Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

64

Коли вже вечоріло, ми палили багаття перед вагоном, розсівшись на знайдених поблизу порожніх ящиках. Невизначеність найближчого майбутнього дратувала мене. Петро теж сидів мовчки, похиливши голову. Тільки Галя і Гуля розмовляли про щось, але я, поглинутий своїми думками, не дослухався до їхньої тихої розмови.

Аналізуючи події минулих днів, я все більше переконувався у тому, що ми – вже відіграні карти. Залишалося одне питання: хто грав нами, хто був режисером усієї цієї епопеї з піском, під прикриттям якої ми відвезли на кордон Дагестану й Чечні зброю, а звідти переправили до Ростова вантаж наркотиків? А тепер ми були в тупику, притому не лише в залізничному. Ми вже нікому не потрібні, так само, як і труп, залишений нам на згадку військовими. Безглуздо сподіватися, що наш вагон незабаром рушить у путь. Хіба що в зворотну... Але і це, швидше за все, відбудеться без нас.

Ділитися своїми міркуваннями з Петром я не зважився. Нехай сам дійде такого ж висновку, тоді й подумаємо, як діяти далі. Але скільки часу доведеться чекати, коли він усерйоз задумається?

Я уявив собі нас із Петром у ролі бомжів, які сидять на цих-таки ящиках на цьому ж місці біля багаття. Як не крути, а це теж один із можливих варіантів. Тільки Галя і Гуля не вписувались у цей варіант.

А Галя і Гуля вели далі тиху розмову. Галя розповідала про своє дитинство у селі під Львовом, про батьківське господарство. Говорила вона російською із помітним акцентом.

Звідкись із-за вагонів долинув до нас багатоголосий п’яний сміх. «У рядах бомжів поповнення», – подумав я.

На потемнілому небі з’явилися зірки, спочатку найяскравіші. Тріскотіло багаття, розбавляючи димом вокзальне повітря. Полум’я вогнища нагадувало мені про осінь, про ритуальне спалення опалого листя на дачі у батьків, про дитинство.

Цей вечір приніс не лише ностальгійні спогади. Наростаючий гул потяга привернув нашу увагу. Жінки замовкли. Ми обернули голови в бік основної магістралі на Ростов. Потужний прожектор локомотива, що наближався, дотягнувся до нас, відштовхнувши сутінки за межі світлового коридору. Потяг уповільнив хід метрів за триста. Мої очі засльозилися від яскравості прожектора, і я, відвернувшись, побачив на брудній землі наші тіні.

А потяг уже заповзав між нашим і товарняком-«асорті», займаючи єдину вільну гілку. Локомотив повільно проїхав мимо, потягнулися криті товарні вагони, помережані трафаретним шрифтом.

Хвилин за п’ять після зупинки потяга ми пожвавішали. Петро підгодував багаття. Підійшов до вагона навпроти.

– «Власність станції Батайськ-товарна», – прочитав він трафаретний напис унизу.

Мої очі вже відпочили від агресивного прожектора і знову звикали до м’якого світла вогнища.

– Ти не знаєш, де цей Батайськ? – запитав Петро.

– Ні.

– Трохи далі, кілометрів зо п’ять звідси, – пролунав десь поруч знайомий чоловічий голос.

Я озирнувся. Скільки сягало світло багаття, на нашій ділянці коридору між двома потягами нікого не було видно.

– Хто тут є? Полковнику, ви? – голосно запитав Петро.

З-під вагона, що належав станції Батайськ-товарна, викотилася пляшка пива, тоді друга. Пляшкове скло дзенькало, наштовхуючись на камені. Коли пляшки завмерли біля наших ніг, і тиша, повернувшись до нас, здавалася тривожною, з-під вагона викотилася ще одна пляшка.

– Є чим відкрити? – запитав знайомий голос.

– Ох і свиня ви, полковнику! – мовив Петро і, зітхнувши, присів на ящик.

