Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

33

Незважаючи на безсонну ніч, ми досить легко підвелися і знову рушили в путь. І тільки сухі мої губи просили води, але я мовчав. Ніс у руці незвично легку пластмасову каністру й мовчав. Поруч ішла Гуля. На правому плечі лежав перев'яз подвійного баула, але вона ступала легко, наче закон земного тяжіння на неї не поширювався. На її лівому плечі сидів наш хамелеончик. Зараз він удавав із себе продовження смарагдово-зеленої сорочки-сукні.

Піднімалося сонце. Хотілося зеленого чаю. Хотілося почути голос Гулі, але в роті було так сухо, що, здавалося, будь-яке сказане мною слово може залишити на язику чи на яснах криваві подряпини.

Якоїсь миті я помітив на собі трошки грайливий косий погляд Гулі. Я повернувся до неї на ходу. Наші погляди й усмішки зустрілися.

– Скоро буде криниця, – сказала Гуля, наче прочитавши мої думки.

– А якби її не було? – запитав я.

– Я-то звикла, а тобі було би важко.

Я кивнув і миттю засоромився свого запитання. Вогонь бажання не повинен залежати від наявності чи відсутності криниці. І слава Богу, що минулого вечора я не поцікавився найближчою криницею.

Узвишшя пагорбів, уздовж яких ми йшли, ставали дедалі крутішими й вищими. Інколи я задирав голову й дивився на ці білі ребристі моноліти, загартовані сонцем і вітрами. Навіщо вони тут? Чому вони служать? Якщо природа – це підвалина життя, то ці велетенські камені жодного стосунку до природи не мали. Може, вони, наче гігантські гирі, урівноважували які-небудь Кордильєри на іншому боці землі? У чому сенс існування цих величезних каменів? Чи й не варто шукати в них сенс?

Ми йшли без зупинки годин шість, доки не побачили криницю, грубе коло якої було складене з великих каменів. Коли ми наблизились, я помітив, що навколо криниці солончак був якимось зализаним, тріщин у ньому не було. А сама криниця виявилася дивовижно мілкою – завглибшки не більше півметра. І води в ній було мало – моя рука, застромлена вертикально, занурилася по зап ясток, а тоді наштовхнулася кінчиками пальців на слизьке глинисте дно. Там-таки, у воді, лежала велика – літрова – кружка.

Ми наповнили каністру. Потім умилися, зливаючи одне одному з тієї кружки. Тоді я злякано помітив, що води в криниці вже не лишилося. Коли звів розгублений погляд на Гулю, побачив на її обличчі поблажливу посмішку.

– Заки чай зваримо – ще набереться, – сказала вона, кивнувши на криницю.

У цій місцині було з чого розпалювати багаття. Незабаром ми пили зелений чай. Розмовляли. Мене почало хилити в сон, і Гуля, помітивши це, дістала з баула смугасту підстилку. Я влігся й миттю заснув. А коли прокинувся – був уже пізній вечір. Білі верхівки пагорбів ще освітлювалися невидимим знизу сонцем, але це світло піднімалося дедалі вище і, затримавшись на самісінькій верхівці найближчого до нас пагорба, пішло кудись іще вище, розчинилося в небі.

Я роззирнувся. Побачив Гулю, яка сиділа на підмурі криниці. А потім побачив розпластані на кам'яному схилі моноліту її сорочки-сукні: червону, салатову, зелену, синю і ще дві, колір яких мені важко було розрізнити у темряві, яка запанувала. Поки я спав, Гуля випрала свій одяг.

Я провів руками по джинсах. Подивився на свою футболку. Замислився.

– Ти вже не спиш? – запитала Гуля, повернувшись до мене.

– Ні, – відповів я.

– Сьогодні вночі буде дуже гарне небо.

– Звідки ти знаєш?

– Був напрочуд густий захід сонця, – пояснила Гуля.

Спати мені вже не хотілося і, незважаючи на ніч, що насувалася, моє відпочиле тіло було сповнене бадьорості.

– Гаразд, дивитимемося на небо, – сказав я Гулі й у відповідь почув смішок, який вихопився в неї.

