Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

– Вагон є, – сказав він. – Тільки не дуже гарний...

– Що означає не дуже гарний? – перепитав Петро.

– Так усе без даху. Звичайний, насипний, всередині службове купе є, тільки все без даху... Можна інший взяти, з дахом над купе, і купити в них брезент, аби пісок накрити...

– Скільки коштує? – голосом фаталіста запитав Петро.

– Двісті п'ятдесят...

Петро подивився на мене. Я раптом відчув, що відповідальність скарбника починає мене втомлювати. І навіщо я лишив конверт у своїх руках? Тепер, коли долари закінчаться, Петро буде так само дивитися на мене, тільки я вже буду не скарбником, а «марнотратником» у його очах.

– Знаєш що, давай ти за все платитимеш! – сказав я і поліз до рюкзака.

На очах водіїв передав йому конверт. Петро явно був незадоволений. Він відрахував із конверта двісті п'ятдесят доларів і передав конверт Галі.

– Дивись, щоб усе було гаразд, будеш у нас бухгалтером!

Галя покірливо кивнула, але в її очах я встиг помітити розгубленість і хвилювання. Вона запхнула конверт до господарської торби, потім довго проштовхувала його глибше поміж речей. Нарешті із зусиллям затягнула блискавку на торбі й запитально подивилася на Петра. Він тільки покивав головою.

А другий водій уже прямував уздовж громаддя контейнерів, туди, звідки почали долинати знайомі з дитинства звуки залізних пар, скрегіт і удари вагонів, які зчіпляють.

Я роззирнувся і помітив метрів за сто від нас смаглявого слов'янина, який визирав із-за основи найближчого портового крана.

Я штовхнув плечем Петра і спрямував його погляд на незнайомця.

Петро задумливо свиснув. Знову повернувся до мене.

– Нас або супроводжують, або пасуть... – прошепотів я. Коли я знову подивився в бік найближчого портового крана, там уже нікого не було.

56

Вечір приніс із собою незвичну прохолоду, наче Баку і Красноводськ-Туркменбаші не лежали на одній паралелі. Може, Туркменістан був ближчий до сонця, ніж Азербайджан, а може, просто каспійський бриз уже дихав осінню.

Ми сиділи на речах, розкладених по колу просто на землі. Знову, як і на Мангишлаку, в центрі нашого кола палало багаття, у казанку закипала вода. Тільки багаття тут було міцнішим – дровами нам слугували розламані дерев'яні ящики, які валялися довкруж у великій кількості. Життя в порту вже завмерло – крани застигли, увіткнувши свої стріли в небо. Біля причалу горіло ще кілька багать, навколо яких грілися майбутні пасажири порома «Нафтовик», що ладнався через кілька годин у зворотній шлях. Перед в'їздом на причал дрімало десятків півтора легкових автомобілів, що вишикувалися в чергу.

– Колю, – звернулася до мене Галя. Вираз її обличчя був незвично серйозним. – Скільки у нас доларів у конверті залишилося?

Я кинув погляд на потемніле небо, пригадуючи витрати останніх двох днів.

За «транзит» віддали вісімдесят, за вагон – двісті п'ятдесят, за транзит вантажу – ще двісті... загалом п'ятсот тридцять плюс дрібні витрати – доларів тридцять-сорок. Три тисячі мінус п'ятсот шістдесят.

– Дві тисячі чотириста сорок, – Галя кивнула і записала суму до маленького записничка. – А там було рівно три тисячі?

– Я не рахував.

– Слід було порахувати, – зітхнувши, промовила вона. – Гаразд, згодом перевіримо...

Відносну тишу вечірнього порту порушив шум моторів. У хвіст черги на причал додалися два «КрАЗи». Ляснули дверцята самоскидів. Водії вийшли, закурили, присівши на сходинку першої машини. Потім один із них попрямував до нас.

– Все гаразд, – сказав він, зупинившись. – Чай буде? – кивнув він на казанок із окропом.

Гуля стрепенулася, дістала з баула пакет із чаєм, висипала жменю просто у воду. Дістала піали.

– Вмощуйтеся, – запропонував водієві Петро.

Казах сів між Галею і Петром. Гуля обмотала руку рушником, зняла з гачка казанок і вміло розлила чай. Потім роздала всім по солоній сирній кульці.

– Останні, – сказала вона, зітхнувши.