– Ти чого? – з-під коліс батайського вагона виліз Вітольд Юхимович. – Перелякався, чи що?

Полковник був одягнутий у той самий адидасівський спортивний костюм і джинсову куртку. Він обтрусився і подивився на Петра.

Петро не відповів. Тільки ще раз зітхнув.

– А в тебе є чим відкрити? – полковник поглянув на мене.

Я підняв одну пляшку, зачепив її ребром кришки об залізну сходинку нашого вагона й ударив згори кулаком.

– З приїздом! – сказав я, простягаючи відкупорену пляшку полковнику.

Полковник узяв пляшку, відсьорбнув пива, обітер вільною рукою короткі вуса.

– Чому з приїздом? – мовби нічого не сталося, запитав він. – Я сюди раніше за вас приїхав!..

Тут уже я знизав плечима. Раптова втома, що охопила мене, відбила будь-яку охоту ставити полковнику запитання, яких накопичилося чимало.

«Напевно, він з'явився не для того, щоб одразу зникнути», – подумав я.

– Ну як? – після другого ковтка пива полковник обвів нас бадьорим поглядом. – Відпочили? Тепер час братися до справи!

Усі подивилися на полковника спантеличено.

– Збирайтеся, – сказав він.

– Куди? – запитав я.

Полковник позирнув на годинник, обернувши циферблат до багаття.

– За сорок хвилин від'їжджаємо, – промовив Вітольд Юхимович.

– На чому?

– На поїзді. Тільки не на цьому! – він кивнув на наш вагон. – Потім усе поясню!

Остання обіцянка полковника прозвучала дуже доречно. Петро підвівся з ящика, кинув очікувальний погляд на жіноцтво. Гуля і Галя теж підвелися.

– Ну, давайте, давайте, – підганяв полковник Тараненко. Він стояв під вагоном, доки ми збирали речі. Подивившись на Вітольда Юхимовича з наскрізного вікна купе, я помітив на його обличчі відбиток утоми. Відблиски багаття створювали ефект драматичного, театрального освітлення. Мішки під його очима за цього освітлення здавалися синцями, а саме обличчя було мертвотно-блідим. Звичайно охайні, рівно підстрижені вуса полковника втратили форму. «Видко, і йому нелегко далася ця дорога», – подумав я. Ні, я не жалів полковника, не відчував до нього жодного співчуття. Якщо когось і було мені зараз шкода, то це наших жінок та ідеаліста Петра. І себе, звісно, теж було шкода. Полковники ж не бувають ідеалістами. Наш полковник не був винятком, а отже, всі його труднощі були тільки тягарями військової служби. Не стільки військової, як секретної. «Може, він романтик й авантюрист? – подумалося мені зненацька. – Адже, судячи з віку, в КҐБ він прийшов у той час, коли спокійно мандрувати світом могли лише співробітники розвідки... Треба буде запитати в нього, чи багато він мандрував...»

Речі вже були зібрані. Галя і Гуля навели лад у нашому купе, акуратно склали верблюжі ковдри, посуд. Почистили ганчіркою примус.

– Хутчіше! – влетів до купе голос полковника. Уже біля вагона полковник забрав у Гулі подвійний баул, перекинув через плече. У Галі забрав її торбу й попрямував до хвоста потяга.

– Вітольде Юхимовичу! – гукнув до нього Петро. – А мішки з піском?

– А це не той пісок, – сказав, озирнувшись, полковник.

– Як «не той»? – вигукнув Петро. – Він же цинамоном пахне!

– Звісно, пахне, – спокійно погодився полковник Тараненко. – Туди п’ять кілограмів кориці пішло, на ці мішки! Пішли, потім усе поясню, – полковник закрокував уперед.

– Але ж там іще труп лежить! – задумливо сказав Петро, подавшись услід за нами.

Полковник зупинився.

– Який труп? – здивовано запитав він. – Звідки?

