – у тому сенсі, що хотіти стати космонавтом і бути ним насправді – це дві сумні протилежності. Але, певно, порівнювати складнощі життя на плавучому рибзаводі зі складнощами космонавтів просто гріх. Тут була величезна кількість людей, різних статей, різного віку. І залежно від свого розвитку та уяви вони знаходили собі відповідне дозвілля.

Та і той факт, що на мені вони навіть погляду не затримували, доводив, що ні від самотності, ні від нестачі нових облич вони не потерпали.

Я приліг грудьми на бортик і дивився на сіруватий берег, що пропливав удалині. Припухле червонувате сонце висіло на краю неба з іншого боку корабля, і тому тут особливо відчувалося наближення вечора. Знизу сріблилася вода. Було спокійно і в повітрі, і на душі. Й люди, достатньо постукавши взуттям по гулкому залізу палуби, розійшлися по місцях, де мали намір чи то випити, чи то просто поговорити.

Набравшись від вологого вечірнього повітря свіжості, я повернувся до каюти. Ми знову їли консерви, пили помаленьку горілку, запиваючи водою. І Даша знову ненав'язливо розповідала про трудові будні.

– Завтра запускаємо холодильний конвеєр і консервну лінію, – говорила вона твердим голосом. – У холодильнику риби днів на чотири роботи, якраз заки почнемо прийомку свіжої – холодильник буде пустий. Тонн десять консерви закатаємо... Жаль, що в холодильнику одні оселедцеві... Якщо й трапиться якась білужка – хто її помітить, той і потягне. А я не на конвеєрі, я на ОТК буду цього разу... Слухай, а чого ти на Мангишлак? Ти часом не маковий гонець?

– Ні, – я хитнув головою. – Я хочу подивитися Форт-Шевченко... його місцями походити...

– А він у вас хто? – запитала Даша.

– Та так, поет, борець за національну ідею...

– Ніби як Жириновський?

– Ні, він був тихий, спокійний. Вірші писав про жінок... такі, жалісні...

– Чо, йому жінок, чи що, було жаль?

– Було, – підтвердив я.

– Цікаво, – щиро промовила Даша. Замислилася. – Я взагалі-то віршів не читаю. Про Анжеліку читала пару книжок і «Мати» Горького. Горький мені більше сподобався, та «Анжеліка» – захопливіша. Не пам'ятаю, хто її написав... А вірші я і в дитинстві не любила. Тільки коли Роберт Рождественський по телевізору читав – слухала. Але це ж тільки по восьмих березнях він читав...

Вона позіхнула і затулила рота долонею.

– Щось спати хочеться, – протягнула натомленим голосом. Потім, не звертаючи на мене жодної уваги, зняла з себе ситцевий у бліденьких квіточках халат і лишилася в трусах-шортах бежевого кольору і в ситцевому ліфчику, теж у квіточку. Залізла під ковдру.

– Світло вимкни! – попросила вона. – І горілку допий, якщо можеш. Недобре сльози лишати...

У пляшці дійсно залишалося на денці, і я вилив залишок горілки у свою склянку. Тоді вимкнув світло і зі склянкою в руці пройшов внутрішнім коридором на палубний периметр. Зіперся об бортик і подивився на воду, що відливала чи то платиною, чи то старим потемнілим сріблом.

На небі горіли великі зірки. Три штуки. Висіли вони невисоко, а над ними миготіла інша зіркова дрібнота, незліченна, як нічна мошва, що скупчилася біля одного-єдиного дорожнього ліхтаря.

За моєю спиною горіло віконечко чиєїсь каюти, за яким тривала голосна весела розмова. Дзвеніли склянки, пригадувалися випадки з минулого – звичайні, такі, що трапляються з кожним безліч разів у житті. Але тут, під веселощі та горілку, вони слухалися уважно і з повагою, і навіть я постояв, завмерлий, хвилин п'ятнадцять. Слухав і всміхався. Якийсь сільський вечір виходив. У руках – склянка з горілкою на денці. На небі – зірки, за спиною – віконце, за віконцем – балачки.

Я допив горілку і, повернувшись до каюти, влігся і поступово заснув під негучне, але наполегливе похропування Даші.

19

Наступного ранку рибзавод випливав у Каспій. Ранні зірки ненав’язливо і неяскраво поблискували на ще ясному небі. По периметру палуби прогулювалися робітники плавучого гіганта. Я стояв біля бортика і дивився на воду – Дата сказала, що тільки-но ми увійдемо в Каспій, вода позеленіє.

Повз мене зі сміхом пройшла компанія жінок, і в повітрі біля мене затримався запах свіжої риби. Але буквально за півхвилини свіжий солонуватий вітерець зігнав його.

Рибзавод похитувався на невисоких хвилях, і це було для мене новим відчуттям. Раніше мені складно було уявити, що хвилям буде до снаги розхитати цю махину, але тепер я вже розумів, що Каспійське море може все: і освіжити, і нагодувати, і втопити...

– Гей, котику, не застудишся? – пролунав за моєю спиною голос Даші.

– Таж не холодно, – не озираючись, відповів я.

– Тут такі вітерці на Каспії – враз продують, – зі знанням справи сказала Даша. – Ходімо краще до каюти.

Зранку я прокинувся з важкою головою. Рибзавод усе ще похитувався – видно, це і було причиною мого неспокійного сну й важкого пробудження. Даша вже була в цеху. На столику стояла банка «Каспійського оселедця», той самий короткуватий ножик і огірок.