Ми тримали піали в руках. Чай іще був загарячий. А я вже кинув сирну кульку до рота, і її зернистий солоний смак розлився піднебінням, викликаючи спрагу. Хотілося чимшвидше запити цю солоність, але я примусив себе терпляче чекати, доки чай трошки вистигне.

– Ось документи, – казах простягнув Петру папери, ковтнув чаю і тільки потім кинув до рота свою сирну кульку. – Ми вже в обратку. Чай доп'ємо, я вас до вагона відведу...

Я пригубив свій чай – ні, ще зарано було його пити. Видко, казахи мають горлянки, стійкіші до опіків, подумав я. Подивився на нашого водія. Ми навіть не запитали, як його звати. Вони з напарником зараз поїдуть і лишаться у нашій пам’яті просто як два водії-казахи, які перевозили наш пісок із Мангишлаку до Баку. Може, це і правильно, бо ж якщо ми з ними і говорили, то тільки коротко і про справи. Нічого спільного більше в нас із ними не було. І все одно, навіть якщо і запитувати ім’я кожного, з ким випадково зіштовхне доля, всі імена не запам’ятаєш.

Вітер із Каспію посилився, і мені стало холодно. Тільки долоні, що тримали піалку, приймали її тепло, але далі долонь це тепло не йшло. Добре було би дістати з рюкзака свою куртку, подумав я. Але ця думка так і лишилася думкою. Я знайшов мудріший спосіб зігрітися – просто підвівся і пересунув рюкзак, на якому сидів, ближче до вогню.

Тепер, хоча вітер і дув мені в спину, жар від багаття був сильнішим. Я вже пив чай, і сирна кулька, перекочуючись на моєму язику, втрачала вагу, ставала дедалі меншою і передавала свою солоність гіркуватому зеленому чаю.

– Я зараз, – мовив казах, поставивши порожню піалу на землю перед собою.

Він пішов до машини і повернувся з пакетом у руці.

– Вазьмі, – простягнув він пакет Гулі.

Гуля зазирнула досередини і всміхнулася. Сказала водієві щось казахською. Певно, слова вдячності. Він їй теж відповів по-казахському. Потім повернувся до нас.

– Пайдьомтє уже, а то пєрєгонят вагон – трудно найті будєт.

Петро розкидав ногою вогонь, затоптав дощечки, які ще палахкотіли. Гуля зібрала піали та триногу, склала до баула. Казах легко перекинув її подвійний баул собі через плече і попрямував без поспіху вздовж стіни морських контейнерів. Ми рушили за ним.

Зупинилися хвилин через десять перед двома зчепленими вагонами.

– Цей ваш, – казах кивнув на лівий вагон.

На вигляд це був звичайний товарний вагон. Тільки коли я спробував відхилити його двері вбік, казах зупинив мене.

– У купе є свій вхід, – сказав він, показуючи ліворуч, де справді виднілися дивні, наче насильно врізані в дерев'яну стінку вагона двері. – Якщо ж ці відкотити, – він показав на середину вагона, – пісок посиплеться. А його вже брезентом накрили від дощу...

Я підійшов до бічних дверцят. Під ними були приварені дві залізні сходинки, нижня зависла над землею на добрячих півметра. Відчинивши двері, я зазирнув досередини, але нічого не побачив через загуслу вже темряву.

– На ліхтарик, – сказав мені казах.

Я провів променем ліхтарика по службовому купе. Дверцята вели до вузенького «передбанника». Далі я побачив іще двоє дверцят – одні до туалету, тобто до маленького квадратного приміщення з круглою діркою в дерев’яній підлозі та старою ручкою від дверей, прибитою до стіни ліворуч від дірки. Праворуч від дірки зі стіни стирчав цвях-десятка, судячи з усього, для наколювання прочитаних газет. Я пригадав про єдину газету, яка лежала десь на дні рюкзака, газету, знайдену разом із фотоапаратом «Смена» у тому наметі, котрий ледве не став моєю могилою.

За другими дверима містилося службове купе з чотирма полицями і столиком. Нижні полиці були дерев’яні, оббиті дерматином. Натомість верхні були явно імпортного походження, видно, їх видерли зі списаних німецьких вагонів і прибили до дерев’яних стінок цього купе.

Якось само собою стало зрозуміло, що ми з Петром замешкаємо на нижніх твердих полицях. «Найкраще – жінкам і дітям», – подумав я і всміхнувся.