– Військовий труп, – на ходу відповів Петро. – Та нехай уже, потім усе поясню!

Ми вийшли до останнього вагона нашого потяга і, зашпортуючись за численні рейки, проминули кілька інших товарняків, які стояли щільно один до одного, наче корови у стійлі.

– Цей наш! – полковник зупинився, почекав на нас і пірнув у прохід між поїздами.

Ми слухняно йшли слідом за ним. Попереду хтось махнув рукою, і полковник, який ступав переді мною, махнув рукою у відповідь.

Зупинилися біля звичайного товарного вагона. З подивом я побачив, що людина, яка махнула полковнику й очікувала нас біля вагона, виявилася не ким, як бомжем Васею, котрий пригощав нас раками. Вася допоміг занести речі в службове купе вагона. На мій запитальний погляд він тільки посміхнувся і промовчав.

– Васю, – звернувся до нього полковник за хвилину. – Тут на Москву є вагони?

– Так, – Вася кивнув.

– Там у хлопців у вагоні ще якийсь військовий труп залишився, – сказав, посміхаючись, полковник. – Перевантаж його з колегами на най-, ближчий московський... – полковник наче загубив думку і повернувся до Петра, – Петю, а труп якось запакований? Чи просто...

– У мішку, на «змійці», – відповів Петро. Полковник замислився.

– Васю, – сказав він за хвилину. – Притримай потяг, скажи – затримка п'ятнадцять хвилин. І відразу сюди!

Вася побіг до локомотива, а полковник, нічого не сказавши нам, поліз під вагон.

«Пішов труп провідати», – подумав я.

Ми тим часом огляділися в новому купе – тут уже пахло європейською цивілізацією. І купе було фірмовим, зі справжнім заскленим віконцем, і туалет із дзеркалом та умивальником, і тамбур із маленьким титаном і ящиком брикетного вугілля.

Склавши речі й залишивши жінок у купе, ми з Петром вийшли з вагона. Цей вагон був власністю «депо Баку».

– Отже, тут наш пісок, – Петро кивнув на запломбовані відкотні двері.

– Тут, напевно, – погодився я.

Повернувшись до тамбура, Петро спробував відчинити двері до вантажної частини вагона, але вони були замкнені на ключ. Довелося повернутися до купе.

За кілька хвилин практично одночасно повернулися Вася і полковник. У полковника на обличчі сяяла усмішка.

– Є змога залишити про себе хорошу пам’ять! – радісно та ядуче промовив він, дивлячись на Васю. – Перенесете труп до найближчого московського, і нехай хтось із бомжів напише записку: «Привіт від генерала Воскобойникова». Вкладеш записку в мішок. Нехай почистять свої лави!

– Гаразд, – відповів Вася з готовністю в погляді.

– Ну все, бережи себе! – полковник простягнув Васі руку. – Дасть Бог, ще здибаємося!

За кілька хвилин ми всі сиділи в купе на нижніх полицях. Я сидів із Гулею, а навпроти через стіл сиділи Петро, Галя і полковник. Полковник, знявши з руки годинник, поклав його перед собою і спокійно стежив за секундною стрілкою. Так тривало, доки потяг не смикнувся.

Повільно поповзли повз наше вікно вагони сусіднього товарняка.

Я раптом задумався про те, що в цьому купе тільки чотири полиці, а нас уже п’ятеро. Окинувши уважним поглядом купе, я помітив відсутність рюкзака полковника. Цікавість примусила мене нахилитися і зазирнути під нижні полиці.

– Щось загубив? – запитав мене Вітольд Юхимович.

– Так, – відповів я. – Ваші речі.

– А-а! – посміхнувся він. – Спостережливий хлопчина! Вони не тут, я у вагоні спати буду. Але якщо покличете мене на сніданок – не ображусь!

– А мішки у вагоні? – похмуро запитав Петро.