«Турботлива», – подумав я, споглядаючи залишений для мене сніданок.

Поїв, тоді вмився. Визирнув з-за фіранки назовні – небо відливало свинцем. Схоже, що погода змінювалася на гірше. Скільки мені ще плисти з ними?

Не те щоб ця подорож була мені неприємна, просто її одноманітність починала мене втомлювати: одні й ті ж консерви, одне й те ж море. Тільки небо дозволяло собі змінювати колір, а так усе було без змін.

Десь у коридорі пролунав невиразний, але навдивовижу гучний механічний голос. Я підскочив до дверей, відхилив їх і прислухався.

«Фельдшеру терміново з’явитися в третій цех!» – знову повторив механічний голос гучного зв’язку.

Цей голос іще тричі викликав фельдшера у третій цех, а потім знову стало тихо.

Несподівано хвилин за двадцять до каюти прийшла Даша. Вона була вдягнута в робочий комбінезон, який був колись білим, на голові – зелена хустинка. Обличчя червоне і в очах – вогники.

– Короткий день! – з посмішкою сказала вона, стягуючи хустинку і розсипаючи по плечах каштанове волосся. – Конвеєр зупинили...

– А чому? – запитав я.

– Ен-пе. Дівчата п’яного Мазая в кутку затисли і головку йому відтяли. Поки одні тримали, Машка цю головку в дозатор кинула, тож вона з рибою в якусь консерву потрапила... Там такий галас здійнявся! – Даша розреготалася. – А він бігає, конвеєр зупинив, почав банки відкривати – шукав серед оселедців свій кінчик...

– Ну і як, знайшов?

– Де там! П’ятсот банок із лінії вийшло – все не відкриєш, та якби і знайшов, він що, його назад пришивав би? Га?

Я знизав плечима.

– Зараз лікарі все можуть пришити, крім голови, – сказав я.

– А де тут у нас лікарі? У нас тут один фельдшер – Коля, – він раніше ветеринаром був, а тоді на людей перевчився. Він прийшов, облив Мазаю обрізок зеленкою і бинтом замотав – от і все пришивання! Оце хтось консерву купить! Ха! Подумає, що це печінка тріски попалася!!!

Веселощів Даші я розділити не зміг. Якось навіть сумно стало.

«Зовсім інша річ – могили ночами розкопувати!» – глузливо зреагувала на мій настрій моя ж думка. «Ну, могили – інша справа, – заперечив я їй. – У могилі якщо хтось лежить, то тільки мертвий, якому байдуже – розкопають його могилу чи ні. Може, йому навіть приємно буде – бач, мовляв, і після смерті у когось є до нього діло...»

Даша, не соромлячись моєї присутності, перевдягнулася в рожевий сарафан, умила обличчя і руки. Потім, усе ще з посмішечкою на круглому обличчі, всілася на своє ліжко.

– Уночі шторм буде, тому сьогодні пити не можна, – сказала вона. – Їсти хочеш?

Я замислився. А вона тим часом нахилилася під стіл і витягнула звідти дві бляшанки «Каспійського оселедця».

Щось у мене на обличчі скривилося, певно, на вигляд цих бляшанок, і Даша з хихотінням сказала: «Не бійся! Це стара партія, сюди дівчата нічого не кидали...»

Ми пообідали, але задоволення від їжі я не відчув.

– Піду курну, – Даша підвелася, прихопила з собою дві порожні консервні бляшанки й вийшла з каюти.

Заштормило годині о восьмій. Заштормило несподівано і сильно. Даша вже лежала в койці, а я стояв біля борту, міцно схопившись за нього руками. Дивився на чорні асфальтові хвилі, що підіймалися на кілька метрів. Ці хвилі не били в борт, як я спочатку очікував, а намагалися виштовхнути плавучий рибзавод із води. Спочатку вони це робили м’яко і легко, але вже за короткий час набрали силу і почали підіймати та кидати його, наче іграшковий кораблик, і я, злякавшись і ледь не звалившись за борт, ретирувався й зачинив за собою важкі залізні двері з бічними затискачами. Повернувся до каюти.

Даша, здавалося, спала, хоча звичайного її хропіння чутно не було. Принаймні жодних звуків вона не видавала, лежала обличчям до стіни. Каюта хиталася, і я хитався разом із нею, втримуючи рівновагу. Квапливо роздягнувся, ліг під ковдру, але майже одразу штормовий удар скинув мене на підлогу. Я вхопився за залізну ніжку столика. Підвівся і знову ліг на койку. Але хвилин за десять черговий удар знову скинув мене на підлогу.

– Ходи сюди, котику! – м’яко прозвучав голос Даші. – Ти надто легкий, з такою вагою сам на ліжку не втримаєшся!

Ось тоді я і збагнув причину дебелості й округлості переважної більшості жінок, які працювали на рибзаводі. Я зі своєю ковдрою перебрався на Дашине ліжко, і хоча було там тісно, здавалося, що «цей бік каюти найменш небезпечний за артобстрілу». Та й Даша пригорнула мене своєю важкою рукою, ласкаво втримуючи моє легке тіло й захищаючи цим від грізного каспійського шторму.

Прокинувся я, наскрізь просочений теплом Даші й запахом риби, який чомусь струменів із-під її пахв. Даша солодко спала, й мені не хотілося її будити. Тому я лежав нерухомо. А щоб звільнитися від запаху риби – підсунув під ніс долоню лівої руки. Тепер, в оточенні запаху кориці, мене ніщо не дратувало.