– Агов, Колю, де ти там? – пролунав ззовні голос Петра. Я повернувся до відчинених дверей і одразу отримав від Петра чорну господарську торбу.

Завантаживши всі речі, я повернувся до казаха, який стояв біля вагона.

– Послухай, продай ліхтарик, – попросив я його.

– Візьми краще сірники, навіщо тобі ліхтарик. Він китайський, на нього батарейок не напасешся.

– А між купе і піском якісь дверцята є? – запитав я, запихаючи до кишені дві коробки сірників.

– Канєчна. З туалету.

Потиснувши на прощання руку водієві-казаху, я повернувся до вагона і зачинив по собі двері. З запаленим сірником зайшов до нашого купе – Галя, Гуля і Петро вже сиділи на нижніх полицях. Я всівся поруч із Гулею і задув сірник. Одразу стало нестерпно темно.

Я пригорнув Гулю, притиснув її. до себе. Потім долонями знайшов її обличчя, тепле і гладеньке. І поцілував. Обійми заспокоїли мене, зробили темряву, яка нас оточувала, не такою зловісною, якою вона здавалася ще кілька хвилин тому.

– Хоч би вікно зробили, – пролунав у темряві голос Петра.

Здаля долинув корабельний гудок. Потім знову запанувала тиша і тривала хвилин двадцять-тридцять, доки не змінилася глухим шиплячим звуком, що невпинно наростав. У цьому шумі під час наближення виник ритм. Удар, який уже не можна було назвати несподіваним, ледь не скинув мене з Гулею з полиці. Вагон смикнувся і повільно поповз по рейках. Залізні колеса відрахували перший стик, зупинилися. Ще один удар, і цього разу нас із Гулею кинуло спинами на дерев'яну стінку купе. Видно, залізничники всерйоз взялися до нашого потяга. Почулися невиразні вигуки, які чергувалися з уже менш відчутними ударами і ривками. Ми опинилися десь посередині майбутнього потяга.

Спалахнув сірник і освітив обличчя Петра. Його довгі чорні вуса в цьому світлі здавалися ще довшими. Він витягнув із торби свою люльку і пакет із придбаним у порту тютюном. Сірник потух, але світло йому було вже не потрібне. Я чув, як він розв'язує пакет, як набиває люльку. Повітря наповнилося незвичним терпким запахом.

Знову спалахнув сірник. Петро уже тримав люльку в роті.

– Петре, йди палити до вбиральні, – попросила Галя. Петро мовчки підвівся і вийшов із купе, освітлюючи собі шлях тим-таки палаючим сірником.

Ми лишились утрьох. Зовні й далі лунали крики, хтось пробіг повз вагон, і тупотіння ніг видалося мені неприродно гучним. Ритмічне дзвінке постукування молотка по буксах досягло нашого вагона і проминуло.

– Зараз уже поїдемо? – запитала Галя.

– Напевно, – відповів я.

Мій настрій остаточно поліпшився. Захотілося збадьоритися, і я попросив Галю зварити нам кави. Простягнув їй коробку сірників. Наші руки зближувалися «на голос». Нарешті вона чиркнула сірником, і маленьке полум'я освітило наші обличчя і стіл, збитий зі щільно підігнаних одна до одної дощок.

Галя дістала таблетку сухого спирту, поклала посередині столу й підпалила. Коли сірник потух, нас і далі освітлювало блакитне полум'я спирту. Тільки було воно не настільки яскравим. Галя поставила згори дротяну підставку, а на неї і джезву. Гуля дістала з баула піали.

«Боже мій, – подумалося мені, – коли я востаннє сидів за нормальним столом?»

Відчуття домашнього затишку зігріло душу.

Петро зайшов до купе, коли Галя вже розливала каву по піалах. Купе наповнилося кавовим ароматом, і цього аромату в повітрі тепер було більше, ніж кави в моїй піалі. Я робив дуже маленькі ковточки, розтягуючи задоволення. Спиртова таблетка і далі горіла, виконуючи роль свічки.

Петро кашлянув, узяв зі столу свою піалу.

– Не той тютюн, – промовив він сумно і зітхнув. Ковтнув кави і знову закашлявся. Було чутно, як Галя вдарила його кілька разів по спині.