– Ні, мішки не там, мішки у сусідньому, – сказав, не повертаючись, полковник. – І не треба за них хвилюватися.

Петро поліз під стіл, витягнув із сумки трубку і кульок із примівським тютюном. Мовчки набив люльку і, струснувши в руці сірникову коробку, підвівся та вийшов до тамбура.

– Мені теж інколи доводиться робити не те, що я хочу, а те, що треба, – провівши поглядом Петра, промовив полковник. – І нічого. Це життя...

65

Години за півтори, коли потяг уже проминув Ростов-на-Дону, вода, що закипіла в титані, розтопила лід недовіри. Титаном займався полковник, і він же вніс до купе п'ять склянок окропу, а потім кинув у кожен по одноразовому пакетику чаю.

– У мене і цукор є, – сказав він, викладаючи з кишені джинсової куртки кілька упаковок «залізничного» цукру. – Пригощайтеся!

– А що тут у вагоні? – запитав після чаювання Петро.

– Китайські дитячі іграшки і в'єтнамський бальзам, – мирно усміхаючись, відповів полковник.

– Іграшки? – недовірливо перепитав Петро й посміхнувся.

– Ходімо! – полковник вибрався з-за столика і, зупинившись біля купейних дверей, озирнувся.

Ми з Петром пройшли за ним до тамбура. Він відімкнув ключем двері до вантажної частини вагона й дав нам дорогу.

Вагон був доверху заповнений картонними коробками і фанерними ящиками. Вузенький прохід між ящиками і коробками вів до невеличкого вільного від вантажу майданчика з внутрішнього боку відкотних дверей. Там, у тьмяному світлі, що падало з маленького вентиляційного віконця, на дерев'яній підлозі лежали два піддони, поверх яких був розстелений синій спальний мішок. Поруч ми побачили фанерний ящик, вочевидь, призначений заміняти стіл, і рюкзак полковника.

Ми зупинилися перед цим лігвищем.

– Я вас не на екскурсію привів, – пролунав за спиною незвично сухий і суворий голос Вітольда Юхимовича.

Він пройшов уперед, присів на свій імпровізований матрац і примружився, дивлячись на нас знизу вгору.

– Я не збираюся перед вами ні звітувати, ні вибачатися! – промовив він досить похмурим тоном. – Ви самі влізли в цю справу, і не варто корчити із себе ображених! Якби не я – ви б зараз сиділи десь у казахському КПЗ і ночами відповідали на питання слідчих. І про нелегальні розкопки, і про наркотики у банках із-під дитячого харчування. Коли в пустелі я отямився з головою, що розколювалася від болю, зі зв’язаними ногами – я не образився на вас. Я просто захотів догнати вас і начистити пику, я так би і вчинив, якби не цей пісок. Може, це був і не пісок, а просто втома! Я даю вам дві хвилини, щоб ви вирішили, як ми далі будемо розмовляти: на рівних і при повній взаємній довірі, чи я говоритиму з вами, як полковник із рядовими, що загриміли на гауптвахту.

Полковник дістав із нагрудної кишеньки джинсової куртки годинник зі шкіряним ремінцем, завів його. Відсунувши довгуватий рукав куртки, кинув погляд на власний годинник.

– То по якому годиннику засікати? – він знову підвів голову. – По годиннику ідеаліста? – він підняв у долоні годинник зі шкіряним ремінцем. – Бачте, ідеаліста вже давно нема серед живих, а механізм цокає!.. Чи по годиннику прагматика? – він перевів погляд на свою ліву руку.

Ми мовчали. Я не знаю, про що цієї миті міркував Петро, але мої думки витали десь далеко, над Києвом. І мені хотілося туди, до них. «Усе закінчиться добре, – повторював я собі. – Треба тільки перечекати».

– Ще одна хвилина, і я сам прийматиму рішення! – пролунав холодний голос полковника.

– Гаразд, – важко зітхнув Петро. – Будьмо «на рівних».

