Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

73

За день поштар приніс мені виклик на телефонні переговори. Викликав Київ, тому настрій у мене відразу поліпшився. «Видно, Петя щось дізнався або полковник виконав свою обіцянку», – думав я дорогою на пошту.

Пошта містилася неподалік вокзалу. Вийшов я за півгодини до часу переговорів, указаного у виклику. Гуля лишилася вдома.

Я простував нашою вулицею по розбитій асфальтовій дорозі, обминаючи калюжі, які нагадували про дощі минулого тижня. Ці калюжі-довгожителі доводили імпотенцію осіннього сонця. «Вже й жовтень завітав», – пригадався мені рядок із Пушкіна. Колись цей рядок викликав у мене напад сміху, бо він був відповіддю на запитання-анекдот: «У якому місці „Євгенія Онєгіна“ Пушкін наводить згадку про Велику Жовтневу революцію?» Зараз, думаючи про жовтень, який завітав, я не відчував нічого, крім упертої прохолоди повітря, яка так само ігнорувала присутність сонця, як і калюжі на асфальті.

Я віддав телефоністці свій виклик і присів на лавочку обличчям до шереги порожніх телефонних будок. Круглий настінний годинник показував одинадцяту.

За півгодини я підійшов до телефоністки. Попросив її перевірити виклик. Вона відірвалася від читання якогось жіночого журналу, взяла до рук мій папірець, подзвонила на телефонну станцію. «Ірочко, перевір тридцять сьомий, Київ». Потім звела свій байдужий погляд на мене, сказала: «Очікуйте!» – і знову втупилася в журнал.

Я повернувся на місце.

Почув із вулиці звук машини, що зупинялася. Озирнувся і поглянув у вікно – біля пошти стояла коричнева «шістка», із неї вийшов пристойно вбраний чоловік ув окулярах. Зайшовши досередини, він кинув на мене спокійний погляд, попрямував до телефоністки, неголосно запитав її про щось. Знову подивився на мене. Потім наблизився.

– Микола Іванович Сотников? – запитав він, зупинившись переді мною. Його розумні примружені очі посміхалися за скельцями окулярів у тонкій металевій оправі.

– Так, – промовив я збентежено.

– Ходімо, є про що побалакати, – сказав чоловік.

– Я чекаю на дзвінок...

– Нема сенсу, це я вас викликав, – сказав він. – Ходімо.

– Ви від Вітольда Юхимовича? – запитав я.

– Від кого?

– Від полковника Тараненка...

– Тепло, – чоловік кивнув. – Майже вгадали.

Ми вийшли із будівлі пошти, сіли до коричневої «шістки».

– Можете називати мене Аліком, або Олексієм Олексійовичем, – мовив чоловік, заводячи машину. – Тут гарні околиці. Ви любите дику природу? Звісно, любите, інакше що б вам робити в пустелі? Правда? – і він повернувся до мене зі спокійною посмішкою.

Потім протер носовою хустинкою краплеподібні скельця окулярів, знову посадив окуляри на трохи кирпатий ніс.

Ми проїхали повз вокзал, повернули на не знайому мені вулицю.

– Куди ми прямуємо? – запитав я, помітивши, що ми виїжджаємо з Коломиї.

– Я хочу вам показати один хороший санаторій, – сказав Алік. – На майбутнє... Там і відпочити можна, і підлікуватися...

«Шістка» виїхала на трасу. Прилаштувалася за трейлером із польськими номерами.

Олексій Олексійович кілька разів вистромив ніс машини ліворуч, намагаючись обігнати трейлер, але не зважився. Ми їхали вздовж соснового лісу зі швидкістю не більше шістдесятьох кілометрів на годину. Певно, тому на обличчі водія з'явилася кисла міна. Його зовнішність, його манера говорити, чітко вимовляючи кожне слово, кожну літеру, відображали виняткову самовпевненість. Його обличчя заздалегідь виказувало привітність – навіть без посмішки. Людина з таким обличчям не могла не викликати довіри.

– Пробачте, що так повільно їдемо, – він кинув на мене швидкий погляд. – Переважно траса не настільки завантажена...

Десь за чверть години ми звернули до лісу й поїхали по абсолютно порожній, гладенькій, як лід, асфальтовій доріжці завширшки всього лише в один автомобіль. Заїхали у відчинені ворота, повернули праворуч і зупинилися біля дерев'яного котеджу з ґанком і широкою заскленою верандою.