– Тихше, тихше! – зупинив її Петро, коли перестав кашляти. – Ліпше кави ще звари.

Галя слухняно зашелестіла пакетом із меленою кавою. Потяг знову смикнувся, вже значно м’якше. Вагон скреготнув і повільно рушив.

– От би зараз чарку перехилити! – бадьоро пролунав голос Петра.

– Тобі не можна, – відповіла Галя.

– У нас усе одно нічого нема з собою... – сказав я.

Знову за глухою стіною службового купе пролунали крики залізничників, і ми замовкли, дослухаючись. Залізничники перегукувалися азербайджанською, тому зрозуміти їх усе одно було неможливо. Незабаром усе стихло, й у вухах лишився тільки ритмічний шум поїзда, що нарешті рушив.

Ми їхали. Порт, напевно, вже лишився позаду. У купе стояв міцний кавовий аромат – Галя розливала у піали другу джезву кави. Очі звикли до темряви, дещо розбавленої блакитним полум’ям спиртової таблетки, і я розрізняв не тільки обличчя Галі, Петра і Гулі, але й вирази їхніх облич.

Петро цього разу пив каву без поспіху, надовго затримуючи піалу в долонях. Навіть напівморок купе не міг приховати впевненої радості в його очах. Галя була задумлива, а Гуля, коли я повернувся до неї, наблизила своє обличчя до мого – її красиві розкосі очі дивилися всередину мене, дивилися з любов’ю і відданістю. Я не зміг утриматися і потягнувся уперед усім тілом, доторкнувся губами до її вуст. Петро голосно клацнув язиком, чим вгамував мене.

– Ладний ти парубок, – сказав він, усміхаючись. – А поводишся, наче той тінейджер! Не хочеш утямити, що ми зараз державну справу виконуємо, – він підняв руку в жесті, що надавав додаткової ваги його словам.

– Послухай, це моя дружина, і я маю право цілувати її, коли захочу. Ти, може, й виконуєш зараз державну справу, а я додому їду!

– Всі ми додому їдемо, на батьківщину, – Петро кивнув. – То гаразд, цілуйся, скільки заманеться, або доки вона схоче! – і він махнув рукою. – Либонь, ти вже й так чимало для України зробив, можеш цілуватись...

Останні слова Петро сказав без будь-якого знущання, і моє миттєве роздратування зникло. Так само, як і бажання цілуватися. Залишилася якась розгубленість. Гучні слова, вимовлені Петром, перемкнули мою увагу. «Ми зараз виконуємо державну справу», «їдемо на батьківщину», «ти вже чимало для України зробив!..» Усі ці звичні газетно-лозунгові кліше раптом вселили в мої думки не властивий мені пафос. Я замислився про найближче майбутнє, про Київ. Справа добігала кінця, і напевно, по приїзді, коли ми доправимо цей пісок куди треба, скажуть нам велике державне дякую. Може, і нагородять чимось? Ну, в будь-якому разі ту дрібничку, про яку я попрошу, вони виконають. Позбавлять мене від загрози, якої, можливо, вже й так не існує. Чого варто їм дати гарантії моєї безпеки? Бо ж у СБУ все на гачку, і ті, хто досі на волі, – теж на гачку. Скаже їм СБУ: цього не чіпати – і ніхто мене більше й пальцем не зачепить! І заживемо ми з Гулею спокійно і весело. Радісно заживемо.

– Слід нам і собі взяти дрібку цього піску, – неголосно мовив Петро, повернувшись до Галі.

Вона кивнула.

– Наберемо торбину і, коли в нас синок знайдеться, насиплемо трішки піску в колиску, щоб справдешнім українцем зростав. Для тебе це не так важливо, – Петро перевів погляд з Галі на мене. – Ти – росіянин, і хай там як, а українцем ти не станеш ніколи... – і Петро важко зітхнув, наче йому нестерпно шкода, що я ніколи не стану українцем.

– А навіщо ставати українцем, якщо я росіянином народився?

– Ти ж в Україні живеш? – запитанням на запитання відповів Петро.

– То й що? І паспорт у мене український.

– Паспорт – це одне, а душа – інше. Душа в тебе російська, «ши-ро-ка»... – сказав Петро і реготнув.

Я пильніше придивився до його обличчя, до його очей. Погляд його здався мені затуманеним, блукаючим. Щось із ним було негаразд. Навіть Галя дивилася на нього здивовано.