– Ти чого? – запитав я.

– Ні, нічого...

Я підвівся, підійшов до неї.

– Мені сьогодні так добре... – Гуля звела погляд на мене, коли я зупинився перед нею. – Я хочу, щоб мені завжди було так добре...

Я нахилився до її обличчя, поцілував її губи. Будь-які слова здавалися недоречними, і я мовчав.

– Дивись, дивись! – нагло прошепотіла Гуля, тицяючи рукою кудись угору.

Я простежив за напрямком її жесту й побачив комету з вогняним хвостом. Комета ліниво летіла до обрію, але зникла з поля зору, так і не досягнувши його.

Уночі я витягнув руки вперед, і теплий пісок, на який лягли мої долоні, здався мені пухнастим.

34

Сон, який наснився мені під ранок, сповнив тіло такої бадьорості, наче воно щойно-щойно дозріло для справжнього життя.

Навдивовижу легко я підвівся з підстилки. Озирнувшись, побачив ті ж красиві кольорові плями Гулиного одягу, розкладені на схилі моноліту, який здіймався угору. Самої Гулі поруч не було, але її відсутність видалася природною, наче вона була невід'ємною від ритуалу ранку, що приходив для неї години на дві раніше. Мине хвилин п'ятнадцять, і вона з'явиться, несучи в руках чималий оберемок легкого пустельного хмизу, на якому готуватиметься наш ранковий чай. Я б навіть не здивувався, якби вона повернулася, несучи в одній руці мисливську рушницю, а в іншій – забиту лань або молодого сайгака. Щоправда, це видіння вже перетворювало мене на представника третьої статі – слабку дитину, яка потребувала захисту й догляду з боку і чоловіків, і жінок.

Моя енергія потребувала виходу, і я, розставивши ноги на ширину плечей (підкоряючись давно засвоєному від ранкової радіозарядки інстинкту) заходився розмахувати руками. Потім довго присідав, нахилявся у різні боки. І все з однією метою – відчути себе хоча б трішечки натомленим. Але це було не так легко. Енергії наче додавалося після кожного помаху рук. Я припинив зарядку, знову озирнувся. І побачив Гулю, яка вийшла з-за одного з відрогів, які занурювались у землю.

Вона несла хмиз. На ній була салатова сорочка-сукня. Жінка рухалася повільно. Цей легкий етерний жмут сухих гілочок і стебел здавався каркасом для нижньої кулі якоїсь снігової баби. А язики кам'яних відрогів, які накладалися один на одного і зрештою самі собою зникали, на задньому плані виглядали майстерною декорацією до постановки цього, вочевидь, давнього епосу. Епосу, в якому все лишається непорушним: і гори, і пісок, і вродлива казашка в яскравому вбранні. І тільки мандрівник, до якого вона прямує, є чимось непостійним, мінливим – як сільська електроенергія. Краса непохитна, вічна. Лише ті, хто бореться за неї, за володіння нею, – вони гинуть, зникають, губляться в пісках. Моя присутність у цій постановці справляла певний модерністський ефект. Я не боровся за володіння красою. Я взагалі не боровся. Мене врятувала верблюдиця Хатема, і зрештою мене подарували, попередньо в мене ж запитавши дозволу. Подарували красуні Гулі, наче віднині я мусив її прикрашати.

Я подумав, що все це, весь цей нескінченний епос мені вельми до вподоби. Мені навіть хочеться, щоб він справді не закінчувався. Щоб цей світ, у якому ми зараз перебували, яким ми мандрували, пориваючись уже радше до умовної, ніж до реальної мети, залишався моїм світом, красивим, суворим і чимось жорстоким. Щоб цей світ не випускав мене за свої кордони.

Від сірника загорівся хмиз, над яким повис казанок. Гуля скатала свої висохлі сорочки-сукні й заховала в баули. Сонце піднялося над горами. На баул виліз хамелеончик Петрович і завмер, витягнувши шию до неба.

Коли ми випили чаю і розкатали на язиці кілька солоних сирних кульок, попрямували далі звивистою стежиною, яка повторювала криву лінію кам'яних язиків, які ховалися під землю.