Перш ніж вийти з машини, Олексій Олексійович потягнувся рукою до заднього сидіння та взяв звідти елегантний шкіряний портфель.

Піднявшись на ґанок, від відімкнув ключем двері й озирнувся на мене.

Ми зайшли на веранду. Відчинили ще одні двері й опинилися всередині просторої затишної кімнати з каміном.

– Сідайте, Миколо Івановичу, – Олексій Олексійович сів за полірований стіл і висунув стілець поруч із собою. – Тут іще не опалюють... Надворі здається тепліше, – сказав він, потираючи руки.

Я присів. Мене вже розбирала цікавість, хотілося дізнатися – заради чого треба було їхати до цього санаторію? Ясно, що не для того, аби передати мені привіт від полковника Тараненка і сказати, що можна повертатися до Києва. Тим більше, він якось невизначено зреагував на згадку про полковника.

Олексій Олексійович тим часом розкрив шкіряний портфель, витягнув звідти на стіл великий конверт і очікувально подивився на мене.

– Я думаю, ви здогадуєтесь, до якої служби я маю стосунок, – промовив він, м’яко посміхаючись. – Мене попрохали переговорити з вами колеги з Києва. Щодо вашої подорожі. Перед розмовою хочу сказати вам, що ми, як і кожна держава, працюємо тепер за новими правилами, а це означає, що ми більше не розраховуємо на безкоштовну допомогу ентузіастів. Якщо в Києві вирішать, що ваша інформація має цінність, – вам заплатять.

Він розкрив конверт, витягнув звідти кілька великих фотографій. Розклав їх переді мною на столі.

На свій великий подив на одному зі знімків я побачив Петра, який сидів у кав'ярні за столиком із двома незнайомцями. Ще більше я зачудувався, коли на іншій фотографії побачив себе у процесі спостереження за шаховою баталією в університетському сквері.

Я повернувся до Олексія Олексійовича. Обличчя моє, напевно, відображало крайній ступінь спантеличення.

– Пробачте, – сказав він. – Я тільки виконую доручення колег із Києва. Мене не цікавить, кого ви знаєте на цих знімках. Це так, для того, щоб освіжити вашу пам'ять. Я вам покажу зараз інші фотографії. Передивіться їх дуже уважно, поки я зроблю каву.

Олексій Олексійович витягнув із портфеля і залишив на столі ще один великий конверт, а тоді вийшов із кімнати.

Залишившись наодинці, я взяв конверт і пересів на диван. Там було зручніше.

У конверті було десятків зо два фотографій. Спочатку я проглянув їх побіжно: якісь гурти людей на вулиці, за святковим столом, на похороні.

«Фотознімки у шухляді мого столу набагато цікавіші за ці», – подумав я й заходився вже уважніше розглядати фотографії ще раз.

На першому знімку я нарахував двадцять два обличчя, і жодне з них мені не було знайоме. Моя цікавість згасала з кожною хвилиною. Мене привезли до цього санаторію тільки для того, щоб пояснити, що їм про мене все відомо, і показати якісь фото з десятками незнаних фізіономій.

Кілька наступних знімків тільки зміцнили моє розчарування, але потім прийшла черга похоронних фотографій. На першій із них мою увагу привернув худорлявий хлопчина, який ішов посередині процесії. Він озирався, наче його щойно гукнули. Обличчя його здалося мені віддалено знайомим. На іншій фотографії з того самого похорону я звернув увагу на двох дещо старших чоловіків. Пильно дивлячись на знімок, я намагався пригадати, де міг їх бачити.

До кімнати повернувся Олексій Олексійович. Він поставив на стіл тацю з кавником і двома маленькими філіжанками.

– Ну як? – запитав він.

Я невпевнено знизав плечима.

– Є кілька облич, але я не пригадую, де їх бачив.

– Кава готова, сідайте, разом поглянемо.

Він налив кави у філіжанки, і міцний кавовий аромат наповнив повітря кімнати.

– Колумбійська, – задоволеним голосом життєлюба промовив Олексій Олексійович. – Я вам цукру не запропонував. Принести?

– Ні, дякую.

– Ну, то кого ви там упізнали?