Петро знову реготнув і замовк.

– Варт закурити, – промовив він за кілька хвилин, узяв зі столу люльку, знову набив її тютюном із пакета. Прикурив просто від спиртової таблетки і вийшов до тамбура.

– Треба його на пісок посадити, – пожартував я, дивлячись на Галю. – Український дух учить любити чужинців!..

Галя хотіла відповісти, але цієї миті з тамбура долинув регіт Петра. Він сміявся кілька хвилин поспіль, захлинаючись сміхом, а ми сиділи в заціпенінні. Шум коліс поїзда і регіт Петра лунали таким дисонансом, що навіювали думки про божевільню. І раптом до цих звуків додався третій – кілька ударів по дерев’яному даху службового купе. Прокрутивши звукову пам’ять назад, я порахував удари – їх було чотири або п’ять.

Глухі, важкі. Схожі на кроки, посилені замкнутою акустикою нашого купе. А Петро все ще реготав. І Галя вже побігла до нього в тамбур.

– Що це з ним? – запитав я вголос.

– Може, він щось не те курив? – висловила припущення Гуля. Я замислився. Потягнувся до нижньої полички навпроти, знайшов у тьмяному світлі спиртової таблетки пакет із тютюном, який Петро купив у порту. Узяв дрібку цього тютюну, понюхав, пожував. Мені, некурцеві, було складно визначити, наскільки хороший чи поганий цей тютюн. Я знизав плечима.

– Дай мені! – попросила Гуля. Я передав їй пакет.

– Це не тютюн, – упевнено сказала Гуля. – Але ж він сам і не просив тютюну.

– А що він просив? – здивувався я.

– Він хотів купити щось «покурити», а у нас «покурити» означає зовсім інше.

Тепер мені стало все зрозуміло. І я вже шкодував про те, що підтримав цю розмову на національну тему. Виходило, що сперечався я не з Петром, а з тією травичкою, якої він від незнання накурився. Одразу ж вигулькнув іще один висновок – наркотики виганяють із тіла національний дух. Назавжди чи на певний час? Цього я ще не знав, але до ранку можна буде знайти відповідь і на це запитання. Залишалося тільки зачекати на ранок.

Я зав’язав пакет і кинув під стіл, сподіваючись, що потреба в ньому більше не виникне.

Галя привела Петра хвилин за п’ятнадцять. Він ледве йшов. Ми з Гулею допомогли вкласти його на полицю. Накрили підстилками, які витягли з Галиної сумки.

– Холодно мені, – прошепотів, засинаючи, Петро.

Коли він заснув, Галя без слів залізла з підстилкою в руці на верхню полицю і затихла там, засинаючи.

Ми з Гулею витягнули з баула верблюжу ковдру і влаштувалися вдвох на нижній полиці. Я ліг скраю, а Гуля – біля стіни. Полиця була завузька: можна було вдвох лежати упритул на спинах чи боком, але кожного разу, коли Гуля поверталася на другий бік, я зависав над підлогою, виставляючи руку вперед. Розуміючи: якщо й засну, то тільки до першого падіння, я намагався розважитися думками і спогадами. І перше, що пригадалося, – це штормова ніч у каюті плавучого рибзаводу, коли Даша, похропуючи, втримувала мене сильною рукою. Чи була та койка ширша за цю? Напевно, була, але не набагато. Але й Даша була ширша за Гулю в декілька разів.

А Гуля вже спала, лежачи на животі і повернувшись обличчям до мене. На столі догоряла спиртова таблетка – її вогник зменшився до розміру сірникового полум’я і ось-ось збирався погаснути.

Я тихенько підвівся, намагаючись не розбудити Гулю. Заліз на верхню полицю і ліг на спину. Втупившись у темряву дерев’яної стелі, раптом помітив тонку щілину, крізь яку намагалася зазирнути в наше купе далека зірка. Я хотів придивитися краще до цієї зірки, звів голову – і загубив її. Стеля тепер здавалася суцільною. Я знову опустив голову і заснув, заколисаний ритмічним шумом потяга.

57

Коли я прокинувся, то тільки по лезу сонячного світла, що проникало до купе через щілину в стелі, збагнув, що прийшов ранок. У цьому сонячному лезі комашилися тисячі пилинок.