Ішли довго, тільки одного разу зробили привал, щоб напитися з каністри води.

Сонце вже сідало, а гірські відроги все не закінчувалися.

І знову була ночівля у вузькій ущелині між двох кам'яних язиків. І ніч була тиха й зоряна. Тільки ранок виявився недобрим. Ще уві сні в мене якось занили руки, наче затиснені в зап'ястках. А коли прокинувся – збагнув, що руки дійсно зв'язані за спиною.

І лежав я на животі, впершись носом у маленьку розшиту ромбиками Гулину подушечку. Я покрутив головою, ще навіть не здатний відчути страх. Я був лишень збентежений і здивований.

Повернувся на бік, потім згрупувався і не без зусиль усівся «іваном-покиваном» – ноги теж були зв'язані. Обдивився. Гулі знову поруч не було, але на піску навколо підстилки виднілося чимало людських слідів.

«Невже це Гуля мене зв'язала? – майнула божевільна думка. – Я просто набрид їй, ось вона й вирішила піти геть, а щоб не наздоганяв – зв'язала...»

Не встиг я додумати – звідкись почулися два голоси, чоловічий і жіночий. Спочатку вони звучали невиразно, але що більше наближалися, то краще розрізнялися слова, і я, на свій превеликий подив, почув щиру українську мову...

– Що ж ти, дурню, не втримав, га? – запитував жіночий голос.

– А сама ти? Що? Чом не побігла? Все хіба я! – відповів чоловічий.

Із-за найближчого відрогу ця парочка виринула так несподівано, що мене пересмикнуло. З моїх грудей вихопився чи то наляканий видох, чи то стогін – я впізнав ці обличчя. Але поки до мене доходило, де я їх бачив, вони теж зупинилися за два-три метри і дивилися на мене недоброзичливо й замислено, наче саме вони зараз вирішували, що зі мною буде далі.

Ця пауза затягнулася на кілька хвилин. Потім чорнявий гостроносий парубок нахилився наді мною – мені здалося, що він хоче мене дзьобнути, бо тягнувся він до мене саме носом. Але виявилося – він принюхувався до мене.

– Бач! – повернувся він до своєї подруги. – Всеньке тіло цинамоном пахне, а одна рука – кав’яром! То він, либонь, тією рукою до російського капіталізму діткнувся!

Його чорнява супутниця посміхнулася.

– Чого вам від мене треба? – запитав я, намагаючись послабити мотузку, яка стягнула мої зап'ястя за спиною.

– Та нічого, не мордуйтеся даремно, – посміхнувся чорнявий. – Побалакаємо, може, щось укупі зробимо, щось хосенне для вітчизни...

Я вже ясно пригадував ті кілька моментів із минулого, коли ми навіть не те щоб стикалися, а просто помічали одне одного. Точніше, тепер я вже розумів, що вони за мною стежили. Це вони весь час потрапляли мені на очі і на Софійському майдані під час мітингу, і потім, коли я вже підходив до свого будинку. Але як вони опинилися тут, у казахській пустелі? Чи ж не їхні сліди супроводжували мою мандрівку з моменту висадки на каспійський берег зі шхуни «Старий товариш»?

– Ви хоча би представилися! – намагаючись говорити якомога природніше, звернувся я до них.

– А чого представлятися? – знизав плечима чорнявий. – Я – Петро, а вона – Галя. Ось і все представлення.

– То ви що, від самого Києва за мною стежили? – далі запитував я, бо хотів якнайкраще зрозуміти, що відбувається і які в них плани.

– Ні, навіщо... – говорив Петро. – Ми ж відали, куди пан їде. От і вийшли назустріч... Такі справи...

– А для чого треба було мене зв'язувати?

– А якби пана не зв'язали, то й гутірки супокійної не було б... А так ось гомонимо по-людському... От якби твоя казашка не дала драла, то б усі вчотирьох побалакали... Ну, а так утрьох доведеться...

– Ну, і про що ви побалакати хочете?