Я показав йому хлопчину і двох чоловіків. Він узяв ці дві фотографії, а я заходився вдивлятися в решту. Там знову промайнув худорлявий хлопець. А біля могили, вже затуленої вінками, ще одне обличчя привабило мою увагу. Це був військовий у формі майора. Вираз його обличчя мені здався дивним і водночас знайомим. Він наче дуже хотів усміхнутися і ледве стримувався. Його губи були напружені, а очі широко розплющені. Дивився він кудись убік від могили.

– Цей теж, – показав я на військового.

Олексій Олексійович замислився. Відсьорбнув із філіжанки кави.

– Знаєте, Миколо Івановичу, давайте разом пройдемось по вашій мандрівці.

– Від самого початку? – злякано запитав я.

– Та ні, я вам підкажу, з чого почати... Ми вже дещо знаємо. Почніть із Красноводська.

Я почав розповідати, на ходу пригадуючи якісь деталі.

– Люди, – перебив мене Олексій Олексійович. – Перераховуйте людей, яких там бачили, і дивіться на ці фотографії. Так буде легше.

Я розповів про казахів: і водіїв, і двох колег полковника Тараненка. Потім про пором «Нафтовик». Пригадавши пором, я раптом упізнав хлопця із похорону – це був той самий смаглявий слов'янин, який стежив за нами і з яким довелося з'ясовувати стосунки в потязі.

Я розповів Олексію Олексійовичу про смаглявого, про те, як він намагався позбутися нас і як ми його потім самого викинули.

– Ви його вбили? – спробував уточнити Олексій Олексійович.

– Не знаю, – зізнався я. – Він був контужений, без тями. Ми його так і зіштовхнули. Про нього потім запитували. Його прізвисько – Молдованин.

Олексій Олексійович був, здавалося, задоволений. Він обвів ручкою обличчя хлопця на фотографії, а на зворотному боці знімка щось написав.

Ми з ним балакали ще півгодини. Пригадав я і решту трійці – вони були з того ж ланцюжка подій. Двоє брали участь у вивантажені зброї та завантаженні до вагону наркотиків, а майор вивантажував наркотики в залізничному тупику біля Батайська.

– Ну, гаразд, – мовив наприкінці Олексій Олексійович. – Ми непогано посиділи. До речі, такий котедж коштує лише двадцять доларів на день. З харчуванням. Це відомчий санаторій... А ці хлоп’ята, – він кивнув на фотознімки, – наші колишні колеги. На заробітках...

Він замовк. Підтиснув нижню губу. Обличчя його стало сумнішим.

– А вам для мене нічого не передавали? – запитав я.

– У якому сенсі? Гроші? Чи що?

– Ні, мене цікавить: я вже можу повернутися до Києва чи ні?

– Не знаю, – сказав Олексій Олексійович. – Мені нічого про це не говорили. Можу запитати. Я все одно буду завтра звітувати за підсумками нашої розмови.

– У мене, до речі, теж є цікаві фотографії, – промовив я, намагаючись якомога більше заінтригувати.

– Які?

– Двома словами не поясниш. Схоже на вбивство людини, яка за кимсь стежила...

– Ви самі знімали?

– Ні, це стара плівка, сімдесят четвертого року. Була у фотоапараті, який я знайшов у пустелі.

– Цікаво, – він кивнув. – Дасте знімки подивитися? Може, наш архівний відділ купить у вас плівку.

Ми домовилися, що Олексій Олексійович відвезе мене із санаторію додому і почекає на вулиці, доки я винесу йому старі фотографії.

Поки ми їхали, я намагався збагнути, чому в розмові він жодного разу не згадав полковника і чому він, знаючи про мою подорож так багато, нічого не знав про причину мого перебування в Коломиї. Це було дивно. Хоча я розумів, що його просвітили стосовно моєї мандрівки київські колеги, але й вони б нічого не знали без допомоги полковника Тараненка! Тож чому ані слова про нього? Гаразд, подумав я, коли передам йому фотографії, все ж таки попрошу дізнатися в колег: чи можна мені вже повернутися до Києва. Добре, якщо їх зацікавить ця стара плівка. Тоді можна буде поторгуватися. Плівка в обмін на «смугу для посадки» з обіцянкою безпеки. Цікаво, може, ці хлопці, яким я зіпсував захоплення складу, вже давно на тому світі, а я досі нервую, хвилююся? Ні, доки мені достеменно нічого не відомо, є сенс хвилюватися. Не хвилюються лише покійники!