«Ну ось, – думав я із полегкістю. – Перемогла груба сила... Або, як раніше було заведено казати, – перемогла дружба!..»

Я усміхнувся, і полковник, помітивши мою усмішку, теж посміхнувся.

Він підтягнув до себе фанерний ящик, дістав звідти фігурну зелену пляшку. Звівся на ноги.

– Я вас ні в чому не обманював, – уже спокійно промовив він, відкручуючи гвинтову пробку. – Ваше здоров’я! – він пригубив із горлечка і простягнув пляшку мені.

Я подивився на етикетку – це дійсно був в’єтнамський бальзам. В’язке тепло розлилося в роті після першого ковтка, і я зробив другий. Потім передав пляшку Петру.

Минуло півгодини, а ми й досі були у гостях у полковника. Ми сиділи за фанерним «столом» на фанерних ящиках і при палаючій свічці й далі пили в’єтнамський бальзам, тільки тепер уже з одноразових пластяночок із запасів Вітольда Юхимовича. Розмова справді йшла на рівних. Полковник жартував, намагаючись створити атмосферу розслаблення. Петро стійко намагався зберігати серйозний вираз обличчя, але в’єтнамський бальзам виявився досить міцним напоєм.

Пізніше я зрозумів, що полковник жартував передусім для себе, він сам хотів розслабитися. Але все одно час від часу втома стирала усмішку з його обличчя.

Петро кілька разів намагався поставити полковнику серйозні запитання, але Вітольд Юхимович жартома зіскакував із них.

– Завтра поговоримо, – пообіцяв він Петру, виливши залишки бальзаму до своєї пластяночки. – А тепер – по койках!

Залишивши полковника, ми повернулися до купе.

– Ну що? – запитала мене Гуля. – Вечерятимеш?

– Завтра, – відповів я, залізаючи на верхню полицю.

66

Завтра почалося несподівано рано. Мене розбудила тиша – таке часто трапляється, коли людина звикає засинати при шумі. На сусідній нижній полиці похропував Петро. А за вікном було неприродно яскраво – жовто-червоне світло било у шибку.

Визирнувши у вікно й побачивши «сонячні» плями прожекторів і ліхтарів, що освітлювали потяг, я одразу зрозумів, чому ми зупинилися – КОРДОН!

Ззовні долинули чоловічі голоси, вони наближалися.

Я помаленьку підвівся і вийшов із купе. Відчинив зовнішні двері й визирнув у простір, залитий потужним штучним світлом.

До вагона підходив Вітольд Юхимович у супроводі молодого митника у зеленій формі.

– Ось ці два – мої! – полковник указав рукою на наш вагон і на наступний.

Потім подивився на мене. Митник теж на мене вирячився.

– Це наш, він у супроводі, – сказав полковник митнику, а мені одночасно жестом наказав заховатися.

Я вдавано позіхнув і зачинив двері до тамбура. Прислухався.

Голоси цих двох почали повільно віддалятися.

Повернувшись до купе, я визирнув у вікно. Вони тепер стояли біля вагона, у якому, за словами полковника, перевозили пісок. Було видно, що балакають вони спокійно, наче всі питання вже давно, якщо не заздалегідь, вирішені.

Хвилин п’ять я стежив за ними. А потім побачив, як до них підійшов іще один митник із портфелем. Із портфеля він витягнув якісь папери з печатками. Почав щось детально пояснювати полковнику, час від часу тицяючи пальцем у ці папери. Закінчилося все тим, що папери перейшли до рук полковника, і він, обмінявшись із митниками рукостисканнями, попрямував до нашого вагона. Я відсахнувся від вікна. Завмер, прислухаючись.

Клацнули зовнішні двері до тамбура. Я подумав, що полковник зараз зазирне до купе й щось пояснить. Але він одразу подався до свого барлогу. Двічі скреготнув замок дверей до вантажної частини вагона. Тепер він замкнувся в себе.