Я подивився вниз із висоти своєї полиці. Петро ще спав – забився у куток. Гуля сиділа за столом – я бачив тільки її руки. Подивився навпроти – Галя лежала на спині, підтягнувши підстилку під підборіддя. Її очі були розплющені. Вона дивилася у стелю.

– Ну що, доброго ранку? – сказав я, підводячись на лікті.

– Доброго ранку, – повернулась до мене Галя і відразу заглянула вниз, під свою полицю. – Петю, прокидайся!

Я зістрибнув униз. Погляд мій упав на те місце, де зазвичай буває вікно. У розсіяному тьмяному світлі я помітив якийсь квадрат на дерев'яній стінці над столом. Я підійшов ближче, нахилився і, зрадівши своєму відкриттю, голосно гмикнув. Переді мною було вікно або принаймні віконниця, забита ззовні щитом. Я навіть побачив кінчики двох цвяхів, якими прибили цей щит. Енергія, накопичена під час сну, потребувала виходу, і я попросив Гулю посунутися до стінки купе, а тоді заліз на нижню полицю та вдарив правою ногою у дерев'яний щит. Дошки тріснули, але щит не піддався.

– Ти чого? – Петро стривожено підняв голову.

Я ще раз щосили вдарив ногою по щиту, і миттю ще одна смуга світла пронизала купейний простір. Це була широка горизонтальна смуга; вона перерізала лезо світла, що падало зверху. Після третього удару щит із тріском відлетів від вагона і залишився десь позаду, а нам у віконницю засвітило сонце – засвітило так яскраво, що всі ми замружилися, а Петро навіть затулив очі рукою.

Для мене поєднання стукоту коліс і прямого сонячного світла здалося музикою. Я бавився із сонцем, не відвертаючись і не затуляючи очей долонею. Очі були заплющені, але міць сонця потрапляла крізь стулені повіки і народжувала химерні кольорові плями. І нове повітря, що увірвалося до вікна, вимело до крихти всі запахи купе, замінивши їх на свіжий і вологий аромат моря.

Коли хвилин за п'ять ми вже розплющеними очима подивилися у вікно, то побачили, що їдемо вздовж берега, вздовж Каспію – то трошки піднімаємося над ним, то наближаємося майже до крайки води. Краса побаченого затягувала нашу мовчанку.

Вікно виявилося не єдиними нашим відкриттям за цей ранок. Під нижніми полицями вже в сонячному світлі ми знайшли коробку з посудом, ложками і виделками, примус і пляшку гасу, чотири старі верблюжі ковдри з витертими східними орнаментами. Уже згодом я помітив, що в туалеті, на стінці, яка одночасно правила за двері до вантажної частини вагона, чиясь рука приклеїла портрет Пушкіна, напевно, вирізаний зі старого «Огонька».

Було ясно, що ми – не перші мешканці цього вагона, і ми сповна відчули вдячність до наших попередників. Усе, що ми знайшли протягом цього ранку, було ретельно почищене і складене. Навіть примус блищав міддю так, наче ним ніколи не користувалися.

«Ми заплатили за вагон-люкс», – подумав я, згадавши про долари, які довелося віддати в обмін на вагон. Тепер виявилося, що вагон був того вартий.

Петро вміло заправив примус гасом, накачав його й запалив.

– Ти пробач мені за вчорашнє, – сказав він по-російському, і я збагнув, що він справді почувається винним. – Це все тютюн... Не той тютюн...

– Це взагалі не тютюн! – голосніше, ніж зазвичай, промовила Галя сердитим голосом. – Ти наркотиків накурився!

Петро обшукав поглядом купе. Я зрозумів, що він шукає, дістав із-під столу пакет. Напарник зачерпнув долонею «тютюн» і підніс його до очей.

– Тю! – тільки й сказав він, хитнувши головою. Потім вистромив долоню у проріз вікна, і «тютюн» розвіяло вітром.

– Отакої! – сказав він сам до себе. Потім знову подивився на мене. – Усе одно перепрошую, Колю. Я вже й не пригадаю, що вчора патякав...

– Нічого, – я махнув рукою.

Галя вже прилаштувала на примус казанок із водою. Стояв він не дуже твердо на пласкій ґратчастій підставці – добре, що посередині підставки був круглий отвір: нижня півсфера казанка на два-три сантиметри сідала в цей отвір, надаючи конструкції відносної стійкості.