До Коломиї ми доїхали швидко. Машин на трасі майже не було.

Я віддав Олексію Олексійовичу конверт із фотографіями. А потім розповів Гулі про поїздку в санаторій і про розмову. Ми сиділи в своїй кімнаті. Гуля слухала мене та гризла нігті. Було видно, що вона нервує.

– Усе буде нормально, – спробував я втішити її. – Якщо протягом тижня ми нічого від них не почуємо, я сам з'їжджу до Києва. Бо ж знайшли вони нас через Петра. Може, він щось знає?

74

Їхати до Києва мені не довелося. Зранку днів за чотири біля хвіртки будинку зупинилася знайома коричнева «шістка». Олексій Олексійович, знову в пристойному костюмі та при краватці, викликав мене «покататися». Попросив узяти із собою плівку і фотоапарат.

«Знову санаторій?» – думав я дорогою до хвіртки.

У машині, крім Олексія Олексійовича, сидів огрядний чоловік із подвійним підборіддям, на вигляд, певно, старший за свої справжні літа.

– Це Олег Борисович, із Києва, – відрекомендував його мені власник авто. – То куди поїдемо?

– У вас тут є хороший ресторан із окремими кабінетами? – запитав Олег Борисович.

Олексій Олексійович усміхнувся.

– Є один заклад, де ми можемо посидіти самі...

Хвилин за десять «шістка» загальмувала біля павільйончика. «Кафе „Нектар“» – прочитав я назву.

Олег Борисович кинув погляд на цей заклад і спохмурнів.

– У нас не столиця, – вибачливим тоном промовив Олексій Олексійович. – Але тут нас нагодують і напоять, і я можу попросити нікого більше не пускати...

Олег Борисович виліз із машини знехотя й важко.

Кафе щойно відчинилося. Ми були першими відвідувачами. Коротко пострижений парубок – чи то офіціант, чи то адміністратор – зустрів нас усмішкою.

Олексій Олексійович щось прошепотів йому, і він витягнув із-за прилавка табличку «санітарна година» й, повісивши її ззовні, зачинив двері зсередини.

Ми всілися за хисткий столик, застелений, щоправда, чистою білою скатертиною.

Парубок виявився офіціантом, або принаймні суміщав. Він швидко та вміло сервірував стіл. Приніс карафку горілки, половинки варених яєць, прикрашених згори червоною ікрою та плавничком із масла, овочевий салат.

– Попільничку, – хрипкуватим голосом попрохав Олег Борисович, витягнувши з кишені піджака пачку «Мальборо».

Олег Борисович закурив і дістав із внутрішньої кишені конверт від фотопаперу. Я одразу збагнув, що це були саме ті фотографії. «Клюнули», – подумав я, хоча й так від самого початку все було ясно, бо ж мене попросили взяти з собою плівку та фотоапарат.

– Ви комусь говорили про це? – Олег Борисович кивнув на конверт.

– Дружині. Вона бачила.

– Ви ж не одружений.

– Не розписаний, – виправив я його. – Але ми вінчалися, тут.

– Хто ще знає про фотоапарат і про плівку?

– Фотограф із ательє, він її проявив.

Олег Борисович кивнув. Затягнувся. Повільно випустив із рота дим.

– А ваші друзі по пригодах? Цей Петро із УНСО? Його подруга?

– Ні, вони не знають.

Олег Борисович посміхнувся, від цієї посмішки наче додаткова вага щік лягла на подвійне підборіддя.

– Що ж ви друзям не розповіли про таку знахідку? – вів далі він.

Олексій Олексійович тим часом наповнив келишки із карафки і поклав собі до тарілки салату. Потім додав до салату два яйця з ікрою.

– Я гадав, що це просто фотоапарат, я ж не знав, що там...

– А звідки ви знали, що плівка сімдесят четвертого року?

– У наметі лежала газета «Вечірній Київ» за п'ятнадцяте квітня сімдесят четвертого року, от я і подумав, що чоловік купив її в дорогу, а потім просто не викинув...

– Газета у вас?

– Так.

– А намет?

– Я подарував його батькові своєї дружини.