– Про що? Та про тебе. Про те, як ти, москаль-чарівник, дещо цікавеньке рознюхав і чомусь нікому про це не писнув... Усе урадив собі загарбати... На святе для нашого народу зазіхнув! Та за одне це тебе вколошкати замало! – несподівано підвищив голос Петро.

– Тихше, тихше, – почала його заспокоювати Галя. – Каміння-бо посиплеться! – і вона вказала поглядом на гори.

– Нічого я ні від кого не приховував, – сказав я. – Навпаки, хотів усе додому, в Київ привезти...

– Не плети дурниць, – махнув рукою Петро, вже вгамувавшись. – Повіз би туди, де тобі ліпше б заплатили!

35

Денна спека починала мене втомлювати. Я сидів зі зв'язаними руками і ногами на підстилці. Поруч, біля маленького багаття з нашою триногою і казанком, метушилася Галя, а Петро кудись подався. Я подумав, що безглуздо не скористатися відсутністю чоловіка й кинув уважний погляд на чорнокосу жінку.

– Пробачте, – сказав я. – У мене руки заніміли... Ви не могли б хоча б на п'ять хвилин розв'язати їх?

Галя повернулася, на її гарненькому вилицюватому обличчі з'явилася посмішка.

– Спершу руки, а відтак і ноги затерпнуть... А мені що, гасати за тобою? Ні... – і вона знову повернулася до казанка, в якому вже щось варилося. – Ось зараз нагодую тебе й миттю легше стане... – додала вона, вже не дивлячись на мене.

Я кивнув собі. Схоже, з цією Галею не так просто було домовитися.

– А Петро де? – запитав я за кілька хвилин.

– Петро? Хутко прийде. Наші бебехи забере й прийде...

Я впав на бік – балансувати на п'ятій точці було вже боляче. Очі мої почали заплющуватися – чи то від безсилля, чи то від вимушеної нерухомості мене хилило в сон. Я би й заснув, напевно, якби раптом у ніс не вдарив якийсь знайомий запах. Розплющив очі й побачив просто себе на підстилці казанок із гречаною кашею. Поруч сиділа Галя, тримаючи в руці алюмінієву ложку, наче з радянської їдальні, й дивилася мені в обличчя.

– Дай я тебе нагодую, – сказала жінка. – Ти лишень сядь, позаяк отак не зможеш.

Я слухняно ліг на спину та рвучко сів. Миттю біля мого рота з'явилася ложка з гречаною кашею.

– Роззяв рота, – наказала Галя.

Каша була загарячою.

– Хай вистигне, – попросив я.

– От бевзь! Зараз Петро прийде і взагалі нічого тобі не перепаде! – і друга ложка з паруючою кашею зависла біля мого рота.

Цей обід нагадував катування. Я хапав ротом повітря, сподіваючись, що хоч би так каша трошки вистигне, перш ніж я її проковтну. Але повітря було теплим і солоним. Зрештою я вже не міг їсти і, щоб уникнути даремних пояснень, просто перевалився на інший бік і таким чином опинився за спиною Галі, яка мене годувала.

– Ти чого? – запитала вона здивовано, – Хіба не смакує?... Ну, як собі знаєш!

У моєму роті все палало. Язиком я скочував у грудочки слизову, яка відшарувалася через опік, і випльовував їх на підстилку. Але цей біль потихеньку вщух, і я заснув.

Збудив мене голос Петра, який повернувся. Я лежав так само нерухомо й вдавав із себе сплячого, але дослухався до їхньої розмови.

– І на біса було стільки харчів із собою тягнути? – обурювався Петро. – Ми що, в голодний край їхали?.. Він їв?

– Авжеж. Я йому каші дала... Не лаявся, такий сумирний, як теля...

– А що, як тебе запетлювати – ти хвицатися зачнеш? Га?.. Я копачку приніс... Копачки тут якісь малі, мов для дітей!

– А що їм тут копати?.. Ти їж, їж, бо вже зимне.

– А чому каша не солона?

– А хто торбинку з сіллю отим казахським дітлахам подарував? Я?

– Гаразд, гаразд. Вгамуйся! Він про щось патякав?