Потяг рушив, повільно виїхав у відносну темряву. Я знову приліг.

«Майже вдома?» – подумав я, розуміючи, що ось-ось ми опинимося на українських теренах.

Стукіт коліс поїзда відновився і почав заколисувати мене. Я заплющив очі.

Уві сні мені привиділося море, напевно – Каспійське. Мене хитало, кидало то вперед, то назад.

Потім на мої губи лягла чиясь тепла рука. Чужий доторк розбудив мене.

– Тихо, Колю, тихо! – прошепотіла Гуля, яка сиділа поруч, не забираючи своєї долоні з мого рота.

– Що таке?

– Тобі кошмар снився? – запитала Гуля.

Потяг знову смикнувся, зупинився, проїхав назад.

– Море снилося, – відповів я, підтягнув ноги й усівся по-турецькому. – А де ми зараз?

Я визирнув у вікно, але нічого не побачив. Видко, сон мій був коротким, якщо за вікном досі тривала ніч.

– Ми тут уже хвилин двадцять, – прошепотіла Гуля. – Туди-сюди їздимо.

Але їхали ми вже не туди-сюди, а прямо. І залізні колеса прискорювали свій ритм. Повз нас проплив освітлений вокзал Артемівська.

– Вже Україна, – прошепотів я до Гулі, коли вогні станції опинилися позаду. – Ти давно не спиш?

– Години зо дві, – відповіла вона.

– Слухай, а ми проїжджали українську митницю?

– Так, – кивнула Гуля. – Там люди в формі з собакою уздовж вагонів ходили.

Такий короткий і виразний опис української митниці воднораз і потішив, і заспокоїв мене. Сон уже вивітрився з моєї голови.

– До вечора будемо в Києві, – прошепотів я Гулі. – Закинемо речі до мене... до нас додому і підемо кудись у кафе. Треба буде тільки в «бухгалтерки» Галі половину зекономлених баксів попросити...

– А що потім? – запитала вона.

– Потім будемо жити, нормально жити.

Вона усміхнулася.

– Давай іще полежимо, – запропонувала Гуля.

Ми влаштувались удвох на нижній полиці. Я лежав попід стінкою, вона – скраю. Поїзд похитував нас, і ми, наче граючись, цілували одне одного.

– У мене з собою диплом, – раптом прошепотіла Гуля. – Я зможу працювати лікарем... Добре?

Я здивовано подивився на неї.

– Ти хочеш працювати? – запитав я і зрозумів, що питання пролунало досить по-дурному.

– Так, – відповіла Гуля. – Доки в нас нема дітей... Погладь мене!

Я гладив її волосся. Вона лежала із заплющеними очима. Кутики її рота посмикувалися.

Здається, я був щасливий. «Здається» – це тому, що щастя було якимось незбагненним. До нього примішувався легкий страх, побоювання відповідальності. «Наше майбутнє починається сьогодні ввечері», – думав я і намагався уявити собі це майбутнє. А воно не уявлялося. Звісно, його не так просто побачити. Та й уява моя натомилася, перестала вірити в дива. Скептицизм, а може, дійсно цинізм, – ось що я набув за час цієї мандрівки. Тепер треба лікуватися. Треба повертати рукам, почуттям, голові й роту смак до життя. Треба випити якоїсь «іншої кави». Треба збадьоритися душею. Тіло саме відпочине від утоми.

Я раптом усвідомив, що все ж таки існує кручена нитка, що з’єднує душу з тілом, – це нерви. Це вони примушують руки тремтіти, вони надають сновидінню заряд кошмару. Інша, щойно вигадана мною кава навряд чи зможе збадьорити душу, не посилаючи якісь заряди по нерівних нитках моїх нервів. Хіба що це буде «кава з молоком» із бляшанки дитячого харчування.

Я притис Гулю до себе, тицьнувшись носом у її волосся.