– Веселенька історія, – хрипко протягнув Олег Борисович і взяв до рук келишок. – Ну що ж, пане Сотников, ви самі не знаєте, скільки заробили! Ваше здоров'я!

Ми почаркувалися, випили. Почали закусувати. Я розмастив на скибці хліба половинку яйця з маслом та ікрою.

«Що це я заробив? – думав я. – Цей Олег Борисович, вочевидь, важлива шишка. І якщо він прилетів із Києва тільки заради цієї зустрічі, то цінність моєї знахідки могла виявитися надто високою. А надто – це не завжди добре. Скажімо, людині, яка позичила в когось занадто багато грошей, дешевше вбити кредитора, ніж повертати ці гроші».

Я скосив очі на Олега Борисовича. Він помітив мій погляд. Припинив жувати. Загасив сигарету, яка ще лежала в попільниці й диміла.

– Фотоапарат покажіть! – сказав він.

Я дістав «Смену», простягнув йому.

Він зняв із неї чохол, уважно обдивився з усіх боків. Підніс об'єктив до очей. Потім відсунув тарілку, поклав фотоапарат на стіл, а з кишені дістав швейцарський кишеньковий ніж. Витягнувши з нього маленьку викрутку, він підчепив якийсь важілець біля об'єктива, і об'єктив із частиною передньої панелі відійшов від корпуса.

Усміхаючись, Олег Борисович показав нам фотоапарат, відкритий таким дивним чином.

– Тепер це майже антикваріат, – сумно промовив він. – Бачте, сюди вставлялася мікрокасета для паралельної або самостійної зйомки, – він показав маленьку нішу. – Хтось її витягнув... Хтось, хто знав, де шукати... Так, – Олег Борисович подивився на мене. Він хотів був щось сказати, але поява офіціанта з тацею зупинила його.

Офіціант поставив перед нами тарілки з відбивними і рисом. Побажав смачного і поважно попрямував геть, наче навмисно уповільнивши свої рухи.

– А цей... полковник Тараненко, він знає про фотоапарат? – запитав мій співрозмовник.

– Ні.

Олег Борисович задоволено гмикнув, узяв до рук ніж і виделку. Заходився коло м'яса.

«Запитати у нього про Київ чи не запитувати? – хаотично думав я. – Зачекати, доки він сам не скаже? Але він може і не сказати... Хто його знає?»

– У вас дружина не балакуча? – поцікавився, затримавши перед ротом кусник відбивної, Олег Борисович.

– Ні, вона казашка, – сказав я та одразу ж подумав, що, можливо, не всі казашки настільки небагатослівні, як Гуля.

– Казашка, – задумливо повторив Олег Борисович і поклав шматок м'яса до рота.

Він жував повільно й неуважливо, наче це було якоюсь сторонньою дією. Основна дія відбувалася в його голові – він думав.

Олексій Олексійович знову наповнив келишки.

– Як її звати? – запитав Олег Борисович.

– Гуля.

– За Гулю! – він підняв келишок.

Випили. Знову зависло над столом мовчання. Свинина була добре просмажена і щедро наперчена. Що нас точно поєднувало, то це радісне поїдання смачного м'яса.

Мені раптом спало на думку, що вони так мало говорять про полковника, навіть удають, що не знають його, бо він справді пов'язаний із якимось секретним відділом. Бо ж і про пісок вони жодного разу не згадали і мене не запитали. Я теж про нього не говорив. Навіть коли розповідав про дорогу від Красноводська до Батайська, я примудрився кілька разів згадати і про зброю в ящиках, і про наркотики. Але жодного слова про пісок.

Олег Борисович знову заліз рукою до внутрішньої кишені піджака. Витягнув звичайний конверт, простягнув мені.

– Це ваші квитки до Києва. На завтра, – сказав він. – Де плівка?

Я віддав йому коробочку з плівкою.

– Післязавтра зранку ви будете в Києві. Додому вам поки йти не раджу. Зупиніться у знайомих. Об одинадцятій потелефонуйте мені. Зустрінемося, тоді й розрахуємося за ваші знахідки.

Я був щиро вражений. Видно, моє обличчя відобразило таку суміш почуттів, що Олег Борисович не зміг стримати посмішку. Йому, напевно, подобалося дивувати людей.

Я витягнув із конверта квитки, подивився на номер потяга, тип вагона. Два квитки СВ!