– Ні.

– Шкода, що дівка втекла... Якби їх обох зашморгнути, то він би нам усе сам розповів...

Їхня тиха сімейна бесіда, в якій я не почув ні особливої ненависті до себе, ні якоїсь очевидної чи прихованої погрози, підштовхнула мене до того, щоб заговорити до них. Я вдав, що прокидаюся, голосно зітхнув, покрутився, потім повернувся на інший бік, до них обличчям. Вони мовчки дивилися на мене.

– Диви, збудився! – видохнув Петро.

– Добрий вечір! – сказав я.

– Добрий-добрий, – посміхнувся Петро і погладив свої вуса. – А чого це ти такий веселий?

– Чого веселий? Я не веселий...

– Не репетуєш, не матюкаєшся...

Я знизав плечима. Петро дістав люльку, прикурив від вогнища.

– Якийсь він не такий, – сказав, повернувшись до Галі, й видихнув тютюновий дим. – Його спіймали, зв'язали, а він «Добривечір» каже. Хіба ж так годиться?

– Та, може, чемна людина, – вступилася за мене Галя. – Не хоче сваритися, хоче в мирі жити...

– Атож, заки ми його не розв'яжемо... А далі?

– Послухайте, – сказав я, вже втомившись слухати про себе в третій особі. – Скажіть, чого ви від мене хочете, і все з'ясуємо...

Петра і Галю ніби спантеличила така конкретна пропозиція з мого боку. Вони перезирнулися.

– Ну, якщо конкретно, – промовив нарешті Петро. – Я ось копачку дістав – копатимеш під нашим наглядом... Ти ж знаєш, де копати?

– «За три сажні від старої криниці», – монотонно сказав я, пригадавши старий донос.

– Ну, а де та криниця?

– «За огорожею форту».

– Немає вже там давно жодної криниці, – Петро пронизливо дивився мені в очі, наче зловив на брехні. – Гляди, поки не знайдеш те, що Тарас Григорович закопав, – спокою тобі не дамо!

– Хоч би руки розв'язали на часинку! – протягнув я натомлено, бо усвідомлював, що далі «конкретну» розмову вести вже не варто.

– Не розв'яжемо, не сподівайся! – сказав Петро. – Ось коли спогадаєш, як знайти те місце, тоді розв'яжемо й дамо тобі копанку в руки, щоб як Ленін на суботнику!!!

Я знову лежав на боці. Мої затерплі руки й ноги давалися взнаки – вони здавалися не частиною мого тіла, а якимось прив'язаним до мене баластом, який заважав рухатись і почуватися вільним. З неба спускалася темрява. Потріскувало багаття за моєю спиною; біля нього про щось перешіптувалися Петро зі своєю Галею. На душі в мене було гидко. Поруч не було Гулі, й чомусь усе, з нею пов'язане, тепер здавалося сном, а весь жах сьогоднішнього дня – просто поверненням до реальності. Київська реальність наздогнала мене, знайшла та зв'язала по руках і ногах. І це була тільки частина тієї реальності, яка могла мене наздогнати. Не краща і не гірша, а просто частина. І ось я лежав на підстилці, яку знизу підігрівав пісок. Боліли зап'ястки, що їх гризла мотузка, всеньке тіло нило й ломило. Залишалося тільки зціпити зуби й лежати, очікуючи на ту мить, коли змучене тіло засне, і я знетямлюся разом із ним. Де тепер моя Гуля? Куди вона втекла? Аби тільки з нею все було гаразд.

Уночі я прокинувся під високими зорями. Почув подвійне дихання Петра і Галі, які лежали на своїй підстилці метрів зо три від мене. Вони наче зумисно лягли по той бік погаслого багаття, над яким стояла тринога. Мирна ніч налаштовувала на спокійний плин думок.