Гуля дрібно нарізала на столі паличку сушеного м'яса. Я з цікавістю нахилився до м'яса.

– Це водій дав, баранина, – Гуля кивнула на пакет, який лежав у неї під боком на полиці. – Суп буде.

Затишок тривав. Я позирав у вікно, на море, над яким підіймалося сонце. На виноградники, що раптово вклинились у вузький простір поміж вагоном і морем. Потяг рухався без поспіху, тому була змога уважно роздивитися все, повз що ми проїжджали. Я з цікавістю спостерігав за двома жінками в чорному, які обприскували виноград, потім за човном, на котрому двоє пацанів відпливали від берега порибалити. Їхні весла розмірено опускалися на воду.

– А як ти гадаєш, Колю, як із цим піском варт учинити? – пролунав за моєю спиною голос Петра.

Я знизав плечима. Подумав – запитання тільки звучало просто.

– Чесно кажучи, не знаю, – зізнався я. – Ясно, що його треба якось розумно використати... Але ж країна велика, а піску мало...

– Мало, – кивнув Петро. – Замало.

Я озирнувся і побачив, що тепер уже він глибоко замислився.

– Якби його потрошку в дитячих садках розсипати, як полковник пропонував? – задумано промовив він, потім почухав рукою потилицю, провів пальцями вниз уздовж вусів, наче підрівнюючи їх. – Усе одно на всю Україну не стане... Може, полковник щось виметикує? Там кебетних людей чимало працює, в СБУ. І якщо вони цим раніше переймалися, то, вочевидь, знали – для чого...

– Так, полковник, напевно, щось уже придумав, – на словах погодився я з Петром, хоча слабко вірилося, що Вітольд Юхимович мав на пісок якісь конкретні плани.

По обіді ми всі розляглися по полицях, вирішили собі влаштувати «тиху годину». Сонце вже кілька годин не зазирало до нашого вікна. Воно висіло десь згори, над поїздом. Але тепло, залишене всередині купе його ранковими променями, ще відчувалося в повітрі, яким ми дихали.

Гуля тепер лежала на верхній полиці, а я – внизу, на твердих дошках, оббитих дерматином. Спати не хотілося, але навіть просто лежати, похитуючись у такт руху потяга, було приємно. І я лежав на спині, заплющивши очі. У голові крутилися фантазії, народжені моїм хорошим настроєм. Я уявляв себе героєм, який повертається додому з війни. Дивним чином цей герой починав набувати рис одного із запорізьких козаків з картини, присвяченої колективному написанню листа турецькому султанові. На моїй голові був оселедець. Мій кінь, натомлений від безмежних степів, ледве ступав. Звісно, йому було нелегко, бо ж за моєю спиною сиділа вродлива туркеня із розкосими мигдалевими очима – екзотична винагорода, здобута в бою з яничарами. Власне, її я знайшов уже після бою, коли всі яничари лежали вбитими попід стінами невеликого турецького селища. Ми пройшлися селищем, збираючи все золото та срібло, яке могли знайти у будинках і в дворах. В одному з помешкань я й побачив її – вона ховалася за скриню. Спочатку мої побратими-козаки підсміювалися з мене, адже кожен із них віз додому по кілограму, а то й більше коштовностей, але помаленьку в їхніх насмішках усе відвертіше й голосніше проступала заздрість, особливо вечорами, як ми сиділи біля багать, коли хтось із них повертався із найближчого села із сулією доброї горілки, – потому як велика загальна кружка-компанія вже пройшлася раз по колу і готувалася пройтися ще раз. Тоді зрозумів я, що безпечніше буде продовжити шлях наодинці, ніж разом з усіма. І прокинувшись до схід сонця, я збудив свою полонянку, яку нікуди ні на крок від себе не відпускав. І поніс нас мій кінь уперед, у бік ,Києва, подалі від Січі та її законів. «Кінець моєму козакуванню», – вдоволено думав я, лівою рукою тримаючи повід, а правою поляскуючи свою туркеню по стегну...

Я так роздрімався під цю фантазію, що не відразу помітив, як кудись зник шум потяга.

– Колю, – виникла наді мною голова Петра.

– Що? – я звівся й одразу ж відчув, що чогось бракує.

А бракувало не тільки шуму. Потяг стояв. За вікном завмер квадрат неба, моря і брудно-жовтого берега.