– Справжні! – сказав Олег Борисович.

Коли офіціант приніс рахунок, Олег Борисович і Олексій Олексійович кілька хвилин ввічливо сперечалися про те, хто розрахується за обід. Виграв, як я й очікував, Олег Борисович. Рахунок він також акуратно заховав до свого портмоне.

За дверима кафе на нас очікував сюрприз. Усі чотири колеса коричневої «шістки» були спущені. Олексій Олексійович виматюкався, поправив окуляри й роззирнувся. Олег Борисович важко зітхнув.

Олег Борисович підвіз мене на таксі до хвіртки. Я досі був у знервованому, трошки спантеличеному стані. На запитання Гулі: «Ну як?» – я показав їй квитки. Уперше на її обличчі я побачив одночасно і щасливий усміх, і сльози в очах.

– Треба купити валізи, – сказала вона. – Якось незручно з баулом...

Я кивнув.

75

Потяг запізнився до Києва на півгодини. Над вокзалом світило осіннє сонце. Перед вагоном скупчилися зустрічаючі та носильники. Один із носильників кинувся допомагати, побачивши, що я спускаюся на платформу з двома валізами у руках і рюкзаком на спині.

Сторгувавшись, ми завантажили речі на його візок і тепер ішли з Гулею за ним до зупинки таксі. Візок порипував.

Учорашній день, наповнений суєтою, ніби тривав досі. У рюкзаку лежав пиріг із капустою, спечений Ольгою Миколаївною нашвидкуруч. «Приїдете до Петра, а там порожньо, їсти катма...» – говорила вона, стоячи з пирогом у руках над нами, доки ми набивали речами придбані зранку валізи. Вона потім іще не раз приходила і весь час із чимось. Подарувала Гулі українську вишиванку. Потім принесла банку з варенням. Потім іще раз написала на папірці київські адресу й телефон Петра. «Це до іншої кишені покладіть, якщо одну адресу вкрадуть, за цією знайдете. Передасте йому вітання, нехай приїжджає!»

Таксист здер за п'ятихвилинну поїздку п'ять доларів, але в мене не було ані сил, ані бажання з ним сперечатися.

Петро і Галя зустріли нас привітно, наче родичів. Я на хвилину і сам раптом відчув між нами цю невидиму спорідненість.

Вони віддали нам свою спальню. Туди ми занесли речі, перевдягнулися.

Потім, залишивши Гулю в помешканні Петра, я вийшов на вулицю. Купив телефонну картку і подзвонив Олегу Борисовичу.

– Миколо Івановичу, з приїздом! – радісно промовив Олег Борисович. – Давайте о пів на першу біля могили патріарха, під дзвіницею Софійського собору.

– Гаразд.

– До зустрічі, – промовив Олег Борисович і поклав слухавку.

Я повернувся до Петра.

За вікном світило сонце. До зустрічі з Олегом Борисовичем залишалося сорок хвилин. Знову залишивши Гулю разом із Галею, – Петро вийшов кудись у своїх справах, – я поїхав на зустріч.

Олег Борисович під’їхав до могили патріарха на темно-синьому «БМВ». Не без складнощів він виліз із автомобіля, потім, нахилившись до відчинених дверцят, щось сказав шоферу і попрямував до мене.

На ньому був елегантний сірий костюм, який таємничим чином не те що приховував огрядну фігуру Олега Борисовича, а радше перебирав увагу на себе, на свій крій. У лівій руці чоловік ніс шкіряний дипломат.

– Ну, як доїхали? – запитав він, кивнувши на знак вітання.

– Добре, дякую.

– Ходімо, присядемо на сонечку, – він жестом показав на відчинені двері до монастиря-заповідника.

Ми всілися на вільній лавочці. Він поклав дипломат на коліна і схрестив руки на грудях.

Я озирнувся. На території заповідника кілька молодих мам катали візочки з дітьми. Через лавочку від нас сиділа парочка пенсіонерів. Біля входу до собору без діла стояв фотограф, обвішаний апаратурою. Поруч із ним на тринозі висів стенд зі зразками фотографій.

– У вас пакет чи сумка є? – запитав Олег Борисович, повернувшись до мене.

– Ні.

– Ні? – здивувався він. – А ви що, гроші в кишенях понесете? Хоча вам тут, звісно, недалеко.