Праворуч від них лежали мій рюкзак і подвійний баул Гулі. Ні Петро, ні Галя їх не торкалися, що зараз мені здалося дивним. Тільки каністра з водою лежала біля згаслого вогнища. Я подивився на наші з Гулею речі. Невже записана в новій конституції України повага до власності не дозволила моїм тюремникам поцікавитися вмістом рюкзака і баула? Адже там і рукопис Гершовича, і донос-рапорт ротмістра Палєєва, який, власне, й визначив мету моєї втечі-мандрівки. Дивно, що вони навіть не запитали – що в нас там лежить... З одного боку, така їхня поведінка мене дещо заспокоювала, та й від самого початку було у їхній агресивності якесь дилетантство, непрофесіоналізм, що не дозволяло сприймати їх як серйозну загрозу моєму життю. Вони наче бавилися в агресивність. Я згадав усе, що знав і чув про УНА-УНСО в Києві. Згадав різкі й агресивні гасла, маніфести, передвиборчі програми. І (за якоюсь дивною асоціацією) виплив із далекого минулого театр Леся Курбаса. Так, у їхній агресивності було щось театральне. Заколисаний цими роздумами, я знову заснув.

Спав я міцно, але мене тривожили якісь дивні звуки – чи то схлипи, чи то скрики. Потім я побачив сон – Гулю, її вродливе чисте обличчя, карі очі навпроти моїх очей. Ми наче розмовляли вві сні очима, а потім я погладив рукою її волосся, таке м'яке, шовкове. І її подих, солодко-солоний, легкий – я перехоплював його ротом і робив своїм подихом. Я хотів, щоб ми дихали одним і тим самим повітрям, щоб у нас усе було спільне і тільки наше.

Я прокинувся від доторку її гарячих сухих вуст до мого чола.

Руки мої були вільні, тільки зап'ястки, намучені мотузкою, свербіли, наче скусані комарами.

– Тихше, це я, – тепло видихнула Гуля, нахилившись над моїм обличчям. – Зачекай, я розітну мотузку на ногах.

Її голова відпливла від мого обличчя. А я лежав нерухомо на спині й чекав, коли вона знову затулить наді мною небо.

– Усе, – прошепотіла вона, всівшись поруч на підстилку.

– А вони? – запитав я також пошепки.

– Я їх зв'язала.

– Тоді чому ми говоримо пошепки?

– Бо ніч. Вони, може, ще спати захочуть...

Я кивнув. Спробував піднятися на ліктях. Але Гуля зупинила мене.

– Ще рано, – прошепотіла вона. – Давай полежимо до світанку. Я теж хочу спати.

36

Зранку ми «вручну» напоювали чаєм зв'язаних Галю і Петра. Вони мали не вельми гарний вигляд – перебитий сон, ясна річ, нікому на користь не іде.

– Це вам безкарно не минеться! – сказав Петро, тяжко зітхнувши. Потім замовк. І мовчав довго, з півгодини.

– Послухайте, – поцікавився я. – Ви ж давно за нами стежили, я бачив ваші сліди кілька разів потому, як висадився на берег. Чому ж ви тільки тепер зважилися?

– Які сліди? – щиро здивувався Петро. – Не маємо нічого до роботи – хіба за вами нишпорити! Ми тут тебе чекали, й самого, без цієї казашки!

– У неї, до речі, ім'я є – Гуля, – сказав я суворо. – Вона – моя дружина.

На втомленому обличчі Галі я раптом прочитав подив. Вона подивилася на Гулю якось по-іншому, наче відкрила для себе щось, раніше не помічене.

Петро теж скосив оком на Гулю, але його вусате обличчя лишилося похмурим.

– Люльку мені дай! – попросив він.

Я знайшов його люльку, потім під його «зв'язаним» керівництвом натовк її тютюном, сунув йому під вуса і дав прикурити.

– Ну, то що робитимемо? – запитав він якось приречено, видихнувши тютюновий дим.

– Не знаю, – зізнався я. – Я з вами зустрічатися не збирався. Розв'язувати вас небезпечно – ви нас зв'яжете, а це ми вже проходили... Почекаємо, може, щось на думку спаде. Може, лишимо вас тут, а самі підемо далі...

– Ти що, з глузду з'їхав? – Петро блиснув очима. – Як це – нас тут зоставляти? Розв'яжи, бо гірше буде!