– Напевно, кордон, – висловив я припущення і піднявся на ноги.

– Який кордон?

– Між Азербайджаном і Дагестаном.

Петро з виразом нерозуміння на обличчі вистромив голову у віконце, роззирнувся.

– Нема тут нічого!

Раптом поруч із вагоном хтось чхнув. Петро знову висунув голову. Повернувся здивований.

– Нікого нема, – прошепотів він.

Ми завмерли, дослухаючись. Із моря долітали поодинокі крики чайок. Із-за вікна долинула трель якоїсь комахи. І знову десь поруч пролунав глухий удар.

Напруження Петра передалося й мені. Я занервував, розкрив рюкзак, знайшов на дні пістолет, витягнув його і поклав згори на інші речі. Сам визирнув у вікно, але жодної живої душі не побачив.

– Слід перевірити пісок, – Петро кивнув у бік стінки, за якою містилася вантажна частина вагона.

– Пішли, – сказав я пошепки.

У туалеті ми завмерли біля низеньких дверцят, замкнених на засув, – це і був прохід до вантажної частини вагона. Відчинивши їх і зігнувшись у дугу, ми пролізли всередину і опинилися просто під палючим сонцем. Перед нами лежав пагорб піску, покритий суцільним шматком брезенту й відформатований прямокутними межами вагона. Пагорб стирчав просто по центру вагона. Брезент затріщав під нашими ногами, і я відчув, як рухається пісок.

Петро полегшено зітхнув і поліз на вершину цього пагорба. Зупинився там – його голова тепер була вищою за стіни вагона. Роззирнувшись навсібіч, він раптом завмер і несподівано підняв руки.

Я нічого не зрозумів. Петро стояв спиною до мене з піднятими руками і не рухався. Його голова була дещо нахилена вниз. Я одразу присів навпочіпки, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Але поки що нічого більше не відбувалося. Старанно рухаючись якомога тихше, я пробрався трошки вище на цей брезентовий пагорб і зупинився метрів за півтора від Петра.

– Стояти! – пролунав незнайомий різкий голос. Я завмер.

– Стояти, бо твій кореш зараз звалиться!

Я збагнув, що ці слова адресовані мені. Ще кілька секунд зволікання, і я все ж таки звівся на рівні ноги. У нижньому дальньому кутку вагона стояв уже знайомий мені з порома і порту смаглявий слов'янин із короткою нерівною стрижкою. У правій руці він тримав пістолет, а в лівій – недоїдений бутерброд. Видко, ми зіпсували йому обід.

– Руки! – гукнув він до мене, і я підняв руки, розглядаючи його лежбище.

Було ясно, що ми мандрували разом із самого початку: в кутку він витоптав рівний майданчик, розміром із полицю купе. Там, поверх брезенту, лежав великий махровий рушник синього кольору. У самому кутку лежав його рюкзак і пакет із консервами й переламаним навпіл лавашем.

– Коли потяг рушить, – похмуро заговорив смаглявий, – ти, – він тицьнув пальцем у Петра, – допоможеш своєму приятелю перестрибнути туди! – і він кивнув на бічну стінку вагона. – А тобі я потім сам допоможу.

Смаглявий, не відводячи від нас погляду, підніс недоїдений бутерброд до рота, відкусив.

Він жував, і вилиці його ритмічно рухалися, наче якийсь добре відрегульований механізм. Верхня частина обличчя залишалася нерухомою, як і погляд.

Я не знаю, скільки минуло часу, доки потяг раптом не смикнувся і не почав помаленьку набирати швидкість.

Я опустив руки, й одразу ж він перестав жувати і закричав на мене.

– Давай! – смаглявий спрямував пістолет на Петра. – Іди, стань спиною до стінки й підстав товаришу руки.

Петро розгублено подивився на мене.

Мені б не хотілося цій миті опинитися на його місці. Але, чесно кажучи, і на своєму місці мені теж не подобалося.

Після наступного окрику Петро прихилився спиною до внутрішньої стінки вагона. Зчепив долоні в замок перед собою.

Я показав Петру очима, що хочу впасти не за вагон, а праворуч, на цю смагляву свиню, яка споганила наш затишок. Саме образа перетворила мій страх на злість, спрямовану на смаглявого. Образа за зіпсоване свято, на яке ось-ось мусила перетворитися наша дорога додому.