– Гроші? – перепитав я.

– Ну так, я ж вам сказав іще в Коломиї.

Олег Борисович дивився на мене з посмішкою і, здавалося, отримував задоволення від моєї розгубленості.

– Скажіть, – знову заговорив він. – А крім намету, газети і фотоапарата ви там нічого не знаходили?

– Ні.

– Ну гаразд, тут, – він ляснув долонею по дипломату, що лежав на колінах, – десять тисяч доларів... П'ять тисяч за фотоапарат і плівку, три тисячі за те, що більше ніхто, крім вас і вашої дружини, не знатиме про цю плівку.

– А дві тисячі? – запитав я спантеличено.

– А дві тисячі – це частина іншої суми, аванс, так би мовити... – Олег Борисович злегка прочинив дипломат, нахилив голову, зазирнув досередини і знову заклацнув його кришку.

– Вас, напевно, цікавить, чому ви отримуєте так багато грошей?

Я кивнув.

Олег Борисович дістав із внутрішньої кишені піджака конверт. У конверті лежали тільки три відбитки тієї старої плівки, саме ті, на які першим звернув увагу покійний фотограф Вітя.

– Ось це – Іван Роговий, – Олег Борисович притиснув вказівним пальцем на фотографії, на якій було зображено полоненого, що сидів на піску, першого чоловіка ліворуч. – Зараз – депутат Російської думи. Цей, – він перевів палець на другого, – заступник голови акціонерного товариства «СахАлмаз-експорт», третій – зараз у керівництві КҐБ Білорусі... Той, що праворуч, був директором московського «Будінвестбанку», два роки тому зник безвісти.

– Там був іще один, – сказав я, – на інших фотознімках.

– Так, так, – кивнув Олег Борисович. – Про того поки нічого не відомо.

– А це хто? – я показав пальцем на зв'язаного.

– Це мій брат, майор Науменко, – голос Олега Борисовича затремтів. – Колись я розкажу детальніше, а зараз мені вже час.

– Майор Науменко? – перепитав я. – Але ж його поховали поруч із могилою дервіша! Тобто, значить, це не його поховали... Він тут? – я показав поглядом на фотографію з піщаною могилою.

– Ні, він там. Тут, – Олег Борисович подивився на ту ж фотографію, – нікого нема. Могилку насипали заради жарту. Бавилися... А майора на шхуні переправили на Мангишлак. Залишається дізнатися, що відбулося там.

Я раптом збагнув, що історія, яку розказав полковник Тараненко, не збігається з історією, яку розповідають ці знімки.

– Зачекайте, – сказав я Олегу Борисовичу. – Але якщо він ішов туди, щоб дізнатися щось про матеріальні прояви духу, то навіщо йому стежити за шхуною?

Олег Борисович відповів на моє запитання німим пригніченим поглядом. Важко зітхнув.

– Не можна змішувати духовні пошуки з оперативною роботою, – промовив він після хвилинної паузи. – Або одне, або друге. Або смерть...

Він розкрив дипломат, витягнув звідти коричневий паперовий пакет і передав мені.

– Не загубіть, – сказав він, намагаючись усміхнутися.

Ми йшли до виходу із заповідника. Зараз він сяде до темно-синього «БМВ» і поїде. А так хотілося б поставити йому ще кілька запитань. І, звісно, почути відповіді.

Я скосив очі на нього. Він це помітив. Ми вже підходили до машини.

– А де зараз полковник Тараненко? – запитав я неголосно.

Олег Борисович, здивований запитанням, звів брови.

– Гадаю, що в Одесі, в санаторії імені Чкалова, – сказав він. – Відпочиває... Ну, на все добре! Візьміть мою візитку. Буде що – дзвоніть!

– А коли я можу переїхати додому? – поцікавився я.

– Завтра по обіді, – відповів він.

Провівши автомобіль поглядом, я подивився на охайний прямокутничок цупкого паперу. Прочитав: «НАУМЕНКО ОЛЕГ БОРИСОВИЧ, директор спільного українсько-казахського підприємства „КАРА-КУМ ЛТД“».

Здивований, я пішов навпростець через площу до свого будинку, помахуючи в такт крокам коричневим паперовим пакетом. Постояв кілька хвилин перед входом до під’їзду. Залишалася доба, і я знову житиму в себе вдома.