– Ну от, – я розвів руками, радіючи тому, що зап'ястки відпочили від мотузки. У самому цьому жесті, в його можливості я відчув свободу, яка повернулася до мене. – Ось бачите, ви мені вже погрожуєте, а що буде потім, коли я розв'яжу вас? – запитав я не без єхидності.

– Вгамуйся, Петре, – раптом почала говорити Галя. – Варто бути розсудливим... Може, ви нам хоч ноги розв'яжете, і тоді всі вкупі рушимо далі? – звернулася вона до мене.

Я знизав плечима.

– Треба поміркувати. Спочатку з'ясуймо, в кого які цілі. Можу почати з себе. У принципі, я хотів знайти те, що закопав Тарас Григорович, привезти це в Київ, щоб, як би це висловити... отримати від рідної України славу та гроші... або тільки славу... Ну, а у вас, шановні, яка мета?

– Мета в нас схожа, проте нам від рідної держави ані грошей, ані слави не потрібно, – заговорив Петро. – Головне, щоб усе, належне Україні, повернулося до неї... Особливо такі святі речі...

– Ну ось, цілі в нас однакові, залишається тільки здійснити переговори щодо досягнення цих цілей... – я очікувально подивився Петру в очі. – І якщо домовимося – можемо далі рушати вперед. Тільки як ви дізналися, що я сюди збираюся?

– Наш приятель, капітан СБУ, нам про тебе все виповів.

– А ви що, з СБУ дружите? – здивувався я.

– Кругом є порядні люди, – відповів Петро і відвернувся.

Я поглянув на Гулю – вона думала про щось своє, потім перевів погляд на Галю – вона теж опустила очі й про щось міркувала, і вигляд її мені здався поетично-сумним, тоді як обличчя моєї казахської дружини вирізнялося зосередженістю й серйозністю.

– Розв'яжіть мені руки, – раптом сказала Галя. – Я вам кашу зварю, у мене крупа є. І Петру треба їсти, бо в нього виразка.

– Що в нього? – перепитав я.

– Язва по-вашому, – пояснила Галя. Я повернувся до Гулі. Ми перезирнулися.

– Я сама зварю, – сказала Гуля строгим голосом. – Де крупа?

Галя кивнула на сумку після багаття.

Сонце починало припікати. Я теж зголоднів, і думка про кашу відірвала мене від високих міжнаціональних матерій.

Потім ми годували з ложечки Галю і Петра, а далі зручно всілися й поїли самі. Запарили чаю, і знову кожен працював «на два роти», встигаючи і сам відсьорбнути, і піднести піали до вуст полонених. Гуля дістала сирні кульки та пригостила ними Петра і Галю.

Трошки розморені їжею і сонцем, ми втратили відчуття ранкової бадьорості й, певно, ладні були заснути, але тут Гуля рішуче звелася на ноги. Розправила на собі яскраво-салатну сорочку-сукню.

– Треба йти, – сказала вона.

На обличчях полонених читалася втома.

– То що, розв'язати їм ноги? – запитав я Гулю. Вона замислилась.

У тиші вчувся мені ледве помітний шепотливий рух піску – голос пустелі. Я озирнувся на кромку піску, який сухим морем лизав кам'яний берег гір. Жодного руху видно не було, але я вже знав, що повільний плин піску, як і повітря, невидимий і невідчутний.

– Послухай, – долинув голос Петра. – Може, добалакаємось бодай якось... Ну так, щоб укупі? Але щоб без усіляких там москальських коників!

Я озирнувся. Важко зітхнув – мені здалося дивним, що не я йому ставлю умови, за яких він буде розв'язаний, а він мені.

– Ну то як? – запитав він, перечекавши хвилину.

– Знаєте що, – знову зітхнувши, відповів я. – Домовмося так: я вас розв'язую, але за умови, що не тільки ніяких «москальських коників» не буде, але й ніяких «хохляцьких»!

Петро пожував губами, наче ухвалював якесь дуже важливе рішення.

– Згода, – нарешті видихнув він. – Розв'язуйте!

Я знову подивився на Гулю. Вона кивнула.